Нова надiя. Глава 17. На мiлинi

Десяток козаків на чолі з Іванком Гардовим поїхали трьома возами за харчами до ближніх сіл. Але не доїжджаючи до Немирова на них напали поляки. Козаки вже мостилися спати під возами, коли на них напали.
Ляхи дуже хотіли захопити повстанців живими, щоб познущатися над ними, тому стріляють по конях.
Втративши всіх коней, запорожці залишили вози і відступили до ближнього байраку. Тим часом стемніло, і поляки втратили їх з виду, тому козакам вдалося втекти. Але вони розуміють, що поляки не відстануть і будуть шукати і переслідувати їх.
Поки ляхи шукали сліди, кислячани добрались до якогось лісочка. Через нього протікає річка. Козаки пішли вглиб лісу правим берегом цієї ріки.
Василь Голобля зашпортнувся за корінь дерева, не стримався і важко зітхнув. Хоч він нічого і не сказав, але в його голосі відчуваються розпач і безнадія, які він не може приховати. Мирослав, розуміючи тугу товариша, одразу запитав:
– Щось не так, дядьку Василю? Нездужаєте?
– Так, – знову зітхнув Василь, – втомився я, сил більше моїх немає. Ви молоді, дужі, витривалі, вам все ні по чому, а я вже все, видихся. Якщо зараз нас знайдуть, я далі тікати не зможу. Тут і загину, бо йти вже несила.
Після цих слів зажурений Голобля гірко усміхнувся і в знемозі опустився на землю.
– Та, відверто кажучи, і нам відпочинок би не завадив, – зізнався Ілько Дігтяр. – Що ж його робити? Спочиньмо?
Іванко скрушно оглянувся по сторонам. Голобля подумав і пригадав:
– А пам’ятаєте, як ми виклали з каміння острів на Кам’яному Броді, а на ньому поставили курінь? Шкода, що тут немає такого броду.
– А що, дядьку Василю, – загорівся Іванко, – це ідея!
– Яка там ще ідея? Тут же немає не тільки кам’яного, а взагалі ніякого броду?
– Так, дійсно, броду немає, а от мілина є! Я коли обдивлявся річку, помітив, що он там, за поворотом в одній з проток видно піщане дно. Значить, там мілина!
– І що? – не зрозумів Голобля, але Іванко тільки нетерпляче махнув рукою, гарячково міркуючи над словами Василя.
– Слухайте, що я надумав. На захід від цього місця зробимо курінь на дереві, щоб ляхи думали, що ми там ночували. Там же заготуємо необхідні нам матеріали, а тирсу, обрізки спалимо там же, на місці. Багаття залляємо водою, ніби воно давно згасло.
– Зачекай, братику, – перебив його Мирослав, – який матеріал і для чого?
– Зробимо ніби башту з дерева і поставимо її у воду. На площадці над водою намостимо гілляччя, зробимо дах і хоч поспимо. Сподіваюсь у воді нас шукати не стануть.
– Не дуже уявляю, як воно має бути, але цілком тобі довіряю, – сказав Голобля, – керуй, Іванку!
І козаки заходились різати дерева. На їх удачу нещодавно буревій повалив десяток підходящих дерев.
– Іванку, дерево брати сухе? – запитав Макар Малюта. – Його різати і носити легше.
– Ні, сирове, бо воно важче, а нам не треба, щоб вода знесла нашу будову.
Чотири стовпи, які мають стати опорою для всієї конструкції, з одного боку загострили. Вже на березі козаки міцно зв’язали чотири стовпи з поперечними жердинами, утворивши дві площадки – одну, щоб спати на ній, а другу – як дах.
– А тепер доведеться попотіти, – сказав Іванко. – Відбуксуємо цю вежу до мілини, а там поставимо її в пісок. Мотузки із собою треба взяти.
Козаки роздягнулись і роззулися, поклали дерев’яну вежу у воду і попливли до піщаної мілини. Там вони її потягли за мотузки, прив’язані з одного боку і поставили вертикально.
– Ну, що, – запитав Іванко, – є ще сили? Треба підняти її і з силою увіткнути в пісок, щоб краще трималась.
– Давай хвилинку відпочинимо, а тоді вже піднімемо, – попрохав Голобля.
Відпочили кілька хвилин, а потім підняли і встромили вежу в пісок. Після цього кілька разів сплавали по черзі на берег і принесли соснового віття на підстилку і дах.
– Час зігрітися, – посміхнувся Іванко, – гайда на берег.
Там вони закінчили будувати хатинку на дереві. Підлогу в ній також застелили сосновим гіллям, і Петрик сильно потоптався по ньому.
