Нова надiя. Глава 11. У ворожому тилу

В таборі повстанців Лаврін Чуб несподівано зустрів земляка із свого села – Йосипа Чорного.
– Моє шанування! Йосип! – кинувся Лаврін до нього. – Це ти чи не ти?
– Я. Доброго здоров’я! Радий бачите тебе, Лавріне! – зняв шапку Йосип. – Знаєш, з нашого села, схоже, тільки ми з тобою живими і залишилися.
– Цебто як? – змінився на лиці і забідкався Лаврін. – Як же це так?
Він ніби скам’янів у розпуці від несподіванки. Видно, що він ніяк не може оговтатися від такої страшної новини.
– Спалили наше село ляхи до тла, а всіх людей побили. Мені вдалося вціліти, бо я був в лісі – ходив в той час за грибами.
– Це точно? Невже ж ніхто не вижив?
– На жаль так. Я сам все бачив на власні очі, і сам поховав наших односельців, – важко зітнув Чорний. – Скажи, може, можна якось перейти до вашого куреня, щоб разом воювати? Адже тільки двоє нас і залишилось.
– Я спитаю курінного отамана, – пообіцяв Чуб.
Після розмови із земляком Лаврін повернувся до Кисляківського куреня сам не свій. Це одразу помітили його товариші.
– Що сталося, друже? – запитав Василь Голобля.
– Бачив свого односельця і сусіда. Він розповів, що ляхи спалили наше село, а всіх людей вбили. Чуєш? Вбили всіх! Не пробачу. Скільки житиму – буду мститися клятим катам.
В цей час пролунав наказ – терміново висуватися в путь на схід. Северин Наливайко терміново викликав до себе курінного отамана Михайла Кременя. Коли той прискакав, гетьман стурбовано промовив:
– Пане Михайле, ти знаєш, що нас переслідують переважаючі сили ворога. А в нас багато поранених. Ми ні відірватися від ляхів не можемо, ні перемогти їх у відкритому бою.
Кремінь на знак згоди мовчки кивнув головою.
– Тому я прийняв таке рішення – ти із Кисляківським куренем забираєш всіх поранених, всі вози з припасами і їдеш в ліс, що зліва від дороги на Немирів. Він тягнеться на десятки верст, так що там є де сховатись.
– Там чекаємо видужання поранених?
– Не зовсім. Звідти ви по можливості будете нападати на тилові загони поляків, шарпати їх. Громити невеликі гарнізони, перехоплювати гонців, постачальників.
– Зрозуміло, – кивнув Кремінь, – дозвольте виконувати?
– Ну, якщо запитань не маєш, – відповів Наливайко, – виконуй.
Повстанське військо зупинилося і рушило далі тільки після того, як валка возів з пораненими і припасами в’їхала в ліс. Кислячани  підмели землю там, де проїхали вози, щоб приховати сліди.
Ліс виявився дійсно великим, старим, з густими хащами і чагарниками. Козаки заглибилися в нього на десять верст і після цього почали облаштовуватися. В центрі табору козаки почали будувати курені, ставити намети
Курінний отаман відправив вивідачів на всі узлісся лісу. Виявилося, що через лісовий масив всього в двох верстах від табору проходить дорога.
– По цій дорозі рухається великий загін польського шляхетського ополчення, – доповів отаману десятник Журба. – Мої хлопці спостерігають за ними, але треба дотримуватися тиші, бо ляхи можуть нас почути.
– Припинити всі роботи, – наказав Кремінь.
Почулася музика – польське військо наближається. Отже небезпека зіткнення зростає щомиті.
Але один з повстанців ніби не почув команди і почав рубати дрова. На нього тут же зашикали з усіх боків, проте він продовжує колоти дрова, ніби нічого не чує чи не розуміє.
– Тихо, тобі сказали, – шикнув Лаврін Чуб, – замри!
Бачачи, що повстанець не збирається зупинятися, Мирослав підійшов до нього і вирвав в того з рук сокиру. Те, що вчинив після цього повстанець стало для всіх повною несподіванкою, а той витягнув шаблю і накинувся на Мирослава.
Козак відбив сокирою два випади, після чого Лаврін схопив довгий спис і увіткнув його в живіт «лісорубу». Той випустив шаблю і схопився обома руками за живіт. Після цього опустився на коліна.
