Нова надiя. Глава 48. Щасливий сiчовик

Прийшли до старого козака Вітра старість і неміч. При чому прийшли якось так несподівано й непомітно, що козак цього не одразу й помітив. А сталось це так.
Кашовар Василь Голобля і його незмінний помічник Лаврін Чуб почали готувати квас запорізький. В барилах на 200 фунтів окропу вони обварили по 18 фунтів житніх сухарів і настояли протягом третини доби. Після цього чистий сирівець злили в іншу посудину, поклали 1,5 склянки дріжджів, стільки ж меду і нарізану кружальцями цитрину без кісточок, і дали постояти ще третину доби.
Після цього майбутній квас запорізький проціджують, розливають в пляшки, кладуть в них по одній родзинці, добре закупорюють корками і ставлять в тепле місце ще на третину доби. Як тільки квас почне бродити, його виносять в холодне місце.
– Пане Василю, давай допоможу, – запропонував Вітер.
Але дуже швидко з подивом зрозумів, що руки його погано слухаються, бо булої сили в них немає. Раніше він такі барила міг підняти, як то кажуть, однією лівою рукою, а тут двома руками не зміг! Старий запорожець зніяковів і мовчки відійшов геть.
Як всі запорожці, Вітер вважає, що смерть в ліжку та ще й від старості – це ганьба й божа кара. 
– Ну що, – запитав Вітер в самого себе, – йти, доживати віку до якогось монастиря? Чи чекати смерті в ліжку? Сором який.
І вирішив старий запорожець, що такого глуму він за своє довге козакування не заслуговує. Тому прийняв рішення, шукати смерті в чесному бою.
– І то правда, – з сумом промовив Вітер до самого себе, – з мого товариства вже нікого не залишилось. Час і мені відійти в степ.
Довго чекати не довелось. Курінний відправив десяток козаків в дозор. Разом з ними визвався їхати й Вітер. Отаман зрадів, розраховуючи на великий військовий досвід старого козака і його удачу.
 – Дякую, батьку, – навіть посміхнувся Кремінь, – їй богу, мені спокійніше на душі, коли ви будете разом з молодими козаками!
– Авжеж, – погодився Вітер.
Перед виїздом Вітер сходив до церкви, сповідався, і сів на коня в дуже гарному гуморі. Він один знає, що закінчує свої земні діла.
Старшим дозору Кремінь призначив Мирослава, бо Іванко Гардовий тепер входить в десяток Журби.
Раніше в такі дозори низовики їздили загонами в пів сотні або й цілу сотню козаків, але Кремінь пробує виконувати такі завдання всього одним десятком запорожців.
За половину дня дозорці не помітили нічого підозрілого і зібралися поїсти. Вони зупинилися біля лісу, залишили коней на узліссі, а самі увійшли в ліс і розташувалися на невеликій галявині.
На обід сьогодні козаки приготували рвані або щипані галушки. Прісне тісто з пшеничного борошна, замішане на сироватці з яйцем, розкачали качалкою, щоб товщина коржа була 1-1,5 пальці.
Потім розрізали тісто смугами шириною 2 пальці, відщипували від кожної невеликі шматочки і покидали їх в підсолений окріп. (Якщо ж від тіста шматочки не відривати, а відрізати ножем, виходять різані галушки).
Готові галушки заправили засмажкою з цибулею на салі, й їли їх разом з рідиною. А ще в козаків із собою є ковбик який ще називають кендюх або сальтисон. Добре вимочений, вичищений свинячий шлунок начиняють злегка привареним і посіченим свинячим м’ясом, щоковиною, салом, вухами, підчеревиною, змішаними з часником, чорним перцем і сіллю.
Потім все це обварюють й тушкують у печі, перегортаючи з боку на бік, поки не підсмажувалася шкуринка. Після цього ковбик тримають під гнітом, щоб позбавити зайвої вологи. Зазвичай їдять його з хріном.
Василь Голобля не поскупився і дав хлопцям в дозор дуже багато сальтисону.
– А можна добавки? – попросив Вітер. – Ох і добрий ковбик робить пан Голобля! Як повернемось – подякую йому!
– Це ти, батьку, влучно сказав, – хмуро промовив Мирослав, – якщо повернемось. Нас оточили ляхи. До бою!
Тут до багаття, навколо якого сиділи козаки, підбіг Петрик Сомик.
– Вартового біля коней вбито, а коней вже захопили ляхи, – вигукнув він.
– Куди ж нам тепер? – запитав Мартин Паталаха.
Вітер підвівся і витягнув із піхов свою шаблюку.
– Тікайте, діти, – суворо промовив він. – Швидше! Я їх затримаю!
