Нова надiя. Глава 28. Знову в Кубличi

Кисляківський курінь, козаки якого виснажені боями й довгою дорогою, відходить до Білої Церкви, а за ним по п’ятах женеться великий кінний загін поляків.
– Скільки їх там? – запитав Михайло Кремінь в Журби, який із своїм десятком повернулись з розвідки. – Чи є в нас можливість відбитися від них чи відірватися?
– Їх в п’ять разів більше, ніж нас. Це без їхніх озброєних слуг. Всі кінні. Налаштовані вони рішуче.
– А в нас частина козаків без коней. Є поранені. Возів, щоб зробити табір недостатньо. Гармати є, але пороху обмаль, а ядер зовсім немає.
– Гармати можуть стріляти мушкетними кулями, їх в нас вдосталь, але без пороху це неможливо. А ще вслід за цим загоном наближається ще більший загін. В ньому не менше п’яти тисяч ляхів, а, може, й усі шість. Командує ними сам гетьман реєстрових козаків Тихін Байбуза.
– Яка честь. То що, шансів в нас зовсім немає? – насупився Кремінь, зрозумівши, що козаки опинились в дуже скрутному становищі.
Від важких думок його відірвав Іванко, який запитав:
– Пане отамане, можна мені сказати? На перший погляд в нас два путі: один на схід, на Умань, а другий – на північ до Гранова.
– Впевнений, поляки думають так само, – кивнув Кремінь.
– А Гранів тут до чого? – здивувався Журба.
– Щоб розжитися на порох, – відповів Кремінь. – Так, Іванку?
– Саме так. А я пропоную піти на південь в Кублич. Там тече річка Кублич, а через неї тільки два невеликі мости, річка досить глибока, а броду немає. Якщо встигнемо перебратися на правий берег, зможемо тримати мости і відбитися. Навіть без гармат.
– Не маємо часу роздумувати. Що ж, це вихід, – прийняв рішення отаман. – Карпо, давай команду, повертаємо на південь. Сам із своїм десятком залишитесь, заметете сліди, прослідкуєте за ляхами, і тільки після цього наздоженете нас.
– Буде зроблено, – пообіцяв Журба і, не гаючись, поскакав в голову колони.
Кремінь уважно подивився на Іванка і запитав:
– Зізнавайся, парубче, ти в Кублич хочеш із-за Хараті Падолист?
– Так, не без цього. А ще із-за Гафії Листопад, але головне те, що це вихід із тієї скрути, в яку ми потрапили.
Коли поляки доїхали до місця, де кислячани повернули на південь, ніяких слідів від колони козаків вже не було. Поляки спішилися і стали розминатися.
– Цікаво, куди ці розбійники звідси поїхали? – запитав шляхтич, який командує ляхами.
– Або на Умань, або в Гранів. Якщо вони куплять порох, то знищити їх буде важче. І наші втрати будуть більші, – відповів йому один з ротмістрів.
– Тоді так: ділимо загін навпіл і переслідуємо їх. Пане Вага, ви очолите той загін, який піде на Гранів. Не гайте часу, не можна дати тим лайдакам дістати порох, а до Гранова звідси набагато ближче, ніж до Умані.
Козаки з десятку Журби простежили за тим, як ляхи розділилися і поїхали на північ і схід. Коли тих вже не стало видко, запорожці неквапливо поїхали на південь.
Кислячани тим часом переїхали на правий берег річки Кублич, і почали будувати невеликі табори навпроти мостів. Жителі Кублича стали допомагати їм, чим тільки можуть. Охрім Маслюк старається більше всіх.
І хоча Кублич – село молоде і, порівняно з Кисляком невелике, але жителі зібрали по селу і навколишнім хуторам вдосталь підвід, щоб козаки могли зробити звичні табори з возів, зв’язані між собою залізними ланцюгами.
Потім всі разом почали копати шанці та «вовчі ями». Діють козаки й селяни швидко і злагоджено. А ще вони перевезли на правий берег всі дуби і човни з Кублича.
Місцеві жителі також поділились із повстанцями порохом. Звісно, для гармат його мало, але для козацьких самопалів і мушкетів пороху тепер вистачає. Кремінь нарешті зітнув з полегшенням.
В середині таборів козаки ставлять намети від дощу і для відпочинку. Тут до курінного отамана підійшла Гафія Листопад. В руках її заступ, бо вона також, як більшість жителів села, риє шанці.
– Добридень, пане Ладиславе. Бачите, за яких умов довелось зустрітися? Рада вас бачити. Тим більше, за вами борг.
– Який ще борг? – здивувався і навіть трохи розгубився Кремінь.
– От лихо моє губатеє, ніхто мене сватає, – лукаво проказала Гафія. – А хто обіцяв мене сотниківною зробити?
Отаман не став стримуватися і весело розсміявся.
– Не було цього. То хлопці так жартували, – чемно відповів він. – А ще мене тепер звуть Михайлом.
– То ви проти? – підняла брову красуня.
