Нова надiя. Глава 33. Табунна вiйна

Курінні отамани Михайло Кремінь і Пилип Грицай зібралися разом, щоб обговорити подальші дії й пообідати. Не встигли вони увійти до намету Кременя, як почули, як здалеку наближається якийсь шум. Він стає все гучнішим і голоснішим.
– Що це? Гроза чи що? – здивувався Грицай. – Ніби нічого не віщувало дощу.
– Та ні, – посміхнувся Кремінь. – Це ляхи, бо їх завжди здалеку чути із-за того, що в них багато коней, а ще величезні обози. Вони навіть вино величезними бочками із собою возять.
– Так, так, – погодився Грицай, – а ще вони для харчування женуть із собою цілі отари худоби, великої і дрібної.
Вже після того, як Грицай пішов до свого Левушківського куреня, Кремінь викликав до себе весь десяток Журби.
– Сідайте, – запросив отаман, коли козаки увійшли до його намету. – Треба нам з вами зробити одну дуже важливу справу.
Поки козаки розсілися, Кремінь мовчав. Потім знову заговорив.
– Всі ви не гірше за мене знате, що сила поляків в їх кінноті, в першу чергу в «крилатих гусарах», в той час, як більшість повстанців та й, чого гріха таїти, низовиків – це піхота.
Він знову замовк, збираючись з думками.
– А ще поляки переважають нас в артилерії, – додав Журба, – особливо важкій.
– Так, – погодився отаман. – Тому ми маємо завдати удару по їхнім коням. Гармати, особливо важкі, на собі не понесеш. А бойові коні «крилатих гусар» спеціально навчені, дуже дорогі. Їх замінити непросто, а швидко змінити – тим більше.
– Точно, – перебив отамана Назар Одарич, – гусари без коней – неповоротка піхота у важких залізних обладунках.
– То що, – запитав Журба, – ми маємо проникнути в табір ляхів і потруїти їхніх коней? Так?
– Не зовсім. Хоча це було би чудово. Вам відомо, що польський король і сейм прийняли рішення про створення шляхетського ополчення для боротьби з нами? Для формування нових загонів їм багато чого треба, і в першу чергу – коні. Багато коней.
Козаки мовчать, бо вже зрозуміли, до чого хилить отаман.
– Ви поїдете вглиб території, яку контролюють польські війська – аж за Вінницю, а, може, і далі. Кобзарі, з якими мені доводилося говорити, стверджують, що там випасаються панські табуни на тисячі, а то й на десятки тисяч коней.
– Ми маємо пригнати їх сюди? – здивувався Яким Євтушок.
– Ні. Думаю, це неможливо. На жаль.
– Тоді що? Зарізати їх там на полях? – перезирнулись між собою козаки.
– Теж ні. Потрібно обеззброїти охорону, а коней розігнати по лісах, хащах, болотах, по полям. Нехай ляхи потом їх шукають. Ми цим виграємо час, що, погодьтесь, вже добре. Наша перевага – швидкість і раптовість.
– Частина коней загине в болотах. Когось з’їдять вовки, – розмірковує вголос Журба. – Ті коні, яких не знайдуть – здичавіють. Гарний план.
– Ой, як же приємно уявити, як засмутяться шляхтичі, коли дізнаються, що втратили тисячі своїх коней, – посміхнувся Гнат Баш, – це ж які гроші!
– Правильно міркуєш, Гнат, – посміхнувся Кремінь. – Звісно, було би добре, щоб вас було більше, але наразі такої можливості в нас немає. Тому поїдете тільки ви. Розраховую на те, що в глибокому тилу ворога ніхто не очікує на наш напад, але все одно будьте обережні.
Журба із своїми козаками зібрали все необхідне і вже наступного ранку вирушили в дорогу.
Щоб об’їхати польські війська, козаки зробили велике коло. Вони поїхали на північ, доїхали до села Кальник, і тільки там повернули на захід, об’їхавши по дорозі з північного боку містечко Немирів.
Під вечір вони зробили перший великий привал. Поки одні козаки вирили піч кабицю, стіни якої не стали обмазувати глиною, інші наловили риби. Ця піч добра тим, що потребує мало дров, дає хороший жар, полум’я її приховане від стороннього ока, і диму майже немає.
 На цій кабиці Яким Євтушок приготував у великому похідному казані щербу – рибну юшку з пшоном. На радість козакам Журба видав всім трохи оковитої.
– Не подобається мені на вигляд і на смак вода із цієї річки, – пояснив він, – сумнівна вона якась. Тому, щоб без несподіванок – можна трохи випити.
Ще Євтушок заварив трав’яний відвар із м’яти, чабрецю і липового цвіту із медом. До чаю додав пиріг із маком.
