Нова надiя. Одним файлом

Невдалий день
Прийшла весна 1594 року. На Січі розпочався весняний попас козацького табуну. Одного дня курінний отаман Кисляківського куреня Михайло Кремінь викликав до себе Іванка Гардового.
– Синку, наші хлопці вже тиждень пасуть коней нашого куреня. Підбери десяток козаків і їдь, зміни їх. Через тиждень я пришлю інших.
– Іти пішки?
– Ні. Я залишив десяток коней біля Січі про всяк випадок, а повернуться ті, хто зараз пасе коней, тут знову буде десяток. Голоблю з собою не бери, він, як не як, кашовар, нехай годує людей.
– Добре, батьку.
– Їжі із собою візьміть на тиждень.
Іванко відібрав дев’ятьох запорожців, в тому числі Мирослава Коберника, Петрика Сомика і Лавріна Чуба. Вони вже під’їжджали до місця, де кислячани пасли коней, коли в Іванка зародилась якась лиха підозра – не чути нічого. За серце почала хапати тривога.
Вони піднялись на невисокий пагорб і з нього побачили вбитих стрілами козаків. Вдалині видно ординців, які женуть перед собою козацьких коней.
– Боже правий! Татари захопили наших коней! – сторопів Лаврін.
– Нікому й на думку не спадало, що татари можуть так близько підібратися до Січі! – сказав Малюта.
– Швидко ми забули чим закінчилася історія Томаківської Січі, – похмуро мовив Мирослав.
Іванко обернувся і подивився на Петрика.
– Я з вами, – благально подивився Петрик на Іванка.
Тоді той повернувся до Чуба і наказав:
– Лавріне, негайно скачи на Січ. Доповіси курінному, що татари вбили наших козаків, а коней забрали. Скажеш, ми постараємося їх обігнати і підпалити перед ними степ, щоб вони не могли пройти на Крим. Одним словом, затримаємо кримчаків, як зможем. Нехай організує погоню, може, вдасться відбити коней.
– Може, нехай хтось інший скаче?
– Лавріне, скачи, не гай часу. І храни тебе бог! – перехрестив Іванко Чуба в дорогу. – Не гай час!
Чуб помчав вскач, намагаючись добратися до Січі якомога швидше. Кремінь, почувши таку новину, одразу побіг до кошового отамана. Той виділив йому тисячу кінних запорожців, які на чолі з Кременем помчали наздоганяти ординців.
 Іванко із своїми козаками як раз вчасно підпалили степ, не дали татарам відступити. Поки ординці чекали, як догорить трава, підоспіли запорожці.
Низовики врізались в лаву ворожих вершників, але ті бою не прийняли. Вони прийшли грабувати, а не воювати, тому гинути вони не збираються.
Татари не витримали несподіваного навального натиску, кинули козацьких коней і відступили. Іванко з козаками не встигли від’їхати на безпечну відстань. Трава догоріла, і татари побачили низовиків. З радісними криками вони помчали до козаків
Запорожці пришпорили коней і спробували відірватись від ординців. Аж раптом перед ними стала непереборна перешкода. Зазвичай невелика степова річка стала повноводною, широкою і глибокою з-за снігу, який розтанув. Ревуча весняна вода заглушує всі звуки.
Козаки вражено мовчать. Складність становища полягає в тому, що течія напрочуд сильна, а вода дуже холодна. В ній видно навіть шматки льоду. Коні заходити в воду відмовились. Здається, порятунку немає. Але здаватися ніхто з козаків не бажає.
– Якщо залишимося тут, то або загинемо або потрапимо в рабство, – розсудливо мовив Іванко. – Якщо спробуємо переплисти річку – або загинемо, або виживимо.
– Не поспішай.  Сім разів відміряй, а один раз відріж, – сказав Мирослав. – Увійти в бурхливу, холодну річку – це відчайдушний крок.
– Тут лишатися – однаково смерть. У гіршім випадку – полон. Треба плисти через річку, – промовив Петрик. – Так принаймні є шанс вціліти.
– Іншого шляху в нас немає, – додав Олекса Чухліб.
– Який невдалий день, – зітхнув Свирид Ружинський.
Іванко завмер, гарячково думаючи над тим, як спасти людей і самому врятуватись. Треба на щось зважитись.
– Іванку, із зброєю не перепливемо, – знову сказав Мирослав.
– Доведеться покинути її тут. Цілься! – гукнув Іванко. – Плі!
Козаки вистрелили по ординцям, але тих залп із дев’ятьох мушкетів не зупинив. Часу на роздуми вже не було, а низовики все ще безпорадно топчуться на березі.
Іванко, бачачи, що козаки все ще вагаються, кинув мушкет, спис, торби з кулями, порохом, перехрестився і першим увійшов в крижану воду, але він ніби не помічає холоду.
Козацькі коні кидаються по берегу, залишившись без господарів. Великого зусилля коштувало запорожцям триматися на воді і плисти до рятівного берега. Чується гучне сопіння Петрика.
Коні кримчаків зупинили свій біг на березі річки. Заходити у стрімку течію татарські коні теж не захотіли. Козаки пливуть, супроводжувані отетерілими поглядами кримчаків. Сотник Батал Рахманов довго дивився на запорожців, ніби вперше побачив.
– У, шайтани, а не люди, – вимовив він нарешті.
Іванко виліз на бажаний протилежний берег, озирнувся і побачив, що татари готові стріляти з луків.
– Не підводьтесь, браття, бо ординці постріляють нас з луків! Плазуємо в очерети! – наказав він.
Один з татар сказав сотнику Рахманову:
– Степ не вибачає слабкості, він сам вб’є цих невірних.
Ординці люто зиркають на протилежний берег. На подив в живих залишилися всі козаки. Іванко напружено стежить за ординцями. Через деякий час вони поїхали своєю дорогою, залишивши низовиків в спокої.
– Куди ми тепер? – запитав Мартин Паталаха.
– Поки нікуди. Татари теж думають, що ми якомога швидше заберемось звідси, а ми залишимось тут. Роздягайтесь, треба викрутити одяг. Поки день, хоч трохи підсушимо його, бо ночі ще дуже холодні, – сказав Іванко.
Козаки скинули мокрий одяг, чоботи, і почали викручувати його. Потім розклали його сушитися на очеретах. Дме вітерець, тож є надія, що одяг встигне до ночі висохнути.
– Чи є в когось чим можна розвести багаття? – запитав Іванко.
Але в козаків мало що залишилось. Із зброї у кожного тільки шабля і ніж. Розпалити вогонь нічим.
– Що в кого є з їжі? – знову запитав Іванко.
Але й їжі ніякої ні в кого немає. З посуду також нічого немає, тільки баклага з водою в Петрика вціліла.
– Отакої, – підсумував Іванко. – І взяти ніде, бо навколо дикі, незаселені місця. Доведеться поголодувати.
– І померзнути, – зіщулився від холодного, пронизливого вітру Петрик.
– Може заночуємо прямо тут? Збудуємо куріні з очерету, поки час дозволяє? – запропонував Мирослав.
– А може підемо вздовж берега? – спитав Петрик. – Якщо що, очерету скрізь вистачає, встигнемо збудувати сякий-такий курінь.
Так і вирішили. Як не дивно, одяг на вітру і весняному сонці висох, козаки вдягнулися і пішли по берегу на північ в бік Січі. Мирослав, який йде перший, піднявся на пагорб і миттю присів. За пагорбом пасеться величезний табун, який охороняють піші й кінні татари.
Вартові сторожко дивляться по боках. Кримчаки поставили п’ять повстяних юрт полу круглої форми.
– Ну що, – промовив Мирослав, – вдень повз них непоміченими не пройдеш. Доведеться чекати глибокої ночі.
– Схоже на те, – погодився Іванко. – Але нам потрібно буде зазирнути в юрти татар. В першу чергу візьмемо луки із стрілами, в другу – їжу і посуд.
– Думаю, ковдри нам теж зайвими не будуть, – додав Петрик.
– Ну що ж, я почергую, а ви можете відпочити, – сказав Іванко.
Запорожці наламали очерету і повкладалися на ньому спати. Іванко заліг на вершині пагорба і уважно розглядає все навкруги. Мирослав прокинувся приблизно опівночі і змінив Іванка на посту.
– Брате, можна спитати, – запитав Мирослав Іванка, – а про що ти думав там на березі перед тим, як кинутися у воду?
– Та, – завагався Іванко, але все таки відповів, – подумав що не судилося мені зазнати кохання.
Після цих слів він вклався зручніше і одразу заснув. Мирослав збудив козаків глибокою ніччю. Запорожці почали пробиратися до юрт, але між них ходить вартовий.
– І не спиться ж йому, – зітхнув Петрик.
– Татари горілки не п’ють, тому вартують добре, – хмикнув Макар Малюта.
– Давайте знімемо вартового? Я сам впораюсь! – запропонував Петрик.
– Ні, – відмовив Іванко. – Татари одразу здогадаються, що ми тут, і почнуть нас шукати. І знайдуть. Треба підійти тихо.
– Все одно ж помітять, що в них пропали зброя і харчі?
– Це буде тільки вранці. Робимо все тихо.
Козакам вдалося непомітно пробратися в юрти, в яких сплять кримчаки. Кожний виніс звідти те, що зміг. Хлопці відповзли подалі від юрт і підвелися на ноги.
– Що тепер? – запитав Мирослав.
– Було би добре розжитися на коні. Верхи воно краще, ніж пішки, – відповів Іванко.
Але тут на запорожців чекала невдача. Татарські коні сполошилися і побудили варту. Кримчаки не зрозуміли, що відбувається, але відігнали табун далі на південь. Козаки так і залишилися без коней.
– Як розвидніться нас почуть шукати. Пропоную йти у степ на схід звідси. Там багато байраків, я вдень бачив, – мовив Іванко.
Поки вони дійшли до байраків вже і розвиднилося. Обидва береги річки вкриті густим туманом. Татари почали пошуки нічних крадіїв, але швидко покинули це діло. Вони почали збирати юрти, але це займає досить багато часу.
– Що в кого є з їжі? – запитав Іванко. – Думаю, можна вже і поїсти
Виявилось, що є кумис, сухе молоко, горіхи, сирова баранина і конина. Кумис у великому шкіряному бурдюку.
– А я сподівався, що в ньому вода, – спересердя сказав Мирослав. – І вогонь не розвести, от біда.
Із зброї взяли півтора десятки луків і два десятки колчанів із стрілами, а ще дев’ять щитів.
– Пити хочеться, а до річки не підійти, – мовив Петрик.
– То облизуй росу з шабель, щитів. Он кілька щитів оббиті залізом. Або пий кумис.
– Та ну його, він же солоний, – бридливо скривився Петрик. – Від нього тільки ще більше пити хочеться.
– Подивіться яка хмара насувається. Точно буде дощ, – мовив Мирослав. – Треба терміново будувати курінь.
Але в байраках немає ніякого матеріалу для того, щоб збудувати бодай якийсь курінь. А дощ пішов сильний, холодний та ще й з градом. Козаки схопили татарські щити, що допомогло захиститися від граду.
Косий дощ йшов довго, і запорожці промокли наскрізь. Нарешті злива закінчилася.
– Сушитися немає як. Викрутимо одяг і підемо далі.
Вони їли на ходу горіхи і йшли, зігріваючись тим що рухаються. Йшли півдня і раптом побачили вдалині гай.
– Мені здається, чи там щось біліє? – запитав Петрик.
– Не здається, то берези! – зрадів Іванко. – Чудово!
– І що в цьому чудового? – поцікавився Ілько Дігтяр.
– Як що? Назбираємо березового соку і поп’ємо! Обстежте гай, де краще влаштувати табір?
Іванко побачив на одному з дерев старий гриб-трутовик і збив його. Він поклав його собі за пазуху, щоб той просох від тепла тіла. А ще нарвав сухої трави і також поклав за пазуху, щоб сіно ще більше просохло.
Козаки швидко наламали гілок і збудували каркаси для куренів. Потім зрізали широкі смуги березової берести для даху куреня. Поверх берести вкрили дах великими шматками зеленого моху.
Щоб спати було не так твердо – насипали м’якої землі. Шкіри, які взяли в татар, поклали як постіль на гілки, кору і сухі бур’яни, бо листя на деревах ще немає.
– Ще б вогонь розвести, – зітхнув хтось з козаків.
– Сподіваюсь, буде й вогонь, – посміхнувся Іванко.
Він наламав з дерев сухих гілочок, потім вийняв з-за пазухи сухий гриб трутовик і почав терти його об гостру дошку. Коли з’явилися іскри, козак підклав сухого сіна, і вогонь розгорівся. Поверх трави козак поклав березову бересту, а згодом тонкі дровця.
– Тепер не замерзнемо, одяг просушимо, і м’ясо приготуємо!
Мирослав теж наломив з дерев сухих гілок, за ним принесли дрова й інші козаки. Петрик приніс великий плаский камінь, який побачив раніше, і почав на ньому жарити баранину, щоб не чекати поки з’являться вуглинки, щоб м’ясо запекти.
Доки побудували курінь і приготували м’ясо, Мирослав набрав в баклаги березового соку. Украй зголоднілі запорожці з апетитом накинулися на їжу, бо не їли, не рахуючи горіхів, цілу добу. Одне погано – м’ясо не солоне.
– А хто ніс сіль? – запитав Іванко.
– Вся сіль була в Лавріна, – згадав Малюта.
– Наука нам на майбутнє – не можна, щоб сіль несла одна людина. Треба її запаси ділити на кілька чоловіків. Особливо, коли діємо малими групами.
– Це правильно. В розвідці дрібниць не буває, – додав Мирослав.
Після їжі ще з більшим задоволенням кислячани попили березового соку. Поки вечеряли – споночіло. Спати лягли ситими, задоволеними і в сухому одязі.
Іванко проспав довше всіх. Поки він прокинувся козаки встигли вполювати з луків диких качок і запекти їх в глині. Мирослав знайшов велику баюру з водою, вимив бурдюк і закип’ятив в ньому воду гарячим камінням.
Коли після сніданку воду випили, він ще раз набрав і закип’ятив воду, щоб її очистити. Коли вода вистигла, її розлили по баклажкам, які козаки позаминулої ночі взяли в татар.
– Тепер нам би ще розжитися на коней, – мрійливо сказав Петрик.
– Ну, це як бог дасть, – відповів йому Мартин Паталаха.
Іванко подивився на запорожців і зрозумів, що їх бойова дружба за час цієї пригоди ще більше зміцніла.
Козаки зібралися і гаєм пішли на північ. Коли гай закінчився, Мирослав запитав в Іванка:
– А якщо далі нам дерева більше не трапляться?
– Що ти пропонуєш?
– Прихопити із собою в’язанки дров, або приготувати ту конину, що в нас є, і взяти з собою вже готове м’ясо.
– О! – вигукнув Петрик. – Тут є озеро! Мабуть і риба в ньому водиться!
– Добре, – прийняв рішення Іванко. – Затримаємося тут.
Козаки розставили навкруги сильця і пастки на птицю і дрібного звіра. Петрик біля берега шаблею проштрикнув спочатку великого коропа, а потім білого амура. Він на дереві загострив два сухі сучки і повісив на них випатрану і промиту велику рибу.
Іванко тим часом знову здобув вогонь за допомогою гриба-трутовика і сухої дошки. Рибу запекли на паличках, увіткнутих в землю біля багаття, а конину на вуглях. Рибу одразу і з’їли, а конину відклали, щоб взяти її із собою в дорогу.
Наступного дня вони зустріли кінний козацький дозор. У запорожців із собою є запасні коні, тож кислячани верхи повернулись на Січ.


Слава козацька
Звечора додому приїхав Мирослав. Радості в домашніх немає меж. Спати лягли пізно, але і Оріяна, і її чоловік піднялися рано. Ще до сніданку Мирослав запитав в дружини, що йому робити, поки він вдома.
– Знаєш, милий, в цьому році видався напрочуд хороший урожай груш і слив. А наша сушарка завалилася. Твій батько не здужає, то, може, ти зробиш нову?
– Нову? – здивувався Мирослав. – Я думав, можна полагодити стару?
– Вона маленька. Думаю, краще, якщо ти зробиш більшу.
– Добре, кохана, зроблю нову і більшу, – посміхнувся чоловік.
Після сніданку Мирослав взяв заступ і пішов розкопувати стару сушарку, яка завалилася, щоб на її місті викопати нову. Коли встали Роман і Руслан, вони одразу запитали неньку:
– Мамо, а де тато?
– Він в садку за хатою.
Діти побігли до батька. Там за тином вони побачили сільських хлопчиків і серед них свого кращого друга Климка Вараву.
– Добрий день, дядьку Мирославе, – першим привітався Климко.
– Добрий день, хлоп’ята. Ви до Романа і Руслана?
– Та ні, ми до вас.
– До мене? – здивувався Мирослав, вирівнявся, і сперся на заступ. – Слухаю.
– Дядьку Мирославе, ви ж козак? Можете розказати нам якісь цікаві історії з життя запорожців? Особливо, як вони вигадають щось таке, чого вороги не очікують?
– Звісно, можу, – посміхнувся козак, – ідіть сюди.
Діти тепло привіталися з Романом і Русланом, потім сіли в затінку кружком під старою черешнею, і приготувалися слухати.
– Думаю, про вигадки Іванка Гардового вам розповідати не треба, ви про це і так не раз чули, правда?
– Правда, – серйозно відповів Яцько, – дядьку Мирославе, а звідки в Іванка Гардового такий бойовий хист?
– Бачите, коли в козака народжується син, його батько насипає йому в купіль пороху, щоб той був хоробрий, твердий, винахідливий.
– То ви Роману і Руслану теж в купіль порох сипали?
– Я – ні. Мій батько – стельмах, і я, коли народилися мої сини, був стельмахом. Тому я їм пороху в купіль не сипав.
– Зрозуміло. Розкажіть нам про козаків те, чого ми ще не знаємо.
– Ну, то слухайте, діти. Вирішили одного разу запорожці захопити турецьку фортецю Очаків. Але всім було добре відомо, що фортеця та майже неприступна. Тому козаки заховали зброю на чумацьких мажах, під різними товарами, а самі переодяглися в чумаків.
– Ото молодці! – не стримався Климко. – Я би до такого не додумався!
– Увечері під’їхали до воріт фортеці, більшість козаків поховалися на возах під шкурами. Бусурмани нічого не запідозрили і пустили чумаків до міста. Вночі, коли османи міцно спали, запорожці вибралися з-під шкур, взяли зброю і напали та турок. Першим ділом відчинили ворота, щоб інші козаки змогли увійти до міста.
Роман, який вже чув цю історію, нарвав стиглих, духмяних груш і пригостив всіх хлопчиків. 
– Невдовзі місто вже палало. Поки турки зрозуміли, що коїться, ми встигли звільнити більшість невільників, і вони також одразу взялись за зброю. Ми тоді захопили багаті трофеї, а ще гармати.
– А турок не здивувала наявність серед чумаків досить великої кількості дужих чоловіків? – запитав Климко.
– Ні. Купці не їздять без надійної охорони.
Хлопчики перезирнулися, бо цього не знали.
– А ще було, одного разу турецькі галери, які переслідували запорожців, що поверталися з Козацького (Чорного) моря з визволеними невільниками та чималим скарбом, вдерлися аж до Великого Лугу.
– Ого! Що й таке буває? – вражено запитав Климко.
– Один раз було. Але серед великої кількості островів, рукавів річок, османи загубили козацькі човни, які втекли різними протоками. Розгублені османи заплуталися і не змогли не тільки козаків, але й виходу із «зачарованого» місця. Козаки ж непомітно наблизились до їх галер і відкрили шалений вогонь, потопили багато галер.
– Налякали турків? – зрадів і голосно вигукнув Климко. – Я впевнений, що вони більше ніколи не наважаться переслідувати запорожців Дніпром!
– Тихше-но, – перебив його Роман. – Не заважай слухати.
– У відкритому морі козаки ще здалеку першими помічають великі турецькі кораблі, які мають високі щогли і вітрила. Маленькі ж запорозькі струги помітити здалеку набагато важче. Завдяки цьому козаки майже завжди мають можливість підготуватися до атаки і напасти на турків несподівано для них.
Біля тину під чорною черешнею зупинились сусіди Коберників Блажко Бажан і Серафим Левицький, і теж стали слухати розповідь Мирослава. 
– Найчастіше козаки наближаються до турецьких галер надвечір з боку сонця, відблиск якого надійно захищає наші човни від очей ворога. А коли настає темрява, наші човни нечутно підходять до бортів галер, обступають їх з усіх боків і чіпляють гаками.
До сусідів приєднався батюшка отець Зосима який з задоволенням слухає козака, хоча й сам міг би розповісти щось подібне.
– Поки одні козаки обстрілюють турків, інші – забираються на галери. Вони визволяють невільників, які одразу ж приєднуються до бою. Раптовість нападу майже завжди забезпечують нам перемогу.
– Бо в рукопашному бою немає рівних нашим неперевершеним воїнам – запорізьким козакам, – з захватом промовив Роман.
– Так, синку, це правда.
– Тату, а якщо морський бій відбувається вдень? Буває ж таке?
– Звісно, синку. Тоді на деякі галери козаки закидають залізні гаки і по міцним мотузкам забираються на ворожі судна. Інші галери вимазуємо дьогтем і підпалюємо. Деяким галерам прорубуємо днище, і так топимо їх.
По обличчям хлопчаків і їх очам, що світяться, видно, що вони уявляють себе козаками, які під звуки козацьких барабанів – литаврів, деруться на турецькі галери з гострими шаблями в руках і завзято рубають поганців. 
– Думаю, хлопчики, всі ці подвиги – тільки початок. Я впевнений, ми можем дійти і взяти навіть Стамбул, по-старому – Царгород – столицю Османської імперії. І ви це все побачите або почуєте про це. Над усім світом загримить слава Запоріжжя! Де козак, там і слава! Тому в деяких битвах навіть без надії на перемогу, запорожці б’ються до кінця, аби не затоптали козацьку славу в болото.
– А чому хати, в яких запорожці живуть на Січі, називаються куренями?
– Бо в них я піч, яка куріться.
– А Січ це місто?
– Ні, це військова фортеця.
– Дядьку Мирославе, а ви знаєте легенду про чуб козака?
– Хочете сказати, що ви її ні разу не чули? – не повірив Мирослав.
– А таки не чули. Розкажіть, будь ласка!
– Козацький чуб та вуса є символом відваги, мужності, готовності померти в бою. Чуб, який ще називають оселедець, чуприна, є відзнакою приналежності до лицарського стану. Тільки після посвяти в козаки, тобто, першого бою, морського походу, випробувань, можна вистригти собі чуба. Носять чуба завжди, закрутивши за ліве вухо.
– Джури, боягузи, селяни не можуть носити таку зачіску, а для козака обрізання чуба вважається ганьбою, – голосно додав батюшка.
– За легендою, чуба козаки відрощують не просто так. Саме за оселедця Господь, змилостившись, може витягти козака з пекельного вогню чи забрати на небеса з бою:
– Питалися в козака: «Що то за причина,
Що у вас гола голова, а зверху чуприна?»
«А причина то така: як на війні згину,
Мене ангел понесе в небо за чуприну».
– А чому козаки потрапляють до пекла? – здивувався Климко.
– Бо козаки вважають себе надто грішними щоби попасти до раю. А ще я чув, що зачіска «оселедець» символізує «промінь сонця».
– Дякую, дядьку Мирославе, дуже цікаво!
Оріяна приготувала в кабиці – літній кухні, щоб уникнути в хаті духоти й мух, обід. Коли жінка прийшла гукати дітей їсти, вона побачили, що мало що зроблено. Вона розгубилась і навіть трошки розстроїлась.
– Мирославе, ну ти ж доросла людина, – прикро засмутилась і з докором дивлячись на чоловіка, сказала вона. – Я думала, ти працюєш, а тут ще й кіт не валявся. Зроби діло, а тоді вже розважай дітей байками.
– Ніякі це не байки, люба, – не погодився Мирослав. – Це все бувальщини, щира правда. А сушарку я зроблю, не сумнівайся.
– А ми дядьку допоможемо, – завірив Климко. – І швидше буде.
І діти тут же, озброївшись лопатами, мотиками, охоче стали допомагати Мирославу. Батюшка повагом попрямував по вулиці, за ним пішли і сусіди.
Мирослав разом з дітьми хутенько впорались з роботою, і до вечора нова сушарка була готова. Оріяна залишилася нею дуже задоволеною.
– Ще раз дякуємо вам, дядьку Мирославе за цікаву розповідь, – вклонився Климко, прямо як дорослий.
– І вам спасибі за допомогу, без вас я б так швидко не впорався!
– А що, хлопці, – запитав Климко, – може, пограємо в горидуба? Чи в гуси?
– А хочете, я дам вам колесо від воза? – запитав Мирослав, почувши слова Климка. – Будете бігати з ним по вулиці?
– Хочемо! Дякуємо, дядьку Мирославе!
І забруднені та спітнілі діти з захватом і лементом почали бігати з колесом вулицями Кисляка, викликаючи посмішки в односельців. Коли вже сутеніло, діти розбіглися по домівках, повернулись додому і Роман з Русланом.
Мирослав відірвався від своїх справ, пригорнув до себе синів і тепло сказав:
– Хороші у вас приятелі.
– І ми в них хороші, – розсміявся Роман.
Побачивши, що діти вже вдома, до них поспішила й Оріяна.
– Синку, а про що ви з Климком сперечалися? – пригадав батько.
– Тату, а ти звідки знаєш?
– Як не знати, коли ви лементували на всю вулицю?
– Климко розповідав прекумедні небилиці. Каже, що пожежу, яка розпочалася від грози, можна гасити тільки квасом, пивом, молоком та яйцями, а водою – не можна. Хіба це може бути правдою?
– Так, синку. Мене старі люди теж так вчили.
– Дивина, та й годі. Значить, Климко був правий? То таку пожежу загасити не можна? Хіба що пожежа почнеться в пивному шинку?
– Мабуть, – усміхнувся батько.
В цей час в хаті Гардових точиться бесіда.
– Після того, як султан Мурад ІІІ закінчив війну з Персією, він повернув свій погляд в бік Європи. Але у січні 1595 року Мурад ІІІ помер і його місце зайняв Мехмед ІІІ, – розповідає Іванко.
– Мехмед ІІІ? Це той самий, який вступив на престол і відразу ж, по прибуттю в палац Топкани наказав стратити 19 своїх молодших братів за законом Фатіха, побоюючись змови з їхнього боку? – Він самий. Його братам сказали, що їх ведуть на обрізання, а насправді їх усіх задушили. Цей же страх став причиною введення Мехмедом ІІІ згубного звичаю не давати шехзаде тобто принців брати участь в управлінні державою за життя батька, як це завжди робилося до нього, а тримати їх на території султанського палацу.
– Які в них дикі закони.
– Я чув, Папа Клемент VIII відіслав до запорожців свого посланця – хорватського священника Комуловича з великою сумою грошей. Але той Комулович нібито не зміг знайти дорогу до Запорізької Січі. Смішно! – сказав Блажко Бажан.
– Цікаво знати, де його носило? – розсміявся Василь Голобля.
– Невідомо де він блукав, але до Ватикану він точно повернувся ні з чим. Імператор Рудольф II також відправив на Січ свого дипломата – Еріха Лясоту. Він влітку цього року прибув у Січ.
– Пам’ятаю, ми тоді отримали в дар від нього ознаки імператорської влади: корогви та срібні труби, а також своєрідний аванс – 8 тисяч злотих, – сказав Малюта.
Запорізька вольниця якраз стає на ноги. У Січ стікається маса народу. Всю цю масу називають сіромою. Сірома прагне швидкої поживи, але одночасно палає ненавистю до польської шляхти. Січовій старшині стало досить важко керувати різношерстою масою.
Для того щоб тримати військо в постійному тонусі потрібна стабільна війна. І якраз нібито вчасно підвернувся імператорський посланець із своїми дарунками.
Запорожці прийняли дарунки, але, попередньо, не погодились на умови імператора, мотивуючи це відсутністю будь яких гарантій у майбутній війні, бо їм не хотілося бути звичайним гарматним м’ясом, та невеликою сумою платні.
– В той же час на Січі був посланець і від московського царя, який також привіз велику суму грошей та прохання від царя виступити війною проти татар.
– Запорізьке військо зайняло вичікувальну позицію, їм не дуже хотілося іти проти армії Османської Порти самостійно, а виходило саме так. Потрібна була підтримка.
– Крім того запорожці ще добре пам’ятають часи повстання Косинського, яке відбулося в попередні роки та показало, що шлях до панських скарбниць може бути значно коротшим і простішим, ніж до кримських та турецьких.
Запорізьке військо схилялось до думки, що краще напасти на кримські поселення, а не йти у Волощину, куди запрошував їх імператорський посланець. В цьому випадку вони б звільнили своїх бранців і не дали ординцям здійснити напад на Річ Посполиту.


Один в степу
Петрик Сомик з двадцятьма запорожцями виїхав з Січі в степ для збору дикого меду.  На возах вони везуть діжки. Оскільки в степу доріг немає, їде козацька валка повільно.
Степова широчінь викликає в козаків щирий захват. Їх оточує справжнє буйнотрав’я. Тут тобі курай, буркун, ковила, катран, чорнобиль, тирса, голубі петрові батоги. Всього і не перерахуєш.
– Дивіться, – промовив Василь Голобля і вказав рукою на південь, – туман.
– За таким туманом дивись, чого доброго, татари можуть непомітно підібратися до нас, – сказав Лаврін Чуб, підвівшись в стременах, – давайте, виїдемо на той пагорб і звідти подивимось, що за ним робиться?
З ним всі погодилися і кілька козаків поскакали наверх. Петрик про себе відмітив, що праворуч від цього пагорба є ще один, трохи нижчий.
Боковий вітер такий сильний, що забиває дихання. Крім цього, за ним погано чути. Тому, коли козаки виїхали на пагорб, вони несподівано зіткнулись з кримчаками. Тільки тих в рази більше, ніж запорожців. Всіх за туманом не видно, але ординців ніяк не менше сотні.
– Алла! – закричали татари і першими схопились за зброю.
Ординці почали свистіти і вити, щоб налякати козаків. Від їхніх криків лемент піднявся страшний.
Вони почали стріляти з луків, і одним з перших пострілів вбили коня під Петриком. Козак встиг зіскочити з коня і не травмувався. До нього підскочив татарський вершник і замахнувся шаблею.
Загриміли постріли з козацьких мушкетів і пістолів, залунали крики болю поранених ординців.
Тут з туману вискочили кілька татарських вершників, і один з них збив конем того татарина, який збирався зарубати Петрика. Обидва ординці впали разом з конями. Петрик підскочив і зарубав обох. Він хотів взяти якогось з татарських коней, але ті втекли.
– Відходимо, братці! – голосно гукає Василь Голобля.
– Забираємось звідси, – кричить Лаврін Чуб.
Тоді Петрик вирішив відійти в бік і видертися на сусідній пагорб. Насамперед він зняв із сідла свого вбитого коня сакви і швидко пішов до пагорба. Почувши, що до нього скачуть нові вершники, козак швидко ліг на землю і прикинувся мертвим.
Він завмер, зачаїв подих, не подаючи ніяких ознак життя. Кримчаки проскакали повз нього, не зупиняючись.
Петрику, не зважаючи на густий туман, вдалося швидко вирватися і піднятися на сусідній пагорб. Побачивши невелику баюру, вимиту дощами, хлопець наломив сухої нехворощі і вкрив нею рівчак. Потім заліз в нього і сховався.
Тепер, навіть якщо туман розвіється, козака навряд чи хто помітить навіть з відстані кількох кроків. Хлопець став прислухатися. Звуки бою й голоси віддаляються. Але козак вирішив, що треба перечекати і поки що із схованки не вилазити.
Хлопець порадів, що знайшов цій рівчак, бо знає, що не можна спати під палючим сонцем, бо і сон важкий, і прокидатися важко. І свитину, щоб захиститись від сонця, не натягнеш, бо помітять.
Петрик не помітив, як заснув. Прокинувся він тільки тоді, коли виспався. Сонце вже добряче припікає, від туману і сліду не залишилося. Хлопцю так жарко, що він аж спітнів. Він обережно визирнув із баюри і почав озиратися. Навколо, скільки сягає око, нікого немає.
Хлопець виліз із своєї схованки і першим ділом попив води з баклаги. Порадів з того, що в нього дві баклажки з водою. Потім дістав з торби сухаря і почав його жувати. Коли доїв його, знову зробив кілька ковтків води.
Після цього пішов на місце бою в надії знайти щось корисне для себе. Люба абищиця зараз може стати йому корисною. Спочатку йому нічого не попадалося, але згодом він знайшов цілий лук і назбирав 80 стріл. Колчан в нього є свій.
Тепер козак почуває себе значно впевненіше і спокійніше.
Ще він знайшов дві криві татарські шаблі і взяв їх, хоча вони йому не потрібні. Він поклав їх до своєї схованки, туди ж поклав торбу з кулями, бо мушкета втратив, а без нього кулі – зайвий тягар. При собі він залишив лише кулелійку – форму для відливання куль. А ще турячий ріг з порохом.
Козак вже збирався вирушити в путь, коли відчув, що під ногами стугонить земля. Очікувати тут великий кінний загін запорожців навряд чи можна, тому Петрик знову заховався у свій сховок. І як раз вчасно, бо з півдня насувається орда – не менше 8 тисяч аскерів.
Їх ватаги верхи піднялись на той пагорб, що вище, і почали оглядати околиці. Петрик подумки помолився, подякував богу, що не встиг вийти в путь, інакше його б вже неодмінно помітили і полонили, а в рабство козак не хоче. Краще вже загинути.
Невдовзі орда поїхала своєю дорогою, а Петрик все ще не спішить вилазити із своєї криївки. Його непокоїть думка, може, слідом за ордою скачуть якісь вояки, гонці, які відстали чи наздоганяють військо?
Так непомітно добіг цей день до кінця, тож Петрику нічого не залишається, як заночувати у своїй схованці. Він заготовив високої сухої ковили і намостив собі постіль. Спати тепер буде м’яко і тепло. На вечерю хлопець з’їв два сухарі і попив води.
Спочатку було навіть жарко, козак подумував навіть розкрити дах своєї схованки але так і заснув. Зате вночі, коли стало прохолодно, він не замерз. За ніч козак виспався, відпочив і набрався сил.
Лишатися на пагорбі небезпечно, але вириватися зараз в дорогу ще небезпечніше. Вдень почалось те, чого він остерігався вчора – повз пагорб, на якому він влаштувався, в різні боки час від часу скачуть поодинокі татарські вершники, або й по кілька воїнів одразу.
В таких умовах вирушати в дорогу – справжнє самогубство, тому хлопець вирішив іти по ночам. Весь наступний день він провів на вершині пагорба, ховаючись кожного разу при виді хмари пилу чи непевних звуках. Потрохи густішають сутінки.
Як стемніло, козак помолився і вирушив в дорогу. Іти легко, бо денна спека спадає, поклажа в нього не дуже важка. Світить повний місяць, тож іти не важко. В сутінках все видається непевним і химерним, тому юнак не дуже поспішає.
– Хоч з погодою повезло, – сам собі сказав Петрик.
Козак йшов усю ніч. Вже коли благословлялося на світ, він піднявся на пагорб, за яким в низині стоять сухі кущі верболозів і очеретів. Колись тут було озеро, але тепер тут води немає. Навіть кущі висохли.
Оскільки день треба якось пережити і десь переховатись, козак вирішив збудувати курінь. На дощ не показує, тож курінь потрібен тільки для того, щоб сховатися від злого ока і пекучого сонця. Наближається ранок, степ оживає, прокидаються і починають співати птахи.
Він швидко спустився вниз і почав оглядати зарості верболозу, які тягнуться на не одну сотню сажнів. В одному місці він знайшов прогалину в суцільних кущах, досить велику, доста таку, що можна лягти.
Не гаючись Петрик накрив прогалину десятком довгих гілок, потім очеретом і зверху – сухими гілками. Після цього нарізав очерету і зробив підстилку, щоб було м’яко лежати. Вже після цього нарубав гілок верболозу і закрив вхід. Його курінь не видно навіть зблизька.
Тільки-но хлопець вклався всередині, закривши вхід гілками, як на пагорб виїхала сотня вершників. Козак подивився в щілину в задній стіні куреня і побачив, що це кримські татари. Командує ними знайомий Петрику сотник Батал Рахманов.
– Добре огляньте, що там? – наказав сотник Айдарова.
– Нічого і нікого. Води також немає.
– У, шайтан, – сердито вигукнув Рахманов, – так, дивись, коні почнуть падати. За мною! Рушили!
Коли татари поскакали далі, Петрик обережно почав оглядати зарості. В одному місці він побачив на кущах зелені листки, а в коріннях земля була темною, вологою. Козак викопав глибоку яму, вибрав землю і пішов до свого куреню.
Після опівдня він прийшов до викопаної ним ями. Вона вже повна чистої води, яка відстоялась. Петрик напився, набрав обидві баклаги, вмився і задоволений повернувся до куреня.
Вночі він з певним жалем покинув свій затишний, безпечний курінь, знову набрав води і пішов далі в північному напрямі. Баклаги з прохолодною водою приємно холодять йому спину.
Під ранок хлопець помітив, що місцевість змінилась. Тепер замість рівного, як стіл, степу, де лише де не де зустрічаються пагорби, тепер є лісочки, гаї, степові балки, яри й байраки. Петрик зітхнув із полегшенням, бо тут є де сховатись і розвести вогонь.
Треба лишень вполювати якусь дичину і ситно поїсти, бо сухарі хоч і тамують голод, але сил дають небагато. Та й вони потроху закінчуються. Отож першочергове завдання – полювання. Петрик визначився з місцем зупинки – це глибокий яр, порослий терном.
Знявши торбу, шаблю, колчан із стрілами, свитку, хлопець приготував лук, кілька стріл і пішов вверх по яру. Там він несподівано побачив велику баюру, в якій пливають дикі качки і гуси. Петрик подумав і застрелив дві гуски.
Забравши їх, він повернувся до місця своєї денної стоянки. Там він оббілував і випатрав здобич, назбирав сухого хмизу і розпалив невеличке багаття. Розрізав одну гуску, посолив її і нанизав великі шматки на палички, увіткнув їх в землю біля вогню.
Поки м’ясо печеться, він виліз з яру і обдивився. На його радість нікого ніде не видно. Коли м’ясо випеклося, Петрик замінив готове м’ясо на сирове, і знову поставив пектися. Потім поїв і попив води.
Коли обидві гуски були спечені, Петрик знову виліз з яру, огледів околиці і спустився назад. Там він засипав місце багаття землею, потім ліг в затінку під великим кущем терну, прикрився сухим сіном і заснув.
Вдень повз яр проїхали два ординці, але Петрика вони не помітили. Під вечір хлопець прокинувся, солодко потягнувся і почав прислухатися до різних звуків. Не почувши нічого небезпечного, він виліз із свого сховку.
Козак знову обдивився місцевість, поїв, попив і почав збиратися в дорогу. Ще не повністю стемніло, тому він стояв поки ще в тіні великого куща, і пильно вдивлявся в околиці, коли почув, що в його бік скаче вершник. Навіть здалеку по невеликому коню козак зрозумів, що це татарин.
– Давай, вражий сину, – неголосно промовив Петрик, накладаючи стрілу на тятиву лука, – їдь сюди, мені твій кінь не завадить!
Татарин зупинив коня в десятку сажнів від козака. Тільки він спішився, як стріла вп’ялася йому в шию. Петрик підскочив до кримчака і на всяк випадок рубанув його шаблею. Потім схопив повід коня і прив’язав його до міцної гілки терну.
Поспіхом обшукав вбитого, забрав капшук з грошима. На величезний подив знайшов мушкет, приторочений до сідла. Ще більше здивувався козак, коли зрозумів, що це його власний мушкет! Шкода тільки куль до нього немає.
В саквах у татарина знайшов в’ялене м’ясо і свіжі коржики. Хлопець зняв з вбитого кожушок, сів на коня і поїхав на північ. По дорозі він з величезним задоволенням їв свіжі коржики. Навіть м’яса йому зараз так не хотілося, як цих коржиків.
Поневіряння козака закінчились несподівано. Пролунав постріл і куля збила з голови Петрика шапку. Він озирнувся і побачив козаків, які із списами напереваги мчать до нього. Козак посміхнувся, зупинив коня і підняв руку.
– Свої! Не стріляйте! – радісно вигукнув Петрик. – Я козак Кисляківського куреню Війська божого Запорозького Петро Сомик! Чолом!
– Чолом, товаришу!
– О, та я його знаю – він земляк і товариш Іванка Гардового! Ти звідки тут взявся, брате?
– Заготовляли з братчиками мед, а на нас напали кримчаки. Мого коня вбили. Наші відступили, бо їх було мало, я відстав, а тепер добираюся на Січ. На коня тільки сьогодні розжився, а до цього йшов пішки.
Разом з козаками Переяславського куреню, а це були саме вони, Петрик повернувся на Січ. Залишився татарського коня в табуні разом з іншими кіньми свого куреня, він поспішив до кислячан.
Коли Петрик увійшов до куреню, земляки якраз вечеряли.
– Хліб та сіль! – голосно привітався козак, знімаючи шапку, щоб перехреститись на ікони.
Кислячани стали обертатись на голос. Кілька хлопців, пізнавши його, скочили на ноги, перекинувши ослони, на яких сиділи.
– Петрику! Живий! Та як це?
Козаки кинулися обіймати товариша. Він переходить з одних міцних обіймів до інших.
– Ну, розповідай! Бо ми вже й випили за упокій твоєї душі! Вибач, якщо що.
– Богу дякувати, я живий! – безжурно відповів хлопець.
– Та вже бачимо, що не примара!
Й Петрик почав розповідати про свої поневіряння.


Нова надія
На Січ прийшов сліпий кобзар Гнат Письменюк з хлопчиком поводирем і міхоношею Матвієм. Кобзар має такий гарний голос, знає багато дум і пісень, казок і оповідань, що його просять по кілька разів заспівати одні й ті самі пісні.
Проспівавши для козаків Кисляківського куреня мало не десять разів всі свої пісні про боротьбу козаків проти турецько-татарських нападників і польської шляхти, бойові походи Війська Запорізького, старий кобзар трохи втомившись, посміхнувся і запропонував:
– А що, панове, чи чули ви легенду про козака-кобзаря? Як ні, то, може, я вам розповім?
– Розповідай, батьку, – кивнув Лаврін Чуб.
– Помер старий кобзар і полетіла його душа до хмар. Перед ворітьми небес на дорозі стали по один бік Ангели Пречисті, по інший – Сили Нечисті. Та чорти й кажуть, що заберуть в пекло кобзаря, бо в літа молоді чимало люду порубав, пустив ріки крові й сліз.
– От іще, – аж кинувся Лаврін, але отримав від Малюти такого ляща, що замовк не договоривши.
Кобзар не стримався, посміхнувся в свої довгі сиві вуса і продовжив.
– Ангели ж захищають чоловіка, і кажуть, що не забрати душу Силам Нечистим. Козак не вбивав невинних людей, тільки в чесному бою захищав свою рідну землю. За це Ангели заберуть його до Раю.
– А я що кажу? – знову перебив Лаврін і заново отримав потиличника.
– А козацька душа обізвалася, і сказав кобзар: «Душа козацька вільна, за життя ні під ким не був, і зараз нікому не належатиму! Безсмертна душа моя в кобзі, і я оживатиму щораз, коли хтось заграє на струнах!» Після цього душа відлетіла і стала вільно літати на свободі.
Запорожці якийсь час мовчали, бо думали, що це ще не кінець легенди.
– Хтозна, може, й зараз озивається, як музика на кобзі заграє, тому-то козакам так подобається спів кобзарів, – розсудливо мовив курінний отаман Михайло Кремінь. – Дякуємо, батьку, за цікаву історію.
В цей час донеслись якісь вигуки і шум з січового майдану.
– Ану, Лавріне, сходи, дізнайся, що то там за ґвалт?
Чуб повернувся на диво швидко і доповів:
– З Криму повернулися козаки, які возили на обмін полонених кримських татар.
Серед цих козаків них був і Сашко лірник. До нього одразу кинулись з розпитами запорожці Переяславського куреня.
– Що там визволені невільники цікавого розповіли? – запитав Архип Таран.
– Кажуть, що в Криму цього року були дуже погані врожаї майже на все – на зернові, овочі, фрукти, виноград, мигдаль і волоські горіхи.
– Погані врожаї в Криму означають збільшення набігів ординців на нас. А кожна навала татар – це страшне лихо для наших людей, – зітнув Стас Ніс.
Через свої вивідачів польська шляхта також довідалась, що татари, які стоять на території Молдавії та Бессарабії, готують похід в Угорщину, але на шляху до мадяр планують завернути на Поділля. Потрібно було швидко зібрати військо, що захистило б подільські володіння.
Такого війська на Поділлі Річ Посполита має катма й швидко зібрати його змоги також не має. Не зустрівши спротиву, татари можуть розорити не лише Поділля, а й Волинь і Галичину.
В цей час помітною фігурою став колишній сотник надвірних козаків князя Острозького Северин Наливайко, який після битви під П’яткою покинув службу. Він зобов’язався зібрати військо для оборони від татар та турків.
Минулого 1593 року Османська імперія оголосила війну Австрії. Приводом до цієї війни послужив розгром австрійським військом турецького загону під фортецею Сисак. У похід мав вирушити і кримський хан, аби вдарити по Угорщині.
Виникла небезпека великого походу татар через Україну. Польський уряд, не маючи змоги виставити достатнє кварцяне військо, видав універсали до східного магнатства та всіх охочих про створення загонів самооборони.
У складних умовах близької татарської небезпеки та відсутності необхідних сил для оборони Наливайко запропонував князю Василю-Костянтину Острозькому зібрати якомога більше добровольців з козаків, селян, міщан і створити з них загони, необхідні для захисту.
Князь погодився і звідусюди почали сходитись охочі до загонів Наливайка. Досить швидко під його командуванням було зібрано військо чисельністю до 2,5 тисяч осіб.
У травні 1594 року татари дійсно вторглись на Поділля, але зіткнувшись із загонами Наливайка, повернули в Молдавію. Наливайківці, переслідуючи татар, також перетнули кордон і ввійшли у володіння турецького султана.
Деякий час козаки переслідували татар, які тікаючи покинули багато добра, в тому числі і великий табун – 4 тисячі голів коней, що стали здобиччю козаків.
Згідно з вимогами Речі Посполитої та інших країн анти турецької коаліції, які офіційно підтримали похід, наливайківці повинні були не допустити татар в Угорщину, на землі імператора Рудольфа ІІ. Але татарам вдалося втекти від Наливайка. Через Покуття вони пройшли в Угорщину.
Після повернення на Брацлавщину, Наливайко, прагнучі зберегти своє військо, стверджував, що татари ще повернуться. Під цим приводом, готуючись до нового походу, він розмістив козаків в маєтках брацлавської шляхти. Шляхта ж, боячись татар, змушена була терпіти цих постояльців.
Одночасно Наливайко відправив посланців на Січ. Від його імені вони повинні були вмовити запорожців приєднатись до походу. В подарунок січовикам вісники пригнали півтори тисячі коней.
Січовики зібралися на січовому майдані, щоб вислухати цю новину.
– Це який Наливайко? – вигукнув Сашко лірник. – Чи не той, що служив у війську Острозького та брав участь у придушенні повстання Косинського?
– Той самий, що зарубав Сашка Сомика, – нагадав Василь Голобля. – Я це на власні очі бачив!
Запорожці не одразу погодились підтримати Наливайка. Значна частина козаків вважає його зрадником і не бажає воювати поряд із ним та ще й під його керівництвом.
Але згодом січові і реєстрові козаки, незважаючи на опір частини старшини, погодилися приєднатися до наливайківців і разом з ними надати допомогу Австрії, вчинивши похід на турецькі володіння в Молдавії.
Наказним гетьманом вони обрали полковника реєстрового війська Григорія Лободу, який в недавніх походах проявив себе вмілим і здатним полководцем. Лобода висловлював переважно інтереси заможного козацтва, в той час як Наливайко представляв бідних нереєстрових козаків, обездолених селян і міщан.
Незабаром запорізьке військо рушило на Брацлавщину, де ситуація вже суттєво змінилася. Під Брацлавом козацькі війська об’єднались.
Але справжньої єдності між ними не виникло. Наливайківці продовжують коритись своєму отаману, а запорожці виконують накази Лободи, тим більше, що офіційно керівником війська вважається саме Лобода.
Загалом козацько-селянське військо налічує близько 12 тисяч козаків. Воно здобуло Гусятин, Бар, Канів, Луцьк та інші міста. Восени 1594 року військо вирушило у Молдавію. Під Сорокою козаки перетнули річку Дністер й почали розоряти молдавські землі.
Згодом вони розбили військо молдавського господаря Аарона й захопили його столицю – Ясси. Господар змушений був зректися турецького підданства та присягти на вірність імператору Рудольфу ІІ. Тоді ж Аарон ввійшов у зв’язки з волоським господарем Михаїлом – той також через деякий час перейшов на бік Рудольфа ІІ.
Кислячани діють за сотні верст від Кисляка. Іванко сказав Мирославу, який їде поряд із ним:
– Минулої війни ми діяли недалеко від Брацлава, тож мали можливість бувати вдома, а тепер не знаєш, коли потрапиш до Кисляка і побачиш рідних.
– І не кажи, – зітхає Мирослав. – Я теж про це весь час думаю. А я вже так заскучав за Оріяною, синами, батьками.
Приневолені обставинами козаки не можуть відвідати свої сім’ї.
Наприкінці осені 1594 року козаки отримали від польської влади наказ більше не чіпати волоські та молдавські поселення. Військо нарешті повернулося на Брацлавщину. Наливайко розташувався неподалік від Брацлава, а Лобода став на постій у Барі – центрі староства. Там же опинився і Кисляківський курінь.
Северин Наливайко розіслав шляхті вимоги щодо утримання козацьких підрозділів, а також визнання козацьких порядків. Законність своїх вимог козацькі лідери обґрунтовували участю в загальній християнській боротьбі з мусульманами.
Та оскільки на цей час небезпека вторгнення вже минула, шляхта почала чинити опір реалізації козацьких вимог. Подільські пани відмовилися постачати у військо козаків фураж та харчі.
Була навіть здійснена спроба вибити Наливайка з Брацлава, де було облаштовано його резиденцію. Утім, коли шляхетські загони підтяглися до міста, козаки зробили нічну вилазку й розгромили супротивників.
Козаки вимагали від шляхти «стацій» – податку на утримання розквартированих військ, але отримавши відмову почали самовільно відбирати все, що вважали потрібним, чинячи розбій і збитки.
Кисляківський курінь щойно прибув і зупинився на ночівлю в маєтку якогось заможного польського шляхтича.
– Пане отамане, – звернувся Лаврін Чуб до Креміня, – а що можна брати в наших ласкавих господарів?
– Дурне питаєш, Лавріне, – дивується курінний отаман, – бери не всілякий дріб’язок, а все, що нам тільки може знадобитися. Геть усе, зрозумів?
– Отепер уторопав! Це я із превеликим задоволенням! А треба нам багато чого! Піду порадую пана Голоблю!
Старший з челядників місцевого пана спочатку з нехіттю супроводжував козаків по маєтку господаря, клянучи їх в душі, потім не став гратися з вогнем, махнув рукою і пішов до своєї кімнати в будівлі для слуг.
Особливо страждають маєтки Мартина Калиновського – кровного ворога Наливайка. І немає йому ніякого рятунку від козаків. Делегація шляхти, яку повстанці довели до сказу, жалілася на Наливайка королю Сигізмунду ІІІ.
– Ваша королівська милість, козаки допекли нам гірше, ніж татари! Свавільству їхньому немає ніяких меж! Найясніший милостивий королю, просимо порятунку від того бидла!
– Ваша Ясність, пане наш та добродію, той Северин Наливайко – повстанець, зрадник, розбишака, волоцюга, ворог нашої держави!
– Вже змоги нашої немає терпіти!
Король сидить, не змінюючи пози. Враження таке, що слухає він не дуже уважно, навіть байдуже.
Королю Северин пояснював те як помсту Калиновським: «Пан Каліновский моєму батьку без усякої причини ребра поломав, і таким чином батька мого зігнав зі світа, а я за сю велику кривду, не будучи свідомим правних способів і не маючи коштів і накладів, потрібних для процесу, як чоловік бідний, признаюсь до того – постановив був над ним помститися способом худопальським».
Треба сказати, що батько Северина був ремісником-шевцем і мав невелику ділянку землі. Родина Наливайко змушена була переїхати до Острога до старшого брата Дем’яна, який був священником в Острозі при дворі князя Острозького, бо слуги магната Олександра Калиновського, власника міста Гусятин, забили до смерті батька і забрали його землю.
Королівська влада тривалий час залишала волання лицарського стану без уваги, оскільки у Варшави, як завжди, бракує військ здатних приборкати козацький виступ.
Окрім того, король не був певний щодо своєчасності приборкання козацтва взагалі, позаяк після походу татар через Галичину влада усвідомлює, що Військо Запорозьке залишається єдиною військовою силою, здатною прикрити південні рубежі Речі Посполитої.
– До того ж козаки воюють з татарами самі, без наших грошей, – сказав король своїм наближеним, – а це завжди важливо.
– І не просто воюють, Ваша Ясність, – посміхнувся підскарбій, – ніде правди діти –вони дивують світ своєю відвагою!
– Отже, – додав канцлер, – знищення козаків для нас не на часі.
– Саме так, – прихильно усміхнувся король. – Минулого разу магнати самі впоралися із повстанням Косинського, тож нехай і цього разу постараються самі.
Другий загін під проводом полковників Григорія Лободи та Матвія Шаули пішов на південь Наддніпрянщини, щоб очистити його від польських панів, а потім і далі на північ по Дніпру.
Такий широкий розмах повстання почав загрожувати самому існуванню Речі Посполитої.
– Пане Северин, – питають Наливайка курінні отамани Грицай і Репетило, – а якщо ляхи запропонують нам перемовини?
– Та ви що? Забули, як вони підступом та обманом заманили гетьмана Косинського на переговори і вбили його? Не можна шляхті довіряти. Ніяких перемовин. Немає нам про що із знаттю умовлятися. Будемо стояти до повної нашої перемоги!
– Оце правильно! Оце по-нашому! – зраділи отамани. – Тільки так! Не може бути ніякої згоди з поляками!
– Тим більше вони вороги православної віри.

