Божу любов та Виталия Коротича

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Дорогі браття і сестри! Сьогодні я хочу поговорити з вами про те, що лякає майже кожну людину, — про біль, страждання і про той шлях, яким Господь веде нас до спасіння. Ця тема народилася не випадково. Нещодавно один чоловік поставив мені запитання: «Отче, як навчитися терпіти біль? Чому Бог, Який любить людину, допускає страждання?» Це запитання змусило мене згадати людину, яку я щиро любив і поважав, — Віталія Олексійовича Коротича.

Мені не раз доводилося бувати поруч із ним у різні періоди його життя. Ми багато розмовляли, сперечалися, згадували минуле, говорили про літературу, про Україну, про віру, про життя і смерть. Коли Господь попустив йому тяжку хворобу і він уже перебував у лікарні, наші телефонні розмови стали зовсім іншими. Людина, яка все життя працювала словом, дедалі частіше мовчала. Одного разу він тихо сказав лише кілька слів: «Отче... мені дуже боляче...» У цих словах було стільки людського страждання, що вони й досі звучать у моєму серці.

Я пам'ятаю й іншу нашу розмову, яка відбулася незадовго до його відходу у вічність. Тоді він несподівано сказав: «Отче Олександре, я щасливий, що прожив своє життя і не залишився нікому винним». Ці слова запам'яталися мені не менше, ніж його скарга на біль. Людина, яка стояла на порозі вічності, вже думала не про кар'єру, не про славу, не про нагороди, а про совість. Саме тоді я ще глибше зрозумів, наскільки інакше людина починає дивитися на життя, коли наближається до зустрічі з Богом.

Ми всі боїмося страждання. Ми шукаємо ліки від кожної хвороби, намагаємося уникнути будь-якого болю, хочемо прожити довге, спокійне життя без втрат, без сліз і без скорбот. Це природне людське бажання. Але Святе Письмо відкриває перед нами іншу правду. Найстрашніше в житті — не фізичний біль, не старість і навіть не смерть. Найстрашніше — втратити Бога. Найстрашніше — прожити життя так, щоб опинитися у вічності без Його любові.

Саме тому Господь іноді допускає випробування. Не тому, що перестає любити людину, а тому, що любить її настільки, що не хоче допустити загибелі її безсмертної душі. Подібно до мудрого лікаря, який змушений зробити болісну операцію, щоб урятувати життя пацієнта, Господь іноді допускає тимчасові страждання, щоб урятувати нас від значно страшнішої біди — духовної смерті. Ми бачимо лише сьогоднішній день, а Бог бачить усю нашу вічність. Ми просимо Його змінити обставини життя, а Він насамперед прагне змінити наше серце.

Саме про це ми багато говорили з Віталієм Олексійовичем. Я відчував, що мої слова він слухав не лише розумом, а й серцем. Часом він мовчав, і мені здавалося, що на іншому кінці телефонної лінії лунають не слова, а людські сльози. Але це були вже не сльози розпачу. Це були сльози людини, яка поступово вчилася довіряти Богові навіть тоді, коли біль не відступав.

Тоді я розповів йому одну стару християнську притчу, яка глибоко вразила і його, і мене самого. Саме її сьогодні хочу розповісти й вам. Вона проста, але в ній прихована велика істина: дорожче за будь-який тимчасовий біль є лише одне — вічність із Богом. Притча, яку я тоді розповів Віталію Олексійовичу, на перший погляд здається дуже простою. Проте за її простотою приховується глибока духовна мудрість. Вона допомагає зрозуміти те, що людина майже ніколи не здатна осягнути, поки живе в достатку, здоров'ї та спокої.

