Нова надiя. Глава 36. В столицi падишахiв

Зупинились Самійло з сином, зятем і Петриком Сомиком в караван-сараї на околиці Стамбулу. Цей караван-сарай відкритого типу, не такий як придорожні караван-сараї що більше схожі на невеликі фортеці.
Крім цього в ньому є ліжка з постіллю, передбачене харчування, лазня, пункти обміну і торгівлі. Можна купити сіно для коней, що дуже зручно, бо в придорожніх караван-сараях нічого цього немає.
Повечеряли тандир-кебабом, тобто цілою баранячою тушею, запеченою на вогні в ямі й коржиками та салатом імам-баялди: це половинки баклажанів, фаршировані тушкованими на оливковій олії помідорами, цибулею і часником. Потім випили каву і полягали спати.
З ранку Мирослав, Іванко і Петрик, швидко поснідавши в караван-сараї, зібралися їхати до яничарського корпусу, щоб оглянути його і весь район, який прилягає до нього, з усіх боків. Самійло і собі почав збиратися.
– Я з вами! – оголосив він.
– Тату, може не треба? – засумнівався Іванко, виражаючи спільну думку. – Дуже вже ти примітний. Ми тобі все докладно розкажемо, як повернемось.
– А якщо мені доведеться діяти в середині того клятого корпусу або біля нього? Мені також конче треба все там побачити на власні очі.
Поїхали вчотирьох. Коли вони проїжджали повз монастир-казарму, до вікна своєї кімнати підійшов Арслан-бей. Він зиркнув у вікно, і його погляд зустрівся з поглядом Самійла, який оглядає цю велику похмуру будівлю.
Козак не впізнав яничарського агу, а ось тому здалось, що він звідкілясь знає цього турка. Він перебрав в умі усіх знайомих, але так і не згадав.
І тільки в другій половині дня, увійшовши до зброярні, Арслан-бей мигцем глянувши на стіну, прикрашену холодною зброєю, зупинив погляд на дворучному мечі. Він встиг зробити два кроки, коли раптом все пригадав.
Перед його очима враз постала ніч в Дубровнику, тіло вбитого командира Каган-бея, погоня нічним містом, а потім бій на вулиці. І цей козарлюга з дворучним мечем, яким він тримає цілу орту лютих, безсердечних яничарів, дістаючи мечем від стіни будинку з одного боку вулиці до стіни будинку з другого боку.
Пригадав яничарський ага й Іванка, адже він був серед тих запорожців, які тоді прийшли на допомогу цьому козаку, пригнавши коня і для нього.
Цікаво, що знадобилося козакам, а в Арслан-бея немає ніяких сумнівів в тому, що разом з тим козарлюгою їхали ніякі не турки, а саме запорізькі козаки, так от, цікаво, що їм тут знадобилося?
Те, що вони їхали повз яничарський корпус, не обов’язково означає, що вони хочуть визволити якусь дитину, яка в ньому навчається. Гай-гай! Може вони хочуть вбити когось із високопосадовців Османської імперії, можливо, навіть самого султана?
А якщо вони хочуть відомстити особисто йому? З цих розбишак станеться, бо ж вони не бояться ні бога, ні чорта. Яничарського агу навіть кинуло в холодний піт. Але він швидко опанував себе. Ні, навряд чи вони приїхали із своїх степів до самого серця Порти, щоб помститися особисто йому. Швидше усього вони про нього і не знають.
Ага почав думати, де шукати цих козаків? Чекати, поки вони знову проїдуть повз вікна його квартири – несерйозно. Десь вони мають зупинитися, харчуватися. Погано, що тільки він знає їх в обличчя.
Арслан-бей залишив свої справи й зайшов до канцелярії яничарського корпусу.
– Мене цікавить, скільки хлопчиків з Ляхистану прибуло до нас, скажімо, за останні два місяці?
– Агу цікавлять всі діти?
– Ні. Ляхи католики не цікавлять, тільки уруси. Православні уруси.
– Таких прибуло 412.
– Багато, – зітхнув Арслан-бей. – Дякую.
Він вийшов з канцелярії з думкою, що треба вигадати щось інше. Через дитину вийти на козаків навряд чи вдасться.
В цей час козаки вже повернулись до караван-сараю. Вони пообідали в місті в якійсь таверні, тож поки що їсти не хочуть. Тому вони зайнялись продажом зайвих коней, сідл і кінського упряжу. В цьому їм надзвичайно допоміг власник караван-сараю, в якому вони спинились.
Мабуть, він дуже нажився на своєму посередництві, бо за власний кошт накрив їм стіл на вечерю – шиш-кебаб, тобто шашлик, індичка, запечена з пловом і каштанами, салат піяз – квасоля із сирою цибулею, салат кисир – з крупи булгур із зеленню та томатною пастою. Пити подали боза, який є продуктом бродіння кукурудзи, проса і пшениці.
– Нагадує нашу брагу, – спробувавши, сказав Самійло.
Він з задоволенням висушив кухоль, бо за всі роки, поки перебував в рабстві нічого хмільного не пив. Ще пити був салеп.
