Нова надiя. Глава 19. Рятiвник

Наступного дня Роман і Руслан не змогли піти до Лисячого яру тренуватися в стрільбі з луків, бо в село наїхало повно ляхів. Цілий каральний загін шукає зниклих шляхтичів, вбитих напередодні реєстровими козаками і братами Коберниками.
– Діточки, – схвильовано повідомила Оріяна, – сьогодні навіть не виходьте з дому. Ляхи злі, як собаки і чогось шукають.
– Добре, мамо, – не стали сперечатись брати.
Тільки через два дні хлопчики змогли вибратися з дому і піти до своєї схованки. На всяк випадок вони взяли з собою вудки. Коли вони вже підходили до Лисячого яру, Руслан раптом сказав:
– Знаєш, брате, мені здається, на нас хтось дивиться.
– Не здається. Принаймні з двох боків за нами точно спостерігають. І судячи з одягу і шапок, це поляки.
– То що робитимемо? Не можна ж іти до нашої криївки.
– Звичайно не можна.
– То що тоді? – розгубився Руслан.
– Ти забув – у нас є вудки, – холоднокровно відповів Роман. – Ідемо на берег Собу і спокійно ловимо рибу.
Так хлопці влаштувались на березі і закинули вудки у воду. Вони чудово бачать, що ляхи спостерігають за ними, але уваги на них не звертають. Хлопчики сиділи мовчки, коли до них з лісочку вийшло п’ятеро поляків.
– А чого це ви мовчки сидите? – запитав один з них, на вигляд зарозумілий і лютий-прелютий. – Чого так зухвало мовчите? Німі, чи що? Чи немає про що поговорити?
– Ні, не німі, – відповів Роман. – Просто щоб рибу не відлякати. Ви хіба самі цього не знаєте?
Поляк замахнувся на хлопця нагайкою і мовив з неприхованою люттю.
– Поговори мені ще, щеня!
Але вдарити не встиг, бо затріщали кущі, і на берез виїхав десяток реєстрових козаків із залоги Гайсина на чолі з сотником Данилом Сахно.
– З невинними дітьми воюєте, панове? – осудливо запитав сотник. – Вони, звісно, здачі дати не можуть.
Поляки від несподіваної появи і рішучого вигляду козаків сторопіли. Бити дітей в присутності реєстровців вони не наважилися.
– Ви чого тут? – неохоче опустив нагайку шляхтич.
– Того, чого й ви – шукаємо зниклих поляків. А ви, я бачу, вирішили, що ці діти причетні до їх зникнення?
Десятник Степан Деркач виїхав наперед, прикривши крупом коня дітей. Полякам стало зрозуміло, що образити хлопчиків козаки точно не дадуть.
– Не знаю як ви, панове, – продовжив козацький сотник, – а ми об’їхали тут геть усе, але ніяких слідів не знайшли.
– Та ми теж, – зізнався шляхтич, – і свідків, як на зло, немає. Ніхто нічого не бачив, навіть дивно.
– Клює! – вигукнув десятник Деркач. – Підсікай!
Руслан не гаючись витягнув чималого ляща, викликавши цим щиру радість і мисливський азарт в козаків.
– Ну, не будемо вам заважати рибалити. Ви ловіть рибку, а ми поїдемо, – мовив сотник.
Але козаки навіть не рушили з місця. Тільки після того, як поляки привели коней, сіли на них і поїхали в бік Гайсина, козаки на відстані, не випускаючи ляхів з виду, поїхали за ними назирці. Тільки сотник трохи затримався.
– Хлопці, я правильно розумію, наші подарунки ви тримаєте десь тут?
– Так.
– А як так вийшло, що ви ловите рибу замість того, щоб тішитись луками і стрілами? Я б на вашому місті не втримався від такої спокуси!
– Ми вчасно побачили ляхів, які ховалися в кущах і спостерігали за нами.
– Молодці, – розсміявся сотник. – Ну, щасти вам!
І він поскакав за своїми козаками. Коли один із шляхтичів озирнувся, сотник вже, як нічого не бувало, їхав попереду своїх козаків.
Роман виліз на дерево і спостерігає за тим, як віддаляються ляхи й реєстровці.
– Все, – повідомив він брату, – вони піднялися на Гайсинську гірку.
– То що, може, хоч трохи постріляємо? – з надією запитав Руслан.
– Думаю, тепер можна.
Вони витягли із своєї криївки луки і стріли. Замість мішені вирішили використати старий, трухлявий пень. Він такий порохнявий, що аж сиплеться.
