Нова надiя. Глава 40. Солоницький бiй

Щоб урятувати жінок, дітей і старих, які перебувають в повстанському таборі, Северин Наливайко з Григорієм Лободою вирішили вийти на Лівобічну Україну й шукати захисту на території Московського царства.
– Що там попереду? – запитав Северин вивідачів.
– Низинний лівий берег Сули це непрохідна драговина, і переправа через річку в межах Вишневеччини можлива лише біля Горошина або ж через Лубенський міст.
– Що нам лишається? Перейдемо міст і спалимо його! Таким чином ми затримаємо погоню військ коронного гетьмана Жолкевського, відсидимося в степу або проберемося на Запоріжжя із здобутим в Польщі добром. Що скажеш, пане Григорію?
– Згоден, – відповів Лобода.
Але їх план не вдався: доганяючи козаків в Лубнах, Жолкевський вислав в обхід інший загін, який, переправившись в Городищі, повинен був зустріти повстанців на лівому березі.
Козаки переправилися через міст і запалили його. В цей час услід за ними кинулося коронне військо і загасило міст, а попереду назустріч повстанцям виїхав інший загін польського війська.
Так в травні 1596 року під Лубнами польська кіннота відрізала повстанцям шлях до відступу. Оточені в урочищі Солониця, повстанці приготувалися до оборони. Стоїть сильна спека.
– Може, встигнемо піти в степ і там загубимось для ляхів? – розмірковує Лобода.
– Іти в безводний степ? Дощів скільки немає? – відповів Наливайко. – Щоб померти там від спраги?
Повстанське військо йти у безводний степ не насмілилось, тому повстанці розташували табір за Сулою в п’яти кілометрах від Лубен, в урочищі під назвою Солониця. Навколо табору вони зробили коло з чотирьох рядів возів й скували їх залізними ланцюгами.
За рядами возів козаки викопали рів, вздовж якого насипали високий (вище возів) вал. У центрі табору поставили зруби, наповнені землею, на яких встановили 30 гармат. Одним боком козацький табір виходить у степ, а іншим – на непрохідні болота Сули.
Але із-за поспіху місце повстанці обрали дуже не вигідне, бо табір розташували в низині. З одного боку табір обмежений річкою Солоницею. З усіх інших боків знаходяться узвишшя, які панують над низиною, де облаштувались поляки. Крім цього позиції ляхів прикривають дерева.
Військо Жолкевського підійшло майже впритул до табору. Повстанське військо виявилося оточеним у кільце та відрізаним від води та пасовищ. Поляки тепер мають перевагу над козаками.
Козаки практично відразу відчули незручності власного становища, адже в таборі дуже швидко почала відчуватись нестача питної води та продуктів харчування, а до того ще й повна відсутність солі.
Але справжньою катастрофою стала відсутність корму для коней та худоби, яких у таборі дуже багато. Становище повстанців погіршувало й те, що в таборі було дуже багато жінок і дітей.
Деякий час козакам вдавалося із значними втратами здобувати невелику кількість фуражу. Для цього використовували тактику дрібних сутичок – «герців». Найсильніші козаки відволікали увагу польських та литовських жовнірів, інші ж тим часом виїжджали у степ, де заготовлювали невелику кількість фуражу.
Також постійно відбувались «вилазки» повстанців у польський табір. Особливо інтенсивними вони були із настанням темряви, адже козаки є майстрами нічних нападів. Такі напади завдавали значної шкоди полякам.
Але з кожним днем становище козаків стає все важчим і важчим. Оточені зазнають великих втрат. В таборі гостро бракує харчів, води, почався масовий падіж коней.
Урядове військо нараховувало понад 6 тисяч осіб, не враховуючи кількатисячної обслуги і магнатських загонів.
За підрахунками самого Станіслава Жолкевського, в таборі повстанців налічувалося близько 6 тисяч «до бою годних» козаків, а загальна кількість обложених разом із пораненими, жінками та дітьми становить 12 тисяч.
16 травня 1596 року почалася облога табору, що тривала близько двох тижнів. Повстанці мужньо боронилися. Кілька разів поляки безуспішно штурмували козацькі укріплення.
Уночі повстанці робили сміливі вилазки, унаслідок яких польські вояки зазнавали великих утрат. Становище і козаків, і шляхти було надзвичайно тяжким. Не стало їжі, фуражу, повстанці були відрізані від води.
– Нам потрібно ще трохи протриматися, – обіцяє Наливайко козакам, – нам поспішає на допомогу загін запорожців на чолі з Підвисоцьким, що діє в тилу ворога.
В цей же час Жолкевському доповіли:
– Нападом козацький табір узяти не можна, тому що у нашого війська немає гармат, а в тих лайдаків – є.
