Нова надiя. Глава 43. Вигнанець

Арслан-бея терміново викликав до себе начальник яничарського корпусу. З його грізного вигляду Арслан одразу зрозумів, що на нього чекають погані новини. Так і вийшло.
– Про те, що з нашого корпусу втекло троє аджем-огланів стало відомо самому сонцеликому султану, – почав він, молитовно подивившись догори.
– Двоє, – машинально поправив Арслан-бей. – Третій був нашою людиною. Саме він попередив нас про втечу, яка готується.
– Ти впевнений, що це було саме так? Тобто він сповістив тебе про те, хто збирається тікати, коли, і де це має відбутися, але гроза сербських гайдуків не зміг зловити трьох шмаркачів?
Арслан розгубився. Невже його перехитрували діти? А якщо ні, то як пояснити те, що Мехмет (Гліб) безслідно зник? І як не крути, а хлопчикам дійсно вдалося втекти.
– Чи відомо глибоко шановному Арслан-азі, – з неприхованою насмішкою промовив начальник корпусу, – що за весь час існування нашого яничарського корпусу – це перша втеча вихованців? Більше про наш корпус ніхто не скаже, що звідси може втекти тільки пташка.
Начальник замовк. Арслан-бей завмер в очікуванні рішення стосовно своєї подальшої долі.
– Думаю, ти розумієш, після того, що сталося, ти не можеш тут більше залишатися? В тебе великий досвід боротьби із сербськими гайдуками, тож прийнято рішення направити тебе в Болгарію для боротьби з місцевими повстанцями.
В Арслан-бея перехопило подих. Їхати боротися з болгарськими гайдуками після столиці йому зовсім не хочеться.
– Збирайся в дорогу. Завтра у другій половині дня зайдеш, забереш документи. Далі будеш служити у місті Філібе. Не чув про таке? Це ми його так перейменували після того, як завоювали Болгарію. А колись в давнину воно називалось Філіппополь, потім – Пловдив.
Вийшовши від начальника Арслан-бей поспішив на конюшню, взяв коня і помчав до маєтку Бариш-паші, колишнього намісника в Дубровнику. Яничарський ага не без підстав вважає, що той саме йому завдячує своїм нинішнім становищем, тому розраховує на допомогу.
Бариш-паша саме збирався пообідати, коли начальник охорони доповів йому, що прибув Арслан-ага і просить терміново прийняти його. Паша задумався. Обід вистигає, далі його будуть розважати танцівники і танцівниці. Потім солодке і післяобідній сон.
– Нехай зачекає, – рішуче мовив Бариш-паша, – пообідаю, потім прийму.
Він взяв екмек (білий хліб) і заходився біля супу з тельбухами. На друге на нього очікують тандир-кебаб – ціла бараняча туша, запечена на вогнищі в ямі, яку спеціально виривають у землі, а ще делікатесний бурса-кебаб, при готуванні якого використовується баранчик, приправлений такою кількістю цибулі, що м’ясо здобуває неймовірний аромат.
На закуску кухарі подали паші долму з помідорів, кабачків, баклажанів, перця і виноградного листя, наповнені рисом, горіхами, прянощами, приготовані з маслиновою олією і лимоном.
На солодке Бариш-пашу чекають пахлава, халва, цукати з каштанів, виварені в сиропі шматочки тіста, посипані тертими волоськими горіхами й политі густим кремом, пудинг, фарширований персик, свіжі фрукти. З напоїв – напій з ріпи – шалгам, айран з йогурту з підсоленою водою.
Хоча турки сповідують іслам, на столі присутні й міцні напої: «левине молоко», тобто «раки» – ганусова горілка, розбавлена водою та різні вина.
Бариш-паша від задоволення примружився. Солодке він залишив на потім, щоб розтягти втіху. Паша перейшов з їдальні до робочого кабінету і наказав запросити яничарського агу. Той не примусив себе довго чекати і з’явився напрочуд швидко.
– Паша, ви чули, що зі мною сталося? – запитав Арслан-бей, ледве привітавшись. – Мене відсилають в Болгарію!
– Чув, хлопчику мій. Всі вже про це знають, – удавано зітхнув паша, імітуючи щиру стурбованість і співчуття.
