Нова надiя. Глава 4. Нова надiя

На Січ прийшов сліпий кобзар Гнат Письменюк з хлопчиком поводирем і міхоношею Матвієм. Кобзар має такий гарний голос, знає багато дум і пісень, казок і оповідань, що його просять по кілька разів заспівати одні й ті самі пісні.
Проспівавши для козаків Кисляківського куреня мало не десять разів всі свої пісні про боротьбу козаків проти турецько-татарських нападників і польської шляхти, бойові походи Війська Запорізького, старий кобзар трохи втомившись, посміхнувся і запропонував:
– А що, панове, чи чули ви легенду про козака-кобзаря? Як ні, то, може, я вам розповім?
– Розповідай, батьку, – кивнув Лаврін Чуб.
– Помер старий кобзар і полетіла його душа до хмар. Перед ворітьми небес на дорозі стали по один бік Ангели Пречисті, по інший – Сили Нечисті. Та чорти й кажуть, що заберуть в пекло кобзаря, бо в літа молоді чимало люду порубав, пустив ріки крові й сліз.
– От іще, – аж кинувся Лаврін, але отримав від Малюти такого ляща, що замовк не договоривши.
Кобзар не стримався, посміхнувся в свої довгі сиві вуса і продовжив.
– Ангели ж захищають чоловіка, і кажуть, що не забрати душу Силам Нечистим. Козак не вбивав невинних людей, тільки в чесному бою захищав свою рідну землю. За це Ангели заберуть його до Раю.
– А я що кажу? – знову перебив Лаврін і заново отримав потиличника.
– А козацька душа обізвалася, і сказав кобзар: «Душа козацька вільна, за життя ні під ким не був, і зараз нікому не належатиму! Безсмертна душа моя в кобзі, і я оживатиму щораз, коли хтось заграє на струнах!» Після цього душа відлетіла і стала вільно літати на свободі.
Запорожці якийсь час мовчали, бо думали, що це ще не кінець легенди.
– Хтозна, може, й зараз озивається, як музика на кобзі заграє, тому-то козакам так подобається спів кобзарів, – розсудливо мовив курінний отаман Михайло Кремінь. – Дякуємо, батьку, за цікаву історію.
В цей час донеслись якісь вигуки і шум з січового майдану.
– Ану, Лавріне, сходи, дізнайся, що то там за ґвалт?
Чуб повернувся на диво швидко і доповів:
– З Криму повернулися козаки, які возили на обмін полонених кримських татар.
Серед цих козаків них був і Сашко лірник. До нього одразу кинулись з розпитами запорожці Переяславського куреня.
– Що там визволені невільники цікавого розповіли? – запитав Архип Таран.
– Кажуть, що в Криму цього року були дуже погані врожаї майже на все – на зернові, овочі, фрукти, виноград, мигдаль і волоські горіхи.
– Погані врожаї в Криму означають збільшення набігів ординців на нас. А кожна навала татар – це страшне лихо для наших людей, – зітнув Стас Ніс.
Через свої вивідачів польська шляхта також довідалась, що татари, які стоять на території Молдавії та Бессарабії, готують похід в Угорщину, але на шляху до мадяр планують завернути на Поділля. Потрібно було швидко зібрати військо, що захистило б подільські володіння.
Такого війська на Поділлі Річ Посполита має катма й швидко зібрати його змоги також не має. Не зустрівши спротиву, татари можуть розорити не лише Поділля, а й Волинь і Галичину.
В цей час помітною фігурою став колишній сотник надвірних козаків князя Острозького Северин Наливайко, який після битви під П’яткою покинув службу. Він зобов’язався зібрати військо для оборони від татар та турків.
Минулого 1593 року Османська імперія оголосила війну Австрії. Приводом до цієї війни послужив розгром австрійським військом турецького загону під фортецею Сисак. У похід мав вирушити і кримський хан, аби вдарити по Угорщині.
Виникла небезпека великого походу татар через Україну. Польський уряд, не маючи змоги виставити достатнє кварцяне військо, видав універсали до східного магнатства та всіх охочих про створення загонів самооборони.
У складних умовах близької татарської небезпеки та відсутності необхідних сил для оборони Наливайко запропонував князю Василю-Костянтину Острозькому зібрати якомога більше добровольців з козаків, селян, міщан і створити з них загони, необхідні для захисту.
Князь погодився і звідусюди почали сходитись охочі до загонів Наливайка. Досить швидко під його командуванням було зібрано військо чисельністю до 2,5 тисяч осіб.