Стріляти із справжнього лука вийшло цікаво і не так вже й складно. Кілька разів хлопчики навіть влучили в пень. Обидва від цього в повному захваті.
– Думаю, на сьогодні досить, – з жалем промовив Роман. – Раптом знову наїдуть ляхи, а ми і не почуємо. Завтра ще прийдемо.
Вони заховали зброю і надійно замаскували вхід до схованки.
– Мені здається треба просушити наші ковдри, – задумливо сказав Руслан. – У криївці не дуже сухо.
– От завтра цим і займемося. Сподіваюсь, нам більше ніхто не завадить.
Але вони помилились. Небезпека була поруч. Вона ховалася, як змія в траві.
Коли наступного дня хлопці розвішали на кущах сушитися ковдри, а на березі розклали всі свої «скарби», отримані від гайсинських козаків, до них виїхали чотири польські жовніри з числа тих, які були тут вчора.
– А що я казав? – тріумфально вигукнув один із них. – Недарма вони ходять сюди, ніби їм більше немає де ту рибу ловити! Он Кислячка прямо через їхнє село протікає, а вони на Соб ходять.
– Ну що, попалися? Зізнавайтесь, звідки це у вас? Хто вбив наших людей?
– Не мовчіть! Говоріть!
Хлопчики позадкували, хоча розуміють, що ні втекти, ні сховатися, ні захиститись у них ніякої можливості немає. Справжня безвихідь. Але й зізнаватися вони також не збираються. Їх охопило неймовірне сум’яття.
– Мовчите? Бачу, ми марно гаємо час. То що, для початку відрубати вам по руці? – глузливо хихикнув один із шляхтичів, насміхаючись з безсилля дітей.
– Все пропало, – одними губами прошепотів Руслан.
Однак радість поляків була недовгою. Не встигли хлопці бодай щось сказати чи зробити, як повз них один за одним пролетіли три ножі. Троє ляхів впали мертві без жодного зойку чи крику.
На берег вийшов батюшка отець Зосима, перевдягнений у козацьке вбрання. За поясом в нього два пістолі, а в руках – по шаблі. Вигляд в нього грізний і буйний. Хвилина відчаю в дітей пройшла. Останній живий шляхтич вражено витріщився на батюшку.
– Отче, ви цього не зробите, – промимрив отетерілий шляхтич. Всю його бундючність мов корова язиком злизала. Видно, що він старається перебороти свій страх, але в нього це не виходить.
– Чому ні? – неприязно і сухо відповів батюшка. – Ви палите православні храми разом із священнослужителями і паствою. І ви вважаєте, що ми маємо відноситись до вас краще? Витягайте шаблю, пане, і захищайтесь.
Батюшка швидко подивився на хлопчиків, які вражено мовчать. Обличчя в нього непроникне.
– Діти, що вони вам обіцяли? – спитав батюшка.
– Відрубати по руці.
– Значить, руки дітям рубати? – промовив розлючений до краю батюшка. – Така ваша панська ласка?
Отець Зосима напав на ляха. Той у свою чергу кинувся назустріч, мов навіжений. Батюшка однією шаблею відбив напад шляхтича, а другою сильним ударом відрубав йому праву руку в лікті. Рука із шаблею впала на землю.
Поляк спочатку глухо скрикнув, а потім, стікаючи кров’ю, заверещав від болю на весь голос.
– То як воно, пане, – без руки? – мовив коротко, кепкуючи, батюшка. – Дітки, не дивіться. Даруйте, але миритися з таким не можна.
Брати відвернулися. Несамовитий в гніві чернець підійшов ближче до ляха і точним ударом відрубав тому і другу руку в лікті. Потім почекав півхвилини, давши поляку помучитись, і тільки після цього зарубав його. Батюшка повернувся до братів.
– Ви нічого не бачили, не чули і не знаєте. А тепер ховайте свої речі і якомога швидше забирайтесь звідси. Зрозуміло?
– Дякуємо, батюшка! – гречно подякували хлопчики. – А як ви тут опинилися та ще й в такому вигляді?
– Випадково. Я був на дзвіниці і побачив, що поляки скачуть до Лисячого яру. До цього я бачив, що сюди пішли і ви. Ну, я і вирішив подивитись, що тут відбувається. Щоб ви знали, на випадках тримається світ.
– Ще раз величезне вам спасибі! – вклонився Роман, а за ним і Руслан.
– Будь ласка. І знаєте, що? Ви або переховайте свої «скарби» деінде, або кілька днів зовсім не приходьте сюди. Бо й цих ляхів будуть шукати. Обережність не завадить.
