Нова надiя. Глава 21. Новi рушницi

Козаки чистять зброю. В кого є вогнепальна зброя – чистять і змащують її, в кого є тільки холодна зброя – гострять. Мирослав звернув увагу на те, що Іванко, всунув свій мушкет в шкіряний чохол, застібнув пряжку і раптом закляк.
– Що? – вичекавши якусь мить, запитав Мирослав. – Ти щось надумав?
– А таки так. Дивись, ми свої мушкети чи самопали носимо у чохлах і возимо кожний свою зброю при собі.
– Так. І що? – не зрозумів Мирослав.
– А в ляхів таких чохлів немає. Вони возять рушниці на возах, а шляхтичі – в своїх каретах. Вони розбирають зброю тільки перед боєм.
– Ти щось пропонуєш?
– Так. Скажи, скільки в тебе є пороху і куль?
– Та стільки, скільки у всіх – було п’ять фунтів пороху і 50 куль. Але після бою залишилося менше. Ще є олово і кулелійка, можна відлити куль. А що?
– А те, що можна спробувати захопити в ляхів рушниці, порох і кулі. Нам вони точно не будуть зайві. А в ворога стане менше вогнепальної зброї! Піду я до отамана, може, він дозволить мені спробувати розжитися на польські мушкети.
Й Іванко поспішив до курінного Михайла Креміня. Той вислухав хлопця надзвичайно серйозно. Потім сказав.
– Молодець, Гардовий. Як тільки я сам до такого не додумався? То що ти пропонуєш?
– Відпустіть мене в «гості» до ляхів. Я візьму десяток козаків і спробую викрасти в поляків їх мушкети, порох, кулі.
– Справа важлива. Давай, козаче, зробимо так: разом з тобою піде десяток Карпа Журби. Старшим буде він. Не ображаєшся?
– Та ні. Так воно буде краще, – визнав Іванко.
– Це добре, що ти розумієш. Головне – зробити справу, а козаки Журби – кращі в нашому курені. Якщо не вийде захопити мушкети – можна спробувати їх знищити. Підірвати наприклад чи втопити.
Коли курінний отаман пояснив завдання десятнику Журбі, той з радістю взявся за цю справу.
– Ми знаходимося недалеко від Немирова, – сказав він, – думаю, зможемо здійснити цей план там.
Після обіду десяток Журби й Іванко Гардовий виїхали з табору і попрямували до містечка Немирів. Під’їхавши до нього на три версти, козаки зупинилися в лісі з північного боку.
– До міста вирушимо, як стемніє, – оголосив Журба.
В козаків є час на відпочинок і вечерю. Надійшов вечір. Умовившись заздалегідь, де вони зустрінуться у випадку невдачі, низовики висунулися до Немирова.
Поляки не чекають нападу, тому вже на першій вулиці козаки побачили вози з рушницями. Самі ляхи відпочивають в хатах місцевих жителів, яких вигнали з їх домівок в хліви та сіновали.
– Спалити б їх прямо в хатах, – запропонував Федь Закутько.
– А що, – підтримав цю думку Журба, – он та хата явно не бідних людей. Думаю, її можна спалити.
– То що, заб’ємо двері? – запитав Гнат Баш.
– Ні, можуть почути, – першим відповів Іванко, – піднімуть ґвалт, ще, чого доброго, нас встигнуть перехопити. Просто завалимо двері чимось. І почекати треба, поки ляхи нап’ються і вкладуться спати.
– Правильно міркуєш, синку, – посміхнувся Журба. – Нехай гуляють, а ми поки добряче обдивимось, що в них на тих возах є.
– Про місцевих жителів також забувати не треба, – сказав Назар Одарич. – Хто його знає, що у них в головах? Раптом хтось з них захоче вислужитися перед ляхами?
– І таке може бути, – зітхнув Захар Книш.
У всіх козаків одяг сірого кольору, тому їм зручно ховатися. На возах виявилися мушкети, сумки з порохом і кулями, а ще запас солі, борошна, в’яленого м’яса, сухарів, різних спецій.
Чекати козакам довелося дуже довго, мало не до ранку. З хат доноситься п’яне варнакання ляхів. Але нарешті вони напилися, вгомонилися і повкладалися спати.
Журба почекав ще трохи, після цього козаки вивели польських коней і запрягли їх у вози. Потім вивели з подвір’їв на околицю містечка вози із зброєю та припасами.
Арсен Дрімайло і Яким Євтушок завалили двері багатої хати і вікна лавами і дровами, після чого підпалили їх і дах. Козаки без перешкод доїхали до лісу, коли хата з поляками розгорілася.
– Так їм і треба, – сплюнув Орест Злидня.
Журба озирнувся на Іванка і промовив:
– А ти, хлопче, молодець! Ніколи ми ще так легко не розживались на рушниці! До речі, хто рахував – скільки їх там є?
Відповісти ніхто не встиг, бо в хаті, яку підпалили козаки, пролунав вибух. Ніхто з козаків такого не очікував.