– Це гарячий турецький напій з коріння орхідеї, – сказав хазяїн караван-сараю, – він зігріває в холоди, відновлює сили після хвороби чи важкої фізичної роботи. Вам сподобається!
Ще гостинний господар дав халву і холодний шербет. Після вечері, коли козаки залишились самі, вони почали розмову.
– Ну що сьогоднішня наша вилазка показала що так ми можемо їздити біля яничарського корпусу до другого пришестя, а наших хлопчиків так і не побачимо.
– Що ти пропонуєш? Пробратися до самого корпусу? І як ми там знайдемо діток як їх там тисячі?
– А ще може статися що їх там немає.
– Як це? Чому? І де вони тоді можуть бути?
– Коли накривали нам вечерю хазяїн караван-сараю сказав що самих здібних до навчання хлопчиків з тих що здатні до військової служби направляють на навчання в Ендерун. Там їх готують до придворної служби на чиновницьких управлінських та яничарських військових посадах.
– Роман і Руслан здібні тож вони цілком можуть бути в школі Ендерун. Мені здається там їх знайти буде простіше. Три підготовчі школи знаходяться поза межами султанського палацу, ще одна школа – в межах самих палацових стін.
– І скільки дітей навчається в цих школах?
– В тій, що біля палацу султана біля трьох сотень, в інших від однієї до двох тисяч дітей.
В цей же час Роман з Русланом сиділи на своїх спальних місцях. Їм дозволили спати поряд. Роман трохи нахилився і неголосно промовив, так щоб інші не почули.
– Знаєш, братику, кого я сьогодні бачив?
– Кого? – байдуже перепитав Руслан. – Турецького султана?
– Нашого батька, діда Самійла, дядька Іванка і Петрика Сомика!
– Де бачив? Уві сні? – невесело розсміявся Руслан. – Вони всі вдома, а дід Самійло взагалі загинув. Наш тато бачив це на власні очі. Бабуся Марія і мама виплакали за ним всі очі.
– А я тобі кажу, що на власні очі бачив їх живих, здорових тут у Стамбулі! Я впевнений, що вони приїхали за нами!
– Коли це було? – невпевнено запитав Руслан.
– Під час уроку каліграфії. Я сидів біля вікна, подивився в нього і побачив їх. Вони їхали повз наш корпус верхи, всі четверо.
Руслан уважно подивився на брата і замислився.
– Чому ж ти не подав їм якийсь знак, щоб вони точно знали, що ми тут?
– Розгубився, – зніяковів Роман, – та й що я міг зробити? Хіба розбити вікно? І як би я це пояснив?
– Добре вже те, що ми знаємо, що вони тут, – розсудливо сказав Руслан. – Ми ж із тобою збирались тікати, уяви, якби воно зараз було? Але знак їм якийсь неодмінно треба подати, бо інакше будуть вони нас шукати до нових віників.
– Це було б чудово, та хто його знає, коли ми їх знову побачимо? – зітхнув Роман. – Знати б, де їх можна знайти? Це ж тут не Гайсин, а Стамбул!
Хлопці задумалися, але нічого надумати не змогли. В цей час на них дивиться наглядач Ахмет.
– Як думаєш, Фаршиде, про що говорять ці хлопчики?
– Сперечатись готовий – готують втечу.
– І мені так здається. Ніби й не дурні, а не розуміють, що вони не тільки до свого Ляхистану, а навіть до околиць міста добратися не зможуть!
Руслан важко зітхнув.
– Їсти хочеться, аж за пупа смокче. Страх не люблю лягати спати голодним.
– Слухай, в нас же є деякі припаси, що ми готували до втечі. Давай щось з них з’їмо? Тепер, коли тато тут, він знайде, що нам поїсти в дорозі.
– Я б із задоволенням, але як вийти із спальні?
І тут їм поталанило. Наглядач Ахмет голосно звернувся до Романа.
– Селіме, допоможи черговому винести сміття!
Хлопчикам в яничарському корпусі дали турецькі імена. Роман тепер Селім, а Руслан – Ібрагім. Між собою вони домовились, що ніколи не забудуть своїх справжніх імен, і якого вони роду, племені.
Руслан озирнувся на голос і промовив:
– Романе, це тебе кличуть.
Роман піднявся, вклонився шанобливо, але без запопадливості.
– Слухаюсь, ага.
Він вийшов з черговим, щоб винести сміття, а коли повернувся, приніс два коржики і сушений, підсолений курдюк. Руслан одразу внюхав м’ясний запах.
– Це що, курдюк? Давай швидше!
Вони покликали ще чотирьох хлопчиків з України і розділили з ними трапезу. За цим заняттям їх застав Ахмет.
– Звідки це у вас? Вкрали?
– Ні, пане. Це я випросив у тітоньки Фатіми, – відповів Роман, – бо їсти дуже хочеться.
Ахмет не полінувався і пішов до кухарки Фатіми. Та підтвердила, що потрохи підгодовує братів, бо дуже вже вони худесенькі.