Брати поховали свої речі і вже збирались іти, коли батюшка зупинив їх.
– Подивіться, може, вам щось треба з речей цих гаспидів?
Хлопці перезирнулись.
– До шабель ми ще не доросли. Сідла й упряж нам теж ще не потрібні. Навіть не знаємо, що нам ще з усього цього потрібно.
– Пістолі також не потрібні? Ну то біжіть звідси. Покваптесь.
– Отче, може, вам треба допомогти?
– Та ні. Сам впораюсь. Скину їх в річку, і течія віднесе їх аж до Бугу, а там, може, і до моря! Йдіть вже. І пам’ятайте – нікому ні слова!
Вже від самого Кисляка брати обернулися і побачили, як батюшка веде в поводу коней подалі від села в північному напрямку.
– Знову нам повезло, – зауважив Руслан. – Шкода тільки, що ще кілька днів не можна буде ходити до Лисячого яру.
– Це дрібниці, – відмахнувся Роман, – потерпимо. Страшно й подумати, що б могло бути, якби не батюшка. Богу дякувати, що він послав нам його.
Поляки, дізнавшись про зникнення ще одного їх загону, хоч і невеликого, геть оскаженіли. Вони вже зібрались їхати в Кисляк, щоб спалити його дощенту, коли побачили, що назустріч їм їдуть запорожці.
– Панове, подивіться – білий бунчук гетьманський!
– І червона хоругва запорізька!
– Хай йому грець! Тікати треба, поки є така можливість, бо біди не оберемось!
І шляхтичі із своїми жовнірами та челядниками дременули аж до Брацлава, не безпідставно побоюючись, що козаки не стануть розбиратися і переб’ють їх до ноги.
Так несподівана поява православного і преславного Війська Запорізького врятувала Кисляк і його жителів.
Роман з Русланом на радість матері кілька днів нікуди не ходили, а гралися виключно у дворі. Вони влізли на стару, розлогу, крислату грушу і тихо розмовляють.
– Знаєш, що я думаю, – запитав Роман.
– Звідки ж мені знати? Я думки читати не вмію.
– Дядько Іванко і Петрик Сомик зробили свої підземні укриття у великому лісі на схід від села. А ми з тобою вирили криївку в невеликому яру, який з трьох боків оточують поля й городи, а з заходу – річка. Ми там, як у пастці.
– То ти пропонуєш вирити землянку в лісі на схід від Кисляка?
– Так. І ще, дарма ми нічого не взяли в батюшки, коли він пропонував. Можна було розжитися ще на пару луків із стрілами, баклаги для води. Може, ще на щось потрібне.
– Нічого страшного. Можемо розділити те, що в нас є на дві частини, щоб були запаси в двох схованках. А можна піти до батюшки і сказати, що ми передумали. Може, він не відмовить і поділиться з нами своїми запасами?
– Та ніби соромно якось, – ніяково мовив брат.
– А де б ти хотів влаштувати новий прихисток?
– Мені подобається кілька місць на лівому березі Кислячки, але коли холодно, треба чимось перепливати на той берег. А це помітно і небезпечно. Пам’ятаєш, як татари вбили ченців на човнах?
– А якщо на правому березі?
– Знаєш, там, де було містечко Киселин, є кілька погрібців, які вціліли від пожежі, влаштованої кримчаками. Може, виберемо один, замаскуємо його і почнемо обживати? В усякому разі це ближче, чим ходити кожний раз до лісу. І через Кислячку перепливати не треба.
– Точно! Часу на дорогу туди й назад – менше будемо витрачати. Та й, власне, роботи на виготовлення схованки менше! Ти це здорово вигадав! Так і зробимо! Там і Кислячка поруч, з питною водою ніяких незручностей не буде!
Хлопці знайшли один з таких погрібців, який прихований від села пагорбом, і стали розбирати обгорілі обаполи, якими завалений лаз до льоху. Поки вони розібрали завал, обом довелось повпрівати. Зате льох виявився чистим, він уцілів від пожежі. 
– Не завадило б вже і перекусити, – сказав Роман.
– У нашій схованці все є, а тут поки нічого, – зітхнув Руслан. – То що, побіжимо додому? Пообідаємо і спочиньмо?
– Згоден, пішли додому.
Після обіду діти пішли до церкви в надії застати там отця Зосиму. Їм пощастило, він як раз приїхав з Гайсина і розпрягає коня у своєму дворі поряд із храмом.
