Нова надiя. Глава 26. Нагода

В обідню пору Лесь Коберник з онуками сиділи в затінку під старою, розлогою грушею, коли з вулиці почувся кінський тупіт. Вершник жене коня щосили. Дід сполошився і навіть трохи злякався.
– Господи, хоч би не біда яка, – сказав Лесь і тричі перехрестився.
Сполохані хлопчики з цікавістю визирнули за ворота. На подив і радість всім це виявився Мирослав.
– Тато! Тато приїхав! Діду, йди до нас!
– Тату, я так тужив за тобою!
– Чолом, батьку!
Діти першими кинулись обіймати батька, потім до сина підійшов Лесь, а затим, почувши несамовитий дитячий галас, з хати вибігли Оріяна і Євдокія.
– Синку, ти яким чином до нас? – в захваті запитала мати, плачучи від радості.
Мирослав здається трохи зніяковів, на якусь мить загаявся з відповіддю, але зовсім трохи.
– Вибачайте, я вам всім безумовно довіряю, але розповісти про причини мого перебування тут, я не можу. Просто трапилась нагода.
Мирослав який і так завжди був неговіркий, небагатослівний, більше нічого не сказав і замовкнув.
Насправді курінний отаман відправив його з листом до графа Яновського з проханням про допомогу зброєю, амуніцією та інформацією про плани польських військ. Поручики Яновський і Ясинський і під час повстання Косинського, і тепер на боці повстанців, але ляхи вважають, що вони вірні слуги королівської влади і довіряють їм.
Мирослав вже передав листа Яновському, а відповідь отримав на словах, щоб козаку менше ризикувати з написаним листом на руках і не ставити в разі полону чи загибелі під загрозу обох поручиків.
Батько пригорнув до себе синочків і любу дружину. Євдокія тихо сказала Лесю:
– Як же добре, коли діти знають ласку і матері, і батька.
– Тату, – запитав Роман, мимоволі відволікши увагу дорослих, – можна ми з Русланом викупаємо твого коня?
– Можна, синку, навіть треба, але не зараз.
– Чому? – не зміг приховати розчарування Роман. – Он він який спітнілий!
– Так, – додав Руслан, – він сильно вкритий потом і засапаний.
– Бо не можна купати розпашілого коня. А ще не можна купати коня відразу після ситної годівлі. Хіба ви цього досі не знаєте? Батьку, вода в річках тепла?
– Тепла, синку, – відповів Лесь, – не хвилюйся, кінь не застудиться.
Мирослав задоволено кивнув.
– Діти, я скажу, коли можна буде їхати, купати коня. Сподіваюсь, вам відомо, що для купання використовують ставок чи тихоплинну заплаву річки?
– Звісно, – кивнув Роман. – То нам можна на ставки?
На північ від Кисляка знаходяться аж сім ставків різного розміру.
– Ой, мабуть ні, – сказав Лесь. – Краще їдьте на лівий берег Собу, туди, де раніше було село Красне.
– Згоден, – кивнув Мирослав, – там течія не така бурхлива, як в Кислячці. І ще, треба стежити, аби дно було пологим, рівним та без намулу.
– Якщо, не дай бог, татари з’явяться – ви скачіть у фортецю, запам’ятали? Сюди геть і не думайте, щоб повертатися, – додав дід.
Євдокія покликала сина до хати, щоб він відпочив з дороги і поїв. Оріяна пішла слідом за любим чоловіком.
Всі разом пообідали і тільки після цього Мирослав дозволив синам відвести коня, щоб викупати його. На шкірі коня накопичилися бруд, сміття і різні комахи. Аби їх позбутися і потрібне купання.
– Як виросту, – мрійливо промовив Роман, – стану запорізьким козаком, як наш тато, і в мене буде такий же добрий кінь!
– І в мене теж, – сказав і собі Руслан. 
Роман з Русланом пустили коня у плесо і почали мити його жорсткими щітками. Мили вони його не довго, потім вивели на берег і почали долонями зішкрібати із шерсті зайву вологу. Потім стали водити коня за вуздечку, поки кінь повністю не висох.
Коли хлопчики повернулися додому, Мирослав подякував їм, а Руслан запитав:
– Мамо, може треба ще щось допомогти?
– А ви знаєте, потрібно. Ви ж знаєте, що кролі покриті густим хутром, і тому влітку дуже страждають від спеки?
– Що справді? – смішно округлив очі Роман. – Вони вкриті шерстю? Не може бути такого! Я й гадки не мав! Хіба піти – подивитися?
Всі розсміялися його жарту. Діти знають, що для захисту кроликів від спеки клітки з ними встановлюють в затінених місцях, куди рідко потрапляють сонячні промені. Дід Лесь ставить клітки під північною стіною сіновалу, де сонце буває тільки рано-вранці та й то недовго.
– Ну, Ромчику ти й насмішив, – сміється бабуся Євдокія, витираючи сльози.
Дах кліток люди зазвичай білять вапном, а дід Лесь накриває соломою, щоб зменшити нагрівання. У віддалених кутках кліток дід кладе шматки граніту, щоб кролі могли на них охолодитися.
