Нова надiя. Глава 25. Народження пiснi

Десятник Журба покликав до себе Іванка і сказав:
– Синку, сходи-но до Переяславського куреня, чогось тебе терміново хоче бачити їх курінний отаман Сава Репетило.
– Слухаюсь, батьку.
– Прямо зараз іди, не відкладай на потім.
Коли Іванко знайшов Репетила, біля того був Архип Таран.
– Доброго дня, – зняв шапку і вклонився Іванко. – Кликали, батьку?
– Так. Прохання є до тебе, синку. Вирішили кілька наших козаків навідати свого старого побратима, то чи не міг би ти поїхати разом з ними? Будеш їхнім провідником, щоб, значить, швидше обернутися?
– Звісно, батьку. А куди їхати?
– До вас на Гайсинщину в село Кублич до Охріма Маслюка. Знаєш дорогу?
– Так, знаю, – почервонів з несподіванки Іванко.
– Ну, якщо ти не проти, я домовлюся з Кремінем і Журбою, і вже завтра можна буде виїжджати. Ось, Архип – один з тих, хто поїде з тобою. Про все тепер домовляйся з ним. А я піду, справ багато. Дякую тобі, синку.
Наступного ранку Архип Таран, Оверко Муха, Роман Коломак, Стас Ніс й Іванко Гардовий виїхали з Січі і попрямували на Гайсинщину. Іванко легко визначає напрямок, в якому треба їхати.
Після Умані їм скрізь зустрічаються чорні попелища, спалені села й хутори, де від хат залишились тільки глиняні стіни й печі, обгорілі та поламані дерева. Криниці майже всі засипані землею. Всім стало не по собі від такого моторошного видовища.
– Сумне видовисько. Ото вже ляхи полютували, – мовив Таран, – навіть ординці і ті, наскільки вже нелюди, але колодязі не засипають і дерева не палять.
– І не кажи, брате, – зітхнув Муха.
Тут їх розмову перебив Іванко.
– А чому Охрім Маслюк не козакує, а перебрався додому? Адже за козацьким звичаєм смерть в ліжку вважається ганьбою, навіть божою карою за гріхи? Тому запорожці не уникають смерті, а йдуть їй назустріч.
– Це точно, – схвально кивнув Архип, – в нас навіть кажуть з цього приводу: «Хто любить піч, тому ворог Січ».
Іванко кивнув, бо йому знайома ця приказка.
– То чому Охрім не з нами?
– До нього дуже рано прийшла така неміч, що він вже шаблю тримати не зміг. Він був дуже сильно поранений. Ніхто вже й не чекав, що видужає, а він виклигав. Це просто диво якесь було.
– Скажи, синку, ти знаєш, кого в нас називають «прощальниками?» – запитав Стас Ніс.
– Звісно, батьку. Це старі козаки, які залишають Січ і відправляються доживати свого віку до монастирів.
– Правильно. А знаєш, чому їх так називають?
– Вони, прощаючись із козацьким життям, пригощають всіх, кого зустрічають на своєму шляху до монастиря. А проходячи повз містечка, прощальник купує на базарах всілякі ласощі і роздає їх дітям, а ще наймає музик, співає й танцює.
– Точно. І тільки наблизившись до монастирської брами, прощальник вмить схаменеться, і всі гроші, які в нього ще є, віддає в монастир, – додав Оверко Муха.
– А в Маслюка є дружина, донька, тому він повернувся додому, доживати разом із своєю родиною, – відповів нарешті на запитання Іванка Стас Ніс.
– Тепер зрозуміло. Дякую!
От і настав день, коли козаки в’їхали в Кублич. І хоча Іванко був в цьому селі тільки один єдиний раз, та й то це було давно, він легко знайшов хату Маслюків. Серце парубка рветься від нетерпіння побачити Галю, а кров так і клекоче.
