Нова надiя. Глава 12. Новий сотник

Не дивлячись на те, що між русинами і поляками точиться війна, загроза нападу османів чи татар нікуди не зникла. Тому поручик Яновський регулярно відправляє по кілька десятків реєстрових козаків спостерігати за Кучманським шляхом.
Сьогодні виїзд очолив сам сотник Данило Сахно. Він останнім виїхав з фортеці. Коли він нагнав козаків, то почув, як Панько Лось сказав іншим реєстровцям:
– Займаємося не тим, чим повинні.
Сотник здивувався і збентежено промовив:
– Пане Панько, як ти можеш таке говорити? Ось зараз, наприклад, ми їдемо до Кучманського шляху, щоб виявити навалу татар, якщо вона буде. Хіба це не те, чим ми повинні займатися?
– Пане сотнику, я мав на увазі зовсім інше, – шанобливо відповів козак. – Ведеться війна з польською шляхтою, а ми ніби на боці ляхів.
– А, тепер зрозуміло. Скажи, Панько, а багато козаків в нашій сотні притримуються такої думки?
– Наскільки мені відомо – не більше десятка. Ну, може, півтора.
– Так мало? – вразився сотник. – А інші?
– Решта всі налаштовані проти повстанців, – відповів Людомир Немиря сміливо дивлячись в очі сотнику.
– Як таке може бути? Хіба вони не розуміють, що не шляхтичові в Речі Посполитій життя немає?
Панько замість відповіді тільки стенув плечима.
– Ми могли б жити та багатіти, якби не ляхи. Вони навіть нашу православну віру називають хлопською, а свою католицьку – панською. Нас, русинів називають хлопським кодлом, – зауважив Оникій Світличний.
В безсилій люті Панько Лось стиснув важкі кулаки.
– До худоби шляхта краще відноситься ніж до людей, – забувши про обережність вигукнув Омелян Янський. – Худобу принаймні годують, а хлопа – ні.
– Та вони і серед своїх не набагато краще себе ведуть. Для них пан це тільки той, хто має гроші.
– Це  точно. Скільки коло магнатів на побігеньках збіднілої шляхти?
– Нас вони за людей взагалі не вважають. Так і кажуть – двоноге бидло, – додав Світличний.
– Так. А наше повстання – повстанням худоби, – вставив Немиря. – Де це бачено?
– Саме м’яке, що вони кажуть – люди без гербів і родоводу – не люди, а якась на пів худоба!
– І все шляхті замало! Ненажери пани, а ще хитрі отці-єзуїти.
– І ще питання: якщо нам накажуть воювати із повстанцями Наливайка – невже будемо вбивати своїх братів? 
– Розбещує влада над життям і смертю людей. Все їм дозволено і підвладно, – сказав десятник Віктор Станкевич.
На деякий час запанувала тиша. Сотник проїхав вперед, догнав інших козаків і почув, про що розмовляють вони. А тут настрої зовсім інші.
– Ми повинні захищати креса республіки. Збільшується торгівля пшеницею, тому треба, щоб люди селилися далі на схід і на південь. А ці кляті бунтарі Наливайка, замість того, щоб працювати на землі підняли бунт! – каже Себастіан Балла.
– Цікаво, чи буде в нас нагода повоювати з тими смердючими хлопами? – спитав Бруно Вітовський.
– Тобі так хочеться повоювати? – запитав Кость Хрін.
– Ну, не те щоб дуже хотілося, бо можна й голову втратити. Але якщо здійснити щось помітне, проявити себе, то можна отримати від пана короля і маєтності і шляхетський титул! От тоді я заживу!
– Думаєш, можеш стати шляхтичом? – з сумнівом запитав Кость Хрін якому ця мрія здається недосяжною і нездійсненою.
– Чом ні? Інші ж стали? А мадяр Іштван Баторі взагалі став нашим королем під іменем Стефан Баторій! – відповів Бруно Вітовський. – А я поляк! Корона без нас не може обійтись, значить, повинна нас заохочувати.
Коли реєстровці під’їхали до мосту, то побачили, що майже посередині він десь на третину згорів. Вони стали підніматися в стременах, щоб краще роздивитися.
– Цікаво, хто це його спалив? – запитав десятник Микита Кривий, приклавши долоню козирком до очей, бо сонце світить прямо в очі і заважає роздивитися все як слід.
– Та яка тепер різниця, – знизав плечима козак Кость Хрін. – Головне, що на правий берег тепер не перебратися. А татарам не переїхати на наш берег.
– І все-таки, хто ж спалив міст? – повторив Кривий.
– Хто його знає, – відповів десятник Сидір Мовчун. – Може блискавка вдарила в міст і підпалила його, а, може, діти гралися. Пане сотник, дозвольте відправити двох козаків в Дмитренки, розпитати про причини пожежі. Може, вони знають?
