Нова надiя. Глава 6. Бiля Кучманського шляху

Військо Наливайка зупинилося на кілька днів для відпочинку і збору продовольства в десяти верстах на північ від Немирова. Курінний отаман Михайло Кремінь викликав до себе Іванка Гардового.
– Слухай уважно, синку. Візьмеш Мирослава, десяток козаків і відвезеш наших поранених до Кисляка. Побудете вдома два дні, а потім козаків відправиш сюди, а ви вдвох з Мирославом поїдете до Кучманського шляху. Щось мені неспокійно на душі.
– Передчуття, батьку? Ви чогось остерігаєтесь?
– Так. Щоб поганці несподівано не вдарили на нас. Запитання є?
– Так. Десяток козаків – не мало буде?
– Забув сказати, – ляснув себе по лобі отаман, – до Кисляка поїдете разом з обозом левушківців. Вони також повезуть своїх поранених в Леухи. В них охорона буде з пів сотні козаків. Тож разом вас буде шістдесят. Виїжджатимете завтра вранці. Старший – ти.
– Зрозуміло, – вклонився Іванко. – Дозвольте йти?
Наступного ранку довга валка возів з пораненими козаками Кисляківського і Левушківського куренів вирушила на схід. Від табору повстанців до Кисляка шістдесят верст. Таку відстань і верхи за день не подолаєш, а на возах, та ще й з пораненими – поготів.
Одне добре – дорога з Вінниці до Гайсина накатана, тож їхати м’яко. Пораненим досить зручно, і вони порівняно легко переносять дорогу. В якості кашовара Іванко взяв із собою Лавріна Чуба.
– Добре, Іванку, що ти з вечора повідомив мені про те, що їдемо в Кисляк, – каже скоромовкою Лаврін. – Обід я приготував, тож зможемо поїсти на ходу. Ну, а вечерю приготуємо, як зупинимось для ночівлі, бо за день ми не доїдемо.
Але оскільки пораненим все таки важко цілий день труситися на возах, для обіду зупинились і поїли в тіні старого дубового лісу.
– От біда, – зітхає Лаврін, – коли б знаття, що зупинимось для відпочинку – я б не поспішав з обідом, і приготував би гаряче.
– Нічого страшного, Лавріне, – відповів йому Мирослав, – ми люди невибагливі. І так добре.
Коли валка зупинилась на ночівлю, Лаврін наварив рибної юшки і кулішу. Козаки наїлися і повкладалися спати – хто на возах, а хто – під ними.
Кашовари лягли спати останніми, бо мили казани, а прокинулися першими, щоб приготувати сніданок. Потім поїхали далі. Під вечір добралися до Кисляка. Поранених кислячан розвезли по домівках. Левушківці стали табором на північ від села.
Для Іванка й Мирослава два дні вдома пролетіли, як одна хвилина, і вже на третій день хлопці виїхали з села і попрямували на південь до річки Південний Буг, по правому берегу якого пролягає Кучманський шлях.
Марія з Оріяною, не витираючи сліз, провели їх в дорогу, благословивши і перехрестивши наостанок.
– Не плачте, мамо, не плач, сестро, – посміхнувся Іванко, – все в нас буде добре! Ми повернемось, от побачите! До зустрічі!
Не доїжджаючи до села Дмитренки, козаки побачили, що куриться шлях за селом Басаличівка на захід від шляху. 
– Невже татари? – запитав Мирослав. – І вже на нашому березі.
– Зараз побачимо, – відповів Іванко.
Не встигли вони об’їхати Басаличівку, як їм назустріч трапився невеликий озброєний загін з числа шляхетського ополчення, який на кілька верст випередив основні польські сили. Вгледівши запорожців, ляхи з криками помчали до них.
– Цілься! – гукнув Іванко і швидко зняв з плеча мушкет.
Він прицілився і вистрелив першим. Один із шляхтичів випростався від болю в сідлі і впав мертвим. Мирослав промахнувся, але куля потрапила в голову коню, той впав, а його вершник перелетів через нього і сильно вдаривши об землю, зламавши собі карк.
– Тікаймо! – гукнув Іванко, розвернув коня і вдарив його нагайкою.
Козаки поскакали на захід вздовж берегу Південного Бугу. Ляхи кинулись за ними, стріляючи по козакам на ходу. Погоня тривала довго, аж поки козаки не доскакали до великого соснового лісу. Поляки нарешті відстали.
Низовики в’їхали в ліс, і помітили, що коні заточуються і спотикаються. Іванко з Мирославом зістрибнули на землю, і коні тут же впали замертво. Виявляється, вони поранені багатьма кулями. Козаки зняли мушкети і обдивились їх.
Зброя понівечена від куль так, що стріляти з неї вже не вийде. Але самі козаки цілі, кулі їх оминули.
– Що робитимемо з сідлами? – запитав Мирослав.
– Покинемо тут. Не носити ж їх з собою? Нам зараз конче треба знайти місце, де ми можемо сховатися від ляхів. Пішли.