– Виберіть в капуснику соковитої капусти, моркви і дайте кроликам, а ще замініть їм воду, – наказала Оріяна.
– Добре, матусю, – пообіцяв Руслан.
– Якщо кролик перегрівся, – нагадав дід Лесь, – необхідно одразу перенести його у прохолодне, затемнене місце, а до голови прикладати змочену ганчірку, яку треба часто зволожувати.
Побачивши, як перезирнулися брати, дід додав:
– А знаєте, краще підемо разом. Я сам подивлюся на кроликів.
Діти погодували кроликів, принесли їм свіжої води, а Лесь переконався, що ніхто з тваринок не перегрівся. Всі разом вони повернулись у двір.
Вони ступили на подвір’я, і в ту ж мить десь неподалік, зовсім поряд закувала зозуля. Почувши її Лесь здригнувся.
– Діду, ти чого? – здивувався Роман.
– Віщунка налякала, – зітхнув Лесь і навіть перехрестився. – Мені здалося, що вона кує над хатою.
– Яка ще віщунка? – вразився Роман. – Це ж просто зозуля.
– І що з того, якщо вона кує над хатою? – запитав Руслан.
– Так зозуля це і є віщунка або віщуха. За старою легендою вона походить від жінки, яка вбила свого чоловіка. За це вона була заклята старими богами Родом чи Перуном ніколи не мати подружньої пари і вічно жити одиначкою, – пояснив дід Лесь онукам.
– А хата тут до чого? – знову запитав Руслан.
– Бачите, дітки, зозуля не тільки пророкує весну і літо, а також – кількість років життя тому, хто її питає про це. Вона буває і злою віщухою, наприклад, якщо прокує три рази над хатою, то помре господар.
– Тобто ти, діду? – вражено запитав Роман.
– Саме так, онучку. Але вона кувала десь далі, точно не над хатою, так що все буде добре!
Але хлопчики все одно розгубилися і, здається, трохи розстроїлися. Щоб відволікти дітей від невеселих думок, Оріяна заклопотано сказала:
– Дітки, ви ще не втомилися?
– Ні, мамо, а що?
– Треба для наших свинок нарвати зелені, вона їм дуже смакує, а ще вони від неї здоровіші і добре ростуть. Звісно, найкраще випускати свиней на пасовище, але в нас такої змоги немає, бо ми живемо в самому центрі села, а не на околиці.
– А яку зелень краще всього полюбляють свині?
– Мабуть, молоду кропиву, але її вже немає, переросла.
Після материних слів хлопчики пригадали, як мати чи баба Євдокія різали молоду кропиву, потім подрібнену масу ошпарювали окропом і присипали зерновими висівками.
– Свині охоче їдять конюшину, люцерну, горох, вико. Можна давати їм посічені гичку буряків, виполоті з капуснику молоду лободу, пирій, інші бур’яни. Обирайте самі.
– Щоб було швидше, ми підемо полоти капусник, бо хочемо ще з татом побути, – швидко вирішив Роман. – Мамо, а батько сказав, коли їде?
– Казав, – зітхнула Оріяна, – вже завтра.
Роман підштовхнув брата плечем.
– Побігли, Руслан, щоб швидше звільнитися і побути з татом.
Вже надходив вечір, коли Мирослав скинув сорочку, щоб помитися в ночвах, всі побачили на його правому плечі великий проте акуратний рубець від рубленої рани, якої в нього раніше не було.
– Ой, лишенько! Любий, звідки це в тебе? – лагідно торкнулася кінчиками пальців Оріяна до рубця. Від цього дотику чоловік мимоволі здригнувся.
Вигляд свіжого рубця викликав у всіх співчуття до Мирослава.
– Під Білою Церквою отримав від одного шляхтича на пам’ять. Спочатку рана дуже погано заростала, гноїлася. Ми навіть думали, що клинок шаблі того ляха був отруєний.
Пекельна ненависть до польської шляхти стала у всіх ще більшою.
– Потім батько Вітер нагадав, що на Черкащині в лісовому урочищі Холодний Яр неподалік від кургану Червона могила є джерело Свята Криниця з цілющою водою.
– Жива вода? – вихопилось в Романа.
– А таки так. Вітер і наш Іванко відвезли мене туди, і лікували водою з того джерела. Не знаю, що в тій воді таке, але щось таке в ній точно є, бо там лікується нею багато людей, і вона всім допомагає.
– Сину, і як ти переніс дорогу? – зацікавилася Євдокія.
– По урочищу дуже важко було їхати. Втомився в дорозі, три дні майже не спав, а весь той Холодний Яр порізаний балками і глибокими ярами. А ще вони оточені річкою Тясмин. По балках протікають понад 30 джерел і струмків, і, що цікаво, кожне урочище, балка, лісок, річечка, поле мають свою назву.
Батько, мати, дружина і сини з цікавістю слухають розповідь. А Мирослав оповідає досить докладно, що на нього не схоже.
– Найдовша і найглибша балка називається Холодний Яр. Є ще яри Кириківський, Святий, Чорний, Січовий, Поташний, Гадючий, Червоний.
