Нова надiя. Глава 42. Каральна експедицiя

Роман з Русланом розжилися на шматок копченого м’яса – їх пригостив один із слуг пана Яновського. Він коптив цілу свиню і вділив чималий шмат хлопчикам. Руслан одразу загорівся бажанням віднести його до їх таємної схованки в Лисячому яру.
– Почекай, давай подумаємо, як краще, – відповів йому Роман.
– Що ж тут думати, – здивувався брат. – Нехай лежить і чекає свого часу!
– А якщо лис, вовк чи ще яка тварина винюхають наше м’ясо? І схованку нашу знайдуть, і припаси наші з’їдять.
– То що ти пропонуєш?
– Давай загорнемо м’ясо у шматок чистої тканини і повісимо на бантині на горищі. За потреби завжди встигнемо його забрати.
Так і зробили. А через тиждень брати вирішили піти перевірити свою криївку в Лисячому ярі і захопили із собою це м’ясо і сухарі.
Діти гралися в яру, коли почули, що до них скачу багато вершників, аж земля гуде. Роман вийшов з-під дерев і подивився на північ. Звідти наближається великий, сотні на дві загін.
– Ляхи! – підскочив хлопець, як ужалений. – Ховаймося, брате!
Вони встигли залізти до своєї схованки і прикрити вхід до неї шматком кори, обмазаної глиною і сухою травою, коли біля них зупинились кілька вершників.
– Ти диви, – прошепотів Роман, – оцей носатий шляхтич вже тричі намагався вкрасти нашу маму! Цікаво, що йому цього разу тут треба?
Руслан не встиг відповісти, як Тадеуш Острозький сам відповів на це запитання.
– Отут зачекаємо, а як стемніє, нападемо на Кисляк і виріжемо тих клятих схизматів, бо вони тут всі бунтівники. В кого не ткни, як не козак, то повстанець Косинського або Наливайка.
– Пане, може, зараз нападемо?
– Ні. Вони можуть нас помітити і приготуватись до бою. Візьмемо їх, що називається, тепленькими, коли вони не очікуватимуть нападу. До того ж мені достеменно відомо, що зараз в Кисляку знаходиться принаймні сотня запорожців.
– То до темряви можна відпочивати?
– Так. Тільки вогонь не розводьте, щоб нас не помітили. І коней розсідлайте, нехай відпочинуть.
Від Тадеуша відійшли два вояка, а до нього підійшов один з його довірених пахолків, високий і дужий.
– Які будуть вказівки, пане? – підлесливо запитав він.
– Твоє завдання, Сава, захопити Оріяну Коберник, знаєш її? Точно знаєш? Дивись, не помились. Цілою і неушкодженою.
– Буде виконано, пане, – статечно вклонився пахолок.
– Сподіваюсь. Виконаєш – озолочу. Моє слово тверде. Ти мене знаєш.
– А що робити з її дітьми? В неї ж два сини.
– Буде слухняною і покірною, хай живуть. Прислуговуватимуть мені. А як ні – в неї на очах заб’ємо кийками на смерть.
Вірний пахолок витримав паузу і знову запитав:
– А які будуть вказівки по маєтку пана Яновського?
Він схилив голову, ніби вибачаючись за недоречне запитання, але Острозький навіть зрадів йому.
– Яке гарне запитання! – розцвів він в посмішці. – В мене є підстави вважати, що Яновський наш ворог. Він підтримував повстанців Косинського, Наливайка. Вся залога фортеці Гайсин пішла на Січ! Тому вважаю правильним графа вбити, а його майно, маєток забрати! Тоді ти станеш керуючим цим моїм маєтком.
Пахолок улесливо посміхнувся.
– Це дуже правильно і далекоглядно, пане!
Роман повернувся до Руслана і неголосно запитав.
– Ти чув, братику? Як добре, що ми тут і дізнались про напад на наше село. Тепер треба попередити людей і матінку.
