Нова надiя. Глава 14. Бiлоцеркiвська битва

Одразу після святкування католицького Різдва 1596 року в графа Яновського зібрались місцеві шляхтичі. До них приєдналися Тадеуш Острозький з ксьондзом з Брацлава. Яновський накрив багатий стіл, на якому були угорські вина, міцна горілка і варений мед.
Тадеуш Острозький багато випив, захмелів і сильно хвилюючись розповідає:
– Ви тільки подумайте, панове, козацьке військо, яке налічує всього 12 тисяч осіб, здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та багато інших міст. Наприкінці минулого року і на початку цього повстанський рух розгорнувся не тільки на Київщині, Поділлі, Волині, а вже і в Галичині!
– Мені доповіли, що у Білорусь на допомогу повстанцям вирушив великий козацький загін на чолі з гетьманом Матвієм Шаулою, – кивнув поручик Ясинський.
– В грудні місяці уряд Речі Посполитої вислав на приборкання повстання військові сили під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського і руського князя  Кирика Ружинського, – додав Яновський.
– Ну, нарешті! Тепер ми з цим повстанням покінчимо раз і назавжди! Скрізь будуть руїна, запустіння і смерть! Ми потопимо це повстання у крові! – галасує п’яний Тадеуш.
– Думаєте? А я вважаю, що це надовго. Я впевнений, люди просто так не бунтують. І якщо вже миролюбиві русини взяли в руки зброю, це означає, що їх терпінню настає кінець, – промовив граф Яновський.
Тадеуш набундючився і холодно, глумливо сказав, втупивши в поручика хижі очі і не приховуючи гніву.
– Я вельми дивуюсь вашим словам. То пан Яновський виправдовує повстання тих гультяїв і розбишак?
– В жодному разі, пане Тадеуш. Але я вважаю, що в русинів таки є підстави нас ненавидіти і не довіряти нам. І в цьому винні ми самі.
– То що, може, пан вже відрікся від нашої римської церкви і перейшов у грецьку? – запально вигукнув Тадеуш.
Поручик не встиг відповісти, оскільки йому на допомогу несподівано прийшов ксьондз.
– Не гарячкуйте, пане Острозький, – зупинив його осудливо ксьондз, – ви вже зовсім зайве говорите. Негоже так вести себе по відношенню до нашого гостинного господаря, він не дав ніякого приводу для таких звинувачень.
Після зауваження ксьондза Тадеуш нарешті схаменувся і смиренно замовк. Після того, як споночіло, гості роз’їхалися, Ясинський сказав Яновському.
– Друже, щоб ти там не думав, не можна бути відвертим з Острозьким. Він не великого розуму чоловічок, але має владу і зв’язки, до того ж дріб’язковий, має звіряче мстивий характер. Від нього взагалі треба триматись якомога далі. Добра від нього не дочекаєшся, а от зла – скільки завгодно.
– Дякую, пане-брате, я це розумію. А взагалі після того, як за його наказом викрали Оріяну, я налаштований вкоротити йому його осоружного віку, тільки все якось руки не доходять. Постійно картаю себе за це, але чомусь нічого не виходить.
– Оце хороша справа! – зрадів граф Ясинський. – Можеш повністю розраховувати на мене і мою допомогу! Шкода, що з нами більше немає Ладислава Бандурки та його козаків. Вони б швидко вирішили цю проблему.
– Так, – зітхнув Яновський. – Доведеться розраховувати тільки на себе.
– А ти все-таки більше не будь таким відвертим, бо доведеться шкодувати.
В кінці січня Наливайко з невеликим загоном у 1500 чоловіків відступив на Волинь, а звідти повернув назад – через уманські ліси до Білої Церкви.
Курінні отамани Кисляківського і Левушківського куренів при наближенні до домівок звернулись до Наливайка з проханням відпустити козаків хоча би на тиждень до родин. Той погодився.
