Нова надiя. Глава 20. Незнайомi мiсця

Северин Наливайко відправив Кисляківський курінь і дві сотні озброєних селян на допомогу загону Криштофа Кремпського.
– Піхота нас буде затримувати, – зауважив Кремінь.
– Що поробиш, – зітхнув Наливайко, – кінноти козакам завжди не вистачає.
По дорозі козаки зустрілися з переважаючими силами поляків і вимушені відступити. Їм вдалося відірватися і вирватися вперед, бо поляки, переобтяжені великим обозом, рухаються повільно. До того ж козаки йшли ярами, де польська розвідка їх не шукає.
Кислячани з повстанцями зупинилися на відпочинок, встановили намети і почали готувати гарячу їжу. Курінний отаман Михайло Кремінь викликав десятника Журбу.
– Сідай, Карпо. Є для твоїх козаків робота. Ми потрапили в незнайомі місця, а нас переслідують ляхи. Ідуть нашим слідом.
Десятник присів за стіл. Він одразу звернув увагу на те, що на столі немає ніякої карти місцевості. Значить, ніякої карти в них немає.
– Я вже висилав вперед хлопців, вони кажуть, попереду якась досить глибока і широка річка. Треба нам знайти брід через неї.
– А що, ніякого житла тут немає? – здивувався Журба. – Можна ж спитати про брід в місцевих жителів?
– В тому-то й річ, що нікого наші вивідачі не бачили. Одним словом – їдь і знайди брід, без нього притиснуть нас поляки до річки і винищать до ноги. Знайди когось з місцевих жителів, хто може показати. Якщо треба – ми заплатимо. Час в нас ще є, але ви все-таки поспішіть.
Журбі не треба нічого повторювати.
– Добре, – підвівся десятник, – дозвольте іти?
– Іди. Карпо, я дуже розраховую на тебе і твоїх хлопців.
Журба поспішив до свого десятку і оголосив про терміновий виїзд.
– Що маємо зробити, Карпо? – запитав Орест Злидня.
– Треба знайти брід через річку, – відповів Журба.
– Через яку річку? – здивувався Яким Євтушок і навіть озирнувся, ніби розраховуючи її побачити.
– Попереду нам дорогу перегороджує річка, – повідомив Журба. – Досить глибока і широка, з возами просто так не перебратися. Готові? По коням! За мною.
– Чого ми так поспішаємо? – дивується Федь Закутько. – Адже ми точно знаємо, що поляки ще далеко від нас.
– Хто його знає, скільки часу нам знадобиться, аби знайти той брід, – мовив Захар Книш, – а потім ще переправитися на той берег? А якщо ляхи нас заскочать під час переправи? Любе військо на переправі дуже вразливе і ми не виключення.
Під’їжджаючи до річки козаки побачили великий ліс. Дерева в ньому старі, такі, що охопити їх можуть три чоловіки. Хоча, звісно, є й молодші дерева. З боку річки хтось вирубав багато дерев, але вивезти колоди і дрова не встигли.
Козаки все це роздивились, запам’ятали і поїхали далі.
– Якщо броду тут немає – можна буде наробити плотів, – сказав Гнат Баш.
Однак на березі річки козаки побачили самотнього старого рибалку, який як раз пристав до їх берега.
– Доброго дня, батьку, – першим привітався Журба. – Не підкажете, як називається ця річка?
– Здоровенькі були, хлопці! Чого ж не підказати? – усміхнувся в довгі сиві вуса рибалка. – Це Стохід. Означає це «сто шляхів», бо в неї багато русел. Впадає вона в Прип’ять. Це все, що вас цікавить?
– Ні. Нам потрібен брід. Ви можете нам його показати? Ми добре заплатимо.
Після цих слів старий рибалка засмутився.
– Ви що ж, синки, думаєте люди вам можуть допомагати тільки за гроші? Поганої ж ви про нас думки. Був би я молодший, я б сам доєднався до вас.
– Не ображайтесь, батьку. То є десь тут брід?
