Нова надiя. Глава 15. Порох

Поручик Яновський викликав до себе нового сотника Данила Сахно. Побачивши, що граф чимось сильно стурбований, сотник одразу перейнявся вагомістю моменту.
– Щось сталось, пане поручику?
– Наші вивідачі дізнались, що Кучманським шляхом до нас йде великий татарський загін.
– Не орда? – здивувався сотник.
– Так. Орда, це завжди не менше восьми тисяч вершників, а тут три тисячі.
– То, може, вони просто розділилися на кілька загонів? І до речі, які татари до нас пожалували?
– Кримчаки. А в нас виникла гостра проблема – пороху у фортеці майже немає. Але завтра в першій половині дня по Південному Бугу прибудуть два кораблі з порохом для нас. Треба їх зустріти, перевантажити порох на підводи і доставити у фортецю.
– Слухаюсь! Я сам і очолю загін, який поїде за порохом.
– Ні. Ти потрібен тут. Відрядиш когось із десятників. От, хоч би, Степана Деркача. Будемо молити бога, щоб кримчаки не підоспіли до того часу, як козаки заберуть порох і від’їдуть від ріки.
– Відправити півсотню? – уточнив Сахно.
– Ні. Якщо татари їх заскочать, то всіх переб’ють. А в нас в Гайсині хто залишиться? Теж півсотня? Не годиться.
– То скільки ж козаків відправити?
– Максимум – два десятки. Можете взяти два-три десятки містян з охочих. Тих, хто вже добре проявив себе в чергуваннях на фортечних стінах.
– Добре. Відправлю десятки Деркача і Станкевича. Старший – Деркач. Містян набере він сам.
– І ще. В жодному разі назад нехай не їдуть правим берегом Собу. Якщо ординці переправляться на наш берег, то скоріше за все, підуть через Дмитренки, Куну, Гайсин. На лівому березі Собу тільки село Червінки. Та й доріг там практично немає. Тому хай козаки повертаються лівим берегом.
– Зрозуміло. Буде виконано!
На світанку два десятки реєстровців і три десятки цивільних містян виїхали з Гайсина і поїхали на південь до Бугу. Їм повезло – кораблі припливли вчасно, порох розвантажили до появи ординців.
Коли кримчаки під’їхали до Південного Бугу, від кораблів і козацької валки з порохом вже й сліду не залишилось. Деркач залишив спостерігати за татарами козаків із свого десятку – Оникія Світличного та Людомира Немирю.
Оникій нагнав валку вже в лісі Коцюрина, який знаходиться майже навпроти села Дмитренки.
– Ну що там? – нетерпляче запитав козака десятник Деркач. – Поїхали далі правим берегом Бугу?
– Ні, пане отамане. Переправляються на наш берег.
– Що ж, не можна гаяти часу. Їдемо. Порох треба доставити до фортеці раніше, ніж до неї доберуться татари. А де Немиря?
– Поскакав попередити людей в Дмитренках, Куні, і доповісти про все пану поручику Яновському, – відповів Світличний.
– Що ж, це правильно, – схвалив десятник Деркач.
До Червінок була сяка-така дорога, а далі її практично немає. Тому їде валка повільно, та й коні втомлюються швидше, ніж якби вони їхали по дорозі. Проїхавши половину шляху до Гайсина, Деркач оголосив відпочинок.
Козаки почали роззуватися, щоб перемотати онучі, потім хтось почав снідати, хтось приліг відпочити. Після відпочинку виявилось, що пропав містянин з охочих – міщанин Варфоломій Чохрон.
– Та може він відійшов в кущі? – сміється козак Омелян Янський. – Почекаємо трохи. Куди йому подітися? Паньку, а ти чого шукаєш? Вчорашній день загубив?
– Омельку, все б тобі тільки жартувати. А в мене свитка пропала, – безпорадно розвів руки Панько Лось.
– Та кому вона потрібна – твоя свитка?