 
Підземний Кисляк
На оденках дівчата і молоді жінки співали пісень, а ще балакали про всяку всячину. Оріяна в перерві між тим, як вони доспівали одну пісню, і ще не почали співати іншу, запитала в дівчат і молодих жінок.
– Як ви гадаєте, якщо нам знову доведеться ховатися від татарів, османів чи ляхів в підземному таборі, чи вистачить там всім місця?
– Мабуть ні. Коли ми його будували, жителів було набагато менше, – відповіла Сметаниха. – А це, як не крути, наш надійний прихисток від нападів людоловів.
– Оріяночко, то ти пропонуєш вирити нові укриття, щоб всі жителі села там помістилися? – запитала Орися Голобля, дочка Василя.
– І не тільки. Думаю, нам теж треба вчитися стріляти із лука, володіти шаблею і списом, щоб при необхідності захистити себе і дітей. Що скажете?
– А що, це думка. Чим більше залежить від нас – тим краще.
– А мені здається, не жіноча це справа – ненавидіти і вбивати, – сказала Софія Сомик, яка зазирнула до Сметанихи, в якої зібрались дівчата, в якійсь своїй справі.
Але більшість жінок і дівчат з нею не погодились.
– Це ж не якась примха це питання нашого виживання. Хто його знає, де і в чому тепер наш порятунок?
– Війна ж не триватиме вічно. А я не вмію воювати, – безпорадно відповіла Софія, ніби виправдовуючись.
– Значить, тим більше, треба вчитися. Час зараз такий, подруго, за невміння деруть реміння. З нас деруть, не з шляхти.
– Думаєте, ми зможемо навчитись битися нарівні з чоловіками?
– Чому ні? Хіба ми гвіздком у тім’я биті? Ми не станемо чекати, доки нас захистять, – з притиском сказала Оріяна. – Самі зможемо себе захистити!
Софія залишилась при своїй думці, зате всі інші охоче зголосились не тільки розбудовувати потайний підземний табір, а ще й вчитися військовій справі.
Вже наступного дня частина жінок і старших хлопців із заступами, сокирами і пилками, без зайвого розголосу, вирушили до потаємного місця на північний захід від Кисляка, щоб рити і перекривати нові землянки.
На місці виявилось, що старі укриття почали від часу руйнуватися, осипатися, тож і їх треба ремонтувати. Та й ялинові гілки, які раніше використовували в якості підстилки, висохли і осипаються. Так що роботи в жінок багато. Працюють вони спритно та звично.
За місяць кількість підземних укриттів в таборі стала достатньою для того, щоб при потребі заховати всіх жінок, дітей і літніх людей з Кисляка. Бажаючих працювати на ритті нових землянок не бракує.
Підходи до табору завалили старими деревами, щоб неможливо було проїхати верхи. Стежки перекопали і засадили молодими деревцями. Не знаючи, що під ногами табір, можна тепер пройти через нього й нічого не помітити.
– Добре, що в нас тут є ліси, річка, і береги високі, – каже Сметаниха. – Он Куна побудована біля боліт, то люди там тільки на островах серед тих боліт та мочарів і можуть ховатися. Землянки вирити там неможливо, бо вода неглибоко. Копнеш – і вже вода.
– Так, в цьому нам повезло. В нас немає такої тванюки, драговини, як в Куні, – охоче погодилася Марія Гардова.
Лесь Коберник, який добре знається на цілющих травах, організував за допомогою дітей їх збір і сушку.
– Оріяно, чуєш, доню, – звернулась до неї мати, – може, щоб кожного разу за найменшої небезпеки не тягти сюди все добро, залишимо тут трохи посуду, одягу, їжі, яка не псується, та різного інструменту і зброї?
– Чудова думка, мамо! – розцвіла Оріяна. – Зараз же запропонуємо це іншим жінкам.
Людям ідея сподобалася і кожна сім’я зробила в своїй схованці невеликі припаси, що має спростити їм життя в разі небезпеки. В деяких криївках люди навіть повісили ікони й лампадки.
– Мамо, – жартує Роман, – ви побудували ще один Кисляк, тільки маленький і підземний!
Весь час, поки йшло будівництво, село жило напруженим життям, та нарешті роботи скінчились. Після цього жінки зайнялися навчанням стрільби із луків. Для цього вони просто спускаються на берег Собу, щоб не ходити в ліс.
З ними разом займаються і старші хлопці. Заняття проводять діди, іноді челядники пана Яновського. Ще рідше – козаки, коли хтось з них заїжджає додому.
Ось і сьогодні дівчата з молодими жінками і старшими підлітками зібралися на такі заняття, але провести їх їм не судилося. Хлопці встигли привітатися, помолитися, заспівати одну з козацьких пісень, коли несподівана новина облетіла Кисляк.
– Чумаки їдуть! Чумаки! Скоро вже тут будуть!
Треба сказати, що приїзд чумаків – справжня подія для любого русинського міста чи села, бо чумаки привозять не тільки лиманську сіль і рибу Чорноморського полову. Ще чумаки привозять ліки, кінську упряж, свинець, олово, порох, калган, перець й інші спеції, грецькі вина, горілку, тютюн, коштовні тканини, взуття, книги, дьоготь.
– О, батюшка, і ви поспішаєте до чумаків? – спитала Софія Сомик, зустрівши отця Зосиму.
– Атож. Треба мені ладану купити.
– Тож ладан можна придбати і в Брацлаві, і в Тульчині!
– Можна, але то не такий. Там є тільки темний. Світлий набагато краще, а його привозять з Аравії, Кіпру, Африки. Чумаки саме таким і торгують.
А ще чумаки привозять новини, чутки і звістки, а також різні заморські дива та ще багато чого. Саме від чумаків можна дізнатися, що діється в широкому світі. Тому пропустити їх приїзд не може ніхто. Це незрівнянно цікавіше, ніж ярмарок в Гайсині.
Залишивши зброю по домівках та прихопивши гроші, всі поспішили до церкви, бо чумаки завжди зупиняються на великому пустирі недалеко від неї. Ось і зараз чумацькі мажі неквапливо під’їжджають і зупиняються за церковною огорожею.
– Цоб! Цабе! – линуть голоси погоничів волів.
Чумаки задоволені, що тяжка й небезпечна путь до Криму й назад закінчилася. По своїй землі їхати незрівнянно спокійніше й приємніше.
– Доброго здоров’я! Як вас у Криму зустрічали? – цікавиться Лесь Коберник в чумаків.
– Слава Ісу! Та нормально. Купець, як і посол, скрізь недоторканий. Татари ж сюди також приїжджають торгувати, а ви їх не чіпаєте? – нагадав ватажок чумаків, мудрий і простодушний отаман. – От і нас на шляхах ординських не зачіпають.
– Навіки слава! І то правда.
Довідавшись про появу валки чумаків до Кисляка прискакали реєстрові козаки з фортеці, а за ними потяглися прості гайсинчани. Всім щось треба як не купити, то довідатися в чумаків.
Найбільший гамір зчинився, коли веселі та щирі чумаки почали розкладати товар і відповідати на запитання людей. Навколо них юрмиться невгамовна дітвора.
До ватажка чумаків підійшов новий сотник із залоги гайсинської фортеці Данило Сахно. Від нього не відстає моторний, бистроокий десятник Степан Деркач.
– Добрий день, пане отамане! А що скажете, чи не довелось вам бачити чи чути про підготовку татарських нападів на наші краї?
– Чолом! На власні очі бачили, як буджацькі татари перейшли Дністер, тож десь вже порядкують. Про ногайців і кримчаків нічого певного сказати не можу, але, враховуючи, що вони живуть грабунками, можна в першу-ліпшу хвилину чекати і на них.
– Поза всякими сумнівами, – погодився сотник. – Є про що подумати. А багато ви буджацьких татар бачили?
– Військо їхнє нелічене, бо поки я лічив, збився з ліку. Багато, синку, – важко зітхнув розумний і досвідчений отаман чумаків.
Неподалік від ватага і сотника стоїть отець Зосима і слухає їх розмову. Поряд з ним стоять Марія Гардова й Оріяна.
– Ну що, доню, схоже, вчасно ми добудували той підземний Кисляк, як назвав його Ромчик. Дивись, скоро він стане нам в нагоді.
Тут до них квапливо підійшла Орися Голобля. Вона вся розчервонілася від збудження.
– Оріяночко! Я таку тканину знайшла! Тільки грошей не вистачає. Ти не можеш позичити мені до завтра один злотий?
Видно, що ця тканина викликала в дівчини щирий подив і захоплення. Вона благально дивиться на Оріяну.
– Можу. Мамо, пішли, і ми подивимось, що там за тканину придивилася Орися? Може, і ми собі щось купимо?
Сотник з посмішкою подивився їм услід.
– Скільки радощів ви привезли нашим жінкам!
Почувши про приїзд чумаків, спішать до Кисляка люди з усієї округи. Отець Зосима побачив засмучену Софію Сомик і підійшов до неї.
– Що, сестро, і тобі грошей на якусь покупку не вистачає?
– Як ви здогадалися? – вражено запитала жінка.
– Та чув, як Орися в Оріяни гроші на тканину просила в борг. То що, скільки тобі не вистачає? Я дам.
– Та навіть не знаю. Мені навіть якось не зручно, – зам’ялася жінка.
– Бодай тобі! Не думай про це. Ми ж свої люди! – і побачивши, що Софія все ще вагається, рішуче додав: – Пішли! Показуй!
Софія привела батюшку до возів з тканинами, але на його величезне здивування, жінка хотіла придбати тканину не для себе, а для сина Петрика – молодого козака Кисляківського куреня війська Запорізького.
– Останній раз, як я його бачила, він так обносився, обшарпався, – якось винувато промовила мати, – хочу зробити йому подарунок – шаровари і свитку. Він же не зовсім козацька голота. Принаймні в нього ще є я.
Видно, що покупки дуже втішили б любляче материнське серце.
– І – я, – твердо промовив батюшка. – Може, ще щось треба купити? Ти не соромся, сестро, кажи.
Софія була вражена словами отця Зосими, але серцем відчула в словах батюшки доброту і щирість. 
– Тоді ще, якщо можна, – чоботи.
– Господи, Софіє! Звісно, можна! Вибирай!
Коли щаслива мати отримала все, що хотіла, отець Зосима сказав:
– А про себе ти забула? Давай віднесемо покупки до церкви чи до моєї хати, а потім виберемо якісь обновки для тебе!
– Ой, ні! Красно дякую, але ні!
– Чому? Хіба тобі нічого не треба чи не хочеться?
– Ви мене й так дуже виручили. Я не знаю, коли й розрахуюся з вами.
– І не треба розраховуватися. Ти одним тільки квітником біля храму зробила для всієї нашої громади більше, ніж будь хто.
– Вам що, грошей багато? – мов би вагаючись, запитала Софія.
– Софіє, ти ж знаєш, що я один. Чи багато треба самотній людині? Це мої власні гроші, не церковні.
Видно, що батюшці нетерпеливиться зробити жінці якийсь подарунок, і вона не встояла. Через мить вони пішли рядами, обираючи обновки для Софії.
Пізно ввечері Марія Гардова зазирнула до Софії.
– Зізнавайся, подруго, між тобою й батюшкою щось є? А як же Сашко?
– А що, Сашко? Я вже змирилася з його втратою. Сльози за ним вже висохли, тільки в душі пече. Стосовно батюшки – що ж, брехати не стану, він мені подобається, але між нами нічого немає.
Подруги засиділися мало не до півночі, розмовляючи по душам і роз’ятрюючи одна одній душевні рани . Чумаки отримали за пів дня торгу в Кисляку чималий матеріальний зиск, тому затримались ще на один день.
Вранці до них знову приїхали реєстрові козаки з Гайсина.
– Забули щось вчора? – усміхнувся отаман чумаків.
– А таки забули, – розсміявся десятник Степан Деркач. – Чи є у вас люльки для куріння?
– Враховуючи, що ми їдемо з Криму – не може не бути!
Ватаг підвів козаків до мажі, на якій яких тільки люльок немає! В очі одразу кинулися люльки червоного кольору, які виробляють в Османській імперії та в Криму. На кожній з таких люльок є клейма майстерень і майстрів, які їх виготовили.
Є ще люльки зеленого кольору, білого і просто глиняні.
– Мені дві такі люльки, – показав рукою десятник саме на такі червоні люльки з Криму, – і папушу тютюну!
Чумаки знають, що козаки вірять в те, що куріння лікує й надає сил. Що запорожці збирають і сушать для куріння цілющі трави, і курять їх після бою та після поранення.
Ще десятник купив нову мантачку, таку, як в косарів, але для того, щоб гострити шаблю.


Біля Кучманського шляху
Військо Наливайка зупинилося на кілька днів для відпочинку і збору продовольства в десяти верстах на північ від Немирова. Курінний отаман Михайло Кремінь викликав до себе Іванка Гардового.
– Слухай уважно, синку. Візьмеш Мирослава, десяток козаків і відвезеш наших поранених до Кисляка. Побудете вдома два дні, а потім козаків відправиш сюди, а ви вдвох з Мирославом поїдете до Кучманського шляху. Щось мені неспокійно на душі.
– Передчуття, батьку? Ви чогось остерігаєтесь?
– Так. Щоб поганці несподівано не вдарили на нас. Запитання є?
– Так. Десяток козаків – не мало буде?
– Забув сказати, – ляснув себе по лобі отаман, – до Кисляка поїдете разом з обозом левушківців. Вони також повезуть своїх поранених в Леухи. В них охорона буде з пів сотні козаків. Тож разом вас буде шістдесят. Виїжджатимете завтра вранці. Старший – ти.
– Зрозуміло, – вклонився Іванко. – Дозвольте йти?
Наступного ранку довга валка возів з пораненими козаками Кисляківського і Левушківського куренів вирушила на схід. Від табору повстанців до Кисляка шістдесят верст. Таку відстань і верхи за день не подолаєш, а на возах, та ще й з пораненими – поготів.
Одне добре – дорога з Вінниці до Гайсина накатана, тож їхати м’яко. Пораненим досить зручно, і вони порівняно легко переносять дорогу. В якості кашовара Іванко взяв із собою Лавріна Чуба.
– Добре, Іванку, що ти з вечора повідомив мені про те, що їдемо в Кисляк, – каже скоромовкою Лаврін. – Обід я приготував, тож зможемо поїсти на ходу. Ну, а вечерю приготуємо, як зупинимось для ночівлі, бо за день ми не доїдемо.
Але оскільки пораненим все таки важко цілий день труситися на возах, для обіду зупинились і поїли в тіні старого дубового лісу.
– От біда, – зітхає Лаврін, – коли б знаття, що зупинимось для відпочинку – я б не поспішав з обідом, і приготував би гаряче.
– Нічого страшного, Лавріне, – відповів йому Мирослав, – ми люди невибагливі. І так добре.
Коли валка зупинилась на ночівлю, Лаврін наварив рибної юшки і кулішу. Козаки наїлися і повкладалися спати – хто на возах, а хто – під ними.
Кашовари лягли спати останніми, бо мили казани, а прокинулися першими, щоб приготувати сніданок. Потім поїхали далі. Під вечір добралися до Кисляка. Поранених кислячан розвезли по домівках. Левушківці стали табором на північ від села.
Для Іванка й Мирослава два дні вдома пролетіли, як одна хвилина, і вже на третій день хлопці виїхали з села і попрямували на південь до річки Південний Буг, по правому берегу якого пролягає Кучманський шлях.
Марія з Оріяною, не витираючи сліз, провели їх в дорогу, благословивши і перехрестивши наостанок.
– Не плачте, мамо, не плач, сестро, – посміхнувся Іванко, – все в нас буде добре! Ми повернемось, от побачите! До зустрічі!
Не доїжджаючи до села Дмитренки, козаки побачили, що куриться шлях за селом Басаличівка на захід від шляху. 
– Невже татари? – запитав Мирослав. – І вже на нашому березі.
– Зараз побачимо, – відповів Іванко.
Не встигли вони об’їхати Басаличівку, як їм назустріч трапився невеликий озброєний загін з числа шляхетського ополчення, який на кілька верст випередив основні польські сили. Вгледівши запорожців, ляхи з криками помчали до них.
– Цілься! – гукнув Іванко і швидко зняв з плеча мушкет.
Він прицілився і вистрелив першим. Один із шляхтичів випростався від болю в сідлі і впав мертвим. Мирослав промахнувся, але куля потрапила в голову коню, той впав, а його вершник перелетів через нього і сильно вдаривши об землю, зламавши собі карк.
– Тікаймо! – гукнув Іванко, розвернув коня і вдарив його нагайкою.
Козаки поскакали на захід вздовж берегу Південного Бугу. Ляхи кинулись за ними, стріляючи по козакам на ходу. Погоня тривала довго, аж поки козаки не доскакали до великого соснового лісу. Поляки нарешті відстали.
Низовики в’їхали в ліс, і помітили, що коні заточуються і спотикаються. Іванко з Мирославом зістрибнули на землю, і коні тут же впали замертво. Виявляється, вони поранені багатьма кулями. Козаки зняли мушкети і обдивились їх.
Зброя понівечена від куль так, що стріляти з неї вже не вийде. Але самі козаки цілі, кулі їх оминули.
– Що робитимемо з сідлами? – запитав Мирослав.
– Покинемо тут. Не носити ж їх з собою? Нам зараз конче треба знайти місце, де ми можемо сховатися від ляхів. Пішли.
Вони вийшли на берег Південного Бугу. Іванку вже доводилося бувати в цих місцях під час розвідки. Він знає, що на захід від цього місця знаходиться затока русалок. Звісно, ніяких русалок тут ніхто ніколи не бачив, але гарна назва прижилася.
Біля соснового лісу, з якого вийшли козаки знаходиться менша затока, назви якої Іванко не знає. Мирослав зауважив:
– Грозою пахне.
– Точно, – погодився Іванко. – Не хочеться мокнути і мерзнути. Треба зробити якесь укриття. При чому зробити швидко.
Він знову подивився на затоку. Там на мілині стоїть, похилившись, корабель, розбитий гарматними ядрами.
– Думаю, там вже все цінне забрали до нас, – зауважив Мирослав. – Чи ти хочеш заховатись серед уламків корабля?
– Все, та не все. Подивись уважно – на щоглах є кілька цілих вітрил. А вони брезентові тобто не промокають. Саме те, що нам потрібно для даху. Пішли.
Козаки підійшли до берегу річки, Іванко роздягся, взяв в зуби ніж, увійшов у воду і поплив до корабля. Там він видерся на щоглу, зрізав два вітрила, нарізав мотузок, скрутив вітрила, обв’язав їх мотузками і повернувся на берег.
Там витерся рушником, вдягнув сухий одяг. Мирослав запитав:
– Тепер ідемо в ліс?
Іванко на хвильку задумався. Навколо потемніло, бо чорні дощові хмари нависли над козаками.
– Мабуть ні. Ліс сосновий, світлий, кущів майже немає. Одним словом заховатись там важко.
– Тоді куди? – здивувався Мирослав.
Десь вдалині линуть сильні розкати грому, налетів холодний, сильний вітер.
– Підемо по берегу назад. Там берег високий, на коні не з’їдеш. Десь там і сховаємось. Сподіваюся, як злива почнеться – ляхи припинять пошуки.
Вони швидко пішли по берегу. Не пройшли і триста сажень, як на березі в сажні від води побачили невеличкий грот. Козаки зверху поклали кілька жердин, перекрили їх вітрилом. Потім брезент засипали сухою травою і глицею.
Після цього наломили багато соснових гілок і застелили підлогу. Поверх гілля поклали друге вітрило. І тут до їх слуху донеслося кінське іржання. Козаки зняли шапки і обережно визирнули з-за пагорба.
З лісу виїхала кінна сотня шляхетського ополчення. Троє з ляхів під’їхали до самого берегу. Один з вершників зупинився біля самого вітрила. Якби кінь зробив ще хоч один крок, то впав би разом із своїм вершником.
– Що там, пане Раткевич? – долинув чийсь гучний владний голос. – Черкасів (козаків) не видно?
– Нічого, пане Марек, – відповів вершник, який стоїть біля самого краю пагорка. – Нікого не бачу.
Він повернув коня. Від копита посипалися дрібні камінчики на брезент. Мирослав вийняв з-за поясу пістоль, а Іванко міцніше стиснув руків’я шаблі, але поляк не звернув уваги, чи не почув звуку шарудіння камінців по брезенту, і поїхав назад до лісу.
– За мною, панове, бо зараз почнеться злива, – голосно вигукнув Раткевич.
І дійсно майже одразу на землю впала суцільна стіна води. Струмені стікають з пагорба повз схованку козаків, по вербам, що ростуть біля самої води.
– Як же добре, що ми встигли спородити це укриття, – усміхнувся Іванко.
Тепер можна говорити нормальним голосом, бо з-за дощу і громовиці їх все одно ніхто не почує, тим більше, поляки вже заховались під деревами в лісі. Козаки лягли на купу соснового гілля, вкритого вітрилом.
– А могли б зараз мокнути під дощем, – сказав Мирослав, – навіть уявляти такого не хочеться. Знаєш, а я вже зголоднів. Давай, перекусимо?
– З задоволенням, – відповів Іванко, – а я не можу зрозуміти, що не так? А просто їсти хочеться!
Мирослав накраяв великими шматками свіжого чорного хліба, потім тонкими скибками копченого сала з проріззю, почистив велику головку часнику, розв’язав вузлик із сіллю. Козаки наїлися досхочу, прибрали залишки їжі і вклалися спати.
Дощ хоча і став не таким сильним, не припинявся всю ніч, і закінчився вже тільки під ранок. Першим ділом козаки наломили з дерев сухих гілок, бо ті, що лежать на землі – зовсім мокрі. Після того, як їх поставили сторчма у схованці, Мирослав роздягнувся і увійшов в річку.
– Ти диви, тут повно каміння, а під ним раків! Давай, наловимо і зваримо? Я вже й забув, коли їх їв. Мабуть, ще в дитинстві.
– Я теж. Шкода тільки, кропу в нас немає.
– Нічого, і так смачно буде!
Мирослав наловив більше відра раків. Можна було назбирати ще, але й цих ще треба зварити і з’їсти. Іванко в цей час знайшов стару вербу з великим дуплом. З цього дупла він витяг шматки сухої кори, трави і листя. Вони легко розгорілися.
Зварили спочатку половину раків, бо казанок один і в нього всі раки не помістились би. Так що на сніданок хлопці з’їли пів відра раків. Поки їли, зварилася друга половина їх улову.
– Смачно, – розплився у посмішці Мирослав, – прямо як в дитинстві. Що тепер робитимемо? Підем, подивимось, чи на місці сідла?
– Ні. Хто його знає, може ляхи ще в лісі? Раптом вони з-за дерев спостерігають за берегом? Ми висунемося, і вони нас побачать. Тоді порятунку не буде. Так що сидимо тут, чекаємо.
Мирослав побачив біля берега спини великих риб і наколов на шаблю спочатку одного, потім другого коропа. Їх запекли прямо на вугіллі. Коли риба була готова, Іванко встав і засипав піском кострище і обмів його віником з вербових гілок.
Тільки-но він закінчив, з лісу знову виїхали поляки. Вони вимокли, змерзли, тому злі, як собаки. Цього разу вони не стали затримуватися на березі і повернули в бік Басаличівки. Чути, як деякі з шляхтичів лаються.
– І ми могли б бути, як вони – всю ніч під проливним дощем, – сказав Мирослав. – Але нам повезло, ми сухі, в теплі і ситі! А головне – ми живі, здорові і не в полоні!
– Пронесло, – задумливо промовив Іванко, – але почекаємо ще трохи, раптом хтось з ляхів відстав від своїх?
– Все може бути.
Однак вітер знову нагнав дощові хмари, почалася нова злива. Тож козакам довелось затриматися до наступного ранку. Посеред ночі Іванко прокинувся і побачив, що в очах Мирослава відбивається місячне світло.
– Що, брате, не спиться?
– Так. Все думаю про Оріяну, дітей. Тільки вчора їх бачив, а вже скучив так, що сил немає.
– Щасливий ти, – визнав Іванко, – і дружина в тебе є, і діточки.
– Ще й яка дружина! – посміхнувся Мирослав.
Іванко повернувся на інший бік і заснув. Вночі дощ закінчився. Поснідали козаки гарячою соломахою.
– Он там ніби яр іде до лісу, – показав рукою Мирослав. – Пішли по ньому, щоб нас не було видно з лісу?
– Пішли. Брезент лишаємо тут?
– Звичайно. Якби в нас були коні, а пішки носитися з ним – важко. До Кисляка чи до табору ми його не донесемо. Шкода, звісно, але доведеться його тут покинути.
Козаки добралися по дну яру до лісу, але там нікого не виявилося, тож вони спокійно пішли до того місця, де залишили вбитих коней. Від коней мало що залишилось, також зникли сідла й упряж.
– Хтось вже поживився нашими речами, – кивнув Мирослав.
Козаки попрямували до Басаличівки. Ляхів в селі немає, бо вони поїхали далі. Проходячи повз один двір, Іванко побачив на лаві сідло і одразу впізнав його.
– Дивись, це ж моє сідло!
З-за хліву вийшов селянин середніх років.
– Здоровенькі були! Твоє, кажеш? – посміхнувся він. – Ну то забирай його. Мені чужого не треба. Бачу, вам і коні потрібні?
– Моє шанування! Невже і коней дасте?
– Чом ні? Нам козаки якось залишили поранених коней, а ми їх виходили. А якби і не було цих коней, ми б все одно поділилися з вами, бо ви наші захисники.
– Дякую, батьку, – вклонився Іванко.
Чоловік вивів двох коней і віддав хлопцям їх сідла та упряж. Козаки почали сідлати коней.
– Може, пообідаєте з нами? – запропонував господар. 
– Красно дякуємо, але ми не голодні. Може, якось іншим разом.
– Ну то, дай вам бог щастя! – благословив їх чоловік.
– Дякуємо. Дай боже і вам!
Іванко з Мирославом скочили на коней, попрощались і виїхали за ворота. Коли вони вже були за межами Басаличівки, Мирослав сказав:
– А ми ж навіть імені його не спитали. Негарно якось вийшло.
– Значить, точно ще побачимось.
Цього дня козаки не встигли добратися до табору повстанців, тому що дороги важкі, бо від сильних дощів розмокли. Тож хлопцям довелось заночувати в чистім полі.
Перед обідом вони врешті в’їхали в табір і першим ділом поспішили до курінного отамана. Вони розповіли йому про свою пригоду і про те, що ні татар, ні османів не видно і не чути.
– Добре, – сказав Кремінь, – ідіть, відпочивайте.
Коли козаки підійшли до місця стоянки Кисляківського куреню, першим їх побачив Василь Голобля.
– Повернулись! – радісно вигукнув він. – Не взяв вас кат!
На його крики повибігали інші кислячани і кинулись на зустріч товаришам. Першим біжить Петрик Сомик, за ним – Лаврін Чуб, а далі всі інші.


В розвідці
Полковник Криштоф Кремпський відправив у розвідку десяток невеличких загонів. Один з них очолив Гнат Рий. До складу його загону увійшли козаки: Гордій Кочубей, Мирон Загайгора, Петро Балабан, Созон Растроста, Мирослав Коберник, Василь Голобля, Іванко Гардовий і Петрик Сомик. А ще повстанець із селян Лаврін Чуб.
– Закликаю вас даремно не ризикувати. Нам вкрай потрібні точні відомості про те, де є польські збройні сили, скільки їх, звідки нам чекати удар з їх боку? Зрозуміло?
Козаки під командуванням Гната Рия добрались до Брацлава і вирішили пообідати в придорожній корчмі. Голобля хотів купити горілки, але Рий заборонив.
– Хіба ви не знаєте, що під час війни це суворо заборонено?
Голобля тільки скрушно зітхнув. На обід замовили борщ з м’ясом і сметаною та пампушками з часником, вареники з капустою і шкварками, яєчню на салі і ковбасу.
Коли кислячани виходили з шинку, Голобля затримався і таки купив два штофи горілки і заховав їх в дорожній сумі.
Козаки до самого вечора скакали на захід майже без відпочинку, потім влаштувались на ніч у глибокому яру, бо дерев навколо немає зовсім. На вечерю приготували тетерю. Поївши, розподілили чергування і вклались спати.
Вранці виявилось, що вночі всі їх коні здохли.
– Як же це так? – вражено запитав Іванко.
– Тільки в шинку коней могли, отруїти, – розсудливо відповів Мирослав, – мабуть їх отруєною водою напоїли.
– Більше ми ніде коней не залишали, – погодився з ним Кочубей. – Мені той шинкар одразу не сподобався. Слизький якийсь і очі весь час бігають туди-сюди.
– Нічого, повернемось – спитаємо, – насупився Рий, – що нам тепер робити? Пішки ми багато не вивідаємо. Де нам коні взяти?
– Халепа, – зітхнув Кочубей. – Без коней завдання не виконаємо. І на повернення треба більше часу.
– Значить так, – сказав Гнат Рий, – далі ідемо пішки. Сподіваюсь, заскочимо якийсь невеликий загін ляхів і віднімемо в них коней. Сідла і упряж треба заховати, не нести ж їх із собою.
Невдовзі загін вирушив далі. Через півдня козаки дійшли до якоїсь річки, яка впадає в Південний Буг. На обох берегах росте ліс.
Вище за течією десь у версті вони побачили кам’яний міст з високими парапетами. Вони зупинились і стали уважно роздивлятись навколо.
– Ну, що, – першим запитав Голобля, – швиденько перебіжемо на той бік та й усе?
– А я б не поспішав, – не погодився з ним Іванко. – Це була би легковажність з нашого боку. На місті ляхів я б влаштував засідки на обох берегах.
– Ми ж ніби все оглянули, немає нікого ні на цьому березі, ні на тому.
Видно, що Голоблі зовсім не хочеться лізти у воду.
– Я все одно за те, щоб пошукати брід або перепливемо річку в іншому місці, – розважливо мовив Іванко.
– В нас є отаман, – нагадав Голобля, – нехай він прийме рішення.
Рий кивнув у бік моста. Козаки повернулись і побачили, як з протилежного берега на міст вийшло два десятки повстанців. З їх зовнішнього вигляду видно, що всі вони колишні селяни.
– От зараз і подивимось, – сказав Голобля.
Повстанці дійшли до середини мосту, коли з обох боків на міст вискочили по півсотні жовнірів кварцяних рот. Селяни розділились навпіл і повернулись обличчям до ворогів. Потім стали на одне коліно і почали стріляти по жовнірам хто з луків, хто – із самопалів.
Впали перші вбиті і поранені ляхи. Але вони також почали стріляти по селянам. Четверо з них одразу впали вбиті. Поляки не стали перезаряджати вогнепальну зброю, а просто помчали вскач на повстанців.
– Хапай їх! – голосно кричить якийсь шляхтич.
– Всі у воду! – скомандував старший серед повстанців.
Селяни, не зволікаючи, почали стрибати через парапет, поляки встигли захопити тільки одного пораненого повстанця. Все відбулось настільки швидко, що козаки на березі не встигли ніяк відреагувати. Кілька поляків підняли луки і почали стріляти в селян, які намагаються втекти вплав.
– Може, допоможемо небораці? – запропонував Голобля.
Деякі поляки спішились і шаленіючи почали безжально бити пораненого кийками, норовлячи влучити найдошкульніше. Він якийсь час терпів мовчки, а потім не витримав і почав несамовито волати від болю. Серця козаків киплять від обурення.
Один із шляхтичів, немолодий і опецькуватий, зашпортнувся за тіло вбитого селянина, втратив рівновагу і вдарив полоненого кийком у скроню. Кістка тріснула, і поранений затих.
– Ну, що ти наробив, пане Влодзімеж? Позбавив нас задоволення помучити цього схизмата!
– Та я не спеціально, пане Войцех. Промахнувся, бо спіткнувся. Хай подякує долі, що так легко відбувся!
Один з поранених повстанців ще борсається у воді, але ляхи скоро й його добили, і він затих.
– Дивіться, – привернув увагу товаришів Мирослав.
Повз місце, де вони причаїлися, пропливають тіла вбитих повстанців. Петрик подивився в їх холодні, знекровлені обличчя і відвернувся. Рий подивився в насуплене обличчя Голоблі і відразу збагнув причину поганого настрою товариша.
– Пане Василю, – сказав Рий, звертаючись до Голоблі, – повір, нам всім не по собі від того, що ми не допомогли нашим товаришам, але що ми можемо зробити? Ляхів майже сотня, а нас десять. Вони всі верхи, а ми – пішки. Хіба в нас є бодай один шанс їх здолати чи втекти?
– Та я розумію, – зітхнув Голобля, – але якось воно не правильно, що ми навіть не спробували допомогти своїм.
– Не змогли б ми їм допомогти, – сказав Кочубей, – тільки загинули разом з ними і все. А так ще повоюємо і відомстимо за них. Та й наказ нам ніхто не відміняв – ми вивідники, ми в розвідці. На нашу інформацію чекають ватажки і наші товариші. Ми не можемо їх підвести.
Гнат Рий подивився на Іванка і запитав:
– Скажи, синку, звідки ти дізнався про засідки?
– Та не знав я. Я ж казав, що на місці ляхів я би неодмінно влаштував біля мосту засідку. Добре, що ми не встигли вийти на міст.
– Це точно. То що, ідемо далі, десь же річка має зробити поворот, щоб нас не було видно. Там і переберемось на той берег.
– Думаю, по мостам нам зовсім пересуватися не можна, – сказав Іванко. – Я маю на увазі на території, яку контролюють ляхи.
– Згоден, – кивнув Рий, – не дурний придумав, що береженого бог береже.
Їм так і не вдалося знайти місце, де річка робить поворот. Зате ліс закінчився на обох берегах. Виходити на відкрите місце козаки не наважились.
– То що нам лишається? – запитав Рий і сам відповів. – Переправитись на той бік, коли стемніє. Іншої можливості я не бачу.
– Так і зробимо, – погодились козаки.
Вони зробили привал і почали готуватись до переправи. Назбирали сухого хмизу і зв’язали його у великі оберемки так, щоб можна було за них триматись у воді, а також прив’язати до них одяг, зброю і всі речі, які є в них із собою.
– Повезло нам, що береги річки тут сухі, а не драговина якась, – порадів Мирослав. – чи тванюка.
– Точно. І слідів ми не залишимо.
Коли почало сутеніти і видимість значно зменшилась, козаки роздяглися і увійшли у воду. Досить скоро вони добрались до іншого берега і вийшли на нього.
– Ох і холодна вода, зуб на зуб не попадає, – сказав Кочубей, – треба якомога швидше найти потаємне місце і розвести багаття, а то ще не вистачає заслабнути.
– І зварити чогось гарячого, – додав Мирослав.
Козаки витерлись, натерши тіла так, щоб кров швидше прилила до шкіри, потім вдягнули сухий одяг, взулись і почали шукати підходяще місце для табору. Серед дерев знайшли пагорб, порослий соснами. Біля нього і влаштувались. Сонце вже сідає за обрій.
На вечерю приготували наваристий куліш з солониною. Його запах дражнить голодних чоловіків.
– Добре було б ще до цього кулешу по чарці оковитої, – мимоволі вирвалось в Рия. – А краще по три, і щоб горілку нагріти!
– Точно, – всміхнувся Лаврін Чуб, – навіть пан бог любить трійцю!
– Що я чую? – несмішливо перепитав Голобля. – На війні ж це суворо заборонено! Чи вже ні?
– Та годі тобі, пане Василю. А що, може в кого є щось?
Всі тільки розвели руки в боки, і тут Голобля тріумфально дістав з суми два штофи з зеленого скла з горілкою.
– Оце діло! – зраділи козаки. – Пане Василю, звідки?
– Пане Рий, ти ж не проти? Погодься, гріх знехтувати таким дарунком долі! Тим більше, це добра, міцна козацька горілка!
Рий спочатку мовчав осудливо, потім мовив.
– Ну то гаразд. Петрику, ти ж ще не п’єш горілку? Тоді тобі першому чергувати!
– Не повезло тобі, хлопче! Га-га-га! – розсміялися козаки.   
Вони із задоволенням випили всю горілку і з’їли весь куліш. Зігрівшись із середини, почали вкладатися спати. Петрик вирішив, що почергує не тільки за себе, а ще й за наступного козака. Нехай відпочинуть, а він ще молодий, йому сил не позичати.

*  *  *
Делегація шляхти з Правобережної України на аудієнції в польського короля Сигізмунда ІІІ Вази попросила:
– Наш ясновельможний король, козаки допекли нам вже гірше, ніж татари. Просимо у вас порятунку.
Проте королівська влада тривалий час залишала волання лицарського стану без уваги оскільки у Варшави, як завжди, бракує військ, здатних приборкати козацький виступ. Король Сигізмунд ІІІ відповів:
– Я не впевнений щодо своєчасності приборкання козацтва взагалі, адже після неприємного конфузу з маршем татар через Галичину, ми усвідомлюємо, що Військо Запорозьке залишається чи не єдиною військовою потугою, здатною прикрити південні кордони Речі Посполитої.
– Але ті схизмати наші вороги! Вони зрадили нас під час війни з Туреччиною! Їх потрібно покарати! Знищити!
– Навіть коли і так, в нас недостатньо сил, щоб їх погромити самим. Навіть разом із шляхетськими загонами, – мовив король.
– Ваша величність, може, найняти німецьких найманців?
– Хіба ви не розумієте, що їм треба платити, а в нас грошей немає. До того ж я впевнений, що сейм грошей також не дасть. Не згодні?
– Згодні. Нам відомо, що посполите рушення східних воєводств відверто слабке у порівнянні з арміями бунтівників, оскільки їх основу складають козаки. Але ж не можна, прошу пана, просто чекати, поки вони нас переб’ють?
– Не можна. Але і знищувати козаків, налаштувавши цим проти нас всіх русинів також ні в якому разі не можна. Разом з Україною Польща – велика імперія, а без русинів, без цих самих козаків, наша держава може зовсім зникнути.
– Ну, це ви перебільшуєте!
– Не розумію, для чого козацькі ватажки поділили свої сили й рушили в різні частини нашої держави?
– Думаю для того, щоб розширити територію повстання.  Навесні 1595 року повстанці на чолі із Наливайком повели наступ на Луцьк, а потім повернули на Могилів, щоб підняти литвинське (білоруське) й польське селянство. В Білорусі повстання носить виразно проти шляхетський характер.
– Загін під проводом полковників Григорія Лободи та Матвія Шаули пішов на південь Наддніпрянщини, щоб очистити його від шляхти, а потім далі на північ по Дніпру – на з’єднання із Северином Наливайком.
– Такий широкий розмах повстання загрожує самому існуванню Речі Посполитої.
– Ваша величність, чекати більше не можна. Потрібні рішучі дії. Негайно!
Польський король нарешті погодився і оголосив посполите рушення. На допомогу закликали литовського гетьмана Кшиштофа Радзивіла.
Стати на чолі каральної експедиції проти повстанців король доручив відомому польському полководцю Станіславу Жолкевському.
– Як плануєте діяти, пане Станіславе?
– Розраховую розбити сили повстанців поодинці.
– Добре. Сподіваюсь, це спрацює. Ще щось плануєте?
– Так. Водночас почну таємне листування з різними козацькими керівниками про припинення воєнних дій та ізоляцію Наливайка.
На початку 1596 року уряд Речі Посполитої уперше мобілізував проти козаків коронні війська – тридцять гусарських і дванадцять козацьких хоругв, чотири роти найманої піхоти й вісім рот вибранців, а також дві тисячі жовнірів кварцяних рот.
Усього мобілізовано вісім тисяч вояків, яким мали надавати допомогу чотири тисячі литовських військ.
Козацьким загонам все ж таки вдалося з’єднатися, але перед потужнішою силою шляхетського війська вони змушені відступати.


Після свят
Після різдвяних свят, які більшість кислячан святкували вдома в Кисляку серед рідних, більшість запорожців повернулися на Січ.
Іванко, Мирослав і Петрик їздили в Брацлав у справах, тому затримались і поїхали на Січ пізніше і тільки втрьох.
  – Скоріше б вже добратися, – пащекує Петрик. – Хочеться поспати в теплі, роздягнутися, помитися.
– Не спіши жити, – сміється Мирослав, – нам ще днів десять добиратися до Січі, не менше. Доведеться потерпіти. Іванко, а ти чого мовчиш?
Мирослав подивився на Іванка й одразу звернув увагу на його стурбований вигляд. Він прослідкував за поглядом друга і побачив, що до них швидко наближається буревій. Навіть здалеку видно, він такий сильний, що вириває поодинокі дерева, які трапляються на його шляху, з корінням.
– Схоже, прямує прямо на нас, – сказав серйозно Петрик, – об’їхати його ми не встигаємо. Треба нам їхати на південь. Тут немає де сховатися.
– Так. Якщо не хочемо зіткнутися з буревієм та ще й у відкритому полі, треба звертати, – погодився Іванко. – За мною!
Козаки пришпорили коні і вскач помчали на південь. Їм вдалося об’їхати буревій, але за пагорбами на них чекає нова біда.
– Татари! – скрикнув Петрик, який необачно вирвався вперед. – Назад!
Він зупинив коня і позадкував до Мирослава й Іванка. Добре, що поряд є пагорб, за яким можна заховатися від очей ординців.
– Справа від нас ще один загін кримчаків, – попередив Мирослав.
Козаки зупинили коней і спішилися. Іванко дав повід свого коня Петрику, а сам побіг на вершину пагорба, щоб роздивитися на всі боки.
На південь від пагорба в напрямку до Криму йде великий, тисячі на три, чамбул кримчаків. Із заходу до нього наближається загін з п’ятисот вершників.
– Тільки б сюди не звернули, – мовив Іванко, – господи, спаси!
Татари не з’єдналися і стало очевидно, що це різні загони. Обидва ватаги зупинилися на відстані один від одного і почали готуватися до ночівлі.
– А щоб тобі, – вирвалося в Петрика. – З півночі підходить ще один загін!
Третій загін також став табором. Тепер козаки опинилися оточені з усіх боків.
– Що робитимемо? – запитав Мирослав.
– Поки до нас ніхто не наблизиться, будемо чекати. Скоро поночіє, а там вирішимо, що нам робити.
До пагорба, біля якого зупинилися запорожці, ніхто з татар так і не підступив, тому козаки спокійно дочекались ночі. В усіх трьох татарських таборах горять багаття, на яких кримчаки готують їжу і гріються.
– Судячи із щільності ватрищ, – говорить Іванко, – легше всього пройти через самий більший табір.
– Але ж це в напрямку Криму і це далі від нашого шляху, – здивувався Петрик. – Може, спробуємо пробратися в північному напрямку?
– Піднімись вище і уважно подивись на північ, – запропонував Іванко.
Петрик так і зробив. Він піднявся вище на пагорб, приклав долоню до очей і побачив за табором ординців з півночі ще кілька таких самих таборів. Там скрізь палають сотні багать.
– Зрозумів, – сказав він. – Схоже, в нас один шлях – на південь?
– Залишатися на місці не варто, – погодився Іванко. – Не вистачає тільки, щоб нас тут заскочили. Гинути сьогодні не хочеться, а в рабство потрапити і поготів. Тому, хочеш – не хочеш, а треба звідси вибиратися, і самий зручний шлях – на південь.
Козаки не стали чекати поки ординці почнуть вкладатися спати, і неквапливо поїхати в стик двох таборів. Татар тут більше чотирьох тисяч, тому вони почуваються в безпеці і не звертають увагу на трьох вершників.
Запорожцям, звісно, довелося похвилюватися, але вони цілком спокійно оминули кримчаків і поїхали на південь. Ніч місячна, тому їм видно дорогу.
– Іванку, довго ми будемо ще їхати? – запитав Петрик. – Відверто кажучи, хочеться їсти і спати.
– Треба подумати. З одного боку без відпочинку не можна, а з іншого – треба від’їхати якомога далі, бо завтра кримчаки почнуть рух саме в цьому напрямку.
– Коням теж потрібен відпочинок, – нагадав Мирослав.
– Про коней я і не подумав, – визнав Іванко. – Що ж, треба знайти підходяще місце для ночівлі.
Але таке місце трапилося нескоро. Козаки на ходу погризли сухарі, запили їх водою. Тому, коли на шляху їм трапився глибокий байрак, вони не стали розводити вогонь, щоб приготувати гарячу їжу.
Вони розпрягли коней, стриножили їх, нарубали купу сухого бадилля, застелили їх кінськими попонами і вклалися спати. Заснули козаки майже миттєво, а прокинулись від того, що земля гуде.
З обох боків паралельно байраку рухаються тисячі татарських коней, і сотні невільників, які йдуть пішки. Кримчаки гонять величезні череди й отари корів, овець, які захопили в русинів.
– Оце ми втрапили в халепу, – сказав Іванко. – Це ж треба так – вискочити з однієї пастки, щоб тут же потрапити до іншої.
– Втомилися ми дуже, – ніби виправдовується Петрик.
– Що робитимемо? – стурбовано запитав Мирослав.
– А що нам лишається? Тільки чекати, – зітхнув Іванко.
Петрик дістав із сакви солоне сало з проріззю і нарізав його. Козаки поїли сала з сухарями, і стали чекати. За весь день до байраку жоден з ординців так і не наблизився.
Ввечері ситуація повторилася – з усіх боків байрак оточений татарськими таборами, і найменше кримчаків знову з півдня.
– Пропоную вибратися в південному напрямку, – запропонував Іванко, – а потім звернемо на захід.
– Так, це найкращий вихід, – погодився Мирослав.
Козакам і на цей раз вдалося пробратися крізь табір бусурманів, але з заходу до них наближаються нові татарські загони.
– А щоб тобі добра не було, – зітхнув Петрик. – І куди ми тепер?
Оточені татарськими загонами козаки знову відходять на південь. Непомічені ординцями вони йдуть і йдуть все далі від свого шляху. Так вони дійшли до самого Криму і увійшли на його територію. Тут їх ще сильніше охопила туга за батьківщиною.
Запорожці обійшли прикордонну фортецю Айдарових на Перекопі і, знайшовши в стороні від шляхів, глибокий яр, схоронилися в ньому.
– Коли всі татарські загони увійдуть в Крим, ми зможемо вибратися звідси, – сказав Іванко.
– На це може піти не один день, – замислено сказав Петрик, – а їжі в нас зовсім не залишилося.
– Без їжі ніяк не можна. Ми вже й так два дні зовсім нічого не їли. Значить, треба нам десь розжитися на неї. Бажано прямо сьогодні. Петрику, подивись, там, де ростуть тополі – то татарські аули.
Мирослав тільки зітхнув, бо теж украй зголоднів.
– Я знаю, – кивнув Петрик.
– Як стемніє, підеш пішки до ближнього з них і постараєшся дістати щось з харчів.
– Добре, – охоче погодився хлопець.
Ввечері Петрик відправився на пошуки їжі. Біля ближнього аулу він заліг у високій сухій траві і почав спостерігати.
Через якийсь час він звернув увагу на величезні плетені хатки на палях. До однієї з них саме підійшла молода татарка, відчинила дверцята і взяла звідти великий шматок сирової баранини.
– О! – зрадів Петрик. – Чудово! Будемо з м’ясом!
Коли всі татари і татарки розійшлись по своїм юртам, Петрик підійшов до комори на палях. Він вибрав великий шматок телятини, взяв його і пішов у напрямку до яру, де на нього чекають козаки. Добрався він вже опівночі.
– Ну що, – кинувся до нього Мирослав, – приніс щось?
Петрик поклав на траву задню ногу теляти.
– А що це так смачно пахне? – потягнув носом повітря Іванко.
Сомик посміхнувся і витягнув з-за пазухи десяток свіжих татарських коржиків. Він простягнув Іванку і Мирославу по три коржики.
– Пригощайтесь, бо поки м’ясо спечеться, слиною захлинутися можна!
– Звідки це? – запитав Іванко і з задоволенням відкусив шматок коржика.
– Взяв в одній з юрт. Ще прихопив курт, це солоний сухий сир. Зараз дістану. Більше, на жаль, нічого вкрасти не вдалося.
– І так добре, дякуємо.
Козаки стали їсти круглі кульки солоного сиру з коржиками. Коли втамували голод, почали розрізати телятину на невеликі шматочки і нанизувати їх на дерев’яні шпички та втикати їх в землю біля вогню.
– А це в тебе що?
– Онучі в мене зовсім зносилися, то я прихопив татарський халат.
Козаки одразу подерли на онучі коштовний шовковий халат. Поївши ще гарячого, запеченого м’яса, Мирослав з Петриком почали вкладатися спати. Іванко ж залишився чергувати.
– Заодно запечу ще м’яса, щоб зранку було що їсти.
– Збудиш потім мене, – сказав Мирослав і пояснив Петрику, – поки ти ходив до татар, я поспав.
– Зрозуміло, – кивнув Петрик. – А ти тоді розбудиш мене.
– А я на голодний шлунок не зміг заснути, – посміхнувся Іванко.
Ніч пройшла спокійно. Козаки по черзі підтримували вогонь і до ранку спекли всю телятину, яку приніс Петрик.
– Як гадаєш, в той аул, звідки ти приніс м’ясо і коржики, поки ходити не варто? – запитав Іванко.
– Думаю, так. Але їжа нам потрібна. Як виїдемо за межі Криму і до самої Січі можемо зовсім ніде її не знайти. Тож потрібно зробити припаси на всю дорогу.
– Значить сьогодні вночі верхи об’їдемо кілька дальніх аулів, щоб набрати м’яса побільше. Добре, що сіль в нас є, а то несолоне в горлянку не лізе.
– Петрику, а яке там є м’ясо? – зацікавився Мирослав.
– Воловина, телятина, баранина, птиця. Вибір є. Майже як на ринку, але все безкоштовно! Тільки свинини немає.
– Це нічого, обійдемося цього разу без свинини.
Вночі козаки об’їхали три аули і набрали багато м’яса. Ще їм вдалося роздобути пшеничного борошна та сарацинської пшениці, тобто рису, моркви та цибулі. А ще солі, хоча сіль в них є. До свого яру доїхати не встигли, бо побачили, що там їздять татари.
– Напевне шукають тих злодіїв, які вкрали в них телятину і коржики, – припустив Мирослав і пожартував. – Сподіваюсь, вони не думають на нас?
Іванко з Петриком голосно розсміялися.
– Думаю, вони звинувачують якихось місцевих розбійників. Навряд чи вони подумають про запорожців. Однак тепер нам треба шукати нове місце для укриття. Тим більше, що скоро почне світати. Поїхали звідси.
Довелось козакам від’їхати ще трохи вглиб Криму. Вже почався день, коли вони знайшли новий вибалок, в якому можна сховатися.
– А ви звернули увагу, що татарських військ більше немає? Поспостерігаємо вдень, якщо їх більше не буде, то вночі з богом вирушимо за Крим.
– Якби не той клятий буревій, ми б сюди не потрапили. А тепер ще треба звідси вибратися.
– Нічого. Аби вибратися. Ну що, Петрику, ти чергуєш, спостерігай, щоб кримчаки нас не знайшли, а ми з Мирославом почнемо готувати харчі в дорогу і вечерю.
– Як вечерю? – скрикнув Петрик. – Ще ж і обіду не було!
Козаки знову розсміялися. Вони спішилися, зняли на землю все сирове м’ясо, а Петрик поліз на вершину яру, щоб бачити всі під’їзди до нього.
– Готової їжі немає. Що ми можемо приготувати швидко?
– З того, що є – тільки коржики на чарі або на вугіллі. Розводимо багаття, хай дрова прогоряють. Добре, що їх тут вдосталь. На обід приготуємо плов з бараниною, а потім почнемо коптити і запікати м’ясо в дорогу.
– Петрику, що там?
– Все спокійно. Татарів не видно. А отам є джерело. Можна коней напоїти.
– Залишайся на місці і спостерігай. Ми самі коней напоїмо.
Козаки пообідали коржиками, повечеряли пловом. Весь день вони готували м’ясо в дорогу, але все приготувати не встигли.
– То що, – запитав Мирослав, – завтра продовжимо в’ялити і запікати м’ясо?
– Ні, – рішуче відповів Іванко, – вирушаємо сьогодні вночі. Дасть бог, виберемося з Криму, тоді можна буде зайнятися м’ясом. Давайте засолимо все сирове м’ясо та почнемо збиратися в путь.
Коли стемніло, козаки навантажили коней готовими харчами, сировим м’ясом, і поїхали на північ. Відпочилі коні жваво несуть вершників в бік рідної, милої серцю кожного козака України.
Об’їхавши Перекоп запорожці вирвалися з осоружного Криму.
– Світ широкий, воля! – вдихнув повними грудьми повітря Петрик.
  Кілька днів, поки в них була готова їжа, вони їхали все більше віддаляючись від Кримського Юрту. І тільки коли готові харчі закінчилися, козаки зробили перший великий привал.
Вони знову запекли на вугіллі коржиків, телятини та баранини, зварили плов з солониною. Їжі козакам вистачило до самої Січі. Невдовзі вони добралися до вольностей війська Запорозького Низового – тобто до земель, контрольованих Січчю.
І от настав нарешті той день, коли, не тямлячи себе від щастя, вони добралися до самої Запорізької Січі.
Дізнавшись про повернення Іванка, Мирослава і Петрика, назустріч їм висипав весь Кисляківський курінь в повному складі. Першим до них підійшов їх отаман.
– Як ви? Звідки ви? Ми вже не знали, що і думати!
Іванко голосно розповів всім про їхню пригоду.
– Ми знали про орду, бо шукали вас де тільки можна, – розповідає Кремінь. – А ви були там, де не можна!
– Дякувати богу, ви живі, здорові і знову з нами, – радісно мовить Голобля.
– Слава богу, – тричі перехрестилися козаки.
– Ну що, Петрику, – підморгнув йому Іванко, – сьогодні здійсниться твоя мрія!
– Яка? – не второпав одразу Петрик.
– Помиєшся, роздягнешся і ляжеш спати в теплі!
– І в цілковитій безпеці! – додав Мирослав.
Коли всі почали розходитися, курінний отаман відкликав в бік Іванка і запитав:
– Скажи, ви були в самому Криму, чи не думали звільнити хоча б кількох бранців з неволі? Розумієш, наші невільники сподіваються на звільнення тільки від запорожців.
Іванко на таке питання не сподівався і йому стало невимовно соромно, бо ніхто з них не подумав про те, щоб звільнити когось з русинів, бо знаходячись серед поганців, згадували домівки, матерів, думали тільки про те, якби самим вибратися живими.
– Ну, нічого, – сказав Кремінь, – я розумію. Можеш іти, відпочивати.
Іванко приєднався до своїх товаришів і вони втрьох пішли до кашовара Василя Голоблі.
– Дядьку Василь, що є поїсти? – першим запитав Петрик.
– Поки можу пригостити тільки солоним салом і свіжим хлібом. Зізнавайтесь, скучили за салом?
– Ваша правда, таки скучили! А часник є?
Козаки із задоволенням поїли сала з проріззю, витерли жир об чоботи, після чого пішли мити руки.


