Нова надiя. Глава 35. Замах на Оришевського

Мурза Ділявер Айдаров виїхав разом із своїм самим довіреним сотником Баталом Рахмановим на соколине полювання, розраховуючи вполювати диких гусей, дрохв, лебедів чи чапель. На відстані для охорони їде сотня Рахманова.
Якийсь час мурза із сотником їхали мовчки.
– Батале, – порушив нарешті тишу мурза, – ти ж знаєш про обіцянку, яку дав мій покійний батько самому турецькому султану вбити колишнього гяурського гетьмана Оришевського?
– Так, – шанобливо вклонився сотник. – Всі про це знають, мурза.
Айдаров схвально кивнув головою. Він чудово знає, що Рахманов відданий його роду і в цьому в нього немає жодного сумніву.
– Ні сам батько, ні його вірні потурнаки не змогли вбити того клятого гетьмана. Великий кримський хан вже не раз нагадував мені про невиконану обіцянку.
Айдаров замовкнув. Рахманов подумав, що мурза запропонує йому виконати цю обітницю. Сотник насторожився.
– Треба мені виконати зарік батька, тільки я не знаю як.
В Рахманова від серця трохи відлягло. В усякому разі мурза не пропонує сотнику зайнятися цією небезпечною справою особисто.
– Пропоную відправити для виконання цього завдання кількох наших аскерів. Не потурнаків, а татар. В мене є дуже надійні воїни.
– Але ж уруси одразу побачать, що це кримчаки!
– Значить, вони мають з’явитися в такому вигляді, щоб їх ні в чому не запідозрили. Наприклад, у вигляді купців.
Мурза задумався.
– То ти пропонує підготувати і відправити в Київ купецьку валку?
– Зовсім не обов’язково. Через Перекоп в Ляхистан проходять всі купецькі валки. І татарські, і турецькі та й всі інші, що прибувають до нас морем.
Айдаров вже все зрозумів, але перебивати сотника не став.
– Можна попросити, щоб до однієї з них приєдналися наші люди. Коли їм буде треба – вони від’єднаються від торговців і займуться своєю справою.
– Чудова ідея! – широко посміхнувся мурза. – Так і зробимо! Дякую, Батале! Буду молитися, щоб в них врешті-решт все вийшло.
– Аллах великий, – тільки і сказав сотник, молитовно торкнувшись кінчиками пальців до бороди.
Після завершення полювання сотник відібрав трьох довірених воїнів, пояснив їм їх завдання, призначив старшого серед них, виділив гроші, їжу в дорогу.
– Пам’ятайте: ніхто крім вас не повинен знати про вашу справжню мету. В Ляхистані у вас союзників, помічників немає, тому розраховувати можете тільки на себе. Зате якщо вам вдасться вбити Оришевського – вдячності мурзи Айдарова не буде межі!
Коли Рахманов пішов, аскери почали радитися.
– Хто його знає, як там в нас все складеться, а треба бути готовими до всього. Тому пропоную, поки є вільний час – давайте будемо думати над різновидами виконання замаху.
– Треба і гетьмана вбити, й самим вціліти і повернутися додому!
І вони почали чекати на підходящу купецьку валку.
Вже через тиждень до Перекопу під’їхала торгівельна валка купців-османів, яка прямує до Речі Посполитої.
Мурза Ділявер Айдаров запросив до себе караван-башу Омера Алтинтопа, якого давно знає особисто. Мурза пригостив його, як близького родича чи кращого друга, якого довго не бачив.
Старий, досвідчений турок внутрішньо напружився, бо здогадався, що це не спроста. Він вже зрозумів, що Айдарову щось від нього потрібно, але вигляду не подав. Раз мурзі щось від нього треба – нехай сам говорить.
– Шановний, Омер, – нарешті почав Ділявер, – в мене є до вас прохання.
– Весь до ваших послуг, мурза, – вклонився хитрий купець. – Буду радий стати в нагоді! Що треба моєму гостинному господарю?