Жив колись один тяжкохворий чоловік. День за днем його мучив нестерпний біль. Лікарі робили все можливе, але хвороба лише посилювалася. Молитви здавалися безмовними, ліки приносили лише короткочасне полегшення, а душу дедалі сильніше огортав відчай. Йому почало здаватися, що Господь забув про нього. Одного дня, виснажений стражданнями, він зі сльозами звернувся до Бога: «Господи! Якщо Ти справді мене любиш, то чому дозволяєш мені так мучитися? Невже Ти не бачиш мого болю?»

І Господь почув його. За Своїм невимовним милосердям Він послав до нього Ангела. Той лагідно промовив: «Господь бачить кожну твою сльозу і знає кожну хвилину твого страждання. Але для спасіння твоєї душі необхідно, щоб ти прожив на землі ще один рік. Через цю хворобу очищується твоє серце, і ти стаєш ближчим до Бога. Проте Господь настільки любить тебе, що залишає тобі право вибору. Якщо вважаєш цей рік надто тяжким, ти можеш обрати інше: три години в пеклі».

Хворий майже не вагався. Його земний біль здавався настільки нестерпним, що він відповів: «Краще три години в пеклі, ніж ще один рік таких мук». Ангел сумно подивився на нього, нічого не сказав і переніс його душу туди, де немає Божого світла.

У ту ж мить усе змінилося. Зникло світло. Зникла надія. Зникла сама можливість відчути Божу присутність. Це була не просто темрява. Це була темрява, в якій не залишалося жодного променя любові. Навколо лунали страшні крики людських душ. Там не було співчуття, не було милосердя, не було підтримки. Кожен залишався сам на сам зі своєю совістю, зі своїми гріхами і зі своїм відчаєм. Час перестав існувати. Кожна хвилина здавалася довшою за земні роки, а кожна мить розтягувалася майже до безкінечності.

Саме тоді людина вперше зрозуміла, яким великим Божим даром є земне життя. Поки ми живемо, ми ще можемо покаятися. Можемо попросити пробачення і самі простити. Можемо звернутися до Господа, змінити своє життя, примиритися з ближніми, причаститися Святих Христових Таїн і зробити хоча б одну добру справу. На землі ще відкриті двері Божого милосердя. Там же, у вічності, час вибору закінчується.

Минуло, як йому здалося, багато років. Нарешті перед ним знову з'явився Ангел. Хворий кинувся до нього, благаючи про допомогу: «Невже минули лише три години? Я більше не можу цього витримати! Забери мене звідси!» Ангел тихо відповів: «Минув лише один час. Попереду ще дві години». Почувши це, чоловік упав на коліна і зі сльозами закричав: «Ні! Краще я все життя терпітиму будь-який біль на землі. Краще лежатиму нерухомо, краще страждатиму день і ніч, але тільки не залишай мене тут, де немає Бога!»

Тоді Ангел сказав слова, які назавжди змінили його серце: «Тепер ти зрозумів те, чого не міг зрозуміти раніше. Найбільше щастя людини — не здоров'я, не багатство і не довгі роки життя. Найбільше щастя — бути з Богом. Якщо Господь поруч, людина здатна перенести будь-яке земне страждання. Але якщо душа втратила Бога, жодне земне благополуччя вже не може зробити її щасливою».

Після цих слів чоловік прокинувся. Він лежав у тому самому ліжку. Хвороба не зникла. Біль не відступив. Але змінилося найголовніше — змінилося його серце. Відтоді він більше не нарікав. Щоранку він дякував Господу за ще один день життя, за ще одну можливість покаятися, помолитися, причаститися Святих Таїн Христових, сказати комусь добре слово або зробити хоча б одну добру справу. Він зрозумів істину, яку ми так часто забуваємо: тимчасовий біль закінчується, а вічність не має кінця. Саме тому дорожче за будь-які земні страждання є лише одне — вічність із Богом. Дорогі браття і сестри, ця проста притча відкриває нам істину, яку людина дуже часто починає розуміти лише тоді, коли сама проходить через тяжкі випробування. Поки ми здорові, сильні й упевнені у завтрашньому дні, нам здається, що найбільшим щастям є відсутність болю. Ми просимо Бога насамперед про здоров'я, достаток, мирне життя, благополуччя дітей і спокійну старість. У цьому немає нічого поганого, адже кожен із нас прагне добра для себе і своїх близьких. Проте Господь дивиться значно глибше, ніж ми. Він бачить не лише наше земне життя, яке триває кілька десятків років, а й усю вічність, до якої ми невпинно наближаємося.

