Нова надiя. Глава 27. Невиконаний наказ

Гетьман повстанців Северин Наливайко відправив з Січі на Поділля Кисляківський і Левушківський курені, оскільки вони добре знають Брацлавщину, і до того ж мають великий досвід бойових дій на території цього воєводства.
Так кислячани знову опинилися неподалік від міста Немирів. Іванка і Саливона Нагнибіду відправили з листом до коменданта фортеці Гайсин. 
– Чекаємо на вас через чотири, саме пізніше – п’ять днів, – наказав Кремінь. – Справа важлива і термінова. Ніде не затримуйтесь. Я на вас розраховую.
– Слухаюсь, – вклонився Іванко і мерщій кинувся збиратися в дорогу.
Козаки їхали так, щоб коні не дуже втомились, і за потреби могли відірватися від погоні, адже появи поляків можна очікувати з усіх боків і в любий час.
Іванко під’їхав до верхівки пагорба так, що над ним височить тільки верхня половина його голови. Навіть шапку козак зняв, щоб його не помітили, але він нікого не побачив.
– Скажи, невже ми, будучи в Гайсині, не зазирнемо додому в Кисляк?
– Самому не віриться, – відповів Іванко. – Давай доберемося до Гайсина, а там буде видно, скільки в нас буде часу.
Кислячани, нічого не підозрюючи, їхали повз невеликий лісок, коли зненацька з нього вискочило десятки три ординців і погналися за козаками. Татари скачуть мовчки, вітер дме в обличчя козакам, тому вони не одразу помітили, що за ними женуться кримчаки.
Татари опустили вуздечки і почали стріляти з луків. Із-за вітру стріли цілять не зовсім влучно. Дві стріли попали Іванку в мушкет, який висить на спині. Третя стріла збила шапку з телячого хутра, підбиту червоною китайкою, а четверта поцілила в ліве плече.
– Татари! – озирнувшись, крикнув Іванко. – Тікаймо!
Правою рукою він підтягнув на живіт торбинку з «часником» – це такі залізні якірці, які мають чотири гострі кінчики, вийняв одну жменю «часнику» і жбурнув її через плече назад, на дорогу. Потім – ще одну.
Кримчаки не помітили цього, і їх коні налетіли на цей «часник». Залізні якірці впилися в копита татарських коней, і ті зупинились.
– Що сталося? – вигукнув сотник Батал Рахманов.
– Подивіться самі, – підігнув ногу коня і показав йому один з вершників. – Потрібні кліщі, щоб повиймати ці залізяки. Коні поки що не можуть не те що переслідувати козаків, а просто рухатися.
– У, шайтани, – свариться Рахманов, – кляті гяури. В кого в коня цілі копита? Скачіть в ліс до наших, привезіть кліщі. Тепер урусам стане відомо, що ми тут. Треба їх будь-що наздогнати.
Два десятки ординців, які примчали з лісу, поспішили за козаками, але знову натрапили на розсип залізного «часнику». Погоня зупинилася, бо ніхто не знає, чи є ще такі сюрпризи попереду.
Козаки помітили, що татари їх більше не переслідують і звернули до великого лісу, щоб їх все таки не наздогнали на дорозі. Та й з раною треба щось робити. Вони доїхали в густі хащі і там спинили коней.
– Ох, кляті, – зойкнув Саливон і сповз з коня.
Іванко помітив, що в товариша стирчить стріла в боку, і що обидва коня також поранені – кожний чотирма стрілами.
– А щоб тобі, – лайнувся Іванко і зліз з коня. – Як ти, друже?
– Тримаюсь, але, здається, втратив багато крові. А як ти?
– Мені потрібна твоя допомога. Зможеш?
– А що треба робити? – слабким голосом запитав Саливон.
– Вийняти стрілу з плеча, я цього сам не зможу. Якщо вістря обломиться і залишиться в рані, треба буде його вирізати.
– Добре, – скривився від болю Саливон, – вельми добре, що в мене є баклага з горілкою. І тобі не так боляче буде, і мені не так страшно.
Вони приготували гострий ніж, чисте полотно, сушений болотний мох, кілька листків подорожника, горілку. Як не старався Саливон, а стріла таки зламалася. Іванко роздягнувся до пояса, повісив шаблю на дерево. Саливон промив йому рану і плече навколо неї.
– Випий стільки горілки, скільки зможеш.
Після того, як Іванко випив, Саливон також випив, але набагато менше.
– Ну все, давай, брате, почнемо.
Йому на диво швидко вдалося вирізати вістря, Саливон аж сам не повірив, що в нього з першої спроби все так чудово вийшло.
– Що тепер? – запитав він тремтячим голосом.
– Думаю, буде краще, якщо присмалимо рану порохом, – відповів Іванко. – Тільки прошу, швидше, бо й тобі треба зробити те ж саме.
