Нова надiя. Глава 38. Бiй на Кислячцi

Один із невеликих загонів повстанців поляки притиснули до лівого берега річки Кислячки. Складається ця ватага в основному з селян, до того ж всі вони піші. Ляхам вдалося відрізати загін від лісу.
– Треба нам переправитися на правий берег річки, – сказав отаман, – а там, дасть бог, дійдемо до лісу і заховаємося в ньому.
Але тут виявилось, що не всі повстанці вміють пливати.
– А щоб тобі, – лайнувся ватажок, – треба робити плоти. Іншого виходу не бачу.
Оскільки між Кислячкою і містечком Гайсин росте сосновий бір, селяни почали рубати деревця, щоб будувати плоти.
Десятники реєстрових козаків з гарнізону Гайсинської фортеці Микита Кривий і Сидір Мовчун, довідавшись про появу повстанців біля містечка, поспішили до поручика Ясинського, бо поручик Яновський і сотник Сахно знаходяться в Брацлаві, де вирішують питання про забезпечення фортеці різними припасами.
– Пане поручику, – енергійно доповів десятник Кривий, – ви знаєте, що в околицях Гайсина з’явилися бунтівники Наливайка?
– Ворота зачинили? – першим ділом запитав поручик.
– Ні, – трохи розгубився Кривий. – Я вважаю, що ми маємо допомогти польському війську, яке зараз веде бій з заколотниками біля села Кисляк. Тим більше, що в них немає своєї артилерії.
– Пане Микита, ви впевнені, що тут з’явився тільки один загін бунтівників? І чи не втратимо ми фортецю, якщо вийдемо на допомогу польському війську?
– Ні, – чесно відповів десятник, бо йому немає що заперечити.
– А поляки просили нас про допомогу?
– Ні, – знову правдиво сказав Кривий.
– Тоді зробимо так – поки обстановка не зрозуміла, ми залишаємось у фортеці, а ви із своїм десятком козаків їдете на розвідку. Рішення приймемо тоді, коли будемо точно знати, що відбувається навколо. Питання є? Тоді виконуйте. Пане Мовчун, на вас покладаю захист воріт.
Всі троє вийшли з кабінету, щоб зайнятись своїми справами.
Перед тим, як війська підійшли до Кисляка, Оріяна пішла до своєї матері Марії Гардової, Лесь з ранку знаходиться на пасіці за селом, а Євдокія пішла до Гайсина. Роман і Руслан залишилися вдома самі.
– Пішли, пороху понюхаємо, свист куль послухаємо, – запропонував Роман брату, коли на протилежному березі Кислячки розпочався бій.
Руслан одразу погодився, тож брати, ховаючись за кущами і очеретами побігли до берега річки. Там вони швидко зметикували, що повстанцям потрібні човни. І хлопці кинулись до маєтку графа Яновського, щоб таємно, без дозволу взяти хоч кілька човнів.
Нишком, без дозволу вони змогли непомітно узяти два човни з веслами і попливли до того місця, де тримають оборону повстанці.
В цей час ляхи пішли в наступ. На щастя серед них немає польських гусарів, удару яких витримати надзвичайно важко, а для такого загону з погано підготовлених і озброєних селян майже неможливо.
З вогнепальної зброї в селян є десяток мушкетів і більше нічого. Правда є луки. Але й цього вистачило, щоб зупинити польське ополчення. До бою на шаблях діло не дійшло. Ляхи відступили, а Роман з Русланом на той час пригнали човни до берега.
– Агов! Приймайте! – оголосив Роман.
– Звідки ви, хлопці? – радісно запитав отаман повстанців.
– Ми з цього села. Ви починайте переправу на той берег, а ми спробуємо ще дістати човнів для вас.
– Добре, хлопці. Спасибі вам! Добру справу ви зробили! З божою допомогою і з вашої ласки тепер точно виберемось! Ідіть і обережно там, не ризикуйте дарма.
Брати перепливли Кислячку і побігли до маєтку Яновського з надією взяти ще човнів. Повстанці почали перевозити на правий берег річки тих, хто не вміє плавати і зброю. Із-за високих очеретів поляки цього не помітили.
Завдяки цьому, а ще тому, що ляхи з новою атакою не поспішають, повстанці встигли переправитися на правий берег Кислячки і пішли до рятівного Кисляцького лісу, який тягнеться на багато верст аж до повітового містечка Гранів.
Брати Коберники спокійно повернули човни на місце. З повстанцями до лісу пішов Блажко Бажан, щоб показати їм, де в лісі є вода, щоб люди могли стати табором. Коли повстанці дійшли до того місця на узвишші, де раніше знаходилось містечко Киселин, поляки побачили їх.
