Нова надiя. Глава 24. Квiтник

Після закінчення недільної служби в церкві, Софія Сомик раптом оголосила.
– А давайте прикрасимо двір нашої церкви квітами? Нехай вона стане самою гарною у всьому Брацлавському воєводстві?
– Це як? – здивувалась Сметаниха.
– Залишимо тільки те коло, по якому на Великдень ми ходимо хресним ходом навколо храму, а ще проходи від воріт і від дверей храму, а все інше засадимо різними квітами. Гарно буде. Що скажете, дівчата?
Отець Зосима несподівано підтримав Софію.
– Браття і сестри, особисто я не бачу в цьому нічого поганого. Думаю, вам самим буде приємніше йти до такого храму і знаходитися тут.
– А як же столи й лави, за якими ми святкуємо храмовий празник на церковному подвір’ї?
– Моє обійстя знаходиться через паркан від храму, – відповів батюшка, – можемо столи вкопати там. Місця вистачить.
Так жителі Кисляка почали помалу зносити до храму різні квіти й садити їх. Не всі квіти одразу прийнялися, але люди впевнені, що на наступний рік церковний двір перетвориться на справжню величезну клумбу.
Біля воріт вкопали величезного дерев’яного хреста. Ще місцями серед квітів залишились великі брили граніту, бо Кисляк весь побудований на суцільній гранітній скелі.
Навіть князь Тадеуш Острозький, проїжджаючи повз церкву, прямуючи до маєтку пана Яновського, з подивом подивився на церковний двір. Доїхавши до Яновського, він, не злізаючи з коня, запитав:
– А що то у вас з церквою, пане Лешек? Зізнатися, я такої краси, здається, і у самій Варшаві не бачив. І в Кракові такого немає.
– Душа просить краси, – усміхнувся граф, гадаючи, чого це Тадеуш завітав до нього. Зрозуміло, що не з доброго дива. – Хто ж того не відає? Не можуть люди весь час жити у страху, хвилюванні. Їм треба чогось гарного, от вони і зробили самі для себе цю ліпоту.
Князь Острозький про щось задумався, а потім запитав:
– А ще я давно звернув увагу, та весь час забував спитати, може, ви знаєте, чого русини весь час співають? Чи в радощах, чи в журбі, а співають, не дивлячись ні на що? Навіть спеціально збираються разом, щоб поспівати.
– Це ви правильно помітили, пане Тадеуш. Русини вважають, як без пісні жити – то краще вже померти. Народна пісня не дає русинам пропасти, загинути. Вони вірять, що з рідною піснею все зможуть і переможуть!
– Значить, переможуть? – зловісно перепитав Острозький.
– Пане Тадеуш, ви запитали – я відповів, – нітрохи не знітившись, одказав Яновський.    
– В цьому ми з русинами дійсно різні, – хмикнув Тадеуш. – А в чому ми ще з ними відрізняємося?
– Ще, як мені здається, у русинів величезна любов до волі.
Тут їх розмову перебила дружина поручика Яновського. Вона вийшла на поріг будинку і голосно промовила з докором.
– Пане Лешеку, щось ти не вельми гостинно зустрічаєш дорогого гостя! Пане Тадеуш, прошу до дому, до столу! Ви ж, мабуть, ще і не снідали сьогодні?
Вайлуватий Тадеуш напрочуд спритно скочив з свого породистого коня і простягнув повід одному із своїх челядників.
– Пані Кароліно! Ви, як завжди, сама прекрасна, вродлива і молода! – заспішив Острозький, щоб поцілувати ручку графині. – Ви, ніби як відчуваєте! Я дійсно гнав цілий день без перепочинку і без їжі! Аж в голові паморочиться від голоду!
Кароліна приязно посміхнулася. Граф Яновський розвів руки в боки і посміхнувся.
– Ну, винен, винен! Прошу до столу, друже! Пополуднуємо, чим бог послав!
– І що ж тобі сьогодні бог послав? – зацікавився Острозький. – Бо я такий голодний, що, здається, цілого баранця сам один готовий з’їсти!
– Ну, то й їж! Якраз на рожні допікається цілий баран! – розсміявся граф. – Ніби знали, що ти приїдеш!
– А що то так пахне незвично? – потягнув повітря великим носом Острозький.
– То сумах, спеція така із Сходу. Сподіваюсь, тобі сподобається!
– А мальвазія, пане, перепрошую, мальвазія є?
– Зараз з погребу принесуть.
– Холодна? Це ж просто пречудово, мій друже!
Поки Острозький вмився з дороги, Яновський відправив до фортеці слугу.
– Мартине, скажеш поручику Ясинському, що до мене заїхав князь Тадеуш Острозький, тому я сьогодні вже до Гайсина не поїду.
– Буде зроблено, пане.
– Як повернешся – прослідкуй, щоб нагодували і розмістили слуг пана Острозького і їх коней.
Коли Яновський з Острозьким зайшли до їдальні, побачили, що на столі вже парують два цілі тетеруки. Стоїть блюдо з заливною рибою і поряд вазочка з хріном, а ще холодна телятина.