Вони вийшли на берег Південного Бугу. Іванку вже доводилося бувати в цих місцях під час розвідки. Він знає, що на захід від цього місця знаходиться затока русалок. Звісно, ніяких русалок тут ніхто ніколи не бачив, але гарна назва прижилася.
Біля соснового лісу, з якого вийшли козаки знаходиться менша затока, назви якої Іванко не знає. Мирослав зауважив:
– Грозою пахне.
– Точно, – погодився Іванко. – Не хочеться мокнути і мерзнути. Треба зробити якесь укриття. При чому зробити швидко.
Він знову подивився на затоку. Там на мілині стоїть, похилившись, корабель, розбитий гарматними ядрами.
– Думаю, там вже все цінне забрали до нас, – зауважив Мирослав. – Чи ти хочеш заховатись серед уламків корабля?
– Все, та не все. Подивись уважно – на щоглах є кілька цілих вітрил. А вони брезентові тобто не промокають. Саме те, що нам потрібно для даху. Пішли.
Козаки підійшли до берегу річки, Іванко роздягся, взяв в зуби ніж, увійшов у воду і поплив до корабля. Там він видерся на щоглу, зрізав два вітрила, нарізав мотузок, скрутив вітрила, обв’язав їх мотузками і повернувся на берег.
Там витерся рушником, вдягнув сухий одяг. Мирослав запитав:
– Тепер ідемо в ліс?
Іванко на хвильку задумався. Навколо потемніло, бо чорні дощові хмари нависли над козаками.
– Мабуть ні. Ліс сосновий, світлий, кущів майже немає. Одним словом заховатись там важко.
– Тоді куди? – здивувався Мирослав.
Десь вдалині линуть сильні розкати грому, налетів холодний, сильний вітер.
– Підемо по берегу назад. Там берег високий, на коні не з’їдеш. Десь там і сховаємось. Сподіваюся, як злива почнеться – ляхи припинять пошуки.
Вони швидко пішли по берегу. Не пройшли і триста сажень, як на березі в сажні від води побачили невеличкий грот. Козаки зверху поклали кілька жердин, перекрили їх вітрилом. Потім брезент засипали сухою травою і глицею.
Після цього наломили багато соснових гілок і застелили підлогу. Поверх гілля поклали друге вітрило. І тут до їх слуху донеслося кінське іржання. Козаки зняли шапки і обережно визирнули з-за пагорба.
З лісу виїхала кінна сотня шляхетського ополчення. Троє з ляхів під’їхали до самого берегу. Один з вершників зупинився біля самого вітрила. Якби кінь зробив ще хоч один крок, то впав би разом із своїм вершником.
– Що там, пане Раткевич? – долинув чийсь гучний владний голос. – Черкасів (козаків) не видно?
– Нічого, пане Марек, – відповів вершник, який стоїть біля самого краю пагорка. – Нікого не бачу.
Він повернув коня. Від копита посипалися дрібні камінчики на брезент. Мирослав вийняв з-за поясу пістоль, а Іванко міцніше стиснув руків’я шаблі, але поляк не звернув уваги, чи не почув звуку шарудіння камінців по брезенту, і поїхав назад до лісу.
– За мною, панове, бо зараз почнеться злива, – голосно вигукнув Раткевич.
І дійсно майже одразу на землю впала суцільна стіна води. Струмені стікають з пагорба повз схованку козаків, по вербам, що ростуть біля самої води.
– Як же добре, що ми встигли спородити це укриття, – усміхнувся Іванко.
Тепер можна говорити нормальним голосом, бо з-за дощу і громовиці їх все одно ніхто не почує, тим більше, поляки вже заховались під деревами в лісі. Козаки лягли на купу соснового гілля, вкритого вітрилом.
– А могли б зараз мокнути під дощем, – сказав Мирослав, – навіть уявляти такого не хочеться. Знаєш, а я вже зголоднів. Давай, перекусимо?
– З задоволенням, – відповів Іванко, – а я не можу зрозуміти, що не так? А просто їсти хочеться!
Мирослав накраяв великими шматками свіжого чорного хліба, потім тонкими скибками копченого сала з проріззю, почистив велику головку часнику, розв’язав вузлик із сіллю. Козаки наїлися досхочу, прибрали залишки їжі і вклалися спати.
Дощ хоча і став не таким сильним, не припинявся всю ніч, і закінчився вже тільки під ранок. Першим ділом козаки наломили з дерев сухих гілок, бо ті, що лежать на землі – зовсім мокрі. Після того, як їх поставили сторчма у схованці, Мирослав роздягнувся і увійшов в річку.
– Ти диви, тут повно каміння, а під ним раків! Давай, наловимо і зваримо? Я вже й забув, коли їх їв. Мабуть, ще в дитинстві.
– Я теж. Шкода тільки, кропу в нас немає.
– Нічого, і так смачно буде!