– Щоб ляхи, як знайдуть цю криївку, думали, що ми тут спали, – пояснив він, помітивши здивовані погляди товаришів.
На багатті спалили всі обрізки і тирсу, як і планували, та приготували куліш, затертий салом. Але Голобля все одно заявив:
– Ех, суха ложка горло дере.
– Ну, вибачайте, дядьку, горілки немає, – відказав Петрик.
– Шкода, що немає, – зітхнув Василь.
Після обіду золу залили водою. Оскільки ватру розвели на галявині, сонце скоро висушило вологу на багатті. Іванко присипав блискучу від води вуглинки подрібненою сухою золою, щоб не було видно, що багаття загасили водою.
Поївши, козаки із зброєю і своїми речами пішли до річки.
– Петрику, – поклав хлопцю руки на плечі Іванко, – ти серед нас найпрудкіший, найменший, тож тобі доведеться залишитись на березі і поспостерігати за поляками, якщо вони з’являться. Якщо ні – увечері приєднаєшся до нас. За потреби даси нам знак. Це якщо, не дай бог, ляхи нас знайдуть.
– Добре. Зроблю, – пообіцяв Петрик.
Він віддав Мирославу свої речі, залишивши при собі тільки коротку турецьку шаблю і баклагу з водою. Козаки знову роздягнулись, зав’язали одяг, взуття і торби у великі вузли, примостили їх на в’язанки хмизу, і попливли на дерев’яну вежу.
Петрик вибрав не дуже високе дерево з великою, розлогою кроною і поліз на нього. Там він зручно вмостився серед грубих гілок і став чекати.
Козаки в башті на воді обтерлися рушниками, вдяглися і почали вкладатися на глиці. Щоб та не кололася, вони поверх гілля постелили рядюжку.
– А запах який! – блаженно потягся Голобля. – Рай та й годі!
Говорити нікому не хочеться. Козаки за останні дні так потомилися, що навіть не помітили, як позасинали.
Не зчувся, як заснув і Петрик. Прокинувся він від голосного іржання коней під деревом, на якому він вмостився. Хлопець протер очі і обережно визирнув із-за густого гілля, щоб побачити, що робиться під деревом.
– Пане Томаш, що там? – нетерпляче запитав один із шляхтичів жовніра, який вліз в хатку на дереві.
Поляки обступили стіною дерево, на якому козаки влаштували хатинку, в якій вони нібито ночували. Петрик з цікавістю спостерігає, що буде далі. Серце в хлопця тужно ниє від гострої тривоги.
– Підстилка з лапнику сильно притолочена. Видно, вони тут спали.
– Дивно. Я був впевнений, що вони не так далеко від нас, – мовив збитий з пантелику командир ляхів. – Ну нічого, тепер точно наздоженемо!
– І все-таки, як їм вдалось настільки випередити нас? – запитав якийсь шляхтич.
В погляді цього шляхтича все ще таїться підозра і недовіра. Для Петрика час тягнеться болісно довго.
– По дорозі є кілька сіл. Скоріше за все хтось з місцевих жителів допоміг і перевіз їх до лісу на підводах або на конях. Іншої причини не бачу.
– Зола в багатті холодна, – доповів другий жовнір.
Петрик подивувався передбачливості Іванка. І як він тільки знав, як обманути переслідувачів? Нікому з ляхів навіть не спало на думку, що все це несправжнє, тобто спеціально зроблене, щоб ввести їх в оману!
– Значить вони пішли звідси більше як півдня тому. Подивіться уважно – слідів від копит чи підків немає?
– Немає. Вони всі піші. По слідам їх не менше десяти.
– Чудово. Ми їх наздоженемо! По коням!
– Кого з бунтівників візьмемо живими – на палю посадимо!
Польський каральний загін поскакав на північ, і Петрик зібрався вже злізти з дерева, але щось завадило йому це зробити. Він завмер і якраз вчасно, бо на галявину із кущів вийшов ще один жовнір.
Він поволі іде, ведучи свого коня за повід. Петрику невідомо, чому той відстав від своїх, але хлопець зрадів, що не зліз дерева. А поляк уважно прислухається і придивляється до всього. Вивчивши сліди, він сів на коня і поскакав за загоном.
Петрик ще якийсь час просидів на дереві, прислухаючись до звуків лісу і до своїх внутрішніх почуттів, потім обережно зліз і пішов, часто зупиняючись і озираючись, до берега. Не помітивши нічого підозрілого, він роздягся, зв’язав одяг у вузлик і поплив до башти.