– Аж жалко, – додала вона і посміхнулась. – Не сумнівайся, Ахмете, вони нічого не вкрали. Селім мені подобається, бо чимось нагадує мого онука Омара. Хочеш, я і тебе також чимось добреньким пригощу?
Але наглядач відмовився. У спальній кімнаті він сказав Фаршиду.
– Хто зна, може, ми й помиляємось стосовно їх намірів. Не стали б ті, хто планує втечу, їсти припаси, та ще й ділитися з іншими.
– Згоден. Але все-таки дивитись за ними будемо пильніше.
Наступного ранку Мирослав прокинувся з твердою впевненістю, що він знає, де саме тримають його діточок.
– Ви будьте тут, а я сам один, щоб не привертати уваги, поїду до корпусу. В мене з’явилась впевненість, що діти там. Буду їздити і видивлятись, може побачу Романа чи Руслана.
І як у воду дивився! Коли він другий раз об’їжджав корпус, на даху однієї з казарм з’явився Руслан. Він замахав руками, як вітряк крилами.
– Тату! Таточку! Почуй мене! Ну, подивись на мене!
Мирослав підвів очі до гори і побачив сина! Від несподіванки він натягнув повід і зупинив коня.
– Синочку! – мимоволі вирвалось в нього. – А де Роман? З вами все в порядку? Ви можете вибратись за стіни?
– Можемо! Коли?
Мирослав розгубився. Якби хлопці в цю хвилину були разом, то можна було б забрати їх прямо зараз, а так незрозуміло.
– А як вам буде зручніше?
– Сьогодні опівночі! Тут же! Якщо ми трохи затримаємось, зачекайте на нас!
– Ми чекатимемо вас хоч до ранку!
– Я піду, тату! Не можна, щоб мене тут побачили.
Через силу відвернувся хлопчик від батька і зник з його очей. Ніби зачарований ще якийсь час дивився Мирослав на дах, де ще мить тому стояв його син, потім схаменувся і поїхав далі, не озираючись.
Роман і Руслан разом з іншими дітьми тренуються на плацу діяти в бою в складі орти. В них є можливість перекинутись кількома словами.
– Швидше б вже ніч, – мрійливо промовив Роман.
– Я теж не можу дочекатись. Навіть не віриться, що ми сьогодні разом з батьком поїдемо звідси!
Біля них зупинився старший хлопець, майже парубок, один з тих, які сьогодні допомагають наставнику проводити заняття. Він з цікавістю подивився на близнюків і несподівано запитав їх на чистій українській мові:
– Звідки ви, діти?
Хлопчики зненацька опинились в небезпечній ситуації, бо хто його знає, що то за один і що в нього на умі? 
– Ти розумієш нашу мову? – здивувався Руслан.
– Звісно, я теж русин. Мене звати Гліб. Звідки ви?
– Ми з Поділля, з села Кисляк. Чув, може?
– Це біля містечка Гайсин? Я там навіть бував! І не раз! Я був до полону поводирем сліпого кобзаря Чари. А ви що, зібрались тікати? Ну ви й відчайдухи тоді! Звідси, на скільки я знаю, ще ніхто не тікав.
– Зібрались. І що? – з викликом запитав Руслан.
– А те, що не можна так легковажно говорити про таке при сторонніх. Он скільки вух навколо.
– Та вони не розуміють по-нашому. Тут в основному албанці, боснійці, вірмени, греки, грузини. Гліб, а ти хочеш разом з нами на Батьківщину?
– Звісно хочу! А як?
– Приходь сьогодні опівночі он до того місця біля паркану за казармою. Нас забере наш батько, і ти поїдеш разом з нами.
– Добре. Дякую, хлопці, – посміхнувся Гліб і на радощах обійняв хлопчиків. – Тоді до вечора?
– До півночі, Глібе! Не запізнюйся!
– Та вже постараюся! До зустрічі!
Мирослав повернувся до караван-сараю на диво швидко, його ще й не чекали. Самійло кинувся до нього.
– Розповідай, синку. Бачу, є гарні новини?
– Так! Я бачив Русланчика і розмовляв з ним! Сьогодні опівночі вони з Романом перелізуть через паркан, і ми їх заберемо!
Тут до кімнати вбіг Петрик. Він схвильований і надзвичайно суворий.
– Що трапилось? – першим запитав Іванко.
– Був я на базарі, а там якийсь яничарський ага ходить по духанам і розпитує про дядька Самійла! Він не знає вашого імені, прізвища, але описує точно вас!
– Ти впевнений?
– Так! Він бачив вас в Дубровнику, коли ви з дворучним мечем тримали його яничарів. Ще він бачив Іванка, бо той тоді прискакав і привів для дядька Самійла коня! Рано чи пізно він зустріне когось, хто нас бачив тут!
– Значить, треба вибиратися звідси якомога швидше.
– Так. Ми й не збирались затримуватись тут, а тепер, думаю, одразу поїдемо шукати корабель, на якому можна завтра відплисти із Стамбулу. З караван-сараю від’їжджаємо прямо зараз.
І не гаючи час, козаки почали збиратися.