– Ви їдете до Ляхистану. Візьміть із собою трьох моїх воїнів, а я вам за це добре заплачу. До того ж в дорозі вони будуть робити все, що ви їм накажете.
– Добре. Із задоволенням, – знову вклонився купець. – Радий служити шановному мурзі Діляверу!
– Тільки, шановний Омер, було б добре, щоб ніхто з вашого каравану ні про що не розпитував моїх людей.
– Обіцяю, – кивнув купець. – Ніхто їм і слова не скаже!
Ординці навантажили свої речі, запас їжі на широку татарську мажару, запряжену двома буйволами, і поїхали до купецької валки. Коней вони також взяли по два на кожного з них.
Коли караван-баша повернувся до свого торгівельного каравану, він одразу викликав до себе одного із своїх довірених людей – Явуза Серезлі.
– Сідай, Явуз, – запропонував Алтинтоп. – Ти бачив тих трьох татар, які приїхали зі мною?
Серезлі мовчки кивнув, примруживши очі.
– Треба довідатися, з якою метою вони їдуть з нами. Щось мені не подобається те, що перекопський мурза нав’язав їх мені. Щоб не отримали ми проблеми із-за них.
Серезлі не став казати, що йому присутність трьох незнайомих ординців також не до душі. Він радий, що його гадка спів пала з думкою господаря.
– Постараюсь, господарю, – пообіцяв Явуз. – Чи можна мені залучити до цієї справи кількох моїх перевірених, надійних людей?
– Я б сказав – треба! Чим більше надійних очей і вух будуть спостерігати за ними – тим краще! 
– Буде зроблено, господарю. Дозвольте іти?
Задкуючи і кланяючись, Серезлі вийшов з намету купця.
Однак кримчаки всю дорогу були настільки обережні, що людям Серезлі довго не вдавалося нічого довідатися. Вони добросовісно виконують обов’язки погоничів верблюдів, вантажників, кухарів, але ні про що важливе не говорили.
І тільки за один денний перехід до Києва Явузу вдалося підслухати розмову ординців, яка все прояснила. Пізно ввечері татари сиділи біля багаття й осліплені його полум’ям, не бачили, що неподалік від них знаходиться Серезлі.
– Як гадаєте, – раптом заговорив один із кримчаків, – якою зброєю краще здійснити замах на того клятого гяурського гетьмана Оришевського?
Явуз, почувши це, напружився і весь перетворився на слух.
– Звісно із луків. Сподіваюсь, ти не збираєшся напасти на гетьмана із шаблею? Нас тоді вб’ють на місці, – промовив другий татарин.
– Так, – додав третій, – ми всі володіємо вогнепальною зброєю, але пістоль чи мушкет – це дуже шумно. Краще зробити все тихо, щоб в нас була можливість втекти.
– Це правильно, – кивнув перший ординець, – мурза обіцяв нам добре заплатити, але якщо ми загинемо – гроші нам ні до чого.
Серезлі одразу поспішив до караван-баші. Той якраз сидів у своєму наметі і курив кальян.
– Дізнався? – зрозумів Омер. – Нарешті! Розповідай!
– Вони їдуть для того, щоб вбити колишнього гетьмана реєстрових козаків Яна Оришевського. Він зараз майже весь час живе в Києві.
Від хвилювання Алтинтоп, не зважаючи на свій поважний вік і огрядність, навіть підскочив з м’якого міндера, на якому до цього сидів, мов ужалений.
– Я думав, що вони просто лазутчики, шпигуни, а вони наймані вбивці!
Купець заклав руки за спину, підійшов до входу до шатра, потім повернувся на місце і зупинився.
– Як ти гадаєш, Явузе, що зроблять з нами дикі уруси, коли дізнаються, що ці кримчаки приїхали з нами? – запитав купець.
– Незалежно від того, вб’ють вони Оришевського чи ні, якщо це випливе, навіть за наміри татар, нам голів на плечах теж не зносити. Я впевнений, що уруси розбиратися не стануть.
