Нова надiя. Глава 5. Пiдземний Кисляк

На оденках дівчата і молоді жінки співали пісень, а ще балакали про всяку всячину. Оріяна в перерві між тим, як вони доспівали одну пісню, і ще не почали співати іншу, запитала в дівчат і молодих жінок.
– Як ви гадаєте, якщо нам знову доведеться ховатися від татарів, османів чи ляхів в підземному таборі, чи вистачить там всім місця?
– Мабуть ні. Коли ми його будували, жителів було набагато менше, – відповіла Сметаниха. – А це, як не крути, наш надійний прихисток від нападів людоловів.
– Оріяночко, то ти пропонуєш вирити нові укриття, щоб всі жителі села там помістилися? – запитала Орися Голобля, дочка Василя.
– І не тільки. Думаю, нам теж треба вчитися стріляти із лука, володіти шаблею і списом, щоб при необхідності захистити себе і дітей. Що скажете?
– А що, це думка. Чим більше залежить від нас – тим краще.
– А мені здається, не жіноча це справа – ненавидіти і вбивати, – сказала Софія Сомик, яка зазирнула до Сметанихи, в якої зібрались дівчата, в якійсь своїй справі.
Але більшість жінок і дівчат з нею не погодились.
– Це ж не якась примха це питання нашого виживання. Хто його знає, де і в чому тепер наш порятунок?
– Війна ж не триватиме вічно. А я не вмію воювати, – безпорадно відповіла Софія, ніби виправдовуючись.
– Значить, тим більше, треба вчитися. Час зараз такий, подруго, за невміння деруть реміння. З нас деруть, не з шляхти.
– Думаєте, ми зможемо навчитись битися нарівні з чоловіками?
– Чому ні? Хіба ми гвіздком у тім’я биті? Ми не станемо чекати, доки нас захистять, – з притиском сказала Оріяна. – Самі зможемо себе захистити!
Софія залишилась при своїй думці, зате всі інші охоче зголосились не тільки розбудовувати потайний підземний табір, а ще й вчитися військовій справі.
Вже наступного дня частина жінок і старших хлопців із заступами, сокирами і пилками, без зайвого розголосу, вирушили до потаємного місця на північний захід від Кисляка, щоб рити і перекривати нові землянки.
На місці виявилось, що старі укриття почали від часу руйнуватися, осипатися, тож і їх треба ремонтувати. Та й ялинові гілки, які раніше використовували в якості підстилки, висохли і осипаються. Так що роботи в жінок багато. Працюють вони спритно та звично.
За місяць кількість підземних укриттів в таборі стала достатньою для того, щоб при потребі заховати всіх жінок, дітей і літніх людей з Кисляка. Бажаючих працювати на ритті нових землянок не бракує.
Підходи до табору завалили старими деревами, щоб неможливо було проїхати верхи. Стежки перекопали і засадили молодими деревцями. Не знаючи, що під ногами табір, можна тепер пройти через нього й нічого не помітити.
– Добре, що в нас тут є ліси, річка, і береги високі, – каже Сметаниха. – Он Куна побудована біля боліт, то люди там тільки на островах серед тих боліт та мочарів і можуть ховатися. Землянки вирити там неможливо, бо вода неглибоко. Копнеш – і вже вода.
– Так, в цьому нам повезло. В нас немає такої тванюки, драговини, як в Куні, – охоче погодилася Марія Гардова.
Лесь Коберник, який добре знається на цілющих травах, організував за допомогою дітей їх збір і сушку.
– Оріяно, чуєш, доню, – звернулась до неї мати, – може, щоб кожного разу за найменшої небезпеки не тягти сюди все добро, залишимо тут трохи посуду, одягу, їжі, яка не псується, та різного інструменту і зброї?
– Чудова думка, мамо! – розцвіла Оріяна. – Зараз же запропонуємо це іншим жінкам.
Людям ідея сподобалася і кожна сім’я зробила в своїй схованці невеликі припаси, що має спростити їм життя в разі небезпеки. В деяких криївках люди навіть повісили ікони й лампадки.
– Мамо, – жартує Роман, – ви побудували ще один Кисляк, тільки маленький і підземний!
Весь час, поки йшло будівництво, село жило напруженим життям, та нарешті роботи скінчились. Після цього жінки зайнялися навчанням стрільби із луків. Для цього вони просто спускаються на берег Собу, щоб не ходити в ліс.
