Нова надiя. Глава 29. Покарання

Нарешті козакам, яким потруїли коней, довелося побувати в Брацлаві, який розташований на 15 верст на південь від дороги з Немирова на Гайсин. Цього дня запорожці чекали довго.
– Ну що, панове, віддамо борг тому шинкарю Корнію Покрасу, який потруїв наших коней? – спитав Гнат Рий.
– Що за питання? – тут же озвався  Мирон Загайгора. – В саму першу чергу цим і займемося!
– І так це падло зажилося на білому світі! – додав Гордій Кочубей.
Десяток низовиків поїхали до шинку, спішилися, припнули коней до конов’язі. Коли козаки зайшли до шинка, шинкар повернувся до них і розплився в улесливій посмішці.
– Проходьте, гості дорогі! Завжди раді вам!
Але коли він впізнав їх, усмішка одразу сповзла з його лиця, і на ньому з’явились розгубленість і страх, ніби він побачив привидів, а не живих людей. Він не йняв віри власним очам, бо давно вважав козаків загиблими.
– Бачу, ти нас впізнав, – насмішливо сказав Петрик. – Я б із задоволенням зарубав тебе одразу, але мене муляє одне запитання – чому?
– Шановне панство мене з кимось сплутало, – замість відповіді відказав зблідлий Корній, силкуючись вичавити з себе невинну посмішку.
– Не прикидайся дурником, Корнію, – мовив Голобля.
Вимушена посмішка сповзла з блідого обличчя шинкаря. Опинившись віч-на-віч з тими, кого він вважав загиблими, він не на жарт злякався. Те, що шинкар не визнає свою провину, ще більше розлютило козаків.
– Схоже, розмови в нас не вийде, – удавано зітхнув Мирослав і з усієї сили вдарив шинкаря в обличчя.
В того спочатку задерлася голова, а потім він впав на спину на весь зріст. Від удару потилицею він навіть на якусь мить втратив свідомість. Козаки вилили на нього цеберко холодної води, а коли шинкар опритомнів, схопили за руки і поставили на рівні.
– Пропоную його повісити, – суворо мовив Созон Растроста. – Прямо зараз.
– Ні, – аж кинувся корчмар, – це не я!
– А хто? – обурився Іванко. – Руки твої?
– Мене підмовили шинкарка Наталя Микитенко, – затараторив Покрас, – і її подруга Яринка Гергуленко.
– Ну, звичайно. А в тебе своєї голови на в’язах немає, правда? – із зневагою сказав Петро Балабан. – Чи ти не розумів, що без коней нам вибратися від ляхів живими майже неможливо?
Шинкар мовчить, бо крити, як кажуть картярі, нічим.
– Та що з ним теревені правити? – говорить Гордій Кочубей. – Все одно, хто підбив, отруту нашим коням дав він. Йому й відповідати.
– Безперечно, – гаряче підтримав Созон Растроста. – Нема чого з ним панькатися!
Через пів години кислячани під’їхали до корчми Наталки Микитенко. Коли вони увійшли до шинку, картина повторилася. Спочатку Наталя проявила награну привітність, радість, потом розгубилась і злякалась.
– Ну, що, зраднице, – замість привітання сказав Гнат Рий. – прийшов час тобі відповісти за всі твої злочини. 
– Які ще злочини? – забігали оченята в шинкарки. – Про що це ти мовиш? Я ніяк не збагну.
– Скажи нам, Наталю по старій пам’яті, – каже Василь Голобля, – все таки ми з тобою земляки, навіщо ти замовила шинкарю Покрасу потруїти наших коней?
Не встигла Микитенко бодай щось сказати, як з-за спин козаків наперед виштовхали того самого корчмаря. Обличчя Корнія вже перетворилося на суцільний синець, руки зв’язані за спиною. Проте Наталка його одразу впізнала.
– А-а, розумію, – ставши руки в боки, заявила вона, гарячково розмірковуючи, на кого краще звалити вину, – хочете помститися мені за те, що не продавала вам горілку дешевше, бо ви наші оборонці? А я вас захищати мене не просила.
Вона вирішила ухилитися від прямої відповіді.
– Хами! – зеленіючи з люті і страху верещить шинкарка. – Ич які безстрашні –  з жінками вони зібралися воювати! Чортзна-що!
– Неважливо – жінки ви чи ні. Зради ми не пробачаємо навіть братчикам. За брехню, крадіжку, ми виганяємо з козаків, а за зраду, боягузтво – караємо смертю, – твердо і рішуче промовив Кочубей.