Ранком, коли козаки набирали в баклаги воду з річки, Журба роздав всім подрібненого кропу.
– Додайте потрохи у фляги, щоб очистити воду, – наказав десятник.
Через два дні вони побачили перед собою великий, на дві тисячі голів, табун коней. Випасає його пів сотні пастухів і охоронців.
– По п’ятеро на кожного з нас, – сказав Арсен Дрімайло. – Впораємося.
– Ми не будемо рубатися з ними у відкритому бою, – мовив Журба. – Вночі, як будуть спати, переріжемо їх сонними. Немає чого дарма ризикувати.
– Ну або так, – погодився Дрімайло.
Козаки отаборилися в лісі, приготували вечерю. Зварили вони тетерю – гречане борошно на хлібному квасі з додаванням сироватки. З такою їжею козаки менше хворіють, бо квас краще води з незнайомих джерел. Всі низовики чудово знають, що до води треба ставитися з великою обережністю.
Хлопці сіли навколо казана, поїли і навіть поспали, поки їх не збудили вартові, які терпляче ждали, поки ляхи поснуть.
– Нікого не відпускати, – наголосив Журба, – бо вони повідомлять ляхів про нас. Тоді нам буде непереливки. І обережно, бо ворогів в рази більше, ніж нас.
Вже під ранок козаки пробралися до табору пастухів. За виключенням трьох охоронців решта спить солодким, останнім сном, вкрившись кожухами. Низовики швидко впоралися з охоронцями і прикінчили тих, хто спить.
– Ну, а тепер за діло, – голосно сказав Журба. – Треба нам розігнати табун по лісах, болотах, полях.
Весь день розганяли козаки коней в різні боки, а під вечір побачили, що до них скаче великий, на кілька сотень жовнірів, польській військовий загін.
– Карпо, подивися, – вказав нагайкою на ляхів Захар Книш. – По наші душі.
– А бодай тобі, – лайнувся Орест Злидня. – Так невчасно. Чого доброго наздоженуть нас.
– Тікаймо! За мною! – скомандував Журба.
Козаки кинулися навтіки і помчали на південь, але поляки на свіжих конях не тільки не відстають, а потроху наздоганяють втікачів. Всі спроби козаків відірватися виявилися марними.
– Бидло, холопи, стійте! – кричать жовніри.
– Стій! Пся крев! Куди ви дінетесь?
Якби не вечір і ніч, ляхи таки наздогнали б козаків. А так низовикам повезло і вони сховалися в старому лісі. Здавалось би, неминуча смерть відступила від них.
Поляки чудово знають, що ліс може стати фортецею, тому відстали, більше не стали переслідувати запорожців і неохоче повернули назад. Козаки, сповнившись надією на порятунок, одразу  від’їхали ще далі вглиб лісу і влаштувались на ніч.
Передихнувши і оговтавшись від переслідування поляками, козаки приготували вечерю, поїли і виставивши нічну сторожу, стомлені походом, вклалися спати. Вранці поснідали і поїхали далі.
Під’їхавши до узлісся спішилися і довго ретельно придивлялися і прислухалися, чи бува не ховаються десь вчорашні чи якісь інші ляхи. Не почувши і не побачивши нікого, нарешті виїхали з лісу.
Несподівано у вибалку за лісом вони зустріли невеликий табун коней – приблизно в сто голів, який пасеться на узліссі. За іронією долі коні явно з числа тих, які вони вчора розігнали. До всього це породисті турецькі коні.
Козаки подумали, порадились і дійшли до думки взяти цих коней із собою.
– У випадку чого поженемо їх на ляхів, а самі втечемо, – вирішив Журба.
– Точно, – погодився з ним Гнат Баш, – так воно буде певніше.
Але більше вони з ляхами не зустрілись, тому їхали не кваплячись. Так же спокійно відпочили вдень і коням дали відпочити.
Під вечір наступного дня десяток Журби повернувся до табору козаків. Кремінь, ледь дізнався про їх повернення, поспішив до них. Він з подивом подивився на сотню коней, яких привели із собою козаки.
– Доповідайте, – зажадав курінний отаман.
– Дійсно, тисячі коней охороняють кілька десятків пастухів й охоронців, – почав свою розповідь Журба, – але наш досвід свідчить, для успішного виконання подібних завдань потрібні загони кількістю не менше п’ятдесяти, а краще – ста чоловік.
– Зрозуміло. Добре.
– Ці коні з числа тих, що ми розігнали. Вони зустрілись нам вже на зворотному шляху, коли ми відірвалися від переслідувачів. Тому ми взяли їх із собою.
– Великий був табун? – зацікавлено запитав Кремінь.
– Не менше двох тисяч голів – усміхнувся Журба. – Якийсь пан наплачеться, що втратив стільки коней!
