Нова надiя. Глава 3. Один в степу

Петрик Сомик з двадцятьма запорожцями виїхав з Січі в степ для збору дикого меду.  На возах вони везуть діжки. Оскільки в степу доріг немає, їде козацька валка повільно.
Степова широчінь викликає в козаків щирий захват. Їх оточує справжнє буйнотрав’я. Тут тобі курай, буркун, ковила, катран, чорнобиль, тирса, голубі петрові батоги. Всього і не перерахуєш.
– Дивіться, – промовив Василь Голобля і вказав рукою на південь, – туман.
– За таким туманом дивись, чого доброго, татари можуть непомітно підібратися до нас, – сказав Лаврін Чуб, підвівшись в стременах, – давайте, виїдемо на той пагорб і звідти подивимось, що за ним робиться?
З ним всі погодилися і кілька козаків поскакали наверх. Петрик про себе відмітив, що праворуч від цього пагорба є ще один, трохи нижчий.
Боковий вітер такий сильний, що забиває дихання. Крім цього, за ним погано чути. Тому, коли козаки виїхали на пагорб, вони несподівано зіткнулись з кримчаками. Тільки тих в рази більше, ніж запорожців. Всіх за туманом не видно, але ординців ніяк не менше сотні.
– Алла! – закричали татари і першими схопились за зброю.
Ординці почали свистіти і вити, щоб налякати козаків. Від їхніх криків лемент піднявся страшний.
Вони почали стріляти з луків, і одним з перших пострілів вбили коня під Петриком. Козак встиг зіскочити з коня і не травмувався. До нього підскочив татарський вершник і замахнувся шаблею.
Загриміли постріли з козацьких мушкетів і пістолів, залунали крики болю поранених ординців.
Тут з туману вискочили кілька татарських вершників, і один з них збив конем того татарина, який збирався зарубати Петрика. Обидва ординці впали разом з конями. Петрик підскочив і зарубав обох. Він хотів взяти якогось з татарських коней, але ті втекли.
– Відходимо, братці! – голосно гукає Василь Голобля.
– Забираємось звідси, – кричить Лаврін Чуб.
Тоді Петрик вирішив відійти в бік і видертися на сусідній пагорб. Насамперед він зняв із сідла свого вбитого коня сакви і швидко пішов до пагорба. Почувши, що до нього скачуть нові вершники, козак швидко ліг на землю і прикинувся мертвим.
Він завмер, зачаїв подих, не подаючи ніяких ознак життя. Кримчаки проскакали повз нього, не зупиняючись.
Петрику, не зважаючи на густий туман, вдалося швидко вирватися і піднятися на сусідній пагорб. Побачивши невелику баюру, вимиту дощами, хлопець наломив сухої нехворощі і вкрив нею рівчак. Потім заліз в нього і сховався.
Тепер, навіть якщо туман розвіється, козака навряд чи хто помітить навіть з відстані кількох кроків. Хлопець став прислухатися. Звуки бою й голоси віддаляються. Але козак вирішив, що треба перечекати і поки що із схованки не вилазити.
Хлопець порадів, що знайшов цій рівчак, бо знає, що не можна спати під палючим сонцем, бо і сон важкий, і прокидатися важко. І свитину, щоб захиститись від сонця, не натягнеш, бо помітять.
Петрик не помітив, як заснув. Прокинувся він тільки тоді, коли виспався. Сонце вже добряче припікає, від туману і сліду не залишилося. Хлопцю так жарко, що він аж спітнів. Він обережно визирнув із баюри і почав озиратися. Навколо, скільки сягає око, нікого немає.
Хлопець виліз із своєї схованки і першим ділом попив води з баклаги. Порадів з того, що в нього дві баклажки з водою. Потім дістав з торби сухаря і почав його жувати. Коли доїв його, знову зробив кілька ковтків води.
Після цього пішов на місце бою в надії знайти щось корисне для себе. Люба абищиця зараз може стати йому корисною. Спочатку йому нічого не попадалося, але згодом він знайшов цілий лук і назбирав 80 стріл. Колчан в нього є свій.
Тепер козак почуває себе значно впевненіше і спокійніше.
Ще він знайшов дві криві татарські шаблі і взяв їх, хоча вони йому не потрібні. Він поклав їх до своєї схованки, туди ж поклав торбу з кулями, бо мушкета втратив, а без нього кулі – зайвий тягар. При собі він залишив лише кулелійку – форму для відливання куль. А ще турячий ріг з порохом.
