Нова надiя. Глава 41. Конокради

Козаки їхали вздовж прямовисної скелі, коли кінь Іванка почав голосно форкати, стригти вухами і наїжив гриву. Іванко одразу зупинив Гнідка.
– Щось попереду є таке, що насторожило коня, – стурбовано сказав він, поплескуючи рукою шию коня, – треба перевірити.
Він спішився, передав повід батьку і пішов вперед. Неспокій, напружене очікування тривало близько години. Нарешті Іванко повернувся.
– Що там? – запитав Самійло.
– Табір конокрадів. Їх там не менше сорока. Впевнений, нам просто так повз них не проїхати. Як мінімум, відберуть коней, як максимум, і нас самих полонять і продадуть туркам.   
– Чому так вважаєш? Конокради це одне, а людолови – зовсім інше.
– Крім крадених коней в них там є кілька зв’язаних людей.
– Десять на одного, – протяжно промовив Самійло, – перевага явно не на нашому боці. Зараз нам треба негайно повертати назад. Знайдемо спокійну місцину і будемо думати. Вихід повинен бути і ми його неодмінно знайдемо.
Невелика кавалькада вершників поквапливо розвернулася і попрямувала на південь. Незабаром вони побачили ліс і поскакали до нього. Знайшовши невелику галявину, почали облаштовувати табір.
– Що робитимемо, – засмучено запитав Мирослав, – місцевість така, що об’їхати табір конокрадів ніяк. Перемогти їх у відкритому бою також шансів малувато.
– Може звернемось до місцевої влади? – запропонував Петрик. – Вони ж повинні боротись з конокрадами?
– А якщо місцева влада отримує долю від цих конокрадів? Як банда Джафара Триокого діяла під покривом Бариш-паші, – нагадав Самійло. – Тоді ми тільки гірше собі зробимо. Ні, треба нам якось самим виплутуватися з цієї халепи.
– І щоб не залежати від місцевих начальників, – додав Іванко.
Весь вечір козаки обговорювали становище, в яке потрапили, але виходу так і не знайшли. З тим і лягли спати.
З ранку, побачивши, наскільки розстроєний Мирослав, Самійло сказав:
– Не переживай ти так, синку. Нічого страшного не відбулося. Я відчуваю, ми виплутаємося із цієї біди, от побачиш!
За сніданком Іванко сказав.
– Нам треба вирівняти сили з тими клятими конокрадами, для цього було б добре, щоб нас було не четверо, а двадцятеро козаків.
Самійло враз здогадався, куди хилить син і посміхнувся.
– Значить, використаємо наш досвід десятилітньої давнини? – посміхнувся батько.
– Про який досвід йдеться? – зацікавився Мирослав.
– Ми перейдемо кордон з Туреччиною, – почав розказувати Самійло, – звільнимо кілька десятків невільників з нашого люду, озброїмо їх, і тоді вже всі разом погромимо конокрадів. Так, синку?
– Так, батьку, – посміхнувся Іванко. – Саме це я і збирався запропонувати. А в конокрадів заберемо коней для звільнених русинів.
– Минулого разу нам не вдалося звільнити невільників, які були веслярами на військових галерах, бо їх відвели до міста помитися, постригтися, випрати одяг. На цей раз, сподіваюсь, ми врятуємо наших братчиків, а кораблі спалимо!
– Це було б добре, – сказав Іванко, – але тоді нас в кожному загоні було по двадцять п’ять чоловіків, а зараз – всього четверо. Ще й дітей треба десь заховати.
– Ми з вами! – в один голос вигукнули Роман і Руслан. – Тільки з вами!
– Ні, дітки, – відповів їм Мирослав, і обійняв обох, – не для того ми вас рятували, щоб ризикувати вами.
– Дітки, батько правий, – додав дід Самійло, – не можна вам з нами. І тут самих лишати страшно. Що ж його робити? Хіба Петрика залишити з вами, і йти до Туреччини втрьох?
– Брати дітей із собою на територію Туреччини не хочеться. І самих їх залишати ніяк не можна. То як же бути?
– А я знайшов недалеко звідси три невеликі печери, – повідомив Іванко, – може сховаємо дітей в одній з них?
– Ні! В жодному разі! Ми тут менше доби, а ти вже знайшов ці печери. Уяви на скільки краще знають ці місця тутешні жителі, а тим більше злочинці, – відмовив Самійло.
