Нова надiя. Глава 13. До Нiмеччини

Настала зима, морози скували всі річки льодом. Козаки рубають на Дніпрі по дві проруби через три сажні, і сітками витягають рибу. Тут тобі й осетри, і коропи, і щука. Зимова риба жирніша за літню, отже смачніша і ситніша, і кожного улову вистачає на декілька днів.
А ще взимку зручно зберігати морожене м’ясо і рибу. Кашоварам дуже подобається, що харчі не псуються і добре, довго, до весни зберігаються свіжими. М’ясо зберігають навіть високо на гілках дерев. 
Всі дні для запорожців стали схожі один на один. Зранку підйом, зарядка, спільна молитва, потім сніданок. Після нього – риболовля, полювання, обробка улову і здобичі. Козаки купаються в ополонках для загартовування, миються в лазні.
Ввечері спільна вечеря, потім байки в колі про зиму, мисливство, риболовлю, про військові подвиги, затим співають душевні пісні.
Сьогодні кашовар Голобля зготував на вечерю затірку і вареники з капустою, грибами. Затірку він приготував так: круте підсолене пшеничне тісто розтер з мукою у дерев’яних ночовках кописткою доки не утворилися кульки розміром з горошину. Зварив їх в окропі. Зараз іде різдвяний піст, тож їдять її з олією.
В один із холодних, грудневих днів курінний отаман Кремінь викликав до себе кашовара Василя Голоблю.
– Сідай, пане Василю, – гостинно запросив отаман, – будемо з тобою радитися. Прийшов час, коли можна відправляти валку з товаром до Німеччини.
Справа в тому, що взимку ціна на деякі товари зростає в три, а то й у три з половиною рази. Тому саме взимку козаки везуть до Німеччини і на захід Речі Посполитої хутра, в основному чорнолисяче, мед, горілку, сало та інші товари.
До того ж, коли річки замерзають, по ним їхати зручніше, ніж дорогами. В інших, старіших куренях Запорозької Січі є спеціально навчені люди, які займаються торгівлею, а Кисляківський курінь молодий, недавно створений, тому в ньому таких людей ще немає.
– Треба нам підрахувати, скільки грошей ми зможемо виручити за той товар, який в нас є, – продовжує Кремінь.
– А ми що, цього разу будемо продавати за гроші? – здивувався Голобля.
Зазвичай козаки товар міняють, а не продають.
– Ну, звісно ні. Будемо міняти, як завжди. Хоча якусь частину таки продамо, бо гроші також потрібні. Треба нам з тобою наперед визначитися, скільки чого нам треба виміняти. А ще я вважаю за краще, щоб цей виїзд очолив Лаврін Чуб.
– Ви впевнені, що він впорається? – здивувався Голобля.
– Так, впевнений. Можливо не так добре, як ти, але справиться.
Василь Голобля на якийсь час замислився.
– Краще буде, якщо до Німеччини поїду я, а Лаврін чудово впорається тут.
– Чому? – не може збагнути отаман. – Хіба в тебе тут мало клопоту?
– Бачите, пане Михайле, Лаврін з втікачів. Існує ймовірність, що він потрапить на очі своєму колишньому пану чи його челядникам. І що тоді робити? Ризикувати козаками і товаром? Ні, пане отамане, їхати повинен я. А Лаврін на час, коли я буду відсутнім, виконуватиме обов’язки кашовара куреня.
– Добре, пане Василю, переконав! Готуй валку до поїздки. Людей сам підбереш?
– Так. Дякувати богу, вистачає в нас непосидючих та завзятих хлопців.
– Ну то й добре. Іди з богом, готуйся.
Іванко з Мирославом і Петриком були на риболовлі, коли дізналися про те, що частина козаків з їх куреня поїде торгувати до Німеччини. Хлопці одразу поспішили до отамана.
– Пане Михайле, дозвольте нам поїхати разом з торгівельною валкою на Різдво додому? – від порогу попросив Іванко.
– А що там вдома? – трохи розгублено відповів Кремінь, бо розраховував, що ці три козаки поїдуть до Німеччини.
– Там дім, мама, сестра, племінники, – відповів Іванко.
– Добре, – не став сперечатися і вмовляти козаків курінний. – Їдьте на свята додому, побачитесь з рідними. В лютому чекаю вас тут.
– Дякуємо, – вклонилися задоволені козаки.