Саливон насипав на рану пороху, обклав її зеленим, вологим мохом, викресав вогонь і кров запеклася. Рана більше не кровоточить. Потім він ще раз промив рану, приклав листок подорожнику, сухого моху і перев’язав рану.
– Дякую, друже, – усміхнувся Іванко, – тепер давай, займемося тобою.
Стріла, якою татари поцілили в Саливона також обломилася. Але тут виявилось, що козак не хоче, щоб йому вирізали наконечник.
– Хай вже якось так, – скривився Саливон. – Потерплю до Гайсина.
Іванку, як він не старався, так і не вдалося переконати товариша в необхідності термінового видалення вістря стріли. Іванко задумався про причини такої незрозумілої поведінки товариша.
Сотник Батал Рахманов повернувся до табору кримчаків, який вони організували в лісі. Там його вже чекають мурза Ділявер Айдаров і сотники Наіль Ширин та Тімерхан Хаматов. На низькому столику на них чекає цілий запечений баран з овочами, в чашках – кумис.
– Втекли гяури? – запитав Айдаров.
– Так, – з неохотою визнав Рахманов.
– Давайте вже вечеряти, – запросив мурза.
Сотники вмилися, помолились і сіли навкруги столу, підігнувши ноги під себе. Мурза відломив і подав сотникам по баранячій нозі. Сам почав їсти барана з шиї.
В таборі на багаттях у великих казанах доварилося м’ясо і бараняча ковбаса. Татари повсідалися кружка, виклали м’ясо, зварене великими шматками, і ковбасу на дерев’яні таці з бортиками, після чого повиймали з-за халяв чобіт ножі і почали їсти. Без коржиків, без хліба, просто одне м’ясо і варену ковбасу.
Іванко і Саливон обидва втратили багато сил, тому вирішили заночувати на місці. Їсти нікому з них не хочеться. Сил будувати курінь в них немає, тому заночували проти неба.
– Ночі теплі, багаття розводити не станемо, щоб не накликати татар чи ляхів, – мовив Іванко. – Чергуватимемо по черзі.
– Добре, – спроквола кивнув Саливон, – спочатку почергую я.
– Збудиш мене, коли місяць буде он там, – вказав рукою Іванко на небо.
Саливон на знак згоди мовчки хитнув головою. Було чути, як він важко дихає. Іванко вмостився спати на праве плече і скоро заснув.
Прокинувся Іванко мало не опівдні від того, що виспався. Він солодко потягнувся, зойкнув від болю в лівому плечі, розплющив очі і зрозумів, що уже білий день. Він схопився на ноги і побачив, що Саливон спокійнісінько лежить під кущем ліщини.
– Саливоне, – вхопив Іванко товариша за плече і закляк, бо по кольору шкіри зрозумів, що той мертвий.
Тоді тільки козак здогадався, що Саливон і не збирався його будити, а дав йому можливість відпочити, бо сам відчував, що не доживе до ранку. Занадто багато крові він втратив. Тому й не хотів терпіти зайвого болю під час видалення наконечника стріли.
Коли Іванко підвівся на рівні, побачив, що й коні їх за ніч здохли.
– Отакої, – вирвалось в нього. – Куди ж мені тепер?
Він одразу зрозумів, що до табору повстанців звідси набагато ближче, ніж до Гайсина. Значить, треба повертатися назад повз те місце, де на них напали татари. Тільки треба оминати відкриті місця.
– Що ж, піду лісом, скільки можна, а там видно буде, – вирішив козак.
Але спочатку він поховав товариша, зробив невеликий дерев’яний хрест і увіткнув його в узголів’я могили, з важким серцем помолився.
Після цього поснідав сухарями із смальцем з травами і цибулею, сховав в кущах сідла, упряж, зброю Саливона, бо нести її сил в козака немає. Не поспішаючи, подався козак на західне узлісся лісу. Він обачно тримається подалі від відкритих місць.
Іванко ще не дійшов до нього, коли почув, що вздовж лісу рухається велика колона. Козак зупинився, відвів в бік гілку куща і зрадів. Вздовж лісу їдуть не татари, не ляхи, а русини!
Він вже збирався вийти на відкриту місцину і привернути до себе увагу, коли помітив, що деякі вершники вдягнені, як польські шляхтичі.
Він позадкував в гущавину, задумався і зрозумів, що це один із загонів князя Острозького, проти якого воювали повстанці Косинського, а тепер воюють повстанці Наливайка. Іванко завмер, щоб його не помітили.
Коли загін проїхав, козак сів на повалений вихором дуб, щоб відпочити. Через якийсь час на дорозі знову з’явилися вершники. На цей раз це точно козаки. Їх небагато, всього пів сотні. Іванко вийшов з лісу і вистрелив в повітря з мушкету.
Козаки розвернули коней, нахилили списи вперед і помчали до нього. Не доїжджаючи до нього, вони зупинилися півколом і допитливо розглядають козака.
