Нова надiя. Глава 31. Бiда

Мирослав часто підганяє коня, бо їде додому. Ще три дні і він буде в Кисляку, побачить кохану дружину Оріяну, синочків, батьків! Більшої радості й уявити важко!
І ось, нарешті він вдома! Мирослав зупинив коня, припнув його прямо до воріт, і квапливо увійшов до хати. В очі йому одразу кинулись зажурені обличчя рідних, заплакані очі жінки й матері. Серце його захололо від поганого передчуття.
– Що трапилось? – замість привітання запитав козак.
– Татари напали на нас, синку. Романа й Руслана захопили і повезли в той клятий, осоружний Крим, – відповів батько.
Мирослав остовпів від такої звістки. Йому і самому захотілось заплакати від безсилля і горя, але він стримався. Оріяна забилась в нестримному риданні, вона від горя не може промовити і слова.
– Як це сталося? – запитав Мирослав.
– Оріяна пішла прати на Соб, – відповів батько, – я був на пасіці. З дітьми була твоя мати. Аж тут ординці. Вдарили матір шаблею по голові, не рубанули, дякувати богу, а плазом. Мати впала, втратила свідомість. Коли опритомніла, діточок вже не було.
– Коли це було? – знову спитав Мирослав.
– Тиждень назад.
– Значить, час ще є, бо татари з ясиром рухаються повільно. Я ще можу наздогнати їх і відбити дітей.
– Відбити? Один? – здивувався батько.
– Ну, не відбити, а викрасти. Іншого виходу все одно немає.
Оріяна підійшла до чоловіка, пригорнулась до нього і ще більше розплакалась, здригаючись усім тілом. Потім подивилась в очі чоловіку.
– Скажи, невже я більше ніколи не побачу наших діточок? Без них я не маю для чого жити. Обріжу коси, прив’яжу груди, вдягну козацький одяг і подамся на Січ. Буду шукати смерті в бою.
– Побачиш, кохана, обіцяю. Як допоможе милосердний бог, врятуємо діточок, – відповів чоловік, про себе подумав: – або я не повернусь.
Мирослав міцно обійняв кохану дружину, поцілував її в маківку голови і вийшов, з хати. За старим козацьким звичаєм, вирушаючи в похід, козак насипав в чоботи рідної землі. Коли батько, мати й дружина вийшли на двір, Мирослава вже й слід вистиг.
Поїхав Мирослав не сподіваючись на повернення. Йому одразу згадалось старе повір’я про те, що коли народжується двійко хлопчиків – їх батько скоро помре або загине. А він і так після народження синочків прожив більше десяти років.
На третій день, об’їхавши Умань, Мирослав зустрів Іванка Гардового і Петрика Сомика. Він розповів їм про те, що трапилось, і що він переслідує кримчаків в надії звільнити синочків. Петрик одразу визвався їхати разом з Мирославом. Іванко враз спохмурнів.
– Вибач, Мирославе, але прямо зараз я не можу їхати з тобою, бо маю виконати наказ кошового. Але, як виконаю, приєднаюсь до вас. Знайду вас, хоч і в самому Криму.
– Дякую, брате, – з почуттям відповів Мирослав.
– І ще, коли ми з покійним Трохимом Бойчуком так само гналися за татарами, аби звільнити батька, ми не знали, що неподалік звідси знаходиться місто Терехтемирів, а в ньому – реєстрові козаки. Якщо ви знайдете татар, зверніться до козаків, вони неодмінно допоможуть!
Іванко віддав Мирославу всі запаси провізії, які в нього були із собою. На цьому козаки розсталися і поскакали далі своїми дорогами.
Мирославу з Петриком вдалося розшукати і наздогнати колону кримських татарів, які полонили Романа і Руслана. Серце батька ледь не вирвалося з грудей, коли він побачив синів серед ясиру.
– Що робитимемо, дядьку Мирославе? – запитав Петрик. – Спробуємо викрасти ваших синочків?
