Нова надiя. Глава 32. Розбiйники

За розмовами Мирослав, Іванко і Петрик не помітили, як почало сутеніти.
– Час подумати про нічліг, – сказав Іванко. – Ніяких будинків ніде не помітно. Що робитимемо?
– Доведеться заночувати під деревами.
Коли вони заїхали вглиб лісу, Петрик побачив в скелі печеру.
– Може, в ній і заночуємо? – запропонував він. – Дощ в ній нам точно буде не страшний.
– Ні, – рішуче відповів Мирослав, – якщо нас тут заскочать, то вистачить одного вправного вояка з шаблею, щоб тримати нас в цій печері. А нам не можна ні загинути, ні в полон потрапити. Бо тоді Романчика і Русланчика вже ніхто з неволі не визволить.
В цей самий час їх побачив один з розбійників з банди Джафара Триокого, який, сидячи на дереві, оглядає околиці.
– Що там? Є щось?
– Є! Троє подорожніх збираються ночувати біля печери.
– Заможні?
– Не знаю, але коні є в усіх трьох.
– Ти слідкуй за ними, а я піду, доповім Джафару. Коні це вже хороша здобич!
Іванко про щось подумав, потім додав.
– Нам давно треба було обговорити це. Мирослав правий, нам не можна просто так ризикувати. Тож давайте домовимось: якщо на нас хтось нападе, ми просто втікаємо. Розбігаємось в різні боки, без зайвого геройства. Нашої допомоги чекають діти, і ми не можемо їх підвести.
Петрик подумав і запитав.
– Тож, якщо на нас сьогодні хтось нападе, де ми потім зустрічаємось?
– Он на заході тополі. Якщо доведеться розбігатись, зустрічаємось опівночі на схід від тих дерев.
– А якщо там село? Чи річка?
– Значить, на схід від річки чи села. Ну, давайте, час готуватися до сну.
Петрик обійшов галявину біля скелі і промовив:
– Вітер тут, не дасть зігрітися.
– Давайте складемо стіну з каміння, щоб захиститися від вітру, – запропонував Іванко.
Відгородившись від вітру штучною стіною з каменю, козаки наламали гілля, встелили його кінською попоною і вклалися спати кожний під своєю ковдрою.
Іванко прокинувся під ранок від того, що хтось міцно тримає його за руки. Він відкрив очі, і побачив два темні людські силуети, що схилились над ним. Чиясь рука зірвала з пояса шкіряний гаманець з грошима.
Над його товаришами також схилилися по два чоловіки. Мирослав з Петриком борсаються, але вирватись не можуть.
Тоді Іванко зробив перекид назад і вирвав руки. Він сильно вдарив одного з нападників в горлянку, а другого в ніс так, що зламаний ніс увійшов в мозок. Після цього козак намацав в них за поясами пістолі, витяг їх, сподіваючись, що вони заряджені.
На щастя пістолі таки заряджені. Іванко вистрелив в одного з тих, хто напав на Мирослава і в одного з тих, що намагаються пов’язати Петрика. Петрик так і не зміг вирватися, а от Мирослав схопив каменюку і сильно вдарив у скроню нападника. Після цього він схопився на ноги, підскочив до Петрика і вдарив каменем ворога.
– Тікаймо! – голосно крикнув Мирослав.
На галявину одночасно вбігло не менше двох десятків нових нападників. Петрик і Мирослав зникли в кущах. Іванко кинув останній погляд на несподіваних ворогів і теж кинувся навтьоки.
– Що там у нас? – голосно запитав ватажок розбійників Джафар Триокий.
– П’ятеро наших вбито, але коні, речі, зброя подорожніх залишилися нам!
– Це добре. Збирайте все і повертаємось в наш табір.
Розбійники швидко залишили галявину і поспішили до свого табору.
Опівночі Петрик підійшов до тополь. Ще вдень він побачив, що тополі ростуть при дорозі, тож нікого стороннього тут немає. З тіні вийшли Мирослав з Іванком.
– Привіт, друже. Як ти?
– Бувало й краще. Дуже їсти хочеться. Макової росинки в роті не мав.
– Знаєш, це ще не погано, – посміхнувся Іванко, – я он в темряві зірвав гірку перчицю, а думав, що то солодкий перець. Відкусив і дихнути не міг! Добре, що вода була, а то не знаю, якби воно й було!
– То у вас теж нічого їстівного немає?
– Немає. Доведеться потерпіти. Правда, грошей в нас тепер теж нема. І коней також. Цікаво, хто це на нас напав?