Коли він побачив, що всі сплять, він збудив Іванка і доповів йому про те, що ляхи знайшли фальшивий табір і поїхали на пошуки козаків. Після цього Петрик вдягнувся, поїв хліба з копченим салом, і також ліг спати. Козаки проспали цілу добу.
– Ніколи стільки не спав за все життя, – потягуючись і посміхаючись, промовив Голобля. – Тепер можна жити!
– Тільки скоро звечоріє, – сказав Іванко, – не станемо ж ми вириватись в дорогу в ніч? Значить, зараз переберемось на берег, приготуємо вечерю, поїмо і знову сюди, а вже завтра продовжимо путь.
Не дивлячись на те, що козаки перед цим проспали цілу добу, вони легко заснули і проспали до самого ранку. Ніхто і ніщо не потурбували їх сон. Ніч була темна, безмісячна, що тільки на руку козакам. Вночі пройшов дощ, тож козаки пораділи, що в них є дах над головою.
Щоб не витрачати час на приготування сніданку, тим більше, що все навкруги вологе після дощу, козаки перекусили сухарями з салом, попили води і пішли далі. Вони добряче відпочили і втоми більше ніхто з них не відчуває. Навіть Василь Голобля повеселішав.
– Чуєш, Іванку, – запитав Голобля, – а ми тепер куди? На Січ?
– Не зовсім. Гадаю, нам треба навідатись додому до поручика Яновського або Ясинського. Візьмемо в них одяг реєстрових козаків, перевдягнемось, і вже тоді підемо на Січ. Може повезе і розживемось на коней.
Ватага йде обережно, щоб знову не нарватися на якийсь польський загін, тому просуваються козаки повільно. Через десять верст від лісу вони раптом помітили карету з десятком вершників.
– А що, браття, – запитав Іванко, – як на мене, це саме те, що нам треба. Якщо переб’ємо цих ляхів, коні будуть в кожного з нас!
– Дивіться, – вигукнув Мирослав, – вони зупинилися! Коней розпрягають, значить, стоянка буде довгою!
– Оце і називається удача, – посміхнувся Петрик.
– Значить так, підкрадаємось на відстань пострілу з лука, а краще – ще ближче. Сигнал до нападу – крик сови. Якщо ляхи виявлять когось з нас раніше – починаємо бій. Перші постріли робимо з луків, а вже потім можна з рушниць і пістолів.
Кислячани розділилися і почали підбиратися до ляхів, а ті готуються обідати, не підорюючи про лихо, яке на них насувається. Оскільки місцина доволі відкрита – козакам знадобилося багато часу, щоб непомітно підібратися з усіх боків.
Поляки встигли зварити юшку з м’ясом, коли на них посипалися стріли, а потім і кулі. Ніхто з ляхів навіть не встиг вистрелити у відповідь, так швидко розправилися з ними низовики. Зварену юшку з’їли переможці.
Потім козаки обдивилися трофеї. В кареті знайшли скриню з грошима і три десятків книжок, в тому числі Євангеліє в срібній оправі.
– Овва! І що з ними робити? – почухав потилицю Голобля.
– Що ж тут думати? – здивувався Іванко. – Євангеліє заберемо із собою і віддамо до Січової церкви. А решту книжок подаруємо пану Яновському. Він їх збирає, а ще не варто забувати – він навчає наших дітей, тож він цим книжкам дасть кращу раду, ніж ми з вами.
– Так, це правильно буде, – погодився Голобля.
– Ото ж бо, – посміхнувся Мирослав. – Іванку, карету заберемо?
– Ні. Нам вона ні до чого. До того ж її можуть впізнати шляхтичі. Навіть якщо ми її подаруємо Яновському, навіщо йому проблеми? Залишимо її тут.
– Твоя правда. То давайте спалимо її, – загорівся Голобля.
– Паліть, дядьку Василь, – дозволив Іванко.
Багаття, на якому ляхи варили юшку, ще не догоріло, тож Голобля двома полінцями наносив жар у карету і підпалив її. Розподіливши трофеї і прив’язавши їх до сідл, козаки поїхали далі. Тепер, коли вони знову кінні, а не піші, всі почувають себе впевненіше.
Добравшись до Кисляка, Іванко першим ділом заїхав до маєтку графа Яновського і подарував йому книги.
– Дякую, – розчулився поручик, – ти навіть не розумієш, Іванку, який подарунок ти мені зробив!
– Ну, то й добре! – посміхнувся низовик.
Всі залишилися надзвичайно задоволені цим подарунком козаків.