Нова надiя. Глава 18. Два Давиди

Роман і Руслан Коберники гралися за селом, коли над ними доволі низько пролетіли кілька диких гусей. Хлопчики подивилися вгору і зітхнули.
– Якби в нас був справжній лук і ми вміли з нього стріляти, зараз би мали свіжу дичину. Запекли б у глині, чи на рожні. І додому можна було би принести свіже м’ясо, – мовив Роман.
Діти вже багато разів робили луки і стріли, але нічого путнього в них не виходить.
– Повезло свого часу дядькові Іванку, як він був малим, – знову журно зітхнув Роман, – він після бою за селом знайшов справжнісінький лук і стріли.
– От би і нам так, – гаряче підтримав Руслан.
Але оскільки ніяких боїв поблизу Кисляка останнім часом не відбувається, то розжитися на справжній лук і стріли дітям не везе.
І от в одну неділю мати Оріяна взяла синочків до церкви. Там під час проповіді хлопчики почули про поєдинок Давида й Голіафа. Роман одразу загорівся ідеєю зробити пращі і вчитися ними досконало володіти.
Ледве дочекавшись, коли після церковної служби вони повернулися додому, переодяглися і поснідали, Роман потягнув брата в кущі за хатою.
– Слухай, Руслане, давай і ми зробимо пращі, і будемо вчитися влучно і сильно кидати ними каміння. Одразу, напевне, в нас не вийде, але згодом навчимося!
– А як? Треба когось розпитати, а ще краще, щоб нам показали, як тою пращею користуватися.
Роман з цим питанням звернувся до діда Леся.
– А тобі навіщо? – здивувався той.
– Пам’ятаєш, як ворони тягали в нас курчат? От якби я міг поцілити у ворона каменюкою, вберіг би наших курчат. А, може, і лисицю яку вбив би. Он їх скільки в Лисячому яру розвелося, та й не тільки. Скільки вони курей в людей крадуть!
Лесь задумався. Воно дійсно, було таке, що кілька круків повадилися прямо на очах Коберників красти маленьких курчат з двору. Десяток вони точно вкрали.
– Добре, синку, навчу.
І Лесь зробив пращі для обох онуків. Тепер кожну вільну хвилину хлопчики вправляються у метанні каміння. Дід жартома каже, що у них в родині віднині живуть два Давиди.
– Сподіваюсь, Голіафів на їхні голови не знайдеться, – і собі жартує Оріяна.
А про себе думає, що і без Голіафів ворогів на голови русинів вистачає. Тут тобі і різні татари, й османи, а ще польська шляхта. Тому мати кожен день молиться за те, щоб війни закінчились, і ніхто з людей більше не гинув.
Хлопчики збігали на берег річки Соб і там біля входів по печер первісних людей, назбирали каміння більш-менш правильної форми, бо таке летить точніше і далі.
Навіть самі діти почали помічати, що з кожним днем в них виходить все краще і краще метати в ціль каміння із своїх пращ.
– Дивись, колись нам це вміння і знадобиться, – посміхається Роман.
– Може, якогось польського жовніра підіб’ємо і розживемось на справжній лук і стріли? – підтримав брата Руслан.
– Та де вони ті жовніри? Вони по одному через наше село не їздять. Хіба нам якось за Гайсин вибратись? Наприклад до дороги на Умань?
– Мама помітить, що ми довго відсутні. Не вийде. І ще, якщо ми змогли б вбити ляха, в нього ж при собі буде не тільки лук із стрілами. Треба все те десь сховати.
– Так можна сховати в нашій норі в Лисячому ярі або в землянці Петрика!
Але хлопцям так і не вдалося зустріти одинокого польського вояка, щоб розжитися на бажаний лук із стрілами.
І ось однієї днини Роман з Русланом спустились до Собу, туди, де ще недавно знаходилось село Красне. Там вони за допомогою пращ змогли вбити дві дикі гуски і три дикі качки.
Задоволені із своїми мисливськими трофеями вони вже повертались додому, коли побачили, що з Гайсинської гірки кілька шляхтичів скотили якусь діжку. Вона котиться з гори, підскакуючи на вибоїнах.
– Брате, мені здається, чи з бочки долинають людські крики? – з подивом запитав Роман.
– Мені теж так здається. Ніби чоловік кричить від болю.