– Тату, а чому Холодний Яр має таку назву? – запитав Руслан. – Там що, холодніше, ніж навколо?
– І це теж, хоча існує легенда, що під час великої навали монголів та татар, там поселилася Меланка Холодна разом з односельцями. Від цього ніби і пішла така назва.
– А як тебе лікували? – запитала Оріяна.
– І рану промивали, і поїли тою водою. А коли стало трохи легше, я навіть купався в тому джерелі. Вода з нього вибігає бурхливо, ніби кипить, і має домішки якогось газу. А вода джерела Живун, кажуть, ніколи не замерзає.
– Синочку, а де ти жив поки лікувався? – запитала мати.
– Першу ніч переночували на возі, потім хлопці поставили курінь, а коли мені стало помітно краще, перебралися до Мотронинського монастиря. Йому вже п’ятсот років. Під ним збереглися підземні ходи, печери, підземні церкви, де жили ченці.
– А я чув, – пригадав Лесь, – що і сам Северин Наливайко лікувався в Холодному Яру і відпочивав під самим старим дубом.
– Так, і я про це знаю. Кажуть старожили, що той дуб самий високий і широкий у всенькій Європі. В усякому разі це точно один із самих старих і великих дубів.
– Шкода буде, коли цей дуб запропаде, – зітхнула Євдокія.
– Не пропаде, – усміхнувся Мирослав. – Тамтешні люди підживлюють його старим дідівським методом.
– Це ж як? – першою запитала Оріяна.
– Час від часу закопують біля нього дохлих коней. Кращого способу поки що не вигадали. Так що стоятиме той дуб ще довго.
Мирослав обтерся рушником і надягнув свіжу сорочку, яку йому винесла дружина.
– Знаєте, коли рана гноїлася, я був впевнений, що шрам залишиться страшний, але із-за тої цілющої джерельної води все так чудово загоїлося, що аж самому не віриться, що так може бути, – посміхнувся Мирослав. – І досить вже про цю рану. То діло минуле.
– Залишається тільки подякувати при нагоді батьку Вітру за те, що здогадався лікувати тебе в Холодному Яру, та ще й сам відвіз тебе туди і був весь час із тобою, – мовив Лесь.
– Чому сам? – не зрозумів Роман. – Дядько Іванко теж був з татом?
Лесь і Мирослав широко посміхнулися дитячій наївності із-за якої вони все сприймають буквально. Тут мати також усміхнулася і запитала:
– Знаєш, синку, що в нас сьогодні на вечерю?
Мирослав широко і смішно роздув ніздрі, намагаючись винюхати, чим пахне, але так і не здогадався.
– Спеціально для тебе буде запечена качка! Я купила її в Орисі Голоблі.
Мирослав зрадів, бо з дитинства понад усе любить качине м’ясо. Сини перезирнулися, і Руслан здивовано запитав:
– Мамо, а чому ми не розводимо качок, якщо тато їх так любить?
– Бачите, діти, для качок надзвичайно важливе перебування у воді. Тому влітку їх необхідно обов’язково випускати до ставка, на плесо. А ми живемо дуже далеко від ставків, тому качок розводити не можемо.
Дід Лесь схвально кивнув головою.
– У воді качки поїдають ряску, різне жабуриння, в тому числі так звану «водяну чуму», яка швидко розростається, витісняє інші рослини і утворює густі підводні зарості, – розповідає дід Лесь. – Також там качки знаходять для себе досить рачків, черв’ячків, личинок, комах. Вдома їм цього не даси.
– То качки ще й воду в ставках чистять від «водяної чуми?»
– Так, Ромчику, – відповіла бабуся Євдокія, – а ще завдяки такому харчуванню качки краще розвиваються, дають якісне м’ясо й пір’я. але те, що ми не розводимо качок – нічого страшного, бо ми завжди можемо їх купити на базарі чи в односельців.
Руслан про щось задумався,  а Роман подивився на брата, штовхнув його ліктем і сказав:
– Скільки ми всього довідалися за цей день!
Наступного ранку, коли діти нарешті прокинулися, батька вдома вже не було, бо він мусить якомога швидше повертатися до війська. Діти відчули гіркоту в серці.
– Як же так, – не може заспокоїтися з досади Роман, – ми з татком навіть не попрощалися!
Вигляд в хлопчика такий, що ще трохи і він ладен буде розрюмсатися.
– Тато поцілував вас сплячих і благословив, – сказала мати, – чекати, поки ви виспитеся він не міг, а будити не захотів. Дасть бог, побачимо ми ще нашого батька.
– Треба було все таки нас збудити, – набурмосено мовив Руслан.
– Нараз залишається тільки чекати, молитися і сподіватися, що з ним нічого лихого не скоїться, – з жалем додала бабуся Євдокія. – Особисто я і не надивилася на сина, і не наговорилася із ним. Ти чого, доню, посміхаєшся?
– Подумала, хіба ж можна на нього досхочу надивитися і наговоритись? 
Євдокія хотіла ще щось сказати, але тільки розплакалася. За нею почала плакати Оріяна, а затим розрюмсались і діти.