Враховуючи, що брови в неї і так колесом, виглядає це забавно. Кремінь уважно подивився на дівчину і серйозно запитав:
– То що, Гафіє, можна сватів засилати?
– Засилайте, – кивнула Гафія. – Рушники давно чекають на вас. А то примушуєте дівчину чекати та страждати!
Дівчина подивилась Михайлу в очі, посміхнулася і пішла далі копати рови та шанці. Увагу Креміня привернув Журба.
– Пане отамане, то як все таки нам бути з порохом? Як не крути, а було би добре нам його дістати.
– Хіба ж я сперечаюся? Звісно, було б добре, тільки де ж ти його візьмеш?
– Напасти на поляків і відбити трохи пороху?
– Марна надія. В того загону, який нас переслідує, гармат, а отже й пороху немає. В загоні гетьмана Байбузи гармати напевне є, але там п’ять чи шість тисяч вояків. Навіть якщо і зможемо щось забрати, нас наздоженуть. Тільки людей дарма погубимо.
В Іванка промайнула несподівана думка. Кремінь помітив, що Іванко дивиться на них, але не підходить.
– Синку, ти щось хотів?
– Та то таке, – невизначено махнув рукою Іванко. – Колись, як ви мене брали на Буг, зустрічати човни з порохом, я подумав, може, треба було трохи його десь приховати в районі Червінок чи Черненок. Зараз би як знайшли.
– Іванку, золота ти голова! – розцвів отаман. – А ми ж тоді так і зробили! Ми не тільки скарби гетьмана Оришевського приховали, а ще й частину пороху! Карпо, збирай свій десяток, беріть три вози і їдьте за порохом. Я намалюю, де ми його заховали.
– Оце діло, – зрадів Журба. – Ми хутко!
Вже через пів години козаки виїхали з табору і попрямували в бік села Червінки. Їм привітно маше рукою Харатя Листопад.
Кремінь викликав до себе Василя Голоблю.
– Ну що, пане Василю, ти пам’ятаєш, що куховар – друга людина в курені? Ну то слухай наказ. Вибери десяток козаків і їдь в Кисляк. Звернешся до поручика Яновського. Обмалюєш ситуацію, в якій ми опинилися і попросиш в нього пороху.
– А як же кухня? Треба ж комусь годувати козаків?
– Передаси кухню Лавріну Чубу. Думаю, він впорається.
– Так, справиться. А скільки возів брати?
– Ніскільки. Верхи ви до Кисляка доїдете швидше. А там, якщо повезе з порохом, позичите вози в односельців чи в Яновського.
– Зрозумів. Дозвольте іти?
– Іди. В дорозі будьте обережні, бо поляків скрізь – ні зміряти, ні злічити. Смерть чекає і спереду, і ззаду.
– То ми до Кисляка поїдемо лісом, а там видно буде.
Невдовзі десяток кислячан поїхали до Кисляка. Кремінь трохи розслабився. Він почав думати і зрозумів, що припустився помилки, відправивши за порохом весь десяток Журби – своїх кращих розвідників.
– Созон! Растроста! – погукав він козака з колишніх реєстровців, який служив з ним ще в фортеці Гайсин. – А йди-но сюди!
Коли Созон підбіг до отамана, той наказав:
– Бери Мирослава Коберника і поверніться до Уманського шляху, подивіться і послухайте, що там ляхи роблять. Нам треба знати, що вони замишляють. Для зв’язку візьми ще когось на твій вибір.
– Буде виконано, – кивнув Растроста.
Коли розвідники повідомили, що обидва польські загони пішли на Умань, Кремінь повністю заспокоївся. На очі йому потрапив Охрім Маслюк.
– Пане Охріме, як ви вважаєте, може, жителям Кублича також перебратися на правий берег річки? Поряд ліс в якому ви можете заховатися у випадку небезпеки. Що скажете?
– Якщо виникне небезпека, так і зробимо. А зараз повернемось до своїх домівок. Не хочеться ночувати проти неба. І ще, пане отамане, за потреби можете спалити обидва містки, ми потім їх відбудуємо. До речі, наші жінки приготували вечерю для всіх.
– Дякуємо красно, але наші кухарі також зварили вечерю.
– Нічого, об’єднаємося і повечеряємо разом. Не пропадати ж добру?
Запорожці такій вечері зраділи, бо не завжди їм випадає нагода всмак і багато поїсти. Після смачної, ситної вечері Кремінь виставив чатових з усіх боків, в тому числі на лівому березі річки Кублич, на підходах до села.
До Креміня прийшли сестри Листопад. Видно, що Харитина когось видивляється, і не може знайти.
– Михайле, – запитала Гафія, – а де Іванко Гардовий?
– Він на завданні. Сьогодні він точно не повернеться. Як все буде добре, то завтра перед сніданком буде тут.
Сестри подякували і пішли. Більшість козаків повкладалися спати, бо за важкими земляними роботами добряче натомились за день. Кремінь перевірив, як себе почувають поранені, чи не сплять вартові, і тільки після цього останнім ліг відпочивати.
