Нова надiя. Глава 34. Батько

Але такого бути просто не може! Хлопець повернувся і побачив перед собою рідного батька Самійла Гардового! Це точно він, хоча й помітно схудлий. Іванко ледь не впустив м’ясо на землю, але в останню мить опанував себе і втримав їжу.
– Я що, вже на тому світі?
– Ні, на цьому. Схоже, ти вже поховав мене, сину?
– Так, батьку. Мирослав казав, що сам, на власні очі бачив, як тебе розірвало на шматки. Ми тоді відбились від ляхів, все обшукали, але тебе ніде не знайшли. Що ми мали думати? Стільки років пройшло! А ти живий! Живий!
Батько з сином міцно обійнялися.
– А ви яким побитом тут опинились? З полону тікаєте?
– Ні. Романа і Руслана татари захопили. Діти зараз в яничарському корпусі в самому Стамбулі. Тож прямуємо до столиці Оттоманської Порти, будь вона неладна, аби їх врятувати.
– Мої онуки в яничарському корпусі? – Самійло на мить замислився. – Слухай мене уважно, синку. Он та будівля – конюшня. Треба вам перебратися до неї. Там разом пометикуємо, що нам далі робити. Гості скоро підуть дивитись подарунок султана – він подарував нашому імениннику гарного арабського скакуна, а ви тим часом маєте перебратись до стайні. Я прийду до вас згодом. Іди, синку!
Постійно озираючись, Іванко поспішив до дерева, на якому ховаються Мирослав з Петриком. Оскільки з м’ясом в руках залізти на дерево важко, Петрик допоміг Іванкові. Всі одразу накинулись на їжу.
– Петрику, їж менше, або хоча б повільніше, – турботливо сказав Мирослав, – бо живіт болітиме! Ми ж давно не їли.
Але Петрик не звертає ніякої уваги на слова Мирослава. Коли все м’ясо з’їли, Мирослав спитав:
– Іванку, а з ким ти розмовляв біля верблюда?
– Не повіриш. Із своїм батьком.
– То він живий? – ахнув Мирослав. – А як?
– Не знаю. Мало було часу для розмови. Головне, він живий. Він сказав, що скоро гості підуть дивитись на дорогого коня, а потім на танці дівчат, а нам треба перебратись он до тієї будівлі, то конюшня. Батько, як зможе, пізніше прийде туди.
Петрик раптом сказав:
– А можна я також збігаю за м’ясом? Ну, будь ласочка!
– Що з тобою поробиш, ненажеро? Іди. Тільки обережно!
Втім Петрик і сам не хоче потрапити до лабетів турків, тому проявляє обережність, як на війні. Він повернувся з новою порцією запеченої верблюжатини. На цей раз козаки їли смакуючи, не поспішаючи, розтягуючи задоволення.
– Ніколи не міг подумати, що верблюд це так смачно! – розплився в задоволеній посмішці Петрик. – Тепер попити б хоч води.
– Увага, – промовив Мирослав, – гості встають із за столів. Схоже, скоро нам треба буде перебиратись до стайні!
Так і вийшло. Бариш-паша, який вже і сам не пам’ятає, коли їздив верхи, тим не менш, повів гостей у двір похвалитись подарунком самого султана. В цей час, поки слуги забирали із столу брудний посуд і приносили чистий, козаки змогли непомітно перебігти до конюшні.
Там знайшлась вода, тож вони напились її досхочу і влізли на велику копицю сіна. До самого вечора вони з неї не злазили. Час від часу до конюшні заходив у різних справах конюх. Ним виявився той самий турок в сірому одязі, який зранку балакав з яничарами. Нарешті до конюшні прийшов Самійло.
– Де ви? – голосно запитав він.
– Тихіше, тату, – відізвався Іванко, – стайничий ще тут. Он, на тому кінці конюшні.
– Конюх? – розсміявся Самійло. – Та він глухий, як чіп!
– Тату ти впевнений? – серйозно запитав Іванко. – Хіба тільки в нього є брат близнюк, який до того ж вдягається так само. Є?
– Ні. Нема в нього нікого. А що?
– Ми всі троє сьогодні бачили і чули, як він розмовляв з яничарами. Сміявся навіть.
– Отакої, – враз спохмурнів Самійло, – то он хто наш зрадник! А ми все гадаємо, звідки господарю завжди стає відомо про наші плани? Кілька разів невільники збирались тікати, а їх одразу ловили. А про конюха ми і не думали, бо ж він глухий! А виявляється, він все чує!
Самійло міцно обнявся з усіма хлопцями по черзі.
– Батьку, – шанобливо спитав Мирослав, – як вам вдалося вижити?
– Вибухом мене відкинуло не в табір, а на зовні. Я втратив свідомість. Прийшов до тями тільки через тиждень. Якийсь поляк продав мене татарам. По дорозі я прийшов в себе, але сил на втечу не було. В Карасу-базарі мене продали до Туреччини. Ото і все. А як ви потрапили сюди в такому жалюгідному вигляді?
– Нас вночі три доби назад пограбували якісь люди. На жаль ми вимушені були кинути коней, все спорядження, зброю, а ще в нас відібрали гроші.