– Пане ротмістр, – вигукнув один з вартових, – лотри втекли!
Розлючені кінні поляки поскакали в Кисляк по гайсинській дорозі, але поки вони доїхали, повстанці вже сховалися в лісі.
– Кляті, – свариться ротмістр, – обдурили нас.
– Ми будемо їх наздоганяти?
– Ні. В лісі перевага на їх боці. Якщо бунтівники ще тут, вони нам і до узлісся доїхати не дадуть. Розстріляють нас з-за дерев. Іншим разом знищимо.
Тут їм на допомогу прибули п’ять десятків реєстрових козаків з фортеці Гайсин з трьома легкими гарматами. Командує загоном десятник Кривий.
– Запізнилися ви, панове, – криво посміхнувся польський ротмістр.
– Чому? – дивується Кривий, якому дуже хочеться вислужитися.
Тут берегом, ховаючись за очеретами, близько до них підібралися Роман і Руслан. Вони завмерли і стали слухати розмову польських офіцерів.
– Пан готовий іти під стріли і кулі по відкритій місцині? – з насмішкою запитав ротмістр. – То прошу пана – дійте.
– В нас є три гармати, – з готовністю промовив Кривий. – Пропоную дати кілька залпів по узліссю, а потім увірватися в ліс в тому місці яке ми обстріляєм. Рішення, звісно, приймати вам.
Ротмістр на якусь мить задумався, потім погодився.
– Добре. Спробуємо. Давайте сюди ваші гармати.
Десятник Кривий з задоволенням поскакав до своїх пушкарів, щоб вони підвезли гармати ближче до лісу. Роман повернувся до брата.
– Чув? Якої шкоди можуть наробити ці зрадники своїми пушками нашим.
– Добре було би їм завадити, тільки що ми можемо зробити?
Роман замислився. Раптом очі в нього загорілися.
– А пам’ятаєш, як дядько Іванко розповідав, що якщо насипати в дуло любої вогнепальної зброї землі, то від пострілу його розірве?
– Так. Тільки як ми можемо засипати землю в гармати, коли біля них знаходяться десятки реєстровців і ляхів? Хіба якось відволікти увагу? Як?
А пушкарі тим часом зняли з возів гармати, підкотили їх ближче до лісу і зарядили їх ядрами. Тут з Гайсина прибув посильний з листом до ротмістра. Десятники реєстровців також підійшли до нього, очікуючи на новини.
Кривий озирнувся і побачив, що кілька гармашів зібралися закурити.
– Ви що, сказилися? Хочете, щоб порох вибухнув? Хочете курити – відійдіть подалі!
Всі пушкарі відійшли в бік, щоб викресати вогонь і запалити люльки. Козаки помітили, що в одного з гармашів не дерев’яна люлька, як у всіх, а вирізана із слонової кості.
– Ого! А тютюн в тебе який?
– О! В мене самий кращий кримський тютюн – «Кафан» і «Дюбек!»
– Відсип! Не скупись!
Гармаші обступили багатого товариша, щоб той вділив їм тютюну. Він пробурчав у відповідь щось нерозбірливе, але ділиться з усіма. Брати напружено прислухаються до розмови гармашів.
– Час, – радісно шепнув Роман. – Ну, поможи, боже! Чекай на мене тут.
Він скинув світлий одяг і низько нахилившись, ховаючись за високою травою побіг до гармат. Поляки в цей час дивляться на гонця і своїх командирів. Увага реєстровців зайнята курцями. Хлопець встиг непомітно насипати по жмені землі в дула всіх трьох гармат і зникнути в траві.
– Добре, що я засмаглий, – шепнув він Руслану. – Ти чого такий кислий? А, знаю, бо ти з Кисляка! Га-га!
– Чому це зробив ти, а не я? Можна було піти вдвох.
– Забираймося швидше. Одному зручніше, менше ризику, що помітять. Іншим разом підеш ти. Ну, не дуйся.
Хлопці встигли добратися до берега Кислячки, подумали і перепливли на лівий берег. Потім піднялися на пагорб, де колись був вітряк, сховались і стали спостерігати за ляхами та реєстровцями.
Нарешті гармаші зайняли свої місця і підпалили гніт. Десятник Кривий особисто командує ними. Пушкарі піднесли вогонь до гармат одночасно. Несподівано для всіх замість пострілів мідні пушки вибухнули. Уламками поранені четверо гармашів. Десятник Кривий і один з пушкарів загинули на місці.
– Славно, – посміхнувся Роман. – Скажи, чудово вийшло!
– Згоден. Пам’ятай, ти пообіцяв.
– Що пообіцяв?
– Наступного разу це зроблю я.
