Нова надiя. Глава 50. Новий мурза

В черговий раз прийшли кримчаки, аби пограбувати сплюндровану, але непокірну, все ще багату і привабливу Україну й набрати ясиру. Київщина і Брацлавщина вже настільки спустошені татарськими набігами, що йти ординцям доводиться в Галичину.
На захід від Вінниці велика ватага Ділявера Айдарова зіткнулася з польським загоном, який їхав їм на зустріч, вишукуючи бусурманів. Над ними чорними хмарами в’ються круки, відчуваючи скору здобич.
Ляхи впевнені, що перед ними тільки ті ординці, яких вони бачать, тому першими стрімголов помчали в атаку. Але тільки вони наблизилися до татарського загону, як по ним з флангів вдарили інші загони кримчаків.
Велике татарське військо, мов чорна хмара, обступило ляхів. Так несподівано поляки опинились в облозі. Замість того, щоб погромити татар, тепер їм треба вириватися з оточення.
Кримчаки почали обсипати ляхів сотнями стріл. Більшість польських жовнірів також озброєні луками. Татари почали насідати на поляків.
– Назад, панове, – командує молодий польський ротмістр, який вже зрозумів, що перемогти татар гусарам несила, – бо всі тут поляжемо! Назад!
Поляки повернули коней і вихором летять на кримчаків, але прорватися через щільні бойові порядки татар, нікому з них не вдалося.
Татари святкують перемогу і почали збирати на місці бойовиська трофеї. Сотник Наіль Ширин спішився, підібрав на полі бою з ляхами два колчани із стрілами і сховав їх у своїй поклажі.
Тімерхан Хаматов побачив це і здивувався, бо ніякої необхідності сотнику мати так багато стріл для бою немає, його справа – командувати. Значить, подумав він, Ширин планує використати ці стріли, і йому потрібно, щоб ніхто на нього не подумав.
Іншого пояснення Хаматов не знайшов. Йому стало ще цікавіше і він вирішив слідкувати за Наілем. А поки що Тімерхан про всяк випадок також підібрав десяток чужих, польських стріл і поклав їх до свого колчана.
Вже через день загін, який очолює сам перекопський мурза Ділявер Айдаров знову зіткнувся в бою з польськими крилатими гусарами.
Уздрівши кримчаків, заграли сурмачі, закликаючи польську кінноту до бою. Гусари спочатку поскакали риссю, потім перейшли в галоп, тільки вітер свистить в їхньому пір’ї. Здається, вони раді зустрічі з татарами, тож, не вагаючись, кинулися в бій, але радість ця була недовга. 
Відійти кримчаки, які не очікували нападу і тому їхали повагом, вже ніяк не встигають, тому хоч-не-хоч – змушені прийняти бій з важкою польською кіннотою.
– До зброї! – командує мурза Айдаров владним голосом.
– Єзус Крістос! – кричить польський ротмістр.
– Польська! За Батьківщину!
– Гусари! – гукають вояки, кидаючись в, як вони гадають, нищівну атаку.
– Любич! – вигукнув один із шляхтичів девіз, який написаний на його родовому гербі. – Бий пся віру! 
Сотник Хаматов одразу збагнув, що Ширин щось замислив, бо веде себе не так, як завжди. Він не стільки керує своєю сотнею, скільки когось вистежує і ніби щось вичікує.
Так і виявилося – в самий розпал бою сотник Ширин витягнув з колчана польську стрілу, наклав її на тятиву лука, прицілився і вистрелив. Хаматов прослідкував за польотом стріли і побачив, як вона впилася в шию мурзи Айдарова.
– Алга (Вперед)! – кричать татари.
– Аллах акбар!
Хаматов не видів, як Ширин вистрілив вдруге, але побачив, як друга стріла влучила мурзі в спину прямо проти серця.
Ще Хаматов помітив, що все це також бачить сотник Батал Рахманов. Довго баритись часу не було. Тому, не довго думаючи Тімерхан, не вагаючись, витяг з колчана польську стрілу і стрельнув в Рахманова.
Потім швидко озирнувся. Сотник Ширин на буланому огирі вже знаходиться поряд з ним, тримаючи руку на руків’ї шаблі.
– Тімерхан, чому ти вбив Батала? – суворо і непривітно запитав він Хаматова.
Ширин грізно насупив брови, а погляд в нього такий, що, здається, може пропалити наскрізь. У Тімерхана між лопатками збігла цівка неприємного, холодного, липкого поту, і мороз пішов по тілу.
Йому стало моторошно. Сотник відчув, що в цю мить він балансує між життям і смертю.