Мирослав наловив більше відра раків. Можна було назбирати ще, але й цих ще треба зварити і з’їсти. Іванко в цей час знайшов стару вербу з великим дуплом. З цього дупла він витяг шматки сухої кори, трави і листя. Вони легко розгорілися.
Зварили спочатку половину раків, бо казанок один і в нього всі раки не помістились би. Так що на сніданок хлопці з’їли пів відра раків. Поки їли, зварилася друга половина їх улову.
– Смачно, – розплився у посмішці Мирослав, – прямо як в дитинстві. Що тепер робитимемо? Підем, подивимось, чи на місці сідла?
– Ні. Хто його знає, може ляхи ще в лісі? Раптом вони з-за дерев спостерігають за берегом? Ми висунемося, і вони нас побачать. Тоді порятунку не буде. Так що сидимо тут, чекаємо.
Мирослав побачив біля берега спини великих риб і наколов на шаблю спочатку одного, потім другого коропа. Їх запекли прямо на вугіллі. Коли риба була готова, Іванко встав і засипав піском кострище і обмів його віником з вербових гілок.
Тільки-но він закінчив, з лісу знову виїхали поляки. Вони вимокли, змерзли, тому злі, як собаки. Цього разу вони не стали затримуватися на березі і повернули в бік Басаличівки. Чути, як деякі з шляхтичів лаються.
– І ми могли б бути, як вони – всю ніч під проливним дощем, – сказав Мирослав. – Але нам повезло, ми сухі, в теплі і ситі! А головне – ми живі, здорові і не в полоні!
– Пронесло, – задумливо промовив Іванко, – але почекаємо ще трохи, раптом хтось з ляхів відстав від своїх?
– Все може бути.
Однак вітер знову нагнав дощові хмари, почалася нова злива. Тож козакам довелось затриматися до наступного ранку. Посеред ночі Іванко прокинувся і побачив, що в очах Мирослава відбивається місячне світло.
– Що, брате, не спиться?
– Так. Все думаю про Оріяну, дітей. Тільки вчора їх бачив, а вже скучив так, що сил немає.
– Щасливий ти, – визнав Іванко, – і дружина в тебе є, і діточки.
– Ще й яка дружина! – посміхнувся Мирослав.
Іванко повернувся на інший бік і заснув. Вночі дощ закінчився. Поснідали козаки гарячою соломахою.
– Он там ніби яр іде до лісу, – показав рукою Мирослав. – Пішли по ньому, щоб нас не було видно з лісу?
– Пішли. Брезент лишаємо тут?
– Звичайно. Якби в нас були коні, а пішки носитися з ним – важко. До Кисляка чи до табору ми його не донесемо. Шкода, звісно, але доведеться його тут покинути.
Козаки добралися по дну яру до лісу, але там нікого не виявилося, тож вони спокійно пішли до того місця, де залишили вбитих коней. Від коней мало що залишилось, також зникли сідла й упряж.
– Хтось вже поживився нашими речами, – кивнув Мирослав.
Козаки попрямували до Басаличівки. Ляхів в селі немає, бо вони поїхали далі. Проходячи повз один двір, Іванко побачив на лаві сідло і одразу впізнав його.
– Дивись, це ж моє сідло!
З-за хліву вийшов селянин середніх років.
– Здоровенькі були! Твоє, кажеш? – посміхнувся він. – Ну то забирай його. Мені чужого не треба. Бачу, вам і коні потрібні?
– Моє шанування! Невже і коней дасте?
– Чом ні? Нам козаки якось залишили поранених коней, а ми їх виходили. А якби і не було цих коней, ми б все одно поділилися з вами, бо ви наші захисники.
– Дякую, батьку, – вклонився Іванко.
Чоловік вивів двох коней і віддав хлопцям їх сідла та упряж. Козаки почали сідлати коней.
– Може, пообідаєте з нами? – запропонував господар. 
– Красно дякуємо, але ми не голодні. Може, якось іншим разом.
– Ну то, дай вам бог щастя! – благословив їх чоловік.
– Дякуємо. Дай боже і вам!
Іванко з Мирославом скочили на коней, попрощались і виїхали за ворота. Коли вони вже були за межами Басаличівки, Мирослав сказав:
– А ми ж навіть імені його не спитали. Негарно якось вийшло.
– Значить, точно ще побачимось.
Цього дня козаки не встигли добратися до табору повстанців, тому що дороги важкі, бо від сильних дощів розмокли. Тож хлопцям довелось заночувати в чистім полі.
Перед обідом вони врешті в’їхали в табір і першим ділом поспішили до курінного отамана. Вони розповіли йому про свою пригоду і про те, що ні татар, ні османів не видно і не чути.
– Добре, – сказав Кремінь, – ідіть, відпочивайте.
Коли козаки підійшли до місця стоянки Кисляківського куреню, першим їх побачив Василь Голобля.
– Повернулись! – радісно вигукнув він. – Не взяв вас кат!
На його крики повибігали інші кислячани і кинулись на зустріч товаришам. Першим біжить Петрик Сомик, за ним – Лаврін Чуб, а далі всі інші.