Нова надiя. Глава 7. В розвiдцi

Полковник Криштоф Кремпський відправив у розвідку десяток невеличких загонів. Один з них очолив Гнат Рий. До складу його загону увійшли козаки: Гордій Кочубей, Мирон Загайгора, Петро Балабан, Созон Растроста, Мирослав Коберник, Василь Голобля, Іванко Гардовий і Петрик Сомик. А ще повстанець із селян Лаврін Чуб.
– Закликаю вас даремно не ризикувати. Нам вкрай потрібні точні відомості про те, де є польські збройні сили, скільки їх, звідки нам чекати удар з їх боку? Зрозуміло?
Козаки під командуванням Гната Рия добрались до Брацлава і вирішили пообідати в придорожній корчмі. Голобля хотів купити горілки, але Рий заборонив.
– Хіба ви не знаєте, що під час війни це суворо заборонено?
Голобля тільки скрушно зітхнув. На обід замовили борщ з м’ясом і сметаною та пампушками з часником, вареники з капустою і шкварками, яєчню на салі і ковбасу.
Коли кислячани виходили з шинку, Голобля затримався і таки купив два штофи горілки і заховав їх в дорожній сумі.
Козаки до самого вечора скакали на захід майже без відпочинку, потім влаштувались на ніч у глибокому яру, бо дерев навколо немає зовсім. На вечерю приготували тетерю. Поївши, розподілили чергування і вклались спати.
Вранці виявилось, що вночі всі їх коні здохли.
– Як же це так? – вражено запитав Іванко.
– Тільки в шинку коней могли, отруїти, – розсудливо відповів Мирослав, – мабуть їх отруєною водою напоїли.
– Більше ми ніде коней не залишали, – погодився з ним Кочубей. – Мені той шинкар одразу не сподобався. Слизький якийсь і очі весь час бігають туди-сюди.
– Нічого, повернемось – спитаємо, – насупився Рий, – що нам тепер робити? Пішки ми багато не вивідаємо. Де нам коні взяти?
– Халепа, – зітхнув Кочубей. – Без коней завдання не виконаємо. І на повернення треба більше часу.
– Значить так, – сказав Гнат Рий, – далі ідемо пішки. Сподіваюсь, заскочимо якийсь невеликий загін ляхів і віднімемо в них коней. Сідла і упряж треба заховати, не нести ж їх із собою.
Невдовзі загін вирушив далі. Через півдня козаки дійшли до якоїсь річки, яка впадає в Південний Буг. На обох берегах росте ліс.
Вище за течією десь у версті вони побачили кам’яний міст з високими парапетами. Вони зупинились і стали уважно роздивлятись навколо.
– Ну, що, – першим запитав Голобля, – швиденько перебіжемо на той бік та й усе?
– А я б не поспішав, – не погодився з ним Іванко. – Це була би легковажність з нашого боку. На місті ляхів я б влаштував засідки на обох берегах.
– Ми ж ніби все оглянули, немає нікого ні на цьому березі, ні на тому.
Видно, що Голоблі зовсім не хочеться лізти у воду.
– Я все одно за те, щоб пошукати брід або перепливемо річку в іншому місці, – розважливо мовив Іванко.
– В нас є отаман, – нагадав Голобля, – нехай він прийме рішення.
Рий кивнув у бік моста. Козаки повернулись і побачили, як з протилежного берега на міст вийшло два десятки повстанців. З їх зовнішнього вигляду видно, що всі вони колишні селяни.
– От зараз і подивимось, – сказав Голобля.
Повстанці дійшли до середини мосту, коли з обох боків на міст вискочили по півсотні жовнірів кварцяних рот. Селяни розділились навпіл і повернулись обличчям до ворогів. Потім стали на одне коліно і почали стріляти по жовнірам хто з луків, хто – із самопалів.
Впали перші вбиті і поранені ляхи. Але вони також почали стріляти по селянам. Четверо з них одразу впали вбиті. Поляки не стали перезаряджати вогнепальну зброю, а просто помчали вскач на повстанців.
– Хапай їх! – голосно кричить якийсь шляхтич.
– Всі у воду! – скомандував старший серед повстанців.
Селяни, не зволікаючи, почали стрибати через парапет, поляки встигли захопити тільки одного пораненого повстанця. Все відбулось настільки швидко, що козаки на березі не встигли ніяк відреагувати. Кілька поляків підняли луки і почали стріляти в селян, які намагаються втекти вплав.
– Може, допоможемо небораці? – запропонував Голобля.