Янський хотів ще щось сказати, але тут наперед вийшов десятник Віктор Станкевич. В руках в нього шматки свитки Панька Лося.
– А це ж як? – здивувався Омелян.
– Скажіть, – запитав Станкевич, – а кінь Чохрона тут? Чи теж зник?
– І коня немає, ми дивилися, – відповів Лось. – А де ви це взяли?
Панько прикро засмутився тим, що свитку його порізано. Тепер треба купувати нову, а грошей на це в козака немає. Він ще більше зажурився.
– На узліссі знайшов. Думаю, Чохрон розрізав твою свитку, щоб обв’язати копита своєму коню. Ну, щоб, значить, ніхто з нас не почув, як він з табору вибирається.
– Куди ж він чкурнув? – здивувався Омелько. – Злякався, чи що?
– Навряд чи. Він подався до Собу. Значить, хотів переплисти на той берег.
– А там – татари, – підказав Деркач
– Згоден. Дуже схоже, що Чохрон зрадник. Якщо так, то татари вже знають про наш обоз. Значить, нам треба поспішати.
– І навіщо я його тільки взяв? – зітхнув Деркач. – Знав же, що він католик, а їм довіряти не можна.
– Добре брате, потім будемо розбиратися, а зараз треба вирушати. Мусимо квапитись, – сказав Станкевич.
– Думаю, нам потрібно прийняти трохи вправо, щоб заплутати ординців. Вони ж впевнені, що ми тепер будемо поспішати, щоб доставити порох у фортецю якомога швидше.
Не знали козаки, що Варфоломій Чохрон хоч і виявився зрадником, нічого розповісти татарам не встиг. Тільки-но він виїхав з кущів біля села Дмитренки на відкрите місце, кримчаки застрелили його з луків. Потім з радістю кинулися ділити трофеї – коня, зброю, одяг, гроші.
– Баранячі голови, – лається сотник Ділявера Айдарова Тімерхан Хаматов. – Ви думаєте, він заблукав і випадково виїхав до нас? Чи, може, хотів один напасти на нас?
– Вважаєш, він хотів нам щось розповісти? – запитав сотник Наіль Ширин.
– Тепер ми про це вже не дізнаємось. Але так, Наіль, я впевнений, що він не просто так їхав до нас. Не тікав, не боявся, не ховався. І на вигляд це не козак, не селянин, не ремісник.
– Слухайте сюди, – голосно вигукнув мурза Айдаров, – віднині без команди не стріляти! Всі почули? Передайте далі!
І кримчаки спокійно поїхали до Куни і Гайсина, так і не довідавшись про надзвичайно цінний вантаж, який везуть реєстрові козаки і містяни протилежним берегом Собу.
А ті, вважаючи, що їх переслідують, дали великий гак, намагаючись відірватись від погоні, і тому прибули до Гайсина пізніше татар. Ще не доїхавши до дороги Умань – Гайсин, козаки з містянами почули, що в містечку вже точиться бій.
– Сподіваюсь, жителі встигли заховатися у фортеці, – зітхнув Деркач.
– Куди ми тепер? – запитав Станкевич.
– Відправимо вивідачів, нехай на власні очі побачать, що там відбувається.
В розвідку пішли Панько Лось та Оникій Світличний. Повернувшись, вони доповіли, що гайсинчани укрилися у фортеці, і відбиваються разом з реєстровими козаками від татар.
– Від Куни – пагорб, на якому стоїть фортеця. Від Брацлава – високий берег Собу. Одним словом, крутосхили. Від Умані – між нами і фортецею Гайсин. Зараз він переповнений ординцями. Простіше всього підійти до фортеці з боку Кисляка. Між селом і містечком там є сосновий ліс.
– Значить, висуваємось в цей ліс. Пильнуйте, щоб від Умані не підійшли нові загони кримчаків і не вдарили нам у фланг чи в спину.
