Нова надiя. Глава 49. Чорна скриня

Іванко жваво йшов від Дніпра, де він пів дня лагодив човна, через січовий майдан до свого куреня на обід, коли його гукнув сам писар Війська Запорозького.
– Агов, козаче! Допоможи мені! Треба віднести ці мішки до скарбниці. Бачу, ти поспішаєш, але це треба зробити прямо зараз.
– Чолом! – привітав Іванко писаря. – Добре!
Козак взяв один з лантухів на плече, але той прорвався і на землю посипалися якісь дерев’яні дощечки.
– Ой, лишенько! – мимоволі вирвалося в хлопця.
Іванко поставив мішок на землю і почав збирати розсипані дощечки на купу. Він побачив, що на них вирізьблені якісь письмена.
– Що це? – здивовано запитав він. – Не схоже ні на кирилицю, ні на латину. На якій мові це написано?
Писар уважно подивився на хлопця і відповів.
– Це писемність волхвів. Ще з дохристиянських часів, – відповів писар.
Від такої відповіді в Іванка разом перехопило подих.
– Отакої! А навіщо воно вам? – ще більше здивувався козак.
– Ти гадаєш, як це написано ще до прийняття нашим народом християнства, то ним користуватися не можна? А якщо я тобі скажу, що тут є чому повчитися, навіть у військовій справі?
– Вам видніше, – знизав плечима козак. – А яка саме це книжка чи що це взагалі?
– Це «Аскольдовий літопис» й «Іванове письмо». Чув про таке? Ні? А в скарбниці ще є «Велесова книга», «Книги пророцтв» або «Книги сивил», «буквиця» або «руниця» – це наше, старе, священне письмо.
Іванко зачудовано слухає, ніби він доторкнувся до казки.
– Можна запитати? А для чого це вам потрібно?
– Розумієш, ми намагаємось відродити знання нашого народу, його духовні скарби, втрачені з винищенням волхвів. Се допомагає зазирнути в саму глибочінь історії України, пройнятися її красою, мудрістю й дивовижним злиттям людини і природи.
– Щось я таке ніби чув, – пригадав Іванко, – це стосується нашої історії, культури, міфології, медицини, ремесл. Так?
– Точно, так, – вражено відповів писар. – Ти знаєш, що запорожці – нащадки сарматських царів?
– Ні, не знаю, пане писарю. Але мені доводилося чути, що польська шляхта вважає, що саме вона походить від сарматів.
– Це вони прагнуть надати собі зайвого ваги і престижу. Насправді нащадками сарматів є саме ми. На жаль для того, щоб займатися цим в повному обсязі потрібно мати свою державу. А в нас її немає. Що стосується польсько-литовської держави – Річі Посполитої, то їй до цього діла немає. Хоча, може це й добре.
– Чому?
– Бо вони напевне стали б знищувати духовні скарби нашого народу.
Іванко не знає, що на це сказати, він завагався із відповіддю, тому просто запитав:
– Що тепер робити?
– Принеси міцний, цілий мішок, а я почекаю тебе тут.
Іванко хутко приніс новий лантух, обережно склав до нього дощечки з написами, і відніс його до січової скарбниці.
– Дякую, хлопче, – сказав писар і посміхнувся, – бачу, тебе муляє якесь питання. То не мучся, запитуй.
– Як так виходить, що про ці старовинні книги чи що воно таке, в Січі ніхто нічого не знає? В усякому випадку мені про них чути точно не доводилося.
– Бо простим козакам воно ні до чого.
– Хай навіть так, але як вам вдається приховувати це в таємниці? – допитується козак. – Ви ж маєте їх десь ховати?
– Ти син Самійла Гардового? Думаю, тобі можна довіряти. Чи знаєш ти щось про так звані «чорні» скрині отаманів Січі?
– Чув і бачив, а що? – знизав плечима козак.
– Як думаєш, що в них зберігають пани отамани і сам кошовий?
– Ну що, що? Печатки, булави, хоругви, гроші, списки зрадників, яких треба знайти і покарати, різні листи, – нахмурив лоба козак.
