Нова надiя. Глава 10. Козаки i смерть

Сотня кислячан на чолі з батьком Вітром поверталася з дальньої розвідки, коли натрапила на засідку ординців. Кримчаків в шість разів більше, ніж козаків. Передні шеренги козаків впали мертві від влучних пострілів татар.
У розпал недовгого бою Іванко відчув, як татарські стріли влучили в нього. Одна попала у великий мідний натільний хрест, а друга – в черес, тобто козацький пояс. Пояс цей шкіряний, широкий з кишенями для ножа, люльки, грошей, який також служить для підтримки попереку. В Іванка він прикрашений тисненим орнаментом.
На таких поясах буває від однієї до шести пряжок. На чересі Іванка їх три. Часто такі череси для краси оздоблюються ланцюжками з міді чи інших металів, ґудзиками, але в Іванка нічого такого немає. 
Одна стріла пробила хрест і вколола козака в груди, але більше ніякої шкоди не заподіяла, друга потрапила в кишеню череса з грошима. Третя стріла влучила в луку сідла. Хлопець озирнувся і побачив, що ще одна стріла попала коню в круп.
В цей час залишки козаків почали відступати до ближнього лісу. Іванко розвернув коня і також вихором помчав в ліс. Там татарам буде незручно цілитися і стріляти з луків, бо стрілам будуть заважати гілки, листя дерев.
Іванко припав до шиї коня, щоб не зачепитися за гілку. Невідомо, чим би це все закінчилося, якби на обрії не з’явилась велика кавалькада польських вершників.
– О! – зрадів татарський сотник Батал Рахманов. – Ляхи возять із собою багато добра, там може бути навіть золотий посуд!
– Та й грошей в них завжди більше, ніж в запорожців, – додав сотник Тімерхан Хаматов. – Батале, пропоную напасти на ляхів!
Татари враз втратили інтерес до козаків, розгорнулись лавою і помчали на поляків, розраховуючи на велику здобич.
Козаки тим часом відійшли вглиб лісового масиву і заховались в зеленій гущавині лісу. Там їм зустрілась річка з піщаними берегами.
– Зупинимося на тому березі, – вирішив Вітер.
Коли низовики перебралися на протилежний берег, то першим ділом почали перев’язувати рани пораненим товаришам. Вітер тим часом обійшов місцину, щоб визначитися, де стати табором.
– Скільки в нас поранених? – стурбовано запитав він.
– Сімнадцять, батьку. Багато, – відповів йому Мирослав. – Деяким знадобиться час, щоб підлікуватися та набратися сил.
– Що ж, значить, доведеться нам тут затриматися. Станемо он на тому пагорбі. Від кінноти вкопаємо в землю загострені палі. Від стріл – сплетемо тини, а простір межи ними засиплемо піском або землею.
Здорові козаки почали рубати довгі гілки ліщині і плести з них два ряди тинів. Потім почали носити від річки пісок, бо його легше набирати, ніж копати землю, в якій до того ж багато коріння дерев, і насипати його між тинами.
Табір вийшов досить великий, тож всередині помістився й увесь козацький табун. До вечора запорожці встигли обгородитися ще й гостроколом.
– Тепер нам ординці не страшні, – задоволено промовив Мартин Паталаха.
Козаки почали ставити великі намети, які везли із собою, щоб не ночувати проти неба. Вже смерком Вітер знайшов Мирослава.
– Мирославе, синку, за робою ми забули і про обід, і про вечерю. Ні Василя Голоблі, ні Лавріна Чуба з нами немає, то, може, ти побудеш за кашовара?
– Слухаюсь, батьку, – погодився Мирослав.
Він взяв собі на допомогу Петрика Сомика, потім зібрав до купи всі запаси провіанту, який тільки є в козаків, щоб знати на що розраховувати і що готувати.
На вечерю козаки приготували польову кашу, тобто куліш. Це блюдо легко і швидко готувати навіть в польових умовах.