Буйницька битва
Полковник Григорій Лобода повернувся на Січ, але пробув в ній недовго, і з трьома тисячами козаків знову попрямував на Київщину. Тут він знову почав збирати стації на військо та потихеньку обдирати маєтки шляхти.
Наливайко ж, від молдавського кордону прийшов під Луцьк – один з головних центрів унії. Уніатський єпископ Кирило Терлецький, в минулому православний єпископ, зібрав значну суму грошей і виїхавши за місто спробував відкупитись від наливайківців.
Северин викуп прийняв, але все-одно ввійшов у місто – в цей час у Луцьку відбувався великий ярмарок, і зібрав данину зі шляхти, костьолів та караїмських торговців, вчинивши при цьому справжній погром.
Але в листі до короля Речі Посполитої Сигізмунда III він розповів про напад на Луцьк, як про звичайний збір майна та коштів на утримання війська.
Далі військо Наливайка ввійшло у Білорусь. Спочатку козаки захопили містечко Петриків, потім, в середині листопада, підійшли до міста Слуцьк, що мало добре укріплену фортецю. Слуцьком володіє віленський староста Єроним Ходкевич, але його в цей час у місті не було.
– Готуємося до штурму, – наказав Наливайко своїм сотникам.
– Як? – здивувався Кремінь. – В нас же всього близько двох тисяч козаків! Для штурму фортеці цього надзвичайно мало.
– Чи не ти, пане Михайле, пропонував нам атакувати міста й фортеці вночі? – усміхнувся Северин.
– Я. І що? – не може зрозуміти курінний отаман кислячан.
– В місті в нас є свої люди, – посміхнувся Наливайко. – Вони відкриють нам ворота. Готуйтесь до взяття фортеці.
Захопивши Слуцьк Северин відправив загін козаків на чолі з полковником Мартинком до містечка Копиль. Але загін наштовхнувся на гайдуків Єронима Ходкевича і був майже весь розбитий.
У цей час до Наливайка прийшла звістка, що проти нього вирушило литовське військо Кшиштофа Радзівіла, яке вже доходить до Слуцька.
Забравши весь міський арсенал, а саме: 12 гармат, 80 гаківниць та 700 рушниць, а також 5 тисяч литовських кіп грошей, Наливайко вирушив у напрямку Могильова, ухилившись від зіткнення з військом Радзівіла.
Зустрівши значну відсіч Могильовських міщан, козаки взяли місто приступом. В Могильові Наливайко простояв два тижні.
За цей час він повністю розорив його, спаливши крамниці та 500 будинків шляхти. Коли до міста підійшло велике військо Радзівіла – 14 тисяч литовців та 4 тисячі татар, козаки засіли у замку й приготувались до оборони.
Литовське військо почало обстріл замку. Крім того, на допомогу литовцям прийшли Могильовські міщани, які підпалили замок. Наливайко був змушений вийти з міста й отаборитись неподалік на Буйницькому полі.
Не встигли повстанці отаборитися, як з північного боку до них стала наближатися хмара куряви.
– До бою! – почав командувати Наливайко.
Гармаші кинулися до гармат, козаки схопили мушкети, але тривога виявилася хибною. До табору наближається велика отара овець і корів. До Наливайка підійшли кілька чабанів. Вони зняли шапки і низько вклонилися ватажку повстанців.
– Куди прямуєте, люди добрі? – запитав Северин. – Тут небезпечно. Краще б вам швидше піти звідси.
– А ми до вас, пане гетьмане, – чемно промовив старший з чабанів.
– Як то до нас? Чого ж ви хочете?
– Ми пригнали до вас худобу, щоб рідному війську було що їсти, – на превелику радість ватажку повстанців сказав чабан.
– Дякуємо, звісно, а не шкода?
– А чого її жаліти? Однаково ляхи заберуть, самі зжруть і не подякують, – зітхнув зажурений старший з чабанів. – Ще й канчуків дадуть.
– Ще раз дякую, – з почуттям сказав наостанку Наливайко. – Зачекайте трохи, ми принесемо вам гроші і срібний та золотий посуд, щоб відшкодувати вам худобу і ви потім могли купити нову.
– Посуду не треба, – у ваганні мотнув головою чабан. – Ляхи, як знайдуть його, одразу здогадаються, що це посуд, віднятий в шляхти. Звідки в селян золото і срібло? Напевне нас тоді покарають на смерть.
– Ви знову праві, – погодився Северин.
Чабанам принесли гроші, ті взяли їх, подякували і поспішили подалі від табору повстанців. До Наливайка під’їхав Михайло Кремінь.
– Слухаю, – повернувся гетьман до курінного отамана кислячан.
– Вважаю необхідним вислати розвідку, щоб дізнатися, де зараз поляки та скільки їх, – промовив Кремінь.
– Тричі посилали. Ніхто не повернувся, – зітхнув Северин, тяжко засмучений останніми подіями.
– Дозвольте, я відправлю вивідача під виглядом чабана, який пасе отару овець, – попросив Кремінь.
– А ти це добре вигадав, – одразу оцінив гетьман.
– Не я, – чесно відповів отаман, – це козак Іванко Гардовий.
– Його і відправ під виглядом чабана, – запропонував гетьман.
– Ні в якому разі, – заперечливо захитав головою Кремінь. – Іванко ставний, впевнений, гордий. Ляхи зразу упізнають в ньому козака. Я відправлю вчорашнього селянина, непримітного, з чорними і порепаними від важкої праці руками.
– Добре. Роби, як знаєш, тобі видніше. Будуть новини – одразу до мене!
Під виглядом чабана Кремінь відправив Лавріна Чуба. Той повернувся вже під вечір. Отаман одразу кинувся до нього.
– Ну що, є новини? Не мовчи, вражий сину!
– А таки є. З північного боку нікого немає. До півдня не дійшов, а от з заходу за тими пагорбами збираються польські крилаті гусари.
– Вони що, готуються до нападу? – здивувався Кремінь.
– Навряд чи, бо скоро стемніє. А от зранку – точно нападуть.
Козаки лягли спати зарані, а піднялися ще вдосвіта і вгадали. Вони ще не встигли вишикуватися до бою, як почувся тупіт тисяч кінських копит. Із-за пагорбів на Буйницьке поле вимчали вершники. 
Польські гусари з орлиними перами за спинами та довгими в дві сажні і лікоть списами, з пофарбованими в червоний колір ратищами, суцільною стіною помчали на табір повстанців. Вони розраховують на те, що їх удар буде нищівним.
Але вміло обставивши табір гарматами, все-таки Северин Наливайко у минулому був вдалим гармашем, козаки цілий день відносно легко відбивали атаки ляхів, литовців і татар залпами з гармат та вогнепальної зброї, а із настанням ночі почали відступ.
Литовці помітили що повстанці відходять й одразу відправили невеликий загін, щоб перепинити шлях козакам, але цей загін було розбито вщент.
Військо Наливайка рухається дуже швидко, тому Радзівіл не зміг наздогнати його, хоча передові загони литовців довго переслідували козаків.
Наливайківці, вміло відбиваючись від переслідувачів, дійшли спочатку до Рогачина, а потім до Річиці. Біля Річиці переслідування припинилося і Наливайко зміг зупинитись тут на деякий час.
Звідси у січні 1596 року він написав листа польському королю: «Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом – і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, як союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов’янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з’єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених…».
Звичайно до цього листа король Речі Посполитої віднісся іронічно та скептично і відповіді ніякої не дав.
Чисельність війська Наливайка постійно змінюється, бо частина козаків гине в боях, частина розходиться по домівках, але військо весь час поповнюється за рахунок литвинів (білорусів).
Після відходу козацького війська в Україну з козацькими загонами відійшло майже тисяча чоловік. Це – переважно бідні селяни, втікачі від панів.
На зворотному шляху виникла потреба в тривалій зупинці, щоб полагодити декілька возів, підлікувати важко поранених, купити харчів для вояків і сінаж для коней. Скориставшись нагодою Іванко з Мирославом сходили до церкви в ближньому селі.
Вони поставили свічки за здоров’я ближніх і приєднали до церковної служби. Під кінець її хтось з місцевих прихожан запитав в батюшки:
– А яким святим треба ставити свічки залежно від потреби?
– Із добрими думками і любов’ю в серці можете поставити свічку за людину іконі Спасителя або Богородиці.
Присутні мовчки слухають відповідь священника, бо вона цікава багатьом.
– Якщо ж у вас є особливі побажання, то дійсно треба знати, яким святим ставити свічку. Є потреба просити за людину, яка тяжко хворіє – помоліться перед іконою Божої Матері «Цілителька», якій ви можете поставити свічку.
– А якщо чоловік п’яничка? – вигукнула якась жінка.
– Помоліться і поставте свічу перед іконою «Невипивана чаша», – показав батюшка рукою на потрібну ікону.
Священник на якусь мить замовк ніби очікуючи ще якесь запитання, але оскільки ніхто ні про що більше не питає, продовжив.
– Можна ставити свічки своїм покровителям, молитися своєму ангелу-хранителю. В першу чергу варто поставити свічку до «свята» – центрального аналою або шанованої храмової ікони, потім – до мощів святого, якщо вони є в храмі. А вже потім – за здоров’я до будь якої ікони або за упокій на переддень – квадратний або прямокутний столик із Розп’яттям.
– А коли треба стояти із запаленими свічками?
– Із запаленими свічками прийнято стояти здебільшого на панахиді. В інший час правильніше ставити свічку на свічник, який для цього і призначений.
І хоча козаки все це знають, вони із задоволенням вислухали відповіді батюшки прихожанам.
– Отче, а як зрозуміти, що прийшов час, щоб бути добрим?
– А не треба чекати, треба бути добрим завжди. Ти ж ніколи не знаєш, наскільки ти насправді впливаєш на тих, хто тебе оточує. Ти ніколи не знаєш, наскільки той, кому ти посміхнувся, потребував цього. Ти ніколи не знаєш, наскільки твоя доброта перевернула чиєсь життя.
В храмі запанувала така тиша, що навіть дивно. А батюшка тим часом продовжує.
– Ніколи не відаєш, як сильно комусь потрібні були ті довгі обійми чи розмова. Не треба чекати моменту, коли можна бути добрим. Не чекай, що хтось буде добрим перший. Не чекай на кращі умови чи на те, що хтось зміниться. Просто будь добрим, бо ти ніколи не знаєш, наскільки сильно хтось цього потребує.
З церкви Іванко і Мирослав вийшли в піднесеному настрої. В таборі їх зустрів стурбований Василь Голобля.
– Хлопці, де вас носить? Ви ж не снідали? Я їжу вже двічі підігрівав, а вас все немає та й катма? Де ви були?
– Ми до церкви ходили, – відповів Мирослав винувато. – Якось не подумали, щоб вас попередити.
– Дарма. Я б теж до храму сходив.
– А як же сніданок для куреня? – здивувався Іванко.
– Лаврін би приготував чи ще хтось. Наступного разу, як зберетеся до храму – мене обов’язково повідомите. Домовились? А тепер ідіть зі мною, поїсте.
Хлопці не стали заперечувати і поспішили на кухню.


Козаки і смерть
Сотня кислячан на чолі з батьком Вітром поверталася з дальньої розвідки, коли натрапила на засідку ординців. Кримчаків в шість разів більше, ніж козаків. Передні шеренги козаків впали мертві від влучних пострілів татар.
У розпал недовгого бою Іванко відчув, як татарські стріли влучили в нього. Одна попала у великий мідний натільний хрест, а друга – в черес, тобто козацький пояс. Пояс цей шкіряний, широкий з кишенями для ножа, люльки, грошей, який також служить для підтримки попереку. В Іванка він прикрашений тисненим орнаментом.
На таких поясах буває від однієї до шести пряжок. На чересі Іванка їх три. Часто такі череси для краси оздоблюються ланцюжками з міді чи інших металів, ґудзиками, але в Іванка нічого такого немає. 
Одна стріла пробила хрест і вколола козака в груди, але більше ніякої шкоди не заподіяла, друга потрапила в кишеню череса з грошима. Третя стріла влучила в луку сідла. Хлопець озирнувся і побачив, що ще одна стріла попала коню в круп.
В цей час залишки козаків почали відступати до ближнього лісу. Іванко розвернув коня і також вихором помчав в ліс. Там татарам буде незручно цілитися і стріляти з луків, бо стрілам будуть заважати гілки, листя дерев.
Іванко припав до шиї коня, щоб не зачепитися за гілку. Невідомо, чим би це все закінчилося, якби на обрії не з’явилась велика кавалькада польських вершників.
– О! – зрадів татарський сотник Батал Рахманов. – Ляхи возять із собою багато добра, там може бути навіть золотий посуд!
– Та й грошей в них завжди більше, ніж в запорожців, – додав сотник Тімерхан Хаматов. – Батале, пропоную напасти на ляхів!
Татари враз втратили інтерес до козаків, розгорнулись лавою і помчали на поляків, розраховуючи на велику здобич.
Козаки тим часом відійшли вглиб лісового масиву і заховались в зеленій гущавині лісу. Там їм зустрілась річка з піщаними берегами.
– Зупинимося на тому березі, – вирішив Вітер.
Коли низовики перебралися на протилежний берег, то першим ділом почали перев’язувати рани пораненим товаришам. Вітер тим часом обійшов місцину, щоб визначитися, де стати табором.
– Скільки в нас поранених? – стурбовано запитав він.
– Сімнадцять, батьку. Багато, – відповів йому Мирослав. – Деяким знадобиться час, щоб підлікуватися та набратися сил.
– Що ж, значить, доведеться нам тут затриматися. Станемо он на тому пагорбі. Від кінноти вкопаємо в землю загострені палі. Від стріл – сплетемо тини, а простір межи ними засиплемо піском або землею.
Здорові козаки почали рубати довгі гілки ліщині і плести з них два ряди тинів. Потім почали носити від річки пісок, бо його легше набирати, ніж копати землю, в якій до того ж багато коріння дерев, і насипати його між тинами.
Табір вийшов досить великий, тож всередині помістився й увесь козацький табун. До вечора запорожці встигли обгородитися ще й гостроколом.
– Тепер нам ординці не страшні, – задоволено промовив Мартин Паталаха.
Козаки почали ставити великі намети, які везли із собою, щоб не ночувати проти неба. Вже смерком Вітер знайшов Мирослава.
– Мирославе, синку, за робою ми забули і про обід, і про вечерю. Ні Василя Голоблі, ні Лавріна Чуба з нами немає, то, може, ти побудеш за кашовара?
– Слухаюсь, батьку, – погодився Мирослав.
Він взяв собі на допомогу Петрика Сомика, потім зібрав до купи всі запаси провіанту, який тільки є в козаків, щоб знати на що розраховувати і що готувати.
На вечерю козаки приготували польову кашу, тобто куліш. Це блюдо легко і швидко готувати навіть в польових умовах.
Петрик наносив води з річки і поставив її в казани на вогонь. Коли вода закипіла, Мирослав з Петриком промите пшоно засипали у похідні казани з киплячою водою, для смаку додали сіль, коріння, зелень – дику цибулю, щавель, кропиву.
Готовий куліш затерли салом із цибулею й часником. Сьогодні куліш видався особливо смачним, бо був із салом, і шматками м’яса.   
– Може, ще щось приготуємо? – запитав Петрик. – Всі ж сьогодні без обіду?
– Добре, – погодився Мирослав. – Хліба в нас немає, тож давай нажаримо перепічок. Тим більше, в нас, як виявилося, є хлібна закваска.
Перепічки або гречаники – це гречані млинці. До хлібної закваски кухарі додали чверть житньої муки, яйце і воду, бо ні молока, ні сироватки із собою не мають. Тісто розмішали як для оладок, дали йому добре зійти, а потім почали смажити великі – на всю сковороду – гречаники. До перепічок ще нажарили шкварок.
– Вечеряти! – голосно гукнув Мирослав – Вибачайте, панове, ні молока, ні кисляка, ні сметани немає.
– І так добре, – заспокоїв його Вітер. – Мені, правда, більше подобаються стовбуни, але і гречаники також добре!
Гречані стовбуни роблять з такого самого тіста і печуть у керамічних кухликах, які також заміняють хліб. Вечеря закінчилася вже при світлі місяця. Козаки зібралися навколо казанів, в яких готувалася гаряча їжа.
Зголоднілі козаки з величезним апетитом повечеряли і почали вихваляти кашоварів. Мирослав з Петриком залишилися задоволені похвалою товаришів і почали мити казани і сковорідки.
Решта козаків почали просити, щоб Вітер розповів їм якусь байку.
– Ми знаємо, батьку, ви їх багато знаєте! Взимку в курені ви їх нам розповідали.
– А знаю, – не став відмовлятися чи набивати собі ціну Вітер, – а яку ж байку вам розказати, діти?
– Розкажіть ту, де козаки смерть обдурили, – попросив Ілько Дігтяр.
– Добре, слухайте діти. Ішли якось, два козаки Диким Полем, надибали дерево й сіли в холодку відпочити. Один на бандурці грає, другий слухає. Коли це один каже:
– Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачте, в степу так здалека видно.
– Ну, то що? – каже другий козак.
– Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
– Е ні, брате, не годиться козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже то й побігаєш! Будем уже сидіти. Раз мати на світ народила, раз і помирати!
– Чи так, то й так! – погодився його товариш.
Сидять. Надійшла смерть та й каже:
– Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із світу зживу, косою голови постинаю!
– Стинай, – каже один козак, – на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльки покурити!
– Ну, – каже смерть, – коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, як пішов від нього дух та дим, то смерть аж набік одійшла.
– Оце, – каже, – який поганий дух! Як це ти таку погань куриш?
– Та що ж, – відповів козак, – так мені судилося!
Як розійшовся дим та дух, смерть знов приступила:
– Ну, – сказала, – покурив, тепер я вас обох постинаю!
– Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! – каже другий козак. – Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
– Нюхай, – каже смерть, – та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, взяв понюшку, а сам думає, як би йому призвести смерть, щоб вона понюхала! Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тархуну, й перцю додано для міцності, щоб у носі сильніше крутило.
– А що ж воно, добре? – питає смерть.
– Та як кому! – каже козак.
– Ану, дай спробувати! – просить смерть.
– На, милостива пані!
Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона – аж косу впустила!
– Цур же йому, – каже, – яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як це ти таке паскудство вживаєш?
– Отак як бачиш! – знизав плечима козак. – Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, бог його знає! Мушу терпіти.
– А, – каже смерть, – коли так, не буду я вас косою стинати! То не штука – вмерти, а от ти чхай ще 50 років!
– Отаким чином і визволилися козаки від наглої смерті, – закінчив свою розповідь Вітер.
Козаки дружно посміялися винахідливості запорожців, а Мартин Паталаха пожартував:
– Батьку, казали добрі люди, що один з тих козаків були ви!
– Атож! Вітер – козак, якого і сама смерть боїться!
– Хто його знає, – хвацько закрутив оселедця на вухо старий козак, – може і я! Давно це було, вже і не пам’ятаю! А тепер всім, крім сторожі, спати.
На ранок Вітер відправив десяток козаків на чолі з Іванком на узлісся, щоб побачити, що там робиться.
Від орди вже й сліду не залишилося, тільки тіла загиблих козаків і коней лежать на полі вчорашнього бою. А ще поле рясно вкрили чорні круки.
– Холера ясна, – лайнувся Малюта, побачивши круків на тілах товаришів.
Запорожці вирили могили, тіла загиблих товаришів загорнули в червону китайку і поховали тут же на узліссі.
– Дивіться, – сказав Іванко, – там також багато круків. Треба подивитися, що там?
Троє козаків поскакали до місця бою ординців з ляхами. Невдовзі вони повернулися і доповіли, що там також був бій, і на полі лежать тіла вбитих поляків і коней.
– А поживитися там нічим – татари геть усе забрали, – доповів Ілько Дігтяр.
– Давайте, захопимо із собою конини, щоб було, що їсти, і повертаймося до табору. Он двоє коней ще живі, треба їх дорізати, щоб не мучились. Поки будете розробляти конину, я об’їду околиці, ще раз обдивлюся навколо.
– Сам? Ні, візьми ще кількох козаків, – мовив Макар Малюта.
Іванко з чотирма козаками об’їхали околиці, але нікого не побачили. Забравши конину, козаки повернулися до табору.
– Богу дякувати! Значить, безпосередньої загрози немає? – перепитав Вітер. – Це добре, бо пораненим потрібен час для лікування.
Мирославу з Петриком тепер, коли з’явилось досхочу свіжого м’яса, є невідкладна робота. До повернення Іванка вони встигли зварити щербу – рибну юшку із свіжої риби з гречаним борошном.
Після сніданку Вітер підійшов до кашоварів.
– Що скажете, хлопці, їжі в нас вистачить?
– Тепер, коли є конина, точно вистачить, – відповів Мирослав. – Ще в нас багато гречаного борошна. Риба в річці ловиться. Не тужіть, батьку, голодувати не доведеться!
– Ну, розраховую на вас, хлопці. Ви в мене молодці!
Тут до кухарів підійшов Свирид Ружинський.
– Знаю, у вас багато роботи, хлопці. Давайте, допоможу. Кажіть, що робити?
Вітер пішов до Іванка. Той побачив старого козака і зрозумів, що на нього чекає якесь завдання.
– Слухаю, батьку.
– Розумієш, синку, із-за поранених ми вимушені затриматися тут ще надовго. А курінному отаману треба обов’язково доповісти, що тут з’явилися кримчаки. Бери три десятки козаків і їдь до наших.
Іванко подумав і попросив:
– Батьку, як підказує здоровий глузд, в бою з ордою три десятки козаків мені нічим не допоможуть, тільки загинуть задарма. А вам у випадку облоги вони дуже знадобляться. Дозвольте, я сам поїду? Мені одному пробратися буде легше.
– Добре, синку. Думаю, ти намислив правильно. Їдь з богом! Кашовари приготували їжу, не забудь взяти, щоб не готувати в дорозі.
Взявши в сакви готової їжі, Іванко попрощався з друзями, сів в сідло і вирушив в путь.
– Прощавай! – вигукнув йому услід Петрик.
– Чому ж прощавай? – зауважив Іванко. – До зустрічі!
Він привітно помахав друзями рукою, і за мить щезнув між деревами, а козаки ще якийсь час дивились йому у слід, ніби могли його бачити.


У ворожому тилу   
В таборі повстанців Лаврін Чуб несподівано зустрів земляка із свого села – Йосипа Чорного.
– Моє шанування! Йосип! – кинувся Лаврін до нього. – Це ти чи не ти?
– Я. Доброго здоров’я! Радий бачите тебе, Лавріне! – зняв шапку Йосип. – Знаєш, з нашого села, схоже, тільки ми з тобою живими і залишилися.
– Цебто як? – змінився на лиці і забідкався Лаврін. – Як же це так?
Він ніби скам’янів у розпуці від несподіванки. Видно, що він ніяк не може оговтатися від такої страшної новини.
– Спалили наше село ляхи до тла, а всіх людей побили. Мені вдалося вціліти, бо я був в лісі – ходив в той час за грибами.
– Це точно? Невже ж ніхто не вижив?
– На жаль так. Я сам все бачив на власні очі, і сам поховав наших односельців, – важко зітнув Чорний. – Скажи, може, можна якось перейти до вашого куреня, щоб разом воювати? Адже тільки двоє нас і залишилось.
– Я спитаю курінного отамана, – пообіцяв Чуб.
Після розмови із земляком Лаврін повернувся до Кисляківського куреня сам не свій. Це одразу помітили його товариші.
– Що сталося, друже? – запитав Василь Голобля.
– Бачив свого односельця і сусіда. Він розповів, що ляхи спалили наше село, а всіх людей вбили. Чуєш? Вбили всіх! Не пробачу. Скільки житиму – буду мститися клятим катам.
В цей час пролунав наказ – терміново висуватися в путь на схід. Северин Наливайко терміново викликав до себе курінного отамана Михайла Кременя. Коли той прискакав, гетьман стурбовано промовив:
– Пане Михайле, ти знаєш, що нас переслідують переважаючі сили ворога. А в нас багато поранених. Ми ні відірватися від ляхів не можемо, ні перемогти їх у відкритому бою.
Кремінь на знак згоди мовчки кивнув головою.
– Тому я прийняв таке рішення – ти із Кисляківським куренем забираєш всіх поранених, всі вози з припасами і їдеш в ліс, що зліва від дороги на Немирів. Він тягнеться на десятки верст, так що там є де сховатись.
– Там чекаємо видужання поранених?
– Не зовсім. Звідти ви по можливості будете нападати на тилові загони поляків, шарпати їх. Громити невеликі гарнізони, перехоплювати гонців, постачальників.
– Зрозуміло, – кивнув Кремінь, – дозвольте виконувати?
– Ну, якщо запитань не маєш, – відповів Наливайко, – виконуй.
Повстанське військо зупинилося і рушило далі тільки після того, як валка возів з пораненими і припасами в’їхала в ліс. Кислячани  підмели землю там, де проїхали вози, щоб приховати сліди.
Ліс виявився дійсно великим, старим, з густими хащами і чагарниками. Козаки заглибилися в нього на десять верст і після цього почали облаштовуватися. В центрі табору козаки почали будувати курені, ставити намети
Курінний отаман відправив вивідачів на всі узлісся лісу. Виявилося, що через лісовий масив всього в двох верстах від табору проходить дорога.
– По цій дорозі рухається великий загін польського шляхетського ополчення, – доповів отаману десятник Журба. – Мої хлопці спостерігають за ними, але треба дотримуватися тиші, бо ляхи можуть нас почути.
– Припинити всі роботи, – наказав Кремінь.
Почулася музика – польське військо наближається. Отже небезпека зіткнення зростає щомиті.
Але один з повстанців ніби не почув команди і почав рубати дрова. На нього тут же зашикали з усіх боків, проте він продовжує колоти дрова, ніби нічого не чує чи не розуміє.
– Тихо, тобі сказали, – шикнув Лаврін Чуб, – замри!
Бачачи, що повстанець не збирається зупинятися, Мирослав підійшов до нього і вирвав в того з рук сокиру. Те, що вчинив після цього повстанець стало для всіх повною несподіванкою, а той витягнув шаблю і накинувся на Мирослава.
Козак відбив сокирою два випади, після чого Лаврін схопив довгий спис і увіткнув його в живіт «лісорубу». Той випустив шаблю і схопився обома руками за живіт. Після цього опустився на коліна.
– Розповідай, – суворо запитав Кремінь, який підійшов впритул до цього чоловіка. – Для чого шумів? Хотів привернути увагу поляків?
– Так, – раптом чесно відповів повстанець, зловороже дивлячись на повстанців, – ненавиджу вас. Хотів щоб вас всіх вирубали якомога швидше!
– Хто ти? – холодно запитав Кремінь.
– Слуга пана Четвертинського. Засланий до вас, щоб допомогти вас знищити!
– Далі можеш не розповідати. Все з тобою зрозуміло. Карпе, – гукнув отаман Журбу, – закопайте це падло десь подалі звідси.
Журба збирався запитати, як саме вбити шпигуна, як Лаврін знову вдарив зрадника списом.
– От і все, – плюнув на тіло вбитого Лаврін.
Тут на галявину вийшов Орест Злидня. Журба одразу кинувся до нього.
– Що там?
– Ще їдуть, але більша частина війська вже проїхала повз нашу засідку. А що це у вас тут грюкало? Ми вже думали, що ляхи почують, але вони за музикою, розмовами і тупотом коней на шум не звернули увагу. 
– Повертайся назад і тримай нас в курсі, – розпорядився Кремінь.
Іванко Гардовий в цей час з трьома козаками сидів в засідці в східній частині лісу. Петрик підняв руку і вказав рукою на північ. Звідти долинають якісь звуки.
– Схоже, якась велика тварина, – припустив Петрик, – вполюємо?
– Так, – погодився Іванко, – свіжина ніколи не завадить!
Козаки сховались і причаїлись за пеньками, кущами, деревами і почали терпляче чекати. Нарешті серед дерев з’явилась невиразна постать чоловіка, вдягненого, як польський шляхтич. Іванко з Петриком з подивом перезирнулись.
Незнайомець випростався, прислухався, роззирнувся на всі боки, знову схилив голову і неквапливо пішов далі – в бік табору кислячан.
– Беремо, – шепнув Іванко.
Але його випередив Петро Балабан – козак з тих невільників, що були звільнені в Дубровнику. Озброєний важкою дерев’яною довбнею, обкованою залізом, він підвівся з-за куща, коли польський вивідач пройшов повз нього, і замахнувся.
Поляк щось почув чи відчув і ухилився, тому довбня влучила йому не в голову, а в плече. Лях скрикнув від болю і впав.
– Ані руш! – наказав Іванко.
Скалічений довбнею незнайомець не скоро зміг підвестися. Балабан знову замахнувся своєю довбнею.
– Стій, Петре! – гукнув Іванко. – Спочатку допитаємо. Поставте його на ноги. Хто тебе послав стежити за нами? Зізнавайся по-доброму.
– Тобі ж краще буде, – хмикнув Петрик.
– Ніхто. Я сам запідозрив, що частина війська повстанців відокремилася від основних сил, тому вирішив перевірити чи це так.
Балабан, почувши це, знову замахнувся своєю довбнею.
– Облиш! В’яжіть його, хлопці, – наказав Іванко, – відведемо до курінного, нехай він вирішує, що з ним робити.
В цей самий час Михайло Кремінь звернув увагу на те, що Василь Голобля над чимось замислився.
– Пане кашоваре, що тебе турбує? – усміхнувся курінний отаман.
Голобля відволікся від своїх думок і повернувся до Кременя.
– Посуду для приготування гарячої їжі не вистачає. Не знаю, як бути і що його робити? Хіба годувати людей в дві зміни? Або й у три?
– Як це? Раніше вистачало, а тепер – ні? – здивувався отаман. – Ми що, посуд розгубили? Чому я про це дізнаюсь тільки тепер?
– Нічого ми не розгубили. Просто раніше я готував тільки на наш курінь, а тепер з нами поранені, яких в півтора рази більше, ніж наших козаків, – пояснив Голобля.
– Тепер зрозуміло. Давай так: перевір все, що є на возах, може, там знайдеться посуд. А то ми й не знаємо, що на них є.
– Оце діло! – зрадів Голобля, і не відкладаючи справу на потім, взяв Лавріна Чуба, і пішов перевіряти вантажі на возах.
Вони перевернули все догори дригом, але посуду не знайшли. Вірніше, знайшли срібний і навіть золотий посуд, захоплений у шляхти, але казанів чи сковорідок, таких потрібних кухарю, немає. Зате є багато продуктів харчування, а ще турецьких килимів.
Василю Голоблі здалося, що килими трохи відсиріли, тому він з козаками натягли навколо галявини мотузки и причепили до них надрізаними короткими гілками, як прищіпками, всі килими, щоб вони висохли. Вийшли ніби стіни. Дах зробили з величезного шматка парусини.
– Що це ти, пане Василю, – жартують козаки, – шинок будуєш?
– Як би ж то, – відмахнувся Голобля.
Оскільки практично в кожного козака є лопата, мотика і сокира, щоб окопуватися і робити «вовчі ями», на вимогу кашовара під навісом вирили довгу, неглибоку канаву.
– Це що? – здивувався Кремінь. – Сідати в цю яму, а земля буде замість стола?
– Ні. Хоча думка цікава, – усміхнувся Голобля. – Ми в цій траншеї розведемо багаття, а коли дрова перегорять, на вуглях запечемо м’ясо на довгих дерев’яних шпичках.
Тут козаки, які ходили на промисел принесли дві великі туші оленів.
– О! – зрадів Лаврін. – Свіжина!
Голобля з Чубом заходилися біля багать. Вони почали варити куліш у всіх казанах, які є. Коли в траншеї догоріли дрова, поставили пектися над ними сотні гілок із шматками оленини.
Не встигло м’ясо спектися, як інша група козаків принесла кілька десятків великих рибин. Тут є коропи, соми, білий амур, щука.
Довелося кашоварам швиденько чистити, випатрати і промити рибу. Після цього її посолили і настромивши на гілки, всунули в землю біля гарячого вугілля.
Перед обідом козаки прочитали «Отче наш». Обід видався смачний і ситний, так що і здорові і поранені залишилися кашоварами дуже задоволені.
– Дякуємо, браття, – говорить один з поранених з якогось іншого куреня, – як, дасть бог, вилікуємося – виженемо нашого кашовара в три шиї!
– Це ж чому? – здивувався Лаврін.
– Бо він, сучий син, так смачно готувати не вміє! Ще й ніби насміхається над нами. Каже: «Козак не гордун, що дістав, те ковтнув» або «Хліб та вода – козацька їда».
– Тоді дійсно треба його замінити, – посміхнувся Голобля.
Після того, як були напнуті всі намети і збудовані курені, Кремінь наказав оточити табір возами. Їх вистачило на два ряди. Всередині тепер пасуться козацькі коні і воли. Оскільки тепло, деякі козаки вирішили вночі спати під возами і на возах.
– Завтра насипемо навколо табору земляний вал, – сказав Кремінь десятникам Кисляківського куреня, – і зовсім добре буде.
– Нам би ще гармат, – усміхнувся Журба, – і можна тримати кругову оборону проти кілько тисяч поляків!
– Сподіваюсь, до цього не дійде, – серйозно сказав Кремінь.
Кілька запорожців, що знаються на травах, пішли їх збирати, щоб було чим лікувати поранених. Двоє легкопоранених повстанців з числа селян, перечепили коси назад, щоб з ранку по росі почати косити траву на корм худобі.
– Пане Василю, що в нас з харчами? – запитав Кремінь.
– Повний порядок. Навіть якщо хлопці нікого не вполюють і риби не наловлять – їжі нам вистачить на місяць. Думаю, за цей час більшість поранених вилікується, тож довше нам тут перебувати не знадобиться, – відповів Голобля. – За цей час ми ще сухарів насушимо на майбутнє.
Кремінь поки промовчав, що їм треба не тільки лікувати поранених, а ще й воювати з ляхами. Кашовари почали мити посуд.
– Василю, а що будемо готувати на вечерю? – запитав Лаврін.
– Пропоную коржі-загреби – прісні коржі з борошна грубого помелу та щербу – рідко зварене борошно на риб’ячій юшці.
Коржі-загреби мають таку назву від способу приготування, під час якого тісто загрібають жаром або золою і запікають. Подібний прийом дуже зручний під час походів, оскільки дозволяє готувати коржі на багатті будь де, хоч в чистому полі.
– Так рибу ж усю з’їли, – дивується Лаврін.
– Он хлопці ще наловили, – кивнув головою Голобля.
Лаврін озирнувся і побачив, що ватага козаків несе рибу на шматках брезенту, а ще настромлену на жердини з гачками за зябра.


Новий сотник   
Не дивлячись на те, що між русинами і поляками точиться війна, загроза нападу османів чи татар нікуди не зникла. Тому поручик Яновський регулярно відправляє по кілька десятків реєстрових козаків спостерігати за Кучманським шляхом.
Сьогодні виїзд очолив сам сотник Данило Сахно. Він останнім виїхав з фортеці. Коли він нагнав козаків, то почув, як Панько Лось сказав іншим реєстровцям:
– Займаємося не тим, чим повинні.
Сотник здивувався і збентежено промовив:
– Пане Панько, як ти можеш таке говорити? Ось зараз, наприклад, ми їдемо до Кучманського шляху, щоб виявити навалу татар, якщо вона буде. Хіба це не те, чим ми повинні займатися?
– Пане сотнику, я мав на увазі зовсім інше, – шанобливо відповів козак. – Ведеться війна з польською шляхтою, а ми ніби на боці ляхів.
– А, тепер зрозуміло. Скажи, Панько, а багато козаків в нашій сотні притримуються такої думки?
– Наскільки мені відомо – не більше десятка. Ну, може, півтора.
– Так мало? – вразився сотник. – А інші?
– Решта всі налаштовані проти повстанців, – відповів Людомир Немиря сміливо дивлячись в очі сотнику.
– Як таке може бути? Хіба вони не розуміють, що не шляхтичові в Речі Посполитій життя немає?
Панько замість відповіді тільки стенув плечима.
– Ми могли б жити та багатіти, якби не ляхи. Вони навіть нашу православну віру називають хлопською, а свою католицьку – панською. Нас, русинів називають хлопським кодлом, – зауважив Оникій Світличний.
В безсилій люті Панько Лось стиснув важкі кулаки.
– До худоби шляхта краще відноситься ніж до людей, – забувши про обережність вигукнув Омелян Янський. – Худобу принаймні годують, а хлопа – ні.
– Та вони і серед своїх не набагато краще себе ведуть. Для них пан це тільки той, хто має гроші.
– Це  точно. Скільки коло магнатів на побігеньках збіднілої шляхти?
– Нас вони за людей взагалі не вважають. Так і кажуть – двоноге бидло, – додав Світличний.
– Так. А наше повстання – повстанням худоби, – вставив Немиря. – Де це бачено?
– Саме м’яке, що вони кажуть – люди без гербів і родоводу – не люди, а якась на пів худоба!
– І все шляхті замало! Ненажери пани, а ще хитрі отці-єзуїти.
– І ще питання: якщо нам накажуть воювати із повстанцями Наливайка – невже будемо вбивати своїх братів? 
– Розбещує влада над життям і смертю людей. Все їм дозволено і підвладно, – сказав десятник Віктор Станкевич.
На деякий час запанувала тиша. Сотник проїхав вперед, догнав інших козаків і почув, про що розмовляють вони. А тут настрої зовсім інші.
– Ми повинні захищати креса республіки. Збільшується торгівля пшеницею, тому треба, щоб люди селилися далі на схід і на південь. А ці кляті бунтарі Наливайка, замість того, щоб працювати на землі підняли бунт! – каже Себастіан Балла.
– Цікаво, чи буде в нас нагода повоювати з тими смердючими хлопами? – спитав Бруно Вітовський.
– Тобі так хочеться повоювати? – запитав Кость Хрін.
– Ну, не те щоб дуже хотілося, бо можна й голову втратити. Але якщо здійснити щось помітне, проявити себе, то можна отримати від пана короля і маєтності і шляхетський титул! От тоді я заживу!
– Думаєш, можеш стати шляхтичом? – з сумнівом запитав Кость Хрін якому ця мрія здається недосяжною і нездійсненою.
– Чом ні? Інші ж стали? А мадяр Іштван Баторі взагалі став нашим королем під іменем Стефан Баторій! – відповів Бруно Вітовський. – А я поляк! Корона без нас не може обійтись, значить, повинна нас заохочувати.
Коли реєстровці під’їхали до мосту, то побачили, що майже посередині він десь на третину згорів. Вони стали підніматися в стременах, щоб краще роздивитися.
– Цікаво, хто це його спалив? – запитав десятник Микита Кривий, приклавши долоню козирком до очей, бо сонце світить прямо в очі і заважає роздивитися все як слід.
– Та яка тепер різниця, – знизав плечима козак Кость Хрін. – Головне, що на правий берег тепер не перебратися. А татарам не переїхати на наш берег.
– І все-таки, хто ж спалив міст? – повторив Кривий.
– Хто його знає, – відповів десятник Сидір Мовчун. – Може блискавка вдарила в міст і підпалила його, а, може, діти гралися. Пане сотник, дозвольте відправити двох козаків в Дмитренки, розпитати про причини пожежі. Може, вони знають?
– Ні, нам ці відомості зараз нічого не дадуть. До того ж, і в селі можуть не знати, а ми тільки час дарма згаємо. На зворотному шляху запитаємо.
Реєстровці мовчки перезирнулися між собою.
– То ми не повертаємось до Гайсина? – запитав Кривий.
– Не відразу. Без достовірних вістей про татар повернутися ми не можемо. Тому проїдемо цим берегом вниз за течією, подивимось, що там робиться. Поїхали.
І сотник першим рушив вздовж берега. Козаки поїхали слідом.
– Може треба пошукати брід? – запропонував козак Януш Камінський.
– Немає тут на десятки верст ніякого броду, – відказав йому Бруно Вітовський. – Це я тобі точно кажу. В усілякому разі вниз за течією без сумніву немає.
Якийсь час їхали мовчки, потім повернулися до розмови, яку вели по дорозі до Південного Бугу.
– Я вважаю, що ми – реєстрові козаки вірні королю, тому повинні бути заохочені самим кращим чином, – розпочав розмову Януш Камінський.
– За що? Просто за службу королю?
– Так! Звісно, було б краще проявити себе в придушенні повстання тих бандитів, але ми й так повинні отримати привілеї, нагороди!
– З чим я з тобою згоден, так це з тим, що служба королю – правильний вибір.
Сотник чує ці балачки і розуміє – єдності між реєстровцями не було і немає. І це не випадковість. Він глянув вперед, побачив, що через пів версти закінчується відкрита місцевість і починаються яри і балки, порослі різними кущами.
– Пане Кривий, – гукнув він десятника, – відправ вперед чотирьох козаків, нехай розвідають, що там в тих ярах робиться.
– Ви думаєте, там ховаються татарські лазутчики чи турецькі шпигуни? – криво посміхнувся десятник.
– Бог з ними, з тими лазутчиками, але потрапити в засідку не хочеться.
– На цьому березі Бугу? – неприємно посміхнувся Кривий. – Звідки?
– Пане десятнику, виконуйте наказ, – невдоволено підвищив голос сотник.
Десятник більше не став нічого говорити і від’їхав до своїх козаків. Невдовзі четверо з них поскакали вперед. Сотник підкликав до себе другого десятника – Сидора Мовчуна.
– Як доїдемо он до тих кущів – влаштуємо привал. Давно треба дати відпочити коням та й козакам, і поїсти. Організуєш там охорону.
– Це точно, – зрадів Мовчун.
Козаки Кривого проїхали далі і зникли меж пагорбів. В яру біля високих заростів терну козаки Мовчуна виявили і захопили в полон двох татарів. Їх зв’язали і притягли до сотника.
Один з полонених, вдягнений в дорогий шовковий халат, пручається і взагалі веде себе нахабно й агресивно. Сотник не встиг нічого сказати, як до нього долинув крик на ламаній польській мові:
– Агов, урус! Дивись сюди!
Реєстровці подивились і побачили – на пагорбі стоять кілька десятків ординців, а перед ними – зв’язані полонені реєстровці, яких Кривий посилав у розвідку.
– Урус! – зі сміхом кричить старший з татар. – Міняю твоїх козаків на моїх людей! Не хочеш?
І татарин без попереджень ударом ножа вбив Бруно Вітовського. Тіло вбитого кинув собі під ноги і наступив йому на голову. І знову розсміявся.
Сотник не розгубився, вийняв ножа, схопив за комір одного з татарів і перерізав йому горлянку. Почекавши якусь мить, кинув тіло і схопив другого татарина, того, що в дорогому халаті. Сахно підніс ніж до горла полоненого.
– Ні! – щосили закричав старший з кримчаків. Він розгубився, бо не очікував від козака такої поведінки. – Ні! Не вбивай! Міняємось!
Видно, що він не в жарт злякався. Він щось вигукнув на татарській мові і всі ординці сіли на коней, розвернули їх і поїхали геть. На пагорбі залишилось троє полонених реєстровців і старший з татар.
– Хто він тобі? – запитав Данило в полоненого татарина. – Ну!
– Дядько, – прохрипів ординець. – Урус, не убивай, прошу.
– Не скигли. Скільки вас? Куди прямуєте? – сухо запитав Сахно.
– Власне, ми вже повертаємось з Волині. Орда – 20 тисяч. Ми пустили чутку, що похід відбудеться в московські землі, а самі напали на Ляхистан. Нас навели на маєтки князів Острозьких якісь козаки в помсту за погром загонів Криштофа Косинського. Наш кіш стояв біля Костянтинова. Ми взяли ясир і вже їдемо в Кирим.
– Чому цим берегом?
– Дядько хоче ще взяти ясир, бо багато бранців не витримали дороги.
– Де зараз орда?
– На правому березі. Вона відстала від нас десь на добу, бо веде багато бранців.
В цей час дядько полоненого підштовхнув полонених реєстровців і вони пішли до козаків.
– А скільки тут вас? І чи далеко ви звідси?
– Взагалі шість сотень, але майже всі вони далеко попереду. Тут всього пів сотня. Десь за версту звідси. Козак, не вбивай!
Коли козаки, які потрапили в полон, повернулись, сотник дозволив татарину іти до своїх. Той кинувся бігти, як навіжений. Реєстровці розрізали мотузки на руках своїх товаришів, після чого всі сіли на коней і поскакали в бік села Дмитренки.
Вони поспішають, хоча татари не стали їх переслідувати. В фортеці сотник доповів про все поручикам Яновському і Ясинському. До Брацлава відрядили гонця з листом про допомогу, щоб переправитися на правий берег Бугу і спробувати звільнити хоча би частину невільників.
Яновський відправив десяток Степана Деркача спостерігати за ордою. Разом з ними не всидів і поїхав сотник Сахно. Вони з пекучим соромом дивились, як по берегу ідуть десятки тисяч бранців.
– Пане сотнику, невже так і дамо людоловам безкарно піти? – голосом, що зривається, запитав козак Панько Лось.
Проте поки керівництво воєводства вирішувало, зважуючи всі «за» та «проти», орда пройшла і попрямувала далі, уводячи нещасних бранців все далі і далі від рідних місць. Залозі Гайсина заборонили залишати фортецю, бо головна загроза зараз не ординці, а повстанці Наливайка.
Десятник Кривий як раз знаходився у дворі фортеці, коли сотник, повернувшись з берегу Бугу, пішки вийшов до міста. Десятник наздогнав його біля фортечних воріт.
– Пане сотнику, а ви куди?
– Та схожу в шинок, – відповів сотник.
– Може, скласти вам компанію? – запропонував Кривий.
– Дякую, не треба, – рішуче відмовився Данило.
– Ну, якщо так, не смію затримувати, – криво усміхнувся десятник.
Сотник повернувся напрочуд швидко і тверезий, що насторожило Кривого і він одразу поспішив до поручика Яновського. В того в цей час знаходиться і Ясинський.
– Розвідка наша спрацювала добре, – зітхає поручик Ясинський, – навіть чудово, а результат ніякий. Прикро.
– І не кажи, – обурюється і гарячкує Яновський, – ми за добу дізнались про наближення орди з ясиром, а змінити нічого не змогли. Вірніше, нам не дали нічого зробити. А могли б звільнити хоч кілька десятків християнських душ. А тепер вже нічого не вдієш.
– Зайвий раз переконуюсь, що реєстр треба збільшувати, – мовив Ясинський, – бо для боротьби з татарськими навалами козаків не вистачає.
– Я з тобою цілком згоден, але на жаль рішення приймати не нам.
В двері постукали і до кабінету зайшов стурбований десятник Кривий. Він повідомив поручиків про дивну поведінку сотника.
– Розумієте, сказав, що іде в шинок, мене взяти із собою відмовився і повернувся швидко і тверезий. Підозріливо?
Поручики мовчки перезирнулися і Яновський сказав:
– Пане Микита, дякую за пильність і поклич до нас пана сотника.
Коли Данило Сахно увійшов, Яновський прямо запитав, де той був?
– Ходив до шинку. А хіба що?
– Але ви тверезий! – скрикнув Кривий.
– Правильно, – ледь помітно усміхнувся сотник, – бо я ходив до шинку не пиячити. Шинкар – один з моїх довірених людей і доповідає мені все, що чує від відвідувачів, адже до нього заходять не тільки гайсинчани, а й проїжджі купці і просто подорожні.
– Цікаво, і що зараз більше всього обговорюють люди? – запитав Яновський.
– Як би на нашому місці повели себе запорожці? Сиділи б каменем, виконуючи наказ, чи послали начальство під три чорти і пішли звільняти нещасних? – відповів сотник. – І людям здається, що друге.
Поручики зітхнули і дозволили Сахно і Кривому іти. Сотник нічого не сказав десятнику і пішов перевірити варту на стінах і біля воріт.
– Скажи, тобі Кривий доповідав, що Вітовський загинув з вини сотника? – запитав Яновський.
– Так. Я йому сказав, що провини сотника тут немає, ніхто б на його місці не зміг врятувати козака, а він мені: «Що, і ніхто не винен?»
– Схоже, велика мерзота цей Кривий. Треба до нього придивитись уважно. І прізвище має відповідне, прости Господи.
– Правду кажучи майже вся нинішня сотня разюче відрізняється від сотні Ладислава Бандурки і не в кращий бік. До речі, не знаєш, як він? Де він?
– На жаль не знаю.
Оскільки найбільших руйнувань та спустошення на Волині зазнали маєтки князя Костянтина Острозького, з цієї причини вони були звільнені від сплати державних податків на 8 років королівським листом на основі рішення сейму.


