Нова надiя. Глава 22. Сигнал

Роман з Русланом прийшли гратися і вправлятися у стрільбі з луків до своєї схованки на березі річки Кислячки.
Але тренування перервав сильний дощ, тому брати сховалися в середині льоху. Дверцята вони прикрили не повністю, щоб було світло і в приміщення надходило свіже повітря.
– Спати хочеться, – позіхнув Руслан, – мабуть, із-за дощу. Може, поспимо трохи?
– Давай. Тільки ляду закриємо, щоб ніхто випадково нашу криївку не знайшов.
Діти уляглися на сіні і вкрилися шерстяною ковдрою. Коли вони виспалися й відчинили ляду, виявилось, що дощ вже закінчився. Хлопці з радістю вибралися назовні.
– Дивись, – показав Роман рукою, – батюшка!
На березі Кислячки під старими вербами спиною до хлопчиків стоїть отець Зосима. Брати підбігли до нього.
– Доброго дня! – в один голос радісно привітались вони.
– Тихіше, діти, – застережливо підняв руку батюшка.
Брати простежили за поглядом батюшки і побачили, як з протилежного берегу річки до їхнього берегу пливуть два десятки човнів з кримськими татарами. Від побаченого діти розгубилися.
– Треба  наших людей попередити, – вирвалось в Руслана.
– Треба, звичайно, тільки як?
– У нас же є кілька мушкетів. Можна вистрілити з них.
– Вітер в наш бік, – розсудливо відповів батюшка, – до того ж дуже сильний. Навряд чи в селі почують.
Роман замислився, а потім сказав:
– А ще в нас є порох. Якщо його підірвати, може тоді почують? Тільки підірвати його треба нагорі.
– Навпаки, – поправив його батюшка, – зірвати його треба в низині, біля річки, тоді луна буде сильнішою!
Вони повернулися і разом швидко пішли до схованки.
– Залізьте всередину і подайте мені глечик з порохом і два порожні. Самі залишайтесь тут і не висовуйтесь. Зрозуміли?
Хлопці подали батюшці все необхідне, а самі не стали закриватися у криївці, а спостерігають за отцем Зосимою. Після того, як він врятував їх, вони щиро прихилилися серцями до нього, і тепер хвилюються за нього, як за рідного.
Той непомітно повернувся на берег і розсипав порох в три глечики. Потім почав вставляти і закріпляти гніт.
Коли човни з татарами порівнялись з місцем, де у верболозах ховається батюшка, той перехрестився, розпалив вогонь, підпалив гніт і пожбурив саморобні гранати одну за одною в човни ординців.
З першого разу він з опалу не вцілив, і перша граната впала у воду, але дві інші вцілили в човни. Пролунали вибухи. Потужна луна підсилила звуки вибухів так, ніби вистрілили з гармат.
Поранені татари закричали від болю. Два човни почали тонути. Батюшка тим часом, зігнувшись, добіг до льоху і стрибнув у середину.
Після цього він закрив ляду на залізний засов, який приладнав ще с самого початку, щоб дверцята не можна було відкрити ззовні.
– Ну, сподіваюсь, вони нас не знайдуть.
– Знатно бабахнуло, – промовив Руслан. – Думаю, в Кисляку точно почули наш сигнал!
Поручик Яновський ще був у своєму маєтку, коли почув вибухи на Кислячці. Він з подивом повернувся в той бік.
– Ігнате, – гукнув він одного із челядників, – бери мого коня, бо він вже осідланий і скачи, подивись, що воно там таке?
Поки Гнат з’їздив до місця, де колись знаходився Киселин, і повернувся назад, Яновський підняв на ноги всіх слуг, вони озброїлись і зайняли місця на стінах і сторожових вежах.
– Татари! – заволав Гнат, під’їхавши до маєтку. – Пане граф, татари!
– Скачи в Гайсин, – наказав поручик. – Можливо вони не почули вибухів. Розкажи все поручику Ясинському або сотнику Сахно! Давай! Скачи!
Потім граф швидко повернувся до слуг.
– Бийте на сполох! Закривайте ворота! Готуємось до бою!
Хтось із слуг почав калатати у дзвін. Тут із правої вежі гримнув постріл з гаківниці. За нею одразу пролунав постріл з лівої вежі. Кримчаки пішли на приступ.