Оскільки час є, Деркач відправив Омеляна Янського в Кисляк, щоб дізнатися, що відбувається в ньому. Той повернувся швидко і радісний.
– Бачу, маєш якусь приємну новину, – посміхнувся Деркач.
– Кислячани встигли сховатись в лісі. А в селі зараз перебувають запорожці з Кисляківського куреня. Правда, кілька десятків з них поранені, зате решта готові з нами вночі прориватися до фортеці з порохом!
– Скільки їх? – зрадів Деркач.
– Майже двісті чоловік. Разом з нами – 250!
– Чудово! Вікторе, залишаєшся за старшого, а я поїду в Кисляк. Треба домовитись про спільні дії з їх курінним отаманом. Ти дізнався, як його звати?
– Михайло Кремінь, – відповів Янський.
Коли почало сутеніти, запорожці з гайсинчанами, взявши кожний стільки пороху, скільки може нести, пішки пішли до узлісся соснового гаю, який виходить до Гайсина. Там вони зняли поклажу і причаївшись в кущах, почали чекати глибокої ночі.
В цей самий час мурза Айдаров проводить нараду із своїми сотниками.
– Що скажете? В кого яка думка склалася про оборонців фортеці?
– Враження таке, що пороху в них майже немає, – першим сказав Батал Рахманов. – Завтра, як переконаємось в цьому – легко захопимо фортецю.
– І людей в них мало, – додав сотник Наіль Ширин, – якщо судити по одягу, то містян на стінах більше, ніж реєстрових козаків. Сила однозначно на нашому боці.
Чекати козакам довелося довго і терпляче. Нарешті майже всі ординці, за виключенням варти, лягли спати. Коли їх багаття догоріли і стало темно, козаки вирушили до міста.
Попереду загону йде десяток Карпа Журби. Вони не обтяжені порохом, щоб забезпечити безпеку пересування козаків. На шляху вони натикнулися на сплячих татарських гармашів. Як і більшість ординців, вони ночують проти неба.
Михайло Кремінь наказав всі вісім фальконетів, які є в кримчаків, відправити назад в Кисляк. Кілька козаків Журби, озброєні тільки шаблями і ножами, йдуть попереду, вбиваючи татарських вартових.
Так неквапливо козаки добрались до воріт фортеці. Знаючи, що на стінах не сплять чатові, Деркач почав неголосно їх гукати.
– Кого там, прости господи, нечиста носить? – голосно запитав їх із стіни козак з числа гайсинських реєстровців Людомир Немиря.
– Тихіше ти, Людомире, – шикнув Деркач, – ще, чого «доброго», ординців побудиш!
– Хто там? – вже значно тихіше перепитав Немиря.
– Десятники Деркач, Станкевич з порохом.
– Брешете, – не повірив дозорець. – З десятниками пішло півсотні людей, а зараз вас там копошиться разів в п’ять більше!
– Не пізнаєш наших голосів? То поклич сотника Сахно або поручика Яновського!
– Тю на тебе! Зараз все покину і піду їх будити, – глузливо відповів Немиря.
– Не треба нікого будити, – почувся голос Яновського. – Людомире, що тут в тебе відбувається?
– Якісь люди хочуть, щоб я відчинив їм ворота!
– Пане поручику, – зрадів Деркач, – пізнаєте мій голос? Я – десятник Деркач!
– Голос ніби схожий, а ніби і ні, – засумнівався поручик.
Перед десятниками вийшов Михайло Кремінь.
– Пане Лешек, ну, а мій голос пізнаєте?
– Не може бути! – запнувся, ніби завагався поручик. – Ладислав? Бандурка! Відчинити ворота! Негайно!
Ворота відкрилися, і козаки квапливо почали заходити до фортечного двору, заносячи порох.
– Ого, скільки вас! – зрадів Яновський. – І порох є! Ну, тепер ми не пропадемо, а то ординці, думаю, здогадалися, що з порохом в нас – біда. Ладиславе, іди-но до мене, друже! Дай обійняти тебе! Розповідай, як ти?