Поки діжка докотилася і зупинилась, крики стихли. Хлопчики непомітно прокралися поближче до того місця, де зупинилась діжка.
В цей час на Гайсинській гірці шляхтичі сперечаються між собою.
– Пане Амадеус, поїдемо, подивимось, може, він ще живий?
– Та ну його. Якщо живий, то скоро сам сконає.
– А я впевнений, що він живий.
– Пане Бартош, а я готовий сперечатись, що він вже мертвий. Хто зі мною готовий укласти парі?
– А на що? – зацікавився той, кого звуть Амадеус.
– На шинок! Хто програє – поїть ввечері всю нашу компанію! Ну що, є бажаючі?
– Я готовий! Розбивайте, пане Збишек!
Двоє шляхтичів верхи поскакали вниз, щоб дізнатися, живий чи мертвий чоловік в діжці. Вони зупинили коней, вибили кришку діжки. Всередині знаходиться зв’язаний запорожець, все тіло якого перетворилося на суцільну рану.
Справа в тому, що поляки забили в діжку багато довгих цвяхів. Ці цвяхи пошматували все тіло козака. Роман і Руслан ще нічого більш жахливого в своєму житті не бачили. Роман не зчувся, як витягнув з торби камінь і вклав його в пращу.
– Боже, поможи, – мовив Роман.
– Ти диви, він таки мертвий. А я був впевнений, що цей запорожець живучіший, – здивувався пан Бартош. – Програв я. Доведеться мені….
Більше він нічого не встиг промовити, бо камінь, випущений Романом сильно поцілив ляха в потилицю, і той впав мертвий. На якусь мить пізніше другий камінь, з пращі Руслана розтрощив скроню другому шляхтичу і той також впав замертво.
– Попали ми в халепу. Тікаймо, брате, – мовив Руслан, який сам від себе не сподівався такої сміливості.
– Куди? На конях нас швидко наздоженуть. Треба сховатися десь тут, – розсудливо відповів Роман з незворушним спокоєм в очах.
На гірці в цю мить шляхтичі намагаються зрозуміти, що відбувається внизу.
– Щось я не второпаю, чого вони полягали? – дивується пан Збишек.
– Може їм погано стало?
– Одразу обом? Не може такого бути. Ну, хай одному стало зле, але не обом?
Тим часом Романа й Руслана які завмерли в кущах, намагаючись вигадати, де б їм сховатися, хтось міцно схопив за коміри сорочок. Хлопці не встигли й отямитись. Вони смикнулися, але швидко зрозуміли, що вирватися їм навряд чи вдасться.
– Пане сотнику, – пролунав дужий голос, – не повірите, схоже ляхів вбили ці хлопчаки! В них пращі з камінням.
– Веди їх сюди, – владним голосом відповів сотник.
Десятник реєстрових козаків Віктор Станкевич підвів братів до сотника із залоги містечка Гайсин – Данила Сахно. Він високий, ставний і стрункий. З неприхованою цікавістю розглядає сотник дітлахів.
– Добрий день, дядечку, – першим привітався Роман.
– Рости великий, парубче! То це дійсно ви поляків вбили? За що?
– А ви подивіться на те, що в діжці, – гірко відповів Роман.
– Встигну. То, що в ній?
– Там те, що залишилося від запорожця. Ці ляхи схопили його, зв’язали і закрили в діжку. А в неї забили багато довгих цвяхів. Потім діжку скотили з Гайсинської гірки. Козака на частини пошматувало. Ми чули, як він кричав від болю.
Реєстровці розгубились від такої новини. Страшно подумати, що люди можуть робити таке з людьми, яку нелюдську муку і смерть зазнав цей невідомий запорожець.
– Який страшний час, – сказав один із реєстровців, – ні милосердя, ні добросердя. Ляхи ніби озвіріли.
– Вам до цього діла немає, а нам є, – сміливо додав Руслан.
– Хто тобі сказав, хлопче, що нам немає діла? – здивувався сотник.
– То зробіть те, чого ми поки не в силах зробити, – спалахнув Роман.
– Це що? – примирливо запитав десятник Станкевич.
– Покарайте решту поляків. Тих, що зараз знаходяться на гірці. А інакше ви нічим не кращі за них, хоч і русини.
– Чиї ви, хлопці? – тепло посміхнувся сотник. – Бачу, ви козацькі діти. То ви з Кисляка?