Саме тому Божі відповіді не завжди збігаються з нашими проханнями. Ми просимо, щоб Господь забрав від нас хрест, а Він дає сили його нести. Ми просимо, щоб змінилися обставини нашого життя, а Він насамперед змінює наше серце. Ми прагнемо легкого шляху, тоді як Господь веде нас дорогою, яка приводить до спасіння. Нам іноді здається, що Він мовчить, але насправді Він продовжує діяти, хоча ми не завжди здатні це побачити.

Святий апостол Павло написав слова, які для багатьох людей здаються незрозумілими: «Теперішнє короткочасне страждання готує нам у безмірному надлишку вічну славу». Як можна назвати короткочасними ті страждання, які тривають роками? Як можна говорити про легкість, коли людина лежить прикутою до ліжка, втрачає найдорожчих людей або щодня переживає жахіття війни? Відповідь проста: апостол Павло дивився на життя очима вічності. Якщо порівняти навіть сто років земного життя з безкінечністю, вони справді стають лише короткою миттю. Ми дивимося на сьогоднішній день, а Бог бачить те, що чекає на людину після завершення її земного шляху.

Саме тому Господь ніколи не вимірює успіх людського життя багатством, славою чи тривалістю років. Для Нього набагато важливіше, якою стала душа людини. Чи навчилася вона любити? Чи навчилася прощати? Чи стала милосерднішою? Чи навчилася покладати надію не на власні сили, а на Бога? Усе це народжується не в безтурботності, а найчастіше саме в скорботах. Недаремно святі отці говорили, що скорботи є школою смирення, а смирення відкриває двері Божої благодаті.

Пригадаймо праведного Йова. Святе Письмо називає його непорочним, справедливим і богобоязливим чоловіком. З людського погляду саме така людина мала б бути захищеною від будь-яких нещасть. Проте сталося навпаки. За короткий час він утратив своїх дітей, своє багатство, здоров'я і людську повагу. Його друзі замість співчуття почали шукати причину страждань у його нібито прихованих гріхах, а дружина, не витримавши випробувань, у розпачі сказала: «Похули Бога — і помри». Здавалося, що навколо не залишилося нікого, хто міг би його підтримати. Але саме тоді відкрилася велич його віри. Він не перестав довіряти Господу і промовив слова, які стали символом справжнього уповання: «Господь дав, Господь і взяв; нехай буде благословенне Ім'я Господнє». Саме тому Церква називає Йова Багатостраждальним — не лише тому, що він багато страждав, а тому, що серед усіх випробувань не втратив віри й не відвернувся від Бога.

Так само і кожен із нас має свій хрест. У когось це тяжка недуга, у когось — самотність, у когось — нерозуміння близьких, зрада друзів, матеріальні труднощі або війна, яка увірвалася в дім і забрала найдорожчих людей. Ми не можемо вибрати собі хрест, але можемо вибрати, як його нести. З ремствуванням чи з довірою до Бога. І саме від цього вибору часто залежить не лише наш душевний мир, а й наша вічність.
 Сам Господь Ісус Христос ніколи не приховував від Своїх учнів, що дорога до Царства Божого не буде легкою. Він не обіцяв безтурботного життя, у якому не буде ні сліз, ні втрат, ні скорбот. Навпаки, Спаситель прямо сказав: «У світі будете мати скорботу; але будьте відважні: Я переміг світ». Цими словами Христос не лякає нас, а готує до реального життя. Він ніби говорить кожному: «Не дивуйтеся випробуванням. Вони прийдуть. Але пам'ятайте, що ви не залишитесь із ними наодинці. Я буду поруч».