Затамувавши подих, під’їхали козаки до обійстя свого побратима. Їх хвилює швидка зустріч з бойовим товаришем, другом. А ще всім трошки лячно, бо раптом він вже закінчив свій життєвий шлях або, як кажуть запорожці – відійшов у степ.
Але у дворі вони побачили живого Охріма і дуже зраділи. Козаки злізли з коней, припнули їх до воріт, і стали заходити у двір.
– Чолом, Охріме! Хліб та сіль!
Маслюк короткозоро примружився і раптом скрикнув від несподіваної радості.
– Друзі мої! – радісно сплеснув він руками. – Стривайте, стійте! Архипе, Оверко, Стас, Романе! Та невже це може бути правдою?
– Так, брате! Це правда! Се дійсно ми!
З хати вийшла Галя і зупинилась біля дверей. Іванко крадькома зиркнув на дівчину. І хоча хлопець одразу впізнав її, вона змінилась. Із гарної дівчинки виросла справжня красуня.
– А яким дивом? Кудись їдете й по дорозі згадали про старого товариша і вирішили зазирнути до мене?
– Ні, Охріме. Ми спеціально приїхали до тебе з Січі. Ти вже вибачай, що без попередження. А щоб швидше було, ми взяли провідника з ваших країв.
Розчулений Охрім повернувся до Іванка і уважно подивився на нього.
– Ану, синку, повернись, щоб я тебе краще розгледів. Я б сказав, що це викапаний молодий Самійло Гардовий.
– Так і є, вгадав. Це його син Іван.
– А де ж сам Самійло? Поїхав в Кисляк, не заїхавши до мене?
– Ні, друже, – з гіркотою відповів Архип Таран. – Самійло загинув минулоріч під час повстання Косинського.
– Хай йому грець. Це ж треба, такий богатир, такий козарлюга був, в бою завжди був серед найвідважніших, – сумно похнюпився Маслюк, приголомшений цією новиною. – Царство йому Небесне, нехай земля буде пухом та вічна пам’ять. Хай з богом спочиває та нас довго чекає.
Охрім перехрестився і пошукав очима доньку.
– Галю, накривай на стіл під старою яблунею! Жінки, браття, зараз вдома немає, поїхала до своєї матері, бо та занедужала.
Козаки стали вмиватися і витиратися кожний своїм рушником. Коли дочка накрила стіл з різними частуваннями, горілкою й вареним медом, Маслюк привітно запросив друзів до столу.
– Ну то що, запрошую до столу, гості дорогі. Пообідаємо, вип’ємо за Військо боже Запорізьке, пом’янемо Самійла й інших наших бойових побратимів.
Зголоднілі з дороги козаки із неприхованим задоволенням підійшли до столу і сіли на лави навколо нього.
– Сідайте, друзі! Ви навіть не уявляєте, який я вам радий! Я ж не очікував, що ви можете отак приїхати до мене, та ще й усі разом! Вибачайте, гостей не чекав, вечеря буде краще!
– Брате, ти ж знаєш, ми не вибагливі. Все і так пречудово.
– Та й ми не з порожніми руками до тебе приїхали.
– А от цього не треба. Ви в мене в гостях, я не бідняк, маю чим почастувати і нагодувати кращих друзів! Оверку, наливай!
– Друже, розказуй про своє життя-буття. Які у вас врожаї?
– Дякувати богу – чудові. Це на початку 1590-х років кілька років були неврожаї, був недорід через бездощів’я, а зараз – прямо гріх жалітися. Земля в нас така плодюча, що зерно родить двічі, а то й тричі.
Маслюк щось згадав, хмикнув і посміхнувся.
– Проїздили якось через Кублич іноземні купці, то дуже дивувалися, що в нас тут собак годують м’ясом і рибою!
– А в них що, не так?
– Зовсім не так. Їдять різну гидоту – жаб, равликів, пліснявий сир, а ще в них майже скрізь погана вода, то вони замість неї п’ють пиво, розбавлене вино, сидр. Навіть діти п’ють. Все тим іноземцям тут було в дивину.