– Думаю, розбійники, – розсудливо промовив Мирослав. – Пропоную заночувати десь поблизу, а вдень іти далі.
Іванко і Петрик не погодились з цією пропозицією.
– Ми й так вилежалися за день, і місцевість вивчили. Думаю, можна зараз пройти кілька верст, і вже тоді подивимось.
На тому й порішили. Пройшовши з п’ять верст, вони побачили попереду вогні при дорозі, а біля них людей із зброєю.
– На вигляд яничари, – сказав Мирослав. – Все, треба чекати на день. Ідемо до тих кущів, там якось ніч перебудемо.
Козаки зітхнули, бо тепер в них немає ні зброї, ні коней, ні грошей, ні їжі, ні змінного одягу, нічого немає, тільки те, що на них вдягнене і взуто.
Спати довелось на голій землі, єдине, що дощу не було, бо було б тоді козакам зовсім непереливки. Води, щоб умитись і попити поряд теж не знайшлось.
– Іти в такому вигляді серед людей не можна, – підсумував Мирослав вранці, оглянувши друзів. – Доведеться йти манівцями.
– Знайти б хоч якогось соняха, – мрійливо сказав Петрик.
Далі козаки йшли обережно, не поспішаючи, щоб не потрапити нікому на очі. На ґрунтовій дорозі несподівано знайшли диню.
– Видно, хтось віз на гарбі, загубив і не побачив.
– Це вже неважливо. Ріж вже!
Але й різати немає чим, тому диню просто розламали і тут же з задоволенням з’їли. Буквально через десяток кроків знайшли джерело, напились досхочу чистої джерельної води, умилися і почистили одяг.
Далі півдня йшли полями, нікого не зустріли, але їжі й води більше не бачили. Спати лягли голодні в якомусь ярку при дорозі. За весь наступний день також нічого їсти не довелось. Пити також. Хлопці обросли, одяг знову став брудний.
– В такому вигляді нам не те що до Стамбулу, взагалі на очі до людей показуватись не можна, – скрушно похитав головою Мирослав. – Потрібні гроші, а де їх взяти? Потрібно щось вирішувати, тільки що?
– Треба нам було за тими грабіжниками піти. Може, вдалося б свої відібрати?
– Що тепер гадати? Не повертатися ж назад? Три дні пройшли на захід. Та й де тих розбійників тепер шукати? Ет, правду люди кажуть, небезпека завжди підстерігає там, де на неї не чекаєш.
Наступного дня вони здалеку побачили багатий маєток, що потопає в зелені садів. Не знають козаки, що це новий будинок колишнього намісника в Дубровнику Бариш-паші Шахіна. Як не намагався тоді він приховати від уряду все, що накоїли запорізькі козаки, але не зміг.
Та й як можна приховати те, що козаки спалили три військові галери Високої Порти? Єдине, що вдалося Бариш-паші, приховати роль запорожців у цій ганебній для нього справі, так це видати все за справу рук ненависних йому гайдуків.
Написав Бариш-паша напрочуд гарного листа до Стамбула, в якому яскраво описав, як покійний Каган-бей геройські бився з гайдуками. Ще краще описав «подвиги» нового яничарського аги Арслан-бея і свої власні.
За його наказом яничари схопили сотню ні в чому невинних сербів і всіх їх прилюдно стратили. Кого повісили, кого четвертували, кого колесували. Цей лист справив неабияке враження на султана і він перевів Бариш-пашу ближче до столиці, подарувавши при цьому маєток, який зараз козаки і бачать перед собою.
Що стосується командира Дубровицьких яничарів Арслан-бея, то його перевели в Стамбул, в яничарський корпус, щоб він ділився своїм багатим досвідом з хлопчиками аджемі огланами, тобто новачками.
Збіглося так, що саме сьогодні Бариш-паша святкує свій сорок п’ятий день народження. З цього приводу в його маєтку зібралось кілька десятків дорогих йому гостей, в тому числі яничарський ага Арслан-бей.
Для гостей готують багато їжі, в основному м’ясних із спеціями, тож запахи її доходять і до козаків.
– Аж в голові паморочиться. Здається, я годен і померти сьогодні, аби тільки не на голодний шлунок, – вирвалось в Петрика.
Мирослав приклав голову до землі і слухає. Іванко зробив точно так і почув, як скачуть коні. Багато коней.
– Краще б нам піти звідси подалі, – сказав Мирослав, підвівшись. – Тільки куди ж тут можна податися?
– Тільки в цей маєток, – промовив Іванко. – Це єдиний вихід. Тож за мною!
