Нова надiя. Глава 39. Зрада

Козаки розрахувались з гостинним власником, сказавши, що їх кличуть справи на сході країни, а самі поспішили до бухти Золотий Ріг. Там вони знайшли французький торговельний корабель, який рано вранці відпливає до Європи.
Правда, капітан судна загилив ціну втричі дорожчу, ніж це вартує насправді, але козакам діватись нікуди, тож вони вимушені були погодитись.
Опівночі вони всі четверо приїхали до яничарського корпусу. Діти вже чекають на них, сидячи на високому паркані. Разом з ними Гліб.
Тим часом Фаршид збудив Ахмета і скоромовкою випалив.
– Ти був правий, друже, ці близнюки таки втекли!
Ахмет солодко потягується і позіхає. Він ще не прокинувся, тому нічого не розуміє. Йому здається, що він спить і бачить сон. 
– Які близнюки? – нарешті спроквола промимрив він.
– Ібрагім і Селім.
Сон мов рукою зняло, Ахмет люто позіхнув і швидко підвівся на ноги. Він кинувся до спальних місць братів. Та замість них він знайшов килими, складені так, ніби діти сплять, згорнувшись «калачиком». Наглядач повернувся до Фаршида.
– Як ти здогадався?
– Зняв килим, як я гадав з голови одного з них, щоб, бува, не задихнувся, а тут таке!
– Біжімо! Вони не могли далеко втекти! Інакше буде нам непереливки!
Самійло і Мирослав під’їхали до паркану, і зняли дітей до себе в сідла – Рому до діда, а Руслана до батька. Гліб сів до Іванка.
– А це хто з вами? – запитав Самійло. – Обличчя ніби знайоме, але я не впізнаю тебе, хлопче.
– Дядьку Самійле, я Гліб! Я був поводирем в кобзаря Чари! Ми навіть ночували якось у вас на Юрія-змієборця!
– Точно, згадав! Здоров будь, юначе!
Більше нічого сказати не встигли. Вони від’їхали на середину вулиці, коли почули, як хтось біжить до паркану. Іванко з Петриком зняли з плечей луки, наклали на тятиву стріли.
Над парканом з’явились силуети Фаршида і Ахмета. Їх добре видно, бо за їхніми спинами світить повний місяць.
– Мій лівий, – неголосно промовив Іванко.
Вони з Петриком вистрілили майже водночас, і мертві тіла наглядачів повисли на паркані. Козаки прислухались, але нічого більше не почули.
– Вправно! Молодці! А тепер їдьмо, – наказав Самійло.
Вони благополучно добрались до корабля і піднялись на борт самі й завели коней. Тільки коли вони залишились самі в каюті, всі кинулись до звільнених дітей. Такої радості Роман і Руслан в своєму житті ще не переживали.
– Синку, а що ти вчора робив на даху? – згадав Мирослав.
– Недавно був буревій, і ми знімали з даху відламані гіляки дерев. Там трохи зруйнувало цегляну кладку, і ми з Романом там ховали припаси їжі, яку збирали для втечі.
– Горобенята мої, – із сльозою на очах промовив вражений Самійло, – ви збирались тікати і самі добиратись додому аж із самого серця Туреччини?
– Вони в мене справжні герої, – посміхнувся Мирослав.
– А схудли як, – звернув увагу Іванко, – одразу видно, що жилося їм тут не з медом. Але нічого, дай бог, доберемось додому, там мати з бабусями відгодують!
– Це точно. Були б кістки, а сало наросте, – пожартував Петрик.
Діти і дорослі ще довго розповідали про свої пригоди, тож заснули вони тільки під ранок. Розбудив їх сам капітан Дені Делон.
– Прошу мене вибачити, – промовив він, – я бачив, як ви повернулись на корабель, і чув, як ви між собою розмовляли. Виявляється, ви запорізькі козаки. Вас вже шукають. До мене підходили вивідачі Бариш-паші, шукають чотирьох козаків і двох хлопчиків.
