Нова надiя. Глава 16. Битва пiд Гострим Каменем

Після поразки передового загону Кирика Ружинського до Білої Церкви ввійшло військо польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.
14 квітня 1596 року в урочищі Гострий Камінь поблизу Білої Церкви відбулася вирішальна битва повстанської козацько-селянської армії на чолі з Матвієм Шаулою супроти війська Станіслава Жолкевського.
Цього разу війська зійшлися в чистому полі. На боці повстанці немає звичного табору з возів, ні «вовчих» ям. Польське військо переважає їх в кінноті, в піхоті, і в артилерії та й взагалі в озброєнні й військовій виучці.
До Самійла Гардового приїхав вкрай стурбований Северин Наливайко.
– Нам треба підготувати до бою гармати, а вози з ядрами якось опинились в задніх рядах обозу. Плутанина вийшла. Треба виграти трохи часу. Можеш щось вигадати? Дуже треба! Бо якщо ляхи вдарять на нас прямо зараз – ми не витримаємо!
– А що тут можна вигадати? Хіба герць?
Почувши слова Самійла озвався Макар Малюта. Він такий же дужий, як сам Самійло, тільки на голову нижчий на зріст, зате в плечах ширший за столітнього дуба.
– Пане отамане, дозвольте мені? – попросив він.
– Давай, Макар, виручай.
Самійло поблагословив козака, перехрестив його. Малюта взяв довгий спис, невеликий круглий татарський щит, сів на коня і виїхав перед військом. Його одразу помітили поляки.
– О! Дивіться, панове, зараз щось цікаве буде!
– Гей, холопе! Ти що, зухвалець, на герць шляхтича викликаєш?
– Самі ви холопи! А я – вільний козак!
З боку польського війська долинула обурлива, багатоголоса образлива лайка. Слова козака їм явно не до вподоби. Шляхтичі вражені таким зухвальством.
– Ти кого холопами назвав, бидло? – спалахнули шляхтичі.
– Знову ви все про себе та про себе, – відверто насміхається Малюта. – То що, хоробрих серед вас зовсім немає? Одні страхополохи? Зате гонору скільки! Тільки і можете, що тридцять на одного!
З боку повстанського війська долинув дружній регіт.
– А то так! Пани вони такі! Тільки в гурті сміливі!
– Особливо проти беззахисних! Дивіться, як вони на поєдинок пориваються!
– Язиками! Га-га-га! Тільки і можуть теревені правити!
Не витримавши такої наруги з рядів польського війська виїхав молодий, дужий красень в блискучих обладунках. Він зупинив коня, залишившись один перед одним з козаків.
– Гей, селюк! – голосно гукнув він. – Б’ємося до смерті! Ти мене зрозумів?
– Що ж тут не зрозумілого? До смерті, то до смерті.
Коні поєдинників нетерпляче б’ють землю копитами. Польський шляхтич пришпорив коня, опустив спис і помчав назустріч Малюті. Козак помчав назустріч супернику. За кілька корпусів коня до зіткнення Макар на диво всім повернув спис тупим кінцем до ляха.
Відбивши удар списа ворога щитом, він своїм списом збив поляка з коня. Той і не зчувся як впав з коня. Спис поляка від удару об татарський щит розлетівся на друзки. Козак спішився і відкинув свій спис.
– Ну, – тихо промовив Малюта, – виграємо ще якусь мить.
Він неквапливо підійшов до шляхтича, який вже прийшов до пам’яті і намагається підвестися на ноги. Козак витягнув з піхов ляха меча, високо підняв його над головою і встромив зброю в шию ворога. Все польське військо голосно охнуло.
– Сам хотів до смерті, – оголосив Малюта. – Я тільки додержав слова!
Він витягнув меча, витер його об плащ шляхтича. Потім зняв з нього лицарський пояс, а з нього – піхви. Встромив меч в них, забрав ще кинджал. Взяв в одну руку повід свого коня, в другу – повід коня вбитого ляха, і пішов до бойових порядків козаків.
Декілька поляків хотіли застрелити його, але і відстань була далека для пострілу, і кіньми Малюта прикривається вправно. Підійшовши до козаків він пошукав очима і побачив Наливайка. Той посміхається і показує, що все добре. Герць дозволив знайти ядра і підвезти їх до гармат.
Поляки забрали тіло вбитого шляхтича і одразу після цього пішли в наступ. Але війську Наливайка вдалося відбитися. Самійло підійшов до Малюти і міцно обійняв його.
– Макар, ти молодець! Я пишаюсь тобою! Завдяки тобі і таким лицарям, як ти – невмируща козацька слава!
Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними корогвами.
Каральне військо налічує близько 6000 озброєних слуг, а також 24 гармати. Козаки, що відступають мають майже 7000 озброєних чоловіків і 20 гармат. Польське військо наздогнало їх за милю від Білої Церкви поблизу урочища Гострий Камінь.
Козаки, довідавшись про близьке розташування коронного війська, спішно залишили свої позиції й попрямували у напрямку Трипілля. Але відійшовши на невелику відстань, козаки зупинились біля урочища Гострий Камінь і розбили табір.
Військо повстанців складається переважно з піхоти. Довго відступаючи від набагато мобільніших кінних поляків, вони лише витратили б сили, тому Наливайко вирішив зупинитись і розбити табір.
Табір оточили поставленими у п’ять рядів возами, які зціпили залізними ланцюгами. На возах розташували 20 гармат і приготувались відбивати напад.
У таборі повстанців дуже неспокійно. Козаки ремствують проти керівництва, яке бездарно фактично віддало білоцерківський замок полякам. Не ладять між собою наливайківці та запорожці. Все це аж ніяк не сприяє підвищенню бойового духа війська.
Жолкевський, ввійшовши у Білу Церкву, деякий час обмірковував свої майбутні дії. В нього було два варіанти: залишатись у замку й чекати на підкріплення, яке йшло з Молдавії під керівництвом Потоцького та з Литви під керівництвом Радзівіла, або негайно напасти на козацький табір.
Жолкевський вагається, чи починати атаку, з огляду на табір і досить сильну артилерію козаків. Побоюючись, що повстанці під покровом ночі можуть вислизнути від нього, до того ж глибокий сніг вже сковує шляхи сполучення, коронний гетьман вирішив перейти в наступ.
Отримавши звістку про смуту серед козаків коронний гетьман схилився до другого варіанту. Посприяв такому рішенню і сніг, який раптово випав, та мороз, хоча стоїть середина весни.
По замерзлому ґрунту, не боячись застрягнути в багні, польське військо попрямувало до Гострого Каменю. Користуючись перевагою у швидкості, польське військо оточило козацький табір, вдарило з усіх боків, намагаючись розірвати вози.
Проте повстанці зустріли атакуючих сильним, щільним вогнем. Козацька піхота стріляє лежачи під возами, потужно діє артилерія повстанців, козаки добре бороняться гарматами.
– Цілься, – голосно командує Наливайко.
Коронне військо веде такий щільний і прицільний вогонь з гармат і вогнепальної зброї, що повстанці втратили мало не всіх своїх коней. Якийсь час жодна із сторін не поступалася.
Обидві сторони зазнали тяжких втрат. Лядське військо припинило переслідування, відступило до Білої Церкви і стало чекати підмогу за стінами замку.
Поляки не змогли розірвати козацький табір, але діяли дуже вправно, завдавши козакам величезних втрат. Шальки терезів почали схилятися на бік повстанців.
– Саме час вдарити так, щоб зовсім приголомшити ляхів і примусити їх показати спину, – промовив Кремінь.
– Тільки вдарити нам вже нічим, – помітив Карп Журба.
Кілька годин битва шаленіла, як розбурхане море. Все-таки ворог не витримав і поволі покотився назад. Перевага була на стороні козаків, але не маючи кавалерії вони не змогли розвинути успіх і змушені відступити. Гамір бою стихає.
Врешті-решт Жолкевський також змушений відступити. Згодом він розчаровано сказав: «Не судив Бог».
Поляки теж понесли великі втрати, тому дозволили козакам спокійно залишити табір і відступити. Битва під Гострим Каменем була дуже кривавою. Багато жінок і дівчат не діждуться своїх милих.
Козаки понесли великі втрати, але й поляки – не менші. Загинуло декілька козацьких ватажків, серед них полковник Сасько, а гетьману Шаулі гарматним ядром відірвало руку – бо не ховалися за чужі спини. Було поранено і самого Наливайка.
Після битви замість скаліченого Шаули гетьманом знову обрали Григорія Лободу, а повстанське військо очолив Северин Наливайко.
Повстанці переправились в районі Трипілля через Дніпро. Михайло Кремінь підійшов до пораненого Северина Наливайка, який лежить на возі, укутаний в кожухи.
– Думаю, треба спалити усі човни, щоб не дістались полякам, – сказав Кремінь.
Наливайко охоче схвалив цю пропозицію. Козаки спалили човни і пішли у напрямку Переяслава. Вони не квапляться, бо за ними більше ніхто не женеться, тож несподіваного нападу повстанці не очікують. Почалася хуртовина.