З ними разом займаються і старші хлопці. Заняття проводять діди, іноді челядники пана Яновського. Ще рідше – козаки, коли хтось з них заїжджає додому.
Ось і сьогодні дівчата з молодими жінками і старшими підлітками зібралися на такі заняття, але провести їх їм не судилося. Хлопці встигли привітатися, помолитися, заспівати одну з козацьких пісень, коли несподівана новина облетіла Кисляк.
– Чумаки їдуть! Чумаки! Скоро вже тут будуть!
Треба сказати, що приїзд чумаків – справжня подія для любого русинського міста чи села, бо чумаки привозять не тільки лиманську сіль і рибу Чорноморського полову. Ще чумаки привозять ліки, кінську упряж, свинець, олово, порох, калган, перець й інші спеції, грецькі вина, горілку, тютюн, коштовні тканини, взуття, книги, дьоготь.
– О, батюшка, і ви поспішаєте до чумаків? – спитала Софія Сомик, зустрівши отця Зосиму.
– Атож. Треба мені ладану купити.
– Тож ладан можна придбати і в Брацлаві, і в Тульчині!
– Можна, але то не такий. Там є тільки темний. Світлий набагато краще, а його привозять з Аравії, Кіпру, Африки. Чумаки саме таким і торгують.
А ще чумаки привозять новини, чутки і звістки, а також різні заморські дива та ще багато чого. Саме від чумаків можна дізнатися, що діється в широкому світі. Тому пропустити їх приїзд не може ніхто. Це незрівнянно цікавіше, ніж ярмарок в Гайсині.
Залишивши зброю по домівках та прихопивши гроші, всі поспішили до церкви, бо чумаки завжди зупиняються на великому пустирі недалеко від неї. Ось і зараз чумацькі мажі неквапливо під’їжджають і зупиняються за церковною огорожею.
– Цоб! Цабе! – линуть голоси погоничів волів.
Чумаки задоволені, що тяжка й небезпечна путь до Криму й назад закінчилася. По своїй землі їхати незрівнянно спокійніше й приємніше.
– Доброго здоров’я! Як вас у Криму зустрічали? – цікавиться Лесь Коберник в чумаків.
– Слава Ісу! Та нормально. Купець, як і посол, скрізь недоторканий. Татари ж сюди також приїжджають торгувати, а ви їх не чіпаєте? – нагадав ватажок чумаків, мудрий і простодушний отаман. – От і нас на шляхах ординських не зачіпають.
– Навіки слава! І то правда.
Довідавшись про появу валки чумаків до Кисляка прискакали реєстрові козаки з фортеці, а за ними потяглися прості гайсинчани. Всім щось треба як не купити, то довідатися в чумаків.
Найбільший гамір зчинився, коли веселі та щирі чумаки почали розкладати товар і відповідати на запитання людей. Навколо них юрмиться невгамовна дітвора.
До ватажка чумаків підійшов новий сотник із залоги гайсинської фортеці Данило Сахно. Від нього не відстає моторний, бистроокий десятник Степан Деркач.
– Добрий день, пане отамане! А що скажете, чи не довелось вам бачити чи чути про підготовку татарських нападів на наші краї?
– Чолом! На власні очі бачили, як буджацькі татари перейшли Дністер, тож десь вже порядкують. Про ногайців і кримчаків нічого певного сказати не можу, але, враховуючи, що вони живуть грабунками, можна в першу-ліпшу хвилину чекати і на них.
– Поза всякими сумнівами, – погодився сотник. – Є про що подумати. А багато ви буджацьких татар бачили?
– Військо їхнє нелічене, бо поки я лічив, збився з ліку. Багато, синку, – важко зітхнув розумний і досвідчений отаман чумаків.
Неподалік від ватага і сотника стоїть отець Зосима і слухає їх розмову. Поряд з ним стоять Марія Гардова й Оріяна.
– Ну що, доню, схоже, вчасно ми добудували той підземний Кисляк, як назвав його Ромчик. Дивись, скоро він стане нам в нагоді.
Тут до них квапливо підійшла Орися Голобля. Вона вся розчервонілася від збудження.
– Оріяночко! Я таку тканину знайшла! Тільки грошей не вистачає. Ти не можеш позичити мені до завтра один злотий?
