Нова надiя. Глава 23. Iванко

Після сніданку, сьогодні це була соломаха – житнє борошно, зварене на воді і засмажене олією, курінний отаман Михайло Кремінь вийшов за Січ, щоб обдивитися табун Кисляківського куреня. Ще він подивився, як справи в рибалок, бо риба на Січі – це один з головних продуктів і товарів для продажу.
Козаки в цей час хто латає одяг чи лагодить чоботи, хто пішов до Дніпра прати сорочку. Дехто порається біля своєї зброї або лагодить військові човни.
Молодь в січових окопах займається тренувальними бійками. Старші козаки пильнують, щоб часом у запалі бійки молоді не завдали один одному важких поранень. Як побачать кров – зараз же зупиняють бійку.
Кремінь повернувся до куреню, сів за стіл і почав щось занотовувати на аркуші паперу. За цим заняттям його застав десятник спеціального загону Карп Журба.
– Чолом! Про що задумались, пане отамане?
Кремінь від несподіванки мало не здригнувся, бо не помітив, і не почув, як до нього підійшов десятник.
– Та ось гадаю, як так виходить, що більшість запорожців – це піхота, а в татар в кожного воїна по три коня? 
– Ну, в нашому курені майже всі кінні.
– Я сьогодні перевірив – не вистачає 41 коня, і ще 20 поранені. Якщо сьогодні довелось би вирушити в похід, то на 61 козака коней не вистачає.
Кремінь опустив голову і знову про щось задумався. Потім, ніби згадав щось і підняв голову.
– Карпе, ти до мене по ділу, чи просто так?
– У справі.
– Ну, то сідай і розповідай. Слухаю.
– Дізнався я, що січові характерники поклали око на нашого Іванка Гардового. Хочуть забрати його до себе.
– Іванко і нам в курені знадобиться, і багато користі принесе.
– Без сумніву. Тому прошу вас перевести Іванка до мого десятка.
– Тільки Іванка? – посміхнувся Кремінь. – А чому не просиш за Мирослава Коберника і Петрика Сомика? Вони ж – не розлий вода?
– Як би це пояснити, – насупився Журба, – Мирослав, звісно, хоробрий, надійний, сильний, витривалий, але….
– Такий, як більшість козаків, – підказав отаман.
– Саме так! Він такий, як усі. Петрик ще дуже молодий. Я за ним спостерігаю, але він себе ще недостатньо проявив. А от Іванко – зовсім інша річ. Він вже зараз на голову, а то й на дві вищий за інших козаків. Йому давно місце в моєму десятку, а Мирославу й Петрику – ні.
– Хоча Петрик ще може дорости до рівня твого десятку.
– От тоді про нього і поговоримо, а поки ще – ранувато.
– Добре, Карпе. З сьогоднішнього дня переводимо Іванка Гардового у твій десяток. Сам йому перекажеш цю новину.
– Дякую, пане отамане!
Журба підвівся з лави, але йти не поспішає.
– Чого мнешся? – усміхнувся Кремінь. – Що ще? Бачу, що це ще не все. Каже вже.
– Бачите, пане отамане, моїм козакам часто буває, треба підкрастися до ворожих чатових, а в червоних чи синіх шароварах зробити це непомітно – майже неможливо. Взагалі в нас занадто яскравий одяг.
– То що ти пропонуєш?
– Виділіть нам з грошей куреня, будь ласка, грошей на купівлю тканини сірого кольору. А ми з неї пошиємо одяг, придатний для виконання подібних завдань.
– Добре. Порахуй, скільки для цього потрібно грошей, і ми придбаємо все, що потрібно.
– От ви кажете, коней на всіх не вистачає, – подумав Журба, – в більшості запорожців сорочка і та одна, єдина.
Про себе Кремінь порадів, що в його курені є такий десяток козаків, здатних виконати будь яке завдання. Журба зрадів, подякував і вийшов.
Тільки-но він вийшов, як до куреню шумно ввалився Василь Голобля з повними відрами води.
– Пане отамане, – з порогу заговорив він, – не діло це – на весь курінь, на всі потреби воду відрами з Дніпра носити. Давайте, придбаємо велику діжку на колесах, щоб  конем возити?