Наливайко наказав покликати до нього Кременя. Коли той прискакав, Северин підвівся на лікті і попросив:
– Пане Михайле, ти ж знаєш, що у війську точаться сварки? Прошу тебе, нехай мене охороняють козаки з Кисляківського куреня, бо я вже мало кому довіряю, а сам шаблю в руках тримати поки що не годен. Думаю, під такою надійною охороною я буду в безпеці.
Після цього він впав на віз в знемозі.
– Добре, – пообіцяв Кремінь, не виказуючи здивування.
Він не примусив себе довго чекати, і невдовзі весь Кисляківський курінь оточив вози з пораненими, серед яких знаходяться Наливайко і Шаула. Наливайко зміг нарешті розслабитися і заснув.
– Це добре, – просторікує Василь Голобля хрипким, простудженим голосом, – сон лікує. Сон – це здоров’я.
Якщо в когось і була думка зараз захопити Наливайка, то їх чекало розчарування. Дивлячись на запорожців Кисляківського куреня, робити це ніхто не наважився. До того ж до кислячан приєднались козаки Левушківського куреня.
Хуртовина ущухла. Над безмежним, засніженим полем сходить сліпучо біле, холодне ніби зимове сонце.
– Береться на мороз, – невдоволено пробуркотів завжди балакучий Голобля.
Коні, стомлені до краю, тягнуть важкі вози. Поряд з ними ідуть козаки, які втратили в останньому бою коней, і серед них Іванко й Мирослав.
– Привал! – оголосив Кремінь, і козаки жваво загомоніли, радіючи з перепочинку, який на них чекає.
– Цікаво, обід буде? – запитав Малюта.
– Хто його знає, – відповів йому Мирослав, – з харчами зараз сутужно.
Дійсно, відступаючи повстанці покинули майже весь обоз, тож тепер їжі в них майже немає.
– До чого ми дожилися, – буркотить Василь Голобля.
Петрик Сомик розсміявся і вийняв із торби всім по сухарю.
– Розумію, що мало, але більше немає, – з жалем мовив Петрик.
– Нічого, ми хлопці живучі, – усміхнувся Іванко і відкусив шматочок сухаря.
В цей час до них під’їхав якийсь місцевий літній селянин. Він зупинив коня, зняв шапку, шанобливо вклонився і промовив:
– Синочки, звістка про жахливе побоїще під Гострим Каменем дійшла і до нас. Запрошуємо вас в наше село. Теплі хати, гарячу їжу пропонуємо від щирого серця.
– Оце добре! – зрадів курінний Кремінь. – Давно вже час відігрітися і поїсти! Дякуємо вам уклінно, батьку!
– Живемо, браття, – зрадів Малюта.
І колона швидко попрямувала за селянином. Стомлені й голодні, але повеселілі повстанці поспішають до села, де на них чекає відпочинок.
В селі селяни швидко розмістили повстанців по хатах і нагодували гарячою вечерею. Іванко ще їв, як відчув, що очі самі по собі злипаються, а втомлені ноги і спина просять спокою.
Він підійшов до лави, застеленої теплом кожухом, ліг на неї і одразу міцно заснув. Стомлені важкою дорогою повстанці проспали мало не цілу добу. Зате всі добре відпочили і набралися сил.
Козаків знову нагодували смачним, гарячим обідом, вони щиро подякували гостинним селянам, і рушили далі.
В дорогу селяни дали продуктів, що їх має вистачити війську на кілька днів. Якщо до цього повстанці йшли мовчки, то тепер то там, то тут чути стриманий сміх. Настрій в людей бадьорий. Наступного разу зупинились дуже швидко.
– Що сталось? – здивувався Іванко. – Привал? Так швидко?
– Ні, – відповів Кремінь. – Померли кілька поранених, треба їх поховати.
Козаки відігріли замерзлу землю ватрами, вирили ями і поховали померлих. Потім встановили на могилах дубові хрести і розпеченим залізом написали на них імена й прізвища загиблих. Тільки після цього пішли далі.
Погода почала змінюватись на краще, потепліло і дорога почала розкисати. Весна нарешті вступає в свої права. Кремінь сказав Пилипу Грицаю:
– Розпогодилось. Знаєш, не думав, що буду радіти бездоріжжю, але польська кіннота нас тепер точно не наздожене!
– Так, сумніву немає, тепер ми в повній безпеці, – усміхнувся Грицай.
Ситі повстанці, які виспалися і набралися сил, впевнено крокують по дорозі назустріч новим пригодам і випробуванням.