Всі челядники Яновського озброєні вогнепальною зброєю, тому вони дали залп із мушкетів, після чого стали стріляти з пістолів.
Метушня потрохи вщухала, наступив порядок. Поки челядники Яновського перезаряджали зброю, у фланг ординцям вдарили кислячани. Поручик очікував, що після цього татари відступлять, але вони і далі лізуть напролом, що на них зовсім не схоже.
– Щось тут не так, – сказав Яновський старшому челяднику Остапу Мудрику. – Не інакше, щось вони задумали. Тільки що?
– Дивіться, пане!
Яновський прослідкував за рукою Мудрика. Маєток виходить південною стороною на берег Кислячки, і звідти підпливають два десятки великих човнів з татарами.
– Ах ти ж, – лайнувся граф зовсім не по-шляхетські.
Гармаші з правої вежі без команди графа розвернули гаківницю і вистрілили по човнам. Стріляють вони влучно: два постріли – два човни почали тонути.
– Відчиніть ворота, – закричав граф, – нехай кислячани заходять до нас!
Але першим у двір заскочив Гнат на коні поручика. Він осадив розгарячілого коня перед графом.
– Ну? – кинувся до нього Яновський.
– Поручику Ясинському я все доповів. Але допомоги не буде. Гайсин штурмують кримчаки, і на Куну також напали. Вони самі потребують допомоги.
Кислячани хто верхи, хто пішки увійшли на територію маєтку. Частина з них поспішила на стіни, а частина – до берегу річки.
Ворота знову зачинили. Поручик Яновський почуває тепер себе значно впевненіше. Він почав командувати козаками і селянами.
– Ігнате, які у них втрати?
– Разом з тими, що потонули на човнах вище за течією і тут, думаю, вбитими – більше сотні. А було їх до пів тисячі.
– Добре, але все одно забагато. Не знаю, чи стане нашої сили відбитися. Пане Бажан, що з жінками і дітьми?
– Богу дякувати, встигли сховатись в землянках на північ від села. За них не переживайте. Оріяна організувала збройний загін з дівчат і жінок для охорони табору.
Поручик навіть посміхнувся, не дивлячись, на цю страшну хвилину. Хіба такий народ може хтось здолати?
В цей час ординці спробували висадитись на берег прямо в маєтку Яновського. Але берег Кислячки тут високий, до води є тільки дерев’яні сходи до причалу, тому оборонятись тут легко.
            Козаки з самопалів і луків перебили майже всіх кримчаків на човнах. Гаківниці розтрощили ще чотири човни з кримчаками. Недобиті рештки татарів відпливли подалі від маєтку. Поручик повернувся до війта села Кисляк.
– Налягає вража сила. Пане Лозицький, залиште тут десять чоловіків, а решта – на стіни!
Але татари, побачивши, що їх товаришів на човнах майже всіх перебили, більше під кулі не спішать. Вони збились в купу навколо свого мурзи.
– Гей, гармаші! – гучно гукнув Яновський. – Вріжте по ним картеччю! Тільки не ядрами! Пороху трохи більше дайте, щоб точно до них дістати!
Ревнули гаківниці, сіючи смерть і поранення серед ординців великою кількістю маленьких смертоносних шматочків заліза. Потім ще раз.
Кримчаки відступили. Вони хотіли забрати з полю бою поранених, але кислячани з челядниками відкрили по ним такий щільний вогонь з мушкетів і самопалів, що татари просто відступили.
– От тепер ми заберемо їх поранених в полон для обміну, – задоволено гукнув Яновський. – І зброю їх забирайте, коней теж. Ігнате, прослідкуй, куди пішли татари.
Гнат на коні поручика поскакав за кримчаками, не наближаючись до них. Слуги кинулись ловити оскаженілих від болю, поранених татарських коней.
До графа підійшли кілька запорожців.
– Бачу, у вас до мене справа? – посміхнувся граф.
– Так, – серйозно відповів Мартин Паталаха. – Ми відбились, а от під стінами Гайсина триває бій. Нас, звісно, малувато, але ми можемо несподівано вдарити в бік татарам. Дивись, і шальки терезів повернуться на користь гайсинчан?
– Згоден. Скільки ми можемо відправити людей? Я можу відрядити тридцять челядників. І обидві гаківниці дам.
– Разом з селянами можемо виставити сотню, але коней на всіх немає.
– Коней я теж дам. Сідлати коні! Швидко!