– Куди ж можна пішки втекти від кінних? – здивувався Ілько Дігтяр. 
– Там всередині є болото. В ньому можна відсидітись, – сказав Вітер. – Ну, швидше! Біжіть звідси! Все одно нам в бою не вистояти. Чого ж всім гинути? Біжіть! Нумо!
Козаки більше не стали сумніватися, і побігли вглиб лісу. Дорогу їм перетнула невеличка річечка, власне, широкий струмок, з піщаним бережком.
– Стійте! – підняв  руку Мирослав. – Якщо підемо берегом – залишимо сліди на піску. Треба якось перехитрувати поляків.
– Було б добре. Тільки як? – запитав Свирид Ружинський.
Петрик Сомик уважно обдивився і закликав:
– Робіть, як я!
Він підбіг до молодої осики, стовбур якої в товщину ледве перевищує п’ять дюймів, підстрибнув і схопився за верхівку. Деревце почало гнутися, Петрик махнув ногами, щоб дерево похилилося швидше. Коли осика перехилилась через річечку, козак зістрибнув на протилежний берег, порослий травою.
Решта кислячан зробили те саме й опинилися на іншому березі. Мирослав озирнувся і задоволено посміхнувся.
– Ну що, пішли далі. Тільки тихо!
В цей час ляхи добралися до галявини, де на них чекає старий козак Вітер. Він встиг помолитися і з неприхованим задоволенням зустрів ворогів.
– Збийте його конем, – наказав шляхтич, який керує своїм загоном, роздратований хоробрістю козака.
Три вершники вдарили баских коней і помчали на одинокого запорожця, наставивши на нього довгі списи. А той стоїть і спокійно чекає. Коли між ним і вершниками залишилось якісь десять кроків, козак кинув шаблю на землю, вихопив з-за поясу два пістолі, прицілився і вистрелив по коням.
Після цього він кинув пістолі, підняв з землі, прихований у густій траві мушкет, і застрелив третього коня. Потім одразу Вітер підняв шаблю, швидко, як тільки зміг, підійшов до ляхів, які борсаються під конями, які придавили їм ноги, і вбив їх.
Розлючені невдачею поляки не стали більше атакувати козака в кінному строю, а зробили кілька пострілів із своїх мушкетів та аркебуз.
Козаку вдалося ухилитись від кількох куль, але спочатку одна, потім ще дві влучили в груди старому козаку. На величезний подив ляхів він широко посміхнувся.
– Дякую тобі, отче, що дозволив мені загинути по-козацькі. Іду до тебе! Приймай, боже, мою грішну душу.
Він хотів перехреститися, але вже не зміг, бо став безпорадний від ран і втрати крові. Ще дві кулі вдарили Вітра в широкі груди. Старий запорожець поточився, втратив рівновагу і впав на бік.
Вітер загинув щасливий, з посмішкою на обличчі, бо вмер не від старості чи хвороб, а як належить запорожцеві – в бою з ворогом із зброєю в руці.
Шабля випала з його мертвої руки. Поляки радісно скрикнули. На обличчі старого козака завмерла посмішка, тільки ляхи не звернули на це уваги.
– Шукати інших, – наказав їх командир.
Ляхи кинулися на пошуки і скоро опинилися на березі невеличкої річки. Один із шляхтичів під’їхав трохи пізніше.
– Ну, що там? – голосно запитав він.
– Нічого пане Фрейберг. Ніяких слідів немає, – розгублено відповів один із жовнірів. – Зовсім ніяких. Враження таке, ніби їх тут і не було.
– То, може, їх дійсно тут не було? Що як вони десь звернули в бік, а ми того й не помітили? Повертаймось назад, будемо шукати далі.
Але і подальші розшуки козаків нічого не дали. Поляки згорнули шукання і поїхали далі, але запорожці цього не знають і тому не поспішають повертатись в ту частину лісу, де ще недавно були ляхи.
– То що, Мирославе, – запитав Петрик, – тут і заночуємо?
– Мабуть, що так. Не хочеться гибіти в цьому болоті, але недарма люди кажуть – береженого бог береже. Давайте, браття, шукати сухіше місце, щоб можна було поставити курінь.
Але ночувати на болоті їм не довелось, бо Петрик обережно прокрався до лісової річечки, там видерся на дерево і впевнився, що ляхів в лісі немає. Козак повідомив про це Мирослава й інших кислячан.
– То що, повернемось в сухий ліс? – запитав Мирослав.
– Може, одразу підемо в бік табору? – запропонував хтось з козаків.
– Ти що? – вражено запитав Петрик. – Треба знайти і поховати батька Вітра! Він напевне десь там лежить. Не забрали ж його ляхи із собою?
