Нова надiя. Глава 45. Дорогi гостi

Марія з Оріяною пішли до Гайсина на ярмарок. Він зустрів їх нескінченним гулом, ніби вони знаходяться на пасіці, бо на базарі тихо не буває. Реве худоба, кричить птиця, розмовляють люди, а діти з усіх сил свистять в глиняні свищики: коники і півники.
Жінкам довелось обійти довгі ряди возів з сіном, хмелем, житнім та пшеничним борошном, крупами, сіллю, дуплянками з медом, глиняним посудом.
Марія з дочкою почули, як люди між собою говорять про страту Северина Наливайка. Усі ватажки, крім нього, були страчені відразу. Северина ж майже 10 місяців тримали у в’язниці, страшно катуючи.
– Цікаво, чим було зумовлене таке довге зволікання із стратою?
– Невідомо. Скільки кого не питав – ніхто нічого не знає.
– А я чув, що Северин має якихось симпатиків серед польської верхівки. Вони й намагалися його врятувати. Як би там не було, 7 квітня 1597 року він був привселюдно четвертований.
– Мені вірні люди казали, що його живцем спекли у мідному бику.
– А мені один пан з Брацлава казав, його – посадили на розпеченого залізного коня й одягли на голову розжарену корону. Мов: «Хотів царювати – царюй».
Другий гайсинчанин нетерпляче перебив першого.
– Після поразки повстання шляхта ще більше оскаженіла. Пани вимагають віддавати їм все, що тільки їм заманеться. Це ще більше озлоблює людей.
Марія точно знає, що із солоницького табору Северина Наливайка відвезли спочатку до Львова, а потім до Варшави. Восени 1596 року дев’ятьох спільників Наливайка стратили, трьох помилували.
Козацького ж ватажка жорстоко катували до квітня 1597 року, після чого його було прилюдно страчено у Варшаві після жорстоких, нелюдських тортур, причому смертний вирок Наливайку був затверджений сеймом.
Северинові Наливайку зітнули голову, після чого він був четвертований, а шматки його тіла порозвішували по всій Варшаві.
Марія з дочкою вже повертались додому, коли їх нагнав сільський війт Лозицький. Він зупинив коня, зліз з таратайки і запросив жінок:
– Доброго дня! Будь ласка, сідайте. Підвезу вас хоч до села.
Коли жінки поклали на воза свої клунки, війт запитав:
– Не важко? Чоловіків немає, щоб вам допомогти?
– Самійло, Мирослав й Іванко на Січі, – зітхнула Марія. – Коли будуть вдома невідомо, бо війні з Туреччиною не видно ні кінця, ні краю. А Лесь не здужає, не може поки нічим допомогти.
Коли проїхали половину шляху до Кисляка, війт знову запитав.
– Я бачив, ви на ярмарку прислухались до розмов про страту Наливайка. Як ви самі гадаєте, його дії проти ідеї створення греко–католицької церкви сильно вплинули на її становлення в Україні?
– На мою думку – ні, – відповіла Марія. – Але, гадаю, вони вказали на ту силу, яка може стати опорою для православ’я. Такою силою є запорізьке козацтво і його ватажки.
– І я такої ж гадки, – посміхнувся Лозицький і тут же зітхнув. – «Старі» або «городові» козаки видали Наливайка ляхам, зрадивши і його, і всіх нас. Наш захист – це так звані «нові» козаки, тобто низовики, запорожці. Вони всі, як один, чесні, сміливі, завзяті хлопці.
– Ненависть до польських катів в нашого народу така сильна, що не може все на цьому закінчитися. Я впевнена, що буде нове повстання проти польського гніту. Пошарпана Україна вимагає помсти і справедливості.
– Так, доню. В народу нашого сили неміряно, тому ми неодмінно переможемо! В цьому я не маю жодного сумніву.
– Це точно. Народ наш волелюбний, працьовитий, добрий, дотепний, гострий на слово. Чого варті тільки наші пісні, прислів’я, приказки!
– І не кажи!
Хоча війт обіцяв підвезти Марію з Оріяною до села, але насправді він розвіз їх по хатах.
– Не знаю, як вам і дякувати, – посміхнулась Марія. – Щось я сьогодні дійсно багато всього накупила, не знаю, як би і донесла.