Журба докладно, в усіх подробицях доповів про їх вилазку. Отаман з цікавістю вислухав його розповідь.
– Ну що, – посміхнувся курінний, – для першого разу вийшло добре, навіть дуже добре, та що там – просто неймовірно! Молодці! Я впевнений, що ми ще не один раз зробимо подібні вилазки!
– Шкода тільки, що зброї і спорядження ляхів привезти не вдалося, – мовив Журба. – А там було чим поживитися. Якби не переслідування поляків, ми б все те неодмінно привели.
– Нічого, і так все чудово, а головне – ви всі живі повернулися.
Наливайко, коли дізнався про успішну вилазку кислячан, зрадів і назвав її табунною війною.
– Неодмінно станемо поширювати цей досвід і продовжувати захоплення табунів ворога, – сказав ватажок повстання.
Василь Голобля і Лаврін Чуб одразу причепилися до козаків Журби, коли ті прийшли поїсти, з розпитами.
– А що, хлопці, – першим запитав Лаврін, – чи правду люди кажуть, що ви вдесятьох перебили пів сотні охоронців табуна?
– Правду, – відповів скупо Назар Одарич.
– А правда, що за вами гналися триста жовнірів, а ви змогли від них втекти? – і собі запитав Голобля.
– Так, і це щира правда, – каже Захар Книш. – А що?
– Дива та й годі, – хмикнув Голобля.
– Пане Василю, ти дивуйся, а про свої обов’язки не забувай, – жартує Федь Закутько. – Де обід? Давай, годуй нас!
– Дивно якось, – зітхнув Голобля, – ви воюєте, подвиги здійснюєте, а я все куховарю та кухарюю.
– Зате як готуєш! Ми твоє куховарство весь час згадуємо, їй богу! – підморгнувши решті козаків сказав Яким Євтушок.
– Що правда, то правда, – підтвердив Захар Книш. – Давай, пане Василю, добавки! І тільки спробуй сказати, що немає!
– Не скажу, бо є. Їжте на здоров’я. Тільки не хочеться мені зістаритися біля казанів. Хочу загинути, як належить запорожцю – в бою і зі зброєю в руках.
– Василю, – серйозно промовив десятник Журба, – ти низовик, а значить, і загинеш, як козак. Не спіши, кожному з нас прийде свій час, прийде і твій. А зараз ти робиш дуже потрібну для всіх нас справу і робиш її пречудово! Ти кращий у своїй справі, а це щось та значить! Тим більше на війні.
– Це точно, – підтвердив Назар Одарич, – особисто я не уявляю і не хочу уявити нікого іншого на місці кашовара нашого куреня! Навіть Лавріна Чуба. Не ображайся, пане Лаврін, але до Василя тобі ще рости і рости.
– Та я й не сперечаюся. Я розумію, це є незаперечним. Пан Василь приносить на кухні більше користі.
Підбадьорений Голобля на пару із Чубом почали мити посуд, і невдовзі вже заходились готувати вечерю. За виглядом Василя видно, що розмовляти йому ні з ким не хочеться.
Наступного ранку Журба пішов до курінного отамана Креміня.
– Що, Карпе? Я тебе ніби не викликав. Сталось що?
– Дякувати богу, ні. Хочу спитати, чи можна моєму десятку знову відправитися на табунну війну?
– Поки що ні. Є вам робота і тут. Хоча, знаєш, шо? Поклич-но мені батька Вітра і сам приходь.
Коли Журба і Вітер прийшли до кошового, той сказав:
– Батьку, зараз Журба розповість тобі все про їхній минулий виїзд. Візьмеш пів сотню козаків і поїдеш їхнім шляхом. До того місця, де хлопці Карпа перебили охорону і розігнали табун, доїжджати не треба!
– Як не треба? – здивувався Журба.
– Просто пошукаєте коней, які зараз блукають по полях і приженете їх сюди. Коні не тільки ляхам, а й нам самим дуже потрібні.
– Буде зроблено, – пообіцяв Вітер. – Пішли, Карпо, розповіси нам про ваш виїзд на табунну війну.
Наступного дня після сніданку пів сотня кислячан на чолі з Вітром виїхала з табору в північному напрямку, знову об’їжджаючи Немирів.
– Батьку, – під’їхав до Вітра Петро Балабан, – хлопці цікавляться, а якщо ми не зустрінемо тих коней, яких розігнали хлопці Журби?
– Ну то що, як не здибатимемо? – спокійно відповів Вітер. – Я тямлю наказ так – ми маємо повернутися з польськими конями. Значить, так і буде.
– А-а, тепер я розумію, – задоволений Балабан широко посміхнувся, слідкуючи за виразом обличчя старого козака.
Інші козаки теж задоволено посміхнулися.