І справді, коли ми уважно читаємо Святе Письмо, то бачимо, що майже всі люди, яких Господь покликав до великого служіння, пройшли через тяжкі страждання. Авраам залишив рідну землю, не знаючи, куди веде його Бог. Йосиф був проданий рідними братами в рабство. Мойсей сорок років поневірявся пустелею, перш ніж отримав від Господа велике доручення. Пророк Ілля переживав самотність і переслідування. Апостоли залишили свої домівки, терплячи голод, ув'язнення, побиття й наругу заради Євангелія. Майже всі вони завершили своє земне життя мученицькою смертю. Якби страждання були ознакою того, що Бог залишив людину, то всі святі були б покинуті Господом. Але сталося навпаки: саме у випробуваннях найбільше відкривалася Божа сила.

Найвищим прикладом для нас залишається Сам Христос. Він, Безгрішний Син Божий, добровільно прийняв страждання, яких не заслуговував. Його зрадили найближчі люди. Його неправдиво звинуватили. Над Ним насміхалися, Його били, Він ніс важкий Хрест вузькими вулицями Єрусалима, а потім був розіп'ятий між двома розбійниками. Якщо навіть Син Божий пройшов через Голгофу, то чи можемо ми дивуватися, що й наше життя не минає без скорбот? Але Голгофа не стала кінцем. Після неї настало славне Воскресіння. Саме тому кожне християнське страждання освітлене світлом Пасхи. Ми знаємо, що за Хрестом неодмінно приходить Воскресіння, а за ніччю — світанок.

Пригадаймо двох розбійників, розіп'ятих поруч із Христом. Вони переживали однаковий фізичний біль, однаково дивилися в обличчя смерті, але їхні серця були різними. Один озлобився і навіть перед смертю продовжував хулити Бога. Інший же усвідомив свої гріхи, смиренно визнав свою провину і промовив лише кілька слів: «Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє». У відповідь він почув обітницю, яка назавжди стала джерелом надії для всіх каючих грішників: «Сьогодні ж будеш зі Мною в раю». Ця євангельська подія переконливо свідчить, що не саме страждання спасає людину, а те, з яким серцем вона його переносить. Один і той самий біль може озлобити людину або привести її до покаяння. Один і той самий хрест може стати дорогою до загибелі або дорогою до спасіння.

Саме тому нам слід боятися не скорбот, а озлоблення. Не хвороби є найбільшою небезпекою для душі, а втрата довіри до Бога. Не бідність руйнує людину, а гордість і відчай. Коли людина зберігає віру, навіть найважчі випробування поступово очищають її серце. Подібно до того як золото очищується у вогні, людська душа очищується терпінням, молитвою і смиренням. І тоді те, що здавалося лише нещастям, стає дорогою до духовного оновлення.

Я неодноразово бачив це у своєму житті. Мені довелося зустрічати людей, які, переживши страшну хворобу, ставали набагато добрішими, ніж були раніше. Бачив тих, хто після втрати близьких починав щиро допомагати іншим, розуміючи чужий біль як власний. Бачив людей, які саме в лікарняній палаті вперше відкривали Святе Євангеліє, починали молитися і знаходили той мир, якого роками не могли знайти серед повсякденної метушні. І тоді ще раз переконувався: Господь не посилає скорбот без мети. Він прагне не зламати людину, а врятувати її, зробити сильнішою, мудрішою і ближчою до Себе.
Саме тому, дорогі браття і сестри, ми не маємо права поспішати із засудженням інших людей. Нам дуже легко дивитися на чуже життя збоку й робити висновки. Нам здається, що комусь живеться легше, що хтось має менше проблем, більше здоров'я, більше достатку чи більше щастя. Але це лише поверховий погляд. Ми бачимо людське обличчя, а Господь бачить людське серце. Ми бачимо усмішку, а не знаємо, скільки сліз було пролито вночі. Ми бачимо успіх, але не знаємо, скільки років праці, терпіння і боротьби стоїть за ним. Ми бачимо зовнішній спокій, але не здогадуємося, який біль людина приховує від усього світу.