– Треба, тільки як? Нас одразу помітять, а їх тут повний ліс.
Але думати про погане Роману не хочеться. Настала гнітюча пауза. Роман помовчав, напружено думаючи.
– Зараз вибратися непоміченими не вийде. Значить, зробимо так. Дочекаємось темряви, ти залишишся тут, а я роздягнусь і тихо попливу по річці уздовж Лисячого яру. До берега тут всього кілька сажнів. А потім побіжу в село.
– Може я, бо я пливаю краще за тебе?
– А я швидше бігаю. Не сперечайся, ти будеш чекати тут, бо часу буде обмаль. А завтра вранці побачиш, і вирішиш, що робити, якщо я за тобою не прийду.
– А може все таки разом?
– Ні. Одному пробратися легше, ніж вдвох. Ризикувати дарма не будемо. Тим більше мамі загрожує страшна небезпека. Якщо почуєш, що мене схопили – тоді підеш ти.
Руслан погодився. Зненацька по лісу пробігла якась дика тварина, і почувся гавкіт собак, які є при польському каральному загоні.
– Тільки собак нам і не вистачає, – зітхнув Роман. – Сидимо тихцем, щоб нас часом не почули і не винюхали.
Потягнувся час. Собак на щастя відігнали подалі, щоб їх гавкіт не почули в селі. Хлопчики навіть поїли, не опасаючись, що пси почують запах копченого м’яса.
На березі Собу челядники Тадеуша розклали стіл і кілька великих стільців, та стали накривати обід. Разом з Острозьким обідали хорунжі і сотники. Пахолок на ім’я Сава стоїть неподалік, пантруючи, як вірний пес, кожен рух свого хазяїна.
Хлопчики чекають мовчки, та, власне кажучи, говорити й не хочеться. Нарешті почало сутеніти. Роман зняв сорочку, штанці, охайно склав їх і відсунув кору, яка прикриває вхід до схованки.
Він почекав, поки стемніло, попрощався з Русланом і обережно виліз назовні. Поряд нікого немає, тож Роман, пригнувшись підійшов до берега і тихо, неквапливо увійшов у воду. Потім поплив вниз за течією, тримаючись якомога ближче до берега.
– Сподіваюсь на твою спритність і удачу, – прошепотів Руслан і перехрестив брата в спину.
Руслан довго прислухався, але тишу нічого не порушує, значить, брата ляхи не помітили. У хлопчика відлягло від серця. Він ще довго вслухався в темряву, поки нарешті не став куняти і непомітно для себе заснув.
Непоміченим Роман доплив до краю Лисячого яру, потім ще нижче і вже там, де немає дерев, вибрався на берег. Схилившись, щоб бути ще меншим і непомітнішим, Роман прудко побіг до села, час від часу спотикаючись в темряві об кротові купини.
Він намагався бігти якомога тихіше, тож не зчувся, як влетів в якогось великого чоловіка. Поряд ще хтось завовтузився.
– Ой! – збентежено зойкнув хлопчик. – Хто тут?
– Романочку, ти? – почув він у відповідь знайомий голос Василя Голоблі. – Якої віри ти по ночам гуляєш?
– Дядьку Василю, в Лисячому ярі ляхи! Вони хочуть вночі напасти на наше село і всіх людей вбити!
– Знаємо, хлопче, – спокійно відповів Голобля.
– Як знаєте? Звідки? – вражено запитав Роман.
– Батюшка був на дзвіниці, і з неї побачив польських вершників за Лисячим яром. Одразу повідомив нас, а ми розвідали все. А тепер іди до дому. Мати, мабуть, з розуму сходить.
Хлопчик слухняно побіг додому. Оріяна кинулась до Романа.
– Де ти був? Де Руслан? Чому ти без одягу?
Роман чесно все розповів матері.
– Мамо, той клятий шляхтич Тадеуш знову наказав вкрасти тебе. Ми з Русланом це обидва чули. Треба тобі зараз же десь заховатись.