– Паша, ви впливова людина, допоможіть мені залишитися в Стамбулі! Я вашої доброти повік не забуду і віддячу!
– На жаль зараз це неможливо, сину мій. Тим, що з твоєї вини із яничарського корпусу втекли ті нечестиві гяури, ти зганьбив всю імперію і самого падишаха. Щоб тебе пробачили потрібен час.
– То що, невже, нічого зробити не можна?
– Поки що – точно ні. Хіба ти не знаєш, що в Туреччині ніколи не було милосердя? Побудь трохи в Болгарії, покажи султану, що ти вірний оборонець ісламу, повоюй там гайдуків, і тоді я допоможу тобі повернутися до столиці. Обіцяю, – твердо і рішуче промовив Бариш-паша.
– Дякую, – вклонився Арслан-бей, – то я можу розраховувати на вашу підтримку?
– Так, – урочисто пообіцяв Бариш-паша. – Ти можеш твердо надіятися на моє заступництво і допомогу.
Яничарський ага ще раз подякував, вклонився і вийшов. Настрій в нього пригнічений і сумний, бо надії про допомогу Бариш-паші не виправдалися.
Паша з полегшенням зітхнув і повернувся до їдальні. Начальник охорони, який з наказу Бариш-паші завжди присутній при любих розмовах, ховаючись за килимом у дверній проймі до сусідньої кімнати, шанобливо запитав:
– Паша, ви дійсно збираєтесь допомогти цьому опальному яничару?
– Там видно буде, – ухильно відповів Бариш-паша. – Допомагати потрібна буде не завтра. Хто знає, скільки часу знадобиться Арслан-бею, щоб перемогти гайдуків? А там або ішак здохне, або падишах. Поспішати не будемо. Ну, гукай танцівниць! Втомився я сьогодні.
Про себе ж паша відзначив, що цього яничара давно вже треба було позбутися, бо він один-єдиний знає, що ні з якими сербськими гайдуками Бариш-паша не воював, а просто скатував і знищив ні в чому не винних селян. Якщо ця брехня випливе – паші кінець.
Трохи заспокоївшись паша подумав, що Арслан-бей навряд чи про це комусь щось розповість, бо і йому тоді кінець. Вони обидва знають таємниці один одного і можуть згубити друг друга. Одним словом, яничара треба вбити і тоді можна буде зажити спокійно.
Бариш-паша взяв кальян і наказав покликати музик і танцюристів.
Довелося Арслан-бею їхати до Болгарії. З сумом з горба озирнувся й подивився він в останній раз на Стамбул і вирушив у путь. По дорозі бей мріяв про те, щоб скоріше вислужитися і повернутися до столиці.
В караван-сараї біля Едирне він довідався, що місто Філібе розташоване на берегах річки Мариці в центральній частині Верхньо-фракійської низовини.
На під’їзді до Філібе одинокий вершник потрапив на очі засідки гайдуків з ватаги Христо Атанасова.
– То що, – кивнув в його бік Анастас Василєв, – Прикінчимо яничара?
  – Ні, – рішуче відмовив командир чоти Георгій Даскалов, – один яничар не вартий того, щоб ми залишили нашу засідку.  Почекаємо на «жирнішу» здобич.
Так гайдуки, не відаючи того, проґавили можливість одним ударом позбутися Арслан-бея, який скоро стане їхнім самим непримиренним і безжальним ворогом. Тож примхлива доля цього разу вберегла Арслан-бея.
Коли він в’їхав до міста, воно йому навіть сподобалося. З давніх часів в ньому збереглися залишки міського форуму, стадіону, театру, базиліки, терм, громадських і житлових будівель. Древній центр міста оточують залишки кам’яної фракійської фортеці.
У межах фортечних стін – вузькі середньовічні вулички та цивільна забудова минулого століття, яке одразу привертає увагу різьбленням по дереву і декоративними розписами.
Коли Арслан  прибув врешті-решт до казарм, де квартирують яничари, на нього чекало нове розчарування. Він чомусь гадав, що очолить місцевих яничарів, але виявилося, що тут є свій бюлюк-баша Хамза-бей. Арслан-бей буде його заступником.
Плани швидко вислужитися стали здаватись Арслан-бею недосяжними і нездійсненими. Настрій його був остаточно зіпсований.