Петрик наносив води з річки і поставив її в казани на вогонь. Коли вода закипіла, Мирослав з Петриком промите пшоно засипали у похідні казани з киплячою водою, для смаку додали сіль, коріння, зелень – дику цибулю, щавель, кропиву.
Готовий куліш затерли салом із цибулею й часником. Сьогодні куліш видався особливо смачним, бо був із салом, і шматками м’яса.   
– Може, ще щось приготуємо? – запитав Петрик. – Всі ж сьогодні без обіду?
– Добре, – погодився Мирослав. – Хліба в нас немає, тож давай нажаримо перепічок. Тим більше, в нас, як виявилося, є хлібна закваска.
Перепічки або гречаники – це гречані млинці. До хлібної закваски кухарі додали чверть житньої муки, яйце і воду, бо ні молока, ні сироватки із собою не мають. Тісто розмішали як для оладок, дали йому добре зійти, а потім почали смажити великі – на всю сковороду – гречаники. До перепічок ще нажарили шкварок.
– Вечеряти! – голосно гукнув Мирослав – Вибачайте, панове, ні молока, ні кисляка, ні сметани немає.
– І так добре, – заспокоїв його Вітер. – Мені, правда, більше подобаються стовбуни, але і гречаники також добре!
Гречані стовбуни роблять з такого самого тіста і печуть у керамічних кухликах, які також заміняють хліб. Вечеря закінчилася вже при світлі місяця. Козаки зібралися навколо казанів, в яких готувалася гаряча їжа.
Зголоднілі козаки з величезним апетитом повечеряли і почали вихваляти кашоварів. Мирослав з Петриком залишилися задоволені похвалою товаришів і почали мити казани і сковорідки.
Решта козаків почали просити, щоб Вітер розповів їм якусь байку.
– Ми знаємо, батьку, ви їх багато знаєте! Взимку в курені ви їх нам розповідали.
– А знаю, – не став відмовлятися чи набивати собі ціну Вітер, – а яку ж байку вам розказати, діти?
– Розкажіть ту, де козаки смерть обдурили, – попросив Ілько Дігтяр.
– Добре, слухайте діти. Ішли якось, два козаки Диким Полем, надибали дерево й сіли в холодку відпочити. Один на бандурці грає, другий слухає. Коли це один каже:
– Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачте, в степу так здалека видно.
– Ну, то що? – каже другий козак.
– Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
– Е ні, брате, не годиться козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже то й побігаєш! Будем уже сидіти. Раз мати на світ народила, раз і помирати!
– Чи так, то й так! – погодився його товариш.
Сидять. Надійшла смерть та й каже:
– Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із світу зживу, косою голови постинаю!
– Стинай, – каже один козак, – на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльки покурити!
– Ну, – каже смерть, – коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, як пішов від нього дух та дим, то смерть аж набік одійшла.
– Оце, – каже, – який поганий дух! Як це ти таку погань куриш?
– Та що ж, – відповів козак, – так мені судилося!
Як розійшовся дим та дух, смерть знов приступила:
– Ну, – сказала, – покурив, тепер я вас обох постинаю!
– Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! – каже другий козак. – Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
– Нюхай, – каже смерть, – та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, взяв понюшку, а сам думає, як би йому призвести смерть, щоб вона понюхала! Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тархуну, й перцю додано для міцності, щоб у носі сильніше крутило.
– А що ж воно, добре? – питає смерть.
– Та як кому! – каже козак.
– Ану, дай спробувати! – просить смерть.
– На, милостива пані!
Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона – аж косу впустила!
– Цур же йому, – каже, – яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як це ти таке паскудство вживаєш?
– Отак як бачиш! – знизав плечима козак. – Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, бог його знає! Мушу терпіти.
– А, – каже смерть, – коли так, не буду я вас косою стинати! То не штука – вмерти, а от ти чхай ще 50 років!
