Нова надiя. Глава 2. Слава козацька

Звечора додому приїхав Мирослав. Радості в домашніх немає меж. Спати лягли пізно, але і Оріяна, і її чоловік піднялися рано. Ще до сніданку Мирослав запитав в дружини, що йому робити, поки він вдома.
– Знаєш, милий, в цьому році видався напрочуд хороший урожай груш і слив. А наша сушарка завалилася. Твій батько не здужає, то, може, ти зробиш нову?
– Нову? – здивувався Мирослав. – Я думав, можна полагодити стару?
– Вона маленька. Думаю, краще, якщо ти зробиш більшу.
– Добре, кохана, зроблю нову і більшу, – посміхнувся чоловік.
Після сніданку Мирослав взяв заступ і пішов розкопувати стару сушарку, яка завалилася, щоб на її місті викопати нову. Коли встали Роман і Руслан, вони одразу запитали неньку:
– Мамо, а де тато?
– Він в садку за хатою.
Діти побігли до батька. Там за тином вони побачили сільських хлопчиків і серед них свого кращого друга Климка Вараву.
– Добрий день, дядьку Мирославе, – першим привітався Климко.
– Добрий день, хлоп’ята. Ви до Романа і Руслана?
– Та ні, ми до вас.
– До мене? – здивувався Мирослав, вирівнявся, і сперся на заступ. – Слухаю.
– Дядьку Мирославе, ви ж козак? Можете розказати нам якісь цікаві історії з життя запорожців? Особливо, як вони вигадають щось таке, чого вороги не очікують?
– Звісно, можу, – посміхнувся козак, – ідіть сюди.
Діти тепло привіталися з Романом і Русланом, потім сіли в затінку кружком під старою черешнею, і приготувалися слухати.
– Думаю, про вигадки Іванка Гардового вам розповідати не треба, ви про це і так не раз чули, правда?
– Правда, – серйозно відповів Яцько, – дядьку Мирославе, а звідки в Іванка Гардового такий бойовий хист?
– Бачите, коли в козака народжується син, його батько насипає йому в купіль пороху, щоб той був хоробрий, твердий, винахідливий.
– То ви Роману і Руслану теж в купіль порох сипали?
– Я – ні. Мій батько – стельмах, і я, коли народилися мої сини, був стельмахом. Тому я їм пороху в купіль не сипав.
– Зрозуміло. Розкажіть нам про козаків те, чого ми ще не знаємо.
– Ну, то слухайте, діти. Вирішили одного разу запорожці захопити турецьку фортецю Очаків. Але всім було добре відомо, що фортеця та майже неприступна. Тому козаки заховали зброю на чумацьких мажах, під різними товарами, а самі переодяглися в чумаків.
– Ото молодці! – не стримався Климко. – Я би до такого не додумався!
– Увечері під’їхали до воріт фортеці, більшість козаків поховалися на возах під шкурами. Бусурмани нічого не запідозрили і пустили чумаків до міста. Вночі, коли османи міцно спали, запорожці вибралися з-під шкур, взяли зброю і напали та турок. Першим ділом відчинили ворота, щоб інші козаки змогли увійти до міста.
Роман, який вже чув цю історію, нарвав стиглих, духмяних груш і пригостив всіх хлопчиків. 
– Невдовзі місто вже палало. Поки турки зрозуміли, що коїться, ми встигли звільнити більшість невільників, і вони також одразу взялись за зброю. Ми тоді захопили багаті трофеї, а ще гармати.
– А турок не здивувала наявність серед чумаків досить великої кількості дужих чоловіків? – запитав Климко.
– Ні. Купці не їздять без надійної охорони.
Хлопчики перезирнулися, бо цього не знали.
– А ще було, одного разу турецькі галери, які переслідували запорожців, що поверталися з Козацького (Чорного) моря з визволеними невільниками та чималим скарбом, вдерлися аж до Великого Лугу.
– Ого! Що й таке буває? – вражено запитав Климко.
– Один раз було. Але серед великої кількості островів, рукавів річок, османи загубили козацькі човни, які втекли різними протоками. Розгублені османи заплуталися і не змогли не тільки козаків, але й виходу із «зачарованого» місця. Козаки ж непомітно наблизились до їх галер і відкрили шалений вогонь, потопили багато галер.
– Налякали турків? – зрадів і голосно вигукнув Климко. – Я впевнений, що вони більше ніколи не наважаться переслідувати запорожців Дніпром!
– Тихше-но, – перебив його Роман. – Не заважай слухати.