– Ні, Петрику. Спробуємо звільнити всіх наших полонених. Ти залишайся і слідкуй за ними, тільки якомога обережніше, щоб тебе не помітили, а я поскачу в Терехтемирів за козаками.
Все склалось найкращим чином – в Терехтемирові Мирославу одразу пішли назустріч. Крім реєстрових козаків із залоги міста, знайшлася ще сотня тих, які одужали в шпиталі, і збирались роз’їжджатись по своїм полкам. Вони охоче погодились прийняти участь в бою з татарами.
Козаки збирались недовго і невдовзі вирушили в путь. Недалеко від табору кримчаків їх зустрів Петрик Сомик.
– Здрастуй. Ну, що тут? – нетерпляче запитав Мирослав.
– Під’їжджав ще один загін ординців, пробув тут цілий день, а вчора поїхав іншою дорогою.
До них під’їхав командир реєстровців. Не злізаючи із сідла, він сказав:
– Наші вже оточили табір. Можемо починати.
– З богом, – перехрестився Мирослав.
Козаки нахилили вперед списи, вдарили ногами коней і зусібіч несамовито помчали на ординців. Ті посхоплювались на ноги, кинулись до своїх коней, але раптовість нападу зробила свою справу – козакам вдалось отримати перевагу і знищити більше половини кримчаків. Решта врятувалася втечею.
Щасливі звільнені русини почали дякувати своїм рятівникам. Мирослав спішився і кинувся шукати дітей, але не знайшов їх. До нього звернувся один із звільнених чоловіків.
– Кого шукаєш, синку?
– Тут були двійко хлопчиків-двійняток. А тепер їх немає.
– Вчора тут був загін ногайців, вони купили всіх хлопців. Казали, що збираються їхати до самого Стамбулу, щоб продати хлопчиків до яничарського корпусу.
– Ви впевнені?
– Звичайно. Я це бачив на власні очі і чув на власні вуха, а татарську мову я знаю не гірше за самих татар.
Мирослав підійшов до командира реєстровців і козаків, щоб подякувати.
– А ти чого такий серйозний? – здивувався той.
– Немає вже тут моїх синочків. Вчора кримчаки продали їх ногайцям, – відповів Мирослав і зціпив зуби.
– І що ти тепер робитимеш? – із співчуттям запитав ватаг реєстровців.
– Те, що робив до цього – поїду з приятелем за ними далі.
– Дорога не близька, – задумався сотник реєстрових козаків, – ти бери все, хлопче, що тобі знадобиться в путі.
– Величезне спасибі, – вклонився Мирослав. – А то ми дійсно вирвались, можна сказати, майже з пустими руками, а попереду крамних базарів не буде.
– Удачі вам, хлопці. Воля й відвага або мед п’є, або кайдани тре. Дуже сподіваюсь, що у вас все вийде. Хто ще на таке спроможний, як не батько? Світ тісний, може, колись ще побачимось!
– Невже в сам Крим підете? – запитав хтось з козаків. – А що, на таке зухвальство, думаю, татарва не очікує. Хай вам щастить, браття!
Мирослав з Петриком відібрали трьох коней, кілька килимів, казанок, чару, міхи для води, їжу і трохи грошей. Із зброї взяли лук і два колчани із стрілами, порох і кулі їм дали козаки. Ще відібрали татарській одяг потрібних розмірів для себе й Іванка.
Після зборів тепло попрощались із козаками і звільненими людьми, серед яких були і кислячани.
– Доберетесь додому, – попросив їх Мирослав, – зайдіть до моїх, перекажіть, що бачили нас з Петриком і передайте від нас низький уклін.
– Передамо, не сумнівайся. Ще раз спасибі всім вам і удачі!
Через чотири дні звільнені земляки дійшли до Кисляка і розповіли все, що знали батькам Мирослава і його дружині, й матерям Петрика, а також Оріяни й Іванка.
– Якби не продали наших синочків, – знову заплакала Оріяна, – вони зараз могли б бути вдома, з нами! Боже милостивий, за що ти мене так тяжко караєш?