– Не треба, синку. Наші козаки не дадуть ляхам добратися до нас.
– Хіба не ти вчила нас, що береженого бог береже?
– Сьогодні не той випадок. То Руслан сидить прямо в таборі поляків?
– Так, мамо, але ти не турбуйся, він в безпеці.
– Поки я не побачу його, не пригорну до себе, не заспокоюсь. На тобі одежу, вдягнись, замерз, мабуть?
Каральний загін під командуванням Тадеуша Острозького тим часом повагом наближається до Кисляка. Щоб не збудити жителів, поляки обгорнули копита коней різним ганчір’ям. Тадеуш зіщулився, прислухаючись.
– Що, пане? – запитав Сава.
– На місті кислячан, якби я знав про напад, я б вже зустрів нас вогнем! Схоже, все складається для нас якнайкраще!
Ніхто не стріляє по ляхам, тому ті заспокоїлись. Тадеуш внутрішньо радіє, уявляючи, що незабаром Оріяна і маєток графа Ясинського стануть його власністю. Коли польський каральний загін в’їхав в село в повному складі, пролунала команда:
– Плі!
Команда прозвучала для поляків, які нічого не підозрювали, несподівано, як весняний грім над степом. Гримнув залп із козацьких самопалів і фузей, потім по полякам полетіли стріли, за тим козаки почали стріляти з пістолів.
– Засідка! – пролунав чийсь переляканий голос. – Матка Боска!
Крики жаху струсонули каральний загін. Ніч сьогодні місячна, ясна, тож кожен постріл потрапляє в ціль. Більше половини карального загону загинуло в першу хвилину.
Поляки кинулись, було, до шабельного бою, але нарвалися на довгі козацькі списи, встромлені ратищами в землю. Поранені коні, шаленіючи від болю, почали скидати вершників, а селяни стали їх добивати хто чим.
Частина вершників без команди повернула назад, але їх там зустріли вогнем три десятки реєстрових козаків із залоги фортеці Гайсин, якими командує сотник Сахно.
– Відходимо, панове! – командує польський ротмістр.
Ляхи кинулись назад, але в цю мить на вулиці їх зустріли пострілами з самопалів два десятки челядників і слуг графа Яновського.
– Плі!
Знову гримнули залпи з самопалів і пістолів. До них приєдналися запорожці, які вже перезарядили свої рушниці і фузеї. Ненависть і ворожнеча такі, що в полон ляхів брати ніхто і не збирається.
В живих поки залишились Тадеуш Острозький і четверо його вірних пахолків. Та ще три пси не відходять від них. Шляхтич зосереджено думає.
– Що робитимемо, пане? – неголосно запитав один із слуг. – Може кинемось в різні боки?
– Зайдемо до ближньої хати і чекатимемо до наступного вечора або зручної нагоди втекти. Шкода, коней доведеться кинути, – зітхнув Тадеуш.
– А якщо вдень до хати зайде хтось?
– Вб’ємо. Злазьте з коней.
Острозький перший зіскочив з коня, коли раптом з усіх боків загорілись смолоскипи, стало світло. Просвистіли стріли, і пахолки та собаки впали замертво. Залишився один Тадеуш. В освітлене коло вийшов Самійло Гардовий з шаблею в руці.
– Що пане, – глумливо запитав Самійло, – не чекав?
Тадеуш такого таки дійсно не очікував, і з його обличчя не зникає вираз глибокого подиву. Раптом наперед вийшов Мирослав. Очі його спалахнули недобрим вогнем.
– Попався, нелюд! Батьку, дозвольте, я сам з ним поквитаюсь. Він же мою жінку викрадав і хотів на глум пустити, а дітей на смерть забити.
– Ні, синку. Він мою дочку викрадав. Я з ним і розрахуюсь.
Тадеуш сторопів і закляк на місці, розуміючи, що пощади йому бути не може, не буде, і допомоги чекати немає звідки. У нього похололо в грудях, і вся його пиха кудись разом подівалася.