– Розповідай, – суворо запитав Кремінь, який підійшов впритул до цього чоловіка. – Для чого шумів? Хотів привернути увагу поляків?
– Так, – раптом чесно відповів повстанець, зловороже дивлячись на повстанців, – ненавиджу вас. Хотів щоб вас всіх вирубали якомога швидше!
– Хто ти? – холодно запитав Кремінь.
– Слуга пана Четвертинського. Засланий до вас, щоб допомогти вас знищити!
– Далі можеш не розповідати. Все з тобою зрозуміло. Карпе, – гукнув отаман Журбу, – закопайте це падло десь подалі звідси.
Журба збирався запитати, як саме вбити шпигуна, як Лаврін знову вдарив зрадника списом.
– От і все, – плюнув на тіло вбитого Лаврін.
Тут на галявину вийшов Орест Злидня. Журба одразу кинувся до нього.
– Що там?
– Ще їдуть, але більша частина війська вже проїхала повз нашу засідку. А що це у вас тут грюкало? Ми вже думали, що ляхи почують, але вони за музикою, розмовами і тупотом коней на шум не звернули увагу. 
– Повертайся назад і тримай нас в курсі, – розпорядився Кремінь.
Іванко Гардовий в цей час з трьома козаками сидів в засідці в східній частині лісу. Петрик підняв руку і вказав рукою на північ. Звідти долинають якісь звуки.
– Схоже, якась велика тварина, – припустив Петрик, – вполюємо?
– Так, – погодився Іванко, – свіжина ніколи не завадить!
Козаки сховались і причаїлись за пеньками, кущами, деревами і почали терпляче чекати. Нарешті серед дерев з’явилась невиразна постать чоловіка, вдягненого, як польський шляхтич. Іванко з Петриком з подивом перезирнулись.
Незнайомець випростався, прислухався, роззирнувся на всі боки, знову схилив голову і неквапливо пішов далі – в бік табору кислячан.
– Беремо, – шепнув Іванко.
Але його випередив Петро Балабан – козак з тих невільників, що були звільнені в Дубровнику. Озброєний важкою дерев’яною довбнею, обкованою залізом, він підвівся з-за куща, коли польський вивідач пройшов повз нього, і замахнувся.
Поляк щось почув чи відчув і ухилився, тому довбня влучила йому не в голову, а в плече. Лях скрикнув від болю і впав.
– Ані руш! – наказав Іванко.
Скалічений довбнею незнайомець не скоро зміг підвестися. Балабан знову замахнувся своєю довбнею.
– Стій, Петре! – гукнув Іванко. – Спочатку допитаємо. Поставте його на ноги. Хто тебе послав стежити за нами? Зізнавайся по-доброму.
– Тобі ж краще буде, – хмикнув Петрик.
– Ніхто. Я сам запідозрив, що частина війська повстанців відокремилася від основних сил, тому вирішив перевірити чи це так.
Балабан, почувши це, знову замахнувся своєю довбнею.
– Облиш! В’яжіть його, хлопці, – наказав Іванко, – відведемо до курінного, нехай він вирішує, що з ним робити.
В цей самий час Михайло Кремінь звернув увагу на те, що Василь Голобля над чимось замислився.
– Пане кашоваре, що тебе турбує? – усміхнувся курінний отаман.
Голобля відволікся від своїх думок і повернувся до Кременя.
– Посуду для приготування гарячої їжі не вистачає. Не знаю, як бути і що його робити? Хіба годувати людей в дві зміни? Або й у три?
– Як це? Раніше вистачало, а тепер – ні? – здивувався отаман. – Ми що, посуд розгубили? Чому я про це дізнаюсь тільки тепер?
– Нічого ми не розгубили. Просто раніше я готував тільки на наш курінь, а тепер з нами поранені, яких в півтора рази більше, ніж наших козаків, – пояснив Голобля.
– Тепер зрозуміло. Давай так: перевір все, що є на возах, може, там знайдеться посуд. А то ми й не знаємо, що на них є.
– Оце діло! – зрадів Голобля, і не відкладаючи справу на потім, взяв Лавріна Чуба, і пішов перевіряти вантажі на возах.
Вони перевернули все догори дригом, але посуду не знайшли. Вірніше, знайшли срібний і навіть золотий посуд, захоплений у шляхти, але казанів чи сковорідок, таких потрібних кухарю, немає. Зате є багато продуктів харчування, а ще турецьких килимів.