Невдовзі кінний загін запорожців, селян і челядників пана Яновського з двома гаківницями на возах виїхали на поміч залоги містечка Гайсин. Вони не поїхали дорогою, а прокралися через сосновий бір майже впритул до кримчаків.
Спочатку з тилу по ординцям вистрілили гаківниці, потім пролунав залп з мушкетів і козацьких самопалів. Потім знову вистрілили гаківниці, і 130 вершників врізались у стрій татар. Але ті не прийняли бою і кинулись навтьоки.
Поручик Ясинський, який бачить все це із фортечної стіни, зняв шапку-«гетьманку», витер піт з чола і сказав сотнику Сахно:
– От, а кажуть люди, що чудес не буває! Хіба ж це не диво – кислячани самі відбилися від в рази переважаючого їх супротивника, та ще й нам змогли допомогти! Як на мене – диво та й годі.
– То що, за прикладом кислячан, допоможемо жителям Куни? – запитав сотник.
– Так. Знімайте з фортечних стін чотири гаківниці, а ці нехай повертаються до маєтку пана Яновського. Ми без них, якщо що – впораємось, а от він там – ні.
До Кисляка повернулись всі челядники з гаківницями, а сотня козаків і селян разом з реєстровцями із залоги фортеці поспішили до Куни, звідки доноситься гармидер дальнього бою. Там вони несподіваним ударом у фланг відкинули ординців, і ті поспішили відступити.
– Славна в нас сьогодні видалась вікторія, – посміхнувся поручик Ясинський, витираючи піт з високого чола.
Отець Зосима з Романом і Русланом довго просиділи в льоху, бо чули і постріли, і лемент на татарській мові, і тупіт великої кількості коней. Тільки під вечір батюшка обережно прочинив ляду і став придивлятися і прислухатися.
Переконавшись, що поблизу нікого немає, він виліз назовні. Знову обдивився і тільки після цього дозволив дітям вилізти з укриття. Після затхлого повітря в льоху діти дихають на повні груди чистим повітрям.
Разом вони повернулись до села. А там скрізь палахкотять багаття, на яких вариться, жариться, париться, печеться конина, бо в бою загинуло і було важко поранено багато татарських коней.
– О, я вже б і поїв, – нюхаючи смачні запахи, сказав Руслан.
Тут їх побачила Оріяна і кинулась до них.
– Вибач, сестро, – випередив її батюшка, – ми ховались разом. Не було ні часу, ні можливості попередити вас, що діти в безпеці.
– Дякую вам, отче, – крізь сльози відповіла щаслива мати, – я вже не знала, що й думати. Живі! Яке щастя!
Вона пригорнула до себе синочків і почала їх обціловувати. Побачивши онуків, до них прибігла і баба Марія.
– Ідемо додому, – запросила Марія, – наша хата ближче до Гайсина.
– Бабусю, ми хочемо їсти, – подивився благально знизу до гори Роман, – тут скрізь так смачно пахне!
– Ідіть-но сюди, – покликав їх Василь Голобля, який кашоварить біля великого казана, – в мене якраз вже все готове! Мийте руки!
Він наклав на дерев’яну прямокутну татарську тацю з бортиками висотою у вершок великі шматки духмяної, гарячої конини, налив в піали жирний бульйон з подрібненим часником, а ще свіжий хліб.
– Чи маєте ви ножі? – запитав Голобля. – Я у вашому віці вже мав! Смачного!
Хлопчики дістали ножики і почали відрізати ними шматочки гарячого, яке обпікає пальці, апетитного м’яса.
– Ох і смачно! Дякуємо вам, дядьку Василю! – голосно гукнув Роман.
– Їжте на здоров’я і ростіть великими і дужими, як ваш дід Самійло!
Побачивши, що Марія й Оріяна засмутились після згадки про загиблого Самійла, Голобля розгублено замовк.
Діти їли самі, бо мати й бабуся допомагали пораненим односельцям. Руслан нарешті наївся і подивився на брата.
– Про що думаєш?
– Такий бій був, а ми просиділи в схованці і ні на що не розжилися.
– Нічого страшного. В нас із тобою завдяки батюшці і так всього вдосталь! Крім того, саме батюшка подав сигнал, який попередив наших людей про напад татар! Так що все просто чудово!
Брат погодився і нарешті заспокоївся.