Нова надiя. Глава 47. Чорний козак

Настоятель Свято-Покровського храму села Кисляк отець саме Зосима готувався до вечірньої служби, коли прямо на територію церкви в’їхали якісь вершники. Здивований батюшка вийшов з храму, щоб дізнатися, що відбувається.
Біля церкви по-хазяйські порядкують дев’ятеро озброєних поляків. Вони привезли із собою на возі дві довгі драбини.
– Добрий день, панове, – привітався батюшка, – а що ви тут робите?
Старший із шляхтичів обернувся і глузливо запитав:
– А тобі яке діло?
– Тобто як це, яке? – вразився батюшка. – Я – настоятель цього храму, так що кому, кому, а мені є діло.
– Я міг би і не відповідати, – гоноровито мовив шляхтич, – але так і бути, скажу. Ми знімемо і заберемо дзвони, і переллємо їх на гармати. Зрозумів?
– По якому праву? У вас є дозвіл нашої єпархії?
Один з вершників бундючно промовив:
– Пане Бельський, ви занадто багато честі надаєте цьому попові.
І він нещадно шмагнув батюшку нагайкою. Отець Зосима встиг відхилитися, тож нагайка попала йому тільки по плечу, а не по голові, як мітив лях. Поляки весело розреготалися.
– Не звертайте на нього увагу, панове. Ставте драбини, треба скинути дзвони на землю. За справу!
Користуючись тим, що ляхи на нього дійсно уваги більше не звертають, батюшка пішов до хати, в якій живе. Хата ця знаходиться одразу за церковною огорожею. Отець Зосима підійшов до ікони Спасителя і перехрестився.
– Прости мені мої гріхи тяжкі, отче, – мовив він.
Після цього зняв церковне вбрання і вдягнув козацький одяг. За пояс застромив два пістолі, шаблю і ніж. Потім взяв лук із стрілами. Ще раз перехрестився.
– Прости мене грішного. Але іншого виходу в мене немає.
Він вийшов з хати. Двоє ляхів вже видерлися нагору і роздивляються, як зняти дзвони з дзвіниці. Один з поляків порається біля коней, а шестеро просто стоять біля входу до церкви.
Батюшка наклав на тятиву лука одразу дві стріли, як це роблять вправні татарські лучники. Він зітхнув, затамував подих, прицілився і вистрілив. Швидко схопив ще дві стріли, і знову вистрілив. Всі чотири стріли потрапили в цілі, і четверо ляхів впали замертво.
Решта схопились за шаблі. Батюшка застрелив двох з пістолів, а третього, того, що був біля коней – зарубав. Потім з лука вбив тих ляхів, котрі видряпались по драбинам на дзвіницю. Вони впали з висоти на землю.
– І віз знадобиться, – сам до себе мовив батюшка.
На звуки пострілів прибігли сусіди – козак Лаврін Чуб, який зараз лікується від поранення і Блажко Бажан.
– Що трапилось, отче? – з подивом розглядаючи поле бою, запитав Лаврін.
– Ці нелюди хотіли забрати наші дзвони. Допоможіть приховати коней, драбини і вбитих ляхів.
– Добре. А ви йдіть, перевдягніться знову на священника!
Коли отець Зосима вийшов з хати в церковному вбранні, від перебування поляків і сліду на залишилося. А на вечірню службу вже йдуть прихожани.
Служба вже підходила до кінця, коли до церкви підїхав новий польський загін. Ці ляхи ведуть себе у порівнянні з попереднім загоном помірковано. Вони дочекались, коли служба закінчилася, почали виходити люди, а потім і священник.
– Чи не бачили ви тут дев’ятьох кінних поляків? – запитав їх старший.
– Бачили, – голосно відповів один із сусідів, який ховав тіла вбитих поляків – Блажко Бажан. – Он там, над Собом їх вбив чорний козак.
– Який ще чорний козак? – здивувались поляки і перезирнулися, бо раніше чути про такого їм не доводилося.
– Я його бачив перший раз, – впевнено бреше Блажко. – Він був вдягнений в усе чорне – і сорочка, і свитка, і шаровари, і чоботи, і шапка, і пояс. І кінь в нього також чорний.
