Нова надiя. Глава 30. Зустрiч з татарами

Десяток Журби знаходиться в розвідувальному виїзді. День пройшов спокійно, і козаки зробили зупинку для відпочинку. Низовики розійшлися в різні боки, щоб назбирати сушняку на паливо для багаття.
На вечерю вони приготували куліш з пшоняних круп з сушеною рибою, затертий салом, смаженою цибулею і часником, та галушки з гречаного борошна на сироватці.
– Повернемося до своїх, – мрійливо мовив Арсен Дрімайло, – замовлю в Голоблі коржів з маком, спечених на меду.
– А я замовлю варенухи (напій з горілки, прянощів, меду та фруктів, зварений в печі), – сказав Яким Євтушок.
– Витребеньки це все, – махнув рукою Захар Книш, – є горілка і не треба нічого вигадувати! Особисто я вип’ю горілки! І чекати не треба тої варенухи.
Захар уявив перед собою по вінця повний поставець, і аж крякнув, так йому хочеться вже випити оковитої.
Іванко мив ложку і миску в річці, як раптом помітив, що вздовж берега замість чистої води тече вода брудна та ще й з сажею.
– Карпе, – тихо покликав хлопець свого десятника.
– Що в тебе? – спитав Журба.
– Подивись. Вище за течією хтось є. Треба розвідати.
Журба відправив подивитися двох козаків – Гната Баша і Федя Закутько. Вони повернулись напрочуд швидко. Вигляд в них стурбований.
– Карпе, в якихось ста сажнях від нас стоять табором півсотні кримчаків! Як вони нас не почули і не пробачили – гадки не маю! – доповів Закутько.
– Отакої! Богу дякувати, – перехрестився десятник. – Будьте тут, я сам хочу на них подивитися.
Ординці теж закінчили їсти і миють руки землею і сажею з багаття, тому вода попід берегом брудна. Карп повернувся і сказав:
– Треба нам відійти звідси подалі, щоб не виявити себе. Раптом якийсь кінь почне іржати, і нас почують.
Коли козаки відвели коней в поводу подалі від табору ординців і стриножили їх, десятник сказав:
– Вважаю, ми просто зобов’язані скористатися такою удачею і знищити татар.
– Переріжемо їх вночі, коли вони будуть спати? – запитав Назар Одарич.
– Ні. В них залишилося багато юшки з бараниною. Вони злили залишки із своїх мисок в спільний казан, а в нас є отрута. Вночі підсиплемо її в казани, татари вранці поснідають і отруються.
– Мені здається, що цих татар я вже бачив раніше, – сказав Гнат Баш.
– Не здалося. Ми з ними зустрічалися і не один десяток разів. Це аскери мурзи Айдарова з Перекопського каймаканства. Саме вони нападали на Красне, спалили містечко Киселин. Старі знайомі, одним словом.
– Тим більше треба їм за все віддячити.
– Давно час. Що ж, Одарич на варті, решта може відпочивати, – вирішив Журба.
Глибоко вночі козаки прокралися до табору кримчаків. Низина вкрилася туманом, тож запорожців татарські вартові не помітили. 
– Іванку, – пошепки промовив Журба, – ти в нас наймолодший, тобі легше повзати. Бери отруту і висип її в казани з юшкою.
Для того, щоб отруїти їжу вистачить і одного лазутчика, але на випадок, якщо його помітять чатові – прикривають його всі. Іванко насипав в казани отруту, ретельно розмішав її і непомітно вибрався з табору.
– Все, – доповів він десятнику, – можемо відходити.
Козаки пішли до своїх коней і вклалися спати за винятком чергових. Ніч пройшла спокійно. Ближче до півдня Журба відправив Ореста Злидню подивитися, що роблять татари. Козак повернувся швидко, йде він не криючись.
– Що, вже? – зрозумів десятник.
– Так. Всі готові. Можемо йти за трофеями!
Як водиться, в кожного ординця в поході із собою три коня, тож козаки розжилися одразу на 150 коней. Потім зібрали всю зброю, запаси харчів, посуд, який вимили і випарили від отрути. Також забрали ковдри, одяг і взуття, яке може знадобитися.
Нав’ючені трофейним добром запорожці повернулися до табору кислячан. Кремінь, побачивши кавалькаду коней, здивувався.
– Карпе, звідки це все? Ви що, здолати п’ятдесят татар? Не те, щоб я був здивований, але все таки?
– Можна сказати і так. Ми їх отруїли.
– Молодці! Розповідай, як там у вас це вийшло?
Після того, як Журба розповів все по порядку, курінний отаман знову похвалив його. Після цього викликав кашовара Голоблю.