Кашовар Голобля також розстроївся від того, що хлопці не поїдуть з ним торгувати, але вигляду не подав.
Коли нарешті обоз був готовий вирушити в дорогу, Голобля вишикував козаків. До них вийшов курінний.
– Дякую вам, товариство, що погодилися їхати в таку далеку дорогу. Всім вам відомо, як нам потрібні порох, ядра і олово, а все це коштує грошей. Немалих грошей. Будьте обережні в дорозі. Дуже небезпечні зараз голодні вовчі зграї.
– Взимку вони завжди небезпечні, – сказав Малюта.
– Ще вам можуть зустрітися розбійники, – нагадав Кремінь. – Ви знаєте, що в такому випадку робити?
– Так, знаємо, – за всіх відповів Голобля.
Лаврін кожному з козаків дав в дорогу по торбинці з сухими ягодами глоду, калини, журавлини, терену.
– Будете жувати прямо в сідлі, щоб їсти менше хотілося, – пояснив він.
Нарешті валка виїхала із Січі і неквапливо направилася на захід. Кислячани, які залишаються в Січі, привітно машуть їм услід. Січовий батюшка перехрестив валку у слід.
Вже на третій день їм трапилась на дорозі велика банда грабіжників, яка напала на них. Розбійники під час заметілі не одразу зрозуміли, що перед ними не звичайна купецька валка, а запорізькі козаки, і нерозважливо кинулися із зброєю на низовиків.
– Бий їх! – кричить ватаг розбійників.
– Багатий караван! – вторить йому його помічник. – Є чим поживитися!
Поки вони збагнули, що зв’язалися з самими кращими воїнами в цій частині світу, а, може, й у всьому світі, козаки перебили майже весь загін розбійників, а два десятки грабіжників захопили в полон. Їх роззброїли і вишикували в один ряд.
– Ну що, пане-браття, – сказав Голобля козакам, – ви знаєте, що робити.
Козаки швидко розділи і роззули розбійників догола, а їх одяг і взуття склали на воза. Розбійники збилися до купи, прикриваючись руками.
– Ви вільні, – вигукнув Голобля. – Можете йти. Якщо переживете цю ніч і захочете стати козаками – звертайтесь. Може і приймемо вас.
Але розбійники не змогли пережити ніч і до ранку всі замерзли на смерть. Козаки не квапились, час від часу озиралися назад, але ніхто їх так і не наздогнав.
– Може не хочуть стати козаками? – знизав плечима Голобля.
Валка добралася до Кисляка, переночувала в селі і рушила далі. Іванко, Мирослав і Петрик залишилися вдома на всі зимові свята.
– Синку, – попросила з ранку Марія, – ти не міг би сходити на річку, принести льоду? Бачиш, і Кислячка, і Соб замерзли, а криниць в Кисляку немає, бо він побудований на величезній кам’яній брилі.
– Звичайно, мамо, – з готовністю відізвався син, – а на яку річку іти?
– На яку хочеш. Ми ж живемо приблизно однаково і від Собу, і від Кислячки. А я поки приготую сніданок. Хліб я вже спекла.
Іванко вирішив, що піде на Соб, бо берега там низькі і не такі слизькі, як в Кислячки.
Мати не сказала, що вночі приготувала студенець або, як кажуть в селі – драгелі, дріглі тобто холодець із свинячих ніг з корінням петрушки, пастернаку, моркви, цибулі, перцю, з тертим часником. А ще мати приготувала вражаючий своєю гостротою хрін.
Кожного разу, коли Іванко приносив додому шматки льоду, мати вмовляла його поснідати, але син погодився тільки тоді, коли приніс брикети льоду в четвертий раз.
Мати почастувала його не тільки дріглями, а ще гарячою кашею з проса з вершковим маслом. Іванко їсть, а мати все підкладає їжі й підкладає, так менше її на столі не стає. Син наївся досхочу, послабив очкур на штанях, відкинувся до стіни і широко посміхнувся.
– Як же смачно! Дякую, мамо. Я зараз навіть не зможу піти за льодом, – спроквола мовив Іванко. – Відпочину трохи, добре?
– Синку, та ти вже стільки приніс, що мені на три-чотири дні вистачить! Не ходи сьогодні більше нікуди. Відпочинь з дороги. Як хочеш – післязавтра ще принесеш.
– Добре, мамо, – погодився син. – Тоді я дрова буду рубати, а завтра з’їжджу до лісу по хмиз.