Видно, що ця тканина викликала в дівчини щирий подив і захоплення. Вона благально дивиться на Оріяну.
– Можу. Мамо, пішли, і ми подивимось, що там за тканину придивилася Орися? Може, і ми собі щось купимо?
Сотник з посмішкою подивився їм услід.
– Скільки радощів ви привезли нашим жінкам!
Почувши про приїзд чумаків, спішать до Кисляка люди з усієї округи. Отець Зосима побачив засмучену Софію Сомик і підійшов до неї.
– Що, сестро, і тобі грошей на якусь покупку не вистачає?
– Як ви здогадалися? – вражено запитала жінка.
– Та чув, як Орися в Оріяни гроші на тканину просила в борг. То що, скільки тобі не вистачає? Я дам.
– Та навіть не знаю. Мені навіть якось не зручно, – зам’ялася жінка.
– Бодай тобі! Не думай про це. Ми ж свої люди! – і побачивши, що Софія все ще вагається, рішуче додав: – Пішли! Показуй!
Софія привела батюшку до возів з тканинами, але на його величезне здивування, жінка хотіла придбати тканину не для себе, а для сина Петрика – молодого козака Кисляківського куреня війська Запорізького.
– Останній раз, як я його бачила, він так обносився, обшарпався, – якось винувато промовила мати, – хочу зробити йому подарунок – шаровари і свитку. Він же не зовсім козацька голота. Принаймні в нього ще є я.
Видно, що покупки дуже втішили б любляче материнське серце.
– І – я, – твердо промовив батюшка. – Може, ще щось треба купити? Ти не соромся, сестро, кажи.
Софія була вражена словами отця Зосими, але серцем відчула в словах батюшки доброту і щирість. 
– Тоді ще, якщо можна, – чоботи.
– Господи, Софіє! Звісно, можна! Вибирай!
Коли щаслива мати отримала все, що хотіла, отець Зосима сказав:
– А про себе ти забула? Давай віднесемо покупки до церкви чи до моєї хати, а потім виберемо якісь обновки для тебе!
– Ой, ні! Красно дякую, але ні!
– Чому? Хіба тобі нічого не треба чи не хочеться?
– Ви мене й так дуже виручили. Я не знаю, коли й розрахуюся з вами.
– І не треба розраховуватися. Ти одним тільки квітником біля храму зробила для всієї нашої громади більше, ніж будь хто.
– Вам що, грошей багато? – мов би вагаючись, запитала Софія.
– Софіє, ти ж знаєш, що я один. Чи багато треба самотній людині? Це мої власні гроші, не церковні.
Видно, що батюшці нетерпеливиться зробити жінці якийсь подарунок, і вона не встояла. Через мить вони пішли рядами, обираючи обновки для Софії.
Пізно ввечері Марія Гардова зазирнула до Софії.
– Зізнавайся, подруго, між тобою й батюшкою щось є? А як же Сашко?
– А що, Сашко? Я вже змирилася з його втратою. Сльози за ним вже висохли, тільки в душі пече. Стосовно батюшки – що ж, брехати не стану, він мені подобається, але між нами нічого немає.
Подруги засиділися мало не до півночі, розмовляючи по душам і роз’ятрюючи одна одній душевні рани . Чумаки отримали за пів дня торгу в Кисляку чималий матеріальний зиск, тому затримались ще на один день.
Вранці до них знову приїхали реєстрові козаки з Гайсина.
– Забули щось вчора? – усміхнувся отаман чумаків.
– А таки забули, – розсміявся десятник Степан Деркач. – Чи є у вас люльки для куріння?
– Враховуючи, що ми їдемо з Криму – не може не бути!
Ватаг підвів козаків до мажі, на якій яких тільки люльок немає! В очі одразу кинулися люльки червоного кольору, які виробляють в Османській імперії та в Криму. На кожній з таких люльок є клейма майстерень і майстрів, які їх виготовили.
Є ще люльки зеленого кольору, білого і просто глиняні.
– Мені дві такі люльки, – показав рукою десятник саме на такі червоні люльки з Криму, – і папушу тютюну!
Чумаки знають, що козаки вірять в те, що куріння лікує й надає сил. Що запорожці збирають і сушать для куріння цілющі трави, і курять їх після бою та після поранення.
Ще десятник купив нову мантачку, таку, як в косарів, але для того, щоб гострити шаблю.