До Німеччини 
Настала зима, морози скували всі річки льодом. Козаки рубають на Дніпрі по дві проруби через три сажні, і сітками витягають рибу. Тут тобі й осетри, і коропи, і щука. Зимова риба жирніша за літню, отже смачніша і ситніша, і кожного улову вистачає на декілька днів.
А ще взимку зручно зберігати морожене м’ясо і рибу. Кашоварам дуже подобається, що харчі не псуються і добре, довго, до весни зберігаються свіжими. М’ясо зберігають навіть високо на гілках дерев. 
Всі дні для запорожців стали схожі один на один. Зранку підйом, зарядка, спільна молитва, потім сніданок. Після нього – риболовля, полювання, обробка улову і здобичі. Козаки купаються в ополонках для загартовування, миються в лазні.
Ввечері спільна вечеря, потім байки в колі про зиму, мисливство, риболовлю, про військові подвиги, затим співають душевні пісні.
Сьогодні кашовар Голобля зготував на вечерю затірку і вареники з капустою, грибами. Затірку він приготував так: круте підсолене пшеничне тісто розтер з мукою у дерев’яних ночовках кописткою доки не утворилися кульки розміром з горошину. Зварив їх в окропі. Зараз іде різдвяний піст, тож їдять її з олією.
В один із холодних, грудневих днів курінний отаман Кремінь викликав до себе кашовара Василя Голоблю.
– Сідай, пане Василю, – гостинно запросив отаман, – будемо з тобою радитися. Прийшов час, коли можна відправляти валку з товаром до Німеччини.
Справа в тому, що взимку ціна на деякі товари зростає в три, а то й у три з половиною рази. Тому саме взимку козаки везуть до Німеччини і на захід Речі Посполитої хутра, в основному чорнолисяче, мед, горілку, сало та інші товари.
До того ж, коли річки замерзають, по ним їхати зручніше, ніж дорогами. В інших, старіших куренях Запорозької Січі є спеціально навчені люди, які займаються торгівлею, а Кисляківський курінь молодий, недавно створений, тому в ньому таких людей ще немає.
– Треба нам підрахувати, скільки грошей ми зможемо виручити за той товар, який в нас є, – продовжує Кремінь.
– А ми що, цього разу будемо продавати за гроші? – здивувався Голобля.
Зазвичай козаки товар міняють, а не продають.
– Ну, звісно ні. Будемо міняти, як завжди. Хоча якусь частину таки продамо, бо гроші також потрібні. Треба нам з тобою наперед визначитися, скільки чого нам треба виміняти. А ще я вважаю за краще, щоб цей виїзд очолив Лаврін Чуб.
– Ви впевнені, що він впорається? – здивувався Голобля.
– Так, впевнений. Можливо не так добре, як ти, але справиться.
Василь Голобля на якийсь час замислився.
– Краще буде, якщо до Німеччини поїду я, а Лаврін чудово впорається тут.
– Чому? – не може збагнути отаман. – Хіба в тебе тут мало клопоту?
– Бачите, пане Михайле, Лаврін з втікачів. Існує ймовірність, що він потрапить на очі своєму колишньому пану чи його челядникам. І що тоді робити? Ризикувати козаками і товаром? Ні, пане отамане, їхати повинен я. А Лаврін на час, коли я буду відсутнім, виконуватиме обов’язки кашовара куреня.
– Добре, пане Василю, переконав! Готуй валку до поїздки. Людей сам підбереш?
– Так. Дякувати богу, вистачає в нас непосидючих та завзятих хлопців.
– Ну то й добре. Іди з богом, готуйся.
Іванко з Мирославом і Петриком були на риболовлі, коли дізналися про те, що частина козаків з їх куреня поїде торгувати до Німеччини. Хлопці одразу поспішили до отамана.
– Пане Михайле, дозвольте нам поїхати разом з торгівельною валкою на Різдво додому? – від порогу попросив Іванко.
– А що там вдома? – трохи розгублено відповів Кремінь, бо розраховував, що ці три козаки поїдуть до Німеччини.
– Там дім, мама, сестра, племінники, – відповів Іванко.
– Добре, – не став сперечатися і вмовляти козаків курінний. – Їдьте на свята додому, побачитесь з рідними. В лютому чекаю вас тут.
– Дякуємо, – вклонилися задоволені козаки.
Кашовар Голобля також розстроївся від того, що хлопці не поїдуть з ним торгувати, але вигляду не подав.
Коли нарешті обоз був готовий вирушити в дорогу, Голобля вишикував козаків. До них вийшов курінний.
– Дякую вам, товариство, що погодилися їхати в таку далеку дорогу. Всім вам відомо, як нам потрібні порох, ядра і олово, а все це коштує грошей. Немалих грошей. Будьте обережні в дорозі. Дуже небезпечні зараз голодні вовчі зграї.
– Взимку вони завжди небезпечні, – сказав Малюта.
– Ще вам можуть зустрітися розбійники, – нагадав Кремінь. – Ви знаєте, що в такому випадку робити?
– Так, знаємо, – за всіх відповів Голобля.
Лаврін кожному з козаків дав в дорогу по торбинці з сухими ягодами глоду, калини, журавлини, терену.
– Будете жувати прямо в сідлі, щоб їсти менше хотілося, – пояснив він.
Нарешті валка виїхала із Січі і неквапливо направилася на захід. Кислячани, які залишаються в Січі, привітно машуть їм услід. Січовий батюшка перехрестив валку у слід.
Вже на третій день їм трапилась на дорозі велика банда грабіжників, яка напала на них. Розбійники під час заметілі не одразу зрозуміли, що перед ними не звичайна купецька валка, а запорізькі козаки, і нерозважливо кинулися із зброєю на низовиків.
– Бий їх! – кричить ватаг розбійників.
– Багатий караван! – вторить йому його помічник. – Є чим поживитися!
Поки вони збагнули, що зв’язалися з самими кращими воїнами в цій частині світу, а, може, й у всьому світі, козаки перебили майже весь загін розбійників, а два десятки грабіжників захопили в полон. Їх роззброїли і вишикували в один ряд.
– Ну що, пане-браття, – сказав Голобля козакам, – ви знаєте, що робити.
Козаки швидко розділи і роззули розбійників догола, а їх одяг і взуття склали на воза. Розбійники збилися до купи, прикриваючись руками.
– Ви вільні, – вигукнув Голобля. – Можете йти. Якщо переживете цю ніч і захочете стати козаками – звертайтесь. Може і приймемо вас.
Але розбійники не змогли пережити ніч і до ранку всі замерзли на смерть. Козаки не квапились, час від часу озиралися назад, але ніхто їх так і не наздогнав.
– Може не хочуть стати козаками? – знизав плечима Голобля.
Валка добралася до Кисляка, переночувала в селі і рушила далі. Іванко, Мирослав і Петрик залишилися вдома на всі зимові свята.
– Синку, – попросила з ранку Марія, – ти не міг би сходити на річку, принести льоду? Бачиш, і Кислячка, і Соб замерзли, а криниць в Кисляку немає, бо він побудований на величезній кам’яній брилі.
– Звичайно, мамо, – з готовністю відізвався син, – а на яку річку іти?
– На яку хочеш. Ми ж живемо приблизно однаково і від Собу, і від Кислячки. А я поки приготую сніданок. Хліб я вже спекла.
Іванко вирішив, що піде на Соб, бо берега там низькі і не такі слизькі, як в Кислячки.
Мати не сказала, що вночі приготувала студенець або, як кажуть в селі – драгелі, дріглі тобто холодець із свинячих ніг з корінням петрушки, пастернаку, моркви, цибулі, перцю, з тертим часником. А ще мати приготувала вражаючий своєю гостротою хрін.
Кожного разу, коли Іванко приносив додому шматки льоду, мати вмовляла його поснідати, але син погодився тільки тоді, коли приніс брикети льоду в четвертий раз.
Мати почастувала його не тільки дріглями, а ще гарячою кашею з проса з вершковим маслом. Іванко їсть, а мати все підкладає їжі й підкладає, так менше її на столі не стає. Син наївся досхочу, послабив очкур на штанях, відкинувся до стіни і широко посміхнувся.
– Як же смачно! Дякую, мамо. Я зараз навіть не зможу піти за льодом, – спроквола мовив Іванко. – Відпочину трохи, добре?
– Синку, та ти вже стільки приніс, що мені на три-чотири дні вистачить! Не ходи сьогодні більше нікуди. Відпочинь з дороги. Як хочеш – післязавтра ще принесеш.
– Добре, мамо, – погодився син. – Тоді я дрова буду рубати, а завтра з’їжджу до лісу по хмиз.
– Що тобі приготувати на обід? – посміхнулася Марія.
– Та що приготуєш – те й буду їсти. Мені подобається все, що ти готуєш! Знала би ти, як часто я згадую тебе і твоє куховарство!
– А до Оріяни й небожів сьогодні підеш?
– Ні. Я їх завтра провідаю. На сьогодні їм Мирослава вистачить! – безжурно відповів син.
Він підвівся, підійшов до своїх дорожніх торб, вийняв з одної дукачі – моністо із срібних монет і подарував матері.
– Це на згадку про мене.
– Навіщо? Я тебе й так ніколи не забуваю і не забуду, – розчулилася мати. – Спасибі, синку.
Петрик Сомик непосидючий і завзятий, зовсім, як у дитинстві, також допомагає матері по господарству. Софія милується своїм дорослим сином і не може намилуватися.
– Синочку, чим ти ввечері думаєш зайнятися? – запитала вона.
– А що треба? – повернувся син. – Ти кажи!
– Та нічого. Хотіла запитати чи підеш до своїх приятелів – Яцька Швеця та Дмитрика Старостенко? Вони часто заходять до мене, цікавляться, чи є якісь звістки про тебе. Мені допомагають. Не знаю, що б я без них робила? Хороші в тебе приятелі, синку.
– Обов’язково провідаю їх, але не сьогодні. Сьогодні я хочу побути з тобою.
Софія, не тямлячи себе від щастя, посміхнулася і пригорнулася до сина. З того часу, як світ стоїть, найсолодша втіха для материного серця – коли в її дитини все гаразд, вона здорова і поряд.
Роман і Руслан в цей час не відходять від свого татуся.
– Тату, а коли ти поїдеш назад на Січ?
– Ви ж знаєте, що дядько Василь Голобля повіз різні товари до Німеччини? От коли він з козаками повернеться, відпочине тут декілька днів – тоді і я разом з ними повернусь на Січ. Час є.
– Як же добре, – щасливо посміхнулась Оріяна.
Мати Мирослав Євдокія також намагається якомога більше часу знаходитися біля сина. Лесь на радощах не може приховати посмішки і весь час хвацько підкручує вуса.
– Кажіть, що треба робити, – сказав Мирослав.
– Не сьогодні, – замахала руками Євдокія. – Сьогодні відпочивай і дай нам на тебе хоч надивитися! Ми всі так скучили за тобою!
– Гарні в нас цього року будуть зимові свята, бо ти з нами, – додала Оріяна.
Але Мирослав таки не всидів вдома. Спочатку він всипав вівса коням, дав сіна корові, а потім також, як Іванко, пішов до Кислячки рубати і возити лід. Діти вдяглися і побігли до нього. І хоча вони нічим батьку не допомогли, зате весь день були поряд з ним.
Оріяна також не всиділа в хаті і прийшла до чоловіка й дітей.
– Мирославе, ти ніби чимось засмучений? – здивувалась вона.
– Трохи. Знаєш, люба, в нас запорожців є гроші, наша частина військової здобичі. В нас її називають козацьким «хлібом». Перед походами ми складаємо гроші в глиняні або мідні глечики, запечатуємо їх воском і ховаємо в річці Скарбній поряд із Січчю.
– Знаю, – кивнула дружина, – батько колись розповідав. І що?
– Цього року так рано вдарили морози, що річка промерзла до дна. Я не зміг знайти і витягти ті гроші. З собою в мене їх зовсім небагато, – зітхнув чоловік.
– То нічого, – посміхнулась Оріяна. – Ми вдома, городина вродила, фрукти також. Є корова, свиня, кури. Батько твій зібрав і вдало продав мед із своєї пасіки. Так що все в нас є, не переживай! А ті гроші колись привезеш. Головне, щоб ти був живий і здоровий! Так що горювати нічого!
Оріяна пригорнулась до коханого чоловіка, обійняла його, не стрималась і соромливо поцілувала.
– Ти тільки подивися, які щасливі діти, що ти вдома! І я також!
І хоча часу було багато, майже два місяці, а потім, коли повернулась козацька валка з Німеччини, потім ще тиждень, поки козаки відпочили з дороги, час пролетів надзвичайно швидко і непомітно, як завжди буває, коли в людей все добре.
Запорожцям вийшов час відпочивати, треба повертатися на Січ-мати.


Білоцерківська битва
Одразу після святкування католицького Різдва 1596 року в графа Яновського зібрались місцеві шляхтичі. До них приєдналися Тадеуш Острозький з ксьондзом з Брацлава. Яновський накрив багатий стіл, на якому були угорські вина, міцна горілка і варений мед.
Тадеуш Острозький багато випив, захмелів і сильно хвилюючись розповідає:
– Ви тільки подумайте, панове, козацьке військо, яке налічує всього 12 тисяч осіб, здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та багато інших міст. Наприкінці минулого року і на початку цього повстанський рух розгорнувся не тільки на Київщині, Поділлі, Волині, а вже і в Галичині!
– Мені доповіли, що у Білорусь на допомогу повстанцям вирушив великий козацький загін на чолі з гетьманом Матвієм Шаулою, – кивнув поручик Ясинський.
– В грудні місяці уряд Речі Посполитої вислав на приборкання повстання військові сили під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського і руського князя  Кирика Ружинського, – додав Яновський.
– Ну, нарешті! Тепер ми з цим повстанням покінчимо раз і назавжди! Скрізь будуть руїна, запустіння і смерть! Ми потопимо це повстання у крові! – галасує п’яний Тадеуш.
– Думаєте? А я вважаю, що це надовго. Я впевнений, люди просто так не бунтують. І якщо вже миролюбиві русини взяли в руки зброю, це означає, що їх терпінню настає кінець, – промовив граф Яновський.
Тадеуш набундючився і холодно, глумливо сказав, втупивши в поручика хижі очі і не приховуючи гніву.
– Я вельми дивуюсь вашим словам. То пан Яновський виправдовує повстання тих гультяїв і розбишак?
– В жодному разі, пане Тадеуш. Але я вважаю, що в русинів таки є підстави нас ненавидіти і не довіряти нам. І в цьому винні ми самі.
– То що, може, пан вже відрікся від нашої римської церкви і перейшов у грецьку? – запально вигукнув Тадеуш.
Поручик не встиг відповісти, оскільки йому на допомогу несподівано прийшов ксьондз.
– Не гарячкуйте, пане Острозький, – зупинив його осудливо ксьондз, – ви вже зовсім зайве говорите. Негоже так вести себе по відношенню до нашого гостинного господаря, він не дав ніякого приводу для таких звинувачень.
Після зауваження ксьондза Тадеуш нарешті схаменувся і смиренно замовк. Після того, як споночіло, гості роз’їхалися, Ясинський сказав Яновському.
– Друже, щоб ти там не думав, не можна бути відвертим з Острозьким. Він не великого розуму чоловічок, але має владу і зв’язки, до того ж дріб’язковий, має звіряче мстивий характер. Від нього взагалі треба триматись якомога далі. Добра від нього не дочекаєшся, а от зла – скільки завгодно.
– Дякую, пане-брате, я це розумію. А взагалі після того, як за його наказом викрали Оріяну, я налаштований вкоротити йому його осоружного віку, тільки все якось руки не доходять. Постійно картаю себе за це, але чомусь нічого не виходить.
– Оце хороша справа! – зрадів граф Ясинський. – Можеш повністю розраховувати на мене і мою допомогу! Шкода, що з нами більше немає Ладислава Бандурки та його козаків. Вони б швидко вирішили цю проблему.
– Так, – зітхнув Яновський. – Доведеться розраховувати тільки на себе.
– А ти все-таки більше не будь таким відвертим, бо доведеться шкодувати.
В кінці січня Наливайко з невеликим загоном у 1500 чоловіків відступив на Волинь, а звідти повернув назад – через уманські ліси до Білої Церкви.
Курінні отамани Кисляківського і Левушківського куренів при наближенні до домівок звернулись до Наливайка з проханням відпустити козаків хоча би на тиждень до родин. Той погодився.
– Потім ідіть до Білої Церкви, ми будемо там.
Щасливі козаки поспішили до Кисляка і Леух. Пилип Грицай під’їхав до Михайла Кременя і запитав:
– Слухай, брате, в Гайсині зараз господарює кварцяне військо, а тебе й твоїх колишніх реєстровців там добре знають. Я от думаю, не сталось би з вами якої біди?
– Я вже також думав про це. В нас родичів там немає, тому ми отаборимося в глибині Кисляцького лісу, поки місцеві козаки побудуть вдома.
– А може їдьмо з нами? Леухи село велике, для вас місце знайдеться. Наскільки мені відомо, поляки його оминають стороною, бо воно знаходиться в стороні від доріг.
– Дякую, пане-брате, але ми вже вирішили – чекатимемо вас в глибині лісу. Потім разом підемо до Білої Церкви.
Тиждень пролетів як один день, і скоро козаки Левушківського і Кисляківського куренів зібрались разом і пішли на схід.
23 березня загони Наливайка, Шаули, Лободи об’єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ.
Сторони зійшлись на Київщині. Частина урядових військ під проводом Кирика Ружинського зайняли замок Білу Церкву.
– Що думаєте, пане Ружинський, з приводу цієї фортеці?
– Як на мене вона недурна і, я би сказав, неприступна за доброї залоги. Замок стоїть на горі і сильно укріплений стінами і шанцями, – зауважив князь.
– Так, Біла Церква добре укріплена проти татар, оскільки поряд проходить Чорний шлях.
Та в той же час до цієї ж Білої Церкви рушили і козаки. Швидко пересуваючись і на чолі 8 000 озброєних повстанців, Наливайко і Шаула прибули до Білої Церкви й розташувались навколо замку табором.
Поляки спостерігають за повстанцями з фортечних мурів.
– Їх менше, – мовив один із шляхтичів, – до того ж ми у замку, в нас гармати. Їм ні за що не здобути місто і замок.
– Так, це просто неможливо, – охоче погодилися з ним інші. – Наскільки я бачу, в кінноті ми їх також переважаємо.
– До того ж заколотники вже майже повністю оточені нашими військами!
– Та й взагалі перед нами холопи, бидло! Пся крев! Куди їм з нами, прошу пана, тягатися!
– Треба нам їх нарешті розбити, а то мене від одної згадки про них нудить!
– Розіб’ємо, пане Бартольд, не може бути ніяких сумнівів!
Ніхто із шляхтичів не сумнівається в швидкій перемозі над вчорашніми селянами і міщанами та запорожцями.
Незважаючи на всі труднощі, козаки та селяни відчайдушно кинулися на штурм міста, прагнучі вирватися з пастки та здобути перемогу. Однак захисники фортеці змогли стримати шалений нестримний натиск повстанців.
На протилежному боці поля битви стоїть військо руського князя Кирика Ружинського, добре відомого своєю жорстокістю та пихою. Ружинський зневажає повстанців, називаючи їх «хлопами» та «розбійниками».
Він глибоко переконаний у легкій перемозі над недисциплінованими, на його думку, козацько-селянськими загонами.
Однак, його помилкові розрахунки призвели до катастрофічних наслідків для польського війська. Повстанці, озброєні косами, шаблями та мушкетами, діяли рішуче, билися з неймовірною відвагою, ігноруючи перевагу в кількості польського війська.
Під вечір до Білої Церкви прибули Кисляківський і Левушківський курені. Вони не стали відкрито йти до табору повстанців, а послали гонця. Ним став Іванко Гардовий. Він знайшов Северина Наливайка і доповів йому про прибуття козаків.
– Це добре, синку, – зрадів Наливайко, – дуже вчасно. Слухай уважно, козаче, залишайтесь на місці і чекайте на наказ. Ми плануємо вночі вдарити по місту, ви звідти і увійдете до нього. Про час повідомимо вам окремо. Поки відпочивайте з дороги.
– Буде зроблено, – вклонився Іванко.
Повернувшись до свого куреня він доповів про рішення Наливайка Михайлу Кременю. Той повідомив про все Пилипа Грицая.
– Що ж, покажемо їм, по чому ківш лиха!
– Оскільки нам доведеться битися вночі, та ще й у місті, де стіни і дахи закривають зоряне небо, думаю, треба виготовити кілька сотень смолоскипів.
– Згоден, – відповів Грицай, – зайвими вони точно не будуть, давай прямо зараз цим і займемося.
Почувши про необхідність виготовлення смолоскипів, Василь Голобля заявив:
– Кілька сотень буде мало, нас же два курені!
До ночі козаки встигли виготовити тисячу смолоскипів.
– Оце діло, – посміхається Голобля, – оце я розумію!
Після бою під Білою Церквою, обидві сторони більше не наважуються йти на відкритий бій і намагаються подолати одні одних хитрощами.
Першим почав Ружинський: маючи при собі кілька рот Станіславського та угорську найману кінноту під керівництвом угорця Ліпшеня, командувач вночі здійснив вилазку з міста і направився просто в козацький табір, залишивши в фортеці тільки челядь і найманих угорців.
В той самий час вилазку проти урядових сил задумали й козаки. Залишивши в таборі для охорони загін Шаули, загін під командуванням Наливайка обійшов місто, негадано вдерся і прорвався через задні ворота всередину фортеці.
До них на підмогу прибули козаки Кисляківського і Левушківського куренів. Козаки швидко вирубали челядь і угорців, а почувши постріли у власному таборі поспішили покинути замок.
Поляки ж, увійшовши до табору, почали запеклий бій з вартовими Шаули. Козаки, що не очікували нападу, спочатку розгубились, проте швидко опам’ятались, згуртувались, вдарили на поляків і погнали їх через весь табір.
У цей момент з замку повернувся загін Наливайка. Битва закипіла з новою силою і тривала кілька годин, протягом яких жодна зі сторін не хотіла поступатися. Козаки та селяни відчайдушно захищали кожен клаптик рідної землі, а польські жовніри знову і знов люто атакували, намагаючись зупинити прорив.
Наближається рішуча хвилина. У розпал бою Северин Наливайко особисто очолив кінну атаку, спрямовану на головні сили противника.
Цей удар виявився вирішальним: положення поляків стало безвихідним, ворожі війська зазнали значних втрат, в них було дуже багато поранених, тому вони почали в паніці тікати.
Побачивши, що стало непереливки і що поляки тікають, угорські найманці також кинулися врозтіч.
Багато жінок цієї ночі стали вдовами з обох боків, багато дітей стали сиротами. Марно чекатимуть вони додому своїх чоловіків, батьків.
Через якийсь час після закінчення бою Наливайко, який радився у справах з полковниками, звернув увагу на кінське іржання яке не вгаває в таборі.
– Що це там відбувається? – зацікавився він.
– Зібрали поранених коней, і наших, і польських. Тих, яких вилікувати навряд чи вдасться – дорізають. Буде сьогодні в козаків на обід печена і тушкована конина.
– Зрозуміло. Ну що ж, принаймні козаки смачно поїдять.
– І досхочу!
Більшості козаків цієї ночі було вже не до сну. Шаула в цей час розмовляє з козацькою старшиною.
– Вважаю, що битва під Білою Церквою стала яскравим прикладом прагнення нашого народу до свободи та самовизначення. Повстанці продемонстрували незламну силу духу, навіть перед обличчям переважаючих та краще озброєних сил супротивника.
Ніхто з них ще не знає, що ця битва дійсно назавжди стане символом боротьби за справедливість і право на власну долю, увіковічивши пам’ять про хоробрість і самопожертву українських козаків та селян, які боролися за свободу та незалежність своєї землі.


Порох 
Поручик Яновський викликав до себе нового сотника Данила Сахно. Побачивши, що граф чимось сильно стурбований, сотник одразу перейнявся вагомістю моменту.
– Щось сталось, пане поручику?
– Наші вивідачі дізнались, що Кучманським шляхом до нас йде великий татарський загін.
– Не орда? – здивувався сотник.
– Так. Орда, це завжди не менше восьми тисяч вершників, а тут три тисячі.
– То, може, вони просто розділилися на кілька загонів? І до речі, які татари до нас пожалували?
– Кримчаки. А в нас виникла гостра проблема – пороху у фортеці майже немає. Але завтра в першій половині дня по Південному Бугу прибудуть два кораблі з порохом для нас. Треба їх зустріти, перевантажити порох на підводи і доставити у фортецю.
– Слухаюсь! Я сам і очолю загін, який поїде за порохом.
– Ні. Ти потрібен тут. Відрядиш когось із десятників. От, хоч би, Степана Деркача. Будемо молити бога, щоб кримчаки не підоспіли до того часу, як козаки заберуть порох і від’їдуть від ріки.
– Відправити півсотню? – уточнив Сахно.
– Ні. Якщо татари їх заскочать, то всіх переб’ють. А в нас в Гайсині хто залишиться? Теж півсотня? Не годиться.
– То скільки ж козаків відправити?
– Максимум – два десятки. Можете взяти два-три десятки містян з охочих. Тих, хто вже добре проявив себе в чергуваннях на фортечних стінах.
– Добре. Відправлю десятки Деркача і Станкевича. Старший – Деркач. Містян набере він сам.
– І ще. В жодному разі назад нехай не їдуть правим берегом Собу. Якщо ординці переправляться на наш берег, то скоріше за все, підуть через Дмитренки, Куну, Гайсин. На лівому березі Собу тільки село Червінки. Та й доріг там практично немає. Тому хай козаки повертаються лівим берегом.
– Зрозуміло. Буде виконано!
На світанку два десятки реєстровців і три десятки цивільних містян виїхали з Гайсина і поїхали на південь до Бугу. Їм повезло – кораблі припливли вчасно, порох розвантажили до появи ординців.
Коли кримчаки під’їхали до Південного Бугу, від кораблів і козацької валки з порохом вже й сліду не залишилось. Деркач залишив спостерігати за татарами козаків із свого десятку – Оникія Світличного та Людомира Немирю.
Оникій нагнав валку вже в лісі Коцюрина, який знаходиться майже навпроти села Дмитренки.
– Ну що там? – нетерпляче запитав козака десятник Деркач. – Поїхали далі правим берегом Бугу?
– Ні, пане отамане. Переправляються на наш берег.
– Що ж, не можна гаяти часу. Їдемо. Порох треба доставити до фортеці раніше, ніж до неї доберуться татари. А де Немиря?
– Поскакав попередити людей в Дмитренках, Куні, і доповісти про все пану поручику Яновському, – відповів Світличний.
– Що ж, це правильно, – схвалив десятник Деркач.
До Червінок була сяка-така дорога, а далі її практично немає. Тому їде валка повільно, та й коні втомлюються швидше, ніж якби вони їхали по дорозі. Проїхавши половину шляху до Гайсина, Деркач оголосив відпочинок.
Козаки почали роззуватися, щоб перемотати онучі, потім хтось почав снідати, хтось приліг відпочити. Після відпочинку виявилось, що пропав містянин з охочих – міщанин Варфоломій Чохрон.
– Та може він відійшов в кущі? – сміється козак Омелян Янський. – Почекаємо трохи. Куди йому подітися? Паньку, а ти чого шукаєш? Вчорашній день загубив?
– Омельку, все б тобі тільки жартувати. А в мене свитка пропала, – безпорадно розвів руки Панько Лось.
– Та кому вона потрібна – твоя свитка?
Янський хотів ще щось сказати, але тут наперед вийшов десятник Віктор Станкевич. В руках в нього шматки свитки Панька Лося.
– А це ж як? – здивувався Омелян.
– Скажіть, – запитав Станкевич, – а кінь Чохрона тут? Чи теж зник?
– І коня немає, ми дивилися, – відповів Лось. – А де ви це взяли?
Панько прикро засмутився тим, що свитку його порізано. Тепер треба купувати нову, а грошей на це в козака немає. Він ще більше зажурився.
– На узліссі знайшов. Думаю, Чохрон розрізав твою свитку, щоб обв’язати копита своєму коню. Ну, щоб, значить, ніхто з нас не почув, як він з табору вибирається.
– Куди ж він чкурнув? – здивувався Омелько. – Злякався, чи що?
– Навряд чи. Він подався до Собу. Значить, хотів переплисти на той берег.
– А там – татари, – підказав Деркач
– Згоден. Дуже схоже, що Чохрон зрадник. Якщо так, то татари вже знають про наш обоз. Значить, нам треба поспішати.
– І навіщо я його тільки взяв? – зітхнув Деркач. – Знав же, що він католик, а їм довіряти не можна.
– Добре брате, потім будемо розбиратися, а зараз треба вирушати. Мусимо квапитись, – сказав Станкевич.
– Думаю, нам потрібно прийняти трохи вправо, щоб заплутати ординців. Вони ж впевнені, що ми тепер будемо поспішати, щоб доставити порох у фортецю якомога швидше.
Не знали козаки, що Варфоломій Чохрон хоч і виявився зрадником, нічого розповісти татарам не встиг. Тільки-но він виїхав з кущів біля села Дмитренки на відкрите місце, кримчаки застрелили його з луків. Потім з радістю кинулися ділити трофеї – коня, зброю, одяг, гроші.
– Баранячі голови, – лається сотник Ділявера Айдарова Тімерхан Хаматов. – Ви думаєте, він заблукав і випадково виїхав до нас? Чи, може, хотів один напасти на нас?
– Вважаєш, він хотів нам щось розповісти? – запитав сотник Наіль Ширин.
– Тепер ми про це вже не дізнаємось. Але так, Наіль, я впевнений, що він не просто так їхав до нас. Не тікав, не боявся, не ховався. І на вигляд це не козак, не селянин, не ремісник.
– Слухайте сюди, – голосно вигукнув мурза Айдаров, – віднині без команди не стріляти! Всі почули? Передайте далі!
І кримчаки спокійно поїхали до Куни і Гайсина, так і не довідавшись про надзвичайно цінний вантаж, який везуть реєстрові козаки і містяни протилежним берегом Собу.
А ті, вважаючи, що їх переслідують, дали великий гак, намагаючись відірватись від погоні, і тому прибули до Гайсина пізніше татар. Ще не доїхавши до дороги Умань – Гайсин, козаки з містянами почули, що в містечку вже точиться бій.
– Сподіваюсь, жителі встигли заховатися у фортеці, – зітхнув Деркач.
– Куди ми тепер? – запитав Станкевич.
– Відправимо вивідачів, нехай на власні очі побачать, що там відбувається.
В розвідку пішли Панько Лось та Оникій Світличний. Повернувшись, вони доповіли, що гайсинчани укрилися у фортеці, і відбиваються разом з реєстровими козаками від татар.
– Від Куни – пагорб, на якому стоїть фортеця. Від Брацлава – високий берег Собу. Одним словом, крутосхили. Від Умані – між нами і фортецею Гайсин. Зараз він переповнений ординцями. Простіше всього підійти до фортеці з боку Кисляка. Між селом і містечком там є сосновий ліс.
– Значить, висуваємось в цей ліс. Пильнуйте, щоб від Умані не підійшли нові загони кримчаків і не вдарили нам у фланг чи в спину.
Оскільки час є, Деркач відправив Омеляна Янського в Кисляк, щоб дізнатися, що відбувається в ньому. Той повернувся швидко і радісний.
– Бачу, маєш якусь приємну новину, – посміхнувся Деркач.
– Кислячани встигли сховатись в лісі. А в селі зараз перебувають запорожці з Кисляківського куреня. Правда, кілька десятків з них поранені, зате решта готові з нами вночі прориватися до фортеці з порохом!
– Скільки їх? – зрадів Деркач.
– Майже двісті чоловік. Разом з нами – 250!
– Чудово! Вікторе, залишаєшся за старшого, а я поїду в Кисляк. Треба домовитись про спільні дії з їх курінним отаманом. Ти дізнався, як його звати?
– Михайло Кремінь, – відповів Янський.
Коли почало сутеніти, запорожці з гайсинчанами, взявши кожний стільки пороху, скільки може нести, пішки пішли до узлісся соснового гаю, який виходить до Гайсина. Там вони зняли поклажу і причаївшись в кущах, почали чекати глибокої ночі.
В цей самий час мурза Айдаров проводить нараду із своїми сотниками.
– Що скажете? В кого яка думка склалася про оборонців фортеці?
– Враження таке, що пороху в них майже немає, – першим сказав Батал Рахманов. – Завтра, як переконаємось в цьому – легко захопимо фортецю.
– І людей в них мало, – додав сотник Наіль Ширин, – якщо судити по одягу, то містян на стінах більше, ніж реєстрових козаків. Сила однозначно на нашому боці.
Чекати козакам довелося довго і терпляче. Нарешті майже всі ординці, за виключенням варти, лягли спати. Коли їх багаття догоріли і стало темно, козаки вирушили до міста.
Попереду загону йде десяток Карпа Журби. Вони не обтяжені порохом, щоб забезпечити безпеку пересування козаків. На шляху вони натикнулися на сплячих татарських гармашів. Як і більшість ординців, вони ночують проти неба.
Михайло Кремінь наказав всі вісім фальконетів, які є в кримчаків, відправити назад в Кисляк. Кілька козаків Журби, озброєні тільки шаблями і ножами, йдуть попереду, вбиваючи татарських вартових.
Так неквапливо козаки добрались до воріт фортеці. Знаючи, що на стінах не сплять чатові, Деркач почав неголосно їх гукати.
– Кого там, прости господи, нечиста носить? – голосно запитав їх із стіни козак з числа гайсинських реєстровців Людомир Немиря.
– Тихіше ти, Людомире, – шикнув Деркач, – ще, чого «доброго», ординців побудиш!
– Хто там? – вже значно тихіше перепитав Немиря.
– Десятники Деркач, Станкевич з порохом.
– Брешете, – не повірив дозорець. – З десятниками пішло півсотні людей, а зараз вас там копошиться разів в п’ять більше!
– Не пізнаєш наших голосів? То поклич сотника Сахно або поручика Яновського!
– Тю на тебе! Зараз все покину і піду їх будити, – глузливо відповів Немиря.
– Не треба нікого будити, – почувся голос Яновського. – Людомире, що тут в тебе відбувається?
– Якісь люди хочуть, щоб я відчинив їм ворота!
– Пане поручику, – зрадів Деркач, – пізнаєте мій голос? Я – десятник Деркач!
– Голос ніби схожий, а ніби і ні, – засумнівався поручик.
Перед десятниками вийшов Михайло Кремінь.
– Пане Лешек, ну, а мій голос пізнаєте?
– Не може бути! – запнувся, ніби завагався поручик. – Ладислав? Бандурка! Відчинити ворота! Негайно!
Ворота відкрилися, і козаки квапливо почали заходити до фортечного двору, заносячи порох.
– Ого, скільки вас! – зрадів Яновський. – І порох є! Ну, тепер ми не пропадемо, а то ординці, думаю, здогадалися, що з порохом в нас – біда. Ладиславе, іди-но до мене, друже! Дай обійняти тебе! Розповідай, як ти?
Вони обійнялися, і Бандурка сказав, посміхаючись.
– Пане поручику, я тепер курінний отаман Кисляківського куреня Запорізької Січі, а звуть мене – Михайло Кремінь.
– То ти тепер замість Самійла Гардового? Це ж треба.
– Світає, – помітив Кремінь, – треба готуватись до бою.
– Ох і здивуємо ми сьогодні ординців, – усміхнувся Яновський, – з порохом і вашою допомогою!
– Навіть не здивуємо, а вразимо! – і собі пожартував Кремінь.
Тут до них підійшов поручик Ясинський. Він одразу впізнав Ладислава Бандурку і поспішив обійнятися з колишнім сотником.
– Живий, друже! І ми знову разом! Як же добре! – витер непрошену сльозу поручик Ясинський. – Як же я радий тебе бачити!
– А що то таке велике з боку Собу? – помітив Яновський. – Звечора там нічого не було.
– Схоже, татари виготовили і прикотили два тарани. Зранку спробують зруйнувати стіну чи розбити ворота, – відповів Кремінь. – Кримчаки нас все ще не помітили, то, може, замінуємо ці тарани?
Всі погодились і п’ятеро запорожців на чолі з десятником Журбою поспішили до таранів. Це звичайні стінобитні знаряддя у вигляді колод із ясену, оббиті на кінцях залізними наконечниками. Кожний таран підвішений під навісом на колесах з двосхилим дахом.
Коли козаки повернулись, ворота фортеці, нарешті, зачинили. Через якийсь час пролунали вибухи, від яких тарани разом з навісами рознесло на друзки.
Від вибухів прокинувся мурза Ділявер Айдаров і вийшов із свого намету.
– Що це вибухнуло? – владним голосом запитав він.
– Поки невідомо. Зараз дізнаємось, – відповів сотник Батал Рахманов.
Через якийсь час він повернувся і доповів мурзі.
– Гяури підірвали тарани, володарю.
– Як підірвали? Чим? – збентежено запитав мурза. – Ми ж вчора вирішили, що в них обмаль пороху!
– Вночі невірні зробили вилазку, мурза. Вони перебили охоронців і забрали наші фальконети і порох.
– От зухвальці. До бою, – з досадою зло промовив ошелешений Ділявер Айдаров, і почав наказувати в розпачі, – всі на стіни! Сьогодні ж взяти штурмом фортецю! Нікого не жаліти! Всіх, хто чинить опір – нещадно вбивати на місці!
Поки татари прокинулись і підготувалися до бою, козаки встигли розподілити порох, зарядити гармати, фальконети, ожиги, мушкети і пістолі. Коли татари в пішім строю зусібіч кинулись до фортеці, їх зустріли влучні постріли з усієї артилерії, мушкетів, самопалів і пістолів.
Проте, не рахуючись із втратами, знавіснілі нападники стали по драбинам, які принесли із собою, дертися на стіни. Захисники фортеці не встигли перезарядити вогнепальну зброю і схопилися за шаблі.
Як же були вражені ординці, коли на стінах їх зустріли не тільки неповна сотня реєстрових козаків і мирні містяни, як вчора, а ще майже дві сотні запорожців!
– Слава! – загримів на стінах бойовий клич козаків. – За віру нашу! За віру!
– Алла! – кричать татари.
У запалі бою ні загарбники, ні захисники фортеці не почули і не побачили, що із-за Собу наближаються польські гусари. Їх не менше п’яти корогв, тобто тисяча вершників. Враховуючи несподіваність нападу, ляхам вдалося з ходу зім’яти піших татарів, збиваючи їх з ніг і топчучи кіньми, колючи їх довгими списами.
– Віват! – в один голос кричать поручики, ротмістри та хорунжі.
Татари відступили від фортеці, поспішаючи до своїх коней. Оскільки більшість їх коней не осідлана, ординці втратили час, сідлаючи їх. Відступ перетворився на безладну втечу. Айдаров ледве стримує вибух люті.
– Хутчіш! – волає сотник Батал Рахманов.
Татари помчали по дорозі на Умань, а браві польські шляхтичі переслідують їх і безжалісно нищать. Яновський подивився їм у слід і сказав:
– Панове запорожці, думаю, не треба, щоб поляки вас тут побачили. Тому спускайтесь із стін і повертайтесь до Кисляка. І величезне вам всім дякую!
Кислячани поспішили із стін у двір і стали шикуватися, а містяни піднялись на стіни фортеці. Над Гайсином з криками кружляють зграї галок, воронів та круків. Їх так багато, що на містечко впала тінь, ніби вже вечоріє. Яновський гукнув Креміня.
– Пане Михайле, як ти дивишся на те, щоб поділити ті фальконети, які ви вночі захопили у кримчаків?
– І як ви пропонуєте їх поділити?
– Порівну. Вам – чотири, і нам також. Що скажеш?
– Ні. Пропоную вам дві мортири. Нам краще легкі фальконети. Їх і возити легше, і в бою маневрувати. Та й пороху вони потребують також менше. Ядра для мортир також важкі і займають багато місця. Для фортеці це не настільки незручно, як для нас.
– Згода. Порох теж візьміть, він же десь там, біля Кисляка прихований. До зустрічі!
До повернення задоволених польських гусарів, які женуть перед собою сотню полонених ординців, кислячани встигли дійти і сховатись в сосновому гаю перед їх селом.
– Пане Данило, – звернувся Яновський до сотника, – порахуйте хоч приблизно, скільки тут вбитих кримчаків.
– Вже порахували. Майже 1100 вбитих і 400 важко поранених. Ще сотня потрапила в полон до гусарів.
– Серед тих ординців, що втекли, впевнений, також є поранені. Ну що, навряд чи вони знову повернуться до нас. Що скажеш?
– Хто їх знає? – розсудливо відповів сотник. – Вони кинули тут весь свій обоз. Я б на їх місті повернувся за ним.
– Вони не можуть не розуміти, що частина їх обозу потрапила до рук гусарів, а друга частина – в нас. Не будуть же вони ганятися за гусарами? Та й фортецю ще треба взяти, а це їм не вдалося ні вчора, ні сьогодні. Ні, думаю, вони до Гайсина не повернуться.
Запорожці в Кисляку натрапили на три десятки озброєних вершниць в козацькому вбранні. Очолює їх Оріяна.
– Чолом, – розгублено першим привітав їх Лаврін.
– Люба, – кинувся до Оріяни Мирослав, – що це значить?
– Допомагаємо пораненим козакам охороняти село і ваш табун. А ще ті фальконети і порох, що ви вночі захопили в ординців.
– Ви ж жінки! Не жіноча це справа!
– А як більше немає кому? Це війна всього нашого народу. Ми спеціально вчимося володіти зброєю, щоб захищати дітей, літніх людей. Не віриш? – Оріяна вийняла з піхов шаблю. – Захищайся!
Розгублений Мирослав вимушений відбивати шалений, несамовитий напад дружини. Козаки з невимовним подивом і належною пошаною спостерігають за цим дивним двобієм.
– Ну ти, сестро, і даєш! – вирвалось в Іванка. – Я тобою пишаюсь!
Після його слів Оріяна ніби схаменулась і залишила враженого чоловіка в спокої. Вона сховала шаблю в піхви, після неї те ж зробив і Мирослав. Він з любов’ю і гордістю дивиться на свою дружину і не може надивитися.
– А я все гадаю, – усміхнувся Мирослав, – в кого наші синочки такі шибайголови? А вони всі в тебе!
Оріяна не стрималась і розсміялась від такої похвали.