– Говори, – штовхнув Іванко шинкаря в плечі.
– Кажи до пуття, Іроде! – додав Мирослав.
– Це вона і Яринка Гергуленко намовили мене потруїти ваших коней. І добре заплатили за це, – щиро забожився той.
Микитенко нітрохи не розгубилася і продовжує стояти на своєму.
– Це обман, – заверещала вона. – Ви його силою примусили оббрехати мене!
Тут рипнули двері із кухні, і до зали увійшла Яринка Гергуленко. Вона одразу збагнула, що відбувається і спробувала втекти.
– Хапай! – голосно вигукнув Кочубей.
Молоді козаки швидко її наздогнали і притягнули назад.
– Розказуй, Ярино, – провернувся до неї Голобля, – як ти допомагала кримчакам вбивати наших односельців, палити наші хати.
– Що за вигадки? Татари спалили і мою хату! Ви ж знаєте!
– Спалили, – різко перебив її Голобля, – бо не знали, що то твоя хата. То як, зізнаєшся сама чи будеш брехати і викручуватися далі? –
– Зізнайся, Ярино, – додав Лаврін Чуб. – Облегш душу перед смертю.
До смерті налякана Яринка Гергуленко принишкла і знітилася.
– Мовчи, – смикнулася Наталка Микитенко. – Нічого вони довести не зможуть.
Вона замовкла, бо зрозуміла, що бовкнула зайве і безпорадно закліпала очима.
– А ми і не намагатимемось, – хмуро кивнув Мирослав. – Нам достоту відомо, що твій чоловік Андрій Гергуленко зрадив Самійла Гардового. Він опізнав його і повідомив кримчакам, що то саме він вбив в бою улюбленого сина мурзи Азамата Айдарова.
– І за це отримав волю і гроші. А після його загибелі від рук Самійла ти стала допомагати ординцям. Ти ходили в ліс на зустріч з татарськими лазутчиками і саме ти повідомила їм, що в село повернулися Самійло з Іванком.
– Акурат після цього татари напали на нас, – рвучко кинув Мирослав. – Скажеш – ні?
– Думала, ми не дізнаємось? – запитав Голобля. – А Наталка Микитенко це знала і мовчала.
Яринка бліда від жаху мовчить, гарячково розмірковуючи над тим, як виплутатися із цієї халепи. І раптом заверещала шинкарка, яка вже цілком опанувала себе.
– Це все вона із своїм покійним чоловіком! Я тут ні до чого! – зухвало закричала шинкарка. – Вони мене залякали! Погрожували мене вбити, якщо я бодай щось скажу про них! Ви їх обох зле знаєте!
– Наталка, опам’ятайся, що ти таке кажеш? – щиро обурилася розлючена Ярина. – Не було цього! Не вірте їй!
Вона рвонулася до подруги. Здається ще мить і жінки вчепляться одна одній в горлянку. Козаки, дивлячись на них, гидливо поморщилися.
– То як, панове браття, покараємо зрадниць – шинкарку та вдову Гергуленка? І корчмаря, звісно, – запитав Гнат Рий.
– Безумовно, покараємо. Із-за них загинули невинні люди в селі. Ми самі з-за того, що вони потруїли наших коней ледь не запропали, – з глибоким презирством мовив Созон Растроста.
– Я мав на увазі – як саме ми їх скараємо? Те, що вони заслужили на смерть, питань чи сумнівів, думаю, ні в кого не викликає. Ніщо не може їх виправдати.
Козаки помовчали, не знаючи, яку кару вигадати.
– Були б ми європейцями, спалили б їх живцем, – безжально сказав Мирослав. – Була б отрута – напоїли б їх, як вони наших коней.
– Добра думка, синку, – кивнув Кочубей і змірив зрадниць зневажливим поглядом, – але на жаль отрути в нас немає.
Жінок аж перекосило від цих слів. Вони збентежено мовчать, а Ярина тремтить від жаху. Корнія охопила сліпа байдужість, він не може вимовити ані слова. Козаки оточили їх трьох щільним колом.
– То не будемо гаяти час, – мовив Петрик і витягнув шаблю з піхов.
– Товариші, – запропонував Голобля, – щоб не проливати марно кров, давайте просто повісимо їх, і на тому все.
– Вірно. Не хочеться бруднити шаблю-сестрицю кров’ю такої мерзоти.