– Тю! – вигукнув один з них, такий же здоровань, як Самійло Гардовий. – А я його знаю! Це син колишнього курінного отамана Кисляківського куреня Іван Гардовий!
– Здоровенькі були! А ви чиї будете? – чемно запитав Іванко.
– Доброго здоров’я! Ми з Левушківського куреня.
– А, то ви люди Пилипа Грицая!
– Так. Що з тобою трапилося? Допомога потрібна?
– Ми з товаришем везли листа від нашого курінного, але на нас напали кримчаки. Товариша вбили, а мене поранили. Коні наші від ран здохли.
– Ось тобі маєш! То тут з’явилися ординці?
З глибини лісу донеслося вовче виття. Іванко прислухався.
– Це що, – запитав старший з козаків, – вовки знайшли ваших коней?
– Схоже на те. Я там неподалік приховав сідла, кінську упряж, зброю товариша. Добре було би забрати їх.
– Згоден. Ти почекай тут, а ми зараз знайдемо і привеземо все сюди.
 Десяток козаків поїхали вглиб лісу. Скоро долинули постріли, це левушківці відігнали вовків. Досить скоро козаки повернулися. З собою вони привезли всі речі, які заховав в кущах Іванко.
– Братці, ви звідси куди їдете?
– В табір Наливайка.
– Візьміть мене з собою.
Для Іванка осідлали запасного коня, і всі разом вони поскакали до Південного Бугу. Там в таборі Іванко одразу знайшов Креміня. Він доповів йому все, як було.
– І ще. Сьогодні повз той ліс проїхав великий загін вояків Острозького.
– Це точно? – спохмурнів Кремінь. – Зараз же відправлю десяток Журби в розвідку. Нехай пошукають цей загін і татар. Не можна залишати таку небезпеку в себе за спиною.
Козаки Журби знайшли і вояків Острозького, і кримчаків.
– Дві тисячі бійців Острозького отаборилися на правому березі річки Устя, – доповідає Журба Креміню, – а на лівому березі цієї ж річки в лісі стоять татари. Їх всього 600 чоловіків. Але, схоже, вони збираються звідти йти.
В цей же час сотник Наіль Ширин доповідає мурзі Айдарову.
– За нами спостерігали козацькі вивідачі.
– Чому їх не полонили? – насупився мурза.
– На жаль, ми їх помітили тільки тоді, коли вони почали відходити. Ми трохи не встигли.
– То уруси тепер знають, скільки нас і де ми?
– Так, мурза. Треба звідси забиратися.
– Та ми і так збиралися йти. Сідлати коней. Ми сюди прийшли не воювати з козаками. Йдемо за ясиром на північ від Немирова.
Татари зраділи. Їм достеменно відомо, що по селам чоловіків, які можуть тримати зброю, майже не залишилось. В основному з чоловіків є тільки літні і підстаркуваті люди, тож ординці захоплюють села, не зустрічаючи майже ніякого опору.
Кремінь доповів про результати розвідки Наливайку, і той прийняв рішення знищити загін Острозького.
– Не можна не зважати на таке небезпечне сусідство. То де, ти кажеш, їх табір? – перепитав Северин. – Щоб зменшити наші втрати, вдаримо на них волами й кіньми! Вони зімнуть бойові порядки ворога, а вже тоді ми їх доб’ємо!
– Добре вигадано! Зекономимо порох, гарматні ядра і кулі!
Бійці Острозького хоча й очікували нападу з боку повстанців, але не чекали, що на них направлять отари волів і табуни коней. Дикі, необ’їжджені коні тарпани, налетіли на вояків, як буревій, збиваючи з ніг і коней, і людей.
Відступати було нікуди та й ніколи, бо табір розташований в місці, де річка Устя впадає в Південний Буг.
За худобою в табір вдерлася козацька кіннота. Русини Острозького не встигли й отямитися, як весь їх загін було повністю знищено. Повстанці повернулися з бою звитяжцями. Після бою Федь Закутько голосно зітхнув.
– Ти чого, друже? – співчутливо запитав його Карпо Журба.
– Який рік засіваємо землю не зерном, а кров’ю. Та ще й таких же русинів, як ми самі.
– Таких, та не таких. Вони за ляхів, значить, нам вони вороги. Забув, як ці самі русини потопили в крові повстання Косинського?
– До того ж майже всі вони католики.
Козаки почали збирати трофеї, коней, дорізати важко поранену худобу на їжу. Коли вони повернулись до свого табору, Іванко знайшов свого курінного отамана.
– Не виконав я ваш наказ, батьку, – з гіркотою сказав він Креміню, схиливши голову. – Це в мене вперше таке трапилося.
– Годі журитися, козаче, – урвав його мову отаман. – Нічого страшного. Богу дякуй, що залишився живий. А наказ інші виконають. Ти лікуйся, тобі треба набиратися сил.
Від цих слів Іванку одразу стало легше на душі.