Битва під Гострим Каменем
Після поразки передового загону Кирика Ружинського до Білої Церкви ввійшло військо польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.
14 квітня 1596 року в урочищі Гострий Камінь поблизу Білої Церкви відбулася вирішальна битва повстанської козацько-селянської армії на чолі з Матвієм Шаулою супроти війська Станіслава Жолкевського.
Цього разу війська зійшлися в чистому полі. На боці повстанці немає звичного табору з возів, ні «вовчих» ям. Польське військо переважає їх в кінноті, в піхоті, і в артилерії та й взагалі в озброєнні й військовій виучці.
До Самійла Гардового приїхав вкрай стурбований Северин Наливайко.
– Нам треба підготувати до бою гармати, а вози з ядрами якось опинились в задніх рядах обозу. Плутанина вийшла. Треба виграти трохи часу. Можеш щось вигадати? Дуже треба! Бо якщо ляхи вдарять на нас прямо зараз – ми не витримаємо!
– А що тут можна вигадати? Хіба герць?
Почувши слова Самійла озвався Макар Малюта. Він такий же дужий, як сам Самійло, тільки на голову нижчий на зріст, зате в плечах ширший за столітнього дуба.
– Пане отамане, дозвольте мені? – попросив він.
– Давай, Макар, виручай.
Самійло поблагословив козака, перехрестив його. Малюта взяв довгий спис, невеликий круглий татарський щит, сів на коня і виїхав перед військом. Його одразу помітили поляки.
– О! Дивіться, панове, зараз щось цікаве буде!
– Гей, холопе! Ти що, зухвалець, на герць шляхтича викликаєш?
– Самі ви холопи! А я – вільний козак!
З боку польського війська долинула обурлива, багатоголоса образлива лайка. Слова козака їм явно не до вподоби. Шляхтичі вражені таким зухвальством.
– Ти кого холопами назвав, бидло? – спалахнули шляхтичі.
– Знову ви все про себе та про себе, – відверто насміхається Малюта. – То що, хоробрих серед вас зовсім немає? Одні страхополохи? Зате гонору скільки! Тільки і можете, що тридцять на одного!
З боку повстанського війська долинув дружній регіт.
– А то так! Пани вони такі! Тільки в гурті сміливі!
– Особливо проти беззахисних! Дивіться, як вони на поєдинок пориваються!
– Язиками! Га-га-га! Тільки і можуть теревені правити!
Не витримавши такої наруги з рядів польського війська виїхав молодий, дужий красень в блискучих обладунках. Він зупинив коня, залишившись один перед одним з козаків.
– Гей, селюк! – голосно гукнув він. – Б’ємося до смерті! Ти мене зрозумів?
– Що ж тут не зрозумілого? До смерті, то до смерті.
Коні поєдинників нетерпляче б’ють землю копитами. Польський шляхтич пришпорив коня, опустив спис і помчав назустріч Малюті. Козак помчав назустріч супернику. За кілька корпусів коня до зіткнення Макар на диво всім повернув спис тупим кінцем до ляха.
Відбивши удар списа ворога щитом, він своїм списом збив поляка з коня. Той і не зчувся як впав з коня. Спис поляка від удару об татарський щит розлетівся на друзки. Козак спішився і відкинув свій спис.
– Ну, – тихо промовив Малюта, – виграємо ще якусь мить.
Він неквапливо підійшов до шляхтича, який вже прийшов до пам’яті і намагається підвестися на ноги. Козак витягнув з піхов ляха меча, високо підняв його над головою і встромив зброю в шию ворога. Все польське військо голосно охнуло.
– Сам хотів до смерті, – оголосив Малюта. – Я тільки додержав слова!
Він витягнув меча, витер його об плащ шляхтича. Потім зняв з нього лицарський пояс, а з нього – піхви. Встромив меч в них, забрав ще кинджал. Взяв в одну руку повід свого коня, в другу – повід коня вбитого ляха, і пішов до бойових порядків козаків.
Декілька поляків хотіли застрелити його, але і відстань була далека для пострілу, і кіньми Малюта прикривається вправно. Підійшовши до козаків він пошукав очима і побачив Наливайка. Той посміхається і показує, що все добре. Герць дозволив знайти ядра і підвезти їх до гармат.
Поляки забрали тіло вбитого шляхтича і одразу після цього пішли в наступ. Але війську Наливайка вдалося відбитися. Самійло підійшов до Малюти і міцно обійняв його.
– Макар, ти молодець! Я пишаюсь тобою! Завдяки тобі і таким лицарям, як ти – невмируща козацька слава!
Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними корогвами.
Каральне військо налічує близько 6000 озброєних слуг, а також 24 гармати. Козаки, що відступають мають майже 7000 озброєних чоловіків і 20 гармат. Польське військо наздогнало їх за милю від Білої Церкви поблизу урочища Гострий Камінь.
Козаки, довідавшись про близьке розташування коронного війська, спішно залишили свої позиції й попрямували у напрямку Трипілля. Але відійшовши на невелику відстань, козаки зупинились біля урочища Гострий Камінь і розбили табір.
Військо повстанців складається переважно з піхоти. Довго відступаючи від набагато мобільніших кінних поляків, вони лише витратили б сили, тому Наливайко вирішив зупинитись і розбити табір.
Табір оточили поставленими у п’ять рядів возами, які зціпили залізними ланцюгами. На возах розташували 20 гармат і приготувались відбивати напад.
У таборі повстанців дуже неспокійно. Козаки ремствують проти керівництва, яке бездарно фактично віддало білоцерківський замок полякам. Не ладять між собою наливайківці та запорожці. Все це аж ніяк не сприяє підвищенню бойового духа війська.
Жолкевський, ввійшовши у Білу Церкву, деякий час обмірковував свої майбутні дії. В нього було два варіанти: залишатись у замку й чекати на підкріплення, яке йшло з Молдавії під керівництвом Потоцького та з Литви під керівництвом Радзівіла, або негайно напасти на козацький табір.
Жолкевський вагається, чи починати атаку, з огляду на табір і досить сильну артилерію козаків. Побоюючись, що повстанці під покровом ночі можуть вислизнути від нього, до того ж глибокий сніг вже сковує шляхи сполучення, коронний гетьман вирішив перейти в наступ.
Отримавши звістку про смуту серед козаків коронний гетьман схилився до другого варіанту. Посприяв такому рішенню і сніг, який раптово випав, та мороз, хоча стоїть середина весни.
По замерзлому ґрунту, не боячись застрягнути в багні, польське військо попрямувало до Гострого Каменю. Користуючись перевагою у швидкості, польське військо оточило козацький табір, вдарило з усіх боків, намагаючись розірвати вози.
Проте повстанці зустріли атакуючих сильним, щільним вогнем. Козацька піхота стріляє лежачи під возами, потужно діє артилерія повстанців, козаки добре бороняться гарматами.
– Цілься, – голосно командує Наливайко.
Коронне військо веде такий щільний і прицільний вогонь з гармат і вогнепальної зброї, що повстанці втратили мало не всіх своїх коней. Якийсь час жодна із сторін не поступалася.
Обидві сторони зазнали тяжких втрат. Лядське військо припинило переслідування, відступило до Білої Церкви і стало чекати підмогу за стінами замку.
Поляки не змогли розірвати козацький табір, але діяли дуже вправно, завдавши козакам величезних втрат. Шальки терезів почали схилятися на бік повстанців.
– Саме час вдарити так, щоб зовсім приголомшити ляхів і примусити їх показати спину, – промовив Кремінь.
– Тільки вдарити нам вже нічим, – помітив Карп Журба.
Кілька годин битва шаленіла, як розбурхане море. Все-таки ворог не витримав і поволі покотився назад. Перевага була на стороні козаків, але не маючи кавалерії вони не змогли розвинути успіх і змушені відступити. Гамір бою стихає.
Врешті-решт Жолкевський також змушений відступити. Згодом він розчаровано сказав: «Не судив Бог».
Поляки теж понесли великі втрати, тому дозволили козакам спокійно залишити табір і відступити. Битва під Гострим Каменем була дуже кривавою. Багато жінок і дівчат не діждуться своїх милих.
Козаки понесли великі втрати, але й поляки – не менші. Загинуло декілька козацьких ватажків, серед них полковник Сасько, а гетьману Шаулі гарматним ядром відірвало руку – бо не ховалися за чужі спини. Було поранено і самого Наливайка.
Після битви замість скаліченого Шаули гетьманом знову обрали Григорія Лободу, а повстанське військо очолив Северин Наливайко.
Повстанці переправились в районі Трипілля через Дніпро. Михайло Кремінь підійшов до пораненого Северина Наливайка, який лежить на возі, укутаний в кожухи.
– Думаю, треба спалити усі човни, щоб не дістались полякам, – сказав Кремінь.
Наливайко охоче схвалив цю пропозицію. Козаки спалили човни і пішли у напрямку Переяслава. Вони не квапляться, бо за ними більше ніхто не женеться, тож несподіваного нападу повстанці не очікують. Почалася хуртовина.
Наливайко наказав покликати до нього Кременя. Коли той прискакав, Северин підвівся на лікті і попросив:
– Пане Михайле, ти ж знаєш, що у війську точаться сварки? Прошу тебе, нехай мене охороняють козаки з Кисляківського куреня, бо я вже мало кому довіряю, а сам шаблю в руках тримати поки що не годен. Думаю, під такою надійною охороною я буду в безпеці.
Після цього він впав на віз в знемозі.
– Добре, – пообіцяв Кремінь, не виказуючи здивування.
Він не примусив себе довго чекати, і невдовзі весь Кисляківський курінь оточив вози з пораненими, серед яких знаходяться Наливайко і Шаула. Наливайко зміг нарешті розслабитися і заснув.
– Це добре, – просторікує Василь Голобля хрипким, простудженим голосом, – сон лікує. Сон – це здоров’я.
Якщо в когось і була думка зараз захопити Наливайка, то їх чекало розчарування. Дивлячись на запорожців Кисляківського куреня, робити це ніхто не наважився. До того ж до кислячан приєднались козаки Левушківського куреня.
Хуртовина ущухла. Над безмежним, засніженим полем сходить сліпучо біле, холодне ніби зимове сонце.
– Береться на мороз, – невдоволено пробуркотів завжди балакучий Голобля.
Коні, стомлені до краю, тягнуть важкі вози. Поряд з ними ідуть козаки, які втратили в останньому бою коней, і серед них Іванко й Мирослав.
– Привал! – оголосив Кремінь, і козаки жваво загомоніли, радіючи з перепочинку, який на них чекає.
– Цікаво, обід буде? – запитав Малюта.
– Хто його знає, – відповів йому Мирослав, – з харчами зараз сутужно.
Дійсно, відступаючи повстанці покинули майже весь обоз, тож тепер їжі в них майже немає.
– До чого ми дожилися, – буркотить Василь Голобля.
Петрик Сомик розсміявся і вийняв із торби всім по сухарю.
– Розумію, що мало, але більше немає, – з жалем мовив Петрик.
– Нічого, ми хлопці живучі, – усміхнувся Іванко і відкусив шматочок сухаря.
В цей час до них під’їхав якийсь місцевий літній селянин. Він зупинив коня, зняв шапку, шанобливо вклонився і промовив:
– Синочки, звістка про жахливе побоїще під Гострим Каменем дійшла і до нас. Запрошуємо вас в наше село. Теплі хати, гарячу їжу пропонуємо від щирого серця.
– Оце добре! – зрадів курінний Кремінь. – Давно вже час відігрітися і поїсти! Дякуємо вам уклінно, батьку!
– Живемо, браття, – зрадів Малюта.
І колона швидко попрямувала за селянином. Стомлені й голодні, але повеселілі повстанці поспішають до села, де на них чекає відпочинок.
В селі селяни швидко розмістили повстанців по хатах і нагодували гарячою вечерею. Іванко ще їв, як відчув, що очі самі по собі злипаються, а втомлені ноги і спина просять спокою.
Він підійшов до лави, застеленої теплом кожухом, ліг на неї і одразу міцно заснув. Стомлені важкою дорогою повстанці проспали мало не цілу добу. Зате всі добре відпочили і набралися сил.
Козаків знову нагодували смачним, гарячим обідом, вони щиро подякували гостинним селянам, і рушили далі.
В дорогу селяни дали продуктів, що їх має вистачити війську на кілька днів. Якщо до цього повстанці йшли мовчки, то тепер то там, то тут чути стриманий сміх. Настрій в людей бадьорий. Наступного разу зупинились дуже швидко.
– Що сталось? – здивувався Іванко. – Привал? Так швидко?
– Ні, – відповів Кремінь. – Померли кілька поранених, треба їх поховати.
Козаки відігріли замерзлу землю ватрами, вирили ями і поховали померлих. Потім встановили на могилах дубові хрести і розпеченим залізом написали на них імена й прізвища загиблих. Тільки після цього пішли далі.
Погода почала змінюватись на краще, потепліло і дорога почала розкисати. Весна нарешті вступає в свої права. Кремінь сказав Пилипу Грицаю:
– Розпогодилось. Знаєш, не думав, що буду радіти бездоріжжю, але польська кіннота нас тепер точно не наздожене!
– Так, сумніву немає, тепер ми в повній безпеці, – усміхнувся Грицай.
Ситі повстанці, які виспалися і набралися сил, впевнено крокують по дорозі назустріч новим пригодам і випробуванням.


На мілині
Десяток козаків на чолі з Іванком Гардовим поїхали трьома возами за харчами до ближніх сіл. Але не доїжджаючи до Немирова на них напали поляки. Козаки вже мостилися спати під возами, коли на них напали.
Ляхи дуже хотіли захопити повстанців живими, щоб познущатися над ними, тому стріляють по конях.
Втративши всіх коней, запорожці залишили вози і відступили до ближнього байраку. Тим часом стемніло, і поляки втратили їх з виду, тому козакам вдалося втекти. Але вони розуміють, що поляки не відстануть і будуть шукати і переслідувати їх.
Поки ляхи шукали сліди, кислячани добрались до якогось лісочка. Через нього протікає річка. Козаки пішли вглиб лісу правим берегом цієї ріки.
Василь Голобля зашпортнувся за корінь дерева, не стримався і важко зітхнув. Хоч він нічого і не сказав, але в його голосі відчуваються розпач і безнадія, які він не може приховати. Мирослав, розуміючи тугу товариша, одразу запитав:
– Щось не так, дядьку Василю? Нездужаєте?
– Так, – знову зітхнув Василь, – втомився я, сил більше моїх немає. Ви молоді, дужі, витривалі, вам все ні по чому, а я вже все, видихся. Якщо зараз нас знайдуть, я далі тікати не зможу. Тут і загину, бо йти вже несила.
Після цих слів зажурений Голобля гірко усміхнувся і в знемозі опустився на землю.
– Та, відверто кажучи, і нам відпочинок би не завадив, – зізнався Ілько Дігтяр. – Що ж його робити? Спочиньмо?
Іванко скрушно оглянувся по сторонам. Голобля подумав і пригадав:
– А пам’ятаєте, як ми виклали з каміння острів на Кам’яному Броді, а на ньому поставили курінь? Шкода, що тут немає такого броду.
– А що, дядьку Василю, – загорівся Іванко, – це ідея!
– Яка там ще ідея? Тут же немає не тільки кам’яного, а взагалі ніякого броду?
– Так, дійсно, броду немає, а от мілина є! Я коли обдивлявся річку, помітив, що он там, за поворотом в одній з проток видно піщане дно. Значить, там мілина!
– І що? – не зрозумів Голобля, але Іванко тільки нетерпляче махнув рукою, гарячково міркуючи над словами Василя.
– Слухайте, що я надумав. На захід від цього місця зробимо курінь на дереві, щоб ляхи думали, що ми там ночували. Там же заготуємо необхідні нам матеріали, а тирсу, обрізки спалимо там же, на місці. Багаття залляємо водою, ніби воно давно згасло.
– Зачекай, братику, – перебив його Мирослав, – який матеріал і для чого?
– Зробимо ніби башту з дерева і поставимо її у воду. На площадці над водою намостимо гілляччя, зробимо дах і хоч поспимо. Сподіваюсь у воді нас шукати не стануть.
– Не дуже уявляю, як воно має бути, але цілком тобі довіряю, – сказав Голобля, – керуй, Іванку!
І козаки заходились різати дерева. На їх удачу нещодавно буревій повалив десяток підходящих дерев.
– Іванку, дерево брати сухе? – запитав Макар Малюта. – Його різати і носити легше.
– Ні, сирове, бо воно важче, а нам не треба, щоб вода знесла нашу будову.
Чотири стовпи, які мають стати опорою для всієї конструкції, з одного боку загострили. Вже на березі козаки міцно зв’язали чотири стовпи з поперечними жердинами, утворивши дві площадки – одну, щоб спати на ній, а другу – як дах.
– А тепер доведеться попотіти, – сказав Іванко. – Відбуксуємо цю вежу до мілини, а там поставимо її в пісок. Мотузки із собою треба взяти.
Козаки роздягнулись і роззулися, поклали дерев’яну вежу у воду і попливли до піщаної мілини. Там вони її потягли за мотузки, прив’язані з одного боку і поставили вертикально.
– Ну, що, – запитав Іванко, – є ще сили? Треба підняти її і з силою увіткнути в пісок, щоб краще трималась.
– Давай хвилинку відпочинимо, а тоді вже піднімемо, – попрохав Голобля.
Відпочили кілька хвилин, а потім підняли і встромили вежу в пісок. Після цього кілька разів сплавали по черзі на берег і принесли соснового віття на підстилку і дах.
– Час зігрітися, – посміхнувся Іванко, – гайда на берег.
Там вони закінчили будувати хатинку на дереві. Підлогу в ній також застелили сосновим гіллям, і Петрик сильно потоптався по ньому.
– Щоб ляхи, як знайдуть цю криївку, думали, що ми тут спали, – пояснив він, помітивши здивовані погляди товаришів.
На багатті спалили всі обрізки і тирсу, як і планували, та приготували куліш, затертий салом. Але Голобля все одно заявив:
– Ех, суха ложка горло дере.
– Ну, вибачайте, дядьку, горілки немає, – відказав Петрик.
– Шкода, що немає, – зітхнув Василь.
Після обіду золу залили водою. Оскільки ватру розвели на галявині, сонце скоро висушило вологу на багатті. Іванко присипав блискучу від води вуглинки подрібненою сухою золою, щоб не було видно, що багаття загасили водою.
Поївши, козаки із зброєю і своїми речами пішли до річки.
– Петрику, – поклав хлопцю руки на плечі Іванко, – ти серед нас найпрудкіший, найменший, тож тобі доведеться залишитись на березі і поспостерігати за поляками, якщо вони з’являться. Якщо ні – увечері приєднаєшся до нас. За потреби даси нам знак. Це якщо, не дай бог, ляхи нас знайдуть.
– Добре. Зроблю, – пообіцяв Петрик.
Він віддав Мирославу свої речі, залишивши при собі тільки коротку турецьку шаблю і баклагу з водою. Козаки знову роздягнулись, зав’язали одяг, взуття і торби у великі вузли, примостили їх на в’язанки хмизу, і попливли на дерев’яну вежу.
Петрик вибрав не дуже високе дерево з великою, розлогою кроною і поліз на нього. Там він зручно вмостився серед грубих гілок і став чекати.
Козаки в башті на воді обтерлися рушниками, вдяглися і почали вкладатися на глиці. Щоб та не кололася, вони поверх гілля постелили рядюжку.
– А запах який! – блаженно потягся Голобля. – Рай та й годі!
Говорити нікому не хочеться. Козаки за останні дні так потомилися, що навіть не помітили, як позасинали.
Не зчувся, як заснув і Петрик. Прокинувся він від голосного іржання коней під деревом, на якому він вмостився. Хлопець протер очі і обережно визирнув із-за густого гілля, щоб побачити, що робиться під деревом.
– Пане Томаш, що там? – нетерпляче запитав один із шляхтичів жовніра, який вліз в хатку на дереві.
Поляки обступили стіною дерево, на якому козаки влаштували хатинку, в якій вони нібито ночували. Петрик з цікавістю спостерігає, що буде далі. Серце в хлопця тужно ниє від гострої тривоги.
– Підстилка з лапнику сильно притолочена. Видно, вони тут спали.
– Дивно. Я був впевнений, що вони не так далеко від нас, – мовив збитий з пантелику командир ляхів. – Ну нічого, тепер точно наздоженемо!
– І все-таки, як їм вдалось настільки випередити нас? – запитав якийсь шляхтич.
В погляді цього шляхтича все ще таїться підозра і недовіра. Для Петрика час тягнеться болісно довго.
– По дорозі є кілька сіл. Скоріше за все хтось з місцевих жителів допоміг і перевіз їх до лісу на підводах або на конях. Іншої причини не бачу.
– Зола в багатті холодна, – доповів другий жовнір.
Петрик подивувався передбачливості Іванка. І як він тільки знав, як обманути переслідувачів? Нікому з ляхів навіть не спало на думку, що все це несправжнє, тобто спеціально зроблене, щоб ввести їх в оману!
– Значить вони пішли звідси більше як півдня тому. Подивіться уважно – слідів від копит чи підків немає?
– Немає. Вони всі піші. По слідам їх не менше десяти.
– Чудово. Ми їх наздоженемо! По коням!
– Кого з бунтівників візьмемо живими – на палю посадимо!
Польський каральний загін поскакав на північ, і Петрик зібрався вже злізти з дерева, але щось завадило йому це зробити. Він завмер і якраз вчасно, бо на галявину із кущів вийшов ще один жовнір.
Він поволі іде, ведучи свого коня за повід. Петрику невідомо, чому той відстав від своїх, але хлопець зрадів, що не зліз дерева. А поляк уважно прислухається і придивляється до всього. Вивчивши сліди, він сів на коня і поскакав за загоном.
Петрик ще якийсь час просидів на дереві, прислухаючись до звуків лісу і до своїх внутрішніх почуттів, потім обережно зліз і пішов, часто зупиняючись і озираючись, до берега. Не помітивши нічого підозрілого, він роздягся, зв’язав одяг у вузлик і поплив до башти.
Коли він побачив, що всі сплять, він збудив Іванка і доповів йому про те, що ляхи знайшли фальшивий табір і поїхали на пошуки козаків. Після цього Петрик вдягнувся, поїв хліба з копченим салом, і також ліг спати. Козаки проспали цілу добу.
– Ніколи стільки не спав за все життя, – потягуючись і посміхаючись, промовив Голобля. – Тепер можна жити!
– Тільки скоро звечоріє, – сказав Іванко, – не станемо ж ми вириватись в дорогу в ніч? Значить, зараз переберемось на берег, приготуємо вечерю, поїмо і знову сюди, а вже завтра продовжимо путь.
Не дивлячись на те, що козаки перед цим проспали цілу добу, вони легко заснули і проспали до самого ранку. Ніхто і ніщо не потурбували їх сон. Ніч була темна, безмісячна, що тільки на руку козакам. Вночі пройшов дощ, тож козаки пораділи, що в них є дах над головою.
Щоб не витрачати час на приготування сніданку, тим більше, що все навкруги вологе після дощу, козаки перекусили сухарями з салом, попили води і пішли далі. Вони добряче відпочили і втоми більше ніхто з них не відчуває. Навіть Василь Голобля повеселішав.
– Чуєш, Іванку, – запитав Голобля, – а ми тепер куди? На Січ?
– Не зовсім. Гадаю, нам треба навідатись додому до поручика Яновського або Ясинського. Візьмемо в них одяг реєстрових козаків, перевдягнемось, і вже тоді підемо на Січ. Може повезе і розживемось на коней.
Ватага йде обережно, щоб знову не нарватися на якийсь польський загін, тому просуваються козаки повільно. Через десять верст від лісу вони раптом помітили карету з десятком вершників.
– А що, браття, – запитав Іванко, – як на мене, це саме те, що нам треба. Якщо переб’ємо цих ляхів, коні будуть в кожного з нас!
– Дивіться, – вигукнув Мирослав, – вони зупинилися! Коней розпрягають, значить, стоянка буде довгою!
– Оце і називається удача, – посміхнувся Петрик.
– Значить так, підкрадаємось на відстань пострілу з лука, а краще – ще ближче. Сигнал до нападу – крик сови. Якщо ляхи виявлять когось з нас раніше – починаємо бій. Перші постріли робимо з луків, а вже потім можна з рушниць і пістолів.
Кислячани розділилися і почали підбиратися до ляхів, а ті готуються обідати, не підорюючи про лихо, яке на них насувається. Оскільки місцина доволі відкрита – козакам знадобилося багато часу, щоб непомітно підібратися з усіх боків.
Поляки встигли зварити юшку з м’ясом, коли на них посипалися стріли, а потім і кулі. Ніхто з ляхів навіть не встиг вистрелити у відповідь, так швидко розправилися з ними низовики. Зварену юшку з’їли переможці.
Потім козаки обдивилися трофеї. В кареті знайшли скриню з грошима і три десятків книжок, в тому числі Євангеліє в срібній оправі.
– Овва! І що з ними робити? – почухав потилицю Голобля.
– Що ж тут думати? – здивувався Іванко. – Євангеліє заберемо із собою і віддамо до Січової церкви. А решту книжок подаруємо пану Яновському. Він їх збирає, а ще не варто забувати – він навчає наших дітей, тож він цим книжкам дасть кращу раду, ніж ми з вами.
– Так, це правильно буде, – погодився Голобля.
– Ото ж бо, – посміхнувся Мирослав. – Іванку, карету заберемо?
– Ні. Нам вона ні до чого. До того ж її можуть впізнати шляхтичі. Навіть якщо ми її подаруємо Яновському, навіщо йому проблеми? Залишимо її тут.
– Твоя правда. То давайте спалимо її, – загорівся Голобля.
– Паліть, дядьку Василь, – дозволив Іванко.
Багаття, на якому ляхи варили юшку, ще не догоріло, тож Голобля двома полінцями наносив жар у карету і підпалив її. Розподіливши трофеї і прив’язавши їх до сідл, козаки поїхали далі. Тепер, коли вони знову кінні, а не піші, всі почувають себе впевненіше.
Добравшись до Кисляка, Іванко першим ділом заїхав до маєтку графа Яновського і подарував йому книги.
– Дякую, – розчулився поручик, – ти навіть не розумієш, Іванку, який подарунок ти мені зробив!
– Ну, то й добре! – посміхнувся низовик.
Всі залишилися надзвичайно задоволені цим подарунком козаків.


Два Давида
Роман і Руслан Коберники гралися за селом, коли над ними доволі низько пролетіли кілька диких гусей. Хлопчики подивилися вгору і зітхнули.
– Якби в нас був справжній лук і ми вміли з нього стріляти, зараз би мали свіжу дичину. Запекли б у глині, чи на рожні. І додому можна було би принести свіже м’ясо, – мовив Роман.
Діти вже багато разів робили луки і стріли, але нічого путнього в них не виходить.
– Повезло свого часу дядькові Іванку, як він був малим, – знову журно зітхнув Роман, – він після бою за селом знайшов справжнісінький лук і стріли.
– От би і нам так, – гаряче підтримав Руслан.
Але оскільки ніяких боїв поблизу Кисляка останнім часом не відбувається, то розжитися на справжній лук і стріли дітям не везе.
І от в одну неділю мати Оріяна взяла синочків до церкви. Там під час проповіді хлопчики почули про поєдинок Давида й Голіафа. Роман одразу загорівся ідеєю зробити пращі і вчитися ними досконало володіти.
Ледве дочекавшись, коли після церковної служби вони повернулися додому, переодяглися і поснідали, Роман потягнув брата в кущі за хатою.
– Слухай, Руслане, давай і ми зробимо пращі, і будемо вчитися влучно і сильно кидати ними каміння. Одразу, напевне, в нас не вийде, але згодом навчимося!
– А як? Треба когось розпитати, а ще краще, щоб нам показали, як тою пращею користуватися.
Роман з цим питанням звернувся до діда Леся.
– А тобі навіщо? – здивувався той.
– Пам’ятаєш, як ворони тягали в нас курчат? От якби я міг поцілити у ворона каменюкою, вберіг би наших курчат. А, може, і лисицю яку вбив би. Он їх скільки в Лисячому яру розвелося, та й не тільки. Скільки вони курей в людей крадуть!
Лесь задумався. Воно дійсно, було таке, що кілька круків повадилися прямо на очах Коберників красти маленьких курчат з двору. Десяток вони точно вкрали.
– Добре, синку, навчу.
І Лесь зробив пращі для обох онуків. Тепер кожну вільну хвилину хлопчики вправляються у метанні каміння. Дід жартома каже, що у них в родині віднині живуть два Давиди.
– Сподіваюсь, Голіафів на їхні голови не знайдеться, – і собі жартує Оріяна.
А про себе думає, що і без Голіафів ворогів на голови русинів вистачає. Тут тобі і різні татари, й османи, а ще польська шляхта. Тому мати кожен день молиться за те, щоб війни закінчились, і ніхто з людей більше не гинув.
Хлопчики збігали на берег річки Соб і там біля входів по печер первісних людей, назбирали каміння більш-менш правильної форми, бо таке летить точніше і далі.
Навіть самі діти почали помічати, що з кожним днем в них виходить все краще і краще метати в ціль каміння із своїх пращ.
– Дивись, колись нам це вміння і знадобиться, – посміхається Роман.
– Може, якогось польського жовніра підіб’ємо і розживемось на справжній лук і стріли? – підтримав брата Руслан.
– Та де вони ті жовніри? Вони по одному через наше село не їздять. Хіба нам якось за Гайсин вибратись? Наприклад до дороги на Умань?
– Мама помітить, що ми довго відсутні. Не вийде. І ще, якщо ми змогли б вбити ляха, в нього ж при собі буде не тільки лук із стрілами. Треба все те десь сховати.
– Так можна сховати в нашій норі в Лисячому ярі або в землянці Петрика!
Але хлопцям так і не вдалося зустріти одинокого польського вояка, щоб розжитися на бажаний лук із стрілами.
І ось однієї днини Роман з Русланом спустились до Собу, туди, де ще недавно знаходилось село Красне. Там вони за допомогою пращ змогли вбити дві дикі гуски і три дикі качки.
Задоволені із своїми мисливськими трофеями вони вже повертались додому, коли побачили, що з Гайсинської гірки кілька шляхтичів скотили якусь діжку. Вона котиться з гори, підскакуючи на вибоїнах.
– Брате, мені здається, чи з бочки долинають людські крики? – з подивом запитав Роман.
– Мені теж так здається. Ніби чоловік кричить від болю.
Поки діжка докотилася і зупинилась, крики стихли. Хлопчики непомітно прокралися поближче до того місця, де зупинилась діжка.
В цей час на Гайсинській гірці шляхтичі сперечаються між собою.
– Пане Амадеус, поїдемо, подивимось, може, він ще живий?
– Та ну його. Якщо живий, то скоро сам сконає.
– А я впевнений, що він живий.
– Пане Бартош, а я готовий сперечатись, що він вже мертвий. Хто зі мною готовий укласти парі?
– А на що? – зацікавився той, кого звуть Амадеус.
– На шинок! Хто програє – поїть ввечері всю нашу компанію! Ну що, є бажаючі?
– Я готовий! Розбивайте, пане Збишек!
Двоє шляхтичів верхи поскакали вниз, щоб дізнатися, живий чи мертвий чоловік в діжці. Вони зупинили коней, вибили кришку діжки. Всередині знаходиться зв’язаний запорожець, все тіло якого перетворилося на суцільну рану.
Справа в тому, що поляки забили в діжку багато довгих цвяхів. Ці цвяхи пошматували все тіло козака. Роман і Руслан ще нічого більш жахливого в своєму житті не бачили. Роман не зчувся, як витягнув з торби камінь і вклав його в пращу.
– Боже, поможи, – мовив Роман.
– Ти диви, він таки мертвий. А я був впевнений, що цей запорожець живучіший, – здивувався пан Бартош. – Програв я. Доведеться мені….
Більше він нічого не встиг промовити, бо камінь, випущений Романом сильно поцілив ляха в потилицю, і той впав мертвий. На якусь мить пізніше другий камінь, з пращі Руслана розтрощив скроню другому шляхтичу і той також впав замертво.
– Попали ми в халепу. Тікаймо, брате, – мовив Руслан, який сам від себе не сподівався такої сміливості.
– Куди? На конях нас швидко наздоженуть. Треба сховатися десь тут, – розсудливо відповів Роман з незворушним спокоєм в очах.
На гірці в цю мить шляхтичі намагаються зрозуміти, що відбувається внизу.
– Щось я не второпаю, чого вони полягали? – дивується пан Збишек.
– Може їм погано стало?
– Одразу обом? Не може такого бути. Ну, хай одному стало зле, але не обом?
Тим часом Романа й Руслана які завмерли в кущах, намагаючись вигадати, де б їм сховатися, хтось міцно схопив за коміри сорочок. Хлопці не встигли й отямитись. Вони смикнулися, але швидко зрозуміли, що вирватися їм навряд чи вдасться.
– Пане сотнику, – пролунав дужий голос, – не повірите, схоже ляхів вбили ці хлопчаки! В них пращі з камінням.
– Веди їх сюди, – владним голосом відповів сотник.
Десятник реєстрових козаків Віктор Станкевич підвів братів до сотника із залоги містечка Гайсин – Данила Сахно. Він високий, ставний і стрункий. З неприхованою цікавістю розглядає сотник дітлахів.
– Добрий день, дядечку, – першим привітався Роман.
– Рости великий, парубче! То це дійсно ви поляків вбили? За що?
– А ви подивіться на те, що в діжці, – гірко відповів Роман.
– Встигну. То, що в ній?
– Там те, що залишилося від запорожця. Ці ляхи схопили його, зв’язали і закрили в діжку. А в неї забили багато довгих цвяхів. Потім діжку скотили з Гайсинської гірки. Козака на частини пошматувало. Ми чули, як він кричав від болю.
Реєстровці розгубились від такої новини. Страшно подумати, що люди можуть робити таке з людьми, яку нелюдську муку і смерть зазнав цей невідомий запорожець.
– Який страшний час, – сказав один із реєстровців, – ні милосердя, ні добросердя. Ляхи ніби озвіріли.
– Вам до цього діла немає, а нам є, – сміливо додав Руслан.
– Хто тобі сказав, хлопче, що нам немає діла? – здивувався сотник.
– То зробіть те, чого ми поки не в силах зробити, – спалахнув Роман.
– Це що? – примирливо запитав десятник Станкевич.
– Покарайте решту поляків. Тих, що зараз знаходяться на гірці. А інакше ви нічим не кращі за них, хоч і русини.
– Чиї ви, хлопці? – тепло посміхнувся сотник. – Бачу, ви козацькі діти. То ви з Кисляка?
– Так. І що? – коротко відповів Роман.
– А що ви тут робили? Тільки чесно. Якщо є потреба, ми постараємося вам допомогти.
Роман подивився знизу догори на сотника і відчув, що йому можна довіряти.
– Взагалі поверталися з полювання. Он в торбах вбиті дикі качки і гуси. Але якщо чесно, ми хотіли вбити якось жовніра, щоб отримати справжній лук із стрілами, – сам не зчувся, як сказав правду Роман.
– Наші люди, – посміхнувся десятник Станкевич, який все ще тримає їх за коміри. – То що, пане сотнику, допоможемо цим козачатам?
– Так. Слухайте мене уважно, хлопці. Ви поки посидьте в цих кущах, і не визирайте. І взагалі анічичирк мені, поки я вас не покличу. Зрозуміли?
Хлопчики кивнули на знак згоди. Їх відпустили, і вони присіли в кущах. Реєстрові козаки тим часом виїхали на дорогу і під’їхали до вбитих шляхтичів.
– Агов! – махнув рукою сотник, привертаючи увагу поляків, які все ще знаходяться на Гайсинській гірці. – Панове! Їдьте сюди!
Коли ляхи під’їхали до реєстровців, з подивом розглядаючи своїх вбитих товаришів, козаки швидко закололи їх списами і порубали шаблями. Через якийсь час сотник гукнув:
– Агей! Козачата! Йдіть-но сюди!
Коли хлопчики підійшли, то побачили, що козаки склали зброю поляків в купу. Там же лежать і всі їх речі.
– Беріть все, що хочете, – промовив сотник.
В хлопчиків аж подих перехопило від такої приємної несподіванки. Роман з Русланом швидко вибрали собі по луку, колчану із стрілами, по ножу, баклазі для води.
– Торби їх не беріть, – сказав сотник, – бачите, на них таблички з гербами цих шляхтичів. І ще, послухайте поради – додому нічого цього не несіть, – слушно зауважив сотник.
– Та ми й не збиралися.
– Оце правильно! То у вас знайдеться, де це сховати?
– Атож! – посміхнувся Роман.
– Може, ще щось треба? Ви не соромтесь.
Один з козаків розсміявся.
– Що то – діти! Тут в панів і Межигірський мед є, і калганівка, і калинівка, а вони на таке добро навіть і не дивляться!
– А я б зараз з задоволенням гарячої варенухи випив, – мовив другий козак і хвацько підкрутив довгий вус.
Хлопчики перезирнулись і знову підійшли до купи трофеїв. Взяли собі все необхідне для розведення вогню – кресало, кремінь, губку й гніт, і один турячий ріг з порохом. А ще по срібній ложці і кухлику.
– Та я вам кажу, не соромтеся, – знову сказав сотник, – вам що, їжа зовсім непотрібна? Подивіться на себе – худі обидва, як зелена трясця!
– То нічого, – відмахнувся Руслан, – наш дід Самійло каже: «Були б кістки, а сало наросте!»
Козаки розсміялись і дали дітям невеликий казанок, а ще наклали в торбу сухарів, в’яленого м’яса, солі, риби, солоного сала з проріззю, борошна і різних круп. А ще вінок цибулі, кілька великих голівок часнику і цілу буханку свіжого хліба. І невеликий глечик меду.
– Візьміть ще трохи грошей, – простягнув сотник пригоршню срібних монет. – На ярмарку в Гайсині буває? То купите собі цукерок!
Ще хлопчикам дали дві бавовняні ковдри і невелику сокирку.
– Беріть, рано чи пізно ці речі можуть стати вам в пригоді. Донесете? – запитав сотник.
– Так. Дякуємо вам, – вклонились брати реєстровим козакам.
– Будь ласка, горобенята. На майбутнє – будьте обачнішими. А тепер тікайте звідси. Ну, хутко!
І діти поспішили до своєї схованки в Лисячому яру, щоб приховати довгоочікувані луки із стрілами і решту скарбів, радіючи несподіваній удачі. Козаки тепло дивляться їм у слід.
– Про що думаєте, пане сотнику? – запитав Станкевич.
– Сьогодні безтурботне дитинство відступило від цих хлопаків. Вони взяли на себе гріх смертовбивства. Боже, бережи цих зухвальців! 
– Час такий непевний. Навіть діти вимушені вбивати ворогів наших. Жорстоке життя. Людські страждання вже нічого не важать. Та й саме життя теж. Чим тут зарадиш?
– І скажи, такі малі, а сміливості не позичають! – дивується сотник.
– Малі, але хвацькі. Справжні герої!
Реєстровці з невимовною теплотою дивляться у слід хлопчаків.
– А якщо поляки здогадаються, що це вони вбили тих двох шляхтичів?
– Та ну. Кому може спасти на думку, що таке утнули діти?
– Годі балачок, – сказав сотник. – Є в нас справи, які не можна відкласти. Поховаємо запорожця, та й з цими ляхами треба щось робити. Сподіваюсь, в нас не було випадкових свідків їх страти, інакше нам буде погано. 
Хлоп’ята несли свої трофеї часто зупиняючись, бо нести їх їм таки важко. Не доходячи до Лисячого яру вони стали переносити вантаж частинами. Залишать одну половину, а другу несуть вперед. Потім залишають цю частину і повертаються за другою половиною своїх речей.
– Це ж треба, – не може нарадуватися Роман, – ми нічого не просили, а стільки всього отримали!
– І не кажи. Я й не мріяв про таке! Тільки про лук із стрілами.
Заховавши свої багатства, діти поспішили додому, хоча їм не терпиться розглядіти зброю, поуправлятися у стрільбі. Але вони вже дуже довго гуляють, і мати точно хвилюється за них.
– Діточки, – зустріла їх Оріяна лагідним докором, – хіба ж можна так довго гуляти? Я вже місця собі знайти не можу. І не знаю, де вас шукати?
– Мамочко, – притислися синочки до матері, – в нас все добре. Подивися, лишень, що ми принесли!
І вони виклали на стіл під старою грушею здобутих на полюванні диких гусей і качок. Діти все ще перебувають в гарячковому збудженні, але Оріяна приписала цей азарт  вдалому полюванню.
– Ви ж мої годувальники, – не може натішитися мати, – і що ми з ними робитимемо? Хіба засолимо в діжку?
При слові «діжка» хлопчики разом перестали посміхатися.
– Ой! Ви ж, мабуть, зголодніли? Давайте, діточки, я вас погодую!
Й Оріяна заходилася накривати на стіл, а Роман з Русланом пішли вмиватися. Таких брудних рук в них давно не було.
– Сьогодні вже побудемо вдома, – шепнув Роман, – а завтра підемо вчитися стріляти із справжнього лука!
– А мій лук краще, – посміхнувся Руслан.
– Що ти вигадуєш? Хвалько! Мій – краще! – сторопів Роман.
– Ні, мій! От завтра побачиш! А ще я смачніший за твій зварю куліш! – не вгавав Руслан.
– Побачимо. Знаєш, що я думаю? Дарма ми по шаблі собі не взяли.
– Не дарма. Малі ми ще для шабель. Навчимось стріляти з луків, підростемо, тоді вже здобудемо собі шаблі.
– І коней, і сідла, а ще кінську упряж.
Руслан непомітно штовхнув брата кулаком в бік, бо до них наближається мати. Вона покликала їх до столу, і розмова братів перервалася. Після того, як діти поїли і подякували, Оріяна запитала:
– Що далі будете робити?
– Думали, відпочинимо, бо находилися. А що? Може, треба щось допомогти? То ми з задоволенням!
– Я збираюсь провідати бабусю Марію.
– Ура! І ми з тобою! А коли ідемо? Зараз?
– Ні, я розчинила тісто, спечу пирогів. Та й з вашою дичиною треба розібратися. Так що підемо ближче до вечора. Поки можете погратися.
Але діти, поки мати впоралася з пирогами і солінням дичини, добряче стомившись за день, навіть не помітили, як заснули на сіновалі, тож Оріяна пішла до матері сама.
– Діти дуже хотіли прийти до тебе, але потомилися і позасинали, – соромлячись і ніяковіючи сказала вона Марії.
Бабуся засмутилася, але виду не подала.
– Нічого страшного, ще побачимось! – невимушено і чарівно посміхнулась бабуся. – На днях я сама до вас прийду, тож побачу онуків. Так їм і передай.
Діти проспали до наступного ранку. Їх не стали переносити до хати, тож вони так і спали на сіновалі. Оріяна також лягла поруч з ними.


Рятівник   
Наступного дня Роман і Руслан не змогли піти до Лисячого яру тренуватися в стрільбі з луків, бо в село наїхало повно ляхів. Цілий каральний загін шукає зниклих шляхтичів, вбитих напередодні реєстровими козаками і братами Коберниками.
– Діточки, – схвильовано повідомила Оріяна, – сьогодні навіть не виходьте з дому. Ляхи злі, як собаки і чогось шукають.
– Добре, мамо, – не стали сперечатись брати.
Тільки через два дні хлопчики змогли вибратися з дому і піти до своєї схованки. На всяк випадок вони взяли з собою вудки. Коли вони вже підходили до Лисячого яру, Руслан раптом сказав:
– Знаєш, брате, мені здається, на нас хтось дивиться.
– Не здається. Принаймні з двох боків за нами точно спостерігають. І судячи з одягу і шапок, це поляки.
– То що робитимемо? Не можна ж іти до нашої криївки.
– Звичайно не можна.
– То що тоді? – розгубився Руслан.
– Ти забув – у нас є вудки, – холоднокровно відповів Роман. – Ідемо на берег Собу і спокійно ловимо рибу.
Так хлопці влаштувались на березі і закинули вудки у воду. Вони чудово бачать, що ляхи спостерігають за ними, але уваги на них не звертають. Хлопчики сиділи мовчки, коли до них з лісочку вийшло п’ятеро поляків.
– А чого це ви мовчки сидите? – запитав один з них, на вигляд зарозумілий і лютий-прелютий. – Чого так зухвало мовчите? Німі, чи що? Чи немає про що поговорити?
– Ні, не німі, – відповів Роман. – Просто щоб рибу не відлякати. Ви хіба самі цього не знаєте?
Поляк замахнувся на хлопця нагайкою і мовив з неприхованою люттю.
– Поговори мені ще, щеня!
Але вдарити не встиг, бо затріщали кущі, і на берез виїхав десяток реєстрових козаків із залоги Гайсина на чолі з сотником Данилом Сахно.
– З невинними дітьми воюєте, панове? – осудливо запитав сотник. – Вони, звісно, здачі дати не можуть.
Поляки від несподіваної появи і рішучого вигляду козаків сторопіли. Бити дітей в присутності реєстровців вони не наважилися.
– Ви чого тут? – неохоче опустив нагайку шляхтич.
– Того, чого й ви – шукаємо зниклих поляків. А ви, я бачу, вирішили, що ці діти причетні до їх зникнення?
Десятник Степан Деркач виїхав наперед, прикривши крупом коня дітей. Полякам стало зрозуміло, що образити хлопчиків козаки точно не дадуть.
– Не знаю як ви, панове, – продовжив козацький сотник, – а ми об’їхали тут геть усе, але ніяких слідів не знайшли.
– Та ми теж, – зізнався шляхтич, – і свідків, як на зло, немає. Ніхто нічого не бачив, навіть дивно.
– Клює! – вигукнув десятник Деркач. – Підсікай!
Руслан не гаючись витягнув чималого ляща, викликавши цим щиру радість і мисливський азарт в козаків.
– Ну, не будемо вам заважати рибалити. Ви ловіть рибку, а ми поїдемо, – мовив сотник.
Але козаки навіть не рушили з місця. Тільки після того, як поляки привели коней, сіли на них і поїхали в бік Гайсина, козаки на відстані, не випускаючи ляхів з виду, поїхали за ними назирці. Тільки сотник трохи затримався.
– Хлопці, я правильно розумію, наші подарунки ви тримаєте десь тут?
– Так.
– А як так вийшло, що ви ловите рибу замість того, щоб тішитись луками і стрілами? Я б на вашому місті не втримався від такої спокуси!
– Ми вчасно побачили ляхів, які ховалися в кущах і спостерігали за нами.
– Молодці, – розсміявся сотник. – Ну, щасти вам!
І він поскакав за своїми козаками. Коли один із шляхтичів озирнувся, сотник вже, як нічого не бувало, їхав попереду своїх козаків.
Роман виліз на дерево і спостерігає за тим, як віддаляються ляхи й реєстровці.
– Все, – повідомив він брату, – вони піднялися на Гайсинську гірку.
– То що, може, хоч трохи постріляємо? – з надією запитав Руслан.
– Думаю, тепер можна.
Вони витягли із своєї криївки луки і стріли. Замість мішені вирішили використати старий, трухлявий пень. Він такий порохнявий, що аж сиплеться.
Стріляти із справжнього лука вийшло цікаво і не так вже й складно. Кілька разів хлопчики навіть влучили в пень. Обидва від цього в повному захваті.
– Думаю, на сьогодні досить, – з жалем промовив Роман. – Раптом знову наїдуть ляхи, а ми і не почуємо. Завтра ще прийдемо.
Вони заховали зброю і надійно замаскували вхід до схованки.
– Мені здається треба просушити наші ковдри, – задумливо сказав Руслан. – У криївці не дуже сухо.
– От завтра цим і займемося. Сподіваюсь, нам більше ніхто не завадить.
Але вони помилились. Небезпека була поруч. Вона ховалася, як змія в траві.
Коли наступного дня хлопці розвішали на кущах сушитися ковдри, а на березі розклали всі свої «скарби», отримані від гайсинських козаків, до них виїхали чотири польські жовніри з числа тих, які були тут вчора.
– А що я казав? – тріумфально вигукнув один із них. – Недарма вони ходять сюди, ніби їм більше немає де ту рибу ловити! Он Кислячка прямо через їхнє село протікає, а вони на Соб ходять.
– Ну що, попалися? Зізнавайтесь, звідки це у вас? Хто вбив наших людей?
– Не мовчіть! Говоріть!
Хлопчики позадкували, хоча розуміють, що ні втекти, ні сховатися, ні захиститись у них ніякої можливості немає. Справжня безвихідь. Але й зізнаватися вони також не збираються. Їх охопило неймовірне сум’яття.
– Мовчите? Бачу, ми марно гаємо час. То що, для початку відрубати вам по руці? – глузливо хихикнув один із шляхтичів, насміхаючись з безсилля дітей.
– Все пропало, – одними губами прошепотів Руслан.
Однак радість поляків була недовгою. Не встигли хлопці бодай щось сказати чи зробити, як повз них один за одним пролетіли три ножі. Троє ляхів впали мертві без жодного зойку чи крику.
На берег вийшов батюшка отець Зосима, перевдягнений у козацьке вбрання. За поясом в нього два пістолі, а в руках – по шаблі. Вигляд в нього грізний і буйний. Хвилина відчаю в дітей пройшла. Останній живий шляхтич вражено витріщився на батюшку.
– Отче, ви цього не зробите, – промимрив отетерілий шляхтич. Всю його бундючність мов корова язиком злизала. Видно, що він старається перебороти свій страх, але в нього це не виходить.
– Чому ні? – неприязно і сухо відповів батюшка. – Ви палите православні храми разом із священнослужителями і паствою. І ви вважаєте, що ми маємо відноситись до вас краще? Витягайте шаблю, пане, і захищайтесь.
Батюшка швидко подивився на хлопчиків, які вражено мовчать. Обличчя в нього непроникне.
– Діти, що вони вам обіцяли? – спитав батюшка.
– Відрубати по руці.
– Значить, руки дітям рубати? – промовив розлючений до краю батюшка. – Така ваша панська ласка?
Отець Зосима напав на ляха. Той у свою чергу кинувся назустріч, мов навіжений. Батюшка однією шаблею відбив напад шляхтича, а другою сильним ударом відрубав йому праву руку в лікті. Рука із шаблею впала на землю.
Поляк спочатку глухо скрикнув, а потім, стікаючи кров’ю, заверещав від болю на весь голос.
– То як воно, пане, – без руки? – мовив коротко, кепкуючи, батюшка. – Дітки, не дивіться. Даруйте, але миритися з таким не можна.
Брати відвернулися. Несамовитий в гніві чернець підійшов ближче до ляха і точним ударом відрубав тому і другу руку в лікті. Потім почекав півхвилини, давши поляку помучитись, і тільки після цього зарубав його. Батюшка повернувся до братів.
– Ви нічого не бачили, не чули і не знаєте. А тепер ховайте свої речі і якомога швидше забирайтесь звідси. Зрозуміло?
– Дякуємо, батюшка! – гречно подякували хлопчики. – А як ви тут опинилися та ще й в такому вигляді?
– Випадково. Я був на дзвіниці і побачив, що поляки скачуть до Лисячого яру. До цього я бачив, що сюди пішли і ви. Ну, я і вирішив подивитись, що тут відбувається. Щоб ви знали, на випадках тримається світ.
– Ще раз величезне вам спасибі! – вклонився Роман, а за ним і Руслан.
– Будь ласка. І знаєте, що? Ви або переховайте свої «скарби» деінде, або кілька днів зовсім не приходьте сюди. Бо й цих ляхів будуть шукати. Обережність не завадить.
Брати поховали свої речі і вже збирались іти, коли батюшка зупинив їх.
– Подивіться, може, вам щось треба з речей цих гаспидів?
Хлопці перезирнулись.
– До шабель ми ще не доросли. Сідла й упряж нам теж ще не потрібні. Навіть не знаємо, що нам ще з усього цього потрібно.
– Пістолі також не потрібні? Ну то біжіть звідси. Покваптесь.
– Отче, може, вам треба допомогти?
– Та ні. Сам впораюсь. Скину їх в річку, і течія віднесе їх аж до Бугу, а там, може, і до моря! Йдіть вже. І пам’ятайте – нікому ні слова!
Вже від самого Кисляка брати обернулися і побачили, як батюшка веде в поводу коней подалі від села в північному напрямку.
– Знову нам повезло, – зауважив Руслан. – Шкода тільки, що ще кілька днів не можна буде ходити до Лисячого яру.
– Це дрібниці, – відмахнувся Роман, – потерпимо. Страшно й подумати, що б могло бути, якби не батюшка. Богу дякувати, що він послав нам його.
Поляки, дізнавшись про зникнення ще одного їх загону, хоч і невеликого, геть оскаженіли. Вони вже зібрались їхати в Кисляк, щоб спалити його дощенту, коли побачили, що назустріч їм їдуть запорожці.
– Панове, подивіться – білий бунчук гетьманський!
– І червона хоругва запорізька!
– Хай йому грець! Тікати треба, поки є така можливість, бо біди не оберемось!
І шляхтичі із своїми жовнірами та челядниками дременули аж до Брацлава, не безпідставно побоюючись, що козаки не стануть розбиратися і переб’ють їх до ноги.
Так несподівана поява православного і преславного Війська Запорізького врятувала Кисляк і його жителів.
Роман з Русланом на радість матері кілька днів нікуди не ходили, а гралися виключно у дворі. Вони влізли на стару, розлогу, крислату грушу і тихо розмовляють.
– Знаєш, що я думаю, – запитав Роман.
– Звідки ж мені знати? Я думки читати не вмію.
– Дядько Іванко і Петрик Сомик зробили свої підземні укриття у великому лісі на схід від села. А ми з тобою вирили криївку в невеликому яру, який з трьох боків оточують поля й городи, а з заходу – річка. Ми там, як у пастці.
– То ти пропонуєш вирити землянку в лісі на схід від Кисляка?
– Так. І ще, дарма ми нічого не взяли в батюшки, коли він пропонував. Можна було розжитися ще на пару луків із стрілами, баклаги для води. Може, ще на щось потрібне.
– Нічого страшного. Можемо розділити те, що в нас є на дві частини, щоб були запаси в двох схованках. А можна піти до батюшки і сказати, що ми передумали. Може, він не відмовить і поділиться з нами своїми запасами?
– Та ніби соромно якось, – ніяково мовив брат.
– А де б ти хотів влаштувати новий прихисток?
– Мені подобається кілька місць на лівому березі Кислячки, але коли холодно, треба чимось перепливати на той берег. А це помітно і небезпечно. Пам’ятаєш, як татари вбили ченців на човнах?
– А якщо на правому березі?
– Знаєш, там, де було містечко Киселин, є кілька погрібців, які вціліли від пожежі, влаштованої кримчаками. Може, виберемо один, замаскуємо його і почнемо обживати? В усякому разі це ближче, чим ходити кожний раз до лісу. І через Кислячку перепливати не треба.
– Точно! Часу на дорогу туди й назад – менше будемо витрачати. Та й, власне, роботи на виготовлення схованки менше! Ти це здорово вигадав! Так і зробимо! Там і Кислячка поруч, з питною водою ніяких незручностей не буде!
Хлопці знайшли один з таких погрібців, який прихований від села пагорбом, і стали розбирати обгорілі обаполи, якими завалений лаз до льоху. Поки вони розібрали завал, обом довелось повпрівати. Зате льох виявився чистим, він уцілів від пожежі. 
– Не завадило б вже і перекусити, – сказав Роман.
– У нашій схованці все є, а тут поки нічого, – зітхнув Руслан. – То що, побіжимо додому? Пообідаємо і спочиньмо?
– Згоден, пішли додому.
Після обіду діти пішли до церкви в надії застати там отця Зосиму. Їм пощастило, він як раз приїхав з Гайсина і розпрягає коня у своєму дворі поряд із храмом.
– Ви до мене, дітки? – проникливо запитав він.
– Так, батюшка.
Діти підійшли ближче, щоб ніхто не почув їхньої розмови. Батюшка припнув коня до конов’язі і запросив братів до хати. Там він налив їм меду і поставив тарілку із свіжими коржиками, а ще налив коров’ячого молока.
– Пригощайтесь, дітки, чим бог послав.
Після цього він присів на ослін і приготувався слухати.
– Батюшка, ви пропонували нам узяти щось з того, що залишилось від тих ляхів, – почав Роман. – Ми тоді відмовились, а тепер надумали таки дещо взяти. Якщо можна, звісно.
– Я б хотів знати, для чого? Можна?
– Колись наш дядько Іванко Гардовий, як був хлопцем, вирив землянку в лісі, і зберігав там зброю. Двічі він рятував нею батька і себе. В нас є схованка в Лисячому яру, ви її тепер теж знаєте. А ми хочемо зробити ще одну, і щоб в ній все було.
– Де саме? – ще більше зацікавився батюшка. – Теж в лісі?
– Ні. Ми знайшли вцілілий льох на правому березі Кислячки. Там, де недавно було містечко Киселин.
Батюшка на якусь хвилину замислився.
– А що, як я скажу, що я б хотів знати, де у вас буде нова схованка, а ще я в ній би також тримав дещо своє?
– Та ми тільки за! – радісно вигукнув Роман.
– Наскільки готова ваша нова схованка? – запитав батюшка.
– Залишилось зробити лежанку та стіл. І можна завозити зброю і їжу.
– Сьогодні вже пізно. Хоча, можете показати мені цей льох зараз?
– Звичайно! Поїдемо разом?
– Ні. Думаю, буде краще, якщо ніхто нас разом не побачить. Тому ви йдіть, я приїду трохи пізніше.
Радісні брати поспішили до нової схованки. Поки вони пішки добрались до неї, батюшка вже був там. Діти показали йому вхід до льоху. Отець Зосима спустився до нього, обдивився і залишився задоволеним.
– Тільки пам’ятайте, хлопці, – на прощання сказав він, – це наша з вами таємниця, тож нікому – анічичирк! Зовсім нікому, зрозуміли?
– Авжеж!
– А тепер повертайтеся додому, бачите – уже смеркає. Зустрінемось тут завтра. До Лисячого яру поки не ходіть. Якщо прийдете завтра раніше мене – наріжте і навтикайте в землю гілок верби. Вони приживуться і приховають це місце.
– Ну, за цим діло не стане. Це ми можемо! Зробимо! До завтра, отче!
Але з ранку діти не змогли вибратися з дому, бо проїздом до них завітав дядько Іванко. Він пробув у них вдома до обіду, прийшла й бабуся Марія, тож хлопчики змогли вибратися з дому тільки після обіду, як Іванко поїхав далі, а бабуся повернулась до своєї домівки.
На їх подив і розчарування батюшки біля схованки не виявилося.
– Може, теж якісь справи його затримали? – знизав плечима Роман.
Але коли брати залізли в льох, то з подивом і радістю побачили, що батюшка вже встиг тут похазяйнувати. Тепер тут є лежанка, застелена запашним, духмяним сіном, стіл, три ослони. На лежанці лежить купа ковдр – і шерстяних, і бавовняних.
На стіні висять три мушкети, два луки, колчани із стрілами, десяток пістолів, роги з порохом, торби з кулями, ножі й кинджали. А ще татарські щити, кольчуги, металеві шоломи-місюрки. На підлозі складені сідла й кінська упряж.
В кутку стоїть ще один невеликий стіл, а на ньому – казани, сковорідки, глечики, чашки. Ну і, звісно, мішечки й торби з продуктами. 
– Давай спочатку посадимо гілки верби, як обіцяли батюшці, а потім знову спустимось сюди і тоді вже все, як слід, роздивимося?
– А що, як посадити вербу в різних місцях, щоб один острівець заростів не привертав до себе увагу?
Не гаючись, хлопчики стали зрізати великі гілки верби і встромляти їх в землю. Потім полили ці саджанці. Батюшка так і не з’явився, тож хлопці мали часу досхочу потішитися своєю новою схованкою і припасами.
– Ромчику, може, зваримо куліш?
– Давай спочатку подивимось, може, тут є щось готове?
З готового вони вибрали житній хліб із солоним салом і часником. Додому вони повертались під вечір, не поспішаючи і такі щасливі, що не можуть це приховати.