– Ні, пане Василю. Зараз в нас на це грошей немає. Бери стільки козаків, скільки треба і носіть воду, як всі інші.
Засмучений Голобля, який не очікував відмови, невдоволено засопів.
– Пане Василю, якщо заробимо грошей, обіцяю – тоді повернемось до твоєї примхи, а поки що – ні.
Голобля нічого не відповів і заходився куховарити, бо час готувати обід. Всі козацькі страви готуються в кабицях, які містяться у сінях кожного куреня.
Опівдні на січовій башті вистрілять гармати, і все товариство мерщій поквапиться до куренів, де на них чекатимуть паруючі вагани з тетерею (пшоно або житнє борошно з квасом). Отамани прочитають «Отче наш», після чого всі сядуть до столу, дістануть з-за халяви чобота або з-за пояса ложки, і почнуть обідати.
Після тетері кухарі подадуть на стеблах (дошки з видовбаною серединою, щоб з них на стіл не стікала юшка) варену або запечену рибу. Якщо не піст, то кухарі готують баранину або дичину.
В якості напоїв – мед, пиво та інше, які подають в кінвах – це такі невеликі відра з причепленими до них коряками. Кожний козак черпає з них те, що хоче, запиваючи їжу.
Після обіду козаки відпочиватимуть. Часто вони запрошують кобзаря, щоб послухати його пісень та дум.
На вечерю здебільшого подають гречані галушки з часником, юшку з риби або куліш із салом чи олією. Військова старшина – суддя, писар, осавул і сам кошовий отаман обідають і сплять у своїх куренях, разом з простими козаками.
Увечері запорожці зберуться на березі Дніпра чи на січовому майдані. Будуть грати музики, охочі козаки співатимуть або танцюватимуть гопака, доки не згасне вечірня зоря. Так минає день на Січі.
Не встиг Голобля приготувати обід, як до куреню зайшов Іванко Гардовий. Побачивши отамана, він поспішив до нього.
– Батьку, Гнат Журба сказав, що ви переводите мене в його десяток.
– Так, синку. Ти себе настільки чудово проявив, що повинен бути саме в десятку Журби. Ти ж знаєш, які там хлопці?
– Знаю. Дякую, батьку, за таку честь! Я не підведу! То мені і в курені перебиратися спати до козаків Журби?
– Бажано, синку. Спілкуватися і товаришувати із старими друзями тобі ніхто не забороняє, але буде правильно, якщо ти більше часу проводитимеш із козаками десятку.
– Добре. Ще раз дякую, – вклонився Іванко.
– Тільки не задирай передчасно носа. Тобі ще є чого вчитись. Іди на берег Дніпра, знайти козаків Журби і приєднуйся до їх занять.
Іванко ще раз вклонився і поспішив на берег. Він швидко знайшов нових побратимів, і ті почали вчити його ставити самостріли з луків.
Мирослав і Петрик дуже засмутилися, коли дізнались, що Іванко тепер буде не з ними. У Петрика від хвилювання навіть сльози на очі навернулися.
– Воно, звісно, ніби й правильно, – гірко зітхнув Мирослав, – вигадками, хитрощами, молодецтвом ти випереджаєш всіх нас, але все одно, якось це несподівано. Я був впевнений, що ми з тобою воюватимемо пліч-о-пліч, а тепер не знаю, що і сказати.
Петрик зціпив зуби і мовчить. Іванко намагається заспокоїти друзів.
– Нічого страшного не сталось. Ми, як і раніше, залишаємося в одному курені, тільки в різних десятках. Бачитись будемо часто, майже щодня.
– От тільки в боях тебе більше не буде поряд з нами, – знову зітхнув Мирослав. – Як же це так?
– Та заспокойтесь ви, – суворо промовив Голобля, – якби Іванка не перевели до Журби, то його забрали б до себе характерники. От тоді ви вже дійсно рідко би бачились.
– Звідки знаєте? – повернулись до нього всі троє: Іванко, Мирослав і Петрик.