– В самому таборі їх залишати однозначно не можна. До речі, ми ж із собою не будемо брати всі коні? Значить, частину з них залишимо тут, а в конокрадів нюх на них. Може викопаємо криївку в землі десь подалі від табору, і там сховаємо дітей? 
– Схоже, це єдиний вихід. Доведеться вам, дітки, кілька днів посидіти в укритті під землею до нашого повернення.
– Добре, татку. Посидимо. 
Козаки вибрали місце в гущавині подалі від людських і тваринних стежок і вирили там досить велику яму, потім замаскували її, зробили міцну ляду. З усіх боків накидали поламаних дерев, щоб добратися до криївки було важче. Приготували дітям їжі, принесли води і залишили в укритті все зайве із зброї і спорядження.
Коней стриножили і залишили в таборі. Після цього відправились до кордону з Османською імперією. Козаки не поспішають, бо їх дуже мало. Вирішили почати з причалів, де стоять військові каторги і галери турків. Але їм знову не поталанило – які минулого разу веслярів на кораблях не виявилось, бо їх відвели в місто помитись.
– Що робитимемо, батьку?
– Переб’ємо охорону і спалимо кораблі. Нам зараз це зробити незрівнянно легше, ніж потопити їх нашим братчикам на стругах в морському бою. А тоді вже підемо в гості до когось з місцевих можновладців.
– Може, знову до маєтку Тюфекчі? – посміхнувся Іванко. – Правда, самого його вже нема, але хтось же є? Можливо там хазяйнує його зять?
– Швидше всього. Так і зробимо! Хоч би тільки невільники не були в такому жалюгідному стані, як тоді Сашко Сомик і його товариші по нещастю. В нас немає можливості кілька тижнів чи місяць чекати, поки вони підлікуються і наберуться сил.
– А тепер розподілимо обов’язки. Нас мало, тому кожен має чітко виконувати те, що сплануємо.
Глибокою ніччю, коли кілька вартових поснули, козаки пробрались на кораблі і вбили їх. Потім підпалили обидві галери і три каторги. Задоволені козаки скочили на коней і помчали до маєтку Тюфекчі.
Там тепер дійсно хазяйнує зять покійного спагії Тюфекчі. Навчений гірким досвідом тестя, він відноситься до рабів краще, годує їх, і не б’є просто так. Він розуміє, що хороший раб і коштує недешево. Тому невільники в нього досить здорові і вгодовані.
Охоронців виявилось всього двоє, тому козаки напрочуд легко справились з ними. Потім відкрили приміщення для рабів, збудили і звільнили невільників.
– Чи є серед вас козаки? – голосно запитав Самійло на українській мові.
– Третина з нас саме козаки, решта – серби. А ви хто?
– І ми запорізькі козаки. Хто з вас готовий рушити з нами додому?
– Дивне питання. Всі готові!
– Ну, тоді ідіть за нами, тільки тихо!
Коли вийшли за межі маєтку, до Самійла підійшов один із звільнених невільників сербів.
– Здрастуй, друже. Значить, не впізнав мене?
– Вибач, дійсно не пізнаю, – Самійло уважно придивляється до серба. – Хоча голос ніби знайомий. Ми зустрічались раніше?
– Так, я один з гайдуків Мілоша Стойковича.
– Йован Чирич! – нарешті впізнав його Самійло. – Вибач, друже, що одразу не впізнав, стільки часу минуло. Як ти? Як гайдуки?
Вони міцно потиснули один одному руки, потім обійнялися.
– Ми й надалі боремось по мірі сил з османами.
– А як ти опинився в неволі?
– Віз доручення гайдукам в гори, а мене по дорозі захопили якісь люди. Я би сказав, що то були конокради, але дуже вже їх багато було, як для конокрадів. І людей хапають, продають в неволю. А ви як тут опинились?
– Бачиш того козака? То мій зять Мирослав. Татари злапали двох його синочків, моїх онуків і продали їх туркам, а ті відправили їх в яничарській корпус до самого Стамбулу. Ми витягли дітей звідти і тепер повертаємось додому старим шляхом. По дорозі натрапили на табір конокрадів. Їх там є сорок чоловіків. А ще полонені люди. Ми вирішили, що самі з ними не впораємось, нас всього четверо, а з нами ж десятирічні діти.
– А як твій син? Іванко, здається?
– Он він, – з гордістю показав Самійло на сина, – а той юнак, то Петрик Сомик.
– Син Сашка Сомика? Не може бути! Я його ще дитиною бачив!