Ще через день до Кисляка заїхав Іванко, який виконав доручення кошового отамана Запорізької Січі і тепер поспішає за Мирославом і Петриком. Але спочатку він заїхав до матері. Та кинулась до сина.
– Мамо, чи є новини від Мирослава? – першим ділом спитав син.
– Так. Вони знайшли татар, бачили Романчика й Русланчика. Мирослав з’їздив до Терехтемирова, привів реєстрових козаків. Вони оточили і розбили кримчаків, але виявилось, що за день до цього кримчаки продали всіх хлопчиків ногайцям.
– Це точно? Звідки такі відомості?
– Серед звільнених людей були кислячани. Мирослав сам через них передав цю новину. І ще, ногайці хочуть продати хлопців до яничарського корпусу в Стамбулі. Мирослав з Петриком поїхали за ними.
Іванко не став відпочивати, пообідав у матері, заїхав до Коберників, щоб провідати сестру Оріяну. І мати, і сестра наготували йому в дорогу їжі, так що їсти йому є що. Іванка провели ген за околицю села, потім він всіх обняв і поцілував.
Марія благословила сина, він сів на коня і поскакав на південний схід шукати Мирослава й племінників. Скаче козак, і перед ним стелиться безкінечна дорога, та вітер свистить, як татарські шаблі.
Погода зіпсувалась, але ні холодний вітер, ні крижаний дощ не стають на заваді Іванку. Він козацький син і сам козак. Їде він і згадує, як цим же шляхом слідував за татарами, щоб врятувати батька. Згадує Трохима Бойчука. Потім своїх племінників, сестру, і закипає в його жилах ще більша ненависть до ординців.
Він знає, що не відступить і зробить все можливе і неможливе, аби звільнити і повернути сестрі її діточок. Ніякі небезпеки не лякають козака. Ні вдень, ні вночі не дає йому спокою думка про вкрадених племінників.
– Здолаю! Все здолаю, – говорить собі Іванко, бо він чомусь переконаний, що все в нього вийде, – хоч би довелось самому йти в той клятий Стамбул.
Але самому не довелось. За день шляху до Перекопу він зустрів Мирослава й Петрика. Власне, вони його помітили перші і свистом гукнули до себе. Вони отаборилися в улоговині серед густих заростів терену.
– Ви як тут? – зрадів Іванко.
– Чекали на тебе. В нас є татарський одяг, а в тебе, напевне, немає?
– Немає, – погодився Іванко. – Я все сподівався, що наздоженемо ногайців ще на нашій землі.
– Не наздогнали, – зітхнув Мирослав, але тут же взяв себе в руки, – але ми знаємо, де шукати дітей.
– Яничарський корпус в Стамбулі, – кивнув Іванко. – То що, відпочинимо, бо я таки охляв в дорозі, та й коню треба дати відпочити, а вже завтра вирушимо в Крим?
– Згода, – кивнув Мирослав. – Скажи, в тебе, часом, грошей немає?
– Трохи є, але мало, – зітхнув Іванко.
– А в нас є, – посміхнувся Петрик і розповів про бій з кримчаками, і як сотник реєстровців з Терехтемирова дозволив їм взяти з трофеїв все, чого вони потребують.
– Ну і гроші там також були, – підтвердив Мирослав, – а нам же доведеться добиратись до Туреччини морем, тож гроші знадобляться. Якщо треба буде – продамо татарські коні, а може, й наші доведеться продати.
– Іванку, ти їсти хочеш? – запитав Петрик.
– Хочу. Всю дорогу харчувався в сухом’ятку, а то і надголодь, вже хочеться гарячої їжі. А у вас є? – з надією запитав він.
– Скоро буде. Ти присідай, відпочивай.
Мирослав тихо запитав:
– Ти до моїх заїжджав? Як вони там?
– Так само. Самі не свої. Оріяна майже весь час ридає, почорніла вся від горя. Ні про думати не може, крім як про дітей і про тебе.