– Схоже, частину пороху ляхи таки занесли в дім, – сказав Гнат Баш. – А мушкетів і самопалів на возах не менше сотні.
– Дуже добре, – посміхнувся Журба. – Дуже!
– То що, їдемо до своїх чи перечекаємо якийсь час в лісі? – запитав Іванко.
– Якщо ляхи почнуть нас шукати, можуть, і знайти. А з возами швидко не поїдеш, – почав розмірковувати Журба. – Хіба нав’ючити здобич на коней, а вози кинути?
– Вози це теж здобич, – мовив Орест Злидня. – Чого добром розкидатися?
– Згоден, – кивнув Журба. – Значить, їдемо в глиб лісу і там відсидимось день-два. За мною!
Козаки заїхали в непрохідні нетрі і там почали влаштовувати табір. Коли зовсім розвиднілося, десятник відправив на узлісся Захара Книша і Назара Одарича поспостерігати за ляхами. Вони повернулися вже перед самим обідом.
– Що там? – поспішив до них Журба.
– Нас шукають, але слідів наших ляхи не знайшли. А ще вони, схоже, вирішили, що ми поїхали звідси, бо пошукові загони виїхали в бік Гайсина. Так що тут ми в безпеці.
– Що ж, перечекаємо кілька днів, а тоді вже вирушимо назад. Ви не чули, бува, чим закінчилася нічна пожежа? – запитав десятник.
– Чули. Тринадцять шляхтичів згоріли і п’ятеро отримали сильні опіки.
– Зголодніли? Йдіть, обідайте.
Сам Журба пішов до возів, щоб перевірити, скільки чого їм дісталося. Є в запорожців таке поняття – «козацький хліб», що означає військову здобич. Десятник вирішив перевірити сьогоднішній козацький «хліб». Йому допомагати став Іванко.
На свій подив і радість вони знайшли на дні возів під десятками мушкетів дві гаківниці – довгі, важкі рушниці великого калібру з гаком під стволом. Гак слугує для закріплення зброї, наприклад, за стіну, що значно зменшує віддачу під час пострілу. А ще до них є рогатини, на які ставлять гаківниці перед пострілом.
– То скільки все таки в нас є мушкетів? – знову запитав Журба
– Я нарахував 112 штук. І дві гаківниці, – відповів Іванко.
– Просто чудово! – радіє десятник. – Вогнева міць поляків зменшилася, а наша збільшилась. Тепер тільки б довезти зброю до наших.
– Довеземо, – впевнено промовив Іванко.
Проте радість козаків виявилася передчасною – один з польських загонів все таки розпочав пошуки в лісі, де ховаються низовики. Ляхи зненацька з’явилися з західного боку табору і виявили б його, якби не якась багниста річка, яка перегородила їм шлях.
Козаки схопилися за зброю і зайняли позиції для стрільби.
– Набивайте рушниці! – наказав Журба. – Готуймось до бою! Спочатку будемо стріляти з луків, і тільки потім – з самопалів!
– Стріляємо за командою? – запитав Гнат Баш.
– Ні. Як тільки ляхи переберуться на наш берег – тоді й почнемо бій.
Козаки приготували татарські луки і стріли для стрільби. Татарські, бо запорожці самі луки не роблять, а користуються трофейними.
Але до бою діло не дійшло, бо ляхи не стали перебиратися через річку. Чути, як один з бундючних поляків тихо лається. Ляхи покрутилися на березі, переконалися, що ніяких слідів козаків немає, і поїхали на північ. Журба зітхнув з полегшенням.
– Шкода було би втратити стільки зброї, – пояснив він.
Переконавшись, що поляки дійсно поїхали, козаки зайнялися риболовлею. Наловивши риби, зварили на рибній юшці тетерю – блюдо з пшона, заправлене рідким житнім тістом і приправлену салом з обжареною цибулею. Рибу пожарили, а ще на вугіллі напекли коржиків з пшеничного борошна.
Оскільки набридають мухи і великі – до двох пальців ґедзі, козаки тримаються біля багать, щоб димом відганяти і тих, й інших. Після обіду низовики вкрилися кобеняками і поснули.
Ввечері почали набридати комарі й комахи із-за того, що поряд річка з болотистими берегами, і скрізь напрочуд сиро.
– Ні, – заявив Журба, – тут лишатися не можна. Треба шукати інше місце для табору або їхати звідси.
– То, може, не будемо чекати ще день, а завтра і поїдемо?
– З ранку і вирішимо.
Наступного дня після сніданку десятник розіслав козаків в різні боки на розвідку. Всі вивідачі доповіли, що поляки знаходяться в Немирові, а більше ніде їх не видно, і не чутно. Журба вирішив вирушати в дорогу.
Їхали козаки повільно, виславши наперед двох кінних дозорців. До вечора вони доїхали до табору повстанців.
– Здоровенькі були! – першим зустрів їх Василь Голобля. – Слава Ісусу!
– Чолом, – відповіли козаки Журби. – На віки слава!
– Бачу, ви всі живі, здорові, – мовив Голобля.
– Богу дякувати! А як ви тут?