– Ні, нам ці відомості зараз нічого не дадуть. До того ж, і в селі можуть не знати, а ми тільки час дарма згаємо. На зворотному шляху запитаємо.
Реєстровці мовчки перезирнулися між собою.
– То ми не повертаємось до Гайсина? – запитав Кривий.
– Не відразу. Без достовірних вістей про татар повернутися ми не можемо. Тому проїдемо цим берегом вниз за течією, подивимось, що там робиться. Поїхали.
І сотник першим рушив вздовж берега. Козаки поїхали слідом.
– Може треба пошукати брід? – запропонував козак Януш Камінський.
– Немає тут на десятки верст ніякого броду, – відказав йому Бруно Вітовський. – Це я тобі точно кажу. В усілякому разі вниз за течією без сумніву немає.
Якийсь час їхали мовчки, потім повернулися до розмови, яку вели по дорозі до Південного Бугу.
– Я вважаю, що ми – реєстрові козаки вірні королю, тому повинні бути заохочені самим кращим чином, – розпочав розмову Януш Камінський.
– За що? Просто за службу королю?
– Так! Звісно, було б краще проявити себе в придушенні повстання тих бандитів, але ми й так повинні отримати привілеї, нагороди!
– З чим я з тобою згоден, так це з тим, що служба королю – правильний вибір.
Сотник чує ці балачки і розуміє – єдності між реєстровцями не було і немає. І це не випадковість. Він глянув вперед, побачив, що через пів версти закінчується відкрита місцевість і починаються яри і балки, порослі різними кущами.
– Пане Кривий, – гукнув він десятника, – відправ вперед чотирьох козаків, нехай розвідають, що там в тих ярах робиться.
– Ви думаєте, там ховаються татарські лазутчики чи турецькі шпигуни? – криво посміхнувся десятник.
– Бог з ними, з тими лазутчиками, але потрапити в засідку не хочеться.
– На цьому березі Бугу? – неприємно посміхнувся Кривий. – Звідки?
– Пане десятнику, виконуйте наказ, – невдоволено підвищив голос сотник.
Десятник більше не став нічого говорити і від’їхав до своїх козаків. Невдовзі четверо з них поскакали вперед. Сотник підкликав до себе другого десятника – Сидора Мовчуна.
– Як доїдемо он до тих кущів – влаштуємо привал. Давно треба дати відпочити коням та й козакам, і поїсти. Організуєш там охорону.
– Це точно, – зрадів Мовчун.
Козаки Кривого проїхали далі і зникли меж пагорбів. В яру біля високих заростів терну козаки Мовчуна виявили і захопили в полон двох татарів. Їх зв’язали і притягли до сотника.
Один з полонених, вдягнений в дорогий шовковий халат, пручається і взагалі веде себе нахабно й агресивно. Сотник не встиг нічого сказати, як до нього долинув крик на ламаній польській мові:
– Агов, урус! Дивись сюди!
Реєстровці подивились і побачили – на пагорбі стоять кілька десятків ординців, а перед ними – зв’язані полонені реєстровці, яких Кривий посилав у розвідку.
– Урус! – зі сміхом кричить старший з татар. – Міняю твоїх козаків на моїх людей! Не хочеш?
І татарин без попереджень ударом ножа вбив Бруно Вітовського. Тіло вбитого кинув собі під ноги і наступив йому на голову. І знову розсміявся.
Сотник не розгубився, вийняв ножа, схопив за комір одного з татарів і перерізав йому горлянку. Почекавши якусь мить, кинув тіло і схопив другого татарина, того, що в дорогому халаті. Сахно підніс ніж до горла полоненого.
– Ні! – щосили закричав старший з кримчаків. Він розгубився, бо не очікував від козака такої поведінки. – Ні! Не вбивай! Міняємось!
Видно, що він не в жарт злякався. Він щось вигукнув на татарській мові і всі ординці сіли на коней, розвернули їх і поїхали геть. На пагорбі залишилось троє полонених реєстровців і старший з татар.
– Хто він тобі? – запитав Данило в полоненого татарина. – Ну!
– Дядько, – прохрипів ординець. – Урус, не убивай, прошу.
– Не скигли. Скільки вас? Куди прямуєте? – сухо запитав Сахно.
– Власне, ми вже повертаємось з Волині. Орда – 20 тисяч. Ми пустили чутку, що похід відбудеться в московські землі, а самі напали на Ляхистан. Нас навели на маєтки князів Острозьких якісь козаки в помсту за погром загонів Криштофа Косинського. Наш кіш стояв біля Костянтинова. Ми взяли ясир і вже їдемо в Кирим.
– Чому цим берегом?
– Дядько хоче ще взяти ясир, бо багато бранців не витримали дороги.
– Де зараз орда?
– На правому березі. Вона відстала від нас десь на добу, бо веде багато бранців.
В цей час дядько полоненого підштовхнув полонених реєстровців і вони пішли до козаків.