– Розкажи!
– Я так зрозумів, що в них там пасти худобу особливо немає де. Їх дуже дивувало, що в нас стільки молока, меду, фруктових дерев, винограду. А ще по дорозі вони бачили багато зубрів, оленів, диких коней, а на річках – бобрових гнізд.
– Тому й сунуть до нас віками з усіх боків ненаситні чужинці, ласі до чужого добра, – зауважив Архип.
– Нічого, – з притиском промовив Оверко Муха, – приходять непрохані, та й ідуть некохані.
– Це ти правильно сказав, брате. Такий ми народ! Ще, пам’ятаю, чужинці були вражені тим, що в нас майже всі люди вміють читати й писати, знають порядок богослужіння й церковний спів. І ще тим, що наші священники безкоштовно вчать сиріт і не дозволяють, щоб ті тинялись по вулицях неуками.
– А мені казали козаки, яким довелося бувати в тій Європі, що люди там рідко миються, бо вважають, що вода ослаблює здоров’я, особливо гаряча, а піт – захищає!
– Охріме, – співчутливо промовив Архип, – а як ти сам?
– Душа, як і раніше, жадає дій і ратних подвигів, а тіло не може, – зажурено зітхнув Охрім. – Знали б ви, як мене тягне туди, де Луг – батько, і Січ – мати! Здається, сів би на коня і полетів туди, щоб ще хоч раз побачити їх, а не можу ні в сідлі триматися, ні йти.
Маслюк скрушно зітхнув і махнув рукою.
– Наливай, друже, – ніби схаменувся він.
Козаки підвелись з-за столу, коли вже добре сутеніло і почали кусати комари.
– Прошу до хати, – гостинно запросив Охрім.
Хата в Маслюків, як скрізь по Україні, зроблена з глини з невеликими вікнами, що дозволяє влітку зберігати прохолоду, а взимку – тепло. Підлога в хаті також глиняна, її устилають травами, а під сволок вішають лікарські рослини.
Козаки перехрестилися на ікони й озирнулись. Скрізь чистота. Хата побілена і виглядає, наче свіжовибілене полотно. А ще вона прикрашена саморобними килимами з чудовими візерунками, які можуть зробити навіть молоді господині.
І звичайно хата прикрашена вишитими рушниками – й ікони, і лави. Підлога чисто підметена і помита.
– То що, пани-браття, – запропонував Охрім, – може ще вип’ємо?
– Та ні, брате, думаю, на сьогодні досить. Горілка – всьому доброму злодійка, – за всіх відмовився Архип.
– Хміль не вода – чоловіку біда, – додав Стас. – Все добре в міру.
– І то правда. Тоді давайте спочивати, – запропонував Охрім. – Юначе, а ти куди?
– Нехай погуляє, – тепло усміхнувся Архип, – діло молоде.
– Іванку, – все таки зупинив козака Охрім, – раз тобі не спиться, і сили немає куди подіти, може, допоможеш криницю викопати?
– З задоволенням, – відгукнувся Іванко, – тільки вже з ранку, як сонечко встане. А де копати?
– За хатою є вишневий садок, от внизу його і потрібно викопати криницю. Або запитай Галю, вона покаже.
– Добре, викопаю, – пообіцяв Іванко і вийшов з хати.
Галя вимила посуд, з якого їли, принесла до хати тарілки, полумиски із стравами, накрила їх і відро з водою рушниками, побажала всім на добраніч і пішла спати в другу кімнату. Іванко вмостився спати на сіновалі.
Наступного дня після сніданку з козацьких вареників, розміром з кулак, Іванко пішов копати криницю. Він копав без перерви до самого обіду. На обід був борщ з карасями, зварений на пиві.
– Завтра цей борщ буде ще смачніше, – посміхнулась Галя.