– Наказую послати загін за великими облоговими гарматами в Київ. І пороху, ядер привезти якомога більше, – наказав польний гетьман.
Отже, навіть зважаючи на всі переваги польського війська над повстанським, поляки не змогли подолати повстанців.
Крім того було дуже мало піхоти, а отже не було можливості іти на штурм укріпленого козацького табору. Тому єдине, що міг зробити Жолкевський – це чекати гармат із Києва та утримувати козаків у таборі, не даючи їм можливості відступити у степ.
Гармати привезли 4 червня. Того ж дня до поляків прибуло підкріплення: підляський воєвода князь Заславський, який привів триста коней і обоз із продовольством.
– Панове, – розпорядився Жолкевський, – сьогодні і завтра будемо обстрілювати табір схизматів з гармат, а 7 червня підем у вирішальний штурм.
Поляки одразу почали обстрілювати повстанців, не шкодуючи ядер та пороху. Оточені зазнають великих втрат від коронної артилерії. Протягом 5 та 6 червня поляки вели безперервний гарматний обстріл табору повстанців.
Полковники доповідають Наливайку щодня про стан справ в таборі.
– В нас гостро бракує харчів, води. Не доїдають всі: і козаки, і жінки, і діти. Почався масовий падіж коней, бо їх також немає де пасти і чим поїти.
– Ще кілька днів, і ми не зможемо відірватися від погоні, бо коней стає все менше, а люди від голоду втрачають сили. Ми ризикуємо своїми жінками й дітьми.
– Це м’яко сказано. В таборі почався голод, людей косить пошесть.
– До того ж, загострилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. Здається, ще трохи і між ними почнеться різанина.
Скориставшись з тяжкого становища повстанців, Станіслав Жолкевський вирішив вступити у таємні переговори з Григорієм Лободою.
Наливайко сказав своїм полковникам, осавулам та сотникам.
– Повстанці мужньо бороняться. Нам треба протриматися ще кілька днів. Передайте людям, ми чекаємо на допомогу загону запорожців на чолі з Підвисоцьким, який діє у тилу ворога.
В таборі ще більше загострилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. Скориставшись з тяжкого становища повстанців, Станіслав Жолкевський вступив у таємні переговори з Григорієм Лободою, пообіцявши реєстровцям амністію.
До полковника реєстрових козаків Дідича прибіг один з його сотників.
– Пане полковнику, я бачив, як до шатра гетьмана Лободи пройшов невідомий. Я впевнений, що це один з пахолків Жолкевського. Доводилось мені його бачити раніше.
– За мною, панове, – скочив з місця полковник Дідич.
Прихопивши із собою три десятки реєстрових козаків, він кинувся до шатра Лободи. Вони застали його за читанням листа.
– Пане Григорію, – вимогливо потребував полковник Дідич, – дай нам ознайомитись з листом, який тобі приніс пахолок Жолкевського. Це ж він у тебе в руках?
– Пане полковнику, власне по якому праву ти вдерся до мене і щось вимагаєш? – здивувався Лобода.
– Бо є підозра, що ти нас зрадив. Дай лист.
Один з реєстровців підскочив до Лободи і вихопив в нього з рук листа. Потім відійшов від гетьмана і передав лист Дідичу. Той почав читати.
– Так і є, зрада, – лихо промовив полковник, – послухайте, що пише Жолкевський. Він обіцяє амністію тим, хто складе зброю. То ви, пане Григорію зібрались скласти зброю?
– На вихід, – запропонував Кармазін, – зачитаємо цей лист на загал перед козаками.
Чутки про капітуляцію викликали між реєстровими і нереєстровими козаками збройну сутичку, в якій було убито Лободу.
Після смерті Лободи та обрання гетьманом Криштофа Кремпського дисципліна в таборі повстанців на деякий час відновилась.
На возах та валах поробили спеціальні засідки «долки», з яких найкращі козацькі стрільці прицільно обстрілюють поляків, не допускаючи до своїх шанців.
Відновились вилазки, які стали значно ефективнішими. До польського табору часто вривались вершники, що нехтують будь якою небезпекою. Про цих вершників у польському таборі почали ходити легенди, за однією з яких вони мали дев’ять життів і помирали після десятої смерті.
Інколи козаки прямо серед білого дня під’їжджали до польського табору і схопивши кількох шляхтичів тікали. Майже відразу на очах у поляків цих панів садили на палю або четвертували.
Подібні дії козаків змусили польське військо перебувати у стані постійної бойової готовності та не сходити з коней. Основна маса поляків та литовців теж відчуває нестачу провізії, адже привозиться вона дуже здалеку і коштує дуже дорого.
