Нова надiя. Глава 8. Пiсля свят

Після різдвяних свят, які більшість кислячан святкували вдома в Кисляку серед рідних, більшість запорожців повернулися на Січ.
Іванко, Мирослав і Петрик їздили в Брацлав у справах, тому затримались і поїхали на Січ пізніше і тільки втрьох.
  – Скоріше б вже добратися, – пащекує Петрик. – Хочеться поспати в теплі, роздягнутися, помитися.
– Не спіши жити, – сміється Мирослав, – нам ще днів десять добиратися до Січі, не менше. Доведеться потерпіти. Іванко, а ти чого мовчиш?
Мирослав подивився на Іванка й одразу звернув увагу на його стурбований вигляд. Він прослідкував за поглядом друга і побачив, що до них швидко наближається буревій. Навіть здалеку видно, він такий сильний, що вириває поодинокі дерева, які трапляються на його шляху, з корінням.
– Схоже, прямує прямо на нас, – сказав серйозно Петрик, – об’їхати його ми не встигаємо. Треба нам їхати на південь. Тут немає де сховатися.
– Так. Якщо не хочемо зіткнутися з буревієм та ще й у відкритому полі, треба звертати, – погодився Іванко. – За мною!
Козаки пришпорили коні і вскач помчали на південь. Їм вдалося об’їхати буревій, але за пагорбами на них чекає нова біда.
– Татари! – скрикнув Петрик, який необачно вирвався вперед. – Назад!
Він зупинив коня і позадкував до Мирослава й Іванка. Добре, що поряд є пагорб, за яким можна заховатися від очей ординців.
– Справа від нас ще один загін кримчаків, – попередив Мирослав.
Козаки зупинили коней і спішилися. Іванко дав повід свого коня Петрику, а сам побіг на вершину пагорба, щоб роздивитися на всі боки.
На південь від пагорба в напрямку до Криму йде великий, тисячі на три, чамбул кримчаків. Із заходу до нього наближається загін з п’ятисот вершників.
– Тільки б сюди не звернули, – мовив Іванко, – господи, спаси!
Татари не з’єдналися і стало очевидно, що це різні загони. Обидва ватаги зупинилися на відстані один від одного і почали готуватися до ночівлі.
– А щоб тобі, – вирвалося в Петрика. – З півночі підходить ще один загін!
Третій загін також став табором. Тепер козаки опинилися оточені з усіх боків.
– Що робитимемо? – запитав Мирослав.
– Поки до нас ніхто не наблизиться, будемо чекати. Скоро поночіє, а там вирішимо, що нам робити.
До пагорба, біля якого зупинилися запорожці, ніхто з татар так і не підступив, тому козаки спокійно дочекались ночі. В усіх трьох татарських таборах горять багаття, на яких кримчаки готують їжу і гріються.
– Судячи із щільності ватрищ, – говорить Іванко, – легше всього пройти через самий більший табір.
– Але ж це в напрямку Криму і це далі від нашого шляху, – здивувався Петрик. – Може, спробуємо пробратися в північному напрямку?
– Піднімись вище і уважно подивись на північ, – запропонував Іванко.
Петрик так і зробив. Він піднявся вище на пагорб, приклав долоню до очей і побачив за табором ординців з півночі ще кілька таких самих таборів. Там скрізь палають сотні багать.
– Зрозумів, – сказав він. – Схоже, в нас один шлях – на південь?
– Залишатися на місці не варто, – погодився Іванко. – Не вистачає тільки, щоб нас тут заскочили. Гинути сьогодні не хочеться, а в рабство потрапити і поготів. Тому, хочеш – не хочеш, а треба звідси вибиратися, і самий зручний шлях – на південь.
Козаки не стали чекати поки ординці почнуть вкладатися спати, і неквапливо поїхати в стик двох таборів. Татар тут більше чотирьох тисяч, тому вони почуваються в безпеці і не звертають увагу на трьох вершників.