– У відкритому морі козаки ще здалеку першими помічають великі турецькі кораблі, які мають високі щогли і вітрила. Маленькі ж запорозькі струги помітити здалеку набагато важче. Завдяки цьому козаки майже завжди мають можливість підготуватися до атаки і напасти на турків несподівано для них.
Біля тину під чорною черешнею зупинились сусіди Коберників Блажко Бажан і Серафим Левицький, і теж стали слухати розповідь Мирослава. 
– Найчастіше козаки наближаються до турецьких галер надвечір з боку сонця, відблиск якого надійно захищає наші човни від очей ворога. А коли настає темрява, наші човни нечутно підходять до бортів галер, обступають їх з усіх боків і чіпляють гаками.
До сусідів приєднався батюшка отець Зосима який з задоволенням слухає козака, хоча й сам міг би розповісти щось подібне.
– Поки одні козаки обстрілюють турків, інші – забираються на галери. Вони визволяють невільників, які одразу ж приєднуються до бою. Раптовість нападу майже завжди забезпечують нам перемогу.
– Бо в рукопашному бою немає рівних нашим неперевершеним воїнам – запорізьким козакам, – з захватом промовив Роман.
– Так, синку, це правда.
– Тату, а якщо морський бій відбувається вдень? Буває ж таке?
– Звісно, синку. Тоді на деякі галери козаки закидають залізні гаки і по міцним мотузкам забираються на ворожі судна. Інші галери вимазуємо дьогтем і підпалюємо. Деяким галерам прорубуємо днище, і так топимо їх.
По обличчям хлопчаків і їх очам, що світяться, видно, що вони уявляють себе козаками, які під звуки козацьких барабанів – литаврів, деруться на турецькі галери з гострими шаблями в руках і завзято рубають поганців. 
– Думаю, хлопчики, всі ці подвиги – тільки початок. Я впевнений, ми можем дійти і взяти навіть Стамбул, по-старому – Царгород – столицю Османської імперії. І ви це все побачите або почуєте про це. Над усім світом загримить слава Запоріжжя! Де козак, там і слава! Тому в деяких битвах навіть без надії на перемогу, запорожці б’ються до кінця, аби не затоптали козацьку славу в болото.
– А чому хати, в яких запорожці живуть на Січі, називаються куренями?
– Бо в них я піч, яка куріться.
– А Січ це місто?
– Ні, це військова фортеця.
– Дядьку Мирославе, а ви знаєте легенду про чуб козака?
– Хочете сказати, що ви її ні разу не чули? – не повірив Мирослав.
– А таки не чули. Розкажіть, будь ласка!
– Козацький чуб та вуса є символом відваги, мужності, готовності померти в бою. Чуб, який ще називають оселедець, чуприна, є відзнакою приналежності до лицарського стану. Тільки після посвяти в козаки, тобто, першого бою, морського походу, випробувань, можна вистригти собі чуба. Носять чуба завжди, закрутивши за ліве вухо.
– Джури, боягузи, селяни не можуть носити таку зачіску, а для козака обрізання чуба вважається ганьбою, – голосно додав батюшка.
– За легендою, чуба козаки відрощують не просто так. Саме за оселедця Господь, змилостившись, може витягти козака з пекельного вогню чи забрати на небеса з бою:
– Питалися в козака: «Що то за причина,
Що у вас гола голова, а зверху чуприна?»
«А причина то така: як на війні згину,
Мене ангел понесе в небо за чуприну».
– А чому козаки потрапляють до пекла? – здивувався Климко.
– Бо козаки вважають себе надто грішними щоби попасти до раю. А ще я чув, що зачіска «оселедець» символізує «промінь сонця».
– Дякую, дядьку Мирославе, дуже цікаво!
Оріяна приготувала в кабиці – літній кухні, щоб уникнути в хаті духоти й мух, обід. Коли жінка прийшла гукати дітей їсти, вона побачили, що мало що зроблено. Вона розгубилась і навіть трошки розстроїлась.
– Мирославе, ну ти ж доросла людина, – прикро засмутилась і з докором дивлячись на чоловіка, сказала вона. – Я думала, ти працюєш, а тут ще й кіт не валявся. Зроби діло, а тоді вже розважай дітей байками.
– Ніякі це не байки, люба, – не погодився Мирослав. – Це все бувальщини, щира правда. А сушарку я зроблю, не сумнівайся.
– А ми дядьку допоможемо, – завірив Климко. – І швидше буде.
І діти тут же, озброївшись лопатами, мотиками, охоче стали допомагати Мирославу. Батюшка повагом попрямував по вулиці, за ним пішли і сусіди.
Мирослав разом з дітьми хутенько впорались з роботою, і до вечора нова сушарка була готова. Оріяна залишилася нею дуже задоволеною.