– Отаким чином і визволилися козаки від наглої смерті, – закінчив свою розповідь Вітер.
Козаки дружно посміялися винахідливості запорожців, а Мартин Паталаха пожартував:
– Батьку, казали добрі люди, що один з тих козаків були ви!
– Атож! Вітер – козак, якого і сама смерть боїться!
– Хто його знає, – хвацько закрутив оселедця на вухо старий козак, – може і я! Давно це було, вже і не пам’ятаю! А тепер всім, крім сторожі, спати.
На ранок Вітер відправив десяток козаків на чолі з Іванком на узлісся, щоб побачити, що там робиться.
Від орди вже й сліду не залишилося, тільки тіла загиблих козаків і коней лежать на полі вчорашнього бою. А ще поле рясно вкрили чорні круки.
– Холера ясна, – лайнувся Малюта, побачивши круків на тілах товаришів.
Запорожці вирили могили, тіла загиблих товаришів загорнули в червону китайку і поховали тут же на узліссі.
– Дивіться, – сказав Іванко, – там також багато круків. Треба подивитися, що там?
Троє козаків поскакали до місця бою ординців з ляхами. Невдовзі вони повернулися і доповіли, що там також був бій, і на полі лежать тіла вбитих поляків і коней.
– А поживитися там нічим – татари геть усе забрали, – доповів Ілько Дігтяр.
– Давайте, захопимо із собою конини, щоб було, що їсти, і повертаймося до табору. Он двоє коней ще живі, треба їх дорізати, щоб не мучились. Поки будете розробляти конину, я об’їду околиці, ще раз обдивлюся навколо.
– Сам? Ні, візьми ще кількох козаків, – мовив Макар Малюта.
Іванко з чотирма козаками об’їхали околиці, але нікого не побачили. Забравши конину, козаки повернулися до табору.
– Богу дякувати! Значить, безпосередньої загрози немає? – перепитав Вітер. – Це добре, бо пораненим потрібен час для лікування.
Мирославу з Петриком тепер, коли з’явилось досхочу свіжого м’яса, є невідкладна робота. До повернення Іванка вони встигли зварити щербу – рибну юшку із свіжої риби з гречаним борошном.
Після сніданку Вітер підійшов до кашоварів.
– Що скажете, хлопці, їжі в нас вистачить?
– Тепер, коли є конина, точно вистачить, – відповів Мирослав. – Ще в нас багато гречаного борошна. Риба в річці ловиться. Не тужіть, батьку, голодувати не доведеться!
– Ну, розраховую на вас, хлопці. Ви в мене молодці!
Тут до кухарів підійшов Свирид Ружинський.
– Знаю, у вас багато роботи, хлопці. Давайте, допоможу. Кажіть, що робити?
Вітер пішов до Іванка. Той побачив старого козака і зрозумів, що на нього чекає якесь завдання.
– Слухаю, батьку.
– Розумієш, синку, із-за поранених ми вимушені затриматися тут ще надовго. А курінному отаману треба обов’язково доповісти, що тут з’явилися кримчаки. Бери три десятки козаків і їдь до наших.
Іванко подумав і попросив:
– Батьку, як підказує здоровий глузд, в бою з ордою три десятки козаків мені нічим не допоможуть, тільки загинуть задарма. А вам у випадку облоги вони дуже знадобляться. Дозвольте, я сам поїду? Мені одному пробратися буде легше.
– Добре, синку. Думаю, ти намислив правильно. Їдь з богом! Кашовари приготували їжу, не забудь взяти, щоб не готувати в дорозі.
Взявши в сакви готової їжі, Іванко попрощався з друзями, сів в сідло і вирушив в путь.
– Прощавай! – вигукнув йому услід Петрик.
– Чому ж прощавай? – зауважив Іванко. – До зустрічі!
Він привітно помахав друзями рукою, і за мить щезнув між деревами, а козаки ще якийсь час дивились йому у слід, ніби могли його бачити.