Запорожцям, звісно, довелося похвилюватися, але вони цілком спокійно оминули кримчаків і поїхали на південь. Ніч місячна, тому їм видно дорогу.
– Іванку, довго ми будемо ще їхати? – запитав Петрик. – Відверто кажучи, хочеться їсти і спати.
– Треба подумати. З одного боку без відпочинку не можна, а з іншого – треба від’їхати якомога далі, бо завтра кримчаки почнуть рух саме в цьому напрямку.
– Коням теж потрібен відпочинок, – нагадав Мирослав.
– Про коней я і не подумав, – визнав Іванко. – Що ж, треба знайти підходяще місце для ночівлі.
Але таке місце трапилося нескоро. Козаки на ходу погризли сухарі, запили їх водою. Тому, коли на шляху їм трапився глибокий байрак, вони не стали розводити вогонь, щоб приготувати гарячу їжу.
Вони розпрягли коней, стриножили їх, нарубали купу сухого бадилля, застелили їх кінськими попонами і вклалися спати. Заснули козаки майже миттєво, а прокинулись від того, що земля гуде.
З обох боків паралельно байраку рухаються тисячі татарських коней, і сотні невільників, які йдуть пішки. Кримчаки гонять величезні череди й отари корів, овець, які захопили в русинів.
– Оце ми втрапили в халепу, – сказав Іванко. – Це ж треба так – вискочити з однієї пастки, щоб тут же потрапити до іншої.
– Втомилися ми дуже, – ніби виправдовується Петрик.
– Що робитимемо? – стурбовано запитав Мирослав.
– А що нам лишається? Тільки чекати, – зітхнув Іванко.
Петрик дістав із сакви солоне сало з проріззю і нарізав його. Козаки поїли сала з сухарями, і стали чекати. За весь день до байраку жоден з ординців так і не наблизився.
Ввечері ситуація повторилася – з усіх боків байрак оточений татарськими таборами, і найменше кримчаків знову з півдня.
– Пропоную вибратися в південному напрямку, – запропонував Іванко, – а потім звернемо на захід.
– Так, це найкращий вихід, – погодився Мирослав.
Козакам і на цей раз вдалося пробратися крізь табір бусурманів, але з заходу до них наближаються нові татарські загони.
– А щоб тобі добра не було, – зітхнув Петрик. – І куди ми тепер?
Оточені татарськими загонами козаки знову відходять на південь. Непомічені ординцями вони йдуть і йдуть все далі від свого шляху. Так вони дійшли до самого Криму і увійшли на його територію. Тут їх ще сильніше охопила туга за батьківщиною.
Запорожці обійшли прикордонну фортецю Айдарових на Перекопі і, знайшовши в стороні від шляхів, глибокий яр, схоронилися в ньому.
– Коли всі татарські загони увійдуть в Крим, ми зможемо вибратися звідси, – сказав Іванко.
– На це може піти не один день, – замислено сказав Петрик, – а їжі в нас зовсім не залишилося.
– Без їжі ніяк не можна. Ми вже й так два дні зовсім нічого не їли. Значить, треба нам десь розжитися на неї. Бажано прямо сьогодні. Петрику, подивись, там, де ростуть тополі – то татарські аули.
Мирослав тільки зітхнув, бо теж украй зголоднів.
– Я знаю, – кивнув Петрик.
– Як стемніє, підеш пішки до ближнього з них і постараєшся дістати щось з харчів.
– Добре, – охоче погодився хлопець.
Ввечері Петрик відправився на пошуки їжі. Біля ближнього аулу він заліг у високій сухій траві і почав спостерігати.
Через якийсь час він звернув увагу на величезні плетені хатки на палях. До однієї з них саме підійшла молода татарка, відчинила дверцята і взяла звідти великий шматок сирової баранини.
– О! – зрадів Петрик. – Чудово! Будемо з м’ясом!
Коли всі татари і татарки розійшлись по своїм юртам, Петрик підійшов до комори на палях. Він вибрав великий шматок телятини, взяв його і пішов у напрямку до яру, де на нього чекають козаки. Добрався він вже опівночі.