– Так. І що? – коротко відповів Роман.
– А що ви тут робили? Тільки чесно. Якщо є потреба, ми постараємося вам допомогти.
Роман подивився знизу догори на сотника і відчув, що йому можна довіряти.
– Взагалі поверталися з полювання. Он в торбах вбиті дикі качки і гуси. Але якщо чесно, ми хотіли вбити якось жовніра, щоб отримати справжній лук із стрілами, – сам не зчувся, як сказав правду Роман.
– Наші люди, – посміхнувся десятник Станкевич, який все ще тримає їх за коміри. – То що, пане сотнику, допоможемо цим козачатам?
– Так. Слухайте мене уважно, хлопці. Ви поки посидьте в цих кущах, і не визирайте. І взагалі анічичирк мені, поки я вас не покличу. Зрозуміли?
Хлопчики кивнули на знак згоди. Їх відпустили, і вони присіли в кущах. Реєстрові козаки тим часом виїхали на дорогу і під’їхали до вбитих шляхтичів.
– Агов! – махнув рукою сотник, привертаючи увагу поляків, які все ще знаходяться на Гайсинській гірці. – Панове! Їдьте сюди!
Коли ляхи під’їхали до реєстровців, з подивом розглядаючи своїх вбитих товаришів, козаки швидко закололи їх списами і порубали шаблями. Через якийсь час сотник гукнув:
– Агей! Козачата! Йдіть-но сюди!
Коли хлопчики підійшли, то побачили, що козаки склали зброю поляків в купу. Там же лежать і всі їх речі.
– Беріть все, що хочете, – промовив сотник.
В хлопчиків аж подих перехопило від такої приємної несподіванки. Роман з Русланом швидко вибрали собі по луку, колчану із стрілами, по ножу, баклазі для води.
– Торби їх не беріть, – сказав сотник, – бачите, на них таблички з гербами цих шляхтичів. І ще, послухайте поради – додому нічого цього не несіть, – слушно зауважив сотник.
– Та ми й не збиралися.
– Оце правильно! То у вас знайдеться, де це сховати?
– Атож! – посміхнувся Роман.
– Може, ще щось треба? Ви не соромтесь.
Один з козаків розсміявся.
– Що то – діти! Тут в панів і Межигірський мед є, і калганівка, і калинівка, а вони на таке добро навіть і не дивляться!
– А я б зараз з задоволенням гарячої варенухи випив, – мовив другий козак і хвацько підкрутив довгий вус.
Хлопчики перезирнулись і знову підійшли до купи трофеїв. Взяли собі все необхідне для розведення вогню – кресало, кремінь, губку й гніт, і один турячий ріг з порохом. А ще по срібній ложці і кухлику.
– Та я вам кажу, не соромтеся, – знову сказав сотник, – вам що, їжа зовсім непотрібна? Подивіться на себе – худі обидва, як зелена трясця!
– То нічого, – відмахнувся Руслан, – наш дід Самійло каже: «Були б кістки, а сало наросте!»
Козаки розсміялись і дали дітям невеликий казанок, а ще наклали в торбу сухарів, в’яленого м’яса, солі, риби, солоного сала з проріззю, борошна і різних круп. А ще вінок цибулі, кілька великих голівок часнику і цілу буханку свіжого хліба. І невеликий глечик меду.
– Візьміть ще трохи грошей, – простягнув сотник пригоршню срібних монет. – На ярмарку в Гайсині буває? То купите собі цукерок!
Ще хлопчикам дали дві бавовняні ковдри і невелику сокирку.
– Беріть, рано чи пізно ці речі можуть стати вам в пригоді. Донесете? – запитав сотник.
– Так. Дякуємо вам, – вклонились брати реєстровим козакам.
– Будь ласка, горобенята. На майбутнє – будьте обачнішими. А тепер тікайте звідси. Ну, хутко!
І діти поспішили до своєї схованки в Лисячому яру, щоб приховати довгоочікувані луки із стрілами і решту скарбів, радіючи несподіваній удачі. Козаки тепло дивляться їм у слід.
– Про що думаєте, пане сотнику? – запитав Станкевич.
– Сьогодні безтурботне дитинство відступило від цих хлопаків. Вони взяли на себе гріх смертовбивства. Боже, бережи цих зухвальців! 