– Тут хоч є де помолитися правовірному? – запитав Арслан-бей свого командира.
– Аякже! До твоїх послуг мечеті «Джума» й «Імарет». Захочеш помитися – на тебе чекають лазні Чифтен-хамам і Орта-Мезар-хамам. Ти замучений тим, що покинув столицю? Це видно по твоєму вигляду.
Хамза-бей розсміявся.
– Повір, тут є багато своїх принад, а головне – ми знаходимося далеко від нашого високого начальства. Дивись, тобі тут ще й сподобається!
По вигляду свого нового заступника Хамза-бей зрозумів, що той його сподівань не поділяє.
– Добре, – хитнув головою бюлюк-баша Філібінської залоги, – влаштовуйся. Житло для тебе приготоване. Зараз прийде твій ординарець, перенесе твої речі і ознайомить тебе з усім. Зустрінемось після обіду.
Тут до них підбіг молодий, стрункий яничар.
– Це і є твій ординарець, – кивнув Хамза-бей. – Якщо не влаштовує – добереш собі іншого.
З коридору до житла Арслан-бея ведуть одні двері, зате з кімнати є ще один вхід до сусідньої кімнати. Таким чином житло складається з двох кімнат – робочого кабінету і спальні. Арслану все дуже сподобалось.
Мабуть, недоцільно шукати кімнату в місті та ще й платити за неї гроші, подумав обережно-ощадливий Арслан. Тут цілком зручно і до того ж, що важливо, безпечно.
– Обідати, ефенді? – запитав ординарець.
– Як тебе звати? – похопився Арслан, що навіть не дізнався імені слуги.
– Хасан, – відповів яничар. – Обід доставити сюди?
– Так. Сьогодні я поїм в себе, а далі буде видно.
Слуга приніс мідний, начищений до блиску, глек-кумган з вузькою шиєю і рушник, щоб ага міг умитися з дороги. Потім зголоднілий з дороги Арслан-бей допався до їжі.
На обід Хасан приніс рисовий суп з йогуртом і м’ятою, адана-кебаб – рубану баранину, приправлена червоним перцем і зеленню, салат з цибулі та моркви, обсмажених спочатку в оливковій олії, а потім із помідорами. А ще мерджимек кефтесі – тефтелі з сочевиці та булгура. Замість хліба ординарець подав симіт – бублики, посипані кунжутом.
Вся їжа свіжа і смачна, тож в Арслан-бея навіть настрій покращився. Чай також сподобався. На солодке були халва, лукум і лимонний шербет.
Ще Арслана приємно вразила увага і турбота, доброзичливість і лагідність Хасана, бо бей, як і всі яничари, виріс, не знаючи ні лестощів, ні пестощів. Він вирішив краще придивитися до молодого яничара.
– Я трохи спочину, – мовив бей ординарцю. – Дякую за смачний обід. Мені напрочуд сподобалося!
– Радий служити, ага, – вклонився Хасан.
Трішки відпочивши від смачного, ситного обіду, новий заступник бюлюк-баші пішов знайомитися з особовим складом і військовим містечком. Перед цим він віддав розпорядження Хасану розпрягти і викупати коня, почистити черкеське сідло.
Неподалік від яничарських казарм знаходиться міський ринок, бо чути, як звідти долинають крики торговців:
– Холодний кумис! Мідії! Свіжі устриці!
Бюлюк-баша радушно зустрів свого заступника. Він одразу побачив, що настрій в того значно покращився.
– Не знаю, які там в тебе проблеми, – доброзичливо мовив Хамза-бей, – але, як кажуть гяури: «Плюнь та розітри!» І тут можна жити, відпочивати не гірше ніж у Стамбулі. Хіба що отут немає султанського гарему, щоб завести подружку з числа султанських одалісок!
Арслан-бей повернувся до свого житла вже, коли смеркало. Вірний Хасан чекає на нього з вечерею. Вже коли яничарський ага лежав в ліжку, він пригадав напучування свого командира в Дубровнику Каган-бея. А той вчив його: «Не суши голови над тим, чого зараз не можеш ні зрозуміти, ні розв’язати».
