Нова надiя. Глава 46. Вигадка

Іванко проїжджав повз хату Коберників і, звісно, не міг не зайти до сестри Оріяни. Вона дуже зраділа молодшому брату.
– А де Мирослав? – озирнувся Іванко.
– Поїхав на пасіку, бо батько прихворів, – відповіла Оріяна. – Навіть з хати не виходить.
Тут із-за хати вибігли Роман з Русланом і одразу один поперед одного кинулись до Іванка.
– О! Дядьку Іванку! Добрий день!
Іванко тане від ніжності і посміхається племінникам. Він підхопив їх обох на свої дужі руки і закружляв, аж голова йому запаморочилася.
– Ну, досить, – рішуче заявила Оріяна, – ще не вистачає, щоб ти їх впустив.
– Мамо, та бути такого не може! Дядько Іван он який сильний!
– Злазьте, я вам кажу!
Іванко слухняно опустив дітей на землю і притримав їх, щоб вони бува дійсно не заточилися і не впали. Потім хитро запитав:
– А вгадайте-но, що в дядька є?
– Цукерки! Вгадав? – першим вигукнув Руслан.
Задоволений Іванко витяг з торби два півника на паличці, загорнуті в папір і віддав дітям. Ті подякували йому, поцілували в щоки, присіли на призьбі й почали смоктати льодяники.
– Балуєш ти їх, – всміхнулась Оріяна.
– А кого ж мені ще балувати? Хіба тебе, сестро, але в тебе для цього чоловік є. Може, тобі треба щось допомогти?
– А ти знаєш, треба. Хочу засолити огірків. Принесеш води? Буду дуже вдячна.
– Питаєш! Звичайно!
Оріяна пішла в город, щоб вибрати огірків, а Іванко припнув коня до конов’язі, і  став носити воду в діжку. Коли він в черговий раз приніс два цеберка води, Оріяна сказала:
– Налий води в цю миску.
Тільки брат налив і поставив відро на землю, як на вулиця роздались голосні крики і ґвалт. Іванко спершу і не второпав, що відбувається.
– Піду подивлюсь, що там трапилось, – сказав він сестрі.
Але не встиг він дійти до воріт, як до них з вулиці прискакав десяток татар. Вони побачили Оріяну і радісно закричали:
– Яка краса! Багато грошей коштує!
– Якші! Вона моя!
– Ні, моя! Я візьму її за дружину!
Татари відчинили ворота і в’їхали у двір. Оріяна стоїть, скам’яніла від страху. Іванко тим часом повернувся до столу і схопив миску із водою.
– Сестро, – неголосно промовив він, – хапай дітей і ховайтесь!
– Де ж тут можна заховатися?
– Залізьте в сушарню. Місця вистачить.
– А ти?
– Бігом! Я їх затримаю! Нуж бо, мерщій!
Оріяна досить слухняно схопили за руки синів і поспішила за хату. Козак із мискою без поквапу пішов назустріч кримчакам.
– А ну, підходьте, нехристі, – запально крикнув Іванко на татарській мові, – зараз я буду хрестити вас свяченою водою!
– Шайтан! – закричали татари і позадкували назад.
– Хто перший? – глумливо вигукнув Іванко.
Одурілі ординці в паніці вискочили за ворота, а Оріяна з діточками непомітно для ординців залізли в сушарню, викопану в землі за хатою. Іванко поспішив до воріт. Татари як від чуми кинулися від козака якомога далі.
– Що там у вас? – запитав їх сотник Наіль Ширин.
– Якийсь урус, що говорить на нашій мові, хоче охрестити нас свяченою водою!
– Цього нам ще не вистачало, – лайнувся сотник, – облиште його і поїхали далі. З Гайсина вже скачуть козаки. Мурза сказав, бажано уникнути непотрібного бою. Відходимо!
Іванкові навіть не довелось ховатися чи братися за зброю, бо татари наскільки несподівано з’явились, так же швидко і зникли.
Мирослав, який знаходився на пасіці за селом, дізнався про напад татар тільки після того, як повернувся додому. 
– Повезло, – щасливо посміхнулася Оріяна і поклала голову на плечі чоловіку, – якби не братик, я й не знаю, щоб було. Це він нас з дітьми врятував. Ти б бачив очі тих нехристів, коли Іванко заявив, що буде їх хрестити свяченою водою!