Подумайте лише, скільки сьогодні навколо нас людей, які мовчки несуть свій хрест. Мати, яка щоночі молиться за сина, що перебуває на фронті. Батько, який приховує власні сльози, щоб не зламати своїх дітей. Літня людина, яка вже давно залишилася сама і щодня чекає хоча б одного телефонного дзвінка. Лікар, який після багатогодинної операції не може заснути, бо думає, чи вдалося зробити все можливе для порятунку людського життя. Воїн, який щодня дивиться смерті у вічі, але продовжує виконувати свій обов'язок. Священник, який вислуховує чужий біль, нерідко приховуючи власний. У кожного є своя Голгофа, про яку знають лише Бог і його совість.

Я добре пам'ятаю один епізод зі свого життя, який назавжди залишився в моїй пам'яті. Багато років тому мені довелося перенести складну операцію. Лікарі видаляли злоякісну пухлину на шиї. Операція була важкою, і після неї права рука вже не відновилася повністю. Згодом до цього додався інсульт, і наслідки тих випробувань я відчуваю донині. Але ніколи не забуду слова одного з лікарів, який після операції тихо сказав мені: «Отче, під час операції я молився». Він не був православним християнином. Він був мусульманином. Але, стоячи біля операційного столу, він усім серцем просив Бога допомогти врятувати життя людини. У ту хвилину я ще раз зрозумів, наскільки близькою стає людина до Бога тоді, коли зустрічається з людським безсиллям.

Недаремно кажуть, що в окопах майже немає невіруючих. Я дозволю собі додати: і в операційних також. Коли смерть стоїть зовсім поруч, людська гордість відступає. Тоді вже не допомагають гучні слова, політичні суперечки чи самовпевненість. Людина починає дивитися в небо зовсім іншими очима. Вона розуміє, наскільки крихким є земне життя і як багато залежить не від нашої сили, а від Божої милості.

Сьогодні через подібні випробування проходить майже кожна українська родина. Уже багато років війна приносить біль, сльози й утрати. Хтось оплакує загиблих рідних. Хтось чекає звістки від своїх близьких. Хтось залишився без дому. Хтось змушений починати життя спочатку. Наш народ несе важкий хрест, і цей хрест торкається практично кожного. Але саме тепер ми особливо повинні пам'ятати слова апостола Павла: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте Закон Христовий». Поки ми здатні співчувати, підтримувати, молитися один за одного і допомагати ближньому, ми залишаємося народом, який живе не лише земними турботами, а й Євангелієм Христовим.

Кожен сьогодні виконує своє служіння. Своє служіння несуть військові, які захищають Батьківщину. Своє служіння несуть медики, рятувальники, волонтери, священники, учителі, матері й батьки. І свій нелегкий тягар несуть також ті, кому Господь попустив управляти державою. Ми можемо по-різному оцінювати їхні рішення, можемо погоджуватися з ними або ні, але Святе Письмо не закликає нас до ненависті. Воно закликає нас молитися, щоб Господь дарував усім, хто несе відповідальність за долю народу, мудрість, страх Божий, справедливість і милосердя. Лише молитва здатна змінити людське серце. Лише любов сильніша за ненависть. І лише Христос може принести той мир, якого ніколи не зможе дати жодна людська сила. І ось тут, дорогі браття і сестри, ми підходимо до найважливішого питання. Для чого Господь залишає нас на землі? Невже лише для того, щоб ми прожили кілька десятків років, збудували будинок, посадили дерево, виростили дітей, заробили гроші, а потім назавжди зникли? Якщо так, то людське життя було б надто коротким і позбавленим справжнього сенсу. Але Христос відкрив нам набагато більшу істину. Людина створена не для тимчасового існування, а для вічності. Наше земне життя — це лише початок великої дороги, яка не закінчується смертю. Саме тому Господь дивиться не на те, скільки років ми прожили, а на те, якими ми стали.