На друге сьогодні – куліш із свининою. А ще досхочу смальцю із спеціями, часником і шкварками. Іванко такого ще не їв, але йому дуже сподобалося, до того ж від важкої роботи в нього гарний апетит.
Галя, подоївши ввечері корову, принесла Іванку глечик парного молока.
– Боже поможи, – промовила вона.
– Казали боги, щоб і ви помогли, – посміхаючись, відповів хлопець.
– Ну от іще, – вередливо відповіла дівчина і поспішила до хати.
– Дякую за молоко, – крикнув їй у слід Іванко.
Йому знадобилося чотири дні, щоб викопати криницю. Всі ці дні старі козаки тільки те й робили, що згадували минуле. Іванко не пив з ними горілку, тільки їв.
Ввечері четвертого дня до Галі прийшла її подруга. Коли Іванко побачив її, то в нього серце мало не вискочило з грудей, голова запаморочилася, і дух перехопило.
З першого погляду зрозуміло, що дівчина ця спокійна, сором’язлива. Парубок одразу зрозумів, що покохав її.
– Дядьку Охріме, а хто ця дівчина? – не стримався і запитав Іванко в Маслюка, все ще дивлячись на молоде, струнке, гнучке, як лозина, тіло незнайомої дівчини.
– Це подруга Галі – Харатя Листопад. Можна казати і Падолист, вона не ображається! Гай-гай! А що, може, сподобалася? – підморгнув старий козак. – Хочеш знати мою думку? Харитина – дуже хороша дівчина.
– Так, – не став заперечувати Іванко, – сподобалася.
Тут до двору зайшла ще одна дівчина. Видно, що вона старша за дівчат, а ще вона дуже схожа на Харатю.
– Знайомся, Іване, – мовив Охрім, – старша сестра Харитини – Гафія. Вона зовсім не така, як її молодша сестра. В Гафії серце з перцем, а душа – з часником!
– Скажете таке, дядьку, – усміхнулась Гафія, але сперечатися не стала.
– Дуже приємно, – чемно вклонився Іванко.
Дівчата пішли до хати, а козак пішов сідлати коня. Він вже сідав у сідло, коли з хати вийшли дівчата.
– До побачення, – привітно сказав Іванко.
– А ви хіба кудись їдете? – здивувалася Галя.
– Так, з’їжджу, провідаю маму і сестру з племінниками.
– То ви десь недалеко живете?
– В Кисляку. Чули про наше село?
Гафія допитливо поглядає на Іванка.
– Атож. Це одразу за Гайсином. А коли повернетеся?
– Післязавтра вранці, і одразу вирушимо назад на Січ. Ну, на все добре!
– Зачекай, – попросила його Гафія. – Ти з Кисляка, то може знаєш Ладислава Бандурку? Він був сотником реєстрових козаків у фортеці Гайсин. Колись він врятував мене з лап кримчаків і потурнаків.
– Дуже добре знаю, – усміхнувся Іванко, – а що?
– Не знаєш, куди він подівався?
– Знаю. Він тепер запорізький козак. І не просто козак, а курінний отаман Кисляківського куреню. Тільки ім’я і прізвище йому змінили, як прийнято на Січі. Тепер він Михайло Кремінь. Може, передати йому щось треба?
– Так. Передай йому, будь ласка, привіт від Гафії Листопад, – рішуче сказала дівчина. – Як буде в наших краях – нехай заїжджає в гості.
– Добре, передам, – пообіцяв Іванко і поїхав додому.
День з матір’ю, сестрою і племінниками пролетів дивовижно швидко, як буває, коли всі щасливі, і на ранок другого дня Іванко повернувся до Кублича. На обійсті Маслюків все ще панує урочиста піднесеність. Старі козаки вже чекають на Іванка.
– Доброго всім здоров’я! – першим привітався Іванко.
– Моє шанування. Снідати будеш? – турботливо запитав молодого козака Архип. – Ти ж, напевне, виїхав рано і не поїв перед дорогою?