– Так, є, причому близько звідси. Десь на одну версту вниз за течією. Щоб його знайти вам навіть моя допомога не знадобиться, бо там на березі дуже багато слідів корів.
Козаки тепло подякували старому і поскакали до броду. Там Арсен Дрімайло переїхав на протилежний берег, переконавшись, що брід цілком підходить для переправи куреня на протилежний берег.
Журба відправив до Креміня Назара Одарича і Захара Книша, а сам з рештою козаків почали перевозити потрохи до броду про всяк випадок тонкі колоди і дрова.
Коли прибув курінь, козаки почали частково розвантажувати вози, щоб коням було легше перевезти їх на протилежний берег. 
Разом з кислячанами йдуть дві сотні повстанців, в яких немає коней. Вони роздяглися і перейшли брід пішки, тримаючи вузли з одягом над головами. Вода в річці виявилась напрочуд холодною.
– Розводьте багаття, – наказав Кремінь, – людям треба спочатку зігрітися.
Коли піші повстанці всілися навколо вогнищ, на узліссі з’явилися поляки.
– О! – радісно вигукнув один із шляхтичів. – Попереду орда диких козаків! Ну, тепер вони від нас нікуди не подінуться!
– Так! Вирубаємо їх без зусиль!
В голосах й інтонаціях шляхтичів бринить неприхована самовпевненість у своїй непереможності.
– Пане Михайле, – звернувся до курінного Журба, – ляхи!
Отаман озирнувся і теж побачив поляків. Їх багато, рази в три більше ніж козаків і повстанців з селян, можливо ще більше.
– Не встигли, – з важким серцем зітхнув Кремінь.
– Перепрошую уклінно, тобто не встигли? – дивується Лаврін Чуб. – Ми ж всі перебрались на цей берег!
– Ох, Лавріне, річ зовсім не в цьому, – зітхнув Журба, – займався б ти краще своїм ділом і не ліз в справи, в яких нічого не тямиш.
– А, я здається зрозумів. Треба було замести сліди, щоб ляхи не дізнались, де брід. І ще відійти подалі звідси. Що ж воно тепер буде?
– Недоречне запитання. Буде те, що бог дасть, – відповів Карпо.
Лавріну стало соромно, він зітхнув і пішов до Голоблі. Журба тим часом запитав в отамана:
– Що будемо робити?
– Готуватись до бою, що тут ще можна робити?
– Може, спробуємо відірватися?
– Ляхи всі кінні, а в нас дві сотні піших селян. До того ж ми не знаємо, куди іти. Тобі рибалка сказав, що у цієї річки багато русел. Що, як ми упремося в інше русло ріки? Потрапимо в пастку. А тут можна успішно боронитися біля броду. 
– Дозвольте мені в розвідку, щоб вивідати шляхи відступу?
– Зачекай. Подивись – он іде старий. То не той рибалка, що ти розповідав?
Журба повернувся в бік, куди показав Кремінь, і побачив того самого старого рибалку який вказав козакам брід. Той підійшов і зняв шапку перед отаманом.
– Побачили ми поляків і зрозуміли, що ви втекти не встигнете, – почав він, – я можу провести вас далі так що ляхи вас не найдуть. А ще півтори сотні наших молодців під ранок вдарять на поляків, затримають їх.
– Під ранок? – здивувався Журба.
– Так. Хіба ви не бачите, що ляхи розбивають табір? Сьогодні вони на вас нападати не збираються.
Кремінь з Журбою подивились в бік поляків і побачили, що ті ставлять намети серед високих старих дерев. Отаман гукнув кухарам:
– Пане Василю! Лавріне! Ану нагодуйте батька!
Він кивнув Журбі і той провів рибалку до кашоварів. Козаки почали спішно ставити вози так, щоб вони повністю загородили брід. Потім насипали земляний вал, в який вкопали загострені колоди.
– Це ви добре зробили, – мовив рибалка, якого донесхочу нагодували. – На цей берег перебратися можна тільки тут, бо з боків глибоко, течія сильна і вири є.