Капітан зробив паузу і обвів поглядом усіх присутніх. В козаків перехопило подих, але вони нічого не роблять, просто чекають, що буде далі.
– Вам не варто турбуватись, – стримано посміхнувся капітан. – Ворог мого ворога – мій друг. Тут ви в цілковитій безпеці. Більше того – ваше перебування на моєму кораблі для вас абсолютно безкоштовне. Але, якщо нас буде наздоганяти військовий турецький корабель, я висаджу вас на берег. Спробуйте мене зрозуміти і не ображатись. Я не займаюсь контрабандою, тому в мене на кораблі немає схованок, де б ви могли укритись.
– Добре, капітане, – за всіх відповів Самійло, – ми все розуміємо, тож ніяких образ бути не може. Велике вам спасибі від всіх нас.
Козак вклонився капітану судна, а той вклонився у відповідь.
– Поки не вийдемо у відкрите море вам всім, особливо вам, – капітан хитнув головою в бік Самійла, – на верхню палубу підніматись не варто. І хлопчикам теж.
– А якщо нас знову стануть шукати?
– На палубі знаходяться надійні й перевірені матроси Джерод і Жан-Жак. Повірте мені, вони вас не видадуть. За потреби вони дадуть вашим переслідувачам «правильні» відповіді,  – тепло посміхнувся капітан. – Можете відпочивати цілком спокійно. Зараз вам принесуть сніданок.
Капітан кивнув і вийшов. Самійло обвів всіх поглядом.
– Схоже, повезло нам з капітаном, але зброю будемо тримати напоготові.
– Так, це ніколи не завадить, – погодився Іванко.
Самійло озирнувся і з подивом запитав:
– А де це Гліб подівся?
– Скоріше за все він в іншій каюті, – знизав плечима Петрик. – Я й не помітив, коли він вийшов.
Але Гліб насправді був на верхній палубі. Він стояв в тіні за палубною надбудовою так, щоб його не побачив ніхто з команди корабля. І коли на причалі з’явились кінні яничари, Гліб вийшов з тіні і на весь голос заволав на турецькій мові:
– Сюди! Всі до мене! Втікачі тут!
Матрос Жан-Жак швидко кинув в хлопця свинцеву кулю, оплетену в мотузку, до якої прив’язується тонка шворка, а потім канат. Спочатку з корабля на причал кидають цю кулю, вона тягне за собою шворку, і за неї витягують з води корабельний канат і ним прив’язують, тобто пришвартовують корабель до причалу.
Куля мала потрапити Глібові в скроню, але він повернувся обличчям до матроса, і куля влучила йому межі очі. Від сильного болю хлопець заточився, мимоволі зробив крок назад і впав по трапу в трюм. Жан-Жак не поспішаючи поліз за ним.
Яничари за цоканням підків, іржанням коней і за власними розмовами, не почули крику Гліба, не побачили його падіння.
Жан-Жак вдарив хлопця, який вже прийшов до тями в лоба кулаком так, що той вдарився потилицею об перебірку корабля і схопився руками за голову. Матрос в цей час викрутив йому руку за спину, притиснув коліном до підлоги, а після міцно зв’язав руки мотузкою. Після цього відвів Гліба до козаків.
– Отримуйте, – штовхнув він хлопця так, що той впав на підлогу, – на причалі яничари, а він кричав їм: «Сюди! Всі до мене! Втікачі тут!»
– Дякуємо, друже, – першим зреагував на таку несподівану новину Іванко.
– Будь ласка. Піду я на верхню палубу, може Джероду знадобиться моя допомога, – сказав матрос і зник.
Мирослав закрив двері. Козаки і діти повернулись до Гліба. Під обома очима в нього розплився великий суцільний синець.
– Поясни, чому? – спитав Мирослав. – Ти ж нас зрадив!