Вони обійнялися, і Бандурка сказав, посміхаючись.
– Пане поручику, я тепер курінний отаман Кисляківського куреня Запорізької Січі, а звуть мене – Михайло Кремінь.
– То ти тепер замість Самійла Гардового? Це ж треба.
– Світає, – помітив Кремінь, – треба готуватись до бою.
– Ох і здивуємо ми сьогодні ординців, – усміхнувся Яновський, – з порохом і вашою допомогою!
– Навіть не здивуємо, а вразимо! – і собі пожартував Кремінь.
Тут до них підійшов поручик Ясинський. Він одразу впізнав Ладислава Бандурку і поспішив обійнятися з колишнім сотником.
– Живий, друже! І ми знову разом! Як же добре! – витер непрошену сльозу поручик Ясинський. – Як же я радий тебе бачити!
– А що то таке велике з боку Собу? – помітив Яновський. – Звечора там нічого не було.
– Схоже, татари виготовили і прикотили два тарани. Зранку спробують зруйнувати стіну чи розбити ворота, – відповів Кремінь. – Кримчаки нас все ще не помітили, то, може, замінуємо ці тарани?
Всі погодились і п’ятеро запорожців на чолі з десятником Журбою поспішили до таранів. Це звичайні стінобитні знаряддя у вигляді колод із ясену, оббиті на кінцях залізними наконечниками. Кожний таран підвішений під навісом на колесах з двосхилим дахом.
Коли козаки повернулись, ворота фортеці, нарешті, зачинили. Через якийсь час пролунали вибухи, від яких тарани разом з навісами рознесло на друзки.
Від вибухів прокинувся мурза Ділявер Айдаров і вийшов із свого намету.
– Що це вибухнуло? – владним голосом запитав він.
– Поки невідомо. Зараз дізнаємось, – відповів сотник Батал Рахманов.
Через якийсь час він повернувся і доповів мурзі.
– Гяури підірвали тарани, володарю.
– Як підірвали? Чим? – збентежено запитав мурза. – Ми ж вчора вирішили, що в них обмаль пороху!
– Вночі невірні зробили вилазку, мурза. Вони перебили охоронців і забрали наші фальконети і порох.
– От зухвальці. До бою, – з досадою зло промовив ошелешений Ділявер Айдаров, і почав наказувати в розпачі, – всі на стіни! Сьогодні ж взяти штурмом фортецю! Нікого не жаліти! Всіх, хто чинить опір – нещадно вбивати на місці!
Поки татари прокинулись і підготувалися до бою, козаки встигли розподілити порох, зарядити гармати, фальконети, ожиги, мушкети і пістолі. Коли татари в пішім строю зусібіч кинулись до фортеці, їх зустріли влучні постріли з усієї артилерії, мушкетів, самопалів і пістолів.
Проте, не рахуючись із втратами, знавіснілі нападники стали по драбинам, які принесли із собою, дертися на стіни. Захисники фортеці не встигли перезарядити вогнепальну зброю і схопилися за шаблі.
Як же були вражені ординці, коли на стінах їх зустріли не тільки неповна сотня реєстрових козаків і мирні містяни, як вчора, а ще майже дві сотні запорожців!
– Слава! – загримів на стінах бойовий клич козаків. – За віру нашу! За віру!
– Алла! – кричать татари.
У запалі бою ні загарбники, ні захисники фортеці не почули і не побачили, що із-за Собу наближаються польські гусари. Їх не менше п’яти корогв, тобто тисяча вершників. Враховуючи несподіваність нападу, ляхам вдалося з ходу зім’яти піших татарів, збиваючи їх з ніг і топчучи кіньми, колючи їх довгими списами.
– Віват! – в один голос кричать поручики, ротмістри та хорунжі.