– А скільки тут вас? І чи далеко ви звідси?
– Взагалі шість сотень, але майже всі вони далеко попереду. Тут всього пів сотня. Десь за версту звідси. Козак, не вбивай!
Коли козаки, які потрапили в полон, повернулись, сотник дозволив татарину іти до своїх. Той кинувся бігти, як навіжений. Реєстровці розрізали мотузки на руках своїх товаришів, після чого всі сіли на коней і поскакали в бік села Дмитренки.
Вони поспішають, хоча татари не стали їх переслідувати. В фортеці сотник доповів про все поручикам Яновському і Ясинському. До Брацлава відрядили гонця з листом про допомогу, щоб переправитися на правий берег Бугу і спробувати звільнити хоча би частину невільників.
Яновський відправив десяток Степана Деркача спостерігати за ордою. Разом з ними не всидів і поїхав сотник Сахно. Вони з пекучим соромом дивились, як по берегу ідуть десятки тисяч бранців.
– Пане сотнику, невже так і дамо людоловам безкарно піти? – голосом, що зривається, запитав козак Панько Лось.
Проте поки керівництво воєводства вирішувало, зважуючи всі «за» та «проти», орда пройшла і попрямувала далі, уводячи нещасних бранців все далі і далі від рідних місць. Залозі Гайсина заборонили залишати фортецю, бо головна загроза зараз не ординці, а повстанці Наливайка.
Десятник Кривий як раз знаходився у дворі фортеці, коли сотник, повернувшись з берегу Бугу, пішки вийшов до міста. Десятник наздогнав його біля фортечних воріт.
– Пане сотнику, а ви куди?
– Та схожу в шинок, – відповів сотник.
– Може, скласти вам компанію? – запропонував Кривий.
– Дякую, не треба, – рішуче відмовився Данило.
– Ну, якщо так, не смію затримувати, – криво усміхнувся десятник.
Сотник повернувся напрочуд швидко і тверезий, що насторожило Кривого і він одразу поспішив до поручика Яновського. В того в цей час знаходиться і Ясинський.
– Розвідка наша спрацювала добре, – зітхає поручик Ясинський, – навіть чудово, а результат ніякий. Прикро.
– І не кажи, – обурюється і гарячкує Яновський, – ми за добу дізнались про наближення орди з ясиром, а змінити нічого не змогли. Вірніше, нам не дали нічого зробити. А могли б звільнити хоч кілька десятків християнських душ. А тепер вже нічого не вдієш.
– Зайвий раз переконуюсь, що реєстр треба збільшувати, – мовив Ясинський, – бо для боротьби з татарськими навалами козаків не вистачає.
– Я з тобою цілком згоден, але на жаль рішення приймати не нам.
В двері постукали і до кабінету зайшов стурбований десятник Кривий. Він повідомив поручиків про дивну поведінку сотника.
– Розумієте, сказав, що іде в шинок, мене взяти із собою відмовився і повернувся швидко і тверезий. Підозріливо?
Поручики мовчки перезирнулися і Яновський сказав:
– Пане Микита, дякую за пильність і поклич до нас пана сотника.
Коли Данило Сахно увійшов, Яновський прямо запитав, де той був?
– Ходив до шинку. А хіба що?
– Але ви тверезий! – скрикнув Кривий.
– Правильно, – ледь помітно усміхнувся сотник, – бо я ходив до шинку не пиячити. Шинкар – один з моїх довірених людей і доповідає мені все, що чує від відвідувачів, адже до нього заходять не тільки гайсинчани, а й проїжджі купці і просто подорожні.
– Цікаво, і що зараз більше всього обговорюють люди? – запитав Яновський.
– Як би на нашому місці повели себе запорожці? Сиділи б каменем, виконуючи наказ, чи послали начальство під три чорти і пішли звільняти нещасних? – відповів сотник. – І людям здається, що друге.
Поручики зітхнули і дозволили Сахно і Кривому іти. Сотник нічого не сказав десятнику і пішов перевірити варту на стінах і біля воріт.
– Скажи, тобі Кривий доповідав, що Вітовський загинув з вини сотника? – запитав Яновський.
– Так. Я йому сказав, що провини сотника тут немає, ніхто б на його місці не зміг врятувати козака, а він мені: «Що, і ніхто не винен?»
– Схоже, велика мерзота цей Кривий. Треба до нього придивитись уважно. І прізвище має відповідне, прости Господи.
– Правду кажучи майже вся нинішня сотня разюче відрізняється від сотні Ладислава Бандурки і не в кращий бік. До речі, не знаєш, як він? Де він?
– На жаль не знаю.
Оскільки найбільших руйнувань та спустошення на Волині зазнали маєтки князя Костянтина Острозького, з цієї причини вони були звільнені від сплати державних податків на 8 років королівським листом на основі рішення сейму.