– Будь ласка, пані Маріє. Як щось треба – не соромтесь, звертайтеся. Ваші чоловіки у війську, тож вважаю своїм обов’язком допомогти вам. Точніше, маю це за честь.
– Дякую, приємно чути.
Оріяна зайшла до хати і з радістю побачила, що на ліжку спить Мирослав, а поряд з ним тихенько сидять Роман і Руслан.
– Мамо, – тихенько промовив радісний Руслан, – тато приїхав! Тільки він дуже втомився. Навіть і не зчувся, як заснув.
– Тихше-но! Не будемо йому заважати, – посміхнулась щаслива Оріяна, – дамо йому відіспатися з дороги. Дітки, ідемо з хати. А не казав батько, дід Самійло й дядько Іванко теж приїхали?
– Казав, мамо, і вони приїхали.
– Живі! Дякувати богу! Ще щось розповідав?
– Так. Вони з дідом й дядьком Іванком пробудуть вдома цілих два тижні, а потім знову повернуться на Січ.
Тут до хати під’їхав Іванко. Він натягнув повід, зупинив коня, скочив з нього і підійшов до сестри.
– Здрастуй, люба сестро!
– Дядьку Іванку! – кинулись до козака Роман і Руслан.
– Здрастуйте, небожата! – зрадів Іванко. – Ти диви, як ви повиростали і не впізнати! Як поживаєте, шибайголови?
Вони міцно обійнялись і почоломкались. Потім Іванко підхопив дітей на свої дужі руки. Вони обвили його шию рученятами.
– Збирайся, сестро, підемо до нас. Мама сказала, що сьогодні обідати будемо в нас. Батько дуже хоче побачити онуків і тебе, звісно.
Оріяна завагалася і після недовгих вагань відповіла.
– Мирослав спить, а будити його не хочеться.
– А ми йому напишемо, щоб він також прийшов до нас, як прокинеться.
Тут рипнули двері, і з хати вийшов Мирослав. Сини одразу кинулися до батька. За ними до чоловіка підійшла і пригорнулася Оріяна.
– Що, брате, не спиться? – посміхнувся Іванко.
– Поспиш тут з вами, – пожартував Мирослав. – То що, Оріяночко, збираємось в гості? Дітки, вам треба переодягтися.
Нарешті всі зібрались, причепурились і пішли до хати Гардових. Іванко посадив племінників в сідло, і веде коня в поводу. Мирослав з Оріяною також ідуть пішки.
Іти по вулиці приємно, бо майже в кожному подвір’ї палають кетяги крислатих горобин і в кожному – кетяги червоної калини. Це милує око.
– Здоровенькі були! – чуються зусібіч доброзичливі голоси односельців.
– Моє шанування!
З нової хати, повз яку проходять Іванко й сім’я Коберників, вийшов курінний отаман Михайло Кремінь, а за ним – його дружина Гафія.
– Слава Ісусу! – привітався отаман.
– Навіки слава!
Чоловіки, вітаючись, знімають шапки чи картузи. Жінки вклоняються козакам. Видно, що по всьому селу панує пожвавлення.
– Заходьте до нас. Не минайте нашої хати, – запросила Гафія.
– Вибачте, не можемо. На нас нетерпляче чекають батьки і Харатя, – відповів Іванко. – Хіба іншим разом? Або краще – приходьте ви до нас!
Отаман ніби і засумнівався, але Гафія так подивилася на нього, що він одразу відмовив.
– Дякуємо, але сьогодні ми побудемо разом, – посміхнувся Кремінь.
Коли отаман залишився вдвох із дружиною, Гафія сказала:
– Дякую, любий, я так скучила за тобою!
З однієї з хат чути, як голосить якась жінка. Козаки принесли їй звістку про те, що її чоловік загинув в бою з османами. Комусь свято, а комусь горе. Біля сусідньої хати сидять діди і димлять самосадом.
Нарешті дійшли до хати Гардових. Марія якраз накриває стіл під старою яблунею. Побачивши гостей, вона широко посміхнулася.
– Добрий день, діточки! Яке в нас сьогодні велике свято!
– Яке свято, бабуня? – запитав Руслан.