– Доброго здоров’я, – привітався той, коли прийшов на виклик отамана.
– Чолом! Приймай, пане Василю харчі й посуд, і взагалі все, що по твоїй частині. А ти, Карпе, трохи відпочинь і знову їдь із своїми хлопцями на розвідку. Треба знати, де основні сили кримчаків. Не приїхали ж вони до нас півсотнею?
– Второпав.
– Зрозуміти б, які в ординців плани? Куди вони збираються йти? Якщо ми раптом рушимо звідси, он в тому дуплі верби я залишу для тебе лист, щоб ви знали, де нас шукати. Як у вас з харчами?
– На пару днів є. Але, звісно, краще поповнити припаси. 
– Пане Василю, чув? Подумай, що краще дати хлопцям в дорогу.
– Зараз обговоримо і видаймо все, що треба. Поки будуть відпочивати – ми з Лавріном приготуємо їм щось готове із собою.
Запорожці з десятка Журби відпочили, коні їх також. За цей час Голобля з Чубом зварили соломаху, насмажили свіжої риби і коржиків.
– Соломаху їжте зараз, а рибу з хлібом беріть із собою – не треба буде готувати вечерю, – запропонував Голобля.
Козаки, не поспішаючи, поїли, запрягли коней, склали торби з їжею, і поїхали на нову розвідку. Дрімайло, Євтушок і Книш шкодують, що їм не вдалося випити варенухи чи горілки.
– А я вже уявляв себе біля шинквасу в горілчаному шинку з кухолем горілки! Ну, нічого, дасть бог, повернемось, тоді вже точно вип’ємо, – зітхнув Арсен Дрімайло.
– Козак у дорозі, а надія – в бозі, – посміхнувся Гнат Баш. – Іванку, що ти там чепуришся? Не знаєш хіба, що на козаку і рогожа пригожа? Не на посиденьки їдемо.
Козаки розсміялися на цей простий жарт.
– Карпе, а де ми шукатимемо тих клятих татар? – запитав Назар Одарич.
– Думаю, вони самі будуть шукати тих аскерів, яких ми потруїли. А ми здалеку станемо за ними спостерігати.
– Ха! З одного боку просто, а з іншого – хитро.
Журба виявився правий – кримчаки, стурбовані тим, що їх вивідачі довго не повертаються і не присилають гонців з новинами, розпочали пошук загону і знайшли його.
– Шкіра у всіх синювата, мурза, – помітив сотник Батал Рахманов, оглядаючи небіжчиків, – це означає, що їх отруїли.
– Кляті уруси, – лайнувся мурза. – Треба воїнів поховати.
Украй розлючений але безпорадний мурза сердиться на всіх і на все, бо серед загиблих є його племінник, а мурза обіцяв сестрі, що нічого з її сином в поході не трапиться. Такого він не сподівався.
Ординці ще копали ями для поховання, коли на видноколі з’явилися козаки Журби. Добре вишколені вони спішилися, заховали коней в глибокому байраці і почали спостерігати за татарами.
– Ну, тепер вони від нас нікуди не дінуться, – задоволено посміхнувся Журба. – Скільки їх там?
– Шість сотень. Але і це можуть бути не всі, – відповів Гнат Баш.
– Що ж, будемо стежити за ними, поки не дізнаємось про їх кількість і найближчі плани.
Журба встановив чергу, за якою козаки мають спостерігати за ординцями. Після того, як татари поховали своїх земляків, вони не стали залишатися на місці, а неквапливо поїхали до свого табору, який знаходиться в лісі за десять верст звідси.
Козаки на безпечній відстані слідували за кримчаками майже до самого табору. Татари почали влаштовуватися навколо багать, готуючись до вечері.
– Треба послухати, про що вони будуть розмовляти під час вечері, – сказав Журба. – Іванку, бери шкіру вовка, і як почне сутеніти, вирушай до табору ординців.
До того, як почало сутеніти, козаки з’їли жарену рибу, яку їм дав Голобля, і попили свіжого відвару з соснової глиці.
Стемніло, кримчаки сидять обличчями до вогню, тому нічого навкруги вже не бачать. Дрова потріскують у вогні, тому бусурмани і чують не дуже добре. Іванку вдалося підібратися мало не до самих багать, біля яких вечеряють ординці.
Татарські вартові жадібно вдихають запахи гарячої їжі, тому їм не до служби. До того ж вони впевнені, що ніхто на них не нападе. Іванко послухав розмови біля одного багаття, потім біля другого, третього.
– Ну що, – запитав Журба, коли Іванко повернувся, – вдалося щось дізнатися?
– Так. Всього їх три тисячі. Завтра вони вирушають Кучманським шляхом на захід, на Галичину. Планують захопити якомога більше ясиру і повернутися до Криму.