– Дякую тобі, брате, – вклонився Мирослав Іванку і пригорнув до себе синочків. – А здорово ти це вигадав! Я про таке ще не чув!
– Я теж, – усміхнувся Іванко, – вигадав на ходу. А що я ще міг удіяти?
Він знизав плечима. Всі посміялися вигадці Іванка.
– До мами поїду. Я ж не знаю, як там вона?
– Та все добре, – посміхнувся Мирослав, – он вона сама поспішає до нас!
Побачивши живих дочку, сина, онуків і зятя, Марія на радощах розплакалася, з відрадним риданням кинулась сину на груди, обійняла Оріяну, а потім довго і весело сміялася, коли їй розповіли про те, як її син намагався охрестити татар.
Мати з невимовною гордістю і любов’ю дивиться на свого дорослого сина. Після цього Оріяна з матір’ю швидко приготували обід, і вся родина з задоволенням поїли разом. Потім мати допомогла доньці солити огірки.
Ночувати Марія пішла додому, а Іванко поскакав до фортеці. Там його прийняв поручик Ясинський.
– Розумієте, пане поручику, я чув, як один з ординців сказав, що візьме мою сестру за дружину. В мене лихі передчуття.
– Але ж татари відступили? – вельми здивувався Ясинський. Видно, що він не вірить у можливість якоїсь загрози.
– Хто його знає, далеко чи ні. Я не здивуюсь, якщо вони вночі приїдуть за Оріяною. Не всі звісно, а десяток, другий, – говорить дедалі поквапливіше козак.
– Що ж ти хочеш?
– Виділіть мені, будь ласка, на цю ніч десяток козаків із залоги фортеці. Зробимо засідку біля хати Коберників.
Поручик і в гадці не має, щоб відмовити Іванку.
– Добре. Десятка вистачить? Точно? Може дати два десятки?
– Ні, дякую. Вистачить одного, щоб не заважали один одному.
Коли стало вечоріти, з Гайсина до мальовничого села Кисляк виїхав десяток реєстровців. Вони неквапливо їхали берегом тихоплинної річки Кислячки, милуючись  млинами, глиняними хатками, земляними греблями та ставками.
Залишивши коні біля хати Гардових, козаки пішки добралися до обійстя Коберників і поховались під деревами та в кущах калини і жасмину. Скоро ніч обступила їх. В темряві ночі видно пожежі, то татари палять пограбовані села.
Коли на небі засвітив місяць і зорі, до подвір’я під’їхали десятеро татар. Вони тихо спішилися і оточили хату, але більше нічого зробити не встигли. Іванко ще з вечора попрохав реєстровців ординців в полон не брати.
Просвистіли стріли з козацьких луків і всі кримчаки впали мертвими. Козакам навіть не довелось виймати шаблі з піхов.
– От тепер добре, – вдоволено сказав Іванко.
– Богу дякувати, – додав хтось з козаків.
Коберники спокійно сплять і навіть не знають, що коїться в них попід хатою. Козаки тихо забрали тіла вбитих ординців, їх коней, зброю і повернулись до фортеці. Іванко не може нарадуватись тому, що зміг знову вберегти сестру і її родину.
Наступного дня в Гайсині проходив ярмарок, й Іванко з самого ранку поїхав до містечка. Подякувавши поручику Ясинському, він завітав на базар.
Припнувши коня до конов’язі, козак одразу пішов до бабусь, які торгують саморобними цукерками – півниками на паличках.
– Добридень. Мені три штуки, будь ласка.
– Ти ж завжди береш два?
– Сестру хочу пригостити, а то вона, мабуть, вже і забула, які ті цукерки на смак.
– Це точно, – пхикнула бабуся, – материнська доля вона така – все краще дітям, а собі те, що з носа скапає. Так і життя минає. Молодець, хлопче, що не забуваєш про сестру. Може, її в цьому житті ніхто крім тебе більше і не побалує.
– І то, поки ти сам не одружений, – засміялась друга бабця, – бо тоді будуть свої діти, своя жінка, її родичі, і на свою сестру вже ні часу, ні грошей не буде вистачати.
Розгублений Іванко мовчки кивнув, розрахувався за півники і поспішив до коня. Він їхав додому і думав про матір, ніби по новому побачивши її життя.