– І я точно такої ж думки. Тепер питання – чому ми маємо залежати від цих клятих татар? Ми веземо листи від невільників до родичів про викуп, можемо на цьому добре заробити, але вимушені ризикувати всім, навіть своїм власним життям! Заради кого і чого? Ні, треба нам в будь який спосіб позбутися їх.
Серезлі вклонився своєму господарю.
– Особисто я вважаю, господарю, що ми не маємо ризикувати з-за них. Думаю, буде краще для всіх – якщо ці ординці просто зникнуть. А мурзі Айдарову скажемо, наприклад, що вони вийшли в місто і не повернулися.
Алтинтоп схвально кивнув головою.
– Або вигадаємо щось інше, час є. Що ж, це краще рішення. Візьми своїх людей і вбий кримчаків. Тільки так, щоб більше ніхто про це не знав.
– Зробимо, господарю, не сумнівайтеся. І тіла сховаємо так, що їх ніхто не знайде. А їхні речі, коней повернемо мурзі.
– Так, правильно, це викличе менше підозри, – схвалив купець. – Бо якщо дати цим клятим вбивцям здійснити їх задум – нам з цієї халепи вибратися живими може і не поталанити.
Через пів години після цієї розмови до кримчаків прийшов один з довірених людей Серезлі і запропонував їм разом піти на полювання.
– Дикого звіра тут неміряно, – спокушає ординців турок, – без здобичі точно не залишитесь. Я вже четвертий раз їду з купцем Алтинтопом, тож знаю, що говорю. Можете навіть дикого тура вполювати або й не одного.
– Навіщо нам стільки м’яса? – сміється один з кримчаків. – Ми ж його не з’їмо!
– Вже завтра ми з вами будемо в Києві. Там м’ясо можна продати, до завтра воно точно не зіпсується. Чи вам і гроші зайві?
Розрахунок був вірний – татари погодилися піти на полювання, бо і гроші їм дійсно не зайві, і свіжого м’яса хочеться, та й полювати вони люблять.
– Тс, – приклав пальця до губ турок, – бачите – он де пасуться косулі! Не тури, звісно, але теж хороша здобич!
При підході на місце полювання один з трьох ординців помітив, що трава прим’ята проти вітру – хтось тут недавно пройшов. Тварина іде прямо, а людина – зиґзаґом. Сліди йдуть не рівно, але татарин не надав цьому значення.
Другий татарин помітив, що попереду кружляє шуліка – значить внизу є хтось великий, але він вирішив, що то тварини. Кримчаки ніби забули про обережність.
Коли кримчаки, охоплені мисливським азартом, увійшли до балки, якою мають непомітно підібратися до косуль, які пасуться біля лісу, їх застрелили з луків люди Серезлі, які до пори ховались в густій траві.
– Прекрасне полювання, – розсміявся Явуз, вийшовши із схованки за кущем терну, – господар залишиться задоволений!
Тіла татар глибоко закопали, а їх зброю забрали із собою до табору. Серезлі поспішив до купця і повідомив йому цю прегарну новину.
– Чудово, – щиро посміхається купець, якого до цього гнітила невідомість, – тепер можна вільно торгувати, і не боятися неприємних несподіванок від татар чи урусів! Я дуже задоволений тобою, Явузе! Проси, чого забажаєш! І про людей своїх не забудь!
– Дякую, господарю але ми нічим не ризикували. До того ж ми раді служити вам! Хіба що дозвольте нам трохи випити з цієї нагоди.
Але купець чудово розуміє, що не можна не віддячити людям, тим більше, що в майбутньому їх допомога може ще не раз стати йому в пригоді. Тому він щедро заплатив їм і, звичайно ж, дозволив їм випити.
Серед товарів знайшлися: пиво, заправлене імбиром та різними східними прянощами; кріпкий кумис і брага з вареного проса, а в бурдюках є міцна п’яна буза. Тож всі напилися донесхочу. Сам купець пив шербет із трояндовою олією. Всі залишилися дуже задоволені.
Так і зникли довірені люди Рахманова не здійснивши жодної спроби вчинити замах на колишнього гетьмана. Тільки мурза Ділявер Айдаров і великий кримський хан чекають гарних новин, але їх не буде.