Незнайомі місця   
Северин Наливайко відправив Кисляківський курінь і дві сотні озброєних селян на допомогу загону Криштофа Кремпського.
– Піхота нас буде затримувати, – зауважив Кремінь.
– Що поробиш, – зітхнув Наливайко, – кінноти козакам завжди не вистачає.
По дорозі козаки зустрілися з переважаючими силами поляків і вимушені відступити. Їм вдалося відірватися і вирватися вперед, бо поляки, переобтяжені великим обозом, рухаються повільно. До того ж козаки йшли ярами, де польська розвідка їх не шукає.
Кислячани з повстанцями зупинилися на відпочинок, встановили намети і почали готувати гарячу їжу. Курінний отаман Михайло Кремінь викликав десятника Журбу.
– Сідай, Карпо. Є для твоїх козаків робота. Ми потрапили в незнайомі місця, а нас переслідують ляхи. Ідуть нашим слідом.
Десятник присів за стіл. Він одразу звернув увагу на те, що на столі немає ніякої карти місцевості. Значить, ніякої карти в них немає.
– Я вже висилав вперед хлопців, вони кажуть, попереду якась досить глибока і широка річка. Треба нам знайти брід через неї.
– А що, ніякого житла тут немає? – здивувався Журба. – Можна ж спитати про брід в місцевих жителів?
– В тому-то й річ, що нікого наші вивідачі не бачили. Одним словом – їдь і знайди брід, без нього притиснуть нас поляки до річки і винищать до ноги. Знайди когось з місцевих жителів, хто може показати. Якщо треба – ми заплатимо. Час в нас ще є, але ви все-таки поспішіть.
Журбі не треба нічого повторювати.
– Добре, – підвівся десятник, – дозвольте іти?
– Іди. Карпо, я дуже розраховую на тебе і твоїх хлопців.
Журба поспішив до свого десятку і оголосив про терміновий виїзд.
– Що маємо зробити, Карпо? – запитав Орест Злидня.
– Треба знайти брід через річку, – відповів Журба.
– Через яку річку? – здивувався Яким Євтушок і навіть озирнувся, ніби розраховуючи її побачити.
– Попереду нам дорогу перегороджує річка, – повідомив Журба. – Досить глибока і широка, з возами просто так не перебратися. Готові? По коням! За мною.
– Чого ми так поспішаємо? – дивується Федь Закутько. – Адже ми точно знаємо, що поляки ще далеко від нас.
– Хто його знає, скільки часу нам знадобиться, аби знайти той брід, – мовив Захар Книш, – а потім ще переправитися на той берег? А якщо ляхи нас заскочать під час переправи? Любе військо на переправі дуже вразливе і ми не виключення.
Під’їжджаючи до річки козаки побачили великий ліс. Дерева в ньому старі, такі, що охопити їх можуть три чоловіки. Хоча, звісно, є й молодші дерева. З боку річки хтось вирубав багато дерев, але вивезти колоди і дрова не встигли.
Козаки все це роздивились, запам’ятали і поїхали далі.
– Якщо броду тут немає – можна буде наробити плотів, – сказав Гнат Баш.
Однак на березі річки козаки побачили самотнього старого рибалку, який як раз пристав до їх берега.
– Доброго дня, батьку, – першим привітався Журба. – Не підкажете, як називається ця річка?
– Здоровенькі були, хлопці! Чого ж не підказати? – усміхнувся в довгі сиві вуса рибалка. – Це Стохід. Означає це «сто шляхів», бо в неї багато русел. Впадає вона в Прип’ять. Це все, що вас цікавить?
– Ні. Нам потрібен брід. Ви можете нам його показати? Ми добре заплатимо.
Після цих слів старий рибалка засмутився.
– Ви що ж, синки, думаєте люди вам можуть допомагати тільки за гроші? Поганої ж ви про нас думки. Був би я молодший, я б сам доєднався до вас.
– Не ображайтесь, батьку. То є десь тут брід?
– Так, є, причому близько звідси. Десь на одну версту вниз за течією. Щоб його знайти вам навіть моя допомога не знадобиться, бо там на березі дуже багато слідів корів.
Козаки тепло подякували старому і поскакали до броду. Там Арсен Дрімайло переїхав на протилежний берег, переконавшись, що брід цілком підходить для переправи куреня на протилежний берег.
Журба відправив до Креміня Назара Одарича і Захара Книша, а сам з рештою козаків почали перевозити потрохи до броду про всяк випадок тонкі колоди і дрова.
Коли прибув курінь, козаки почали частково розвантажувати вози, щоб коням було легше перевезти їх на протилежний берег. 
Разом з кислячанами йдуть дві сотні повстанців, в яких немає коней. Вони роздяглися і перейшли брід пішки, тримаючи вузли з одягом над головами. Вода в річці виявилась напрочуд холодною.
– Розводьте багаття, – наказав Кремінь, – людям треба спочатку зігрітися.
Коли піші повстанці всілися навколо вогнищ, на узліссі з’явилися поляки.
– О! – радісно вигукнув один із шляхтичів. – Попереду орда диких козаків! Ну, тепер вони від нас нікуди не подінуться!
– Так! Вирубаємо їх без зусиль!
В голосах й інтонаціях шляхтичів бринить неприхована самовпевненість у своїй непереможності.
– Пане Михайле, – звернувся до курінного Журба, – ляхи!
Отаман озирнувся і теж побачив поляків. Їх багато, рази в три більше ніж козаків і повстанців з селян, можливо ще більше.
– Не встигли, – з важким серцем зітхнув Кремінь.
– Перепрошую уклінно, тобто не встигли? – дивується Лаврін Чуб. – Ми ж всі перебрались на цей берег!
– Ох, Лавріне, річ зовсім не в цьому, – зітхнув Журба, – займався б ти краще своїм ділом і не ліз в справи, в яких нічого не тямиш.
– А, я здається зрозумів. Треба було замести сліди, щоб ляхи не дізнались, де брід. І ще відійти подалі звідси. Що ж воно тепер буде?
– Недоречне запитання. Буде те, що бог дасть, – відповів Карпо.
Лавріну стало соромно, він зітхнув і пішов до Голоблі. Журба тим часом запитав в отамана:
– Що будемо робити?
– Готуватись до бою, що тут ще можна робити?
– Може, спробуємо відірватися?
– Ляхи всі кінні, а в нас дві сотні піших селян. До того ж ми не знаємо, куди іти. Тобі рибалка сказав, що у цієї річки багато русел. Що, як ми упремося в інше русло ріки? Потрапимо в пастку. А тут можна успішно боронитися біля броду. 
– Дозвольте мені в розвідку, щоб вивідати шляхи відступу?
– Зачекай. Подивись – он іде старий. То не той рибалка, що ти розповідав?
Журба повернувся в бік, куди показав Кремінь, і побачив того самого старого рибалку який вказав козакам брід. Той підійшов і зняв шапку перед отаманом.
– Побачили ми поляків і зрозуміли, що ви втекти не встигнете, – почав він, – я можу провести вас далі так що ляхи вас не найдуть. А ще півтори сотні наших молодців під ранок вдарять на поляків, затримають їх.
– Під ранок? – здивувався Журба.
– Так. Хіба ви не бачите, що ляхи розбивають табір? Сьогодні вони на вас нападати не збираються.
Кремінь з Журбою подивились в бік поляків і побачили, що ті ставлять намети серед високих старих дерев. Отаман гукнув кухарам:
– Пане Василю! Лавріне! Ану нагодуйте батька!
Він кивнув Журбі і той провів рибалку до кашоварів. Козаки почали спішно ставити вози так, щоб вони повністю загородили брід. Потім насипали земляний вал, в який вкопали загострені колоди.
– Це ви добре зробили, – мовив рибалка, якого донесхочу нагодували. – На цей берег перебратися можна тільки тут, бо з боків глибоко, течія сильна і вири є.
Як і казав рибалка, цього дня поляки не стали нападати на повстанців. А вночі налетів буревій і повалив багато старих дерев в таборі ляхів. Цими деревами були вбиті і скалічені десятки поляків і їх коней. Розпач охопив багатьох ляхів.
Не встигли вони прийти до тями, як в прозорому світанковому тумані на них напали сто п’ятдесят жителів села рибалки. Вони вбили майже сотню поляків, підпалили частину возів і шатер, після чого відступили.
– Хто на нас напав? – лунають крики ляхів. – Скільки їх? Звідки?
Вони, було, кинулись наздоганяти нападників, але ті натягнули між деревами мотузки від кінноти, і поляки попадали на землю.
Тут в їх таборі почали підриватися запаси пороху. Ляхи залишили нападників в спокої і повернулись до свого бівуака. В таборі твориться щось неймовірне, він перетворився на суцільне пекло. Галас в польському таборі стоїть неймовірний.
Один з селян, який приймав участь в нападі на ляхів, молодий хлопчина перебрався через брід до козаків. На плечі він несе повний бурдюк.
– Доброго ранку, діду! – радісно привітав хлопець старого рибалку.
– Здрастуй, онучку! Познайомтесь, це мій онук Олекса. Ну, розповідай, як там – все вийшло?
– Навіть краще! Ми нікого не втратили, а ляхам ще майже всі запаси їжі спалили! І порох підірвали!
– Чудово! – зрадів дід і додав, звертаючись до Креміня: – Ось що, синку, можемо забиратися звідси. Ляхам зараз не до нас і ще довго буде не до нас!
Чуб почув ці слова, повагався трохи, і запитав в Іванка, який саме снідав.
– Не можу зрозуміти, чого це він такий впевнений, що ляхам зараз не до нас? Адже вони сюди і прийшли задля того, щоби знищити нас?
– Хіба ти не чув, що вони залишились без їжі і пороху? А в поляків дисципліна тримається на їжі, пороху і перемогах.
Чуб замислився. Не можна сказати, що він цього не знав, але просто не задумувався над цим. Помовчали трохи, потім Голобля промовив:
– Що не кажіть, а поталанило нам з цим дідом!
– Бігме, ніхто і не сперечається, – всміхнувся Іванко.
Тим часом Олекса підійшов до Креміня, зняв з плеча і поставив перед ним на землю повний бурдюк.
– Це нам? Що в нім? – зацікавився отаман.
– «Вовчий корінь». В нас на нього кажуть «мати всіх отрут». На війні може і згодитися. Беріть, знадобиться.
Отаман подякував хлопцю і віддав бурдюк Журбі. Після цього Олекса спробував вмовити діда повернутися додому.
– Ти ж знаєш, я не гірше тебе проведу і доведу леґінів куди треба, – наполягає онук, але дід настояв на своєму.
Тож козаки згорнули табір і виступили в дорогу. Ляхи навіть не одразу звернули увагу на те, що бунтівників за бродом вже немає. Але їм зараз не до повстанців, бо від вибухів пороху загинуло і постраждало ще півсотні поляків, багато з них отримали сильні опіки.
Їхати важко, бо копита коней сковзають по високій траві, по вологій землі. Тільки надвечір старий рибалка вивів козаків до дороги. А там саме точиться бій поляків з козаками полковника Кремпського.
– О! – зрадів Кремінь. – Нам сюди і треба! Дякую, батьку!
– Пане отамане, – загорівся Журба, – вдаримо їм у спину?
– Навіщо? – здивувався курінний. – Бій закінчується. Подивись уважно – ляхи скрізь починають відходити, а в їх таборі готують вечерю.
– І що? – не одразу здогадався Журба.
– Чим воювати з ними, ми зараз отруїмо ляхам їжу або воду в діжках, і вже завтра зранку одним ударом доб’ємо тих, хто переживе цю ніч. А зараз їх занадто багато, щоб здолати їх у відкритому бою.
– Дозвольте виконувати?
– Давай, Карпо, і поспіши, бо кращої нагоди не буде. Час піджимає. Треба вам встигнути до повернення вояків до табору.
Десятник кинувся до своїх козаків, щоб поставити їм завдання. Вислухавши його, Іванко сказав:
– Дозвольте, я це зроблю сам? Бурдюк з отрутою один, ділити, розливати її довго. І мені одному легше пройти через ворожий табір, чим втрьох чи вдесятьох.
– Добре, синку. Тільки будь обачним.
Іванко склав на землю зброю, навіть шаблю, залишивши при собі тільки захалявний ніж, зняв верхній одяг, залишившись в темній лляній сорочці без вишивки і шароварах, взяв бурдюк з «вовчим коренем» і поспішив до табору ляхів.
Спочатку він збирався лити отруту в казани з їжею, але побачив діжки з питною водою і поплазував до них.
Йому щастило: кашовари то відходили подивитися, як іде бій; то збиралися по кілька чоловіків покурити, відходили у відхожі місця. Це значно полегшувало справу. Іванко непоміченим вилив отруту у діжки з водою і почав спритно вибиратися з табору.
В одному місці він побачив точно такий бурдюк. Козак відкрив його – в ньому була вода. Він перелив половину води у свій бурдюк з-під отрути, закрив його, побовтав і поклав на місце, а чистий з водою взяв із собою. Іванко зробив свою справу і повернувся.
– Молодець, – похвалив його Кремінь. – Тепер увага всім! Відходимо якомога тихіше назад до того гаю. В ньому будемо знаходитися до ранку. Вогню не розводити. Коней відвести на дальнє узлісся. Десятникам організувати охорону.
– Годувати людей тим, що є? – запитав Голобля.
– Так. Повторюю – багать не розводити! І не курити, бо вітер дме в бік ляхів! Нічого  не рубати! Охоронцям пильно стежити за поляками. Повечеряйте і лягайте спати, бо завтра треба буде рано вставати.
Табір поляків потроху тане в сивій імлі. Курінний обійшов табір. Побачив Іванка, який спить, підклавши під голову сідло, і вкрив його свиткою, яка сповзла з плеча козака.
Ніч пройшла непомітно, бо втомлені дорогою козаки міцно спали. Збудили їх дуже рано, сонце ще тільки почало пробиватися крізь віття дерев. Козаки запрягли коней і повели їх до польського табору. За ними йдуть піші селяни.
В польському таборі сурмач заграв побудку, але встали менше половини жовнірів. Інші померли від отрути.
– Час, – промовив Кремінь, сідаючи на коня, – за мною!
Кислячани чвалом поскакали до бівуаку. Як вихор налетіли козаки на сонних ляхів і почали колоти їх списами, рубати шаблями, збивати з ніг кіньми, а за ними в табір з криками увірвалися дві сотні піших селян.
Вони б і самі впоралися з поляками, але на допомогу їм прибули козаки Кремпського на чолі з ним самим.
– Михайле? – здивувався і щиро зрадів Кремпський. – Звідки ти тут?
– За наказом Северина Наливайка. Ми вчасно?
– Ще й як! В нас порох майже весь закінчився, багато поранених. Пішки з обозом далеко не втечеш. А як вам вдалося так легко здолати ляхів?
– Більше половини поляків ми отруїли, – посміхнувся Кремінь і розповів полковнику, як все було.
Після розмови курінний отаман підійшов до старого рибалки, подякував тому за допомогу і запропонував взяти все, що тому треба.
– Та нічого мені не треба, – відповів старий, махнувши рукою, але потім все-таки сказав: – хіба що трохи солі, бо в нас її давно вже немає.
  Кремінь наказав видати діду коня, на якого навантажили мішок солі. А Голобля дав йому в дорогу житню хлібину і шмат солоного сала. Тепер вже старий подякував, попрощався і пішов з конем назад. Коли він зник за пагорбом, отаман раптом згадав:
– А хто знає, як його звати-величати?
Виявилось, що ніхто не спитав старого ні його імені, ні прізвища. Від думок з цього приводу Кременя відволік полковник Кремпський, покликавши його дивитись трофеї.


Нові рушниці
Козаки чистять зброю. В кого є вогнепальна зброя – чистять і змащують її, в кого є тільки холодна зброя – гострять. Мирослав звернув увагу на те, що Іванко, всунув свій мушкет в шкіряний чохол, застібнув пряжку і раптом закляк.
– Що? – вичекавши якусь мить, запитав Мирослав. – Ти щось надумав?
– А таки так. Дивись, ми свої мушкети чи самопали носимо у чохлах і возимо кожний свою зброю при собі.
– Так. І що? – не зрозумів Мирослав.
– А в ляхів таких чохлів немає. Вони возять рушниці на возах, а шляхтичі – в своїх каретах. Вони розбирають зброю тільки перед боєм.
– Ти щось пропонуєш?
– Так. Скажи, скільки в тебе є пороху і куль?
– Та стільки, скільки у всіх – було п’ять фунтів пороху і 50 куль. Але після бою залишилося менше. Ще є олово і кулелійка, можна відлити куль. А що?
– А те, що можна спробувати захопити в ляхів рушниці, порох і кулі. Нам вони точно не будуть зайві. А в ворога стане менше вогнепальної зброї! Піду я до отамана, може, він дозволить мені спробувати розжитися на польські мушкети.
Й Іванко поспішив до курінного Михайла Креміня. Той вислухав хлопця надзвичайно серйозно. Потім сказав.
– Молодець, Гардовий. Як тільки я сам до такого не додумався? То що ти пропонуєш?
– Відпустіть мене в «гості» до ляхів. Я візьму десяток козаків і спробую викрасти в поляків їх мушкети, порох, кулі.
– Справа важлива. Давай, козаче, зробимо так: разом з тобою піде десяток Карпа Журби. Старшим буде він. Не ображаєшся?
– Та ні. Так воно буде краще, – визнав Іванко.
– Це добре, що ти розумієш. Головне – зробити справу, а козаки Журби – кращі в нашому курені. Якщо не вийде захопити мушкети – можна спробувати їх знищити. Підірвати наприклад чи втопити.
Коли курінний отаман пояснив завдання десятнику Журбі, той з радістю взявся за цю справу.
– Ми знаходимося недалеко від Немирова, – сказав він, – думаю, зможемо здійснити цей план там.
Після обіду десяток Журби й Іванко Гардовий виїхали з табору і попрямували до містечка Немирів. Під’їхавши до нього на три версти, козаки зупинилися в лісі з північного боку.
– До міста вирушимо, як стемніє, – оголосив Журба.
В козаків є час на відпочинок і вечерю. Надійшов вечір. Умовившись заздалегідь, де вони зустрінуться у випадку невдачі, низовики висунулися до Немирова.
Поляки не чекають нападу, тому вже на першій вулиці козаки побачили вози з рушницями. Самі ляхи відпочивають в хатах місцевих жителів, яких вигнали з їх домівок в хліви та сіновали.
– Спалити б їх прямо в хатах, – запропонував Федь Закутько.
– А що, – підтримав цю думку Журба, – он та хата явно не бідних людей. Думаю, її можна спалити.
– То що, заб’ємо двері? – запитав Гнат Баш.
– Ні, можуть почути, – першим відповів Іванко, – піднімуть ґвалт, ще, чого доброго, нас встигнуть перехопити. Просто завалимо двері чимось. І почекати треба, поки ляхи нап’ються і вкладуться спати.
– Правильно міркуєш, синку, – посміхнувся Журба. – Нехай гуляють, а ми поки добряче обдивимось, що в них на тих возах є.
– Про місцевих жителів також забувати не треба, – сказав Назар Одарич. – Хто його знає, що у них в головах? Раптом хтось з них захоче вислужитися перед ляхами?
– І таке може бути, – зітхнув Захар Книш.
У всіх козаків одяг сірого кольору, тому їм зручно ховатися. На возах виявилися мушкети, сумки з порохом і кулями, а ще запас солі, борошна, в’яленого м’яса, сухарів, різних спецій.
Чекати козакам довелося дуже довго, мало не до ранку. З хат доноситься п’яне варнакання ляхів. Але нарешті вони напилися, вгомонилися і повкладалися спати.
Журба почекав ще трохи, після цього козаки вивели польських коней і запрягли їх у вози. Потім вивели з подвір’їв на околицю містечка вози із зброєю та припасами.
Арсен Дрімайло і Яким Євтушок завалили двері багатої хати і вікна лавами і дровами, після чого підпалили їх і дах. Козаки без перешкод доїхали до лісу, коли хата з поляками розгорілася.
– Так їм і треба, – сплюнув Орест Злидня.
Журба озирнувся на Іванка і промовив:
– А ти, хлопче, молодець! Ніколи ми ще так легко не розживались на рушниці! До речі, хто рахував – скільки їх там є?
Відповісти ніхто не встиг, бо в хаті, яку підпалили козаки, пролунав вибух. Ніхто з козаків такого не очікував.
– Схоже, частину пороху ляхи таки занесли в дім, – сказав Гнат Баш. – А мушкетів і самопалів на возах не менше сотні.
– Дуже добре, – посміхнувся Журба. – Дуже!
– То що, їдемо до своїх чи перечекаємо якийсь час в лісі? – запитав Іванко.
– Якщо ляхи почнуть нас шукати, можуть, і знайти. А з возами швидко не поїдеш, – почав розмірковувати Журба. – Хіба нав’ючити здобич на коней, а вози кинути?
– Вози це теж здобич, – мовив Орест Злидня. – Чого добром розкидатися?
– Згоден, – кивнув Журба. – Значить, їдемо в глиб лісу і там відсидимось день-два. За мною!
Козаки заїхали в непрохідні нетрі і там почали влаштовувати табір. Коли зовсім розвиднілося, десятник відправив на узлісся Захара Книша і Назара Одарича поспостерігати за ляхами. Вони повернулися вже перед самим обідом.
– Що там? – поспішив до них Журба.
– Нас шукають, але слідів наших ляхи не знайшли. А ще вони, схоже, вирішили, що ми поїхали звідси, бо пошукові загони виїхали в бік Гайсина. Так що тут ми в безпеці.
– Що ж, перечекаємо кілька днів, а тоді вже вирушимо назад. Ви не чули, бува, чим закінчилася нічна пожежа? – запитав десятник.
– Чули. Тринадцять шляхтичів згоріли і п’ятеро отримали сильні опіки.
– Зголодніли? Йдіть, обідайте.
Сам Журба пішов до возів, щоб перевірити, скільки чого їм дісталося. Є в запорожців таке поняття – «козацький хліб», що означає військову здобич. Десятник вирішив перевірити сьогоднішній козацький «хліб». Йому допомагати став Іванко.
На свій подив і радість вони знайшли на дні возів під десятками мушкетів дві гаківниці – довгі, важкі рушниці великого калібру з гаком під стволом. Гак слугує для закріплення зброї, наприклад, за стіну, що значно зменшує віддачу під час пострілу. А ще до них є рогатини, на які ставлять гаківниці перед пострілом.
– То скільки все таки в нас є мушкетів? – знову запитав Журба
– Я нарахував 112 штук. І дві гаківниці, – відповів Іванко.
– Просто чудово! – радіє десятник. – Вогнева міць поляків зменшилася, а наша збільшилась. Тепер тільки б довезти зброю до наших.
– Довеземо, – впевнено промовив Іванко.
Проте радість козаків виявилася передчасною – один з польських загонів все таки розпочав пошуки в лісі, де ховаються низовики. Ляхи зненацька з’явилися з західного боку табору і виявили б його, якби не якась багниста річка, яка перегородила їм шлях.
Козаки схопилися за зброю і зайняли позиції для стрільби.
– Набивайте рушниці! – наказав Журба. – Готуймось до бою! Спочатку будемо стріляти з луків, і тільки потім – з самопалів!
– Стріляємо за командою? – запитав Гнат Баш.
– Ні. Як тільки ляхи переберуться на наш берег – тоді й почнемо бій.
Козаки приготували татарські луки і стріли для стрільби. Татарські, бо запорожці самі луки не роблять, а користуються трофейними.
Але до бою діло не дійшло, бо ляхи не стали перебиратися через річку. Чути, як один з бундючних поляків тихо лається. Ляхи покрутилися на березі, переконалися, що ніяких слідів козаків немає, і поїхали на північ. Журба зітхнув з полегшенням.
– Шкода було би втратити стільки зброї, – пояснив він.
Переконавшись, що поляки дійсно поїхали, козаки зайнялися риболовлею. Наловивши риби, зварили на рибній юшці тетерю – блюдо з пшона, заправлене рідким житнім тістом і приправлену салом з обжареною цибулею. Рибу пожарили, а ще на вугіллі напекли коржиків з пшеничного борошна.
Оскільки набридають мухи і великі – до двох пальців ґедзі, козаки тримаються біля багать, щоб димом відганяти і тих, й інших. Після обіду низовики вкрилися кобеняками і поснули.
Ввечері почали набридати комарі й комахи із-за того, що поряд річка з болотистими берегами, і скрізь напрочуд сиро.
– Ні, – заявив Журба, – тут лишатися не можна. Треба шукати інше місце для табору або їхати звідси.
– То, може, не будемо чекати ще день, а завтра і поїдемо?
– З ранку і вирішимо.
Наступного дня після сніданку десятник розіслав козаків в різні боки на розвідку. Всі вивідачі доповіли, що поляки знаходяться в Немирові, а більше ніде їх не видно, і не чутно. Журба вирішив вирушати в дорогу.
Їхали козаки повільно, виславши наперед двох кінних дозорців. До вечора вони доїхали до табору повстанців.
– Здоровенькі були! – першим зустрів їх Василь Голобля. – Слава Ісусу!
– Чолом, – відповіли козаки Журби. – На віки слава!
– Бачу, ви всі живі, здорові, – мовив Голобля.
– Богу дякувати! А як ви тут?
– Знищили три польські загони. Вони так знахабніли, що приїхали мало не до нашого табору! Уявляєте?
– То вони, мабуть, нас шукали, – посміхнувся Журба.
Тут до них підійшов курінний отаман. Він зупинився біля ближнього від нього воза і відкинув попону, яка прикриває вантаж.
– Бачу, вам все вдалося? – радісно запитав він.
– Так. Ідея Іванка виявилась слушною. Пане Василю, по твоїй частині тут теж є здобич.
– За це окреме дякую! Провіант ніколи не завадить! Тим більше на війні!
Кремінь підізвав Журбу до себе, допитливо подивився на нього і тихо запитав:
– Скажи, Карпе, як себе проявив в цій вилазці Гардовий молодший?
– Самим кращим чином. Нічим не поступається козакам з мого десятка. Ще той зухвалець.
– Як гадаєш, можна його відправити на таке саме завдання старшим? Сам знаєш – діло це незвичне і вельми непросте.
– Гадаю, що так. А чому не нас? Ми готові!
– Ви мені тут потрібні. А їхати треба. Поки звістка про захоплення рушниць разом з возами не розповсюдилась по польському війську, треба нам ще хоч раз спробувати розжитися на мушкети.
– Що ж, це мудро, – погодився Журба.
Іванко оголосив, що йому потрібен десяток добровольців піти з ним до ляхів. Серед кислячан ніколи не бракувало охочих ризикнути, тож викликались майже всі. Іванко відібрав десяток козаків, до яких, звичайно, увійшли Мирослав і Петрик.
Курінний отаман Кремінь перед сном підійшов до Гардового.
– Слухай мене уважно, синку. Як впораєтесь із завданням – сюди не повертайтеся, бо нас тут вже не буде.
– То де нам вас тоді шукати, батьку?
– От ти гарячий!  Ти не перебивай, а слухай. Поїдете в Кисляк і будете чекати на нас там. Це ще й безпечніше, бо ж ти знаєш, що ляхи в пошуках вас від Немирова дійшли аж до нашого табору?
Цього разу Іванко тільки мовчки кивнув на знак згоди.
– А ви тихенько, неквапливо поїдете в тил. Навряд чи вас стануть шукати за нашими військами. Зрозумів?   
Низовики на чолі з Іванком поїхали в північному напрямі. Першим по дорозі їм трапилося село Ставки. В ньому точно є польське військо, але Іванко вирішив об’їхати його стороною, щоб подивитися, що коїться в наступному селі.
Цим селом виявилася Туманівка, і в ній також розташований великий польський загін. Іванко зупинив козаків і сказав:
– Значить так: після опівночі захопимо вози з мушкетами тут. Потім їдемо у Ставки і захопимо вози з вогнепальною зброєю там. Після того одразу їдемо в Кисляк.
Запорожці перечекали півдня в глибокому яру, а коли стемніло, неквапливо поїхали до села. Поляки цього вечора в Туманівці не пиячили, а просто повечеряли і повкладалися спати. На вулицях спорожніло, тільки вартові ходять.
– Іванку, можна нам цих клятих ляхів вбити, щоб не заважали нам? А то, раптом, помітять і зчинять галас? – запитав Макар Малюта.
– Я б навіть сказав, треба, – усміхнувся Іванко.
Козаки швидко і безшумно зняли вартових. Тепер їх навряд чи хто помітить. Вони обійшли всі двори, де є вози і обдивилися їх. В ті вози, де є зброя чи провіант, впрягли коней і вивели їх за село. Непомічені ніким вони вибралися з Туманівки.
Біля села Ставки низовики зупинилися. Залишивши біля валки Петрика Сомика, увійшли в село. Там так само зняли чатових, забрали все, що представляє інтерес для козаків, і вийшли із села.
Тепер валка почала їхати настільки швидко, наскільки це можливо в темряві. Світанок зустрів козаків далеко від Ставків і Туманівки. Іванко веде валку якомога далі від звичних путівців чи польових доріг.
Невідомо, чи шукали їх ляхи, чи ні, але за низовиками ніхто не гониться. Під вечір валка в’їхала до Кисляка.
– Хто там? – сполохано запитала Оріяна, почувши шум на вулиці і мимоволі схопилась за серце.
– Наші, мамо! – радісно вигукнув Роман, визираючи у віконце.
– Які наші? – не одразу збагнула мати.
– Кислячани! І наш тато там є! І дядько Іван! Побігли до них!
– Слава Ісусу! – перехрестилася Оріяна.
До пізньої ночі в сім’ях, до кого приїхали козаки, не гасло світло і точилися розмови.
Зранку Іванко ретельно перевірив вози із зброєю і припасами. Мушкетів виявилося 98 штук. Іванко вирішив можливим роздати частину борошна, олії, солі і солонини односельцям.
Після цього вози звезли до маєтку графа Яновського, щоб той силами своїх челядників організував цілодобову їх охорону. Тепер низовикам залишається чекати, коли до них приїдуть решта запорожців – кислячан.


Сигнал
Роман з Русланом прийшли гратися і вправлятися у стрільбі з луків до своєї схованки на березі річки Кислячки.
Але тренування перервав сильний дощ, тому брати сховалися в середині льоху. Дверцята вони прикрили не повністю, щоб було світло і в приміщення надходило свіже повітря.
– Спати хочеться, – позіхнув Руслан, – мабуть, із-за дощу. Може, поспимо трохи?
– Давай. Тільки ляду закриємо, щоб ніхто випадково нашу криївку не знайшов.
Діти уляглися на сіні і вкрилися шерстяною ковдрою. Коли вони виспалися й відчинили ляду, виявилось, що дощ вже закінчився. Хлопці з радістю вибралися назовні.
– Дивись, – показав Роман рукою, – батюшка!
На березі Кислячки під старими вербами спиною до хлопчиків стоїть отець Зосима. Брати підбігли до нього.
– Доброго дня! – в один голос радісно привітались вони.
– Тихіше, діти, – застережливо підняв руку батюшка.
Брати простежили за поглядом батюшки і побачили, як з протилежного берегу річки до їхнього берегу пливуть два десятки човнів з кримськими татарами. Від побаченого діти розгубилися.
– Треба  наших людей попередити, – вирвалось в Руслана.
– Треба, звичайно, тільки як?
– У нас же є кілька мушкетів. Можна вистрілити з них.
– Вітер в наш бік, – розсудливо відповів батюшка, – до того ж дуже сильний. Навряд чи в селі почують.
Роман замислився, а потім сказав:
– А ще в нас є порох. Якщо його підірвати, може тоді почують? Тільки підірвати його треба нагорі.
– Навпаки, – поправив його батюшка, – зірвати його треба в низині, біля річки, тоді луна буде сильнішою!
Вони повернулися і разом швидко пішли до схованки.
– Залізьте всередину і подайте мені глечик з порохом і два порожні. Самі залишайтесь тут і не висовуйтесь. Зрозуміли?
Хлопці подали батюшці все необхідне, а самі не стали закриватися у криївці, а спостерігають за отцем Зосимою. Після того, як він врятував їх, вони щиро прихилилися серцями до нього, і тепер хвилюються за нього, як за рідного.
Той непомітно повернувся на берег і розсипав порох в три глечики. Потім почав вставляти і закріпляти гніт.
Коли човни з татарами порівнялись з місцем, де у верболозах ховається батюшка, той перехрестився, розпалив вогонь, підпалив гніт і пожбурив саморобні гранати одну за одною в човни ординців.
З першого разу він з опалу не вцілив, і перша граната впала у воду, але дві інші вцілили в човни. Пролунали вибухи. Потужна луна підсилила звуки вибухів так, ніби вистрілили з гармат.
Поранені татари закричали від болю. Два човни почали тонути. Батюшка тим часом, зігнувшись, добіг до льоху і стрибнув у середину.
Після цього він закрив ляду на залізний засов, який приладнав ще с самого початку, щоб дверцята не можна було відкрити ззовні.
– Ну, сподіваюсь, вони нас не знайдуть.
– Знатно бабахнуло, – промовив Руслан. – Думаю, в Кисляку точно почули наш сигнал!
Поручик Яновський ще був у своєму маєтку, коли почув вибухи на Кислячці. Він з подивом повернувся в той бік.
– Ігнате, – гукнув він одного із челядників, – бери мого коня, бо він вже осідланий і скачи, подивись, що воно там таке?
Поки Гнат з’їздив до місця, де колись знаходився Киселин, і повернувся назад, Яновський підняв на ноги всіх слуг, вони озброїлись і зайняли місця на стінах і сторожових вежах.
– Татари! – заволав Гнат, під’їхавши до маєтку. – Пане граф, татари!
– Скачи в Гайсин, – наказав поручик. – Можливо вони не почули вибухів. Розкажи все поручику Ясинському або сотнику Сахно! Давай! Скачи!
Потім граф швидко повернувся до слуг.
– Бийте на сполох! Закривайте ворота! Готуємось до бою!
Хтось із слуг почав калатати у дзвін. Тут із правої вежі гримнув постріл з гаківниці. За нею одразу пролунав постріл з лівої вежі. Кримчаки пішли на приступ.
Всі челядники Яновського озброєні вогнепальною зброєю, тому вони дали залп із мушкетів, після чого стали стріляти з пістолів.
Метушня потрохи вщухала, наступив порядок. Поки челядники Яновського перезаряджали зброю, у фланг ординцям вдарили кислячани. Поручик очікував, що після цього татари відступлять, але вони і далі лізуть напролом, що на них зовсім не схоже.
– Щось тут не так, – сказав Яновський старшому челяднику Остапу Мудрику. – Не інакше, щось вони задумали. Тільки що?
– Дивіться, пане!
Яновський прослідкував за рукою Мудрика. Маєток виходить південною стороною на берег Кислячки, і звідти підпливають два десятки великих човнів з татарами.
– Ах ти ж, – лайнувся граф зовсім не по-шляхетські.
Гармаші з правої вежі без команди графа розвернули гаківницю і вистрілили по човнам. Стріляють вони влучно: два постріли – два човни почали тонути.
– Відчиніть ворота, – закричав граф, – нехай кислячани заходять до нас!
Але першим у двір заскочив Гнат на коні поручика. Він осадив розгарячілого коня перед графом.
– Ну? – кинувся до нього Яновський.
– Поручику Ясинському я все доповів. Але допомоги не буде. Гайсин штурмують кримчаки, і на Куну також напали. Вони самі потребують допомоги.
Кислячани хто верхи, хто пішки увійшли на територію маєтку. Частина з них поспішила на стіни, а частина – до берегу річки.
Ворота знову зачинили. Поручик Яновський почуває тепер себе значно впевненіше. Він почав командувати козаками і селянами.
– Ігнате, які у них втрати?
– Разом з тими, що потонули на човнах вище за течією і тут, думаю, вбитими – більше сотні. А було їх до пів тисячі.
– Добре, але все одно забагато. Не знаю, чи стане нашої сили відбитися. Пане Бажан, що з жінками і дітьми?
– Богу дякувати, встигли сховатись в землянках на північ від села. За них не переживайте. Оріяна організувала збройний загін з дівчат і жінок для охорони табору.
Поручик навіть посміхнувся, не дивлячись, на цю страшну хвилину. Хіба такий народ може хтось здолати?
В цей час ординці спробували висадитись на берег прямо в маєтку Яновського. Але берег Кислячки тут високий, до води є тільки дерев’яні сходи до причалу, тому оборонятись тут легко.
            Козаки з самопалів і луків перебили майже всіх кримчаків на човнах. Гаківниці розтрощили ще чотири човни з кримчаками. Недобиті рештки татарів відпливли подалі від маєтку. Поручик повернувся до війта села Кисляк.
– Налягає вража сила. Пане Лозицький, залиште тут десять чоловіків, а решта – на стіни!
Але татари, побачивши, що їх товаришів на човнах майже всіх перебили, більше під кулі не спішать. Вони збились в купу навколо свого мурзи.
– Гей, гармаші! – гучно гукнув Яновський. – Вріжте по ним картеччю! Тільки не ядрами! Пороху трохи більше дайте, щоб точно до них дістати!
Ревнули гаківниці, сіючи смерть і поранення серед ординців великою кількістю маленьких смертоносних шматочків заліза. Потім ще раз.
Кримчаки відступили. Вони хотіли забрати з полю бою поранених, але кислячани з челядниками відкрили по ним такий щільний вогонь з мушкетів і самопалів, що татари просто відступили.
– От тепер ми заберемо їх поранених в полон для обміну, – задоволено гукнув Яновський. – І зброю їх забирайте, коней теж. Ігнате, прослідкуй, куди пішли татари.
Гнат на коні поручика поскакав за кримчаками, не наближаючись до них. Слуги кинулись ловити оскаженілих від болю, поранених татарських коней.
До графа підійшли кілька запорожців.
– Бачу, у вас до мене справа? – посміхнувся граф.
– Так, – серйозно відповів Мартин Паталаха. – Ми відбились, а от під стінами Гайсина триває бій. Нас, звісно, малувато, але ми можемо несподівано вдарити в бік татарам. Дивись, і шальки терезів повернуться на користь гайсинчан?
– Згоден. Скільки ми можемо відправити людей? Я можу відрядити тридцять челядників. І обидві гаківниці дам.
– Разом з селянами можемо виставити сотню, але коней на всіх немає.
– Коней я теж дам. Сідлати коні! Швидко!
Невдовзі кінний загін запорожців, селян і челядників пана Яновського з двома гаківницями на возах виїхали на поміч залоги містечка Гайсин. Вони не поїхали дорогою, а прокралися через сосновий бір майже впритул до кримчаків.
Спочатку з тилу по ординцям вистрілили гаківниці, потім пролунав залп з мушкетів і козацьких самопалів. Потім знову вистрілили гаківниці, і 130 вершників врізались у стрій татар. Але ті не прийняли бою і кинулись навтьоки.
Поручик Ясинський, який бачить все це із фортечної стіни, зняв шапку-«гетьманку», витер піт з чола і сказав сотнику Сахно:
– От, а кажуть люди, що чудес не буває! Хіба ж це не диво – кислячани самі відбилися від в рази переважаючого їх супротивника, та ще й нам змогли допомогти! Як на мене – диво та й годі.
– То що, за прикладом кислячан, допоможемо жителям Куни? – запитав сотник.
– Так. Знімайте з фортечних стін чотири гаківниці, а ці нехай повертаються до маєтку пана Яновського. Ми без них, якщо що – впораємось, а от він там – ні.
До Кисляка повернулись всі челядники з гаківницями, а сотня козаків і селян разом з реєстровцями із залоги фортеці поспішили до Куни, звідки доноситься гармидер дальнього бою. Там вони несподіваним ударом у фланг відкинули ординців, і ті поспішили відступити.
– Славна в нас сьогодні видалась вікторія, – посміхнувся поручик Ясинський, витираючи піт з високого чола.
Отець Зосима з Романом і Русланом довго просиділи в льоху, бо чули і постріли, і лемент на татарській мові, і тупіт великої кількості коней. Тільки під вечір батюшка обережно прочинив ляду і став придивлятися і прислухатися.
Переконавшись, що поблизу нікого немає, він виліз назовні. Знову обдивився і тільки після цього дозволив дітям вилізти з укриття. Після затхлого повітря в льоху діти дихають на повні груди чистим повітрям.
Разом вони повернулись до села. А там скрізь палахкотять багаття, на яких вариться, жариться, париться, печеться конина, бо в бою загинуло і було важко поранено багато татарських коней.
– О, я вже б і поїв, – нюхаючи смачні запахи, сказав Руслан.
Тут їх побачила Оріяна і кинулась до них.
– Вибач, сестро, – випередив її батюшка, – ми ховались разом. Не було ні часу, ні можливості попередити вас, що діти в безпеці.
– Дякую вам, отче, – крізь сльози відповіла щаслива мати, – я вже не знала, що й думати. Живі! Яке щастя!
Вона пригорнула до себе синочків і почала їх обціловувати. Побачивши онуків, до них прибігла і баба Марія.
– Ідемо додому, – запросила Марія, – наша хата ближче до Гайсина.
– Бабусю, ми хочемо їсти, – подивився благально знизу до гори Роман, – тут скрізь так смачно пахне!
– Ідіть-но сюди, – покликав їх Василь Голобля, який кашоварить біля великого казана, – в мене якраз вже все готове! Мийте руки!
Він наклав на дерев’яну прямокутну татарську тацю з бортиками висотою у вершок великі шматки духмяної, гарячої конини, налив в піали жирний бульйон з подрібненим часником, а ще свіжий хліб.
– Чи маєте ви ножі? – запитав Голобля. – Я у вашому віці вже мав! Смачного!
Хлопчики дістали ножики і почали відрізати ними шматочки гарячого, яке обпікає пальці, апетитного м’яса.
– Ох і смачно! Дякуємо вам, дядьку Василю! – голосно гукнув Роман.
– Їжте на здоров’я і ростіть великими і дужими, як ваш дід Самійло!
Побачивши, що Марія й Оріяна засмутились після згадки про загиблого Самійла, Голобля розгублено замовк.
Діти їли самі, бо мати й бабуся допомагали пораненим односельцям. Руслан нарешті наївся і подивився на брата.
– Про що думаєш?
– Такий бій був, а ми просиділи в схованці і ні на що не розжилися.
– Нічого страшного. В нас із тобою завдяки батюшці і так всього вдосталь! Крім того, саме батюшка подав сигнал, який попередив наших людей про напад татар! Так що все просто чудово!
Брат погодився і нарешті заспокоївся.


Іванко 
Після сніданку, сьогодні це була соломаха – житнє борошно, зварене на воді і засмажене олією, курінний отаман Михайло Кремінь вийшов за Січ, щоб обдивитися табун Кисляківського куреня. Ще він подивився, як справи в рибалок, бо риба на Січі – це один з головних продуктів і товарів для продажу.
Козаки в цей час хто латає одяг чи лагодить чоботи, хто пішов до Дніпра прати сорочку. Дехто порається біля своєї зброї або лагодить військові човни.
Молодь в січових окопах займається тренувальними бійками. Старші козаки пильнують, щоб часом у запалі бійки молоді не завдали один одному важких поранень. Як побачать кров – зараз же зупиняють бійку.
Кремінь повернувся до куреню, сів за стіл і почав щось занотовувати на аркуші паперу. За цим заняттям його застав десятник спеціального загону Карп Журба.
– Чолом! Про що задумались, пане отамане?
Кремінь від несподіванки мало не здригнувся, бо не помітив, і не почув, як до нього підійшов десятник.
– Та ось гадаю, як так виходить, що більшість запорожців – це піхота, а в татар в кожного воїна по три коня? 
– Ну, в нашому курені майже всі кінні.
– Я сьогодні перевірив – не вистачає 41 коня, і ще 20 поранені. Якщо сьогодні довелось би вирушити в похід, то на 61 козака коней не вистачає.
Кремінь опустив голову і знову про щось задумався. Потім, ніби згадав щось і підняв голову.
– Карпе, ти до мене по ділу, чи просто так?
– У справі.
– Ну, то сідай і розповідай. Слухаю.
– Дізнався я, що січові характерники поклали око на нашого Іванка Гардового. Хочуть забрати його до себе.
– Іванко і нам в курені знадобиться, і багато користі принесе.
– Без сумніву. Тому прошу вас перевести Іванка до мого десятка.
– Тільки Іванка? – посміхнувся Кремінь. – А чому не просиш за Мирослава Коберника і Петрика Сомика? Вони ж – не розлий вода?
– Як би це пояснити, – насупився Журба, – Мирослав, звісно, хоробрий, надійний, сильний, витривалий, але….
– Такий, як більшість козаків, – підказав отаман.
– Саме так! Він такий, як усі. Петрик ще дуже молодий. Я за ним спостерігаю, але він себе ще недостатньо проявив. А от Іванко – зовсім інша річ. Він вже зараз на голову, а то й на дві вищий за інших козаків. Йому давно місце в моєму десятку, а Мирославу й Петрику – ні.
– Хоча Петрик ще може дорости до рівня твого десятку.
– От тоді про нього і поговоримо, а поки ще – ранувато.
– Добре, Карпе. З сьогоднішнього дня переводимо Іванка Гардового у твій десяток. Сам йому перекажеш цю новину.
– Дякую, пане отамане!
Журба підвівся з лави, але йти не поспішає.
– Чого мнешся? – усміхнувся Кремінь. – Що ще? Бачу, що це ще не все. Каже вже.
– Бачите, пане отамане, моїм козакам часто буває, треба підкрастися до ворожих чатових, а в червоних чи синіх шароварах зробити це непомітно – майже неможливо. Взагалі в нас занадто яскравий одяг.
– То що ти пропонуєш?
– Виділіть нам з грошей куреня, будь ласка, грошей на купівлю тканини сірого кольору. А ми з неї пошиємо одяг, придатний для виконання подібних завдань.
– Добре. Порахуй, скільки для цього потрібно грошей, і ми придбаємо все, що потрібно.
– От ви кажете, коней на всіх не вистачає, – подумав Журба, – в більшості запорожців сорочка і та одна, єдина.
Про себе Кремінь порадів, що в його курені є такий десяток козаків, здатних виконати будь яке завдання. Журба зрадів, подякував і вийшов.
Тільки-но він вийшов, як до куреню шумно ввалився Василь Голобля з повними відрами води.
– Пане отамане, – з порогу заговорив він, – не діло це – на весь курінь, на всі потреби воду відрами з Дніпра носити. Давайте, придбаємо велику діжку на колесах, щоб  конем возити?
– Ні, пане Василю. Зараз в нас на це грошей немає. Бери стільки козаків, скільки треба і носіть воду, як всі інші.
Засмучений Голобля, який не очікував відмови, невдоволено засопів.
– Пане Василю, якщо заробимо грошей, обіцяю – тоді повернемось до твоєї примхи, а поки що – ні.
Голобля нічого не відповів і заходився куховарити, бо час готувати обід. Всі козацькі страви готуються в кабицях, які містяться у сінях кожного куреня.
Опівдні на січовій башті вистрілять гармати, і все товариство мерщій поквапиться до куренів, де на них чекатимуть паруючі вагани з тетерею (пшоно або житнє борошно з квасом). Отамани прочитають «Отче наш», після чого всі сядуть до столу, дістануть з-за халяви чобота або з-за пояса ложки, і почнуть обідати.
Після тетері кухарі подадуть на стеблах (дошки з видовбаною серединою, щоб з них на стіл не стікала юшка) варену або запечену рибу. Якщо не піст, то кухарі готують баранину або дичину.
В якості напоїв – мед, пиво та інше, які подають в кінвах – це такі невеликі відра з причепленими до них коряками. Кожний козак черпає з них те, що хоче, запиваючи їжу.
Після обіду козаки відпочиватимуть. Часто вони запрошують кобзаря, щоб послухати його пісень та дум.
На вечерю здебільшого подають гречані галушки з часником, юшку з риби або куліш із салом чи олією. Військова старшина – суддя, писар, осавул і сам кошовий отаман обідають і сплять у своїх куренях, разом з простими козаками.
Увечері запорожці зберуться на березі Дніпра чи на січовому майдані. Будуть грати музики, охочі козаки співатимуть або танцюватимуть гопака, доки не згасне вечірня зоря. Так минає день на Січі.
Не встиг Голобля приготувати обід, як до куреню зайшов Іванко Гардовий. Побачивши отамана, він поспішив до нього.
– Батьку, Гнат Журба сказав, що ви переводите мене в його десяток.
– Так, синку. Ти себе настільки чудово проявив, що повинен бути саме в десятку Журби. Ти ж знаєш, які там хлопці?
– Знаю. Дякую, батьку, за таку честь! Я не підведу! То мені і в курені перебиратися спати до козаків Журби?
– Бажано, синку. Спілкуватися і товаришувати із старими друзями тобі ніхто не забороняє, але буде правильно, якщо ти більше часу проводитимеш із козаками десятку.
– Добре. Ще раз дякую, – вклонився Іванко.
– Тільки не задирай передчасно носа. Тобі ще є чого вчитись. Іди на берег Дніпра, знайти козаків Журби і приєднуйся до їх занять.
Іванко ще раз вклонився і поспішив на берег. Він швидко знайшов нових побратимів, і ті почали вчити його ставити самостріли з луків.
Мирослав і Петрик дуже засмутилися, коли дізнались, що Іванко тепер буде не з ними. У Петрика від хвилювання навіть сльози на очі навернулися.
– Воно, звісно, ніби й правильно, – гірко зітхнув Мирослав, – вигадками, хитрощами, молодецтвом ти випереджаєш всіх нас, але все одно, якось це несподівано. Я був впевнений, що ми з тобою воюватимемо пліч-о-пліч, а тепер не знаю, що і сказати.
Петрик зціпив зуби і мовчить. Іванко намагається заспокоїти друзів.
– Нічого страшного не сталось. Ми, як і раніше, залишаємося в одному курені, тільки в різних десятках. Бачитись будемо часто, майже щодня.
– От тільки в боях тебе більше не буде поряд з нами, – знову зітхнув Мирослав. – Як же це так?
– Та заспокойтесь ви, – суворо промовив Голобля, – якби Іванка не перевели до Журби, то його забрали б до себе характерники. От тоді ви вже дійсно рідко би бачились.
– Звідки знаєте? – повернулись до нього всі троє: Іванко, Мирослав і Петрик.
– Раз кажу – значить, знаю, – ухильно відповів кухар. – Чи, може, Іванку, ти хочеш стати характерником? Як на мене, з тебе вийшов би неабиякий характерник.
– Ні, дядьку Василю, не хочу, бо їм не можна одружуватися. Так що для мене краще бути в десятку Журби. Кому мені дякувати за це?
– Богу дякуй, синку, а ще – Журбі і Креміню. А що, – хитро підморгнув Голобля Іванку, – в тебе вже є яка дівчина на прикметі? Якщо думаєш сватів засилати, бере мене за свата! Не пошкодуєш!
– Та то я так, наперед, – засоромився хлопець.
– А все таки, хто вона? – запитав Мирослав. – Диму ж без вогню не буває.
Товариші жадають хутчіш знати, хто та дівчина, яка полонила серце їх вірного побратима. Іванко в збентеженні задумався, а потім все таки зізнався:
– Колись ми з татом їздили в село Кублич до його побратима з Переяславського куреня. А в нього дочка. Тоді вона мені дуже сподобалася, але після того я її більше не бачив.
– І як її звати? – першим запитав Мирослав.
– Галя.
– Несе Галя воду, на воді калина. Не втечеш від Галі, як не втечеш від війни, – з почуттям заспівав Голобля. – То це пісня про неї і про тебе?
– Значить, будеш в наших краях – заїдь в Кублич і подивись, яка та Галя зараз, – порадив Мирослав.
– Боюсь, – зізнався Іванко. – Раптом вона вже заміжня?
– Як не заїдеш, то точно втратиш її. Звідки їй, бідолашній знати про те, що її кохає запорізький козак Іванко Гардовий? – слушно зауважив Голобля.
– Ну, може, ви і праві, – визнав Іванко. 
Тут в курінь разом зайшов увесь десяток Журби: Арсен Дрімайло, Яким Євтушок, Назар Одарич, Гнат Баш, Захар Книш, Федь Закутько, Орест Злидня на чолі із своїм незмінним десятником.
– Агов, Гардовий молодший! Йди-но до нас, – побачивши Іванка, покликав Журба. – Будемо знайомитися ближче.
– Ну, все, друзі. Мені час.
Іванко зібрав свою постіль, зброю, але все одразу взяти не зміг, тому Мирослав з Петриком допомогли йому перенести речі в куток куреня, де мешкає десяток Журби. Коли хлопці повернулися назад, Голоблі на місці вже не було.
– Мабуть, займається своїми куховарськими справами, – знизав плечима Петрик.
Насправді Голобля пішов до Переяславського куреня, де знайшов старих побратимів покійного Самійла Гардового – Архипа Тарана, Оверка Муху, Романа Коломака і Стаса Носа.
– А, пане Василю! – зраділи вони. – Чолом! Яким побитом до нас? Невже скучив? Га-га-га!
– Чолом, браття! Маю до вас запитання. Тільки справа, так би мовити, таємна. Ви ж знаєте сина Самійла Гардового?
– Питаєш! Звісно, знаємо. Справний козак. А що з ним?
– Закохався він. Може, хто з вас знає, як звати побратима Самійла, який живе в селі Кублич на Гайсинщині?
– Та ми всі знаємо. Його звати Охрім Маслюк, а його дочку – Галя. То це в неї закохався Самійлів син? – запитав Архип Таран.
– Так. В мене до вас величезне прохання від мене, від зятя Самійла – Мирослава, і від інших кислячан. Чи не могли б ви вигадати щось таке, щоб Іванко заїхав до Маслюків? Може, разом з ним хтось з вас поїде, або передасть щось тому побратиму через Іванка?
Старі козаки перезирнулися.
– Гарні в Іванка земляки, – тепло промовив Стас Ніс. – Обіцяємо, Василю, ми неодмінно щось вигадаємо.
– Тільки ви ж глядіть, нікому ні слова, – нагадав Голобля.
– Ні пів слова, – посміхнувся Роман Коломак.
– Ну, дивіться, ви обіцяли. А тепер піду я. Вечерю треба готувати.
І задоволений Голобля поспішив до свого куреня.