– Дід Самійло, ваш батько й Іванко до нас приїхали! Найдорожчі гості! Оріяно, донечко, допоможи мені, щоб швидше було.
– Добре, мамо. Що треба робити?
Оріяна поцілувалася з Харатею, і почала носити полумиски із різними стравами до столу. Мирослав присів на лаві, а з обох боків біля нього примостилися сини. Батько обійняв їх за плечі, і вони пригорнулися до нього.
– Татку, розкажи щось про війну! – з захватом попросив Роман. – От ми щось чули про рясну квасолю, але не зрозуміли, що воно таке? Ти знаєш?
– Звісно. Щоб ви знали, діти, козацька піхота вважається кращою у всій Європі. В бою козаки шикуються в три ряди: поки перший ряд стріляє, другий тримає зброю напоготові, а третій – заряджає.
– То такому, мабуть, треба вчитися, щоб виходило швидко?
– Звісно. Козаки діють злагоджено і гінко, тому стрілянина, яку козаки називають «рясною квасолею», не припиняється.
Марія прислухалася і промовила:
– Мирославе, ну ти знайшов, про що з дітьми поговорити.
– Бабусю, не гнівайся, нам дуже цікаво! – тут же озвався Роман. – Ми самі тата попросили, щоб він нам розповів!
Марія пильно подивилась в очі онукам. Немає ніякого сумніву, що їм ці розповіді дійсно напрочуд цікаві.
– А, власне, чому ні? Вони ж майбутні козаки, до того ж не такі вони й маленькі. І вже бачили таке, чого ти за все своє життя не бачила, – заспокоїв Марію Самійло і посміхнувся у сивіючі вуса.
– А ще ми використовуємо списи не тільки під час бою. Коли треба переправитися через болотну місцевість, а на Волині, наприклад, таких місць – міх, торба і три оберемки, ми складаємо списи решіткою, робимо настил з хмизу й очерету, і таким чином долаємо перешкоду на шляху.
– Правду люди кажуть, що нашим козакам рівних у військових хитрощах немає, – з захватом вигукнув Роман.
– А ще саме запорожці вигадали такий засіб оборони, як самообкопування. Більша частина козацького війська – це піхота. Саме вона часто вирішує бій і не поступається ні перед ким. Хіба що важко витримати атаку важкої кінноти ворога.
– Скоро про козаків дізнається весь світ!
– Вже зараз наші стрільці, витривалі до холоду і голоду, нестримні в наступі, незламні в обороні, викликають подив у всього світу!
– Ну досить, – перебила зятя Марія, – сьогодні вам голодувати не доведеться. Мийте руки, і прошу всіх до столу!
Коли всі розсілися за довгим столом і дорослі налили горілки чи вареного меду, Самійло підвівся з кухолем в руці.
– Ну що, рідні мої, минулий рік був багатий на враження і хвилювання. Але думати про погане не хочеться, добре те, що добре закінчується. Ми живі, здорові, а сьогодні ще й разом! Я дуже радий цьому. За нас!
Дорослі випили і стали їсти. На столі годзя з підчеревиною і ребрами, варена воловина, жарені карасі, квашена капуста й огірки, пампушки із часником, домашня ковбаса, солене й копчене м’ясо з проріззю. І ще багато інших страв.
– Мамо, – дивується Іванко, – а як ти все це встигла наготувати?
– Харатя допомогла, – тепло посміхнулася Марія.
Всі зголодніли, тому спочатку їли майже мовчки, а після третьої чарки розмова потекла без угаву і тривала до глибокої ночі. З інших дворів линуть по Кисляку козацькі пісні і думи.
– Тату, – запитав Роман, – а чим ми завтра будемо займатися?
– Чим буду займатися я – ще не знаю, мама скаже, що треба. Ви без діла також не сидітиме. Ти з Русланом будете відливати кулі до мого мушкета. А якщо візьмете кулелійки діда Самійла й дядька Іванка, то виготовите кулі і для них. Справитеся?
– Питаєш! Звісно, справимося! Може, ще щось треба допомогти?
– Так. Набираєте і насушите болотного моху для того, щоб перев’язувати рани. Чим більше, тим краще.
Розійшлися всі дуже пізно, хоча розходитися нікому не хочеться. Ніхто не втомився, і всі сьогодні раді та щасливі.