Як і казав рибалка, цього дня поляки не стали нападати на повстанців. А вночі налетів буревій і повалив багато старих дерев в таборі ляхів. Цими деревами були вбиті і скалічені десятки поляків і їх коней. Розпач охопив багатьох ляхів.
Не встигли вони прийти до тями, як в прозорому світанковому тумані на них напали сто п’ятдесят жителів села рибалки. Вони вбили майже сотню поляків, підпалили частину возів і шатер, після чого відступили.
– Хто на нас напав? – лунають крики ляхів. – Скільки їх? Звідки?
Вони, було, кинулись наздоганяти нападників, але ті натягнули між деревами мотузки від кінноти, і поляки попадали на землю.
Тут в їх таборі почали підриватися запаси пороху. Ляхи залишили нападників в спокої і повернулись до свого бівуака. В таборі твориться щось неймовірне, він перетворився на суцільне пекло. Галас в польському таборі стоїть неймовірний.
Один з селян, який приймав участь в нападі на ляхів, молодий хлопчина перебрався через брід до козаків. На плечі він несе повний бурдюк.
– Доброго ранку, діду! – радісно привітав хлопець старого рибалку.
– Здрастуй, онучку! Познайомтесь, це мій онук Олекса. Ну, розповідай, як там – все вийшло?
– Навіть краще! Ми нікого не втратили, а ляхам ще майже всі запаси їжі спалили! І порох підірвали!
– Чудово! – зрадів дід і додав, звертаючись до Креміня: – Ось що, синку, можемо забиратися звідси. Ляхам зараз не до нас і ще довго буде не до нас!
Чуб почув ці слова, повагався трохи, і запитав в Іванка, який саме снідав.
– Не можу зрозуміти, чого це він такий впевнений, що ляхам зараз не до нас? Адже вони сюди і прийшли задля того, щоби знищити нас?
– Хіба ти не чув, що вони залишились без їжі і пороху? А в поляків дисципліна тримається на їжі, пороху і перемогах.
Чуб замислився. Не можна сказати, що він цього не знав, але просто не задумувався над цим. Помовчали трохи, потім Голобля промовив:
– Що не кажіть, а поталанило нам з цим дідом!
– Бігме, ніхто і не сперечається, – всміхнувся Іванко.
Тим часом Олекса підійшов до Креміня, зняв з плеча і поставив перед ним на землю повний бурдюк.
– Це нам? Що в нім? – зацікавився отаман.
– «Вовчий корінь». В нас на нього кажуть «мати всіх отрут». На війні може і згодитися. Беріть, знадобиться.
Отаман подякував хлопцю і віддав бурдюк Журбі. Після цього Олекса спробував вмовити діда повернутися додому.
– Ти ж знаєш, я не гірше тебе проведу і доведу леґінів куди треба, – наполягає онук, але дід настояв на своєму.
Тож козаки згорнули табір і виступили в дорогу. Ляхи навіть не одразу звернули увагу на те, що бунтівників за бродом вже немає. Але їм зараз не до повстанців, бо від вибухів пороху загинуло і постраждало ще півсотні поляків, багато з них отримали сильні опіки.
Їхати важко, бо копита коней сковзають по високій траві, по вологій землі. Тільки надвечір старий рибалка вивів козаків до дороги. А там саме точиться бій поляків з козаками полковника Кремпського.
– О! – зрадів Кремінь. – Нам сюди і треба! Дякую, батьку!
– Пане отамане, – загорівся Журба, – вдаримо їм у спину?
– Навіщо? – здивувався курінний. – Бій закінчується. Подивись уважно – ляхи скрізь починають відходити, а в їх таборі готують вечерю.
– І що? – не одразу здогадався Журба.
– Чим воювати з ними, ми зараз отруїмо ляхам їжу або воду в діжках, і вже завтра зранку одним ударом доб’ємо тих, хто переживе цю ніч. А зараз їх занадто багато, щоб здолати їх у відкритому бою.
– Дозвольте виконувати?
– Давай, Карпо, і поспіши, бо кращої нагоди не буде. Час піджимає. Треба вам встигнути до повернення вояків до табору.