Гліб презирливо усміхнувся:
– Зрадив? Та хто ви такі, щоб я вас зраджував? Що в мене взагалі було, щоб зраджувати? Постійні поневіряння із сліпим кобзарем? Постійні злидні, голод, холод? Страх перед татарами, турками? Я виріс, не знаючи, що таке тепла хата, ліжко, постіль. От, наприклад, у вас, дядьку Самійле, ми з кобзарем ночували в сіновалі.
– Я пропонував Чарі, заночувати в хаті, – нагадав козак.
– Але не дуже наполягали, правда?
– Гліб, Чара врятував тобі життя, коли ти малий загинався від голоду і холоду. Чи ти забув? А ти і його зрадив.
– Пусті слова. Я майбутній воїн самої могутньої армії світу, за мною стоїть сам сонцеликий падишах, володар трьох суходолів. Я матиму славу, гроші, майбутнє. Нічого цього в мене не може бути в вашій богом забутій Україні.
– То ти вже і бога зрікся? – обурено запитав Петрик. – Від віри й душі нашої батьківської?
– Ваш бог злий, – без всякої поваги сказав Гліб. – Що я зробив поганого, що він відняв в мене малого батька й мати, і примусив так страждати? Мовчите?
– Дивлюся, добряче тобі турки мізки запудрили в тому яничарському корпусі, – вражено мовив Самійло.
– Вони мені очі відкрили. І не називайте мене Глібом, – неприязно промовив Гліб. –
я давно вже Мехмет.
– То ти тепер наш ворог? – ствердно запитав Мирослав.
– Саме так. Я вас всіх ненавиджу!
– Може, він ще схаменеться? – повернувся до батька Іванко.
– Марне сподівання. Годі й дожидати, що він покається. Ну і про що нам говорити з ворогом? – звернувся до козаків Самійло.
– Вийдемо в море і відправимо його на дно раків годувати, щоб і сліду від цього зрадника на землі не лишилось. Сподіваюсь, всі згодні? Немає ніяких заперечень?
Гліб, тобто Мехмет розсміявся.
– Красно дякую, невірні. Думаєте, налякали? Знайте, я вже сьогодні буду гуляти в райських садах Аллаха! 
Іванко подумав трохи і запитав.
– Скажи, Гліб, чому ти одразу нас не видав? Адже були якісь сумніви?
– Та не було в мене ніяких сумнівів. Я одразу доповів про все Арслан-бею, і він приготував вам засідки на всіх вулицях на північ, північний схід і схід від яничарського корпусу, щоб захопити всіх вас. Просто не думав він, що ви станете вибиратись морем. Тому вам і вдалось втекти. Але це не надовго. Скоро вас злапають, от побачите!
На сніданок козакам принесли тушковану яловичину, «кок-о-ван», тобто півня, приготовленого у вині, гарячі лаваші, соус з червоного вина з трюфелями, багато вина, суфле з шоколадом, яке надзвичайно сподобалось дітям. І все це безкоштовно.
Сніданок ще не закінчився, як корабель віддав швартови, і відчалив від пристані. Вітер попутний, тож корабель швидко пливе на захід. Залишився позаду Стамбул, столиця грізних османів, потім бухта Золотий Ріг.
Козаки нарешті змогли піднятись на верхню палубу. На неї вивели Гліба, тобто Мехмета. Руки його залишаються зв’язаними. Мирослав підійшов до хлопця і хотів кинути його в море.
– Не бери гріха на душу, синку, – порадив Самійло, – спочатку прикінч його.
Мирослав вийняв кинджал і заколов зрадника, і тільки після цього викинув його за борт корабля.
Їх ніхто не переслідує, хоча Арслан-бей і намагався відправити на пошуки кілька військових галер.
– Втеча цих хлопчиків річ зухвала й нечувана, – доводив він. – Не можна просто взяти і закрити на це очі. Інші діти також почнуть тікати!
Але йому пояснили, що ніхто не дозволить використати кілька військових кораблів на пошуки чотирьох козаків і двох хлопчиків.