– Так, було б добре, виїхав натщесерце, – погодився Іванко, сподіваючись, що ще перед від’їздом побачить Харатю.
– А знаєш, хлопче, – підморгнув йому Охрім, поки Галя накриває на стіл, – про тебе тут вже пісню склали!
– Овва! Отакої! А це як? – щиро здивувався Іванко.
– Є в нас двоє братів, які пишуть пісні: і слова, і музику. Лишень послухай!
І старий козак взяв бандуру, заграв, і гарним голосом заспівав:
– Розпрягайте, хлопці, коні,
   І лягайте спочивать…
  А я піду в чисте поле –
  Зорю буду зустрічать.
Іванко зачудовано слухає. Музика йому одразу сподобалася та й слова припали до душі.
– Копав козак криниченьку
   У вишневому саду,
   Чи не вийде рано-вранці
   Дівчинонька по воду….
Не знали тоді козаки, що Кублицькі автори допрацюють пісню, замінять деякі слова й речення, і пісня ця переживе кілька століть і стане народною.
– Ну, з богом, – промовив Охрім, коли Іванко закінчив їсти, підвівся із-за столу, і козаки встали в ряд. – Щасти вам, доле!
Охрім перехрестив їх в дорогу, і витер сльозу, що раптом скотилася по шорсткій щоці.
– Дякую вам, друзі, що провідали мене. Знайте – це були самі щасливі дні в моєму житті. Буду радий, якщо ще зможете заїхати до мене.
– Приїжджайте, – і собі запросила Галя.
Чоловіки по черзі міцно обійнялися на прощання і вирушили в путь. За околицею села козаки зустріли Гафію Листопад. Вона відкинула неслухняний чубчик з лоба і сказала:
– Іванку, то вже не забудь передати привіт від мене Ладиславу.
– Не забуду, – знову пообіцяв козак, – навіть не сумнівайся.
Йому дуже хотілося запитати, де Харатя, але він стримався. Так і поїхав, не побачивши дівчини, але вона більше не виходить в нього з голови.
Всю дорогу старі козаки ділилися враженнями від зустрічі з Охрімом Маслюком. Вони також щасливі, як і їх побратим.
Нарешті вони повернулися на Січ. Приїхали вони перед самим обідом. Подякувавши Іванку, козаки пішли до свого куреня.
Першим ділом Іванко пішов до Михайла Креміня, щоб доповісти йому про повернення.
– А ще в Кубличі живе Гафія Листопад. Знаєте таку? Вона просила передати вам привіт, і щоб ви приїхали в гості.
– То вона живе в Кубличі? А я забув тоді запитати, звідки вона, – посміхнувся у вуса отаман, – треба буде заїхати! Дякую, хлопче. Можеш іти.
Дізнавшись про повернення товариша, до куреню прибігли Мирослав з Петриком. До них приєднався Василь Голобля.
– То що, синку, береш мене за свата? – від порогу голосно запитав Голобля. – Будемо сватати Галю?
– Так. Ні, – відповів Іванко.
– То так, чи ні? Щось я не зрозумів! Ти вже визначься!
– За свата я вас беру, тільки сватати будемо іншу дівчину.
– Яку ще іншу? Звідки вона взялася?
– З того ж Кублича. Це подруга Галі.
– Діла, – почухав розгублено потилицю Голобля, – ну, як скажеш. Розкажи, ти в Кисляк заїжджав? Як там мої?
Іванко не встиг розповісти, як до куреню стали заходити козаки.
– А де той куховар? – шумно питає Свирид Ружинський. – Пане Василю, чим ти нас сьогодні годуєш?
– На перше – борщ із чорносливом, на друге – кабаки, фаршировані горохом з овочами, – почав відповідати Голобля, аж тут козаки побачили Іванка і, забувши про їжу, і собі радо кинулись до нього з розпитуваннями.
Обід розпочався незвично пізно, але вистигти йому кашовари не дали, бо підтримували під ними невеличкий вогонь.