– Бо він бачив, що це ви вбили Ділявера, мурза, – схилив голову Хаматов. – Батал завжди був вірним сторожовим псом Айдарових. Я просто трохи допоміг вам, поки він не зчинив крику.
– То ти зі мною? – підняв брову Ширин.
– Так, мурза, – приклавши руку до грудей, з пополотнілим обличчям схилив голову Хаматов. – Я вже казав, що щиро вважаю – перекопським мурзою маєте бути саме ви.
– Добре. Поки що, давай закінчимо цей бій.
Бойовище не припиняється. Становище поляків дедалі більше гіршало поки не стало безнадійним. Один з челядників якогось гусара, знаходячись на грані відчаю, не витримав і заверещав:
– Ми пропали! Рятуйся, хто може!
І першим хльоснув прудкого, як вітер, коня, маючи надію врятуватися втечею з поля бою. Та було вже пізно. Татари розбили загін крилатих гусар і почали переслідувати тих польських вершників, які намагаються втекти.
– Панове! – не своїм голосом осудливо кричить поранений ротмістр. – Назад! Краще загинути, ніж заплямувати себе ганьбою!
Але його вже ніхто не слухає. Жах охопив тих гусарів і слуг, які ще живі, і вони прагнуть тільки одного – вирватися з оточення. Почалася панічна втеча. Один поперед одного вони тікають з поля бою. Втім порятунку вже нема.
– Це тобі не уруси, – сміються татари, – ті б так легко не здалися!
Під ротмістром вбили коня. Він насилу підвівся, і його тут же зарубали, бо поранений татарам в ясирі не потрібен.
Покінчивши з поляками, ординці почали зносити своїх вбитих, в тому числі Ділявера Айдарова і Батала Рахманова.
– Це ж треба, – перешіптуються прості воїни, – і мурза, і сотник загинули не від шаблі чи списа, а від стріл. Вони навіть не встигли схрестити шаблі з ляхами.
– Азіме, а стріли точно ляські?
– Ну, звичайно, а то чиї ж? Сам подивися.
Сотник Хаматов виїхав перед воїнами і гучно об’явив:
– Слухайте всі! Віднині наш мурза – Наіль Ширин! Слава Аллаху!
– Аллах акбар! – почувся звідусіль радісний гомін, воїни підтримали сотника, бо Ширин всім давно подобається більше, ніж будь-хто з роду Айдарових.
Коли ординці, набравши вдосталь ясиру і худоби, повернулися додому, великий кримський хан, дізнавшись про загибель Ділявера Айдарова, затвердив на посаді мурзи перекопського каймаканства Наіля Ширина і подарував йому родовий маєток Айдарових.
Несподівана звістка на смерть перелякала Гульнур Айдарову. До її слуху долітають насмішки вчорашніх підлеглих її чоловіка і сина. Жінка подивилась навколо і побачила лише зневажливі посмішки.
– Великий хан, – закричала Гульнур, яка не може повірити, що все в її житті і житті її роду раптом пішло шкереберть, і впала перед ханом на коліна, – за що ти так всіх нас так тяжко караєш?
Мурза Ширин відвернувся, щоб не бачити цієї жалюгідної картини, бо розуміє, що частково саме він є причиною тих бід, які тепер звалилися на плечі Айдарових. 
– А ти не знаєш, за що? Твій покійний чоловік і ваш син обіцяли виконати прохання самого султана і не зробили цього. І що, – з єхидною лагідністю запитав кримський хан, хоча насправді ледве стримує вибух люті, – по-твоєму, ніхто не винен і не повинен за це відповісти?
На обличчі жінки застигла біль від образ і приниження. Хан байдужим поглядом ковзнув по родині Айдарових, які стоять півколом біля стіни дому, повернувся до свого почету і розпорядився.
– Переселити їх в дальній улус в степовому Криму. Майно залишити мурзі Ширину. І потурнаків також. А ви всі, – глузливо звернувся хан до родини Айдарових, – радійте, що наші закони дозволяють поневолювати тільки не мусульман.
Гульнур голосно зойкнула і впала обличчям вниз. Хан з подивом подивився на жінку, бо не втямив, що коїться.
– Що це з нею? Прикидається, чи що? Гей, подивіться хто небудь.
Кілька слуг Айдарових підбігли до жінки, перевернули і виявили, що її вкусив величезний павук каракурт.
– Яка дивна доля, – вражено сказав кримський хан.
Після того, як великий кримський хан з усім почетом виїхали з маєтку, а всю рідню загиблого Ділявера Айдарова вивезли на величезних гарбах, Ширин став обходити своє нове володіння, щоб потішити своє марнославство.