– Потім ідіть до Білої Церкви, ми будемо там.
Щасливі козаки поспішили до Кисляка і Леух. Пилип Грицай під’їхав до Михайла Кременя і запитав:
– Слухай, брате, в Гайсині зараз господарює кварцяне військо, а тебе й твоїх колишніх реєстровців там добре знають. Я от думаю, не сталось би з вами якої біди?
– Я вже також думав про це. В нас родичів там немає, тому ми отаборимося в глибині Кисляцького лісу, поки місцеві козаки побудуть вдома.
– А може їдьмо з нами? Леухи село велике, для вас місце знайдеться. Наскільки мені відомо, поляки його оминають стороною, бо воно знаходиться в стороні від доріг.
– Дякую, пане-брате, але ми вже вирішили – чекатимемо вас в глибині лісу. Потім разом підемо до Білої Церкви.
Тиждень пролетів як один день, і скоро козаки Левушківського і Кисляківського куренів зібрались разом і пішли на схід.
23 березня загони Наливайка, Шаули, Лободи об’єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ.
Сторони зійшлись на Київщині. Частина урядових військ під проводом Кирика Ружинського зайняли замок Білу Церкву.
– Що думаєте, пане Ружинський, з приводу цієї фортеці?
– Як на мене вона недурна і, я би сказав, неприступна за доброї залоги. Замок стоїть на горі і сильно укріплений стінами і шанцями, – зауважив князь.
– Так, Біла Церква добре укріплена проти татар, оскільки поряд проходить Чорний шлях.
Та в той же час до цієї ж Білої Церкви рушили і козаки. Швидко пересуваючись і на чолі 8 000 озброєних повстанців, Наливайко і Шаула прибули до Білої Церкви й розташувались навколо замку табором.
Поляки спостерігають за повстанцями з фортечних мурів.
– Їх менше, – мовив один із шляхтичів, – до того ж ми у замку, в нас гармати. Їм ні за що не здобути місто і замок.
– Так, це просто неможливо, – охоче погодилися з ним інші. – Наскільки я бачу, в кінноті ми їх також переважаємо.
– До того ж заколотники вже майже повністю оточені нашими військами!
– Та й взагалі перед нами холопи, бидло! Пся крев! Куди їм з нами, прошу пана, тягатися!
– Треба нам їх нарешті розбити, а то мене від одної згадки про них нудить!
– Розіб’ємо, пане Бартольд, не може бути ніяких сумнівів!
Ніхто із шляхтичів не сумнівається в швидкій перемозі над вчорашніми селянами і міщанами та запорожцями.
Незважаючи на всі труднощі, козаки та селяни відчайдушно кинулися на штурм міста, прагнучі вирватися з пастки та здобути перемогу. Однак захисники фортеці змогли стримати шалений нестримний натиск повстанців.
На протилежному боці поля битви стоїть військо руського князя Кирика Ружинського, добре відомого своєю жорстокістю та пихою. Ружинський зневажає повстанців, називаючи їх «хлопами» та «розбійниками».
Він глибоко переконаний у легкій перемозі над недисциплінованими, на його думку, козацько-селянськими загонами.
Однак, його помилкові розрахунки призвели до катастрофічних наслідків для польського війська. Повстанці, озброєні косами, шаблями та мушкетами, діяли рішуче, билися з неймовірною відвагою, ігноруючи перевагу в кількості польського війська.
Під вечір до Білої Церкви прибули Кисляківський і Левушківський курені. Вони не стали відкрито йти до табору повстанців, а послали гонця. Ним став Іванко Гардовий. Він знайшов Северина Наливайка і доповів йому про прибуття козаків.
– Це добре, синку, – зрадів Наливайко, – дуже вчасно. Слухай уважно, козаче, залишайтесь на місці і чекайте на наказ. Ми плануємо вночі вдарити по місту, ви звідти і увійдете до нього. Про час повідомимо вам окремо. Поки відпочивайте з дороги.