Що ж, нічого не вдієш, схоже, доведеться побути тут довше, ніж хочеться.
Ранок почався з того, що за Арслан-беєм примчав посланець від бюлюк-баші. Навіть не поснідавши, поспішив бей до командира.
– Я посилав десяток яничарів до резиденція бейлербея Румелії в Софії для отримання платні, – похмуро ввів Хамза-бей свого заступника в курс справ. – Вони мали повернутися ще вчора, але так і не з’явилися. А сьогодні їх знайшли мертвими неподалік звідси.
– Гайдуки?
– Думаю, вони. І всі гроші пропали. Бери пів сотні яничарів і обшукай там все навколо. Звичайно, розбійники нас там не чекають, але, можливо, відшукаєш сліди, за якими ми зможемо їх знайти. Гроші треба повернути, бо інших нам не дадуть, – рішуче додав бюлюк-баша.
Арслан-бей мовчки кивнув, не став гаяти час і поїхав на своє перше завдання в Болгарії, від якого багато чого залежить. Він і не очікував, що нагода проявити себе трапиться так швидко.
Засідку гайдуки зробили на гірській дорозі, тому слідів на камінні ніяких немає. Але яничари терпляче нишпорили навколо колами, весь час збільшуючи територію, яку обслідують і під вечір таки натрапили на сліди.
– Що робитимемо, ага? – запитав один з яничарів.
– Спробуємо вистежити їх, – з азартом відповів Арслан-бей.
Але скоро стемніло, і яничари знову загубили сліди гайдуків в горах. Так ні з чим вони і повернулися до Філібе. Арслан-бей одразу поспішив з доповіддю до бюлюк-баші.
– Дуже мало шансів на те, що ми їх знайдемо, – зітхнув Хамза-бей. – А знайти треба, бо надовго залишимося без грошей.
– А де знаходиться їх табір нам не відомо? – уточнив Арслан-бей.
– Наскільки я знаю, в них немає постійного табору. На зиму вони взагалі розходяться по домівках, по селам, по хуторам. Вони ніби скрізь і в той же час ніде. Спробуй, знайди їх.
– А наші гроші вони що, весь час возитимуть із собою?
– Навряд чи. Грошей багато, це ризиковано. Вони мають їх десь заховати, якщо не дурні. А що, може, ти щось вигадав?
– Думаю, частину грошей вони передадуть своїм родинам, частку витратять на купівлю харчів. Непомітно це можна зробити на базарах, де завжди людно. Будемо спостерігати.
День у день виглядали яничари по навколишнім ярмаркам гайдуків, але так їх і не помітили. Тільки час даремно згаяли.
– Можливо, вони самі по базарах не їздять, – з великим незадоволенням промовив Арслан-бей, – а все необхідне для них купують місцеві жителі? Коли, нарешті, зловимо їх – своїми власними руками з них живцем шкуру здеру!
– І мене це все бісить, – визнав бюлюк-баша, – знаємо, що вони в нас десь під боком, а зробити нічого не можемо. Їй, богу, на війні легше. Там принаймні точно знаєш, де твій ворог.
Говорячи це Хамза-бей підійшов до відчиненого вікна.
– Тут гайдуком може бути будь хто, на кого і не звернеш уваги, навіть ці селяни, – недбало кивнув він у вікно.
Повз казарму якраз проїжджає фура, запряжена двома круторогими волами. Править нею Христо Атанасов, а поряд з ним сидить його дружина Галина. Перехопивши погляд яничарського аги, ватажок гайдуків опустив очі долу, щоб не викликати підозри тим, що довго дивиться в очі бюлюк-баші.
Арслан-бей також підійшов до вікна і байдуже подивився на селян. Галина в цю мить запитала чоловіка:
– Ти пізнав старішого яничара у вікні?
– А як же! Це ж бюлюк-баша місцевої залоги Хамза-бей. Був би в мене зараз заряджений мушкет, я б життя не пошкодував, щоб позбавити світ від цієї мерзоти!
– Облиш, – мовила дружина, – не вартий той покидьок, щоб за його життя ти віддав своє. Ми його якось по-іншому дістанемо, от побачиш!
Примушуючи себе не озиратись, гайдуки поїхали далі. Замислений Арслан-бей провів їх байдужим поглядом.