– Час такий непевний. Навіть діти вимушені вбивати ворогів наших. Жорстоке життя. Людські страждання вже нічого не важать. Та й саме життя теж. Чим тут зарадиш?
– І скажи, такі малі, а сміливості не позичають! – дивується сотник.
– Малі, але хвацькі. Справжні герої!
Реєстровці з невимовною теплотою дивляться у слід хлопчаків.
– А якщо поляки здогадаються, що це вони вбили тих двох шляхтичів?
– Та ну. Кому може спасти на думку, що таке утнули діти?
– Годі балачок, – сказав сотник. – Є в нас справи, які не можна відкласти. Поховаємо запорожця, та й з цими ляхами треба щось робити. Сподіваюсь, в нас не було випадкових свідків їх страти, інакше нам буде погано. 
Хлоп’ята несли свої трофеї часто зупиняючись, бо нести їх їм таки важко. Не доходячи до Лисячого яру вони стали переносити вантаж частинами. Залишать одну половину, а другу несуть вперед. Потім залишають цю частину і повертаються за другою половиною своїх речей.
– Це ж треба, – не може нарадуватися Роман, – ми нічого не просили, а стільки всього отримали!
– І не кажи. Я й не мріяв про таке! Тільки про лук із стрілами.
Заховавши свої багатства, діти поспішили додому, хоча їм не терпиться розглядіти зброю, поуправлятися у стрільбі. Але вони вже дуже довго гуляють, і мати точно хвилюється за них.
– Діточки, – зустріла їх Оріяна лагідним докором, – хіба ж можна так довго гуляти? Я вже місця собі знайти не можу. І не знаю, де вас шукати?
– Мамочко, – притислися синочки до матері, – в нас все добре. Подивися, лишень, що ми принесли!
І вони виклали на стіл під старою грушею здобутих на полюванні диких гусей і качок. Діти все ще перебувають в гарячковому збудженні, але Оріяна приписала цей азарт  вдалому полюванню.
– Ви ж мої годувальники, – не може натішитися мати, – і що ми з ними робитимемо? Хіба засолимо в діжку?
При слові «діжка» хлопчики разом перестали посміхатися.
– Ой! Ви ж, мабуть, зголодніли? Давайте, діточки, я вас погодую!
Й Оріяна заходилася накривати на стіл, а Роман з Русланом пішли вмиватися. Таких брудних рук в них давно не було.
– Сьогодні вже побудемо вдома, – шепнув Роман, – а завтра підемо вчитися стріляти із справжнього лука!
– А мій лук краще, – посміхнувся Руслан.
– Що ти вигадуєш? Хвалько! Мій – краще! – сторопів Роман.
– Ні, мій! От завтра побачиш! А ще я смачніший за твій зварю куліш! – не вгавав Руслан.
– Побачимо. Знаєш, що я думаю? Дарма ми по шаблі собі не взяли.
– Не дарма. Малі ми ще для шабель. Навчимось стріляти з луків, підростемо, тоді вже здобудемо собі шаблі.
– І коней, і сідла, а ще кінську упряж.
Руслан непомітно штовхнув брата кулаком в бік, бо до них наближається мати. Вона покликала їх до столу, і розмова братів перервалася. Після того, як діти поїли і подякували, Оріяна запитала:
– Що далі будете робити?
– Думали, відпочинимо, бо находилися. А що? Може, треба щось допомогти? То ми з задоволенням!
– Я збираюсь провідати бабусю Марію.
– Ура! І ми з тобою! А коли ідемо? Зараз?
– Ні, я розчинила тісто, спечу пирогів. Та й з вашою дичиною треба розібратися. Так що підемо ближче до вечора. Поки можете погратися.
Але діти, поки мати впоралася з пирогами і солінням дичини, добряче стомившись за день, навіть не помітили, як заснули на сіновалі, тож Оріяна пішла до матері сама.
– Діти дуже хотіли прийти до тебе, але потомилися і позасинали, – соромлячись і ніяковіючи сказала вона Марії.
Бабуся засмутилася, але виду не подала.
– Нічого страшного, ще побачимось! – невимушено і чарівно посміхнулась бабуся. – На днях я сама до вас прийду, тож побачу онуків. Так їм і передай.
Діти проспали до наступного ранку. Їх не стали переносити до хати, тож вони так і спали на сіновалі. Оріяна також лягла поруч з ними.