– Знищили три польські загони. Вони так знахабніли, що приїхали мало не до нашого табору! Уявляєте?
– То вони, мабуть, нас шукали, – посміхнувся Журба.
Тут до них підійшов курінний отаман. Він зупинився біля ближнього від нього воза і відкинув попону, яка прикриває вантаж.
– Бачу, вам все вдалося? – радісно запитав він.
– Так. Ідея Іванка виявилась слушною. Пане Василю, по твоїй частині тут теж є здобич.
– За це окреме дякую! Провіант ніколи не завадить! Тим більше на війні!
Кремінь підізвав Журбу до себе, допитливо подивився на нього і тихо запитав:
– Скажи, Карпе, як себе проявив в цій вилазці Гардовий молодший?
– Самим кращим чином. Нічим не поступається козакам з мого десятка. Ще той зухвалець.
– Як гадаєш, можна його відправити на таке саме завдання старшим? Сам знаєш – діло це незвичне і вельми непросте.
– Гадаю, що так. А чому не нас? Ми готові!
– Ви мені тут потрібні. А їхати треба. Поки звістка про захоплення рушниць разом з возами не розповсюдилась по польському війську, треба нам ще хоч раз спробувати розжитися на мушкети.
– Що ж, це мудро, – погодився Журба.
Іванко оголосив, що йому потрібен десяток добровольців піти з ним до ляхів. Серед кислячан ніколи не бракувало охочих ризикнути, тож викликались майже всі. Іванко відібрав десяток козаків, до яких, звичайно, увійшли Мирослав і Петрик.
Курінний отаман Кремінь перед сном підійшов до Гардового.
– Слухай мене уважно, синку. Як впораєтесь із завданням – сюди не повертайтеся, бо нас тут вже не буде.
– То де нам вас тоді шукати, батьку?
– От ти гарячий!  Ти не перебивай, а слухай. Поїдете в Кисляк і будете чекати на нас там. Це ще й безпечніше, бо ж ти знаєш, що ляхи в пошуках вас від Немирова дійшли аж до нашого табору?
Цього разу Іванко тільки мовчки кивнув на знак згоди.
– А ви тихенько, неквапливо поїдете в тил. Навряд чи вас стануть шукати за нашими військами. Зрозумів?   
Низовики на чолі з Іванком поїхали в північному напрямі. Першим по дорозі їм трапилося село Ставки. В ньому точно є польське військо, але Іванко вирішив об’їхати його стороною, щоб подивитися, що коїться в наступному селі.
Цим селом виявилася Туманівка, і в ній також розташований великий польський загін. Іванко зупинив козаків і сказав:
– Значить так: після опівночі захопимо вози з мушкетами тут. Потім їдемо у Ставки і захопимо вози з вогнепальною зброєю там. Після того одразу їдемо в Кисляк.
Запорожці перечекали півдня в глибокому яру, а коли стемніло, неквапливо поїхали до села. Поляки цього вечора в Туманівці не пиячили, а просто повечеряли і повкладалися спати. На вулицях спорожніло, тільки вартові ходять.
– Іванку, можна нам цих клятих ляхів вбити, щоб не заважали нам? А то, раптом, помітять і зчинять галас? – запитав Макар Малюта.
– Я б навіть сказав, треба, – усміхнувся Іванко.
Козаки швидко і безшумно зняли вартових. Тепер їх навряд чи хто помітить. Вони обійшли всі двори, де є вози і обдивилися їх. В ті вози, де є зброя чи провіант, впрягли коней і вивели їх за село. Непомічені ніким вони вибралися з Туманівки.
Біля села Ставки низовики зупинилися. Залишивши біля валки Петрика Сомика, увійшли в село. Там так само зняли чатових, забрали все, що представляє інтерес для козаків, і вийшли із села.
Тепер валка почала їхати настільки швидко, наскільки це можливо в темряві. Світанок зустрів козаків далеко від Ставків і Туманівки. Іванко веде валку якомога далі від звичних путівців чи польових доріг.
Невідомо, чи шукали їх ляхи, чи ні, але за низовиками ніхто не гониться. Під вечір валка в’їхала до Кисляка.
– Хто там? – сполохано запитала Оріяна, почувши шум на вулиці і мимоволі схопилась за серце.
– Наші, мамо! – радісно вигукнув Роман, визираючи у віконце.
– Які наші? – не одразу збагнула мати.
– Кислячани! І наш тато там є! І дядько Іван! Побігли до них!
– Слава Ісусу! – перехрестилася Оріяна.
До пізньої ночі в сім’ях, до кого приїхали козаки, не гасло світло і точилися розмови.
Зранку Іванко ретельно перевірив вози із зброєю і припасами. Мушкетів виявилося 98 штук. Іванко вирішив можливим роздати частину борошна, олії, солі і солонини односельцям.
Після цього вози звезли до маєтку графа Яновського, щоб той силами своїх челядників організував цілодобову їх охорону. Тепер низовикам залишається чекати, коли до них приїдуть решта запорожців – кислячан.