– Ми не пірати! Ти пропонуєш затримати і оглянути в морі торгові кораблі інших держав, з якими Порта не воює? Це ж світовий скандал! А може і привід для війни! – пояснив йому начальник яничарського корпусу.
Яничарському азі не залишалось нічого іншого, як відправити кілька десятків кінних яничарів на пошуки втікачів на схід. Але там пройшли сильні дощі, почалася повінь, тож переслідувачі повернулись назад ні з чим.
Роман і Руслан вперше на кораблі, тому з цікавістю все розглядають. Коли вони освоїлися, хлопчикам навіть дозволили трохи полазити по щоглам. Ближче до обіду Самійло пішов до капітана Делона на розмову.
– Хочу порадитись з вами, капітане. Нам невідомо, переслідуватимуть нас турки чи ні. З нами діти, тому ризикувати нам не можна, і вас підставити ми також не хочемо, а до Франції ще дуже далеко.
– То що ви пропонуєте?
– Наскільки я розумію, скоро ми пропливатимемо повз Венецію. Висадіть нас там. Десять років тому ми вже вибирались з Туреччини цим шляхом. Тож він нам, можна сказати, знайомий.
– Як це? – зацікавився капітан. – Розкажете?
Самійло з задоволенням розповів капітану Делону про події того року. Капітан вислухав оповідь козака з великою цікавістю і був вражений пригодами козаків. Вони викликали у француза подив і величезну повагу. Його обвітрене всіма вітрами обличчя посвітліло й стало лагідним і усміхненим.
– Мені й раніше доводилось чути, а тепер я ще більше переконався в тому, що запорізькі козаки справжні відчайдухи! Вашому молодецтву й звитязі немає рівних у всьому світі! Знайте, пане Самійло, я, капітан  Дені Делон маю за честь допомогти вам! – з шанобою і поклоном промовив він. – Скажіть, що я ще можу зробити для вашого товариства?
За наказом капітана козакам видали порох, кулі і свинець для їх виготовлення і ще різні продукти харчування.
– Беріть, моншер Самійле, беріть, – припрошує капітан Делон, – не відмовляйтесь. Вам в дорозі зайвим не буде!
Через день козаки з дітьми висадились на берег Венеційської республіки недалеко від Дубровника.
– Сказав би мені хто, що таке буває, – посміхнувся Самійло, – я б ні за що не повірив! Вітаю, дітки, тут ми вже, нарешті, в повній безпеці!
– Так-то воно так, батьку, – сказав Мирослав, – але давайте від’їдемо якомога далі від берегу. Раптом за нами женуться османи, і серед них є такі, що можуть порушити закон і погнатися за нами по території іншої країни? Пам’ятаєте, як той командир яничарів десять років назад?
І тут Самійло згадав обличчя того яничарського аги, і обличчя у вікні яничарського корпусу. Це ж той самий Арслан-бей! Вже хто-хто, а він дійсно здатний на все!
Козаки не стали баритись і швидко поїхали на північ, подалі від моря. На вечерю зварили куліш з солониною, яку їм дав в дорогу капітан Делон. Ночували під відкритим небом, бо на дощ нічого не віщувало.
Надвечір наступного дня Іванко несподівано скрикнув:
– О! А я пізнаю ці місця!
Самійло, який їде першим, озирнувся і тепло посміхнувся.
– А пам’ятаєш, синку, як в Криму, до того, як нас ногайці полонили, я тобі казав, що де козак раз пройшов, він дороги довіку не забуде?
– Як же хочеться зараз мчати додому стрімголов! – сказав Іванко. – От мама й сестра зрадіють, що дітей врятовано та ще й батько живий! Навіть не віриться, що нам так поталанило!
– Дякувати богу, синку, – посміхнувся Самійло.
Запорожці помолилися, бо те, що їм вдалося врятувати дітей і самим вціліти, їм здається справжнім дивом і без божої допомоги такого бути просто не може.