Обидва зітхнули і замовкли. Скоро Петрик покликав їх вечеряти. І хоча це була просто тетеря з сухарями, Іванко дуже зрадів і повечеряв з неабияким апетитом.
– Не думав, що буду так радіти простій козацькій їжі, – зізнався він.
Наступного ранку козаки підстригли свої козацькі вуса й чуприни, поснідали, перевдягнулись в татарській одяг, заховали козацькі самопали в килими, нав’ючили коней своїм нехитрим скарбом і не поспішаючи поїхали в Крим.
Їхали, старанно оминаючи всі населені пункти, щоб якомога менше потрапляти на очі татарам. Нарешті доїхали до портового міста Кафа і знайшли корабель, який прямує до самого Стамбулу. Оскільки до відплиття ще є час, вирішили оглянути місто.
На власні очі побачили невільницький ринок, на якому продають рабів, захоплених в Речі Посполитій та Московському царстві. Козаки з болем дивились на те, як продають братів русинів, поляків і московітів.
Потім накупили їжі, щоб було що їсти під час морської подорожі. Надвечір вони повернулись на корабель і попливли до Туреччини. Грошей цілком вистачило, тож з продажом коней вирішили не поспішати.
– Добре, що ми всі володіємо татарською мовою, – сказав Петрик.
– І що ми засмаглі, а не світлошкірі, – додав Іванко.
Але планам козаків доплисти до самої столиці Туреччини збутися не судилось. Під час заходу в Бургас – один з морських портів Болгарії, на корабель напали болгарські гайдуки.
Вони підпалили корабель, і хоча їх напад відбили яничари, які напрочуд швидко прибули з міста, і пожежу погасили, корабель отримав такі пошкодження, що далі пливти не може.
Капітан навіть повернув козакам частину грошей за незручність, і вони зійшли на берег. Оскільки інших кораблів немає і невідомо, коли вони тут з’являться, вирішили добиратись до Стамбула верхи.
– Їй, богу, верхи краще, ніж на тій хитавиці, – пожартував Петрик.
Оскільки ніхто з товаришів жартів не приймає, він замовк. Тривалий час їхали мовчки в глибокій задумі. Потім тишу порушив Іванко.
– Мабуть тут нам потрібно весь час говорити на татарській мові?
– Це вже точно, – підтримав його Мирослав, – ще не вистачає, щоб хтось почув, що ми балакаємо на українській мові. Несподіванки на рівному місці нам ні до чого.
Вони скакали без перепочинку пів дня, потім Іванко запропонував:
– Може, спочинемо?
Коли вони спішилися, одразу пішли навприсядки, щоб розім’яти ноги і спини, які затекли від довгої їзди верхи. Також хлопці відчули апетит.
– Давайте зготуємо щось гаряче?
Поки готували обід, небо затягли темні, грозові тучі, зірвався сильний вітер. Все живе зачаїлося в лісі. Не чутно шелесту листя, співу птахів. Не трісне й суха гілка під ногами дикої кози чи вепра.
– Схоже, треба будувати курінь, щоб не вимокнути, – сказав, розглядаючи небо, Петрик.
З ним погодились і почали будувати курінь, щоб врятуватися від негоди. Встигли як раз до початку дощу. Пустився довгий, нудний дощ, тож їли хлопці в курені.
            Приготували тетерю – страву подібну до кулешу, що готується з пшона і заправляється рідким гречаним або житнім тістом. Засмачили її затовченим салом та засмажкою з цибулі на олії. Наварили її стільки, що вистачило і на вечерю.
Тільки опівночі стихли дощ і вітер у верховітті дерев. Хмари розійшлись, і на небі з’явився гострий ріг старого місяця.
Козаки виспались і вилежались досхочу. Потім вийшли з куреня. Навколо було тихо, вогко і хмарно.
– Добре, що я в куріні склав сухі дрова, – промовив Петрик, поглянувши на похмуре небо і вологу землю, – не матимемо труднощів з розведенням вогню!