Ранок почався з того, що повернувся десяток Журби. Із собою вони привезли три вози пороху. Радості отамана немає меж. Адже з гарматами козаки можуть протистояти навіть переважаючим силам ворога.
Перед обідом з’явився десяток під командуванням Голоблі. Вони привезли два вози пороху і двісті ядер для легких гармат. Ще родини козаків передали багато копченого сала і свинини, кілька десятків вінків цибулі й часнику, пів воза свіжого, спеченого вдосвіта кисляцькими господинями хліба.
– Братчики, ви тільки подивіться на це! Що то кухар командує загоном, – сміється Растроста. – І про харчі не забуває!
– А просто, без глузування не можна? – відповів йому Голобля з докором. – Порадів би. Хіба ти не знаєш, що наші запаси харчів майже вичерпалися?
Іванко в цей час побачив Харитину. Вона ходить босоніж і подряпала литку лівої ноги об сухий осет. Дівчина вирвала кілька корінців гладушнику, вичавила з них жовто-червоний сік і змастила ним подряпини.
Козак підійшов до неї і простягнув їй шматок вибіленого лляного полотна.
– Здрастуй, Харатя. Візьми, перев’яжи. Або давай, я перев’яжу?
– Дякую, Іванку. Я сама.
Дівчина зірвала кілька листків подорожника, помила їх в річці, приклала до ран і перев’язала подерту литку. Після цього випросталася і подивилась на хлопця.
– Ти зараз зайнятий? Ні? То, може, погуляємо? – несміливо запропонувала Харатя. – Хоча б трошки?
Вони неквапливо, розмовляючи про те, про се, пішли до ближнього лісу. Їм було так добре разом, що вони не пішли до табору на обід. Вони провели вдвох весь день, і це був самий щасливий день в їх житті.
Курінний отаман Михайло Кремінь в цей же час гуляв з Гафією Листопад. Вони тримались за руки і щасливо дивилися одне одному в очі. На радість Креміню розвідка доповіла, що по Уманському шляху на схід ідуть підрозділи кварцяного війська.
– Значить, лишаємось поки що тут, – вирішив курінний, – людям і коням потрібно відпочити, а пораненим підлікуватися.
Під вечір Іванко зрозумів, що зголоднів, і згадав, що в його заплічній торбі є хліб, копчена ковбаса і варені яйця від матері, які передав йому Голобля. Вони з Харатею вмостились під розлогим кущем ліщини, Іванко розстелив свою свитку, вони вмостились на ній і поїли.
– Здається, такої смачної ковбаси я в житті ще не їла, – зізналась дівчина.
– Це моя мати приготувала. А, може, ти просто дуже зголодніла?
– Ні. Іваночку, а твоя мати навчить мене готувати таку добру ковбасу?
– Питаєш! Звісно навчить.
Коли нарешті вони повернулись до табору, і Харатя попрямувала додому, Іванко знайшов Василя Голоблю, який миє після вечері величезні казани.
– Ну що, дядьку, готуйтесь. Будете за старшого боярина.
– Що, – засвітився від радощів Голобля, – свататимемо Харитину?
– Так. Будемо сватати, – широко посміхаючись, відповів хлопець.
– Який же я радий за тебе, синку!
– Знали б ви, який я радий за себе! – розсміявся парубок. – Думаю взяти за сватів Мирослава і Петрика. Що скажете?
– А що тут скажеш? Все правильно.
Кисляківський курінь затримався на березі річки Кублич біля однойменного села на цілих вісім днів. Вільні козаки всі ці дні займалися рибалкою, щедро ділячись уловом з селянами.
Сватів до сестер заслали Іванко і Михайло Кремінь. І хоча вони були впевнені в своїх наречених, але обидва похвилювалися, що отримають гарбуза. Тільки після того, як дівчата пов’язали їх сватам рушники, наречені заспокоїлися.
Від безмежної радості Кремінь розчулився і дозволив козакам за виключенням тих, хто несе варту, випити горілки чи медовухи.
– Все, Василю, сьогодні ти обійдешся без моєї допомоги, бо я хочу добряче випити! І закуска в нас є – ти сам з Кисляку привіз! – сказав Лаврін. – Як раз піст закінчився, тож можна їсти м’ясо і сало!
– Хай тобі грець. Баламут, – тільки й проказав Василь.
Голобля, який зазвичай все робить без надмірного поквапу, сьогодні поспішає, бо і йому також кортить випити, та ще й з такого чудового приводу! Лаврін запитав Охріма Маслюка:
– Дядьку, а у вас є шинок?
– Немає. Та й навіщо він, як ми самі женемо горілку, варимо мед і пиво!
Поляки так і не зрозуміли, куди подівалися повстанці, яких вони переслідували, і в знищенні яких вони були впевнені.
– Я розумію, що нас обдурено, – зло промовив гетьман реєстровців Тихін Байбуза, – але побий мене грім, не розумію – як?
Але ніхто з його оточення не може дати відповідь на його запитання.