Коли одного дня кожен із нас постане перед Богом, Він не запитає, скільки ми заробили, які посади займали чи скільки людей нам аплодували. Не запитає, скільки книжок ми написали, скільки будинків збудували або яких земних успіхів досягли. Усе це залишиться тут, на землі. Перед престолом Божим матиме значення лише одне: чи стало наше серце схожим на серце Христове? Чи навчилися ми любити, коли навколо панувала ненависть? Чи вміли прощати, коли нас кривдили? Чи зберегли віру тоді, коли здавалося, що саме небо мовчить? Чи простягнули руку допомоги тому, хто вже втрачав останню надію?

Саме тому я завжди повторюю: не бійтеся страждань більше, ніж гріха. Не бійтеся тимчасового болю більше, ніж втратити Бога. Бо тілесний біль колись неодмінно закінчиться. Закінчаться хвороби. Закінчиться старість. Закінчаться війни. Замовкнуть гармати. Перестануть летіти ракети. Людство переживе ще не одну епоху, зміняться держави, впадуть імперії, забудуться імена тих, кого сьогодні вважають великими. Але любов Божа не закінчиться ніколи. Вона переживе і нас, і весь цей світ. Саме вона стане тією єдиною реальністю, яка залишиться у вічності.

Іноді люди запитують мене: «Отче, як не втратити віру, коли так важко?» Я не знаю простішої відповіді, ніж та, яку залишив нам Сам Христос. Не потрібно намагатися зрозуміти все, що відбувається. Не кожну скорботу можна пояснити людським розумом. Але можна довіритися Богові. Маленька дитина не завжди розуміє, чому лікар робить їй боляче, але довіряє батькам, які привели її на лікування. Так само і ми не завжди розуміємо Божий задум, але можемо довіряти Тому, Хто любить нас більше, ніж ми самі здатні себе любити.

Саме такою була віра святих. Саме такою була віра мучеників. Саме такою була віра всіх тих людей, які пройшли через страшні випробування і не втратили надії. Вони не були людьми без болю. Вони були людьми, які не дозволили болю відібрати у них Бога. І тому сьогодні Церква прославляє їх не за те, що вони ніколи не плакали, а за те, що навіть крізь сльози залишилися вірними Христові.

Дорогі мої, якщо сьогодні комусь із вас важко, якщо серце стискається від болю, якщо здається, що сили вже закінчилися, не поспішайте впадати у відчай. Господь значно ближчий до вас, ніж вам здається. Він поруч із лікарняним ліжком. Він поруч із матір'ю, яка чекає сина з війни. Він поруч із воїном у холодному окопі. Він поруч із самотньою людиною, яка засинає у порожньому будинку. Він поруч із кожним, хто плаче і молиться. Христос ніколи не проходить повз людський біль. Він Сам пройшов дорогою Голгофи і тому знає ціну кожної людської сльози. Саме тому ми маємо право сподіватися навіть тоді, коли, з людського погляду, надії вже не залишилося.

Пам'ятаймо: після Великої П'ятниці настала Пасха. Після Голгофи прийшло Воскресіння. Так буде і в житті кожної людини, яка не втратить довіри до Бога. Бо жодна ніч не триває вічно. Після найтемнішої години неодмінно сходить сонце. І після кожного земного хреста Господь готує Своїм вірним радість, яку людське серце сьогодні навіть не здатне уявити. Тому, дорогі браття і сестри, не дозволяймо скорботам зробити наші серця жорстокими. На жаль, саме це дуже часто відбувається з людиною. Вона починає думати, що весь світ налаштований проти неї, що Бог її залишив, що справедливості більше не існує. Звідси народжуються озлоблення, ненависть, бажання помсти, байдужість до чужого болю. Але саме цього й прагне ворог людського спасіння. Він не завжди може позбавити людину здоров'я чи достатку, але дуже хоче позбавити її любові. Бо людина, яка втратила любов, уже починає втрачати самого Бога.