– Буде зроблено, – вклонився Іванко.
Повернувшись до свого куреня він доповів про рішення Наливайка Михайлу Кременю. Той повідомив про все Пилипа Грицая.
– Що ж, покажемо їм, по чому ківш лиха!
– Оскільки нам доведеться битися вночі, та ще й у місті, де стіни і дахи закривають зоряне небо, думаю, треба виготовити кілька сотень смолоскипів.
– Згоден, – відповів Грицай, – зайвими вони точно не будуть, давай прямо зараз цим і займемося.
Почувши про необхідність виготовлення смолоскипів, Василь Голобля заявив:
– Кілька сотень буде мало, нас же два курені!
До ночі козаки встигли виготовити тисячу смолоскипів.
– Оце діло, – посміхається Голобля, – оце я розумію!
Після бою під Білою Церквою, обидві сторони більше не наважуються йти на відкритий бій і намагаються подолати одні одних хитрощами.
Першим почав Ружинський: маючи при собі кілька рот Станіславського та угорську найману кінноту під керівництвом угорця Ліпшеня, командувач вночі здійснив вилазку з міста і направився просто в козацький табір, залишивши в фортеці тільки челядь і найманих угорців.
В той самий час вилазку проти урядових сил задумали й козаки. Залишивши в таборі для охорони загін Шаули, загін під командуванням Наливайка обійшов місто, негадано вдерся і прорвався через задні ворота всередину фортеці.
До них на підмогу прибули козаки Кисляківського і Левушківського куренів. Козаки швидко вирубали челядь і угорців, а почувши постріли у власному таборі поспішили покинути замок.
Поляки ж, увійшовши до табору, почали запеклий бій з вартовими Шаули. Козаки, що не очікували нападу, спочатку розгубились, проте швидко опам’ятались, згуртувались, вдарили на поляків і погнали їх через весь табір.
У цей момент з замку повернувся загін Наливайка. Битва закипіла з новою силою і тривала кілька годин, протягом яких жодна зі сторін не хотіла поступатися. Козаки та селяни відчайдушно захищали кожен клаптик рідної землі, а польські жовніри знову і знов люто атакували, намагаючись зупинити прорив.
Наближається рішуча хвилина. У розпал бою Северин Наливайко особисто очолив кінну атаку, спрямовану на головні сили противника.
Цей удар виявився вирішальним: положення поляків стало безвихідним, ворожі війська зазнали значних втрат, в них було дуже багато поранених, тому вони почали в паніці тікати.
Побачивши, що стало непереливки і що поляки тікають, угорські найманці також кинулися врозтіч.
Багато жінок цієї ночі стали вдовами з обох боків, багато дітей стали сиротами. Марно чекатимуть вони додому своїх чоловіків, батьків.
Через якийсь час після закінчення бою Наливайко, який радився у справах з полковниками, звернув увагу на кінське іржання яке не вгаває в таборі.
– Що це там відбувається? – зацікавився він.
– Зібрали поранених коней, і наших, і польських. Тих, яких вилікувати навряд чи вдасться – дорізають. Буде сьогодні в козаків на обід печена і тушкована конина.
– Зрозуміло. Ну що ж, принаймні козаки смачно поїдять.
– І досхочу!
Більшості козаків цієї ночі було вже не до сну. Шаула в цей час розмовляє з козацькою старшиною.
– Вважаю, що битва під Білою Церквою стала яскравим прикладом прагнення нашого народу до свободи та самовизначення. Повстанці продемонстрували незламну силу духу, навіть перед обличчям переважаючих та краще озброєних сил супротивника.
Ніхто з них ще не знає, що ця битва дійсно назавжди стане символом боротьби за справедливість і право на власну долю, увіковічивши пам’ять про хоробрість і самопожертву українських козаків та селян, які боролися за свободу та незалежність своєї землі.