– Чого ж не може? Так і є, – посміхнувся Самійло. – Ти тепер до своїх?
– Зачекай, пане-товаришу, – нараз став серйозним гайдук, – де ви бачили тих конокрадів? Можливо то ті самі злочинці, що полонили мене. Та й не тільки мене. Треба на них подивитись і розібратися з ними раз і назавжди. Де вони?
– За кордоном, на території Венеційської республіки.
– Стривай, – похопився Чирич, – а де твої онуки? Ви залишили їх самих?
– Так. Ми їх заховали в надійному місці.
– Зачекайте на нас. Я зв’яжусь з гайдуками і ми разом погромимо тих конокрадів чи хто вони там є насправді. Мені потрібна доба. Якщо дасте мені коня.
Звісно козаки дали Йовану коня, зброю, і він, домовившись про місце зустрічі, поспішив на пошуки гайдуків.
– І нам час, – промовив Самійло, – не відставайте!
Через годину маршу звільнені серби відокремились від колони і розійшлись, хто куди. Русинів залишилось двадцять два. Разом з козаками двадцять шість.
Перейшовши кордон, вони зупинились в лісі, виставили охорону і стали чекати на гайдуків. Ті прискакали навіть раніше, ніж на них очікували. Гайдуків прибуло п’ятдесят два чоловіки. Першими спішилися і підійшли до Самійла й Іванка Мілош Стойкович і Йован Чирич.
– Не вірю очам своїм! – широко розвів руки для обіймів Мілош. – Це просто якесь диво! Самійле! Іванку! Друзі мої!
Після гарячих обіймів гайдуки з козаками вирішили, що вечір спогадів перенесуть на час, коли погромлять конокрадів.
В розвідку поїхали Іванко, Чирич і один із звільнених козаків – Петро Балабан. Спільний загін чекає на їх відомості. Нарешті розвідники повернулись. Йован одразу поспішив до Стойковича.
– Це точно вони, – надзвичайно емоційно повідомив він, – ті самі, що захопили мене і продали в рабство!
– Ач де сховались! А ми їх шукали в Туреччині, навколо Дубровника. Ну нічого, тепер вони від нас нікуди не подінуться! Скільки їх там?
– Ми нарахували сімдесят три. Майже, як нас.
– Це нічого. Один козак або гайдук варті кількох розбійників. Що скажеш, Самійле?
– А що тут скажеш? Так і є! Ми їх знищимо. Прямо сьогодні! 
Мілош подумав і сказав.
– Я цілком згоден з тобою, але давай нападемо на них вночі, щоб наші втрати були менші. Не варті ці негідники того, щоб за них платили життям козаки і гайдуки.
З ним погодились, і загін відійшов подалі від табору конокрадів, щоб ті випадково не дізнались про їх присутність. Під самий ранок, коли вже на видноколі почало сіріти, в пішому порядку козаки з гайдуками оточили табір конокрадів.
– Полонених беремо? – запитав на всяк випадок Самійло.
– Навіщо вони нам? Хіба хто одразу кине зброю і здасться, – з неохотою відповів Мілош. Видно, що він би із задоволенням нікого в полон не брав.
Гайдуки, злі на цих злодіїв і людоловів, самі вбили всіх вартових. Зробили це тихо, так що ніхто в таборі нічого не почув. 
Після цього в майже погаслі ватри підкинули сухої соломи й хмизу, а коли ті запалали і стало світло, почали люто рубати конокрадів. В полон попали тільки троє розбійників. Вони з жахом дивляться на гайдуків, з шабель яких стікає кров.
– Хто ви? – зло запитав Стойкович. – Не здумайте брехати.
– Ми розбійники. Починали як конокради, потім збагнули, що на людях також можна непогано заробляти. Для цього об’єдналися у велику банду.
– Скільки вас? Ви всі тут?
Розбійник, який говорив, забарився з відповіддю. Мілош не став перепитувати, рубанув його шаблею і мовчки повернувся до інших конокрадів, ті закричали в один голос:
– Нас дев’яносто сім! Інші зараз в Дубровнику, повезли продавати живий товар! Повинні повернутися завтра десь перед обідом. Змилуйтесь! Не вбивайте!
– Не будемо, – пообіцяв Чирич, – ми вас продамо туркам! Зятю Тюфекчі якраз потрібні нові раби!
Стойкович розсміявся цьому жарту. Втім ідея сподобалась усім.