Петрик дійсно швидко розвів багаття і заходився готувати саламаху – в’язку кашу з гречаного борошна, в яку пізніше додав обсмажену цибулю та шкварки.
Оскільки свіжого хліба із собою немає, поїли її з сухарями. Потім зібрались і поїхали далі. Іванко перехопив лукавий погляд Петрика і запитав:
– Щось не так?
– Та ні, якраз так. Я думаю, добре, що ти не такий великий, як був твій батько! Тоді тебе за татарина навряд чи прийняли б! Вибач, якщо шо.
– Все нормально.
Козаки зупинились на обід у невеликому лісочку, що притиснувся до високого пагорба. Вони розвели багаття і зварили тетерю. Не встигли хлопці поїсти, як до північного узлісся турецькі чабани пригнали отару овець, і теж почали готувати нехитру їжу.
– І що нам тепер робити? – вихопилось в Петрика.
– Тихо, хлопче, – приклав палець до губ Мирослав, – не вистачає, щоб нас помітили. Менше всього нам треба зайвий раз спілкуватися з турками та ще й тоді, коли ми їмо свиняче сало. Чекаємо, поки вони не підуть звідси.
Турки тим часом розвели вогонь і поклали в нього великий плаский камінь. На нього почали викладати розрізані шарами баклажани, моркву, цибулю, гострий і солодкий перець. Один з пастухів надрізає зверху помідори і також ставить їх на камінь.
– Цікаво, – шепоче Петрик, – чому він їх не розрізає, а просто надрізає?
– Помовчи вже, – почав сердитись Мирослав.
Пастухи спекли овочі, зняли з них шкірку, подрібнили, перемішали, посолили, додали подрібненого часнику й ріпакової олії і почали накладати те, що вийшло на тонкі, м’які коржики і їсти.
– Такою їжею надовго не наїсися, – знову не стримався і промовив Петрик.
– Біднякам скрізь жити голодно, – зауважив Мирослав. – Он в цих пастухів, як я бачу, й одежина благенька.
На якийсь час замовкли. Потім Іванко помітив, що Мирослав щось з інтересом розглядає в таборі чабанів.
– Що ти там такого цікавого побачив?
– Ти бачиш, у цих овець щось теліпається під хвостом? Таке враження, що вони реп’яхів назбирали, а їх ніхто не знімає з тих бідолашних овець.
Іванко широко й доброзичливо посміхнувся.
– То не реп’яхи, то курдюк – такі жирові відкладення у вигляді великих наростів на корені хвоста курдючних овець. Досягає ваги 50 фунтів. Курдючне сало дуже смачне.
– А ти його їв? Коли? Де?
– В Далмації. Страви з курдюком виходять жирними, але дуже соковитими і мають приємний ніжний смак. Курдюк можна засолювати, в’ялити, коптити, смажити з медом. Я їв Аданський кебаб. Його виготовляють з м’яса ягняти-самця, молодше одного року, разом з курдюком у пропорції один до п’яти. М’ясо має вилежати добу.
– В мене вже слинка потекла! – вихопилося в Петрика. – І як готують той кебаб?
– На наступний день м’ясо й курдюк подрібнюють, використовуючи серпоподібний ніж. Додають нарізаний солодкий червоний перець і сіль. Можна додавати пряний зелений перець та свіжі зубчики часнику. Потім м’ясо ретельно вимішують разом з жиром, сіллю та іншими інгредієнтами до однорідної маси.
– То кебаб цей не із шматочків м’яса, а з фаршу?
– Саме так. Добавляють трохи води, щоб фарш краще прилипав до шампуру. Якщо це не зробити, м’ясо буде відділятися від шампурів під час запікання. До аданського кебабу подають пити айран або шалгам. У спекотні літні вечори часто надають перевагу крижаному раки, поряд із шалгамом.
Іванко перервав свою розповідь і трохи підвівся, дивлячись на чабанів.