Обійшовши всі приміщення і господарські будівлі новий мурза зрозумів, що з ласки кримського хана він раптом став дуже багатою людиною.
Ще він подумав, що для того, щоб убезпечити себе, треба якомога швидше позбутися сотника Тімерхана Хаматова, який бачив, що саме Наіль Ширин вбив колишнього мурзу. Дивись, і він може зробити те саме з ним.
Ширин подумав, кому можна довірити це діло, але з підлеглих він нікому не довіряє. Синами він ризикувати не хоче. Значить, треба переселити до себе в нове помістя свою рідню і вибрати когось із своїх братів чи племінників. Так доля сотника Хаматова була вирішена.
Ну, а поки що обачний мурза вирішив наблизити до себе Хаматова, осипати його подарунками, щоб в того не виникло ніякої підозри про справжнє відношення і наміри Ширина. Не знав мурза, що страх його марний, бо Хаматов не збирається зраджувати чи, тим більше, вбивати його.
Через тиждень після того, як Ширин увійшов у права в маєтку, він викликав до себе Хаматова.
– Тімерхане, тобі відомо, що покійний мурза Азамат Айдаров пообіцяв самому сонцеликому султану, що вб’є гяурського гетьмана Оришевського?
– Так, мурза, знаю, – вклонився сотник.
– І хоча Оришевський вже давно не гетьман, і я не давав нікому такої обіцянки, але, вважаю, що падишах правовірних був би радий дізнатися про загибель свого ворога. Як думаєш?
– Цілком згоден, мурза.
– Тому відбери десяток самих надійних воїнів, візьми всіх потурнаків – вони знають мову гяурів, зовні нічим від них не відрізняються, і їдьте в Ляхистан. Станете табором біля Гайсина і там чекатимете, поки Оришевський не відвідає Гайсин. А він обов’язково туди приїде, бо то його містечко. Покінчиш з ним – і я тебе озолочу.
– Дякую, мурза, – знову вклонився Хаматов.
Наступного дня невелика валка кримчаків і потурнаків відправилась в похід. Вже на першому привалі за межами Криму на них напали татари з роду Шириних. Хаматова і всіх його вояків і потурнаків вбили на місці.
Щоб ніхто в каймаканстві не впізнав коней чи зброю людей Хаматова, Ширини продали їх ногайцям. Потім повернулися до маєтку Наіля.
Через якийсь час від чумаків, які побували в Криму, на Січі довідалися про цю новину і Гардові з Коберниками.
– Слава тобі, боже, – тричі перехрестився Самійло і посміхнувся. – Більше нам з боку тих клятих Айдарових нічого не загрожує! Навіть не віриться!
– Боже милий, – посміхнувся Мирослав і теж побожно перехрестився, – як же добре – немає більше Тадеуша Острозького, немає Айдарових!
– З такого приводу і випити не гріх, – якось само собою вирвалося в Голоблі.
– А я кажу – гріх не випити, – жартує Самійло. – Накривай, Василю стіл, відмітимо це діло! Ми ж не на війні!
– Авжеж! Оце по-нашому, – зрадів Голобля. – Щоб було швидше – може хтось мені допоможе накрити стіл?
Визвалися допомогти Іванко, Мирослав, Олекса Чухліб і Петрик. Решта козаків сіли по лавах за стіл. Скоро перед козаками з’явилися ваганці з ковбасами і салом, гарячий куліш, варена риба.
– Ну, це просто свято якесь, – розглядаючи стіл, сказав Ілько Дігтяр.
– Так це і є свято, – відповів Малюта. – Ти тільки згадай, скільки разів нападали ті кляті Айдарови на Красне, Киселин, Кисляк. Скільки людей вбили, в рабство забрали, скільки хат спалили, скільки біди нам наробили.
– Правильно кажеш, Макар, – гаряче підтримав його Свирид Ружинський, – сьогодні свято не тільки в Гардових і Коберників, а в усіх кислячан.
– Пане Василю, – просить Петро Балабан, – неси вже ту оковиту, бо душа горить.
– Та несу вже, – відгукнувся Голобля.
Він став обходити козаків і наливати всім горілки. Собі налив останньому і одразу виголосив:
– Пропоную, браття, випити за те, щоб негоди, нещастя і лихо більше не чіпали наші родини. П’ю сам і всіх запрошую!
Кислячани з великим задоволенням випили з такої чудової нагоди.





Кінець 3 книги



                Гайсин
2024-2025 рр.