– Може й справді так і вчинимо?
Наступного дня, коли двадцять три конокради перетнули кордон, на них полетіли аркани. Злочинці почали падати на землю, а гайдуки били їх дубовими довбнями по головах. Опритомніли вони вже у своєму таборі, зв’язані по рукам і ногам.
– Хто ви? – викрикнув їх ватажок.
– Твоя кара, – обернувся до нього Мілош.
Розбійники розглядають тіла вбитих товаришів, бо їх не прибрали, і вони так і валяються скрізь.
– Що вам від нас треба? – нахабно запитав ватажок розбійників з-під лоба дивлячись на гайдуків.
– І дійсно, – зневажливо подивився на нього Стойкович, – що нам від вас потрібно? Щоб людей не крали і не продавали османам. Та й коней також.
– Ви не знаєте, з ким зв’язалися, – грізно сказав розбійник і напружив руки так, ніби збирається розірвати пута.
– Ви обіцяли, що продасте нас, – нагадав Мілошу вчорашній полонений.
– Ми вас обманули, – відповів гайдук і з задоволенням подивився на витягнуте від подиву обличчя розбійника. – Точніше ми передумали. Ви всі давно заслужили на смерть.
В цей час Мирослав з Іванком і Петриком пішли до схованки, в якій залишили дітей. З ними пішов і Йован Чирич. Роман з Русланом з задоволенням вилізли нагору.
– Тату! Таточку! Ми так чекали на вас!
Вони міцно притислись своїми тільцями до сильного тіла батька. В Чирича навернулась сльоза від цієї картини.
– Бідні діти, – промовив він, – такі малі, а скільки їм вже прийшлося витерпіти.
Табір конокрадів Мирослав з дітьми оминули стороною, щоб вони не бачили вбитих. Згодом до них приєднались козаки з гайдуками.
– Частину шляху ми проїдемо разом, – пояснив Стойкович, – напевне турки вважають, що спалені кораблі і втеча невільників – справа наших рук. Тож тут нас либонь шукають, а ми перейдемо кордон на кілька десятків верст на північ від цих місць.
Під вечір козаки облаштували табір, розвели багаття і почали готувати вечерю. Серби наловили риби і зварили рибну чорбу, тобто рибний суп. Запекли кілька баранів, які були в таборі розбійників. До м’яса приготували гострий айвар з червоного болгарського перцю, баклажанів і перцю чилі.
Козаки з подивом дізнались, що м’ясо на рожні в сербів називається печиво. Весь час Самійло і Мілош розповідали один одному про свої пригоди за останні десять років.
      – Нас тепер в Сербії багато, – розповідає Стойкович. – В нас з’явився вождь – Старіна Новак. Він вже зібрав 5000 бійців, тримає османів у постійному страху на Балканах. Громимо турків, перекриваємо турецькі шляхи, а вони ж воюють з Австрією.
– Зовсім інший розмах, – посміхнувся Самійло.
      – Хорватські ускоки в Далмації нищать за вашим прикладом османські військові кораблі, а чорногорці під банером Петара II Петровича Ньєгоша відвойовували узбережжя. Звісно, ми уникаємо відкритих полів, обираючи засідки. Чекаємо караван на перевалі, стріляємо згори, рубаємо втікачів.
– Тільки з турецькими військовими воюєте?
– Не зовсім. З турецькими можновладцями, як той же Тюфекчі, також воюємо. Палимо їх маєтки, уганяємо худобу – за годину зникаємо. Живемо в гуцульських колибах. Клянемося на іконі: не брати з бідних, не зраджувати, помирати мужньо. Зрада карається стратою. Це робить гайдуків героями в очах нашого народу.
Розмова затяглася далеко за опівніч. Лягли спати дуже пізно, а вранці після сніданку, який складався з уштипці (сербських пончиків) і м’яса з-під сача, тобто м’ясо, тушковане в глиняних горщиках.
В дорогу для козаків гайдуки приготували багато плескавиць – коржиків з рубленим м’ясом, приготованих на вуглі, а ще гибаниць, тобто сирних пирогів.
Гайдуки тепло попрощались з козаками і переправились вбрід через прикордонну річку Крка і поскакали до свого таємного табору в горах. Козаки дивились їм услід, поки тих не стало видно, потім продовжили свій шлях на північ.
Козаки їдуть християнськими країнами Європи, поспішаючи додому наскільки це можливо з дітьми, не призвичаєними до такої довгої і важкої дороги.