– Чого це вони? – кивнув в бік турок Іванко.
Козакам із-за дерев не видно, що трапилось, але турки раптом підхопились на ноги і наввипередки схопили луки із стрілами.
– Може, вовки наближаються до отари?
Але все виявилось простіше – над полем летить голуб, і пастухи вирішили його вбити і з’їсти. Вони почали стріляти в голуба і таки попали в нього. Мертвий голуб впав в кількох кроках від того місця, де знаходяться козаки.
– Відходимо, – наказав Мирослав, – добре, що коні нижче нас. Може ті кляті турки їх не помітять.
Вони разом піднялись на ноги. Петрик подивився на голуба і пішов до нього, виймаючи на ходу ніж із-за халяви чобота.
– Куди ти? Назад! – шикнув Іванко, але Петрик не звернув на його слова ніякої уваги.
Він підійшов до голуба, взяв його в руки. Що він ще робить, ні Мирослав, ні Іванко не побачили, бо Петрик закрив голуба своїм тілом. Потім він поклав птаха на місце і швидко побіг до товаришів. Всі троє притихли в кущах.
В цей час один з турок знайшов голуба. Він взяв його і побіг до інших пастухів із радісним криком:
– Це я влучив! Подивіться, це моя стріла!
Чабани почали патрати голуба, щоб якнайшвидше його запекти і з’їсти. Мирослав з Іванком повернулися до Петрика.
– Тепер розказуй, що це було?
– Розумієте, це не звичайний дикий голуб. Я подивився на нього і побачив, що в нього до лапки прив’язана металева коробочка. Це поштовий голуб!
– Тепер зрозуміло. Діставай лист і читай.
Петрик обережно відкрив, вийняв тонкий лист паперу, розгорнув його і почав читати про себе.
– Ого! – не стримався і вигукнув він. – Не повірите, але це лист до самого турецького султана!
– Від кого? – підняв брову Мирослав.
– Від головнокомандуючого османських військ із Ляхистану. Це турки так називають Річ Посполиту.
– Цікаво, і що ж він там пише султану?
– Жаліється на нас, – хмикнув Петрик.
– На нас? Це що, жарт такий? – не повірив Мирослав.
– Ну не буквально на нас трьох, а на всіх запорізьких козаків. Каже, що козаки постійно нападають на турецьке військо, шарпають тили, позбавляють армію фуражу, боєприпасів, продуктів харчування. А саме головне – він повідомляє султана про те, що хоче покласти цьому край раз і назавжди. Для цього планує повернути частину армії на схід і повністю знищити Січ!
– Оце так новина. Схоже треба комусь з нас з цим листом повертатись назад.
– Петрику, це все? – запитав Іванко.
– Ні. Тут ще написано, що копію листа султану привезе чауш. Він же візьме в падишаха його фірман з дозволом чи забороною на такий похід проти Січі Запорізької.
– Повезло нам з цими пастухами, – задумливо промовив Іванко. – То що, кого відправимо назад?
– Нікого, – швидко відповів Петрик. – Голуб ще не долетів до султанського палацу, і вже не долетить. Чауш з України приїде не скоро. Я впевнений, ми встигнемо визволити Романа з Русланом, і вже тоді разом повернемось додому і повідомимо кошового і Кіш про напад турок.
– До речі, – промовив Мирослав, – ще не відомо, чи схвалить султан цей похід. Тож час в нас є.
– Ну, значить, так і вирішуємо – спочатку звільняємо діточок, а все інше – потім, – сказав Іванко. – Давайте вже доїмо, а то все вихолонуло, мабуть. Петрик, дай мені ту металеву коробочку, сховаємо листа в неї. О, та вона срібна.
– Просяну бузу буде хтось? – запитав Петрик.
Це він придбав в місті місцеве пиво. Іванко випив, а Мирослав відмовився. Після того, як турецькі чабани, нарешті, погнали отару від лісу, козаки зібрались і подалися в самі лабети смерті – в Стамбул, столицю Османської імперії.