– А, як він потрапив до них в полон?
– Козак не може дозволити собі здатися ворогу. Навряд чи Вітер дався їм живим, – засумнівався Петрик. – В любому випадку треба його пошукати.
Мирослав гаряче підтримав Петрика. Кислячани тихо повернулись на протилежний берег. Цього разу вони просто пройшли по воді, залишивши сліди на піску. Вітра довго шукати не довелось – його тіло ляхи залишили там, де він загинув.
– А бодай тобі, – мимоволі вирвалося в Мирослава.
Козаки вирили на узліссі під тисячолітнім дубом могилу, перенесли тіло старого козака і поховали його. Насипавши великий курган і поставивши дерев’яний хрест, козаки довго стояли з непокритими головами біля могили.
– Дякуємо тобі, батьку, що ціною свого життя дав нам можливість відірватися від клятих ляхів, – мовив Мирослав, – клянемося, що будемо мститися ляхам за твою загибель, скільки сил наших стане!
– Клянемося! – дружно підтримали його козаки.
Мирослав підійшов до Петрика і наказав:
– Залізь на дерево і оглянься навколо. Малоймовірно, звісно, але, можливо побачиш тих ляхів, які вбили батька Вітра. Дуже хочеться помститися.
Петрик зняв з плечей торбу з харчами, чохол з мушкетом, порохову торбу, вийняв пістолі, зняв шаблю і поліз на дерево. Як не дивно, але зверху він побачив невеликий табір ляхів, які зупинилися біля невеликого байраку досить недалеко від лісу.
– Є! – голосно крикнув згори Петрик. – Схоже, вони готують вечерю.
– Добре. Це надовго, – мовив Мирослав.
Справа в тому, що поляки на приготування їжі завжди витрачають набагато більше часу, ніж козаки. Запорожці в походах не користуються сковорідками, все роблять у похідному казані. Крім цього блюда, які їдять низовики, готуються дуже швидко.
– Значить так, – прийняв рішення Мирослав, – навряд чи ляхи вже кудись сьогодні поїдуть. Тому ми вночі проберемося в їх табір і винищимо всіх.
– Їх там не менше сотні, – повідомив Петрик.
– Це нічого. Ми сонними їх візьмемо, – без вагання відповів ватаг. – А зараз відійдемо трохи вглиб лісу і повечеряємо. Петрику, ти поки що побудь в дозорі, щоб без несподіванок.
– Слухаюсь, – кивнув Сомик.
Глибоко вночі, власне майже під ранок, козаки нечутно пробрались до польського табору. Без жодного слова, без шуму кислячани зняли вартових, а потім вбили всіх сплячих ляхів. Ніхто з них так і не прокинувся.
Коли сонце з’явилось на видноколі, в таборі вже повністю господарювали козаки. На землі лежать мертві ляхи.
– Це вам за батька Вітра, – недобре мовив Мирослав.
– Подивіться, – радіє Петрик, – та це ж наші коні!
Він підійшов і обійняв свого коня. Козаки почали збирати трофеї, потім сідлати коней для себе. Решту сідл й упряжу склали на вози з припасами.
– Час снідати. Їсти де будемо?
– Ну, точно не тут, – подивився Мирослав на тіла небіжчиків. – Їжте в сідлі сухарі з солоним салом, а як від’їдемо і знайдемо хороше місце – зготуємо якусь гарячу їжу. По коням! За мною!
Курінний отаман Кремінь був приємно вражений результатом дозору. Він обійшов табун польських коней, оглянув трофеї і в захваті сказав:
– Навіть не віриться! І все це зробив всього один десяток козаків!
– Батько Вітер загинув, – зітхнув Мирослав і зняв шапку.
– Шкода, звісно. Царство йому Небесне, вічна пам’ять і нехай земля буде пухом, – також зняв шапку і перехрестився отаман. – Але він загинув так, що позаздрити можна.
Тут до них підійшов кашовар Василь Голобля.
– Пане Михайле, батько Вітер перед тим, як їхати в дозор залишив мені на зберігання всі свої гроші. Що тепер з ними робити?
– Залиш на харчування куреня.
– Ні, пане отамане, їх багато. Батько Вітер хоч і любив випити, але пропивав не все. Давайте краще я віддам гроші вам, а ви вже самі розберетесь на які потреби куреня вони потрібніші.
І Голобля простягнув отаману два туго набитих шкіряних гаманця. Після цього він пішов і наварив на весь курінь колива – сарацинського зерна (рису) з родзинками, цукерками з гарбуза і меду, щоб козаки пом’янули Вітра.