Василю Голоблі здалося, що килими трохи відсиріли, тому він з козаками натягли навколо галявини мотузки и причепили до них надрізаними короткими гілками, як прищіпками, всі килими, щоб вони висохли. Вийшли ніби стіни. Дах зробили з величезного шматка парусини.
– Що це ти, пане Василю, – жартують козаки, – шинок будуєш?
– Як би ж то, – відмахнувся Голобля.
Оскільки практично в кожного козака є лопата, мотика і сокира, щоб окопуватися і робити «вовчі ями», на вимогу кашовара під навісом вирили довгу, неглибоку канаву.
– Це що? – здивувався Кремінь. – Сідати в цю яму, а земля буде замість стола?
– Ні. Хоча думка цікава, – усміхнувся Голобля. – Ми в цій траншеї розведемо багаття, а коли дрова перегорять, на вуглях запечемо м’ясо на довгих дерев’яних шпичках.
Тут козаки, які ходили на промисел принесли дві великі туші оленів.
– О! – зрадів Лаврін. – Свіжина!
Голобля з Чубом заходилися біля багать. Вони почали варити куліш у всіх казанах, які є. Коли в траншеї догоріли дрова, поставили пектися над ними сотні гілок із шматками оленини.
Не встигло м’ясо спектися, як інша група козаків принесла кілька десятків великих рибин. Тут є коропи, соми, білий амур, щука.
Довелося кашоварам швиденько чистити, випатрати і промити рибу. Після цього її посолили і настромивши на гілки, всунули в землю біля гарячого вугілля.
Перед обідом козаки прочитали «Отче наш». Обід видався смачний і ситний, так що і здорові і поранені залишилися кашоварами дуже задоволені.
– Дякуємо, браття, – говорить один з поранених з якогось іншого куреня, – як, дасть бог, вилікуємося – виженемо нашого кашовара в три шиї!
– Це ж чому? – здивувався Лаврін.
– Бо він, сучий син, так смачно готувати не вміє! Ще й ніби насміхається над нами. Каже: «Козак не гордун, що дістав, те ковтнув» або «Хліб та вода – козацька їда».
– Тоді дійсно треба його замінити, – посміхнувся Голобля.
Після того, як були напнуті всі намети і збудовані курені, Кремінь наказав оточити табір возами. Їх вистачило на два ряди. Всередині тепер пасуться козацькі коні і воли. Оскільки тепло, деякі козаки вирішили вночі спати під возами і на возах.
– Завтра насипемо навколо табору земляний вал, – сказав Кремінь десятникам Кисляківського куреня, – і зовсім добре буде.
– Нам би ще гармат, – усміхнувся Журба, – і можна тримати кругову оборону проти кілько тисяч поляків!
– Сподіваюсь, до цього не дійде, – серйозно сказав Кремінь.
Кілька запорожців, що знаються на травах, пішли їх збирати, щоб було чим лікувати поранених. Двоє легкопоранених повстанців з числа селян, перечепили коси назад, щоб з ранку по росі почати косити траву на корм худобі.
– Пане Василю, що в нас з харчами? – запитав Кремінь.
– Повний порядок. Навіть якщо хлопці нікого не вполюють і риби не наловлять – їжі нам вистачить на місяць. Думаю, за цей час більшість поранених вилікується, тож довше нам тут перебувати не знадобиться, – відповів Голобля. – За цей час ми ще сухарів насушимо на майбутнє.
Кремінь поки промовчав, що їм треба не тільки лікувати поранених, а ще й воювати з ляхами. Кашовари почали мити посуд.
– Василю, а що будемо готувати на вечерю? – запитав Лаврін.
– Пропоную коржі-загреби – прісні коржі з борошна грубого помелу та щербу – рідко зварене борошно на риб’ячій юшці.
Коржі-загреби мають таку назву від способу приготування, під час якого тісто загрібають жаром або золою і запікають. Подібний прийом дуже зручний під час походів, оскільки дозволяє готувати коржі на багатті будь де, хоч в чистому полі.
– Так рибу ж усю з’їли, – дивується Лаврін.
– Он хлопці ще наловили, – кивнув головою Голобля.
Лаврін озирнувся і побачив, що ватага козаків несе рибу на шматках брезенту, а ще настромлену на жердини з гачками за зябра.