– Тобто загрози для Поділля від них ніби і немає? Все одно простежимо за ними, поки вони не заберуться звідси. Ще про що говорили?
– Казали, що в них в Криму цього року справжнє лихо – велетенська кількість сарани. Вона знищує не тільки степові трави, хлібні посіви, листя дерев, а навіть пожирає одяг, особливо зеленого і червоного кольорів. А ще від неї стоїть смердючий, огидний сморід.
Козаки з величезним інтересом вислухали слова Іванка.
– Лиховісна новина, – засмутився десятник. – Значить, татарам потрібно багато невільників на продаж, щоб було за що годувати свої сім’ї.
– Саме страшне в тому, що сарана може з’являтися по чотири, і навіть по шість років підряд. Це справжня кара господня, яка мучить людей по кілька років поспіль. Якщо будуть сильні вітри зі сходу чи південного сходу, то принесуть цю біду і до нас.
– Ще вони казали, що ця незчисленна сарана летить хмарами, займаючи простір на 5-6 верст у довжину і на 2-3 версти в ширину. Ні ліку, ні числа їй немає. Вона потьмарює денний світ.
– Трясця! Пам’ятаю я напади сарани, – зітхнув Карп Журба, – вона пожирає хліб ще на корені й усю траву на луках. Де вона зупиниться на відпочинок, не залишається ні билинки. Тому дороговизна кожного разу на їжу буває жахливою, особливо коли сарана залишається до наступної осені.
– Мені доводилося бачити, як сарана сідає, і все навкруги вкриває товщиною в дві долоні і чути тільки, як вона пожирає рослини, – сказав Гнат Баш. – Це схоже на шум від падіння граду.
– Тільки від граду менше шкоди, – зауважив Арсен Дрімайло.
– А ще сарана сідає на обличчя, лізе до рота. Неможливо ні слово сказати, ні їсти. Навіть коні бояться переступати через сарану. А як розчавлять її копитами, то починається нестерпний сморід.
– Хай йому грець, – скривився від огиди Іванко, якому ще не доводилося стикатися із сараною.
– Зате свині їдять сарану із жадібністю і задоволенням. І від’їдаються на ній на диво швидко. Тільки ніхто не їсть ту свинину із-за відрази до сарани.
– А як з нею можна боротися? – запитав Іванко.
– Спочатку намагались боротися за допомогою церковних заклять і виходили з церковною процесією назустріч сарані. Але коли побачили, що сарана сідає на церковні хоругви і на ризи священників й гризе пофарбовану тканину, відмовились від цього.
– Простий люд, козаки, старшина виходять в поля і закопують сарану в рівчаки, палять, б’ють її мітлами. Знищення сарани вважається справою почесною і поважною.
– В кримчаків недорід, значить, щоб не зубожіти і вижити, вони будуть тут лютувати, для того, аби захопити якомога більше ясиру. Еге ж.
– Іванку, а ти чого мнешся? – помітив незрозумілу поведінку хлопця Журба. – Хочеш ще щось сказати?
– І не тільки. Татари пекли на вугіллі пироги з м’ясом і овочами, то я прихопив для кожного з нас по пирогу! Ось!
Він вийняв з-за пазухи десяток пахучих, бо в них багато духмяних спецій, пирогів і роздав кожному з козаків по одному пирогу.
– Оце діло! – зрадів Назар Одарич. – Дякую, хлопче! Та вони ще теплі!
– А якщо татари помітили, що пироги зникли і почнуть обшукувати околиці? – запитав Євтушок.
– Це навряд, – безтурботно махнув рукою Іванко. – Є в них тих пирогів!
– Ну тоді добре. Смачного всім!
– Поки можемо відпочивати, – сказав десятник. – Першим чергує Євтушок. Потім збудиш Книша, а він – Закутько.
– Зрозуміло.
– Якщо, не дай бог, щось станеться – першим буди мене.
Яким Євтушок накинув на плечі свитину і пішов наверх байраку, щоб бачити ординців і підступи до місця відпочинку козаків.
Вдосвіта кримчаки знялися і поїхали курним Кучманським шляхом вздовж річки Південний Буг вглиб Речі Посполитої. Козаки Журби кілька годин їхали за ними назирці, а коли переконалися, що ординці не збираються міняти напрямок руху, відстали і повернулися до своїх.
Скориставшись тим, що їм дали відпочинок, Дрімайло, Книш і Євтушок поспішили до найближчого шинку.
– Відчиняй, проклятий шинкарю! – весело кричить Євтушок, щосили грюкаючи у двері кулаком.
Нарешті козаки можуть відвести душу за кухолем оковитої.