– А де ж обіцяний баранець? – не втерпів і запитав огрядний, незграбний і нетерплячий й нескромний Тадеуш.
– Вже несуть. Сідай, друже і налляємо по першій!
– О! І хліб свіжий! – зрадів Тадеуш, вкусивши скибку спеченої вдосвіта білої хлібини. – Віриш, Лешеку, два останні дні довелося їсти чорний селянський хліб з висівками і жолудями! Жах!
Поручик тим часом налив обом по повному келиху вина мальвазія.
– О! – знову в щирому захваті вигукнув Острозький. – Це ж справжнє «Мальмсі» з острова Мадейра!
– Ми ж з тобою давні друзі,  – усміхнувся Яновський, – а для друга не шкода! Ну що, пане Тадеуш, за короля?
– За короля стоячи! – пихато відповів Острозький і підвівся. – Віват!
Хусточку, щоб витирати губи, він поклав на край стола. Коли вони почали пити, нарешті внесли запеченого на рожні барана. Графи присіли і стали їсти.
– То кажеш, друже, тобі сподобався квітник біля сільської церкви?
– Так, дуже. Думаю тепер, в своїх маєтках зробити щось схоже. А то в мене тільки дерева, кущі та трава. Воно, звісно, по-своєму також гарно, але квіти – то незрівнянно краще! Ну що, наливай по другій!
– За Ойчизну нашу укохану – Річ Посполиту! – запропонував Яновський.
– Так! Саме так, бо Польщизна наша – то незборна сила! І ніякі зрадники дідизни та вітчизни, як-то Косинські чи Наливайки їй не страшні! Всі їх спроби зруйнувати нашу державу – були і будуть марні! За це і п’ю! Віват!
Острозький з задоволенням випив і одразу налив по третьому келиху.
– Ми – цвіт польської шляхти! Давай вип’ємо за нас, бо ми цього варті! Віват!
Випивши третій келих Тадеуш несподівано запитав:
– Скажи, друже, ти чув щось про козаків–характерників?
Він навіть їсти перестав і вичікувально дивиться на Яновського, так його цікавить відповідь на це запитання.
– Звісно чув. Характерники – це послідовники язичницької богині Хари. Вони володіють надзвичайними здібностями, творять справжні дива, наприклад, ловлять стріли й кулі голими руками! Можуть перетворюватись на вовків, а згодом знову на людей.
– А що ще знаєш?
– Як там в козаків характерників зараз, не знаю, бо вони тепер православні християни, а от їх язичницькі предки вірили, що в людини дві душі – людська і звіряча. Дурні небилиці це чи може билиці – не відаю, – приязно посміхнувся поручик.
– Дуже цікаво. А ще? – знову запитав Острозький, втупивши очі в підлогу.
– Чув, що характерникам не можна любити, бо від цього вони втрачають свої чарівні сили, – поручик подумав і додав, – знаю, що в них є своя боротьба. Називається – Спас. Постривай, а чого ти раптом питаєш про них?
– На жаль, все що про них кажуть, то є щира правда, – з неприхованою люттю відповів Тадеуш. – Ми їхали в Гайсин від Немирова і побачили двох козаків. Вирішили їх захопити в полон, а вони виявилися характерниками.
– Чому ти так вирішив? – зробив вигляд, що здивувався, Яновський.
– Вони напустили на нас ману, і ми почали рубати один одного. Поки опам’яталися, із сотні нас залишилось шестеро, а ті козаки пропали, ніби їх зовсім не було. То хто вони, по-твоєму, були? – забобонно відповів Тадеуш.
– Невже це правда? – в щирім здивуванні перепитав поручик.
Острозький образився і нічого не відповів. Яновський в збентеженні задумався, бо такого йому чути ще не доводилося. Тадеуш відломив задню баранячу ногу.
– Дякувати богу, я залишився живий! Наливай, пане Лешеку.
Хоча Острозький багато їсть, але і п’є він теж багато. Хмеліючи, він стає все веселішим і радіснішим.
– Заведу собі квіткаря чи як там називається людина, яка вміє вирощувати квіти? Як це мені самому таке не спало на думку? А у вас хто до цього додумався?
– Вдова запорожця, якого вбив Северин Наливайко.
Почуте дуже сподобалось Острозькому.
– Ого! Є такі запорожці, які воюють з Наливайком? Чого тільки в світі немає! Ну, наливай!
– Скільки тобі налити?
– По повні вінця! Чи ти вже країв не бачиш? – із властивою йому нахабністю відповів Острозький.
Яновський трохи повагався але налив Тадеушу повний келих, як той і наполягає. Той випив, закусив і ледве підвівся.
– Ти правий, пане Лешеку. Добре у тебе, але на сьогодні досить. Гукни слугу, нехай відведе мене до спальні. І величезне тобі дякую!
Тадеуша відвели у виділену йому кімнату і вже через кілька хвилин він почав хропіти на всі заставки.