Апостол Павло закликає нас: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром». Ці слова особливо важливі сьогодні, коли навколо так багато болю, ненависті й людського горя. Дуже легко відповісти образою на образу, гнівом на гнів, прокляттям на прокляття. Набагато важче зберегти чисте серце, не втратити співчуття і продовжувати молитися навіть за тих, хто завдає нам болю. Але саме до цього закликає нас Христос. Любов не означає погоджуватися зі злом. Любов означає не дозволити злу оселитися у власному серці.

Ми живемо в непростий час. Війна щодня приносить нові страждання. Гинуть люди. Руйнуються міста й села. Діти втрачають батьків, а батьки — своїх дітей. Іноді здається, що людський біль уже неможливо виміряти. Але саме в такі часи особливо важливо пам'ятати, що Господь не перестав бути Господом історії. Він, як і раніше, тримає світ у Своїх руках. Ми не завжди розуміємо Його Промисел, але знаємо, що жодна людська сльоза не падає на землю непоміченою. Бог бачить кожне страждання, чує кожну молитву і неодмінно воздасть кожному за його діла.

Саме тому ми покликані не лише молитися за себе. Ми повинні молитися за наших воїнів, які щодня ризикують своїм життям. Молитися за поранених і полонених. За тих, хто втратив рідних і залишився сам на сам зі своїм горем. За лікарів, які рятують життя. За волонтерів, які часто віддають останнє, щоб підтримати інших. За священників, які несуть людям слово Божої надії. І, як навчає нас Святе Письмо, ми повинні молитися також за тих, хто несе важкий тягар державної влади. Можна по-різному ставитися до їхніх рішень, але відповідальність за долю мільйонів людей є надзвичайно важким хрестом. Саме тому апостол Павло закликає приносити молитви за всіх, хто має владу, щоб Господь дарував їм мудрість, справедливість, мужність і страх Божий.

Дорогі мої, ніколи не думайте, що навіть найменша добра справа є марною. Іноді добре слово, сказане вчасно, рятує людину від відчаю. Іноді простий телефонний дзвінок повертає тому, хто вже втрачав надію, бажання жити. Іноді шматок хліба, подарований голодному, стає для нього справжнім свідченням Божої любові. Господь ніколи не забуває таких вчинків. Перед Ним немає малих добрих справ. Є лише любов, з якою вони звершуються.

Часом люди запитують: «Що я можу зробити? Я ж нічого не зміню у цьому великому світі». Але саме так починаються великі зміни — з одного доброго серця. З однієї молитви. З одного слова підтримки. З одного прощення. З одного милосердного вчинку. Господь ніколи не вимагав від людини змінити весь світ. Він просив почати із самого себе. Якщо кожен із нас стане хоч трохи добрішим, чеснішим, терплячішим і милосерднішим, світ навколо нас уже стане іншим.