Деякі поляки спішились і шаленіючи почали безжально бити пораненого кийками, норовлячи влучити найдошкульніше. Він якийсь час терпів мовчки, а потім не витримав і почав несамовито волати від болю. Серця козаків киплять від обурення.
Один із шляхтичів, немолодий і опецькуватий, зашпортнувся за тіло вбитого селянина, втратив рівновагу і вдарив полоненого кийком у скроню. Кістка тріснула, і поранений затих.
– Ну, що ти наробив, пане Влодзімеж? Позбавив нас задоволення помучити цього схизмата!
– Та я не спеціально, пане Войцех. Промахнувся, бо спіткнувся. Хай подякує долі, що так легко відбувся!
Один з поранених повстанців ще борсається у воді, але ляхи скоро й його добили, і він затих.
– Дивіться, – привернув увагу товаришів Мирослав.
Повз місце, де вони причаїлися, пропливають тіла вбитих повстанців. Петрик подивився в їх холодні, знекровлені обличчя і відвернувся. Рий подивився в насуплене обличчя Голоблі і відразу збагнув причину поганого настрою товариша.
– Пане Василю, – сказав Рий, звертаючись до Голоблі, – повір, нам всім не по собі від того, що ми не допомогли нашим товаришам, але що ми можемо зробити? Ляхів майже сотня, а нас десять. Вони всі верхи, а ми – пішки. Хіба в нас є бодай один шанс їх здолати чи втекти?
– Та я розумію, – зітхнув Голобля, – але якось воно не правильно, що ми навіть не спробували допомогти своїм.
– Не змогли б ми їм допомогти, – сказав Кочубей, – тільки загинули разом з ними і все. А так ще повоюємо і відомстимо за них. Та й наказ нам ніхто не відміняв – ми вивідники, ми в розвідці. На нашу інформацію чекають ватажки і наші товариші. Ми не можемо їх підвести.
Гнат Рий подивився на Іванка і запитав:
– Скажи, синку, звідки ти дізнався про засідки?
– Та не знав я. Я ж казав, що на місці ляхів я би неодмінно влаштував біля мосту засідку. Добре, що ми не встигли вийти на міст.
– Це точно. То що, ідемо далі, десь же річка має зробити поворот, щоб нас не було видно. Там і переберемось на той берег.
– Думаю, по мостам нам зовсім пересуватися не можна, – сказав Іванко. – Я маю на увазі на території, яку контролюють ляхи.
– Згоден, – кивнув Рий, – не дурний придумав, що береженого бог береже.
Їм так і не вдалося знайти місце, де річка робить поворот. Зате ліс закінчився на обох берегах. Виходити на відкрите місце козаки не наважились.
– То що нам лишається? – запитав Рий і сам відповів. – Переправитись на той бік, коли стемніє. Іншої можливості я не бачу.
– Так і зробимо, – погодились козаки.
Вони зробили привал і почали готуватись до переправи. Назбирали сухого хмизу і зв’язали його у великі оберемки так, щоб можна було за них триматись у воді, а також прив’язати до них одяг, зброю і всі речі, які є в них із собою.
– Повезло нам, що береги річки тут сухі, а не драговина якась, – порадів Мирослав. – чи тванюка.
– Точно. І слідів ми не залишимо.
Коли почало сутеніти і видимість значно зменшилась, козаки роздяглися і увійшли у воду. Досить скоро вони добрались до іншого берега і вийшли на нього.
– Ох і холодна вода, зуб на зуб не попадає, – сказав Кочубей, – треба якомога швидше найти потаємне місце і розвести багаття, а то ще не вистачає заслабнути.
– І зварити чогось гарячого, – додав Мирослав.
Козаки витерлись, натерши тіла так, щоб кров швидше прилила до шкіри, потім вдягнули сухий одяг, взулись і почали шукати підходяще місце для табору. Серед дерев знайшли пагорб, порослий соснами. Біля нього і влаштувались. Сонце вже сідає за обрій.
На вечерю приготували наваристий куліш з солониною. Його запах дражнить голодних чоловіків.
– Добре було б ще до цього кулешу по чарці оковитої, – мимоволі вирвалось в Рия. – А краще по три, і щоб горілку нагріти!
– Точно, – всміхнувся Лаврін Чуб, – навіть пан бог любить трійцю!
– Що я чую? – несмішливо перепитав Голобля. – На війні ж це суворо заборонено! Чи вже ні?
– Та годі тобі, пане Василю. А що, може в кого є щось?