– Що тобі приготувати на обід? – посміхнулася Марія.
– Та що приготуєш – те й буду їсти. Мені подобається все, що ти готуєш! Знала би ти, як часто я згадую тебе і твоє куховарство!
– А до Оріяни й небожів сьогодні підеш?
– Ні. Я їх завтра провідаю. На сьогодні їм Мирослава вистачить! – безжурно відповів син.
Він підвівся, підійшов до своїх дорожніх торб, вийняв з одної дукачі – моністо із срібних монет і подарував матері.
– Це на згадку про мене.
– Навіщо? Я тебе й так ніколи не забуваю і не забуду, – розчулилася мати. – Спасибі, синку.
Петрик Сомик непосидючий і завзятий, зовсім, як у дитинстві, також допомагає матері по господарству. Софія милується своїм дорослим сином і не може намилуватися.
– Синочку, чим ти ввечері думаєш зайнятися? – запитала вона.
– А що треба? – повернувся син. – Ти кажи!
– Та нічого. Хотіла запитати чи підеш до своїх приятелів – Яцька Швеця та Дмитрика Старостенко? Вони часто заходять до мене, цікавляться, чи є якісь звістки про тебе. Мені допомагають. Не знаю, що б я без них робила? Хороші в тебе приятелі, синку.
– Обов’язково провідаю їх, але не сьогодні. Сьогодні я хочу побути з тобою.
Софія, не тямлячи себе від щастя, посміхнулася і пригорнулася до сина. З того часу, як світ стоїть, найсолодша втіха для материного серця – коли в її дитини все гаразд, вона здорова і поряд.
Роман і Руслан в цей час не відходять від свого татуся.
– Тату, а коли ти поїдеш назад на Січ?
– Ви ж знаєте, що дядько Василь Голобля повіз різні товари до Німеччини? От коли він з козаками повернеться, відпочине тут декілька днів – тоді і я разом з ними повернусь на Січ. Час є.
– Як же добре, – щасливо посміхнулась Оріяна.
Мати Мирослав Євдокія також намагається якомога більше часу знаходитися біля сина. Лесь на радощах не може приховати посмішки і весь час хвацько підкручує вуса.
– Кажіть, що треба робити, – сказав Мирослав.
– Не сьогодні, – замахала руками Євдокія. – Сьогодні відпочивай і дай нам на тебе хоч надивитися! Ми всі так скучили за тобою!
– Гарні в нас цього року будуть зимові свята, бо ти з нами, – додала Оріяна.
Але Мирослав таки не всидів вдома. Спочатку він всипав вівса коням, дав сіна корові, а потім також, як Іванко, пішов до Кислячки рубати і возити лід. Діти вдяглися і побігли до нього. І хоча вони нічим батьку не допомогли, зате весь день були поряд з ним.
Оріяна також не всиділа в хаті і прийшла до чоловіка й дітей.
– Мирославе, ти ніби чимось засмучений? – здивувалась вона.
– Трохи. Знаєш, люба, в нас запорожців є гроші, наша частина військової здобичі. В нас її називають козацьким «хлібом». Перед походами ми складаємо гроші в глиняні або мідні глечики, запечатуємо їх воском і ховаємо в річці Скарбній поряд із Січчю.
– Знаю, – кивнула дружина, – батько колись розповідав. І що?
– Цього року так рано вдарили морози, що річка промерзла до дна. Я не зміг знайти і витягти ті гроші. З собою в мене їх зовсім небагато, – зітхнув чоловік.
– То нічого, – посміхнулась Оріяна. – Ми вдома, городина вродила, фрукти також. Є корова, свиня, кури. Батько твій зібрав і вдало продав мед із своєї пасіки. Так що все в нас є, не переживай! А ті гроші колись привезеш. Головне, щоб ти був живий і здоровий! Так що горювати нічого!
Оріяна пригорнулась до коханого чоловіка, обійняла його, не стрималась і соромливо поцілувала.
– Ти тільки подивися, які щасливі діти, що ти вдома! І я також!
І хоча часу було багато, майже два місяці, а потім, коли повернулась козацька валка з Німеччини, потім ще тиждень, поки козаки відпочили з дороги, час пролетів надзвичайно швидко і непомітно, як завжди буває, коли в людей все добре.
Запорожцям вийшов час відпочивати, треба повертатися на Січ-мати.