Роман мовчки кивнув. Частина ляхів на конях стали шукати тих, хто вчинив ці вибухи. Вони не додумались, що винуватці можуть бути на іншому березі річки.
– Треба нам забиратися звідси, – з жалем промовив Роман. – Пішли, брате.
До того, як Оріяна повернулася додому, хлопці встигли добратися до хати і висушити одяг на сонці. Щоб не хвилювати матір, хлопці домовились не говорити, що вони виходили з дому.
– Мамо, а ти не знаєш, що там так сильно бахнуло за селом?
– Не знаю, діточки.
Тільки коли додому повернувся дід Лесь, він повідомив, що в реєстровців розірвало одразу три гармати, при чому загинув один десятник і один козак.
– Діду, а що з повстанцями?
– Вони пішли десь в глуш лісу. Поляки не стали їх переслідувати.
Наступного дня з Брацлава повернулися поручик Яновський і сотник Сахно. Граф одразу пішов до поручика Ясинського, від якого дізнався про вчорашні події.
– Ти бач, як буває, – здивувався Яновський. – А знаєш, Збігневе, що десятник Кривий, який вчора загинув, буквально завалював Брацлавське воєводство скаргами на нашого сотника, бо хоче зайняти його місце? А тепер став писати і на нас з тобою.
– Це точно? Що саме?
– Точніше не буває. Моїм приятелем ставало все важче і тяжче відбиватись від його кляуз. Тепер він став писати, що нас із тобою треба перевірити на лояльність короні, і чим ми взагалі займалися під час повстання Косинського і зараз.
– От наволоч, – не стримався Ясинський. – Виходить, якби він не загинув, треба було б щось з ним вирішувати?
– Саме так. Ти, часом не знаєш, кому нам дякувати?
– На жаль ні. Гадаю, це міг зробити тільки хтось з козаків, які були при пушках, але під час пострілів до них не наближались. Таких було семеро. Але я не став розпитувати їх.
– Правильно зробив. Будемо спостерігати і думати. А тепер, якщо ти не проти, я поїду додому. Втомився я з дороги.
– Звичайно їдь, відпочивай! Я на місці, якщо що – надішлю до тебе гонця.
Поручики тепло попрощалися і Яновський поїхав до свого маєтку. Там старший челядник Остап Мудрик розповів йому, як сини Мирослава Коберника крали човни, щоб допомогти повстанцям переплисти Кислячку, а потім повернули човни назад.
– Я їм заважати не став, – закінчив Мудрик.
– От шибайголови, – посміявся граф. – Ще діти, а вже такі зірвиголови!
Надвечір Яновський пішов до Кислячки посидіти з вудками, коли з-за кущів вийшов Руслан Коберник. Вигляд в хлопця збентежений. Власне, поручик ще жодного разу не бачив хлопця таким схвильованим.
– Трапилось що? А чому ти без Романа?
– Пане Лешек, я хочу перед вами вибачитись. Не знаю, як спокутувати свою провину. Та це і неможливо.
– Це за те, що ви з братом без дозволу взяли мої човни? Не варто вибачатись, ви все правильно зробили.
– Ні, не за це, – Руслан замовк, потім зібрався з силами і зізнався, – це ми з братом насипали піску в гармати, щоб їх розірвало, і не можна було стріляти по нашим.
Яновський уважно подивився на хлопця, ніби побачив його вперше.
– Ті реєстровці, які загинули від вибухів були нашими ворогами, – розтягуючи слова, почав говорити граф.
– Це я знаю. Я не про них, а про пушки. З нашої вини фортеця залишилась без цих трьох гармат.
– Нічого страшного, – посміхнувся граф, – діло наживне. Життя наших людей коштує більше. Ви з братом молодці. Тільки більше нікому про це не говори.
Граф притиснув до себе хлопчика і доброзичливо потріпав його по голові.
– Я зібрався половити рибки. Складеш мені компанію?
– Дякую. Може якось іншим разом. Я піду. До побачення!
– До побачення, – з почуттям промовив поручик.
Руслан пішов, а граф присів на колоду і надовго задумався. Вудки так і залишились стояти, притулені до дерева. Невідомо, скільки б він ще так просидів, якби до нього не підійшов Мудрик. Граф переглянувся з ним.
– Ти все чув? – запитав старшого челядника Яновський. – А я ж думав, що знаю цих хлопчаків, як облуплених! А вони, бач, які несподіванки піднесли.
– Скажи кому, що таке втнули хлопчаки – ніхто не повірить, – усміхнувся Мудрик.
– Точно. Але ми нікому про це нічого розповідати не станемо.
– Звичайно! Це я так, до слова. А рибу ловити вже не будете?
Яновський розсміявся, розплутав вудки, нанизав на гачки наживку, закинув вудки і став чекати.