Козак вже збирався вирушити в путь, коли відчув, що під ногами стугонить земля. Очікувати тут великий кінний загін запорожців навряд чи можна, тому Петрик знову заховався у свій сховок. І як раз вчасно, бо з півдня насувається орда – не менше 8 тисяч аскерів.
Їх ватаги верхи піднялись на той пагорб, що вище, і почали оглядати околиці. Петрик подумки помолився, подякував богу, що не встиг вийти в путь, інакше його б вже неодмінно помітили і полонили, а в рабство козак не хоче. Краще вже загинути.
Невдовзі орда поїхала своєю дорогою, а Петрик все ще не спішить вилазити із своєї криївки. Його непокоїть думка, може, слідом за ордою скачуть якісь вояки, гонці, які відстали чи наздоганяють військо?
Так непомітно добіг цей день до кінця, тож Петрику нічого не залишається, як заночувати у своїй схованці. Він заготовив високої сухої ковили і намостив собі постіль. Спати тепер буде м’яко і тепло. На вечерю хлопець з’їв два сухарі і попив води.
Спочатку було навіть жарко, козак подумував навіть розкрити дах своєї схованки але так і заснув. Зате вночі, коли стало прохолодно, він не замерз. За ніч козак виспався, відпочив і набрався сил.
Лишатися на пагорбі небезпечно, але вириватися зараз в дорогу ще небезпечніше. Вдень почалось те, чого він остерігався вчора – повз пагорб, на якому він влаштувався, в різні боки час від часу скачуть поодинокі татарські вершники, або й по кілька воїнів одразу.
В таких умовах вирушати в дорогу – справжнє самогубство, тому хлопець вирішив іти по ночам. Весь наступний день він провів на вершині пагорба, ховаючись кожного разу при виді хмари пилу чи непевних звуках. Потрохи густішають сутінки.
Як стемніло, козак помолився і вирушив в дорогу. Іти легко, бо денна спека спадає, поклажа в нього не дуже важка. Світить повний місяць, тож іти не важко. В сутінках все видається непевним і химерним, тому юнак не дуже поспішає.
– Хоч з погодою повезло, – сам собі сказав Петрик.
Козак йшов усю ніч. Вже коли благословлялося на світ, він піднявся на пагорб, за яким в низині стоять сухі кущі верболозів і очеретів. Колись тут було озеро, але тепер тут води немає. Навіть кущі висохли.
Оскільки день треба якось пережити і десь переховатись, козак вирішив збудувати курінь. На дощ не показує, тож курінь потрібен тільки для того, щоб сховатися від злого ока і пекучого сонця. Наближається ранок, степ оживає, прокидаються і починають співати птахи.
Він швидко спустився вниз і почав оглядати зарості верболозу, які тягнуться на не одну сотню сажнів. В одному місці він знайшов прогалину в суцільних кущах, досить велику, доста таку, що можна лягти.
Не гаючись Петрик накрив прогалину десятком довгих гілок, потім очеретом і зверху – сухими гілками. Після цього нарізав очерету і зробив підстилку, щоб було м’яко лежати. Вже після цього нарубав гілок верболозу і закрив вхід. Його курінь не видно навіть зблизька.
Тільки-но хлопець вклався всередині, закривши вхід гілками, як на пагорб виїхала сотня вершників. Козак подивився в щілину в задній стіні куреня і побачив, що це кримські татари. Командує ними знайомий Петрику сотник Батал Рахманов.
– Добре огляньте, що там? – наказав сотник Айдарова.
– Нічого і нікого. Води також немає.
– У, шайтан, – сердито вигукнув Рахманов, – так, дивись, коні почнуть падати. За мною! Рушили!
Коли татари поскакали далі, Петрик обережно почав оглядати зарості. В одному місці він побачив на кущах зелені листки, а в коріннях земля була темною, вологою. Козак викопав глибоку яму, вибрав землю і пішов до свого куреню.
Після опівдня він прийшов до викопаної ним ями. Вона вже повна чистої води, яка відстоялась. Петрик напився, набрав обидві баклаги, вмився і задоволений повернувся до куреня.
Вночі він з певним жалем покинув свій затишний, безпечний курінь, знову набрав води і пішов далі в північному напрямі. Баклаги з прохолодною водою приємно холодять йому спину.
Під ранок хлопець помітив, що місцевість змінилась. Тепер замість рівного, як стіл, степу, де лише де не де зустрічаються пагорби, тепер є лісочки, гаї, степові балки, яри й байраки. Петрик зітхнув із полегшенням, бо тут є де сховатись і розвести вогонь.