– Ну, це все наживне. А розбійники ці – люди нашого тутешнього господаря Бариш-паші.
– Сьогоднішнього іменинника?
– Так. Він цих горлорізів спеціально тримає. Йому дохід, а при нагоді сам їх знищить, вислужиться і йому ще й слава. Ну що, одяг, зброю, коней і гроші я можу взяти прямо цієї ночі. Чи, може, відпочините день, два?
– Роман і Руслан чекають на нас, – нахмурився Мирослав. – Звільнимо їх, тоді при нагоді і відпочинимо.
– Добре, синку. Тоді чекайте на мене. Буду під ранок. Та й конюшому треба повернути борг.
– Крім тебе нема кому цей борг повернути? – здивувався Іванко.
– Що ж, ти правий, знайдеться кому. З ним розберуться інші невільники. Он в тій комірчині є бритви для гоління й ножиці. До ранку приведіть себе в порядок. До завтра!
Хоча Самійло попрощався до ранку, він ще двічі приходив до хлопців. Перший раз приніс половину запеченого барана, цілий казан плову і багато коржиків.
– Без зелені і салатів, думаю, сьогодні обійдемося, – підморгнув він.
Другим разом він приніс чистий, ошатний, дорогий одяг і зброю. Тепер козаки одразу повеселішали, бо із шаблями в руках почувають себе набагато впевненіше.
Ще не благословлялось на світ, як четверо козаків виїхали з маєтку Бариш-паші. Вранішня прохолода освіжає їх розпашілі обличчя.
– А я все гадав, як маю повертатись на Батьківщину, – розповідає Самійло, – а тут така нагода ще й онуків моїх визволити!
Козаки проскакали верст десять, коли побачили при дорозі десятка півтора турок, які весело сміються. За ними пасуться стриножені коні, а люди спостерігають, як двоє чоловіків грають в нарди. Інші жартують і сміються.
Картина ця на перший погляд безневинна, але Мирослав раптом опустив обличчя і голосно сказав:
– Увага! Небезпека!
Самійло запропонував:
– Давайте, підіграємо їм, щоб вони нічого не запідозрили. Як під’їдемо ближче, давайте також станемо сміятись?
За шість чи сім кроків до турків, запорожці почали весело сміятись. Коли козаки порівнялись з гравцями й глядачами, ті вихопили шаблі і кинулись на них. Але попереджені Мирославом, русини виявились готовими до цього нападу.
Гримнули чотири постріли, і розбійників стало на четверо менше. Козаки схопились за шаблі.
Самійло при думці, що їх тут можуть вбити або знову полонити, і вони не врятують Романа і Руслана, накинувся на грабіжників з такою несамовитою, шаленою люттю, наносить удари з такою нестримною силою, що вражені турки відступили.
– Шайтан! – кричать вони. – Шайтан!
Здається, що Самійло і сам впорається з усією бандою. Але Мирослав, Іванко і Петрик також не пасуть задніх, рубають нападників завзято, тож скоро всіх грабіжників було вбито.
– Мирославе, – повернувся Іванко, витираючи шаблю, – а як ти здогадався?
– Коні, – кивнув головою Мирослав.
– Що коні? – не зрозумів Іванко.
– Подивись уважно – серед їхніх коней є й наші! Це ті самі розбійники, які напали на нас вночі!
Тільки тепер Іванко побачив знайомих коней.
– Гнідко! – радісно скрикнув він.
Козак підійшов до свого коня і обійняв його, потріпав по холці. Той радісно заіржав. Знайшлася і зброя русинів, і гроші. Правда, грошей більше, ніж в них забрали розбійники.
– Беріть все, воно їм більше не знадобляться, – посміхнувся Самійло. – А от одяг і зброю лишаємо ті, що на нас. Людей в дорогому одязі і при дорогій зброї навряд будуть без потреби зупиняти. Хіба тільки інші грабіжники.
– А що робитимемо з кіньми, батьку?
– Заберемо із собою, а при нагоді продамо. Принаймні частину з них. Нам ще додому повертатись, а гроші зайвими не бувають, та ще й в чужій країні. А тепер давайте, сховаємо тіла цих антихристів в кущах.
Через кілька хвилин козаки поїхали далі до Стамбулу, женучи із собою невеликий табунець коней.

* * *
Марія Гардова патрала у дворі курку, коли  почули кроки на вулиці. Вона підвела голову і побачила Софію Сомик, яка кудись поспішає. Вдягнена вона нарядно.
– Добрий вечір, Софіє, – привіталася Марія, – куди так поспішаєш? В гості?
– До церкви на вечірню службу. А ти сьогодні не йдеш?
– Ні, не виходить. А ось ти щось зачастила до церкви. Новий батюшка сподобався? То, може, ти станеш нашою попадею?
– Скажеш таке, – враз зашарілась і зніяковіла Софія.
– А чому ні? Він чоловік хоч куди.
Але Софія не стала далі слухати і поспішила до церкви. Марія з подивом провела подругу поглядом. Схоже, вона вгадала, і Софії таки дійсно подобається новий батюшка отець Зосима.