– І що, він сам, один вбив дев’ятьох вояків? – недовірливо запитав один з ляхів.
– Так, – запевнив Блажко Бажан. – Сам, один.
– Покажи нам, де це було, – наказав поляк.
– Добре, панове, ідемо.
І Блажко показав, де лежать вбиті батюшкою ляхи. Забравши вбитих, поляки поїхали в Гайсин.
Наступного дня до отця Зосими прилетів голуб від батюшки із села Куна, яке знаходиться на південь від Гайсина. Зазвичай таким чином кунянський батюшка попереджав кислячан про татар, які прийшли Кучманським шляхом і наближаються до Гайсина.
Але на цей раз батюшка повідомив, що до церкви прибули двадцять ляхів з наміром зняти дзвони, щоб переплавити їх на гармати. Отець Зосима думав не довго. Він покликав тих сусідів, які ховали вбитих ляхів.
– Чи є зараз в селі запорожці? – запитав він.
– Так, батюшка, є, – відповів Лаврін.   
– Збирайте всіх. Нехай мерщій із зброєю їдуть до мене.
Коли козаки зібрались, а їх всього є одинадцять і ще двоє сусідів, батюшка повідомив їм про лист з Куни. Серед козаків є Самійло Гардовий, який тепер більше не курінний отаман, а знову рядовий козак Переяславського куреня Війська Запорізького.
В нього віднині більше можливостей побувати вдома, чим він і скористався.
– Вважаю, ми повинні допомогти жителям Куни відстояти дзвони, – сказав батюшка. – Мені потрібна ваша допомога.
– Згодні. Тільки коней в нас на всіх немає.
– Коні є, – мовив Лаврін.
– Я з вами. Зачекайте мене, – попросив батюшка.
– Та навіщо воно вам, отче? Ми й самі впораємося, – мовив Самійло.
– Та не всиджу я вдома, – відмахнувся батюшка.
Невдовзі невеликий кінний загін помчав до Куни, оминаючи Гайсин. Біля церкви кислячани побачили побитого батюшку і двох зарубаних прихожан.
Мов вихор налетіли кислячани на ляхів, не дивлячись на те, що тих більше. На допомогу козакам кинулись місцеві селяни з вилами і косами, які до цього ховались в кущах неподалік від церкви. Разом вони швидко перестріляли, порубали і закололи всіх поляків.
– Отець Онуфрій, люди, ховайте тіла і коней, – наказав отець Зосима місцевому батюшці і жителям села, – а як їх почнуть шукати, скажете, що їх всіх вбив чорний козак.
– Як то, чорний?
– Одягнений у все чорне і на чорному коні. Зрозуміли?
– Добре, – пообіцяв отець Онуфрій.
Кислячани повернулись до себе, а жителі Куни поховали поляків, сховали їх зброю, а коней відвели подалі в ліс.
Що там і як було далі, ні в Кисляку, ні в Куні ніхто не знає, але за дзвонами більше ніхто не приїздив ні до них, ні в яке інше село волості.
Тільки чутка про чорного козака стала поширюватися по всьому Брацлавському воєводстві, обростаючи новими подробицями і новими подвигами козака, яких отець Зосима зовсім і не робив.
Через тиждень Самійло Гардовий з іншими запорожцями зібрались повертатись на Січ. Євдокія проводжає сина Мирослава і не може стримати сльози. Роман і Руслан ідуть з двох боків від коня, тримаючись за стремена.
– Батьку, повернись, – в один голос просять діти.
Коли край села засурмили, Самійло вийшов з хати, то з подивом побачив біля воріт свого обійстя чорного козака! Все в нього було, як розповідають в народі – весь одяг чорний і кінь теж чорний, як смоль. За вухо намотаний довжелезний оселедець. За поясом в нього два пістоля.
– Доброго дня, пане Самійле, – широко посміхаючись, привітався чорний козак, – візьмете мене із собою?
– Голос знайомий, – відповів Самійло, – тільки я вас не впізнаю.
– Ви мене знали, як отця Зосиму, – посміхнувся чорний козак.
І він звично осінив себе широким грецьким хрестом. Самійло навіть розгубився на мить.