І козаки, нахиляючись до землі, поспішили до маєтку іменинника. Їм вдалося непомітними перемахнути через паркан і залізти на високі, крислаті чинари. Тут до маєтку під’їхав загін яничарів. До них вийшов Арслан-бей.
– Чого вам? – зневажливо і погордливо запитав він.
– Ми шукаємо трьох чужинців. Ви не бачили тут нікого підозрілого?
– Ні. Але якщо побачимо, затримаємо і неодмінно передамо вам, – глузливо відповів Арслан-бей.
Він відійшов, а до яничарів підійшов якийсь турок в сірому одязі. Вони про щось неголосно поспілкувались, навіть посміялись. Потім турок пішов вглиб маєтку. Яничари поїхали далі.
Після їх від’їзду козаки заспокоїлись і стали оглядати величезне подвір’я. Скрізь палають багаття, на яких щось варять, смажать до святкового столу. Недалеко від того дерева, на якому знайшли прихисток козаки, вирита величезна яма, обкладена камінням. В ній горить вогонь.
Біля ями стоїть великий залізний стіл. Посередині нього є ще одна металева поверхня, на якій стоять тази з водою. Неподалік на великому дерев’яному столі лежить оббілована туша двогорбого верблюда.
Голодні козаки спостерігають за тим, як жінки готують маринад для верблюда. Вони залили різні спеції соком лимонів, додали подрібнений часник. Запах часнику визвав спазм і біль в порожніх шлунках Мирослава, Іванка й Петрика. Одна з жінок збиває курячі яйця із сметаною. Потім змішала це з вареним рисом.
– В нас так не роблять, – промовив Петрик, – але впевнений, буде смачно.
Друга жінка нарізає моркву, цибулю, солодкий перець, зелень. Потім вона стала обсмажувати моркву з цибулею. Тут підійшов якийсь чоловік і почав робити на туші верблюда дрібні порізи. Потім став втирати маринад із спецій, соку лимону й часнику в тушу.
Щоб відволіктись від цього видовища, Іванко спитав:
– Ви чули, про що говорили яничари?
– Про трьох невідомих. Думаю, не помилюсь, якщо припущу, що ті троє – то ми. Тільки звідки їм відомо про нас, якщо нас бачили тільки грабіжники?
– Незрозуміло. Не стануть розбійники доповідати владі, що вони пограбували якихось невідомих, а ті від них втекли! Якщо тільки…. Якщо тільки розбійники не за одне з яничарами.
– Тихо, – закликав Мирослав.
До кухарів прийшло два десятки невільників. Спочатку вони опустили в яму, де багаття вже перетворилось на жар, залізний стіл с тазами з водою. Для цього на столі є петлі, а на цепах залізні гаки. Стіл опустили просто на цепах.
А от верблюд важкий, тому його опустили на цей стіл, перекинувши мотузки через грубу гілку великого дерева. Після того, як верблюда опустили в яму з жаром і поклали на залізний стіл, яму накрили залізним листом з ручками. Після цього невільники пішли.
З дерева видно, що на довжелезний стіл для гостей розкладають величезні різнокольорові блюда. Горами викладають гарячі, паруючі коржі, багато великих дерев’яних мисок із зеленню, салатами, зеленим і червоним солодким перцем, плов з бараниною. Стіл заставили напоями.
Дивитись на це козакам вже несила. Знову з’явились невільники. Вони зняли залізний лист, який прикриває яму, потім підняли і поклали на дерев’яний стіл запеченого верблюда.
Турок кухар відломив вершечок одного з горбів і обпікаючись, постійно дмухаючи на пальці, став їсти.
– Та щоб тебе! – лайнувся Петрик. – І чим ми прогнівали бога, що він надсилає нам такі випробування?
Мирослав з Іванком тільки посміялись над молодшим товаришем. Турок тим часом став нарізати м’ясо верблюда і розкладати на таці. Половину верблюда віднесли до святкового столу, тільки після цього біля нього нікого не залишилось.
За столом стало гамірно, весело, гості почали дарувати Бариш-паші подарунки, промовляти вітання, їсти й пити. Весь неподалік від святкового столу грають музики.
– Ет, – зітхнув Іванко, – була, не була!
І він швидко зліз з дерева і побіг до верблюда. Він не стримався і відправив шматок печеного м’яса, яке так запаморочливо пахне до рота, потім став відривати великі шматки м’яса, щоб взяти його із собою на дерево.
– Бери більше, синку, не соромся, – донісся до свідомості Іванка такий рідний, оттакий знайомий голос.
Іванко подумав, що він помер і вже на тому світі, адже на цьому такого просто бути не може.