Квітник
Після закінчення недільної служби в церкві, Софія Сомик раптом оголосила.
– А давайте прикрасимо двір нашої церкви квітами? Нехай вона стане самою гарною у всьому Брацлавському воєводстві?
– Це як? – здивувалась Сметаниха.
– Залишимо тільки те коло, по якому на Великдень ми ходимо хресним ходом навколо храму, а ще проходи від воріт і від дверей храму, а все інше засадимо різними квітами. Гарно буде. Що скажете, дівчата?
Отець Зосима несподівано підтримав Софію.
– Браття і сестри, особисто я не бачу в цьому нічого поганого. Думаю, вам самим буде приємніше йти до такого храму і знаходитися тут.
– А як же столи й лави, за якими ми святкуємо храмовий празник на церковному подвір’ї?
– Моє обійстя знаходиться через паркан від храму, – відповів батюшка, – можемо столи вкопати там. Місця вистачить.
Так жителі Кисляка почали помалу зносити до храму різні квіти й садити їх. Не всі квіти одразу прийнялися, але люди впевнені, що на наступний рік церковний двір перетвориться на справжню величезну клумбу.
Біля воріт вкопали величезного дерев’яного хреста. Ще місцями серед квітів залишились великі брили граніту, бо Кисляк весь побудований на суцільній гранітній скелі.
Навіть князь Тадеуш Острозький, проїжджаючи повз церкву, прямуючи до маєтку пана Яновського, з подивом подивився на церковний двір. Доїхавши до Яновського, він, не злізаючи з коня, запитав:
– А що то у вас з церквою, пане Лешек? Зізнатися, я такої краси, здається, і у самій Варшаві не бачив. І в Кракові такого немає.
– Душа просить краси, – усміхнувся граф, гадаючи, чого це Тадеуш завітав до нього. Зрозуміло, що не з доброго дива. – Хто ж того не відає? Не можуть люди весь час жити у страху, хвилюванні. Їм треба чогось гарного, от вони і зробили самі для себе цю ліпоту.
Князь Острозький про щось задумався, а потім запитав:
– А ще я давно звернув увагу, та весь час забував спитати, може, ви знаєте, чого русини весь час співають? Чи в радощах, чи в журбі, а співають, не дивлячись ні на що? Навіть спеціально збираються разом, щоб поспівати.
– Це ви правильно помітили, пане Тадеуш. Русини вважають, як без пісні жити – то краще вже померти. Народна пісня не дає русинам пропасти, загинути. Вони вірять, що з рідною піснею все зможуть і переможуть!
– Значить, переможуть? – зловісно перепитав Острозький.
– Пане Тадеуш, ви запитали – я відповів, – нітрохи не знітившись, одказав Яновський.    
– В цьому ми з русинами дійсно різні, – хмикнув Тадеуш. – А в чому ми ще з ними відрізняємося?
– Ще, як мені здається, у русинів величезна любов до волі.
Тут їх розмову перебила дружина поручика Яновського. Вона вийшла на поріг будинку і голосно промовила з докором.
– Пане Лешеку, щось ти не вельми гостинно зустрічаєш дорогого гостя! Пане Тадеуш, прошу до дому, до столу! Ви ж, мабуть, ще і не снідали сьогодні?
Вайлуватий Тадеуш напрочуд спритно скочив з свого породистого коня і простягнув повід одному із своїх челядників.
– Пані Кароліно! Ви, як завжди, сама прекрасна, вродлива і молода! – заспішив Острозький, щоб поцілувати ручку графині. – Ви, ніби як відчуваєте! Я дійсно гнав цілий день без перепочинку і без їжі! Аж в голові паморочиться від голоду!
Кароліна приязно посміхнулася. Граф Яновський розвів руки в боки і посміхнувся.
– Ну, винен, винен! Прошу до столу, друже! Пополуднуємо, чим бог послав!
– І що ж тобі сьогодні бог послав? – зацікавився Острозький. – Бо я такий голодний, що, здається, цілого баранця сам один готовий з’їсти!
– Ну, то й їж! Якраз на рожні допікається цілий баран! – розсміявся граф. – Ніби знали, що ти приїдеш!
– А що то так пахне незвично? – потягнув повітря великим носом Острозький.
– То сумах, спеція така із Сходу. Сподіваюсь, тобі сподобається!
– А мальвазія, пане, перепрошую, мальвазія є?
– Зараз з погребу принесуть.
– Холодна? Це ж просто пречудово, мій друже!
Поки Острозький вмився з дороги, Яновський відправив до фортеці слугу.
– Мартине, скажеш поручику Ясинському, що до мене заїхав князь Тадеуш Острозький, тому я сьогодні вже до Гайсина не поїду.
– Буде зроблено, пане.
– Як повернешся – прослідкуй, щоб нагодували і розмістили слуг пана Острозького і їх коней.
Коли Яновський з Острозьким зайшли до їдальні, побачили, що на столі вже парують два цілі тетеруки. Стоїть блюдо з заливною рибою і поряд вазочка з хріном, а ще холодна телятина.
– А де ж обіцяний баранець? – не втерпів і запитав огрядний, незграбний і нетерплячий й нескромний Тадеуш.
– Вже несуть. Сідай, друже і налляємо по першій!
– О! І хліб свіжий! – зрадів Тадеуш, вкусивши скибку спеченої вдосвіта білої хлібини. – Віриш, Лешеку, два останні дні довелося їсти чорний селянський хліб з висівками і жолудями! Жах!
Поручик тим часом налив обом по повному келиху вина мальвазія.
– О! – знову в щирому захваті вигукнув Острозький. – Це ж справжнє «Мальмсі» з острова Мадейра!
– Ми ж з тобою давні друзі,  – усміхнувся Яновський, – а для друга не шкода! Ну що, пане Тадеуш, за короля?
– За короля стоячи! – пихато відповів Острозький і підвівся. – Віват!
Хусточку, щоб витирати губи, він поклав на край стола. Коли вони почали пити, нарешті внесли запеченого на рожні барана. Графи присіли і стали їсти.
– То кажеш, друже, тобі сподобався квітник біля сільської церкви?
– Так, дуже. Думаю тепер, в своїх маєтках зробити щось схоже. А то в мене тільки дерева, кущі та трава. Воно, звісно, по-своєму також гарно, але квіти – то незрівнянно краще! Ну що, наливай по другій!
– За Ойчизну нашу укохану – Річ Посполиту! – запропонував Яновський.
– Так! Саме так, бо Польщизна наша – то незборна сила! І ніякі зрадники дідизни та вітчизни, як-то Косинські чи Наливайки їй не страшні! Всі їх спроби зруйнувати нашу державу – були і будуть марні! За це і п’ю! Віват!
Острозький з задоволенням випив і одразу налив по третьому келиху.
– Ми – цвіт польської шляхти! Давай вип’ємо за нас, бо ми цього варті! Віват!
Випивши третій келих Тадеуш несподівано запитав:
– Скажи, друже, ти чув щось про козаків–характерників?
Він навіть їсти перестав і вичікувально дивиться на Яновського, так його цікавить відповідь на це запитання.
– Звісно чув. Характерники – це послідовники язичницької богині Хари. Вони володіють надзвичайними здібностями, творять справжні дива, наприклад, ловлять стріли й кулі голими руками! Можуть перетворюватись на вовків, а згодом знову на людей.
– А що ще знаєш?
– Як там в козаків характерників зараз, не знаю, бо вони тепер православні християни, а от їх язичницькі предки вірили, що в людини дві душі – людська і звіряча. Дурні небилиці це чи може билиці – не відаю, – приязно посміхнувся поручик.
– Дуже цікаво. А ще? – знову запитав Острозький, втупивши очі в підлогу.
– Чув, що характерникам не можна любити, бо від цього вони втрачають свої чарівні сили, – поручик подумав і додав, – знаю, що в них є своя боротьба. Називається – Спас. Постривай, а чого ти раптом питаєш про них?
– На жаль, все що про них кажуть, то є щира правда, – з неприхованою люттю відповів Тадеуш. – Ми їхали в Гайсин від Немирова і побачили двох козаків. Вирішили їх захопити в полон, а вони виявилися характерниками.
– Чому ти так вирішив? – зробив вигляд, що здивувався, Яновський.
– Вони напустили на нас ману, і ми почали рубати один одного. Поки опам’яталися, із сотні нас залишилось шестеро, а ті козаки пропали, ніби їх зовсім не було. То хто вони, по-твоєму, були? – забобонно відповів Тадеуш.
– Невже це правда? – в щирім здивуванні перепитав поручик.
Острозький образився і нічого не відповів. Яновський в збентеженні задумався, бо такого йому чути ще не доводилося. Тадеуш відломив задню баранячу ногу.
– Дякувати богу, я залишився живий! Наливай, пане Лешеку.
Хоча Острозький багато їсть, але і п’є він теж багато. Хмеліючи, він стає все веселішим і радіснішим.
– Заведу собі квіткаря чи як там називається людина, яка вміє вирощувати квіти? Як це мені самому таке не спало на думку? А у вас хто до цього додумався?
– Вдова запорожця, якого вбив Северин Наливайко.
Почуте дуже сподобалось Острозькому.
– Ого! Є такі запорожці, які воюють з Наливайком? Чого тільки в світі немає! Ну, наливай!
– Скільки тобі налити?
– По повні вінця! Чи ти вже країв не бачиш? – із властивою йому нахабністю відповів Острозький.
Яновський трохи повагався але налив Тадеушу повний келих, як той і наполягає. Той випив, закусив і ледве підвівся.
– Ти правий, пане Лешеку. Добре у тебе, але на сьогодні досить. Гукни слугу, нехай відведе мене до спальні. І величезне тобі дякую!
Тадеуша відвели у виділену йому кімнату і вже через кілька хвилин він почав хропіти на всі заставки.


Народження пісні
Десятник Журба покликав до себе Іванка і сказав:
– Синку, сходи-но до Переяславського куреня, чогось тебе терміново хоче бачити їх курінний отаман Сава Репетило.
– Слухаюсь, батьку.
– Прямо зараз іди, не відкладай на потім.
Коли Іванко знайшов Репетила, біля того був Архип Таран.
– Доброго дня, – зняв шапку і вклонився Іванко. – Кликали, батьку?
– Так. Прохання є до тебе, синку. Вирішили кілька наших козаків навідати свого старого побратима, то чи не міг би ти поїхати разом з ними? Будеш їхнім провідником, щоб, значить, швидше обернутися?
– Звісно, батьку. А куди їхати?
– До вас на Гайсинщину в село Кублич до Охріма Маслюка. Знаєш дорогу?
– Так, знаю, – почервонів з несподіванки Іванко.
– Ну, якщо ти не проти, я домовлюся з Кремінем і Журбою, і вже завтра можна буде виїжджати. Ось, Архип – один з тих, хто поїде з тобою. Про все тепер домовляйся з ним. А я піду, справ багато. Дякую тобі, синку.
Наступного ранку Архип Таран, Оверко Муха, Роман Коломак, Стас Ніс й Іванко Гардовий виїхали з Січі і попрямували на Гайсинщину. Іванко легко визначає напрямок, в якому треба їхати.
Після Умані їм скрізь зустрічаються чорні попелища, спалені села й хутори, де від хат залишились тільки глиняні стіни й печі, обгорілі та поламані дерева. Криниці майже всі засипані землею. Всім стало не по собі від такого моторошного видовища.
– Сумне видовисько. Ото вже ляхи полютували, – мовив Таран, – навіть ординці і ті, наскільки вже нелюди, але колодязі не засипають і дерева не палять.
– І не кажи, брате, – зітхнув Муха.
Тут їх розмову перебив Іванко.
– А чому Охрім Маслюк не козакує, а перебрався додому? Адже за козацьким звичаєм смерть в ліжку вважається ганьбою, навіть божою карою за гріхи? Тому запорожці не уникають смерті, а йдуть їй назустріч.
– Це точно, – схвально кивнув Архип, – в нас навіть кажуть з цього приводу: «Хто любить піч, тому ворог Січ».
Іванко кивнув, бо йому знайома ця приказка.
– То чому Охрім не з нами?
– До нього дуже рано прийшла така неміч, що він вже шаблю тримати не зміг. Він був дуже сильно поранений. Ніхто вже й не чекав, що видужає, а він виклигав. Це просто диво якесь було.
– Скажи, синку, ти знаєш, кого в нас називають «прощальниками?» – запитав Стас Ніс.
– Звісно, батьку. Це старі козаки, які залишають Січ і відправляються доживати свого віку до монастирів.
– Правильно. А знаєш, чому їх так називають?
– Вони, прощаючись із козацьким життям, пригощають всіх, кого зустрічають на своєму шляху до монастиря. А проходячи повз містечка, прощальник купує на базарах всілякі ласощі і роздає їх дітям, а ще наймає музик, співає й танцює.
– Точно. І тільки наблизившись до монастирської брами, прощальник вмить схаменеться, і всі гроші, які в нього ще є, віддає в монастир, – додав Оверко Муха.
– А в Маслюка є дружина, донька, тому він повернувся додому, доживати разом із своєю родиною, – відповів нарешті на запитання Іванка Стас Ніс.
– Тепер зрозуміло. Дякую!
От і настав день, коли козаки в’їхали в Кублич. І хоча Іванко був в цьому селі тільки один єдиний раз, та й то це було давно, він легко знайшов хату Маслюків. Серце парубка рветься від нетерпіння побачити Галю, а кров так і клекоче.
Затамувавши подих, під’їхали козаки до обійстя свого побратима. Їх хвилює швидка зустріч з бойовим товаришем, другом. А ще всім трошки лячно, бо раптом він вже закінчив свій життєвий шлях або, як кажуть запорожці – відійшов у степ.
Але у дворі вони побачили живого Охріма і дуже зраділи. Козаки злізли з коней, припнули їх до воріт, і стали заходити у двір.
– Чолом, Охріме! Хліб та сіль!
Маслюк короткозоро примружився і раптом скрикнув від несподіваної радості.
– Друзі мої! – радісно сплеснув він руками. – Стривайте, стійте! Архипе, Оверко, Стас, Романе! Та невже це може бути правдою?
– Так, брате! Це правда! Се дійсно ми!
З хати вийшла Галя і зупинилась біля дверей. Іванко крадькома зиркнув на дівчину. І хоча хлопець одразу впізнав її, вона змінилась. Із гарної дівчинки виросла справжня красуня.
– А яким дивом? Кудись їдете й по дорозі згадали про старого товариша і вирішили зазирнути до мене?
– Ні, Охріме. Ми спеціально приїхали до тебе з Січі. Ти вже вибачай, що без попередження. А щоб швидше було, ми взяли провідника з ваших країв.
Розчулений Охрім повернувся до Іванка і уважно подивився на нього.
– Ану, синку, повернись, щоб я тебе краще розгледів. Я б сказав, що це викапаний молодий Самійло Гардовий.
– Так і є, вгадав. Це його син Іван.
– А де ж сам Самійло? Поїхав в Кисляк, не заїхавши до мене?
– Ні, друже, – з гіркотою відповів Архип Таран. – Самійло загинув минулоріч під час повстання Косинського.
– Хай йому грець. Це ж треба, такий богатир, такий козарлюга був, в бою завжди був серед найвідважніших, – сумно похнюпився Маслюк, приголомшений цією новиною. – Царство йому Небесне, нехай земля буде пухом та вічна пам’ять. Хай з богом спочиває та нас довго чекає.
Охрім перехрестився і пошукав очима доньку.
– Галю, накривай на стіл під старою яблунею! Жінки, браття, зараз вдома немає, поїхала до своєї матері, бо та занедужала.
Козаки стали вмиватися і витиратися кожний своїм рушником. Коли дочка накрила стіл з різними частуваннями, горілкою й вареним медом, Маслюк привітно запросив друзів до столу.
– Ну то що, запрошую до столу, гості дорогі. Пообідаємо, вип’ємо за Військо боже Запорізьке, пом’янемо Самійла й інших наших бойових побратимів.
Зголоднілі з дороги козаки із неприхованим задоволенням підійшли до столу і сіли на лави навколо нього.
– Сідайте, друзі! Ви навіть не уявляєте, який я вам радий! Я ж не очікував, що ви можете отак приїхати до мене, та ще й усі разом! Вибачайте, гостей не чекав, вечеря буде краще!
– Брате, ти ж знаєш, ми не вибагливі. Все і так пречудово.
– Та й ми не з порожніми руками до тебе приїхали.
– А от цього не треба. Ви в мене в гостях, я не бідняк, маю чим почастувати і нагодувати кращих друзів! Оверку, наливай!
– Друже, розказуй про своє життя-буття. Які у вас врожаї?
– Дякувати богу – чудові. Це на початку 1590-х років кілька років були неврожаї, був недорід через бездощів’я, а зараз – прямо гріх жалітися. Земля в нас така плодюча, що зерно родить двічі, а то й тричі.
Маслюк щось згадав, хмикнув і посміхнувся.
– Проїздили якось через Кублич іноземні купці, то дуже дивувалися, що в нас тут собак годують м’ясом і рибою!
– А в них що, не так?
– Зовсім не так. Їдять різну гидоту – жаб, равликів, пліснявий сир, а ще в них майже скрізь погана вода, то вони замість неї п’ють пиво, розбавлене вино, сидр. Навіть діти п’ють. Все тим іноземцям тут було в дивину.
– Розкажи!
– Я так зрозумів, що в них там пасти худобу особливо немає де. Їх дуже дивувало, що в нас стільки молока, меду, фруктових дерев, винограду. А ще по дорозі вони бачили багато зубрів, оленів, диких коней, а на річках – бобрових гнізд.
– Тому й сунуть до нас віками з усіх боків ненаситні чужинці, ласі до чужого добра, – зауважив Архип.
– Нічого, – з притиском промовив Оверко Муха, – приходять непрохані, та й ідуть некохані.
– Це ти правильно сказав, брате. Такий ми народ! Ще, пам’ятаю, чужинці були вражені тим, що в нас майже всі люди вміють читати й писати, знають порядок богослужіння й церковний спів. І ще тим, що наші священники безкоштовно вчать сиріт і не дозволяють, щоб ті тинялись по вулицях неуками.
– А мені казали козаки, яким довелося бувати в тій Європі, що люди там рідко миються, бо вважають, що вода ослаблює здоров’я, особливо гаряча, а піт – захищає!
– Охріме, – співчутливо промовив Архип, – а як ти сам?
– Душа, як і раніше, жадає дій і ратних подвигів, а тіло не може, – зажурено зітхнув Охрім. – Знали б ви, як мене тягне туди, де Луг – батько, і Січ – мати! Здається, сів би на коня і полетів туди, щоб ще хоч раз побачити їх, а не можу ні в сідлі триматися, ні йти.
Маслюк скрушно зітхнув і махнув рукою.
– Наливай, друже, – ніби схаменувся він.
Козаки підвелись з-за столу, коли вже добре сутеніло і почали кусати комари.
– Прошу до хати, – гостинно запросив Охрім.
Хата в Маслюків, як скрізь по Україні, зроблена з глини з невеликими вікнами, що дозволяє влітку зберігати прохолоду, а взимку – тепло. Підлога в хаті також глиняна, її устилають травами, а під сволок вішають лікарські рослини.
Козаки перехрестилися на ікони й озирнулись. Скрізь чистота. Хата побілена і виглядає, наче свіжовибілене полотно. А ще вона прикрашена саморобними килимами з чудовими візерунками, які можуть зробити навіть молоді господині.
І звичайно хата прикрашена вишитими рушниками – й ікони, і лави. Підлога чисто підметена і помита.
– То що, пани-браття, – запропонував Охрім, – може ще вип’ємо?
– Та ні, брате, думаю, на сьогодні досить. Горілка – всьому доброму злодійка, – за всіх відмовився Архип.
– Хміль не вода – чоловіку біда, – додав Стас. – Все добре в міру.
– І то правда. Тоді давайте спочивати, – запропонував Охрім. – Юначе, а ти куди?
– Нехай погуляє, – тепло усміхнувся Архип, – діло молоде.
– Іванку, – все таки зупинив козака Охрім, – раз тобі не спиться, і сили немає куди подіти, може, допоможеш криницю викопати?
– З задоволенням, – відгукнувся Іванко, – тільки вже з ранку, як сонечко встане. А де копати?
– За хатою є вишневий садок, от внизу його і потрібно викопати криницю. Або запитай Галю, вона покаже.
– Добре, викопаю, – пообіцяв Іванко і вийшов з хати.
Галя вимила посуд, з якого їли, принесла до хати тарілки, полумиски із стравами, накрила їх і відро з водою рушниками, побажала всім на добраніч і пішла спати в другу кімнату. Іванко вмостився спати на сіновалі.
Наступного дня після сніданку з козацьких вареників, розміром з кулак, Іванко пішов копати криницю. Він копав без перерви до самого обіду. На обід був борщ з карасями, зварений на пиві.
– Завтра цей борщ буде ще смачніше, – посміхнулась Галя.
На друге сьогодні – куліш із свининою. А ще досхочу смальцю із спеціями, часником і шкварками. Іванко такого ще не їв, але йому дуже сподобалося, до того ж від важкої роботи в нього гарний апетит.
Галя, подоївши ввечері корову, принесла Іванку глечик парного молока.
– Боже поможи, – промовила вона.
– Казали боги, щоб і ви помогли, – посміхаючись, відповів хлопець.
– Ну от іще, – вередливо відповіла дівчина і поспішила до хати.
– Дякую за молоко, – крикнув їй у слід Іванко.
Йому знадобилося чотири дні, щоб викопати криницю. Всі ці дні старі козаки тільки те й робили, що згадували минуле. Іванко не пив з ними горілку, тільки їв.
Ввечері четвертого дня до Галі прийшла її подруга. Коли Іванко побачив її, то в нього серце мало не вискочило з грудей, голова запаморочилася, і дух перехопило.
З першого погляду зрозуміло, що дівчина ця спокійна, сором’язлива. Парубок одразу зрозумів, що покохав її.
– Дядьку Охріме, а хто ця дівчина? – не стримався і запитав Іванко в Маслюка, все ще дивлячись на молоде, струнке, гнучке, як лозина, тіло незнайомої дівчини.
– Це подруга Галі – Харатя Листопад. Можна казати і Падолист, вона не ображається! Гай-гай! А що, може, сподобалася? – підморгнув старий козак. – Хочеш знати мою думку? Харитина – дуже хороша дівчина.
– Так, – не став заперечувати Іванко, – сподобалася.
Тут до двору зайшла ще одна дівчина. Видно, що вона старша за дівчат, а ще вона дуже схожа на Харатю.
– Знайомся, Іване, – мовив Охрім, – старша сестра Харитини – Гафія. Вона зовсім не така, як її молодша сестра. В Гафії серце з перцем, а душа – з часником!
– Скажете таке, дядьку, – усміхнулась Гафія, але сперечатися не стала.
– Дуже приємно, – чемно вклонився Іванко.
Дівчата пішли до хати, а козак пішов сідлати коня. Він вже сідав у сідло, коли з хати вийшли дівчата.
– До побачення, – привітно сказав Іванко.
– А ви хіба кудись їдете? – здивувалася Галя.
– Так, з’їжджу, провідаю маму і сестру з племінниками.
– То ви десь недалеко живете?
– В Кисляку. Чули про наше село?
Гафія допитливо поглядає на Іванка.
– Атож. Це одразу за Гайсином. А коли повернетеся?
– Післязавтра вранці, і одразу вирушимо назад на Січ. Ну, на все добре!
– Зачекай, – попросила його Гафія. – Ти з Кисляка, то може знаєш Ладислава Бандурку? Він був сотником реєстрових козаків у фортеці Гайсин. Колись він врятував мене з лап кримчаків і потурнаків.
– Дуже добре знаю, – усміхнувся Іванко, – а що?
– Не знаєш, куди він подівався?
– Знаю. Він тепер запорізький козак. І не просто козак, а курінний отаман Кисляківського куреню. Тільки ім’я і прізвище йому змінили, як прийнято на Січі. Тепер він Михайло Кремінь. Може, передати йому щось треба?
– Так. Передай йому, будь ласка, привіт від Гафії Листопад, – рішуче сказала дівчина. – Як буде в наших краях – нехай заїжджає в гості.
– Добре, передам, – пообіцяв Іванко і поїхав додому.
День з матір’ю, сестрою і племінниками пролетів дивовижно швидко, як буває, коли всі щасливі, і на ранок другого дня Іванко повернувся до Кублича. На обійсті Маслюків все ще панує урочиста піднесеність. Старі козаки вже чекають на Іванка.
– Доброго всім здоров’я! – першим привітався Іванко.
– Моє шанування. Снідати будеш? – турботливо запитав молодого козака Архип. – Ти ж, напевне, виїхав рано і не поїв перед дорогою?
– Так, було б добре, виїхав натщесерце, – погодився Іванко, сподіваючись, що ще перед від’їздом побачить Харатю.
– А знаєш, хлопче, – підморгнув йому Охрім, поки Галя накриває на стіл, – про тебе тут вже пісню склали!
– Овва! Отакої! А це як? – щиро здивувався Іванко.
– Є в нас двоє братів, які пишуть пісні: і слова, і музику. Лишень послухай!
І старий козак взяв бандуру, заграв, і гарним голосом заспівав:
– Розпрягайте, хлопці, коні,
   І лягайте спочивать…
  А я піду в чисте поле –
  Зорю буду зустрічать.
Іванко зачудовано слухає. Музика йому одразу сподобалася та й слова припали до душі.
– Копав козак криниченьку
   У вишневому саду,
   Чи не вийде рано-вранці
   Дівчинонька по воду….
Не знали тоді козаки, що Кублицькі автори допрацюють пісню, замінять деякі слова й речення, і пісня ця переживе кілька століть і стане народною.
– Ну, з богом, – промовив Охрім, коли Іванко закінчив їсти, підвівся із-за столу, і козаки встали в ряд. – Щасти вам, доле!
Охрім перехрестив їх в дорогу, і витер сльозу, що раптом скотилася по шорсткій щоці.
– Дякую вам, друзі, що провідали мене. Знайте – це були самі щасливі дні в моєму житті. Буду радий, якщо ще зможете заїхати до мене.
– Приїжджайте, – і собі запросила Галя.
Чоловіки по черзі міцно обійнялися на прощання і вирушили в путь. За околицею села козаки зустріли Гафію Листопад. Вона відкинула неслухняний чубчик з лоба і сказала:
– Іванку, то вже не забудь передати привіт від мене Ладиславу.
– Не забуду, – знову пообіцяв козак, – навіть не сумнівайся.
Йому дуже хотілося запитати, де Харатя, але він стримався. Так і поїхав, не побачивши дівчини, але вона більше не виходить в нього з голови.
Всю дорогу старі козаки ділилися враженнями від зустрічі з Охрімом Маслюком. Вони також щасливі, як і їх побратим.
Нарешті вони повернулися на Січ. Приїхали вони перед самим обідом. Подякувавши Іванку, козаки пішли до свого куреня.
Першим ділом Іванко пішов до Михайла Креміня, щоб доповісти йому про повернення.
– А ще в Кубличі живе Гафія Листопад. Знаєте таку? Вона просила передати вам привіт, і щоб ви приїхали в гості.
– То вона живе в Кубличі? А я забув тоді запитати, звідки вона, – посміхнувся у вуса отаман, – треба буде заїхати! Дякую, хлопче. Можеш іти.
Дізнавшись про повернення товариша, до куреню прибігли Мирослав з Петриком. До них приєднався Василь Голобля.
– То що, синку, береш мене за свата? – від порогу голосно запитав Голобля. – Будемо сватати Галю?
– Так. Ні, – відповів Іванко.
– То так, чи ні? Щось я не зрозумів! Ти вже визначься!
– За свата я вас беру, тільки сватати будемо іншу дівчину.
– Яку ще іншу? Звідки вона взялася?
– З того ж Кублича. Це подруга Галі.
– Діла, – почухав розгублено потилицю Голобля, – ну, як скажеш. Розкажи, ти в Кисляк заїжджав? Як там мої?
Іванко не встиг розповісти, як до куреню стали заходити козаки.
– А де той куховар? – шумно питає Свирид Ружинський. – Пане Василю, чим ти нас сьогодні годуєш?
– На перше – борщ із чорносливом, на друге – кабаки, фаршировані горохом з овочами, – почав відповідати Голобля, аж тут козаки побачили Іванка і, забувши про їжу, і собі радо кинулись до нього з розпитуваннями.
Обід розпочався незвично пізно, але вистигти йому кашовари не дали, бо підтримували під ними невеличкий вогонь.


Нагода   
В обідню пору Лесь Коберник з онуками сиділи в затінку під старою, розлогою грушею, коли з вулиці почувся кінський тупіт. Вершник жене коня щосили. Дід сполошився і навіть трохи злякався.
– Господи, хоч би не біда яка, – сказав Лесь і тричі перехрестився.
Сполохані хлопчики з цікавістю визирнули за ворота. На подив і радість всім це виявився Мирослав.
– Тато! Тато приїхав! Діду, йди до нас!
– Тату, я так тужив за тобою!
– Чолом, батьку!
Діти першими кинулись обіймати батька, потім до сина підійшов Лесь, а затим, почувши несамовитий дитячий галас, з хати вибігли Оріяна і Євдокія.
– Синку, ти яким чином до нас? – в захваті запитала мати, плачучи від радості.
Мирослав здається трохи зніяковів, на якусь мить загаявся з відповіддю, але зовсім трохи.
– Вибачайте, я вам всім безумовно довіряю, але розповісти про причини мого перебування тут, я не можу. Просто трапилась нагода.
Мирослав який і так завжди був неговіркий, небагатослівний, більше нічого не сказав і замовкнув.
Насправді курінний отаман відправив його з листом до графа Яновського з проханням про допомогу зброєю, амуніцією та інформацією про плани польських військ. Поручики Яновський і Ясинський і під час повстання Косинського, і тепер на боці повстанців, але ляхи вважають, що вони вірні слуги королівської влади і довіряють їм.
Мирослав вже передав листа Яновському, а відповідь отримав на словах, щоб козаку менше ризикувати з написаним листом на руках і не ставити в разі полону чи загибелі під загрозу обох поручиків.
Батько пригорнув до себе синочків і любу дружину. Євдокія тихо сказала Лесю:
– Як же добре, коли діти знають ласку і матері, і батька.
– Тату, – запитав Роман, мимоволі відволікши увагу дорослих, – можна ми з Русланом викупаємо твого коня?
– Можна, синку, навіть треба, але не зараз.
– Чому? – не зміг приховати розчарування Роман. – Он він який спітнілий!
– Так, – додав Руслан, – він сильно вкритий потом і засапаний.
– Бо не можна купати розпашілого коня. А ще не можна купати коня відразу після ситної годівлі. Хіба ви цього досі не знаєте? Батьку, вода в річках тепла?
– Тепла, синку, – відповів Лесь, – не хвилюйся, кінь не застудиться.
Мирослав задоволено кивнув.
– Діти, я скажу, коли можна буде їхати, купати коня. Сподіваюсь, вам відомо, що для купання використовують ставок чи тихоплинну заплаву річки?
– Звісно, – кивнув Роман. – То нам можна на ставки?
На північ від Кисляка знаходяться аж сім ставків різного розміру.
– Ой, мабуть ні, – сказав Лесь. – Краще їдьте на лівий берег Собу, туди, де раніше було село Красне.
– Згоден, – кивнув Мирослав, – там течія не така бурхлива, як в Кислячці. І ще, треба стежити, аби дно було пологим, рівним та без намулу.
– Якщо, не дай бог, татари з’явяться – ви скачіть у фортецю, запам’ятали? Сюди геть і не думайте, щоб повертатися, – додав дід.
Євдокія покликала сина до хати, щоб він відпочив з дороги і поїв. Оріяна пішла слідом за любим чоловіком.
Всі разом пообідали і тільки після цього Мирослав дозволив синам відвести коня, щоб викупати його. На шкірі коня накопичилися бруд, сміття і різні комахи. Аби їх позбутися і потрібне купання.
– Як виросту, – мрійливо промовив Роман, – стану запорізьким козаком, як наш тато, і в мене буде такий же добрий кінь!
– І в мене теж, – сказав і собі Руслан. 
Роман з Русланом пустили коня у плесо і почали мити його жорсткими щітками. Мили вони його не довго, потім вивели на берег і почали долонями зішкрібати із шерсті зайву вологу. Потім стали водити коня за вуздечку, поки кінь повністю не висох.
Коли хлопчики повернулися додому, Мирослав подякував їм, а Руслан запитав:
– Мамо, може треба ще щось допомогти?
– А ви знаєте, потрібно. Ви ж знаєте, що кролі покриті густим хутром, і тому влітку дуже страждають від спеки?
– Що справді? – смішно округлив очі Роман. – Вони вкриті шерстю? Не може бути такого! Я й гадки не мав! Хіба піти – подивитися?
Всі розсміялися його жарту. Діти знають, що для захисту кроликів від спеки клітки з ними встановлюють в затінених місцях, куди рідко потрапляють сонячні промені. Дід Лесь ставить клітки під північною стіною сіновалу, де сонце буває тільки рано-вранці та й то недовго.
– Ну, Ромчику ти й насмішив, – сміється бабуся Євдокія, витираючи сльози.
Дах кліток люди зазвичай білять вапном, а дід Лесь накриває соломою, щоб зменшити нагрівання. У віддалених кутках кліток дід кладе шматки граніту, щоб кролі могли на них охолодитися.
– Виберіть в капуснику соковитої капусти, моркви і дайте кроликам, а ще замініть їм воду, – наказала Оріяна.
– Добре, матусю, – пообіцяв Руслан.
– Якщо кролик перегрівся, – нагадав дід Лесь, – необхідно одразу перенести його у прохолодне, затемнене місце, а до голови прикладати змочену ганчірку, яку треба часто зволожувати.
Побачивши, як перезирнулися брати, дід додав:
– А знаєте, краще підемо разом. Я сам подивлюся на кроликів.
Діти погодували кроликів, принесли їм свіжої води, а Лесь переконався, що ніхто з тваринок не перегрівся. Всі разом вони повернулись у двір.
Вони ступили на подвір’я, і в ту ж мить десь неподалік, зовсім поряд закувала зозуля. Почувши її Лесь здригнувся.
– Діду, ти чого? – здивувався Роман.
– Віщунка налякала, – зітхнув Лесь і навіть перехрестився. – Мені здалося, що вона кує над хатою.
– Яка ще віщунка? – вразився Роман. – Це ж просто зозуля.
– І що з того, якщо вона кує над хатою? – запитав Руслан.
– Так зозуля це і є віщунка або віщуха. За старою легендою вона походить від жінки, яка вбила свого чоловіка. За це вона була заклята старими богами Родом чи Перуном ніколи не мати подружньої пари і вічно жити одиначкою, – пояснив дід Лесь онукам.
– А хата тут до чого? – знову запитав Руслан.
– Бачите, дітки, зозуля не тільки пророкує весну і літо, а також – кількість років життя тому, хто її питає про це. Вона буває і злою віщухою, наприклад, якщо прокує три рази над хатою, то помре господар.
– Тобто ти, діду? – вражено запитав Роман.
– Саме так, онучку. Але вона кувала десь далі, точно не над хатою, так що все буде добре!
Але хлопчики все одно розгубилися і, здається, трохи розстроїлися. Щоб відволікти дітей від невеселих думок, Оріяна заклопотано сказала:
– Дітки, ви ще не втомилися?
– Ні, мамо, а що?
– Треба для наших свинок нарвати зелені, вона їм дуже смакує, а ще вони від неї здоровіші і добре ростуть. Звісно, найкраще випускати свиней на пасовище, але в нас такої змоги немає, бо ми живемо в самому центрі села, а не на околиці.
– А яку зелень краще всього полюбляють свині?
– Мабуть, молоду кропиву, але її вже немає, переросла.
Після материних слів хлопчики пригадали, як мати чи баба Євдокія різали молоду кропиву, потім подрібнену масу ошпарювали окропом і присипали зерновими висівками.
– Свині охоче їдять конюшину, люцерну, горох, вико. Можна давати їм посічені гичку буряків, виполоті з капуснику молоду лободу, пирій, інші бур’яни. Обирайте самі.
– Щоб було швидше, ми підемо полоти капусник, бо хочемо ще з татом побути, – швидко вирішив Роман. – Мамо, а батько сказав, коли їде?
– Казав, – зітхнула Оріяна, – вже завтра.
Роман підштовхнув брата плечем.
– Побігли, Руслан, щоб швидше звільнитися і побути з татом.
Вже надходив вечір, коли Мирослав скинув сорочку, щоб помитися в ночвах, всі побачили на його правому плечі великий проте акуратний рубець від рубленої рани, якої в нього раніше не було.
– Ой, лишенько! Любий, звідки це в тебе? – лагідно торкнулася кінчиками пальців Оріяна до рубця. Від цього дотику чоловік мимоволі здригнувся.
Вигляд свіжого рубця викликав у всіх співчуття до Мирослава.
– Під Білою Церквою отримав від одного шляхтича на пам’ять. Спочатку рана дуже погано заростала, гноїлася. Ми навіть думали, що клинок шаблі того ляха був отруєний.
Пекельна ненависть до польської шляхти стала у всіх ще більшою.
– Потім батько Вітер нагадав, що на Черкащині в лісовому урочищі Холодний Яр неподалік від кургану Червона могила є джерело Свята Криниця з цілющою водою.
– Жива вода? – вихопилось в Романа.
– А таки так. Вітер і наш Іванко відвезли мене туди, і лікували водою з того джерела. Не знаю, що в тій воді таке, але щось таке в ній точно є, бо там лікується нею багато людей, і вона всім допомагає.
– Сину, і як ти переніс дорогу? – зацікавилася Євдокія.
– По урочищу дуже важко було їхати. Втомився в дорозі, три дні майже не спав, а весь той Холодний Яр порізаний балками і глибокими ярами. А ще вони оточені річкою Тясмин. По балках протікають понад 30 джерел і струмків, і, що цікаво, кожне урочище, балка, лісок, річечка, поле мають свою назву.
Батько, мати, дружина і сини з цікавістю слухають розповідь. А Мирослав оповідає досить докладно, що на нього не схоже.
– Найдовша і найглибша балка називається Холодний Яр. Є ще яри Кириківський, Святий, Чорний, Січовий, Поташний, Гадючий, Червоний.
– Тату, а чому Холодний Яр має таку назву? – запитав Руслан. – Там що, холодніше, ніж навколо?
– І це теж, хоча існує легенда, що під час великої навали монголів та татар, там поселилася Меланка Холодна разом з односельцями. Від цього ніби і пішла така назва.
– А як тебе лікували? – запитала Оріяна.
– І рану промивали, і поїли тою водою. А коли стало трохи легше, я навіть купався в тому джерелі. Вода з нього вибігає бурхливо, ніби кипить, і має домішки якогось газу. А вода джерела Живун, кажуть, ніколи не замерзає.
– Синочку, а де ти жив поки лікувався? – запитала мати.
– Першу ніч переночували на возі, потім хлопці поставили курінь, а коли мені стало помітно краще, перебралися до Мотронинського монастиря. Йому вже п’ятсот років. Під ним збереглися підземні ходи, печери, підземні церкви, де жили ченці.
– А я чув, – пригадав Лесь, – що і сам Северин Наливайко лікувався в Холодному Яру і відпочивав під самим старим дубом.
– Так, і я про це знаю. Кажуть старожили, що той дуб самий високий і широкий у всенькій Європі. В усякому разі це точно один із самих старих і великих дубів.
– Шкода буде, коли цей дуб запропаде, – зітхнула Євдокія.
– Не пропаде, – усміхнувся Мирослав. – Тамтешні люди підживлюють його старим дідівським методом.
– Це ж як? – першою запитала Оріяна.
– Час від часу закопують біля нього дохлих коней. Кращого способу поки що не вигадали. Так що стоятиме той дуб ще довго.
Мирослав обтерся рушником і надягнув свіжу сорочку, яку йому винесла дружина.
– Знаєте, коли рана гноїлася, я був впевнений, що шрам залишиться страшний, але із-за тої цілющої джерельної води все так чудово загоїлося, що аж самому не віриться, що так може бути, – посміхнувся Мирослав. – І досить вже про цю рану. То діло минуле.
– Залишається тільки подякувати при нагоді батьку Вітру за те, що здогадався лікувати тебе в Холодному Яру, та ще й сам відвіз тебе туди і був весь час із тобою, – мовив Лесь.
– Чому сам? – не зрозумів Роман. – Дядько Іванко теж був з татом?
Лесь і Мирослав широко посміхнулися дитячій наївності із-за якої вони все сприймають буквально. Тут мати також усміхнулася і запитала:
– Знаєш, синку, що в нас сьогодні на вечерю?
Мирослав широко і смішно роздув ніздрі, намагаючись винюхати, чим пахне, але так і не здогадався.
– Спеціально для тебе буде запечена качка! Я купила її в Орисі Голоблі.
Мирослав зрадів, бо з дитинства понад усе любить качине м’ясо. Сини перезирнулися, і Руслан здивовано запитав:
– Мамо, а чому ми не розводимо качок, якщо тато їх так любить?
– Бачите, діти, для качок надзвичайно важливе перебування у воді. Тому влітку їх необхідно обов’язково випускати до ставка, на плесо. А ми живемо дуже далеко від ставків, тому качок розводити не можемо.
Дід Лесь схвально кивнув головою.
– У воді качки поїдають ряску, різне жабуриння, в тому числі так звану «водяну чуму», яка швидко розростається, витісняє інші рослини і утворює густі підводні зарості, – розповідає дід Лесь. – Також там качки знаходять для себе досить рачків, черв’ячків, личинок, комах. Вдома їм цього не даси.
– То качки ще й воду в ставках чистять від «водяної чуми?»
– Так, Ромчику, – відповіла бабуся Євдокія, – а ще завдяки такому харчуванню качки краще розвиваються, дають якісне м’ясо й пір’я. але те, що ми не розводимо качок – нічого страшного, бо ми завжди можемо їх купити на базарі чи в односельців.
Руслан про щось задумався,  а Роман подивився на брата, штовхнув його ліктем і сказав:
– Скільки ми всього довідалися за цей день!
Наступного ранку, коли діти нарешті прокинулися, батька вдома вже не було, бо він мусить якомога швидше повертатися до війська. Діти відчули гіркоту в серці.
– Як же так, – не може заспокоїтися з досади Роман, – ми з татком навіть не попрощалися!
Вигляд в хлопчика такий, що ще трохи і він ладен буде розрюмсатися.
– Тато поцілував вас сплячих і благословив, – сказала мати, – чекати, поки ви виспитеся він не міг, а будити не захотів. Дасть бог, побачимо ми ще нашого батька.
– Треба було все таки нас збудити, – набурмосено мовив Руслан.
– Нараз залишається тільки чекати, молитися і сподіватися, що з ним нічого лихого не скоїться, – з жалем додала бабуся Євдокія. – Особисто я і не надивилася на сина, і не наговорилася із ним. Ти чого, доню, посміхаєшся?
– Подумала, хіба ж можна на нього досхочу надивитися і наговоритись? 
Євдокія хотіла ще щось сказати, але тільки розплакалася. За нею почала плакати Оріяна, а затим розрюмсались і діти.