Всі тільки розвели руки в боки, і тут Голобля тріумфально дістав з суми два штофи з зеленого скла з горілкою.
– Оце діло! – зраділи козаки. – Пане Василю, звідки?
– Пане Рий, ти ж не проти? Погодься, гріх знехтувати таким дарунком долі! Тим більше, це добра, міцна козацька горілка!
Рий спочатку мовчав осудливо, потім мовив.
– Ну то гаразд. Петрику, ти ж ще не п’єш горілку? Тоді тобі першому чергувати!
– Не повезло тобі, хлопче! Га-га-га! – розсміялися козаки.   
Вони із задоволенням випили всю горілку і з’їли весь куліш. Зігрівшись із середини, почали вкладатися спати. Петрик вирішив, що почергує не тільки за себе, а ще й за наступного козака. Нехай відпочинуть, а він ще молодий, йому сил не позичати.

*  *  *
Делегація шляхти з Правобережної України на аудієнції в польського короля Сигізмунда ІІІ Вази попросила:
– Наш ясновельможний король, козаки допекли нам вже гірше, ніж татари. Просимо у вас порятунку.
Проте королівська влада тривалий час залишала волання лицарського стану без уваги оскільки у Варшави, як завжди, бракує військ, здатних приборкати козацький виступ. Король Сигізмунд ІІІ відповів:
– Я не впевнений щодо своєчасності приборкання козацтва взагалі, адже після неприємного конфузу з маршем татар через Галичину, ми усвідомлюємо, що Військо Запорозьке залишається чи не єдиною військовою потугою, здатною прикрити південні кордони Речі Посполитої.
– Але ті схизмати наші вороги! Вони зрадили нас під час війни з Туреччиною! Їх потрібно покарати! Знищити!
– Навіть коли і так, в нас недостатньо сил, щоб їх погромити самим. Навіть разом із шляхетськими загонами, – мовив король.
– Ваша величність, може, найняти німецьких найманців?
– Хіба ви не розумієте, що їм треба платити, а в нас грошей немає. До того ж я впевнений, що сейм грошей також не дасть. Не згодні?
– Згодні. Нам відомо, що посполите рушення східних воєводств відверто слабке у порівнянні з арміями бунтівників, оскільки їх основу складають козаки. Але ж не можна, прошу пана, просто чекати, поки вони нас переб’ють?
– Не можна. Але і знищувати козаків, налаштувавши цим проти нас всіх русинів також ні в якому разі не можна. Разом з Україною Польща – велика імперія, а без русинів, без цих самих козаків, наша держава може зовсім зникнути.
– Ну, це ви перебільшуєте!
– Не розумію, для чого козацькі ватажки поділили свої сили й рушили в різні частини нашої держави?
– Думаю для того, щоб розширити територію повстання.  Навесні 1595 року повстанці на чолі із Наливайком повели наступ на Луцьк, а потім повернули на Могилів, щоб підняти литвинське (білоруське) й польське селянство. В Білорусі повстання носить виразно проти шляхетський характер.
– Загін під проводом полковників Григорія Лободи та Матвія Шаули пішов на південь Наддніпрянщини, щоб очистити його від шляхти, а потім далі на північ по Дніпру – на з’єднання із Северином Наливайком.
– Такий широкий розмах повстання загрожує самому існуванню Речі Посполитої.
– Ваша величність, чекати більше не можна. Потрібні рішучі дії. Негайно!
Польський король нарешті погодився і оголосив посполите рушення. На допомогу закликали литовського гетьмана Кшиштофа Радзивіла.
Стати на чолі каральної експедиції проти повстанців король доручив відомому польському полководцю Станіславу Жолкевському.
– Як плануєте діяти, пане Станіславе?
– Розраховую розбити сили повстанців поодинці.
– Добре. Сподіваюсь, це спрацює. Ще щось плануєте?
– Так. Водночас почну таємне листування з різними козацькими керівниками про припинення воєнних дій та ізоляцію Наливайка.
На початку 1596 року уряд Речі Посполитої уперше мобілізував проти козаків коронні війська – тридцять гусарських і дванадцять козацьких хоругв, чотири роти найманої піхоти й вісім рот вибранців, а також дві тисячі жовнірів кварцяних рот.
Усього мобілізовано вісім тисяч вояків, яким мали надавати допомогу чотири тисячі литовських військ.
Козацьким загонам все ж таки вдалося з’єднатися, але перед потужнішою силою шляхетського війська вони змушені відступати.