У травні 1594 року татари дійсно вторглись на Поділля, але зіткнувшись із загонами Наливайка, повернули в Молдавію. Наливайківці, переслідуючи татар, також перетнули кордон і ввійшли у володіння турецького султана.
Деякий час козаки переслідували татар, які тікаючи покинули багато добра, в тому числі і великий табун – 4 тисячі голів коней, що стали здобиччю козаків.
Згідно з вимогами Речі Посполитої та інших країн анти турецької коаліції, які офіційно підтримали похід, наливайківці повинні були не допустити татар в Угорщину, на землі імператора Рудольфа ІІ. Але татарам вдалося втекти від Наливайка. Через Покуття вони пройшли в Угорщину.
Після повернення на Брацлавщину, Наливайко, прагнучі зберегти своє військо, стверджував, що татари ще повернуться. Під цим приводом, готуючись до нового походу, він розмістив козаків в маєтках брацлавської шляхти. Шляхта ж, боячись татар, змушена була терпіти цих постояльців.
Одночасно Наливайко відправив посланців на Січ. Від його імені вони повинні були вмовити запорожців приєднатись до походу. В подарунок січовикам вісники пригнали півтори тисячі коней.
Січовики зібралися на січовому майдані, щоб вислухати цю новину.
– Це який Наливайко? – вигукнув Сашко лірник. – Чи не той, що служив у війську Острозького та брав участь у придушенні повстання Косинського?
– Той самий, що зарубав Сашка Сомика, – нагадав Василь Голобля. – Я це на власні очі бачив!
Запорожці не одразу погодились підтримати Наливайка. Значна частина козаків вважає його зрадником і не бажає воювати поряд із ним та ще й під його керівництвом.
Але згодом січові і реєстрові козаки, незважаючи на опір частини старшини, погодилися приєднатися до наливайківців і разом з ними надати допомогу Австрії, вчинивши похід на турецькі володіння в Молдавії.
Наказним гетьманом вони обрали полковника реєстрового війська Григорія Лободу, який в недавніх походах проявив себе вмілим і здатним полководцем. Лобода висловлював переважно інтереси заможного козацтва, в той час як Наливайко представляв бідних нереєстрових козаків, обездолених селян і міщан.
Незабаром запорізьке військо рушило на Брацлавщину, де ситуація вже суттєво змінилася. Під Брацлавом козацькі війська об’єднались.
Але справжньої єдності між ними не виникло. Наливайківці продовжують коритись своєму отаману, а запорожці виконують накази Лободи, тим більше, що офіційно керівником війська вважається саме Лобода.
Загалом козацько-селянське військо налічує близько 12 тисяч козаків. Воно здобуло Гусятин, Бар, Канів, Луцьк та інші міста. Восени 1594 року військо вирушило у Молдавію. Під Сорокою козаки перетнули річку Дністер й почали розоряти молдавські землі.
Згодом вони розбили військо молдавського господаря Аарона й захопили його столицю – Ясси. Господар змушений був зректися турецького підданства та присягти на вірність імператору Рудольфу ІІ. Тоді ж Аарон ввійшов у зв’язки з волоським господарем Михаїлом – той також через деякий час перейшов на бік Рудольфа ІІ.
Кислячани діють за сотні верст від Кисляка. Іванко сказав Мирославу, який їде поряд із ним:
– Минулої війни ми діяли недалеко від Брацлава, тож мали можливість бувати вдома, а тепер не знаєш, коли потрапиш до Кисляка і побачиш рідних.
– І не кажи, – зітхає Мирослав. – Я теж про це весь час думаю. А я вже так заскучав за Оріяною, синами, батьками.
Приневолені обставинами козаки не можуть відвідати свої сім’ї.
Наприкінці осені 1594 року козаки отримали від польської влади наказ більше не чіпати волоські та молдавські поселення. Військо нарешті повернулося на Брацлавщину. Наливайко розташувався неподалік від Брацлава, а Лобода став на постій у Барі – центрі староства. Там же опинився і Кисляківський курінь.
Северин Наливайко розіслав шляхті вимоги щодо утримання козацьких підрозділів, а також визнання козацьких порядків. Законність своїх вимог козацькі лідери обґрунтовували участю в загальній християнській боротьбі з мусульманами.
Та оскільки на цей час небезпека вторгнення вже минула, шляхта почала чинити опір реалізації козацьких вимог. Подільські пани відмовилися постачати у військо козаків фураж та харчі.