– І дійсно! Як я міг не впізнати? – признав нарешті козака Самійло, – ви підстриглися, бороду збрили, вас тепер і пізнати важко! То що, отче, ви передумали бути священником?
– Переконався, що мирське життя не для мене. Світ надто жорстокий, а моя шабля принесе більше користі, ніж моя молитва. Тож я розстригся і маю намір знову стати козаком.
– То що, значить, з нами до пекла? – усміхається Самійло, пригадавши, чому цей козак свого часу став священником.
– Я спробував, і доволі. Все одно життя так повертається, що я мушу раз за разом брати до рук зброю і вбивати ворогів наших. Який же я після цього священнослужитель? Тому буду й надалі козаком.
– Душа у вас козацька була й лишається.
– Це точно. Знаєш, Самійле, то лайнутись хочеться по-козацькі, то рука ніби сама шаблю просить. А ще я тепер думаю, що чим більше знищиш бусурманів, то вірніше увійдеш у Царство боже.
– Ми з радістю приймемо вас знову до Кошу, тим більше, що ви вже були козаком. А як вас тепер звати?
– Раніше звали Тиміш Хижняк. Якщо запорожці захочуть змінити мені ім’я та прізвище, то так і буде. Єдине моє бажання, я б хотів стати козаком Кисляківського куреня. Звик я до всіх вас, можна сказати, зріднився. Я ж тепер теж певною мірою кислячанин?
– Думаю, вам в цьому не відмовлять. Нам такі молодці потрібні! Ми всі тільки раді будемо. А хто ж тепер буде правити в нашій церкві?
– Знайдуть когось, – безтурботно махнув рукою Герасим. – Не дарма кажуть люди: «Святе місце пустим не буває!»
– Ну що ж, пане-брате, православне і преславне Військо боже Запорізьке чекає на нас! То що, в путь?
– Так. Можна рушати.
І запорожці, попрощавшись з рідними, поїхали на Січ. Як завжди їх за село провели діти, тримаючись за стремена коней. Вже за селом козаків верхи наздогнав війт Лозицький.
– Пане, – гукнув він і замовк, бо не знає, як звернутися до колишнього батюшки.
– Тиміш, – підказав чорний козак.
– Пане Тимоше, – ми з односельцями вирішили, що хата, в якій ви жили, як були настоятелем нашого храму, віднині по праву ваша. Щоб, значить, вам було куди повертатись.
– Дякую. А де буде жити новий батюшка?
– А ми громадою збудуємо для нього нову хату. А хочете, цю віддамо новому настоятелеві храму, а нову хату збудуємо для вас?
– Благословляю, тобто спасибі, – з почуттям промовив і вклонився Тиміш Хижняк, – мене і ця хата цілком влаштовує.
– Значить, так тому і бути. Ми завжди раді вам! Повертайтесь!
– Дякую, – знову вклонився чорний козак.
Запорожці продовжили свою путь, тепер вже самі. Чорний козак їде і з радістю й теплотою думає про кислячан, завдячуючи яким в нього тепер є свій власний дім в цьому світі. Він тепер багатший за більшість козацької сіроми, яка не має ні кола, ні двора.
– Пане, Тимоше, – гукнув його Самійло, – може тобі яка молодиця в Кисляку приглянулася? То наступного разу, дивись, одружимо тебе!
– Як у воду дивишся, пане Самійле, – усміхнувся у вуса Тиміш, – тільки не молодиця, а вдова.
– Можна дізнатися хто саме? Бо вдів у нас на Україні в усі часи було і є багато. І Кисляк в цьому не виключення.
– Це вдова твого бойового побратима Сашка Сомика – Софія.
– А вона знає? – з несподіванки трохи розгубився Самійло.
– Ні. Я ніяк не міг наважитися побалакати з нею про свої почуття. Але тепер, коли я вже знову козак, а не піп, неодмінно поговорю. Не знаю, як вона це сприйме, але скажу їй. Навіть, якщо вона відмовить.
Самійло подумав і сказав:
– Чого б то вона має тобі відмовити? Як хочеш, я сам за твого свата піду.
– Хочу, – не роздумуючи відповів Тимош.
– Значить, домовились.
Далі вони поїхали мовчки, розмірковуючи кожний про своє.