– Ну що, – кинувся до нього Мирослав, – приніс щось?
Петрик поклав на траву задню ногу теляти.
– А що це так смачно пахне? – потягнув носом повітря Іванко.
Сомик посміхнувся і витягнув з-за пазухи десяток свіжих татарських коржиків. Він простягнув Іванку і Мирославу по три коржики.
– Пригощайтесь, бо поки м’ясо спечеться, слиною захлинутися можна!
– Звідки це? – запитав Іванко і з задоволенням відкусив шматок коржика.
– Взяв в одній з юрт. Ще прихопив курт, це солоний сухий сир. Зараз дістану. Більше, на жаль, нічого вкрасти не вдалося.
– І так добре, дякуємо.
Козаки стали їсти круглі кульки солоного сиру з коржиками. Коли втамували голод, почали розрізати телятину на невеликі шматочки і нанизувати їх на дерев’яні шпички та втикати їх в землю біля вогню.
– А це в тебе що?
– Онучі в мене зовсім зносилися, то я прихопив татарський халат.
Козаки одразу подерли на онучі коштовний шовковий халат. Поївши ще гарячого, запеченого м’яса, Мирослав з Петриком почали вкладатися спати. Іванко ж залишився чергувати.
– Заодно запечу ще м’яса, щоб зранку було що їсти.
– Збудиш потім мене, – сказав Мирослав і пояснив Петрику, – поки ти ходив до татар, я поспав.
– Зрозуміло, – кивнув Петрик. – А ти тоді розбудиш мене.
– А я на голодний шлунок не зміг заснути, – посміхнувся Іванко.
Ніч пройшла спокійно. Козаки по черзі підтримували вогонь і до ранку спекли всю телятину, яку приніс Петрик.
– Як гадаєш, в той аул, звідки ти приніс м’ясо і коржики, поки ходити не варто? – запитав Іванко.
– Думаю, так. Але їжа нам потрібна. Як виїдемо за межі Криму і до самої Січі можемо зовсім ніде її не знайти. Тож потрібно зробити припаси на всю дорогу.
– Значить сьогодні вночі верхи об’їдемо кілька дальніх аулів, щоб набрати м’яса побільше. Добре, що сіль в нас є, а то несолоне в горлянку не лізе.
– Петрику, а яке там є м’ясо? – зацікавився Мирослав.
– Воловина, телятина, баранина, птиця. Вибір є. Майже як на ринку, але все безкоштовно! Тільки свинини немає.
– Це нічого, обійдемося цього разу без свинини.
Вночі козаки об’їхали три аули і набрали багато м’яса. Ще їм вдалося роздобути пшеничного борошна та сарацинської пшениці, тобто рису, моркви та цибулі. А ще солі, хоча сіль в них є. До свого яру доїхати не встигли, бо побачили, що там їздять татари.
– Напевне шукають тих злодіїв, які вкрали в них телятину і коржики, – припустив Мирослав і пожартував. – Сподіваюсь, вони не думають на нас?
Іванко з Петриком голосно розсміялися.
– Думаю, вони звинувачують якихось місцевих розбійників. Навряд чи вони подумають про запорожців. Однак тепер нам треба шукати нове місце для укриття. Тим більше, що скоро почне світати. Поїхали звідси.
Довелось козакам від’їхати ще трохи вглиб Криму. Вже почався день, коли вони знайшли новий вибалок, в якому можна сховатися.
– А ви звернули увагу, що татарських військ більше немає? Поспостерігаємо вдень, якщо їх більше не буде, то вночі з богом вирушимо за Крим.
– Якби не той клятий буревій, ми б сюди не потрапили. А тепер ще треба звідси вибратися.
– Нічого. Аби вибратися. Ну що, Петрику, ти чергуєш, спостерігай, щоб кримчаки нас не знайшли, а ми з Мирославом почнемо готувати харчі в дорогу і вечерю.
– Як вечерю? – скрикнув Петрик. – Ще ж і обіду не було!