Також відчувається дефіцит води: вода хоча є, але каламутна й тепла (переважно річкова та болотна). Свіжої води практично немає.
У таборі козаків почалися пожежі. Від гарматних ядер гинуть сотні людей та худоба. Продукти харчування майже закінчились. Знову почалися суперечки.
Наливайко, який із своїм полком кілька разів безуспішно намагався пробитись крізь польський табір, запропонував усім військом спробувати прорватись у степ, але не був підтриманий. Серед частини повстанців почалася паніка.
Якби ж вони тільки знали, що зовсім недалеко від Солониці, в гирлі Сули, на човнах до них вже йде підмога – кілька свіжих запорізьких полків на чолі з Каспаром Підвисоцьким. Але відрізані від світу повстанці не знали про близьку підмогу.
На біду про неї добре знав Жолкевський. Крім того він розуміє, що якщо загін Підвисоцького дійде до козацького табору – полякам буде біда. Тому хитрий польський гетьман ще більш посилив обстріл та почав готуватись до рішучого штурму. Для цього він навіть змусив спішитись вершників, таким чином значно збільшивши кількість піхоти.
Одночасно з цим він надіслав у козацький табір «останню вимогу» в якій закликав повстанців здати зброю та видати ватажків, обіцяючи життя та волю решті.
Змучені повстанці, оточені купами смердючих трупів та маючи перед очима напівмертвих від голоду жінок та дітей, дізнавшись про те що поляки готують штурм, вирішили погодитися на польські умови. Загравши у литаври та похідні бубни, вони сповістили поляків про власну капітуляцію.
Врешті, після двотижневої облоги козаки капітулювали. Вночі проти 8 червня верхівка реєстровців по-зрадницькому схопила поранених Северина Наливайка, Матвія Шаулу, Шостака та інших керівників повстання і на вимогу противника видала їх Станіславові Жолкевському.
Одночасно поляки, що оточили за цей час табір щільним кільцем, отримали усі гармати, прапори та корогви.
Після цього Жолкевський під тиском шляхти, висунув ще одну вимогу: всі польські пани мають право зайти до козацького табору й забрати звідти людей, в яких впізнають власних підданих.
Але з цією вимогою, що суперечила попереднім домовленостям, повстанці ніяк не могли погодитись. Тоді коронне військо увірвалося до табору повстанців.
Станіслав Жолкевський не дотримав свого лицарського слова, за його наказом більшість учасників повстання, що були в таборі, перебили. Умов капітуляції переможці не дотримали.
Під час складання зброї 8 червня жовніри Речі Посполитої зненацька напали на козацький табір і почали різати повстанців разом з їхніми жінками і дітьми.
Побачивши це Криштоф Кремпський кинувся до запорожців Кисляківського і Левушківського куренів.
– Зрада, братове! Треба негайно відступати, поки є можливість прорватися!
– До зброї, браття! – рішуче закликав своїх козаків Кремінь. – За мною!
– Зрада! До зброї! – командує курінний отаман Левушківського куреня Пилип Грицай.
Запорожці схопились за зброю, дали по полякам кілька залпів з мушкетів і почали відступати. Ляхи рубали тих повстанців, що втікають, упродовж версти, так що труп лежить на трупі.
Сашко лірник озирнувся і побачив, що поляки привезли гармату і готуються з неї стріляти. Козак оцінив відстань і зрозумів, що жовніри встигнуть кілька разів вистрелити. Він зняв з плеча мушкет, прицілився і поцілив в вояка, в якого в руках був запалений гніт.
Поки Сашко лірник заряджав мушкет, поляки вистрілили з гармати. Ядро розірвалось в двох кроках від козака, і він впав мертвий.
Почувши вибух, Василь Голобля поспішив до тіла товариша. Переконавшись, що Сашко загинув, Голобля підняв його мушкет і присів на коліно. Спочатку із свого мушкета, потім із Сашкового він застрелив двох жовнірів біля гармати.
– Василю! Не відставай! – гукнув його Гнат Баш.
Голобля зняв з пояса вбитого Сашка лірника піхви з шаблею і голосно промовив.
– Краще б мені ця шабля ніколи не дісталася.
Після цього Голобля скочив на коня і поспішив за повстанцями. Приблизно півтори тисячі козаків на чолі з Криштофом Кремпським змогли прорвати оточення і відступити.
Іншим шляхом вивів із оточення і також пішов з ними на Січ полковник Федір Полоус. Решта учасників повстання загинула.
Військо Каспара Підвисоцького, дізнавшись про остаточну поразку повстанців, повернулось на Січ, сюди ж пізніше прибули загони Кремпського і Полоуса.