Треба лишень вполювати якусь дичину і ситно поїсти, бо сухарі хоч і тамують голод, але сил дають небагато. Та й вони потроху закінчуються. Отож першочергове завдання – полювання. Петрик визначився з місцем зупинки – це глибокий яр, порослий терном.
Знявши торбу, шаблю, колчан із стрілами, свитку, хлопець приготував лук, кілька стріл і пішов вверх по яру. Там він несподівано побачив велику баюру, в якій пливають дикі качки і гуси. Петрик подумав і застрелив дві гуски.
Забравши їх, він повернувся до місця своєї денної стоянки. Там він оббілував і випатрав здобич, назбирав сухого хмизу і розпалив невеличке багаття. Розрізав одну гуску, посолив її і нанизав великі шматки на палички, увіткнув їх в землю біля вогню.
Поки м’ясо печеться, він виліз з яру і обдивився. На його радість нікого ніде не видно. Коли м’ясо випеклося, Петрик замінив готове м’ясо на сирове, і знову поставив пектися. Потім поїв і попив води.
Коли обидві гуски були спечені, Петрик знову виліз з яру, огледів околиці і спустився назад. Там він засипав місце багаття землею, потім ліг в затінку під великим кущем терну, прикрився сухим сіном і заснув.
Вдень повз яр проїхали два ординці, але Петрика вони не помітили. Під вечір хлопець прокинувся, солодко потягнувся і почав прислухатися до різних звуків. Не почувши нічого небезпечного, він виліз із свого сховку.
Козак знову обдивився місцевість, поїв, попив і почав збиратися в дорогу. Ще не повністю стемніло, тому він стояв поки ще в тіні великого куща, і пильно вдивлявся в околиці, коли почув, що в його бік скаче вершник. Навіть здалеку по невеликому коню козак зрозумів, що це татарин.
– Давай, вражий сину, – неголосно промовив Петрик, накладаючи стрілу на тятиву лука, – їдь сюди, мені твій кінь не завадить!
Татарин зупинив коня в десятку сажнів від козака. Тільки він спішився, як стріла вп’ялася йому в шию. Петрик підскочив до кримчака і на всяк випадок рубанув його шаблею. Потім схопив повід коня і прив’язав його до міцної гілки терну.
Поспіхом обшукав вбитого, забрав капшук з грошима. На величезний подив знайшов мушкет, приторочений до сідла. Ще більше здивувався козак, коли зрозумів, що це його власний мушкет! Шкода тільки куль до нього немає.
В саквах у татарина знайшов в’ялене м’ясо і свіжі коржики. Хлопець зняв з вбитого кожушок, сів на коня і поїхав на північ. По дорозі він з величезним задоволенням їв свіжі коржики. Навіть м’яса йому зараз так не хотілося, як цих коржиків.
Поневіряння козака закінчились несподівано. Пролунав постріл і куля збила з голови Петрика шапку. Він озирнувся і побачив козаків, які із списами напереваги мчать до нього. Козак посміхнувся, зупинив коня і підняв руку.
– Свої! Не стріляйте! – радісно вигукнув Петрик. – Я козак Кисляківського куреню Війська божого Запорозького Петро Сомик! Чолом!
– Чолом, товаришу!
– О, та я його знаю – він земляк і товариш Іванка Гардового! Ти звідки тут взявся, брате?
– Заготовляли з братчиками мед, а на нас напали кримчаки. Мого коня вбили. Наші відступили, бо їх було мало, я відстав, а тепер добираюся на Січ. На коня тільки сьогодні розжився, а до цього йшов пішки.
Разом з козаками Переяславського куреню, а це були саме вони, Петрик повернувся на Січ. Залишився татарського коня в табуні разом з іншими кіньми свого куреня, він поспішив до кислячан.
Коли Петрик увійшов до куреню, земляки якраз вечеряли.
– Хліб та сіль! – голосно привітався козак, знімаючи шапку, щоб перехреститись на ікони.
Кислячани стали обертатись на голос. Кілька хлопців, пізнавши його, скочили на ноги, перекинувши ослони, на яких сиділи.
– Петрику! Живий! Та як це?
Козаки кинулися обіймати товариша. Він переходить з одних міцних обіймів до інших.
– Ну, розповідай! Бо ми вже й випили за упокій твоєї душі! Вибач, якщо що.
– Богу дякувати, я живий! – безжурно відповів хлопець.
– Та вже бачимо, що не примара!
Й Петрик почав розповідати про свої поневіряння.