Козаки знову розсміялися. Вони спішилися, зняли на землю все сирове м’ясо, а Петрик поліз на вершину яру, щоб бачити всі під’їзди до нього.
– Готової їжі немає. Що ми можемо приготувати швидко?
– З того, що є – тільки коржики на чарі або на вугіллі. Розводимо багаття, хай дрова прогоряють. Добре, що їх тут вдосталь. На обід приготуємо плов з бараниною, а потім почнемо коптити і запікати м’ясо в дорогу.
– Петрику, що там?
– Все спокійно. Татарів не видно. А отам є джерело. Можна коней напоїти.
– Залишайся на місці і спостерігай. Ми самі коней напоїмо.
Козаки пообідали коржиками, повечеряли пловом. Весь день вони готували м’ясо в дорогу, але все приготувати не встигли.
– То що, – запитав Мирослав, – завтра продовжимо в’ялити і запікати м’ясо?
– Ні, – рішуче відповів Іванко, – вирушаємо сьогодні вночі. Дасть бог, виберемося з Криму, тоді можна буде зайнятися м’ясом. Давайте засолимо все сирове м’ясо та почнемо збиратися в путь.
Коли стемніло, козаки навантажили коней готовими харчами, сировим м’ясом, і поїхали на північ. Відпочилі коні жваво несуть вершників в бік рідної, милої серцю кожного козака України.
Об’їхавши Перекоп запорожці вирвалися з осоружного Криму.
– Світ широкий, воля! – вдихнув повними грудьми повітря Петрик.
  Кілька днів, поки в них була готова їжа, вони їхали все більше віддаляючись від Кримського Юрту. І тільки коли готові харчі закінчилися, козаки зробили перший великий привал.
Вони знову запекли на вугіллі коржиків, телятини та баранини, зварили плов з солониною. Їжі козакам вистачило до самої Січі. Невдовзі вони добралися до вольностей війська Запорозького Низового – тобто до земель, контрольованих Січчю.
І от настав нарешті той день, коли, не тямлячи себе від щастя, вони добралися до самої Запорізької Січі.
Дізнавшись про повернення Іванка, Мирослава і Петрика, назустріч їм висипав весь Кисляківський курінь в повному складі. Першим до них підійшов їх отаман.
– Як ви? Звідки ви? Ми вже не знали, що і думати!
Іванко голосно розповів всім про їхню пригоду.
– Ми знали про орду, бо шукали вас де тільки можна, – розповідає Кремінь. – А ви були там, де не можна!
– Дякувати богу, ви живі, здорові і знову з нами, – радісно мовить Голобля.
– Слава богу, – тричі перехрестилися козаки.
– Ну що, Петрику, – підморгнув йому Іванко, – сьогодні здійсниться твоя мрія!
– Яка? – не второпав одразу Петрик.
– Помиєшся, роздягнешся і ляжеш спати в теплі!
– І в цілковитій безпеці! – додав Мирослав.
Коли всі почали розходитися, курінний отаман відкликав в бік Іванка і запитав:
– Скажи, ви були в самому Криму, чи не думали звільнити хоча б кількох бранців з неволі? Розумієш, наші невільники сподіваються на звільнення тільки від запорожців.
Іванко на таке питання не сподівався і йому стало невимовно соромно, бо ніхто з них не подумав про те, щоб звільнити когось з русинів, бо знаходячись серед поганців, згадували домівки, матерів, думали тільки про те, якби самим вибратися живими.
– Ну, нічого, – сказав Кремінь, – я розумію. Можеш іти, відпочивати.
Іванко приєднався до своїх товаришів і вони втрьох пішли до кашовара Василя Голоблі.
– Дядьку Василь, що є поїсти? – першим запитав Петрик.
– Поки можу пригостити тільки солоним салом і свіжим хлібом. Зізнавайтесь, скучили за салом?
– Ваша правда, таки скучили! А часник є?
Козаки із задоволенням поїли сала з проріззю, витерли жир об чоботи, після чого пішли мити руки.