– Правильно. А ще угоди з іншими державами й інші таємні документи. Настільки секретні, що після виконання того, що на них написано, їх знищують. Не всім треба знати, про що йдеться в тих документах.
– То і в батька кошового є така скриня?
– Така, та не така. До того ж і не одна.
– І чим вона не така?
– А вона не просто обкована залізом, – почав відповідати писар, – а закривається на декілька замків і опечатується кількома печатками. Ключі і печатки зберігаються в різних людей, тому ніхто самотужки не може відкрити ті чорні скрині кошового. Тепер і ти трохи втаємничений в наші справи.
– Можна ще спитати? – мовив Іванко.
– Почекай, ти поспішав на обід? То, може, пообідаєш зі мною? Думаю, в нас куліш густіший і наваристіший.
– Не відмовлюсь, – відповів Іванко, бо добре зголоднів, а ще йому дуже хочеться щось вивідати в писаря.
З обідом вони розташувалися прямо в скарбниці. Іванко озирнувся і помітив на полиці кілька примірників «Граматики» Мелетія Смотрицького і «Поучення» Володимира Мономаха.
На обід їм принесли кукурудзяний куліш із шматками свинини, на друге вареники з полуницею, вишнями і квас запорізький. Кукурудзяний куліш готують на всьому південному Поділлі, тож Іванко до нього звик з дитинства і любить його.
Вони сіли на лави, застелені турецькими килимами, один навпроти іншого. Писар, мабуть, також добряче зголоднів, бо почав їсти і до розмови повернувся тільки після того, як поїв.
– То яке в тебе до мене запитання, козаче?
– Якось мені довелося почути, як курінні отамани між собою говорили, і один з них тоді сказав: «Тиша в раді – мир у Січі».
– Запитати їх ти не міг, і досі не розумієш, що це означає?
– Саме так. Не хотів, щоб вони думали, що я їх зумисне підслуховую. А воно якось мимоволі вийшло, ненароком. То про що йшла мова?
Писар подумав трохи і промовив:
– Чи знаєш ти, хлопче, що таке чорна рада?
– Звісна річ, знаю. Це рада, яку проводять запорожці без старшини.
– Правильно. А що таке таємна рада?
Як не намагався Іванко пригадати, але не зміг, бо вперше почув про якусь таємну раду. Зате його охопило жагуче бажання дізнатись, що це таке?
– Не знаю, – знизав він плечима.
– А це, синку, рада, яку проводить старшина потаємно, так, щоб про неї ніхто не знав. Рішення на ній приймаються тільки одноголосно, от тому й тиша в раді і мир у Січі. Немає ніяких внутрішніх чвар, суперечок, якщо всі приходять до цілковитої згоди.
– А як таке може проходити без розголосу? Як старшина вміє таємно зібратися на очах всього війська? Де?
– По-різному. В січовій церкві, в ратуші, та навіть тут – в скарбниці.
– Ви мені стільки всього повідали. Навіть не розумію, чим я заслужив на таку довіру?
Тут погляд хлопця зупинився на столі біля вікна, на якому лежать різні небачені золоті прикраси неймовірної краси. Тут тобі і тварини, і люди в якихось високих шапках, загнутих спереду. В житті Іванку нічого подібного бачити ще не доводилося.
– Пане писарю, а що воно таке? – не стримався і чемно запитав козак.
– Хіба сам не бачиш? Це старовинні прикраси. Наші селітряники часто знаходять їх в старовинних похованнях. А ми їх продаємо в різних європейських країнах. Ти ж розумієш, що утримувати Січ, готувати військо до морських походів, до війни – вартує багато грошей?
– Звичайно. То це одне з джерел поповнення січової скарбниці?
– Так. Я тобі довіряю. А тепер іди. Я тобі і так занадто багато розповів. І бережи, юначе, козацьку славу, як берегли її наші батьки і діди. Бувай!
Іванко підвівся з-за столу, мовчки вклонився і вийшов. Біля іншого вікна він побачив скрині, які завше стоять в січовій церкві для церковної пожертви. Козак здивувався тому, що ці скрині знаходяться в скарбниці, а не в церкві, але питати нічого не став.
Через якусь мить з комірчини вийшов кошовий отаман Запорозької Січі.