В освітлене смолоскипами коло вийшов Іванко. Вигляд у нього рішучий, а очі палають ненавистю.
– Яке паршиве життя прожив пан Острозький, що бажаючих покарати його ціла черга! Хто крайній?
– Батько сказав, за ним не займати, – пожартував Мирослав.
В Тадеуша в голові все пішло обертом. В таку безвихідь за своє життя він ще жодного разу не потрапляв. Він озирнувся, як зацькований звір. Навколо нього тільки козаки, а всі поляки лежать вбиті.
– Чого мовчиш, пане? – насмішливо мовив Голобля. – Язика проковтнув?
Годину назад Острозький мріяв розжитися на майно Яновського, заволодіти Оріяною, а тепер немає надії навіть просто вирватися живим з лабетів смерті.
– Навіть якщо ти не виймеш шаблю з піхов, ти все одно зараз загинеш, – твердо промовив Самійло, звертаючись до Острозького, не приховуючи ненависті.
Він пішов до шляхтича без поспіху, суворий, грізний, невблаганний і безжальний, як сама смерть. Тадеуш відчув по всьому тілу потойбічний холод. Він не має сили зрушити з місця від страху.
Йому нічого не лишається, як оголити свою шаблю. Переборовши хвилинну слабкість, він першим накинувся на козака. Мовчазні, суворі кислячани незворушно спостерігають за ними.
Але двобію не вийшло, Самійло богатирським ударом відбив напад шляхтича і другим ударом зарубав Тадеуша. Той впав горілиць, стікаючи кров’ю.
– Собаці – собача смерть, – сплюнув Іванко.
– Шкода, що це не я його вбив, – бридливо скривився Мирослав. – І що вбити можна тільки один раз.
Іванко подивився на Мирослава і посміхнувся.
– Мені здається, поки батько підходив до нього, він із страху помер сто разів!
– Щось в твоїх словах, синку, є, – всміхнувся батько Вітер. – Головне – зло покаране. Більше він ні вам, ні кому іншому нічого поганого не зробить. І за гетьмана Косинського ми помстилися.
– Хлопці, збирайте коні, щоб бува не розбіглися. Вони нам знадобляться! – гукнув Кремінь.
Мирослав зірвав шмат трави, витер нею шаблю і вклав зброю в піхви.
– Зібрався куди, синку? – запитав Самійло.
– Так. В Лисячому яру ховається Руслан. Треба його знайти і забрати додому. Не сидіти ж йому там одному всю ніч? Моя дружина і мої сини – найдорожче, що я маю в цьому житті.
– Я з тобою, – тут же озвався Іванко.
– Може і мені з вами? – запропонував Самійло.
– Думаю, в цьому немає потреби, – відповів Іванко, – тату, ти їдь, будь ласка, до Оріяни. Побудь з нею до нашого повернення.
Щоб не гаяти час, Мирослав з Іванком взяли польських коней і поскакали до Лисячого яру. Через якийсь час вони привезли щасливого Руслана і одяг Романа. Оріяна кинулась до синочка з радісними риданнями.
Самійло з сином поїхали до своєї хати, де на них з нетерпінням чекає Марія. Вона одразу кинулася до чоловіка і сина з розпитами. Після подій цієї ночі вони довго не могли заснути.
Наступного дня селяни поховали вбитих поляків над Собом так, що могильних пагорбів немає. Василь Голобля витер піт і стомлено зауважив:
– В нас тепер є ще й польський цвинтар.
– Точно, – сумно пожартував Лаврін, – а ще татарське кладовище. Слухайте, що я надумав. Щоб у сторонніх не виникало питань, чому ця земля стоїть пусткою, давайте висадимо тут фруктовий сад. Яблука, груші, сливи будемо продавати, а гроші пускати на громадські справи.
З ним погодились і висадили сад, плодами якого з часом зможуть користуватись всі жителі Кисляка.