– Ще раз дякуємо вам, дядьку Мирославе за цікаву розповідь, – вклонився Климко, прямо як дорослий.
– І вам спасибі за допомогу, без вас я б так швидко не впорався!
– А що, хлопці, – запитав Климко, – може, пограємо в горидуба? Чи в гуси?
– А хочете, я дам вам колесо від воза? – запитав Мирослав, почувши слова Климка. – Будете бігати з ним по вулиці?
– Хочемо! Дякуємо, дядьку Мирославе!
І забруднені та спітнілі діти з захватом і лементом почали бігати з колесом вулицями Кисляка, викликаючи посмішки в односельців. Коли вже сутеніло, діти розбіглися по домівках, повернулись додому і Роман з Русланом.
Мирослав відірвався від своїх справ, пригорнув до себе синів і тепло сказав:
– Хороші у вас приятелі.
– І ми в них хороші, – розсміявся Роман.
Побачивши, що діти вже вдома, до них поспішила й Оріяна.
– Синку, а про що ви з Климком сперечалися? – пригадав батько.
– Тату, а ти звідки знаєш?
– Як не знати, коли ви лементували на всю вулицю?
– Климко розповідав прекумедні небилиці. Каже, що пожежу, яка розпочалася від грози, можна гасити тільки квасом, пивом, молоком та яйцями, а водою – не можна. Хіба це може бути правдою?
– Так, синку. Мене старі люди теж так вчили.
– Дивина, та й годі. Значить, Климко був правий? То таку пожежу загасити не можна? Хіба що пожежа почнеться в пивному шинку?
– Мабуть, – усміхнувся батько.
В цей час в хаті Гардових точиться бесіда.
– Після того, як султан Мурад ІІІ закінчив війну з Персією, він повернув свій погляд в бік Європи. Але у січні 1595 року Мурад ІІІ помер і його місце зайняв Мехмед ІІІ, – розповідає Іванко.
– Мехмед ІІІ? Це той самий, який вступив на престол і відразу ж, по прибуттю в палац Топкани наказав стратити 19 своїх молодших братів за законом Фатіха, побоюючись змови з їхнього боку? – Він самий. Його братам сказали, що їх ведуть на обрізання, а насправді їх усіх задушили. Цей же страх став причиною введення Мехмедом ІІІ згубного звичаю не давати шехзаде тобто принців брати участь в управлінні державою за життя батька, як це завжди робилося до нього, а тримати їх на території султанського палацу.
– Які в них дикі закони.
– Я чув, Папа Клемент VIII відіслав до запорожців свого посланця – хорватського священника Комуловича з великою сумою грошей. Але той Комулович нібито не зміг знайти дорогу до Запорізької Січі. Смішно! – сказав Блажко Бажан.
– Цікаво знати, де його носило? – розсміявся Василь Голобля.
– Невідомо де він блукав, але до Ватикану він точно повернувся ні з чим. Імператор Рудольф II також відправив на Січ свого дипломата – Еріха Лясоту. Він влітку цього року прибув у Січ.
– Пам’ятаю, ми тоді отримали в дар від нього ознаки імператорської влади: корогви та срібні труби, а також своєрідний аванс – 8 тисяч злотих, – сказав Малюта.
Запорізька вольниця якраз стає на ноги. У Січ стікається маса народу. Всю цю масу називають сіромою. Сірома прагне швидкої поживи, але одночасно палає ненавистю до польської шляхти. Січовій старшині стало досить важко керувати різношерстою масою.
Для того щоб тримати військо в постійному тонусі потрібна стабільна війна. І якраз нібито вчасно підвернувся імператорський посланець із своїми дарунками.
Запорожці прийняли дарунки, але, попередньо, не погодились на умови імператора, мотивуючи це відсутністю будь яких гарантій у майбутній війні, бо їм не хотілося бути звичайним гарматним м’ясом, та невеликою сумою платні.
– В той же час на Січі був посланець і від московського царя, який також привіз велику суму грошей та прохання від царя виступити війною проти татар.
– Запорізьке військо зайняло вичікувальну позицію, їм не дуже хотілося іти проти армії Османської Порти самостійно, а виходило саме так. Потрібна була підтримка.
– Крім того запорожці ще добре пам’ятають часи повстання Косинського, яке відбулося в попередні роки та показало, що шлях до панських скарбниць може бути значно коротшим і простішим, ніж до кримських та турецьких.
Запорізьке військо схилялось до думки, що краще напасти на кримські поселення, а не йти у Волощину, куди запрошував їх імператорський посланець. В цьому випадку вони б звільнили своїх бранців і не дали ординцям здійснити напад на Річ Посполиту.