Була навіть здійснена спроба вибити Наливайка з Брацлава, де було облаштовано його резиденцію. Утім, коли шляхетські загони підтяглися до міста, козаки зробили нічну вилазку й розгромили супротивників.
Козаки вимагали від шляхти «стацій» – податку на утримання розквартированих військ, але отримавши відмову почали самовільно відбирати все, що вважали потрібним, чинячи розбій і збитки.
Кисляківський курінь щойно прибув і зупинився на ночівлю в маєтку якогось заможного польського шляхтича.
– Пане отамане, – звернувся Лаврін Чуб до Креміня, – а що можна брати в наших ласкавих господарів?
– Дурне питаєш, Лавріне, – дивується курінний отаман, – бери не всілякий дріб’язок, а все, що нам тільки може знадобитися. Геть усе, зрозумів?
– Отепер уторопав! Це я із превеликим задоволенням! А треба нам багато чого! Піду порадую пана Голоблю!
Старший з челядників місцевого пана спочатку з нехіттю супроводжував козаків по маєтку господаря, клянучи їх в душі, потім не став гратися з вогнем, махнув рукою і пішов до своєї кімнати в будівлі для слуг.
Особливо страждають маєтки Мартина Калиновського – кровного ворога Наливайка. І немає йому ніякого рятунку від козаків. Делегація шляхти, яку повстанці довели до сказу, жалілася на Наливайка королю Сигізмунду ІІІ.
– Ваша королівська милість, козаки допекли нам гірше, ніж татари! Свавільству їхньому немає ніяких меж! Найясніший милостивий королю, просимо порятунку від того бидла!
– Ваша Ясність, пане наш та добродію, той Северин Наливайко – повстанець, зрадник, розбишака, волоцюга, ворог нашої держави!
– Вже змоги нашої немає терпіти!
Король сидить, не змінюючи пози. Враження таке, що слухає він не дуже уважно, навіть байдуже.
Королю Северин пояснював те як помсту Калиновським: «Пан Каліновский моєму батьку без усякої причини ребра поломав, і таким чином батька мого зігнав зі світа, а я за сю велику кривду, не будучи свідомим правних способів і не маючи коштів і накладів, потрібних для процесу, як чоловік бідний, признаюсь до того – постановив був над ним помститися способом худопальським».
Треба сказати, що батько Северина був ремісником-шевцем і мав невелику ділянку землі. Родина Наливайко змушена була переїхати до Острога до старшого брата Дем’яна, який був священником в Острозі при дворі князя Острозького, бо слуги магната Олександра Калиновського, власника міста Гусятин, забили до смерті батька і забрали його землю.
Королівська влада тривалий час залишала волання лицарського стану без уваги, оскільки у Варшави, як завжди, бракує військ здатних приборкати козацький виступ.
Окрім того, король не був певний щодо своєчасності приборкання козацтва взагалі, позаяк після походу татар через Галичину влада усвідомлює, що Військо Запорозьке залишається єдиною військовою силою, здатною прикрити південні рубежі Речі Посполитої.
– До того ж козаки воюють з татарами самі, без наших грошей, – сказав король своїм наближеним, – а це завжди важливо.
– І не просто воюють, Ваша Ясність, – посміхнувся підскарбій, – ніде правди діти –вони дивують світ своєю відвагою!
– Отже, – додав канцлер, – знищення козаків для нас не на часі.
– Саме так, – прихильно усміхнувся король. – Минулого разу магнати самі впоралися із повстанням Косинського, тож нехай і цього разу постараються самі.
Другий загін під проводом полковників Григорія Лободи та Матвія Шаули пішов на південь Наддніпрянщини, щоб очистити його від польських панів, а потім і далі на північ по Дніпру.
Такий широкий розмах повстання почав загрожувати самому існуванню Речі Посполитої.
– Пане Северин, – питають Наливайка курінні отамани Грицай і Репетило, – а якщо ляхи запропонують нам перемовини?
– Та ви що? Забули, як вони підступом та обманом заманили гетьмана Косинського на переговори і вбили його? Не можна шляхті довіряти. Ніяких перемовин. Немає нам про що із знаттю умовлятися. Будемо стояти до повної нашої перемоги!
– Оце правильно! Оце по-нашому! – зраділи отамани. – Тільки так! Не може бути ніякої згоди з поляками!
– Тим більше вони вороги православної віри.