Ось чому сьогодні я хочу, щоб кожен, хто слухає цю проповідь, виніс із неї одну просту, але надзвичайно важливу думку: не вимірюйте своє життя кількістю скорбот. Вимірюйте його кількістю любові. Не рахуйте, скільки разів ви плакали. Краще подумайте, скільки разів ви допомогли іншому витерти його сльози. Не запитуйте щодня: «За що мені це?» Краще частіше запитуйте себе: «Господи, чого Ти хочеш навчити мене через це випробування?» І тоді навіть найважчий хрест перестане бути безглуздим, бо стане дорогою, яка веде людину до Бога.  І наостанок, дорогі браття і сестри, хочу повернутися до тієї розмови, з якої почалася сьогоднішня проповідь. Я й досі пам'ятаю голос Віталія Олексійовича, його втому, його біль і ті слова, які він промовив майже пошепки: «Отче... мені дуже боляче...» Тоді я зрозумів, що перед обличчям страждання всі люди стають однаковими. Зникають титули, нагороди, багатство, політичні погляди, наукові звання й людська слава. Залишається лише людина і Бог. Саме тоді стає зрозумілим, що найдорожчим скарбом є не здоров'я, хоча ми повинні берегти його; не достаток, хоча він полегшує життя; не довголіття, хоча кожен хоче прожити якомога більше років. Найбільшим даром є можливість жити з Богом, довіряти Йому, молитися, каятися, причащатися Святих Христових Таїн і знати, що після закінчення земного шляху нас чекає не порожнеча, а зустріч із люблячим Небесним Отцем.

Кожен прожитий день є Божим даром. Кожен ранок, коли ми відкриваємо очі, є новою можливістю зробити добро, попросити пробачення, примиритися з тими, з ким були в сварці, підтримати слабшого, подякувати Господу за Його милість. Ми дуже часто відкладаємо найважливіше на потім, ніби впевнені, що попереду ще багато часу. Але ніхто з нас не знає ні дня, ні години, коли Господь покличе нас до Себе. Саме тому так важливо навчитися жити сьогодні так, щоб не було соромно постати перед Ним завтра.

Не відкладайте покаяння. Не відкладайте добрих справ. Не відкладайте примирення. Не відкладайте слів любові для своїх рідних. Ми не знаємо, чи матимемо ще одну нагоду сказати людині: «Пробач», «Я люблю тебе», «Дякую», «Я молюся за тебе». Час, який Господь дає нам, є безцінним. Його неможливо повернути, але його можна освятити любов'ю, милосердям і вірою.

Якщо сьогодні хтось із вас переживає важкі випробування, не втрачайте мужності. Якщо ваше серце стискається від болю, якщо ви більше не бачите виходу, якщо здається, що сили залишили вас, пам'ятайте: Господь не покинув вас. Він поруч. Він бачить те, чого не бачимо ми. Він знає кінець нашої дороги ще тоді, коли ми бачимо лише її початок. Він ніколи не залишає тих, хто покладає на Нього свою надію. Іноді Він не відразу забирає хрест, але завжди дає сили його донести. Іноді Він не змінює обставин, але неодмінно змінює людське серце, наповнюючи його миром, який неможливо пояснити словами.

Тому не бійтеся свого хреста. Бійтеся лише прожити життя без любові, без віри і без Бога. Бо тимчасовий біль минає. Закінчуються хвороби, закінчуються війни, закінчуються людські страждання, завершується саме земне життя. Але любов Божа не має кінця. Саме вона зустріне нас на порозі вічності. Саме вона витре кожну сльозу. Саме вона відкриє двері Небесного Царства всім, хто зберіг вірність Христові.

Нехай же Всемилостивий Господь укріпить усіх, хто сьогодні страждає. Нехай потішить тих, хто плаче. Нехай зцілить хворих, підтримає самотніх, захистить наших воїнів, благословить лікарів, рятувальників, волонтерів і всіх, хто служить ближнім. Нехай дарує мудрість усім, хто несе відповідальність за долю держави і народу, а нашій багатостраждальній Україні нехай пошле справедливий, міцний і благословенний мир. І нехай кожному з нас Господь допоможе пройти свій земний шлях так, щоб одного дня ми почули Його тихий і радісний голос: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу».

Бо дорожче за будь-який тимчасовий біль є лише одне — вічність із Богом.

Йому ж, Отцю, і Сину, і Святому Духові нехай буде слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Автор Широков А.А. 09,07,2026 г Киев Украина.