Татари відступили від фортеці, поспішаючи до своїх коней. Оскільки більшість їх коней не осідлана, ординці втратили час, сідлаючи їх. Відступ перетворився на безладну втечу. Айдаров ледве стримує вибух люті.
– Хутчіш! – волає сотник Батал Рахманов.
Татари помчали по дорозі на Умань, а браві польські шляхтичі переслідують їх і безжалісно нищать. Яновський подивився їм у слід і сказав:
– Панове запорожці, думаю, не треба, щоб поляки вас тут побачили. Тому спускайтесь із стін і повертайтесь до Кисляка. І величезне вам всім дякую!
Кислячани поспішили із стін у двір і стали шикуватися, а містяни піднялись на стіни фортеці. Над Гайсином з криками кружляють зграї галок, воронів та круків. Їх так багато, що на містечко впала тінь, ніби вже вечоріє. Яновський гукнув Креміня.
– Пане Михайле, як ти дивишся на те, щоб поділити ті фальконети, які ви вночі захопили у кримчаків?
– І як ви пропонуєте їх поділити?
– Порівну. Вам – чотири, і нам також. Що скажеш?
– Ні. Пропоную вам дві мортири. Нам краще легкі фальконети. Їх і возити легше, і в бою маневрувати. Та й пороху вони потребують також менше. Ядра для мортир також важкі і займають багато місця. Для фортеці це не настільки незручно, як для нас.
– Згода. Порох теж візьміть, він же десь там, біля Кисляка прихований. До зустрічі!
До повернення задоволених польських гусарів, які женуть перед собою сотню полонених ординців, кислячани встигли дійти і сховатись в сосновому гаю перед їх селом.
– Пане Данило, – звернувся Яновський до сотника, – порахуйте хоч приблизно, скільки тут вбитих кримчаків.
– Вже порахували. Майже 1100 вбитих і 400 важко поранених. Ще сотня потрапила в полон до гусарів.
– Серед тих ординців, що втекли, впевнений, також є поранені. Ну що, навряд чи вони знову повернуться до нас. Що скажеш?
– Хто їх знає? – розсудливо відповів сотник. – Вони кинули тут весь свій обоз. Я б на їх місті повернувся за ним.
– Вони не можуть не розуміти, що частина їх обозу потрапила до рук гусарів, а друга частина – в нас. Не будуть же вони ганятися за гусарами? Та й фортецю ще треба взяти, а це їм не вдалося ні вчора, ні сьогодні. Ні, думаю, вони до Гайсина не повернуться.
Запорожці в Кисляку натрапили на три десятки озброєних вершниць в козацькому вбранні. Очолює їх Оріяна.
– Чолом, – розгублено першим привітав їх Лаврін.
– Люба, – кинувся до Оріяни Мирослав, – що це значить?
– Допомагаємо пораненим козакам охороняти село і ваш табун. А ще ті фальконети і порох, що ви вночі захопили в ординців.
– Ви ж жінки! Не жіноча це справа!
– А як більше немає кому? Це війна всього нашого народу. Ми спеціально вчимося володіти зброєю, щоб захищати дітей, літніх людей. Не віриш? – Оріяна вийняла з піхов шаблю. – Захищайся!
Розгублений Мирослав вимушений відбивати шалений, несамовитий напад дружини. Козаки з невимовним подивом і належною пошаною спостерігають за цим дивним двобієм.
– Ну ти, сестро, і даєш! – вирвалось в Іванка. – Я тобою пишаюсь!
Після його слів Оріяна ніби схаменулась і залишила враженого чоловіка в спокої. Вона сховала шаблю в піхви, після неї те ж зробив і Мирослав. Він з любов’ю і гордістю дивиться на свою дружину і не може надивитися.
– А я все гадаю, – усміхнувся Мирослав, – в кого наші синочки такі шибайголови? А вони всі в тебе!
Оріяна не стрималась і розсміялась від такої похвали.