– Раз кажу – значить, знаю, – ухильно відповів кухар. – Чи, може, Іванку, ти хочеш стати характерником? Як на мене, з тебе вийшов би неабиякий характерник.
– Ні, дядьку Василю, не хочу, бо їм не можна одружуватися. Так що для мене краще бути в десятку Журби. Кому мені дякувати за це?
– Богу дякуй, синку, а ще – Журбі і Креміню. А що, – хитро підморгнув Голобля Іванку, – в тебе вже є яка дівчина на прикметі? Якщо думаєш сватів засилати, бере мене за свата! Не пошкодуєш!
– Та то я так, наперед, – засоромився хлопець.
– А все таки, хто вона? – запитав Мирослав. – Диму ж без вогню не буває.
Товариші жадають хутчіш знати, хто та дівчина, яка полонила серце їх вірного побратима. Іванко в збентеженні задумався, а потім все таки зізнався:
– Колись ми з татом їздили в село Кублич до його побратима з Переяславського куреня. А в нього дочка. Тоді вона мені дуже сподобалася, але після того я її більше не бачив.
– І як її звати? – першим запитав Мирослав.
– Галя.
– Несе Галя воду, на воді калина. Не втечеш від Галі, як не втечеш від війни, – з почуттям заспівав Голобля. – То це пісня про неї і про тебе?
– Значить, будеш в наших краях – заїдь в Кублич і подивись, яка та Галя зараз, – порадив Мирослав.
– Боюсь, – зізнався Іванко. – Раптом вона вже заміжня?
– Як не заїдеш, то точно втратиш її. Звідки їй, бідолашній знати про те, що її кохає запорізький козак Іванко Гардовий? – слушно зауважив Голобля.
– Ну, може, ви і праві, – визнав Іванко. 
Тут в курінь разом зайшов увесь десяток Журби: Арсен Дрімайло, Яким Євтушок, Назар Одарич, Гнат Баш, Захар Книш, Федь Закутько, Орест Злидня на чолі із своїм незмінним десятником.
– Агов, Гардовий молодший! Йди-но до нас, – побачивши Іванка, покликав Журба. – Будемо знайомитися ближче.
– Ну, все, друзі. Мені час.
Іванко зібрав свою постіль, зброю, але все одразу взяти не зміг, тому Мирослав з Петриком допомогли йому перенести речі в куток куреня, де мешкає десяток Журби. Коли хлопці повернулися назад, Голоблі на місці вже не було.
– Мабуть, займається своїми куховарськими справами, – знизав плечима Петрик.
Насправді Голобля пішов до Переяславського куреня, де знайшов старих побратимів покійного Самійла Гардового – Архипа Тарана, Оверка Муху, Романа Коломака і Стаса Носа.
– А, пане Василю! – зраділи вони. – Чолом! Яким побитом до нас? Невже скучив? Га-га-га!
– Чолом, браття! Маю до вас запитання. Тільки справа, так би мовити, таємна. Ви ж знаєте сина Самійла Гардового?
– Питаєш! Звісно, знаємо. Справний козак. А що з ним?
– Закохався він. Може, хто з вас знає, як звати побратима Самійла, який живе в селі Кублич на Гайсинщині?
– Та ми всі знаємо. Його звати Охрім Маслюк, а його дочку – Галя. То це в неї закохався Самійлів син? – запитав Архип Таран.
– Так. В мене до вас величезне прохання від мене, від зятя Самійла – Мирослава, і від інших кислячан. Чи не могли б ви вигадати щось таке, щоб Іванко заїхав до Маслюків? Може, разом з ним хтось з вас поїде, або передасть щось тому побратиму через Іванка?
Старі козаки перезирнулися.
– Гарні в Іванка земляки, – тепло промовив Стас Ніс. – Обіцяємо, Василю, ми неодмінно щось вигадаємо.
– Тільки ви ж глядіть, нікому ні слова, – нагадав Голобля.
– Ні пів слова, – посміхнувся Роман Коломак.
– Ну, дивіться, ви обіцяли. А тепер піду я. Вечерю треба готувати.
І задоволений Голобля поспішив до свого куреня.