– Що скажеш? Яка в тебе склалась про нього думка?
– Мені він сподобався. В нього ясний розум, він дуже здібний і метикуватий. Іванко відрізняється від більшості козаків неймовірною винахідливістю. Навіть старі козаки поважають цього хлопця за його спритний розсуд. Думаю, йому можна довіряти.
– Так, він не дипломат, але мислить не шаблею, а розумом. Його кмітливість і хитрість межують з чаклунством. Його зброя – гострий розум. Він здатний знаходити несподівані рішення в самих важких ситуаціях. І при цьому він розважливий не по роках.
– Згоден. Вважаю, вже зараз можна безпомилково сказати – батько Вітер був правий – у цього хлопця велике майбутнє. Якщо, звісно, не загине, бо достобіса хоробрий і в боях себе не береже.
– Авжеж. Що ж, будемо за ним придивлятися, – погодився кошовий.
Іванко знову пішов на берег річки лагодити човни. За працею він на якийсь час відволікся і на час роботи забув про побачене й почуте сьогодні.
Вже надходив вечір, коли до нього прийшов занепокоєний Мирослав. По його вигляду видно, що він чимось схвильований.
– Що, брате, погані вісті з дому? – стурбовано запитав Іванко і закляк на місті в очікуванні лихих звісток.
– Ні. На мій превеликий жаль твій кінь втік. Прямо з пасовиська.
– Як втік? – спитав, дивуючись, Іванко.
– Взяв і ні з того, ні з сього чкурнув в Дике Поле, тільки його і бачили. Намагалися наздогнати, але не змогли. І що його тепер робити? – бідкається Мирослав. – Де його шукати? Хіба іншого коня купити? Не можеш же ти бути пішим?
Але звістка про втечу коня, здається, не дуже засмутила Іванка.
– Поспішати не будемо, – розсудливо сказав він. – Почекаємо. Якось не віриться мені, що кінь втік від мене назавжди.
– А якщо виникне потреба їхати кудись, а ти – без коня? – запитав Петрик.
– Там видно буде, – махнув рукою Іванко. – Почекаю.
І як у воду дивився козак – через тиждень його кінь повернувся назад, та ще й не сам, а привів із собою цілий табун диких коней.
– Ну, Іванку, – вельми дивуються кислячани з цієї несподіванки і жартують, – щось ти таке знаєш, хлопче! А ну, зізнавайся!
– Ти, здається, зовсім не журився з того, що кінь втік!
– Недарма характерники хотіли тебе забрати до себе! – сміються старі козаки з Переяславського куреня.
Іванко мовчить, не звертаючи найменшої уваги на жарти. Коли розмови скінчилися, до нього підійшов Петрик.
– Скажи, звідки ти знав? Як можна було сподіватися, що кінь повернеться?
– Та не знав я, – відмахнувся Іванко. – Просто було якесь передчуття, надія, що все закінчиться добре, треба просто перечекати і не спішити витрачатись на іншого коня.
– Що не кажи, щастить тобі, – мовив збентежений ще більше Петрик. – Мені б так! Навчиш?
– Схаменися, – усміхнувся Іванко, – як можна навчити тому, чого сам не знаєш і не розумієш? Я ж кажу – просто було якесь передчуття ото й усе. Так що не тіш себе надією, нічому такому я тебе навчити не тямлю.
– Правду кажеш? – напосідає Петрик.
– Звісно. Ет, друже, дрібні марниці сонце тобі заступають.
Іванко тепер часто думає про чорні скрині кошового отамана. Особливо ці думки турбують його перед сном. Тільки закриє очі козак, а перед очима ці чорні скрині.
Згадав навіть, як старий козак Вітер припускав, що з нього самого вийде кошовий отаман, до того ж неабиякий. От тоді він і дізнається про таємниці чорних скринь. Але хочеться, щоб цей день настав якомога швидше. Ну, а поки що залишається набратися терплячості і чекати.
А ще хлопця турбує питання – чи ненароком писар Війська Запорозького звернувся за допомогою саме до нього? І чи випадковість те, що лантух прорвався й Іванко побачив те, про існування чого більшість козаків навіть не здогадуються?