Петрик кивнув на знак згоди і заховав шаблю і піхви. Шинкар поточився, бо ноги не слухають його. Він подивився у вічі козакам, але ні в кого не помітив ні крихти співчуття.
– Пробачте мене! – в нестямі заволала шинкарка і в розпачі впала на коліна, ховаючи очі, повні неприхованої зненависті. – Змилостивиться наді мною! 
– Пізно колодязь копати, коли хата горить, – гнівно насупив брови Голобля. – На шибеницю їх!
Запорожці погодились, лиходіїв вивели з шинку у двір, швидко змайстрували петлі на мотузках, перекинули їх через гілки старої яблуні біля шинка і тут же повісили всіх трьох.
До них стали підходити місцеві жителі, щоб запитати, що відбувається. Козаки охоче відповіли. На якийсь час запанувала мовчанка.
– Прости, боже, гріхи наші, – перехрестився Мирослав.
– Собакам – собача смерть! А що буде з їх шинками? – запитав Голобля.
– Спалити їх к бісовій матері! – запропонував Лаврін Чуб. – Разом з тілами цих зрадників!
– А я пропоную не палити, – оголосив Іванко. – Заберемо з них все, що нам може знадобитися, а самі шинки передамо брацлавським козакам. Нехай торгують, а гроші йдуть на потреби їхньої сотні.
– Правильно, – кивнув на знак згоди Мирон Загайгора. – Наші потруєні коні тільки чого вартують. 
– А ще ж в них є земля, – нагадав Петро Балабан. – Не можна, щоб вона пусткою стояла.
– Це точно. Земля без хазяїна, як церква без попа, – погодився Голобля. – Віддати її теж брацлавчанам!
– Давайте вже покінчимо з усім цим і поїдемо додому, – запропонував Іванко. – Не подобається мені тут. Брацлав побудований в улоговині, повітря стоїть, задуха. Хочеться вже в чисте поле.
Брацлавські козаки зраділи подарункам, а кислячани покуштували міцної горілки, старого меду та всяких наливок і смачних страв, забрали з обох шинків гроші, хмільні напої, провіант, і поїхали до Кисляка.
– Мало нам на наші голови турок, татар, ляхів, так ще свої запроданці шкодять, як тільки можуть, – зітхнув Голобля, згадавши про шинкарок і Яринку Гергуленко.
– Нічого, пане Василю, більше вони нікому не нашкодять, – відповів йому Кочубей. – Вони отримали по заслугам.
– Та забудьте ви вже про тих покидьків, – сплюнув Рий. – Згадувати про них і то огидно.
Козаки їхали з Брацлава до самого Кисляка без перепочинку, щоб швидше добратися до дому. Іванко першим ділом поспішив до курінного отамана, щоб передати йому гроші, міцні напої й решту «трофеїв».
Мирослав поспішив додому. Він засмутився, що не застав вдома синочків. Оріяна, посміхаючись, сказала:
– Та вони неподалік – вище маєтку пана Яновського ловлять рибу в Кислячці.
Мирослав не став чекати, поки діти повернуться додому, і поспішив на річку. Синів він знайшов швидко. Ті з несамовитою радістю кинулися до батька.
– О! То ви вже й риби наловили?
Дізнавшись, що в дітей є казан і все необхідне, батько швидко і вправно потельбушив рибу, викресав вогонь і зварив юшку. Разом із синами вони тут же почали її їсти. Оріяна теж не всиділа вдома і прийшла до них.
– Ой, як смачно пахне! – посміхнулась вона. – А я ще не вечеряла. Пригостите мене юшкою?
– Звісно! – схопилися на ноги Роман з Русланом і заходилися біля матері.
Всі ситно повечеряли і додому повернулися вже у присмерках. А вдома їх чекає вечеря, приготована бабусею Євдокією. Дід Лесь виставив на стіл мед, варений на яблуках, ягодах і житніх сухарях.
– Ну, і як тут не поїсти після такого меду? – усміхнувся Мирослав.
Діти їсти відмовилися, а дорослі сіли до столу. Хлопці влаштувалися на скрині, щоб слухати розповіді батька. Дорослі просиділи до опівночі, діти за цей час поснули, і батько відніс їх спати на піч.
Після цього Мирослав розповів родині про те, як їм потруїли коней, коли вони діяли в тилу польського війська і про те, як вони сьогодні покарали зрадників.
Лягли Коберники пізно, бо ніяк не могли натішитися тим, що син і чоловік вдома, не могли наговоритися, надивитися на нього.