– Ви до мене, дітки? – проникливо запитав він.
– Так, батюшка.
Діти підійшли ближче, щоб ніхто не почув їхньої розмови. Батюшка припнув коня до конов’язі і запросив братів до хати. Там він налив їм меду і поставив тарілку із свіжими коржиками, а ще налив коров’ячого молока.
– Пригощайтесь, дітки, чим бог послав.
Після цього він присів на ослін і приготувався слухати.
– Батюшка, ви пропонували нам узяти щось з того, що залишилось від тих ляхів, – почав Роман. – Ми тоді відмовились, а тепер надумали таки дещо взяти. Якщо можна, звісно.
– Я б хотів знати, для чого? Можна?
– Колись наш дядько Іванко Гардовий, як був хлопцем, вирив землянку в лісі, і зберігав там зброю. Двічі він рятував нею батька і себе. В нас є схованка в Лисячому яру, ви її тепер теж знаєте. А ми хочемо зробити ще одну, і щоб в ній все було.
– Де саме? – ще більше зацікавився батюшка. – Теж в лісі?
– Ні. Ми знайшли вцілілий льох на правому березі Кислячки. Там, де недавно було містечко Киселин.
Батюшка на якусь хвилину замислився.
– А що, як я скажу, що я б хотів знати, де у вас буде нова схованка, а ще я в ній би також тримав дещо своє?
– Та ми тільки за! – радісно вигукнув Роман.
– Наскільки готова ваша нова схованка? – запитав батюшка.
– Залишилось зробити лежанку та стіл. І можна завозити зброю і їжу.
– Сьогодні вже пізно. Хоча, можете показати мені цей льох зараз?
– Звичайно! Поїдемо разом?
– Ні. Думаю, буде краще, якщо ніхто нас разом не побачить. Тому ви йдіть, я приїду трохи пізніше.
Радісні брати поспішили до нової схованки. Поки вони пішки добрались до неї, батюшка вже був там. Діти показали йому вхід до льоху. Отець Зосима спустився до нього, обдивився і залишився задоволеним.
– Тільки пам’ятайте, хлопці, – на прощання сказав він, – це наша з вами таємниця, тож нікому – анічичирк! Зовсім нікому, зрозуміли?
– Авжеж!
– А тепер повертайтеся додому, бачите – уже смеркає. Зустрінемось тут завтра. До Лисячого яру поки не ходіть. Якщо прийдете завтра раніше мене – наріжте і навтикайте в землю гілок верби. Вони приживуться і приховають це місце.
– Ну, за цим діло не стане. Це ми можемо! Зробимо! До завтра, отче!
Але з ранку діти не змогли вибратися з дому, бо проїздом до них завітав дядько Іванко. Він пробув у них вдома до обіду, прийшла й бабуся Марія, тож хлопчики змогли вибратися з дому тільки після обіду, як Іванко поїхав далі, а бабуся повернулась до своєї домівки.
На їх подив і розчарування батюшки біля схованки не виявилося.
– Може, теж якісь справи його затримали? – знизав плечима Роман.
Але коли брати залізли в льох, то з подивом і радістю побачили, що батюшка вже встиг тут похазяйнувати. Тепер тут є лежанка, застелена запашним, духмяним сіном, стіл, три ослони. На лежанці лежить купа ковдр – і шерстяних, і бавовняних.
На стіні висять три мушкети, два луки, колчани із стрілами, десяток пістолів, роги з порохом, торби з кулями, ножі й кинджали. А ще татарські щити, кольчуги, металеві шоломи-місюрки. На підлозі складені сідла й кінська упряж.
В кутку стоїть ще один невеликий стіл, а на ньому – казани, сковорідки, глечики, чашки. Ну і, звісно, мішечки й торби з продуктами. 
– Давай спочатку посадимо гілки верби, як обіцяли батюшці, а потім знову спустимось сюди і тоді вже все, як слід, роздивимося?
– А що, як посадити вербу в різних місцях, щоб один острівець заростів не привертав до себе увагу?
Не гаючись, хлопчики стали зрізати великі гілки верби і встромляти їх в землю. Потім полили ці саджанці. Батюшка так і не з’явився, тож хлопці мали часу досхочу потішитися своєю новою схованкою і припасами.
– Ромчику, може, зваримо куліш?
– Давай спочатку подивимось, може, тут є щось готове?
З готового вони вибрали житній хліб із солоним салом і часником. Додому вони повертались під вечір, не поспішаючи і такі щасливі, що не можуть це приховати.