Десятник кинувся до своїх козаків, щоб поставити їм завдання. Вислухавши його, Іванко сказав:
– Дозвольте, я це зроблю сам? Бурдюк з отрутою один, ділити, розливати її довго. І мені одному легше пройти через ворожий табір, чим втрьох чи вдесятьох.
– Добре, синку. Тільки будь обачним.
Іванко склав на землю зброю, навіть шаблю, залишивши при собі тільки захалявний ніж, зняв верхній одяг, залишившись в темній лляній сорочці без вишивки і шароварах, взяв бурдюк з «вовчим коренем» і поспішив до табору ляхів.
Спочатку він збирався лити отруту в казани з їжею, але побачив діжки з питною водою і поплазував до них.
Йому щастило: кашовари то відходили подивитися, як іде бій; то збиралися по кілька чоловіків покурити, відходили у відхожі місця. Це значно полегшувало справу. Іванко непоміченим вилив отруту у діжки з водою і почав спритно вибиратися з табору.
В одному місці він побачив точно такий бурдюк. Козак відкрив його – в ньому була вода. Він перелив половину води у свій бурдюк з-під отрути, закрив його, побовтав і поклав на місце, а чистий з водою взяв із собою. Іванко зробив свою справу і повернувся.
– Молодець, – похвалив його Кремінь. – Тепер увага всім! Відходимо якомога тихіше назад до того гаю. В ньому будемо знаходитися до ранку. Вогню не розводити. Коней відвести на дальнє узлісся. Десятникам організувати охорону.
– Годувати людей тим, що є? – запитав Голобля.
– Так. Повторюю – багать не розводити! І не курити, бо вітер дме в бік ляхів! Нічого  не рубати! Охоронцям пильно стежити за поляками. Повечеряйте і лягайте спати, бо завтра треба буде рано вставати.
Табір поляків потроху тане в сивій імлі. Курінний обійшов табір. Побачив Іванка, який спить, підклавши під голову сідло, і вкрив його свиткою, яка сповзла з плеча козака.
Ніч пройшла непомітно, бо втомлені дорогою козаки міцно спали. Збудили їх дуже рано, сонце ще тільки почало пробиватися крізь віття дерев. Козаки запрягли коней і повели їх до польського табору. За ними йдуть піші селяни.
В польському таборі сурмач заграв побудку, але встали менше половини жовнірів. Інші померли від отрути.
– Час, – промовив Кремінь, сідаючи на коня, – за мною!
Кислячани чвалом поскакали до бівуаку. Як вихор налетіли козаки на сонних ляхів і почали колоти їх списами, рубати шаблями, збивати з ніг кіньми, а за ними в табір з криками увірвалися дві сотні піших селян.
Вони б і самі впоралися з поляками, але на допомогу їм прибули козаки Кремпського на чолі з ним самим.
– Михайле? – здивувався і щиро зрадів Кремпський. – Звідки ти тут?
– За наказом Северина Наливайка. Ми вчасно?
– Ще й як! В нас порох майже весь закінчився, багато поранених. Пішки з обозом далеко не втечеш. А як вам вдалося так легко здолати ляхів?
– Більше половини поляків ми отруїли, – посміхнувся Кремінь і розповів полковнику, як все було.
Після розмови курінний отаман підійшов до старого рибалки, подякував тому за допомогу і запропонував взяти все, що тому треба.
– Та нічого мені не треба, – відповів старий, махнувши рукою, але потім все-таки сказав: – хіба що трохи солі, бо в нас її давно вже немає.
  Кремінь наказав видати діду коня, на якого навантажили мішок солі. А Голобля дав йому в дорогу житню хлібину і шмат солоного сала. Тепер вже старий подякував, попрощався і пішов з конем назад. Коли він зник за пагорбом, отаман раптом згадав:
– А хто знає, як його звати-величати?
Виявилось, що ніхто не спитав старого ні його імені, ні прізвища. Від думок з цього приводу Кременя відволік полковник Кремпський, покликавши його дивитись трофеї.