Невиконаний наказ
Гетьман повстанців Северин Наливайко відправив з Січі на Поділля Кисляківський і Левушківський курені, оскільки вони добре знають Брацлавщину, і до того ж мають великий досвід бойових дій на території цього воєводства.
Так кислячани знову опинилися неподалік від міста Немирів. Іванка і Саливона Нагнибіду відправили з листом до коменданта фортеці Гайсин. 
– Чекаємо на вас через чотири, саме пізніше – п’ять днів, – наказав Кремінь. – Справа важлива і термінова. Ніде не затримуйтесь. Я на вас розраховую.
– Слухаюсь, – вклонився Іванко і мерщій кинувся збиратися в дорогу.
Козаки їхали так, щоб коні не дуже втомились, і за потреби могли відірватися від погоні, адже появи поляків можна очікувати з усіх боків і в любий час.
Іванко під’їхав до верхівки пагорба так, що над ним височить тільки верхня половина його голови. Навіть шапку козак зняв, щоб його не помітили, але він нікого не побачив.
– Скажи, невже ми, будучи в Гайсині, не зазирнемо додому в Кисляк?
– Самому не віриться, – відповів Іванко. – Давай доберемося до Гайсина, а там буде видно, скільки в нас буде часу.
Кислячани, нічого не підозрюючи, їхали повз невеликий лісок, коли зненацька з нього вискочило десятки три ординців і погналися за козаками. Татари скачуть мовчки, вітер дме в обличчя козакам, тому вони не одразу помітили, що за ними женуться кримчаки.
Татари опустили вуздечки і почали стріляти з луків. Із-за вітру стріли цілять не зовсім влучно. Дві стріли попали Іванку в мушкет, який висить на спині. Третя стріла збила шапку з телячого хутра, підбиту червоною китайкою, а четверта поцілила в ліве плече.
– Татари! – озирнувшись, крикнув Іванко. – Тікаймо!
Правою рукою він підтягнув на живіт торбинку з «часником» – це такі залізні якірці, які мають чотири гострі кінчики, вийняв одну жменю «часнику» і жбурнув її через плече назад, на дорогу. Потім – ще одну.
Кримчаки не помітили цього, і їх коні налетіли на цей «часник». Залізні якірці впилися в копита татарських коней, і ті зупинились.
– Що сталося? – вигукнув сотник Батал Рахманов.
– Подивіться самі, – підігнув ногу коня і показав йому один з вершників. – Потрібні кліщі, щоб повиймати ці залізяки. Коні поки що не можуть не те що переслідувати козаків, а просто рухатися.
– У, шайтани, – свариться Рахманов, – кляті гяури. В кого в коня цілі копита? Скачіть в ліс до наших, привезіть кліщі. Тепер урусам стане відомо, що ми тут. Треба їх будь-що наздогнати.
Два десятки ординців, які примчали з лісу, поспішили за козаками, але знову натрапили на розсип залізного «часнику». Погоня зупинилася, бо ніхто не знає, чи є ще такі сюрпризи попереду.
Козаки помітили, що татари їх більше не переслідують і звернули до великого лісу, щоб їх все таки не наздогнали на дорозі. Та й з раною треба щось робити. Вони доїхали в густі хащі і там спинили коней.
– Ох, кляті, – зойкнув Саливон і сповз з коня.
Іванко помітив, що в товариша стирчить стріла в боку, і що обидва коня також поранені – кожний чотирма стрілами.
– А щоб тобі, – лайнувся Іванко і зліз з коня. – Як ти, друже?
– Тримаюсь, але, здається, втратив багато крові. А як ти?
– Мені потрібна твоя допомога. Зможеш?
– А що треба робити? – слабким голосом запитав Саливон.
– Вийняти стрілу з плеча, я цього сам не зможу. Якщо вістря обломиться і залишиться в рані, треба буде його вирізати.
– Добре, – скривився від болю Саливон, – вельми добре, що в мене є баклага з горілкою. І тобі не так боляче буде, і мені не так страшно.
Вони приготували гострий ніж, чисте полотно, сушений болотний мох, кілька листків подорожника, горілку. Як не старався Саливон, а стріла таки зламалася. Іванко роздягнувся до пояса, повісив шаблю на дерево. Саливон промив йому рану і плече навколо неї.
– Випий стільки горілки, скільки зможеш.
Після того, як Іванко випив, Саливон також випив, але набагато менше.
– Ну все, давай, брате, почнемо.
Йому на диво швидко вдалося вирізати вістря, Саливон аж сам не повірив, що в нього з першої спроби все так чудово вийшло.
– Що тепер? – запитав він тремтячим голосом.
– Думаю, буде краще, якщо присмалимо рану порохом, – відповів Іванко. – Тільки прошу, швидше, бо й тобі треба зробити те ж саме.
Саливон насипав на рану пороху, обклав її зеленим, вологим мохом, викресав вогонь і кров запеклася. Рана більше не кровоточить. Потім він ще раз промив рану, приклав листок подорожнику, сухого моху і перев’язав рану.
– Дякую, друже, – усміхнувся Іванко, – тепер давай, займемося тобою.
Стріла, якою татари поцілили в Саливона також обломилася. Але тут виявилось, що козак не хоче, щоб йому вирізали наконечник.
– Хай вже якось так, – скривився Саливон. – Потерплю до Гайсина.
Іванку, як він не старався, так і не вдалося переконати товариша в необхідності термінового видалення вістря стріли. Іванко задумався про причини такої незрозумілої поведінки товариша.
Сотник Батал Рахманов повернувся до табору кримчаків, який вони організували в лісі. Там його вже чекають мурза Ділявер Айдаров і сотники Наіль Ширин та Тімерхан Хаматов. На низькому столику на них чекає цілий запечений баран з овочами, в чашках – кумис.
– Втекли гяури? – запитав Айдаров.
– Так, – з неохотою визнав Рахманов.
– Давайте вже вечеряти, – запросив мурза.
Сотники вмилися, помолились і сіли навкруги столу, підігнувши ноги під себе. Мурза відломив і подав сотникам по баранячій нозі. Сам почав їсти барана з шиї.
В таборі на багаттях у великих казанах доварилося м’ясо і бараняча ковбаса. Татари повсідалися кружка, виклали м’ясо, зварене великими шматками, і ковбасу на дерев’яні таці з бортиками, після чого повиймали з-за халяв чобіт ножі і почали їсти. Без коржиків, без хліба, просто одне м’ясо і варену ковбасу.
Іванко і Саливон обидва втратили багато сил, тому вирішили заночувати на місці. Їсти нікому з них не хочеться. Сил будувати курінь в них немає, тому заночували проти неба.
– Ночі теплі, багаття розводити не станемо, щоб не накликати татар чи ляхів, – мовив Іванко. – Чергуватимемо по черзі.
– Добре, – спроквола кивнув Саливон, – спочатку почергую я.
– Збудиш мене, коли місяць буде он там, – вказав рукою Іванко на небо.
Саливон на знак згоди мовчки хитнув головою. Було чути, як він важко дихає. Іванко вмостився спати на праве плече і скоро заснув.
Прокинувся Іванко мало не опівдні від того, що виспався. Він солодко потягнувся, зойкнув від болю в лівому плечі, розплющив очі і зрозумів, що уже білий день. Він схопився на ноги і побачив, що Саливон спокійнісінько лежить під кущем ліщини.
– Саливоне, – вхопив Іванко товариша за плече і закляк, бо по кольору шкіри зрозумів, що той мертвий.
Тоді тільки козак здогадався, що Саливон і не збирався його будити, а дав йому можливість відпочити, бо сам відчував, що не доживе до ранку. Занадто багато крові він втратив. Тому й не хотів терпіти зайвого болю під час видалення наконечника стріли.
Коли Іванко підвівся на рівні, побачив, що й коні їх за ніч здохли.
– Отакої, – вирвалось в нього. – Куди ж мені тепер?
Він одразу зрозумів, що до табору повстанців звідси набагато ближче, ніж до Гайсина. Значить, треба повертатися назад повз те місце, де на них напали татари. Тільки треба оминати відкриті місця.
– Що ж, піду лісом, скільки можна, а там видно буде, – вирішив козак.
Але спочатку він поховав товариша, зробив невеликий дерев’яний хрест і увіткнув його в узголів’я могили, з важким серцем помолився.
Після цього поснідав сухарями із смальцем з травами і цибулею, сховав в кущах сідла, упряж, зброю Саливона, бо нести її сил в козака немає. Не поспішаючи, подався козак на західне узлісся лісу. Він обачно тримається подалі від відкритих місць.
Іванко ще не дійшов до нього, коли почув, що вздовж лісу рухається велика колона. Козак зупинився, відвів в бік гілку куща і зрадів. Вздовж лісу їдуть не татари, не ляхи, а русини!
Він вже збирався вийти на відкриту місцину і привернути до себе увагу, коли помітив, що деякі вершники вдягнені, як польські шляхтичі.
Він позадкував в гущавину, задумався і зрозумів, що це один із загонів князя Острозького, проти якого воювали повстанці Косинського, а тепер воюють повстанці Наливайка. Іванко завмер, щоб його не помітили.
Коли загін проїхав, козак сів на повалений вихором дуб, щоб відпочити. Через якийсь час на дорозі знову з’явилися вершники. На цей раз це точно козаки. Їх небагато, всього пів сотні. Іванко вийшов з лісу і вистрелив в повітря з мушкету.
Козаки розвернули коней, нахилили списи вперед і помчали до нього. Не доїжджаючи до нього, вони зупинилися півколом і допитливо розглядають козака.
– Тю! – вигукнув один з них, такий же здоровань, як Самійло Гардовий. – А я його знаю! Це син колишнього курінного отамана Кисляківського куреня Іван Гардовий!
– Здоровенькі були! А ви чиї будете? – чемно запитав Іванко.
– Доброго здоров’я! Ми з Левушківського куреня.
– А, то ви люди Пилипа Грицая!
– Так. Що з тобою трапилося? Допомога потрібна?
– Ми з товаришем везли листа від нашого курінного, але на нас напали кримчаки. Товариша вбили, а мене поранили. Коні наші від ран здохли.
– Ось тобі маєш! То тут з’явилися ординці?
З глибини лісу донеслося вовче виття. Іванко прислухався.
– Це що, – запитав старший з козаків, – вовки знайшли ваших коней?
– Схоже на те. Я там неподалік приховав сідла, кінську упряж, зброю товариша. Добре було би забрати їх.
– Згоден. Ти почекай тут, а ми зараз знайдемо і привеземо все сюди.
 Десяток козаків поїхали вглиб лісу. Скоро долинули постріли, це левушківці відігнали вовків. Досить скоро козаки повернулися. З собою вони привезли всі речі, які заховав в кущах Іванко.
– Братці, ви звідси куди їдете?
– В табір Наливайка.
– Візьміть мене з собою.
Для Іванка осідлали запасного коня, і всі разом вони поскакали до Південного Бугу. Там в таборі Іванко одразу знайшов Креміня. Він доповів йому все, як було.
– І ще. Сьогодні повз той ліс проїхав великий загін вояків Острозького.
– Це точно? – спохмурнів Кремінь. – Зараз же відправлю десяток Журби в розвідку. Нехай пошукають цей загін і татар. Не можна залишати таку небезпеку в себе за спиною.
Козаки Журби знайшли і вояків Острозького, і кримчаків.
– Дві тисячі бійців Острозького отаборилися на правому березі річки Устя, – доповідає Журба Креміню, – а на лівому березі цієї ж річки в лісі стоять татари. Їх всього 600 чоловіків. Але, схоже, вони збираються звідти йти.
В цей же час сотник Наіль Ширин доповідає мурзі Айдарову.
– За нами спостерігали козацькі вивідачі.
– Чому їх не полонили? – насупився мурза.
– На жаль, ми їх помітили тільки тоді, коли вони почали відходити. Ми трохи не встигли.
– То уруси тепер знають, скільки нас і де ми?
– Так, мурза. Треба звідси забиратися.
– Та ми і так збиралися йти. Сідлати коней. Ми сюди прийшли не воювати з козаками. Йдемо за ясиром на північ від Немирова.
Татари зраділи. Їм достеменно відомо, що по селам чоловіків, які можуть тримати зброю, майже не залишилось. В основному з чоловіків є тільки літні і підстаркуваті люди, тож ординці захоплюють села, не зустрічаючи майже ніякого опору.
Кремінь доповів про результати розвідки Наливайку, і той прийняв рішення знищити загін Острозького.
– Не можна не зважати на таке небезпечне сусідство. То де, ти кажеш, їх табір? – перепитав Северин. – Щоб зменшити наші втрати, вдаримо на них волами й кіньми! Вони зімнуть бойові порядки ворога, а вже тоді ми їх доб’ємо!
– Добре вигадано! Зекономимо порох, гарматні ядра і кулі!
Бійці Острозького хоча й очікували нападу з боку повстанців, але не чекали, що на них направлять отари волів і табуни коней. Дикі, необ’їжджені коні тарпани, налетіли на вояків, як буревій, збиваючи з ніг і коней, і людей.
Відступати було нікуди та й ніколи, бо табір розташований в місці, де річка Устя впадає в Південний Буг.
За худобою в табір вдерлася козацька кіннота. Русини Острозького не встигли й отямитися, як весь їх загін було повністю знищено. Повстанці повернулися з бою звитяжцями. Після бою Федь Закутько голосно зітхнув.
– Ти чого, друже? – співчутливо запитав його Карпо Журба.
– Який рік засіваємо землю не зерном, а кров’ю. Та ще й таких же русинів, як ми самі.
– Таких, та не таких. Вони за ляхів, значить, нам вони вороги. Забув, як ці самі русини потопили в крові повстання Косинського?
– До того ж майже всі вони католики.
Козаки почали збирати трофеї, коней, дорізати важко поранену худобу на їжу. Коли вони повернулись до свого табору, Іванко знайшов свого курінного отамана.
– Не виконав я ваш наказ, батьку, – з гіркотою сказав він Креміню, схиливши голову. – Це в мене вперше таке трапилося.
– Годі журитися, козаче, – урвав його мову отаман. – Нічого страшного. Богу дякуй, що залишився живий. А наказ інші виконають. Ти лікуйся, тобі треба набиратися сил.
Від цих слів Іванку одразу стало легше на душі.


Знову в Кубличі
Кисляківський курінь, козаки якого виснажені боями й довгою дорогою, відходить до Білої Церкви, а за ним по п’ятах женеться великий кінний загін поляків.
– Скільки їх там? – запитав Михайло Кремінь в Журби, який із своїм десятком повернулись з розвідки. – Чи є в нас можливість відбитися від них чи відірватися?
– Їх в п’ять разів більше, ніж нас. Це без їхніх озброєних слуг. Всі кінні. Налаштовані вони рішуче.
– А в нас частина козаків без коней. Є поранені. Возів, щоб зробити табір недостатньо. Гармати є, але пороху обмаль, а ядер зовсім немає.
– Гармати можуть стріляти мушкетними кулями, їх в нас вдосталь, але без пороху це неможливо. А ще вслід за цим загоном наближається ще більший загін. В ньому не менше п’яти тисяч ляхів, а, може, й усі шість. Командує ними сам гетьман реєстрових козаків Тихін Байбуза.
– Яка честь. То що, шансів в нас зовсім немає? – насупився Кремінь, зрозумівши, що козаки опинились в дуже скрутному становищі.
Від важких думок його відірвав Іванко, який запитав:
– Пане отамане, можна мені сказати? На перший погляд в нас два путі: один на схід, на Умань, а другий – на північ до Гранова.
– Впевнений, поляки думають так само, – кивнув Кремінь.
– А Гранів тут до чого? – здивувався Журба.
– Щоб розжитися на порох, – відповів Кремінь. – Так, Іванку?
– Саме так. А я пропоную піти на південь в Кублич. Там тече річка Кублич, а через неї тільки два невеликі мости, річка досить глибока, а броду немає. Якщо встигнемо перебратися на правий берег, зможемо тримати мости і відбитися. Навіть без гармат.
– Не маємо часу роздумувати. Що ж, це вихід, – прийняв рішення отаман. – Карпо, давай команду, повертаємо на південь. Сам із своїм десятком залишитесь, заметете сліди, прослідкуєте за ляхами, і тільки після цього наздоженете нас.
– Буде зроблено, – пообіцяв Журба і, не гаючись, поскакав в голову колони.
Кремінь уважно подивився на Іванка і запитав:
– Зізнавайся, парубче, ти в Кублич хочеш із-за Хараті Падолист?
– Так, не без цього. А ще із-за Гафії Листопад, але головне те, що це вихід із тієї скрути, в яку ми потрапили.
Коли поляки доїхали до місця, де кислячани повернули на південь, ніяких слідів від колони козаків вже не було. Поляки спішилися і стали розминатися.
– Цікаво, куди ці розбійники звідси поїхали? – запитав шляхтич, який командує ляхами.
– Або на Умань, або в Гранів. Якщо вони куплять порох, то знищити їх буде важче. І наші втрати будуть більші, – відповів йому один з ротмістрів.
– Тоді так: ділимо загін навпіл і переслідуємо їх. Пане Вага, ви очолите той загін, який піде на Гранів. Не гайте часу, не можна дати тим лайдакам дістати порох, а до Гранова звідси набагато ближче, ніж до Умані.
Козаки з десятку Журби простежили за тим, як ляхи розділилися і поїхали на північ і схід. Коли тих вже не стало видко, запорожці неквапливо поїхали на південь.
Кислячани тим часом переїхали на правий берег річки Кублич, і почали будувати невеликі табори навпроти мостів. Жителі Кублича стали допомагати їм, чим тільки можуть. Охрім Маслюк старається більше всіх.
І хоча Кублич – село молоде і, порівняно з Кисляком невелике, але жителі зібрали по селу і навколишнім хуторам вдосталь підвід, щоб козаки могли зробити звичні табори з возів, зв’язані між собою залізними ланцюгами.
Потім всі разом почали копати шанці та «вовчі ями». Діють козаки й селяни швидко і злагоджено. А ще вони перевезли на правий берег всі дуби і човни з Кублича.
Місцеві жителі також поділились із повстанцями порохом. Звісно, для гармат його мало, але для козацьких самопалів і мушкетів пороху тепер вистачає. Кремінь нарешті зітнув з полегшенням.
В середині таборів козаки ставлять намети від дощу і для відпочинку. Тут до курінного отамана підійшла Гафія Листопад. В руках її заступ, бо вона також, як більшість жителів села, риє шанці.
– Добридень, пане Ладиславе. Бачите, за яких умов довелось зустрітися? Рада вас бачити. Тим більше, за вами борг.
– Який ще борг? – здивувався і навіть трохи розгубився Кремінь.
– От лихо моє губатеє, ніхто мене сватає, – лукаво проказала Гафія. – А хто обіцяв мене сотниківною зробити?
Отаман не став стримуватися і весело розсміявся.
– Не було цього. То хлопці так жартували, – чемно відповів він. – А ще мене тепер звуть Михайлом.
– То ви проти? – підняла брову красуня.
Враховуючи, що брови в неї і так колесом, виглядає це забавно. Кремінь уважно подивився на дівчину і серйозно запитав:
– То що, Гафіє, можна сватів засилати?
– Засилайте, – кивнула Гафія. – Рушники давно чекають на вас. А то примушуєте дівчину чекати та страждати!
Дівчина подивилась Михайлу в очі, посміхнулася і пішла далі копати рови та шанці. Увагу Креміня привернув Журба.
– Пане отамане, то як все таки нам бути з порохом? Як не крути, а було би добре нам його дістати.
– Хіба ж я сперечаюся? Звісно, було б добре, тільки де ж ти його візьмеш?
– Напасти на поляків і відбити трохи пороху?
– Марна надія. В того загону, який нас переслідує, гармат, а отже й пороху немає. В загоні гетьмана Байбузи гармати напевне є, але там п’ять чи шість тисяч вояків. Навіть якщо і зможемо щось забрати, нас наздоженуть. Тільки людей дарма погубимо.
В Іванка промайнула несподівана думка. Кремінь помітив, що Іванко дивиться на них, але не підходить.
– Синку, ти щось хотів?
– Та то таке, – невизначено махнув рукою Іванко. – Колись, як ви мене брали на Буг, зустрічати човни з порохом, я подумав, може, треба було трохи його десь приховати в районі Червінок чи Черненок. Зараз би як знайшли.
– Іванку, золота ти голова! – розцвів отаман. – А ми ж тоді так і зробили! Ми не тільки скарби гетьмана Оришевського приховали, а ще й частину пороху! Карпо, збирай свій десяток, беріть три вози і їдьте за порохом. Я намалюю, де ми його заховали.
– Оце діло, – зрадів Журба. – Ми хутко!
Вже через пів години козаки виїхали з табору і попрямували в бік села Червінки. Їм привітно маше рукою Харатя Листопад.
Кремінь викликав до себе Василя Голоблю.
– Ну що, пане Василю, ти пам’ятаєш, що куховар – друга людина в курені? Ну то слухай наказ. Вибери десяток козаків і їдь в Кисляк. Звернешся до поручика Яновського. Обмалюєш ситуацію, в якій ми опинилися і попросиш в нього пороху.
– А як же кухня? Треба ж комусь годувати козаків?
– Передаси кухню Лавріну Чубу. Думаю, він впорається.
– Так, справиться. А скільки возів брати?
– Ніскільки. Верхи ви до Кисляка доїдете швидше. А там, якщо повезе з порохом, позичите вози в односельців чи в Яновського.
– Зрозумів. Дозвольте іти?
– Іди. В дорозі будьте обережні, бо поляків скрізь – ні зміряти, ні злічити. Смерть чекає і спереду, і ззаду.
– То ми до Кисляка поїдемо лісом, а там видно буде.
Невдовзі десяток кислячан поїхали до Кисляка. Кремінь трохи розслабився. Він почав думати і зрозумів, що припустився помилки, відправивши за порохом весь десяток Журби – своїх кращих розвідників.
– Созон! Растроста! – погукав він козака з колишніх реєстровців, який служив з ним ще в фортеці Гайсин. – А йди-но сюди!
Коли Созон підбіг до отамана, той наказав:
– Бери Мирослава Коберника і поверніться до Уманського шляху, подивіться і послухайте, що там ляхи роблять. Нам треба знати, що вони замишляють. Для зв’язку візьми ще когось на твій вибір.
– Буде виконано, – кивнув Растроста.
Коли розвідники повідомили, що обидва польські загони пішли на Умань, Кремінь повністю заспокоївся. На очі йому потрапив Охрім Маслюк.
– Пане Охріме, як ви вважаєте, може, жителям Кублича також перебратися на правий берег річки? Поряд ліс в якому ви можете заховатися у випадку небезпеки. Що скажете?
– Якщо виникне небезпека, так і зробимо. А зараз повернемось до своїх домівок. Не хочеться ночувати проти неба. І ще, пане отамане, за потреби можете спалити обидва містки, ми потім їх відбудуємо. До речі, наші жінки приготували вечерю для всіх.
– Дякуємо красно, але наші кухарі також зварили вечерю.
– Нічого, об’єднаємося і повечеряємо разом. Не пропадати ж добру?
Запорожці такій вечері зраділи, бо не завжди їм випадає нагода всмак і багато поїсти. Після смачної, ситної вечері Кремінь виставив чатових з усіх боків, в тому числі на лівому березі річки Кублич, на підходах до села.
До Креміня прийшли сестри Листопад. Видно, що Харитина когось видивляється, і не може знайти.
– Михайле, – запитала Гафія, – а де Іванко Гардовий?
– Він на завданні. Сьогодні він точно не повернеться. Як все буде добре, то завтра перед сніданком буде тут.
Сестри подякували і пішли. Більшість козаків повкладалися спати, бо за важкими земляними роботами добряче натомились за день. Кремінь перевірив, як себе почувають поранені, чи не сплять вартові, і тільки після цього останнім ліг відпочивати.
Ранок почався з того, що повернувся десяток Журби. Із собою вони привезли три вози пороху. Радості отамана немає меж. Адже з гарматами козаки можуть протистояти навіть переважаючим силам ворога.
Перед обідом з’явився десяток під командуванням Голоблі. Вони привезли два вози пороху і двісті ядер для легких гармат. Ще родини козаків передали багато копченого сала і свинини, кілька десятків вінків цибулі й часнику, пів воза свіжого, спеченого вдосвіта кисляцькими господинями хліба.
– Братчики, ви тільки подивіться на це! Що то кухар командує загоном, – сміється Растроста. – І про харчі не забуває!
– А просто, без глузування не можна? – відповів йому Голобля з докором. – Порадів би. Хіба ти не знаєш, що наші запаси харчів майже вичерпалися?
Іванко в цей час побачив Харитину. Вона ходить босоніж і подряпала литку лівої ноги об сухий осет. Дівчина вирвала кілька корінців гладушнику, вичавила з них жовто-червоний сік і змастила ним подряпини.
Козак підійшов до неї і простягнув їй шматок вибіленого лляного полотна.
– Здрастуй, Харатя. Візьми, перев’яжи. Або давай, я перев’яжу?
– Дякую, Іванку. Я сама.
Дівчина зірвала кілька листків подорожника, помила їх в річці, приклала до ран і перев’язала подерту литку. Після цього випросталася і подивилась на хлопця.
– Ти зараз зайнятий? Ні? То, може, погуляємо? – несміливо запропонувала Харатя. – Хоча б трошки?
Вони неквапливо, розмовляючи про те, про се, пішли до ближнього лісу. Їм було так добре разом, що вони не пішли до табору на обід. Вони провели вдвох весь день, і це був самий щасливий день в їх житті.
Курінний отаман Михайло Кремінь в цей же час гуляв з Гафією Листопад. Вони тримались за руки і щасливо дивилися одне одному в очі. На радість Креміню розвідка доповіла, що по Уманському шляху на схід ідуть підрозділи кварцяного війська.
– Значить, лишаємось поки що тут, – вирішив курінний, – людям і коням потрібно відпочити, а пораненим підлікуватися.
Під вечір Іванко зрозумів, що зголоднів, і згадав, що в його заплічній торбі є хліб, копчена ковбаса і варені яйця від матері, які передав йому Голобля. Вони з Харатею вмостились під розлогим кущем ліщини, Іванко розстелив свою свитку, вони вмостились на ній і поїли.
– Здається, такої смачної ковбаси я в житті ще не їла, – зізналась дівчина.
– Це моя мати приготувала. А, може, ти просто дуже зголодніла?
– Ні. Іваночку, а твоя мати навчить мене готувати таку добру ковбасу?
– Питаєш! Звісно навчить.
Коли нарешті вони повернулись до табору, і Харатя попрямувала додому, Іванко знайшов Василя Голоблю, який миє після вечері величезні казани.
– Ну що, дядьку, готуйтесь. Будете за старшого боярина.
– Що, – засвітився від радощів Голобля, – свататимемо Харитину?
– Так. Будемо сватати, – широко посміхаючись, відповів хлопець.
– Який же я радий за тебе, синку!
– Знали б ви, який я радий за себе! – розсміявся парубок. – Думаю взяти за сватів Мирослава і Петрика. Що скажете?
– А що тут скажеш? Все правильно.
Кисляківський курінь затримався на березі річки Кублич біля однойменного села на цілих вісім днів. Вільні козаки всі ці дні займалися рибалкою, щедро ділячись уловом з селянами.
Сватів до сестер заслали Іванко і Михайло Кремінь. І хоча вони були впевнені в своїх наречених, але обидва похвилювалися, що отримають гарбуза. Тільки після того, як дівчата пов’язали їх сватам рушники, наречені заспокоїлися.
Від безмежної радості Кремінь розчулився і дозволив козакам за виключенням тих, хто несе варту, випити горілки чи медовухи.
– Все, Василю, сьогодні ти обійдешся без моєї допомоги, бо я хочу добряче випити! І закуска в нас є – ти сам з Кисляку привіз! – сказав Лаврін. – Як раз піст закінчився, тож можна їсти м’ясо і сало!
– Хай тобі грець. Баламут, – тільки й проказав Василь.
Голобля, який зазвичай все робить без надмірного поквапу, сьогодні поспішає, бо і йому також кортить випити, та ще й з такого чудового приводу! Лаврін запитав Охріма Маслюка:
– Дядьку, а у вас є шинок?
– Немає. Та й навіщо він, як ми самі женемо горілку, варимо мед і пиво!
Поляки так і не зрозуміли, куди подівалися повстанці, яких вони переслідували, і в знищенні яких вони були впевнені.
– Я розумію, що нас обдурено, – зло промовив гетьман реєстровців Тихін Байбуза, – але побий мене грім, не розумію – як?
Але ніхто з його оточення не може дати відповідь на його запитання.


Покарання
Нарешті козакам, яким потруїли коней, довелося побувати в Брацлаві, який розташований на 15 верст на південь від дороги з Немирова на Гайсин. Цього дня запорожці чекали довго.
– Ну що, панове, віддамо борг тому шинкарю Корнію Покрасу, який потруїв наших коней? – спитав Гнат Рий.
– Що за питання? – тут же озвався  Мирон Загайгора. – В саму першу чергу цим і займемося!
– І так це падло зажилося на білому світі! – додав Гордій Кочубей.
Десяток низовиків поїхали до шинку, спішилися, припнули коней до конов’язі. Коли козаки зайшли до шинка, шинкар повернувся до них і розплився в улесливій посмішці.
– Проходьте, гості дорогі! Завжди раді вам!
Але коли він впізнав їх, усмішка одразу сповзла з його лиця, і на ньому з’явились розгубленість і страх, ніби він побачив привидів, а не живих людей. Він не йняв віри власним очам, бо давно вважав козаків загиблими.
– Бачу, ти нас впізнав, – насмішливо сказав Петрик. – Я б із задоволенням зарубав тебе одразу, але мене муляє одне запитання – чому?
– Шановне панство мене з кимось сплутало, – замість відповіді відказав зблідлий Корній, силкуючись вичавити з себе невинну посмішку.
– Не прикидайся дурником, Корнію, – мовив Голобля.
Вимушена посмішка сповзла з блідого обличчя шинкаря. Опинившись віч-на-віч з тими, кого він вважав загиблими, він не на жарт злякався. Те, що шинкар не визнає свою провину, ще більше розлютило козаків.
– Схоже, розмови в нас не вийде, – удавано зітхнув Мирослав і з усієї сили вдарив шинкаря в обличчя.
В того спочатку задерлася голова, а потім він впав на спину на весь зріст. Від удару потилицею він навіть на якусь мить втратив свідомість. Козаки вилили на нього цеберко холодної води, а коли шинкар опритомнів, схопили за руки і поставили на рівні.
– Пропоную його повісити, – суворо мовив Созон Растроста. – Прямо зараз.
– Ні, – аж кинувся корчмар, – це не я!
– А хто? – обурився Іванко. – Руки твої?
– Мене підмовили шинкарка Наталя Микитенко, – затараторив Покрас, – і її подруга Яринка Гергуленко.
– Ну, звичайно. А в тебе своєї голови на в’язах немає, правда? – із зневагою сказав Петро Балабан. – Чи ти не розумів, що без коней нам вибратися від ляхів живими майже неможливо?
Шинкар мовчить, бо крити, як кажуть картярі, нічим.
– Та що з ним теревені правити? – говорить Гордій Кочубей. – Все одно, хто підбив, отруту нашим коням дав він. Йому й відповідати.
– Безперечно, – гаряче підтримав Созон Растроста. – Нема чого з ним панькатися!
Через пів години кислячани під’їхали до корчми Наталки Микитенко. Коли вони увійшли до шинку, картина повторилася. Спочатку Наталя проявила награну привітність, радість, потом розгубилась і злякалась.
– Ну, що, зраднице, – замість привітання сказав Гнат Рий. – прийшов час тобі відповісти за всі твої злочини. 
– Які ще злочини? – забігали оченята в шинкарки. – Про що це ти мовиш? Я ніяк не збагну.
– Скажи нам, Наталю по старій пам’яті, – каже Василь Голобля, – все таки ми з тобою земляки, навіщо ти замовила шинкарю Покрасу потруїти наших коней?
Не встигла Микитенко бодай щось сказати, як з-за спин козаків наперед виштовхали того самого корчмаря. Обличчя Корнія вже перетворилося на суцільний синець, руки зв’язані за спиною. Проте Наталка його одразу впізнала.
– А-а, розумію, – ставши руки в боки, заявила вона, гарячково розмірковуючи, на кого краще звалити вину, – хочете помститися мені за те, що не продавала вам горілку дешевше, бо ви наші оборонці? А я вас захищати мене не просила.
Вона вирішила ухилитися від прямої відповіді.
– Хами! – зеленіючи з люті і страху верещить шинкарка. – Ич які безстрашні –  з жінками вони зібралися воювати! Чортзна-що!
– Неважливо – жінки ви чи ні. Зради ми не пробачаємо навіть братчикам. За брехню, крадіжку, ми виганяємо з козаків, а за зраду, боягузтво – караємо смертю, – твердо і рішуче промовив Кочубей.
– Говори, – штовхнув Іванко шинкаря в плечі.
– Кажи до пуття, Іроде! – додав Мирослав.
– Це вона і Яринка Гергуленко намовили мене потруїти ваших коней. І добре заплатили за це, – щиро забожився той.
Микитенко нітрохи не розгубилася і продовжує стояти на своєму.
– Це обман, – заверещала вона. – Ви його силою примусили оббрехати мене!
Тут рипнули двері із кухні, і до зали увійшла Яринка Гергуленко. Вона одразу збагнула, що відбувається і спробувала втекти.
– Хапай! – голосно вигукнув Кочубей.
Молоді козаки швидко її наздогнали і притягнули назад.
– Розказуй, Ярино, – провернувся до неї Голобля, – як ти допомагала кримчакам вбивати наших односельців, палити наші хати.
– Що за вигадки? Татари спалили і мою хату! Ви ж знаєте!
– Спалили, – різко перебив її Голобля, – бо не знали, що то твоя хата. То як, зізнаєшся сама чи будеш брехати і викручуватися далі? –
– Зізнайся, Ярино, – додав Лаврін Чуб. – Облегш душу перед смертю.
До смерті налякана Яринка Гергуленко принишкла і знітилася.
– Мовчи, – смикнулася Наталка Микитенко. – Нічого вони довести не зможуть.
Вона замовкла, бо зрозуміла, що бовкнула зайве і безпорадно закліпала очима.
– А ми і не намагатимемось, – хмуро кивнув Мирослав. – Нам достоту відомо, що твій чоловік Андрій Гергуленко зрадив Самійла Гардового. Він опізнав його і повідомив кримчакам, що то саме він вбив в бою улюбленого сина мурзи Азамата Айдарова.
– І за це отримав волю і гроші. А після його загибелі від рук Самійла ти стала допомагати ординцям. Ти ходили в ліс на зустріч з татарськими лазутчиками і саме ти повідомила їм, що в село повернулися Самійло з Іванком.
– Акурат після цього татари напали на нас, – рвучко кинув Мирослав. – Скажеш – ні?
– Думала, ми не дізнаємось? – запитав Голобля. – А Наталка Микитенко це знала і мовчала.
Яринка бліда від жаху мовчить, гарячково розмірковуючи над тим, як виплутатися із цієї халепи. І раптом заверещала шинкарка, яка вже цілком опанувала себе.
– Це все вона із своїм покійним чоловіком! Я тут ні до чого! – зухвало закричала шинкарка. – Вони мене залякали! Погрожували мене вбити, якщо я бодай щось скажу про них! Ви їх обох зле знаєте!
– Наталка, опам’ятайся, що ти таке кажеш? – щиро обурилася розлючена Ярина. – Не було цього! Не вірте їй!
Вона рвонулася до подруги. Здається ще мить і жінки вчепляться одна одній в горлянку. Козаки, дивлячись на них, гидливо поморщилися.
– То як, панове браття, покараємо зрадниць – шинкарку та вдову Гергуленка? І корчмаря, звісно, – запитав Гнат Рий.
– Безумовно, покараємо. Із-за них загинули невинні люди в селі. Ми самі з-за того, що вони потруїли наших коней ледь не запропали, – з глибоким презирством мовив Созон Растроста.
– Я мав на увазі – як саме ми їх скараємо? Те, що вони заслужили на смерть, питань чи сумнівів, думаю, ні в кого не викликає. Ніщо не може їх виправдати.
Козаки помовчали, не знаючи, яку кару вигадати.
– Були б ми європейцями, спалили б їх живцем, – безжально сказав Мирослав. – Була б отрута – напоїли б їх, як вони наших коней.
– Добра думка, синку, – кивнув Кочубей і змірив зрадниць зневажливим поглядом, – але на жаль отрути в нас немає.
Жінок аж перекосило від цих слів. Вони збентежено мовчать, а Ярина тремтить від жаху. Корнія охопила сліпа байдужість, він не може вимовити ані слова. Козаки оточили їх трьох щільним колом.
– То не будемо гаяти час, – мовив Петрик і витягнув шаблю з піхов.
– Товариші, – запропонував Голобля, – щоб не проливати марно кров, давайте просто повісимо їх, і на тому все.
– Вірно. Не хочеться бруднити шаблю-сестрицю кров’ю такої мерзоти.
Петрик кивнув на знак згоди і заховав шаблю і піхви. Шинкар поточився, бо ноги не слухають його. Він подивився у вічі козакам, але ні в кого не помітив ні крихти співчуття.
– Пробачте мене! – в нестямі заволала шинкарка і в розпачі впала на коліна, ховаючи очі, повні неприхованої зненависті. – Змилостивиться наді мною! 
– Пізно колодязь копати, коли хата горить, – гнівно насупив брови Голобля. – На шибеницю їх!
Запорожці погодились, лиходіїв вивели з шинку у двір, швидко змайстрували петлі на мотузках, перекинули їх через гілки старої яблуні біля шинка і тут же повісили всіх трьох.
До них стали підходити місцеві жителі, щоб запитати, що відбувається. Козаки охоче відповіли. На якийсь час запанувала мовчанка.
– Прости, боже, гріхи наші, – перехрестився Мирослав.
– Собакам – собача смерть! А що буде з їх шинками? – запитав Голобля.
– Спалити їх к бісовій матері! – запропонував Лаврін Чуб. – Разом з тілами цих зрадників!
– А я пропоную не палити, – оголосив Іванко. – Заберемо з них все, що нам може знадобитися, а самі шинки передамо брацлавським козакам. Нехай торгують, а гроші йдуть на потреби їхньої сотні.
– Правильно, – кивнув на знак згоди Мирон Загайгора. – Наші потруєні коні тільки чого вартують. 
– А ще ж в них є земля, – нагадав Петро Балабан. – Не можна, щоб вона пусткою стояла.
– Це точно. Земля без хазяїна, як церква без попа, – погодився Голобля. – Віддати її теж брацлавчанам!
– Давайте вже покінчимо з усім цим і поїдемо додому, – запропонував Іванко. – Не подобається мені тут. Брацлав побудований в улоговині, повітря стоїть, задуха. Хочеться вже в чисте поле.
Брацлавські козаки зраділи подарункам, а кислячани покуштували міцної горілки, старого меду та всяких наливок і смачних страв, забрали з обох шинків гроші, хмільні напої, провіант, і поїхали до Кисляка.
– Мало нам на наші голови турок, татар, ляхів, так ще свої запроданці шкодять, як тільки можуть, – зітхнув Голобля, згадавши про шинкарок і Яринку Гергуленко.
– Нічого, пане Василю, більше вони нікому не нашкодять, – відповів йому Кочубей. – Вони отримали по заслугам.
– Та забудьте ви вже про тих покидьків, – сплюнув Рий. – Згадувати про них і то огидно.
Козаки їхали з Брацлава до самого Кисляка без перепочинку, щоб швидше добратися до дому. Іванко першим ділом поспішив до курінного отамана, щоб передати йому гроші, міцні напої й решту «трофеїв».
Мирослав поспішив додому. Він засмутився, що не застав вдома синочків. Оріяна, посміхаючись, сказала:
– Та вони неподалік – вище маєтку пана Яновського ловлять рибу в Кислячці.
Мирослав не став чекати, поки діти повернуться додому, і поспішив на річку. Синів він знайшов швидко. Ті з несамовитою радістю кинулися до батька.
– О! То ви вже й риби наловили?
Дізнавшись, що в дітей є казан і все необхідне, батько швидко і вправно потельбушив рибу, викресав вогонь і зварив юшку. Разом із синами вони тут же почали її їсти. Оріяна теж не всиділа вдома і прийшла до них.
– Ой, як смачно пахне! – посміхнулась вона. – А я ще не вечеряла. Пригостите мене юшкою?
– Звісно! – схопилися на ноги Роман з Русланом і заходилися біля матері.
Всі ситно повечеряли і додому повернулися вже у присмерках. А вдома їх чекає вечеря, приготована бабусею Євдокією. Дід Лесь виставив на стіл мед, варений на яблуках, ягодах і житніх сухарях.
– Ну, і як тут не поїсти після такого меду? – усміхнувся Мирослав.
Діти їсти відмовилися, а дорослі сіли до столу. Хлопці влаштувалися на скрині, щоб слухати розповіді батька. Дорослі просиділи до опівночі, діти за цей час поснули, і батько відніс їх спати на піч.
Після цього Мирослав розповів родині про те, як їм потруїли коней, коли вони діяли в тилу польського війська і про те, як вони сьогодні покарали зрадників.
Лягли Коберники пізно, бо ніяк не могли натішитися тим, що син і чоловік вдома, не могли наговоритися, надивитися на нього.


Зустріч з татарами
Десяток Журби знаходиться в розвідувальному виїзді. День пройшов спокійно, і козаки зробили зупинку для відпочинку. Низовики розійшлися в різні боки, щоб назбирати сушняку на паливо для багаття.
На вечерю вони приготували куліш з пшоняних круп з сушеною рибою, затертий салом, смаженою цибулею і часником, та галушки з гречаного борошна на сироватці.
– Повернемося до своїх, – мрійливо мовив Арсен Дрімайло, – замовлю в Голоблі коржів з маком, спечених на меду.
– А я замовлю варенухи (напій з горілки, прянощів, меду та фруктів, зварений в печі), – сказав Яким Євтушок.
– Витребеньки це все, – махнув рукою Захар Книш, – є горілка і не треба нічого вигадувати! Особисто я вип’ю горілки! І чекати не треба тої варенухи.
Захар уявив перед собою по вінця повний поставець, і аж крякнув, так йому хочеться вже випити оковитої.
Іванко мив ложку і миску в річці, як раптом помітив, що вздовж берега замість чистої води тече вода брудна та ще й з сажею.
– Карпе, – тихо покликав хлопець свого десятника.
– Що в тебе? – спитав Журба.
– Подивись. Вище за течією хтось є. Треба розвідати.
Журба відправив подивитися двох козаків – Гната Баша і Федя Закутько. Вони повернулись напрочуд швидко. Вигляд в них стурбований.
– Карпе, в якихось ста сажнях від нас стоять табором півсотні кримчаків! Як вони нас не почули і не пробачили – гадки не маю! – доповів Закутько.
– Отакої! Богу дякувати, – перехрестився десятник. – Будьте тут, я сам хочу на них подивитися.
Ординці теж закінчили їсти і миють руки землею і сажею з багаття, тому вода попід берегом брудна. Карп повернувся і сказав:
– Треба нам відійти звідси подалі, щоб не виявити себе. Раптом якийсь кінь почне іржати, і нас почують.
Коли козаки відвели коней в поводу подалі від табору ординців і стриножили їх, десятник сказав:
– Вважаю, ми просто зобов’язані скористатися такою удачею і знищити татар.
– Переріжемо їх вночі, коли вони будуть спати? – запитав Назар Одарич.
– Ні. В них залишилося багато юшки з бараниною. Вони злили залишки із своїх мисок в спільний казан, а в нас є отрута. Вночі підсиплемо її в казани, татари вранці поснідають і отруються.
– Мені здається, що цих татар я вже бачив раніше, – сказав Гнат Баш.
– Не здалося. Ми з ними зустрічалися і не один десяток разів. Це аскери мурзи Айдарова з Перекопського каймаканства. Саме вони нападали на Красне, спалили містечко Киселин. Старі знайомі, одним словом.
– Тим більше треба їм за все віддячити.
– Давно час. Що ж, Одарич на варті, решта може відпочивати, – вирішив Журба.
Глибоко вночі козаки прокралися до табору кримчаків. Низина вкрилася туманом, тож запорожців татарські вартові не помітили. 
– Іванку, – пошепки промовив Журба, – ти в нас наймолодший, тобі легше повзати. Бери отруту і висип її в казани з юшкою.
Для того, щоб отруїти їжу вистачить і одного лазутчика, але на випадок, якщо його помітять чатові – прикривають його всі. Іванко насипав в казани отруту, ретельно розмішав її і непомітно вибрався з табору.
– Все, – доповів він десятнику, – можемо відходити.
Козаки пішли до своїх коней і вклалися спати за винятком чергових. Ніч пройшла спокійно. Ближче до півдня Журба відправив Ореста Злидню подивитися, що роблять татари. Козак повернувся швидко, йде він не криючись.
– Що, вже? – зрозумів десятник.
– Так. Всі готові. Можемо йти за трофеями!
Як водиться, в кожного ординця в поході із собою три коня, тож козаки розжилися одразу на 150 коней. Потім зібрали всю зброю, запаси харчів, посуд, який вимили і випарили від отрути. Також забрали ковдри, одяг і взуття, яке може знадобитися.
Нав’ючені трофейним добром запорожці повернулися до табору кислячан. Кремінь, побачивши кавалькаду коней, здивувався.
– Карпе, звідки це все? Ви що, здолати п’ятдесят татар? Не те, щоб я був здивований, але все таки?
– Можна сказати і так. Ми їх отруїли.
– Молодці! Розповідай, як там у вас це вийшло?
Після того, як Журба розповів все по порядку, курінний отаман знову похвалив його. Після цього викликав кашовара Голоблю.
– Доброго здоров’я, – привітався той, коли прийшов на виклик отамана.
– Чолом! Приймай, пане Василю харчі й посуд, і взагалі все, що по твоїй частині. А ти, Карпе, трохи відпочинь і знову їдь із своїми хлопцями на розвідку. Треба знати, де основні сили кримчаків. Не приїхали ж вони до нас півсотнею?
– Второпав.
– Зрозуміти б, які в ординців плани? Куди вони збираються йти? Якщо ми раптом рушимо звідси, он в тому дуплі верби я залишу для тебе лист, щоб ви знали, де нас шукати. Як у вас з харчами?
– На пару днів є. Але, звісно, краще поповнити припаси. 
– Пане Василю, чув? Подумай, що краще дати хлопцям в дорогу.
– Зараз обговоримо і видаймо все, що треба. Поки будуть відпочивати – ми з Лавріном приготуємо їм щось готове із собою.
Запорожці з десятка Журби відпочили, коні їх також. За цей час Голобля з Чубом зварили соломаху, насмажили свіжої риби і коржиків.
– Соломаху їжте зараз, а рибу з хлібом беріть із собою – не треба буде готувати вечерю, – запропонував Голобля.
Козаки, не поспішаючи, поїли, запрягли коней, склали торби з їжею, і поїхали на нову розвідку. Дрімайло, Євтушок і Книш шкодують, що їм не вдалося випити варенухи чи горілки.
– А я вже уявляв себе біля шинквасу в горілчаному шинку з кухолем горілки! Ну, нічого, дасть бог, повернемось, тоді вже точно вип’ємо, – зітхнув Арсен Дрімайло.
– Козак у дорозі, а надія – в бозі, – посміхнувся Гнат Баш. – Іванку, що ти там чепуришся? Не знаєш хіба, що на козаку і рогожа пригожа? Не на посиденьки їдемо.
Козаки розсміялися на цей простий жарт.
– Карпе, а де ми шукатимемо тих клятих татар? – запитав Назар Одарич.
– Думаю, вони самі будуть шукати тих аскерів, яких ми потруїли. А ми здалеку станемо за ними спостерігати.
– Ха! З одного боку просто, а з іншого – хитро.
Журба виявився правий – кримчаки, стурбовані тим, що їх вивідачі довго не повертаються і не присилають гонців з новинами, розпочали пошук загону і знайшли його.
– Шкіра у всіх синювата, мурза, – помітив сотник Батал Рахманов, оглядаючи небіжчиків, – це означає, що їх отруїли.
– Кляті уруси, – лайнувся мурза. – Треба воїнів поховати.
Украй розлючений але безпорадний мурза сердиться на всіх і на все, бо серед загиблих є його племінник, а мурза обіцяв сестрі, що нічого з її сином в поході не трапиться. Такого він не сподівався.
Ординці ще копали ями для поховання, коли на видноколі з’явилися козаки Журби. Добре вишколені вони спішилися, заховали коней в глибокому байраці і почали спостерігати за татарами.
– Ну, тепер вони від нас нікуди не дінуться, – задоволено посміхнувся Журба. – Скільки їх там?
– Шість сотень. Але і це можуть бути не всі, – відповів Гнат Баш.
– Що ж, будемо стежити за ними, поки не дізнаємось про їх кількість і найближчі плани.
Журба встановив чергу, за якою козаки мають спостерігати за ординцями. Після того, як татари поховали своїх земляків, вони не стали залишатися на місці, а неквапливо поїхали до свого табору, який знаходиться в лісі за десять верст звідси.
Козаки на безпечній відстані слідували за кримчаками майже до самого табору. Татари почали влаштовуватися навколо багать, готуючись до вечері.
– Треба послухати, про що вони будуть розмовляти під час вечері, – сказав Журба. – Іванку, бери шкіру вовка, і як почне сутеніти, вирушай до табору ординців.
До того, як почало сутеніти, козаки з’їли жарену рибу, яку їм дав Голобля, і попили свіжого відвару з соснової глиці.
Стемніло, кримчаки сидять обличчями до вогню, тому нічого навкруги вже не бачать. Дрова потріскують у вогні, тому бусурмани і чують не дуже добре. Іванку вдалося підібратися мало не до самих багать, біля яких вечеряють ординці.
Татарські вартові жадібно вдихають запахи гарячої їжі, тому їм не до служби. До того ж вони впевнені, що ніхто на них не нападе. Іванко послухав розмови біля одного багаття, потім біля другого, третього.
– Ну що, – запитав Журба, коли Іванко повернувся, – вдалося щось дізнатися?
– Так. Всього їх три тисячі. Завтра вони вирушають Кучманським шляхом на захід, на Галичину. Планують захопити якомога більше ясиру і повернутися до Криму.
– Тобто загрози для Поділля від них ніби і немає? Все одно простежимо за ними, поки вони не заберуться звідси. Ще про що говорили?
– Казали, що в них в Криму цього року справжнє лихо – велетенська кількість сарани. Вона знищує не тільки степові трави, хлібні посіви, листя дерев, а навіть пожирає одяг, особливо зеленого і червоного кольорів. А ще від неї стоїть смердючий, огидний сморід.
Козаки з величезним інтересом вислухали слова Іванка.
– Лиховісна новина, – засмутився десятник. – Значить, татарам потрібно багато невільників на продаж, щоб було за що годувати свої сім’ї.
– Саме страшне в тому, що сарана може з’являтися по чотири, і навіть по шість років підряд. Це справжня кара господня, яка мучить людей по кілька років поспіль. Якщо будуть сильні вітри зі сходу чи південного сходу, то принесуть цю біду і до нас.
– Ще вони казали, що ця незчисленна сарана летить хмарами, займаючи простір на 5-6 верст у довжину і на 2-3 версти в ширину. Ні ліку, ні числа їй немає. Вона потьмарює денний світ.
– Трясця! Пам’ятаю я напади сарани, – зітхнув Карп Журба, – вона пожирає хліб ще на корені й усю траву на луках. Де вона зупиниться на відпочинок, не залишається ні билинки. Тому дороговизна кожного разу на їжу буває жахливою, особливо коли сарана залишається до наступної осені.
– Мені доводилося бачити, як сарана сідає, і все навкруги вкриває товщиною в дві долоні і чути тільки, як вона пожирає рослини, – сказав Гнат Баш. – Це схоже на шум від падіння граду.
– Тільки від граду менше шкоди, – зауважив Арсен Дрімайло.
– А ще сарана сідає на обличчя, лізе до рота. Неможливо ні слово сказати, ні їсти. Навіть коні бояться переступати через сарану. А як розчавлять її копитами, то починається нестерпний сморід.
– Хай йому грець, – скривився від огиди Іванко, якому ще не доводилося стикатися із сараною.
– Зате свині їдять сарану із жадібністю і задоволенням. І від’їдаються на ній на диво швидко. Тільки ніхто не їсть ту свинину із-за відрази до сарани.
– А як з нею можна боротися? – запитав Іванко.
– Спочатку намагались боротися за допомогою церковних заклять і виходили з церковною процесією назустріч сарані. Але коли побачили, що сарана сідає на церковні хоругви і на ризи священників й гризе пофарбовану тканину, відмовились від цього.
– Простий люд, козаки, старшина виходять в поля і закопують сарану в рівчаки, палять, б’ють її мітлами. Знищення сарани вважається справою почесною і поважною.
– В кримчаків недорід, значить, щоб не зубожіти і вижити, вони будуть тут лютувати, для того, аби захопити якомога більше ясиру. Еге ж.
– Іванку, а ти чого мнешся? – помітив незрозумілу поведінку хлопця Журба. – Хочеш ще щось сказати?
– І не тільки. Татари пекли на вугіллі пироги з м’ясом і овочами, то я прихопив для кожного з нас по пирогу! Ось!
Він вийняв з-за пазухи десяток пахучих, бо в них багато духмяних спецій, пирогів і роздав кожному з козаків по одному пирогу.
– Оце діло! – зрадів Назар Одарич. – Дякую, хлопче! Та вони ще теплі!
– А якщо татари помітили, що пироги зникли і почнуть обшукувати околиці? – запитав Євтушок.
– Це навряд, – безтурботно махнув рукою Іванко. – Є в них тих пирогів!
– Ну тоді добре. Смачного всім!
– Поки можемо відпочивати, – сказав десятник. – Першим чергує Євтушок. Потім збудиш Книша, а він – Закутько.
– Зрозуміло.
– Якщо, не дай бог, щось станеться – першим буди мене.
Яким Євтушок накинув на плечі свитину і пішов наверх байраку, щоб бачити ординців і підступи до місця відпочинку козаків.
Вдосвіта кримчаки знялися і поїхали курним Кучманським шляхом вздовж річки Південний Буг вглиб Речі Посполитої. Козаки Журби кілька годин їхали за ними назирці, а коли переконалися, що ординці не збираються міняти напрямок руху, відстали і повернулися до своїх.
Скориставшись тим, що їм дали відпочинок, Дрімайло, Книш і Євтушок поспішили до найближчого шинку.
– Відчиняй, проклятий шинкарю! – весело кричить Євтушок, щосили грюкаючи у двері кулаком.
Нарешті козаки можуть відвести душу за кухолем оковитої.


Біда
Мирослав часто підганяє коня, бо їде додому. Ще три дні і він буде в Кисляку, побачить кохану дружину Оріяну, синочків, батьків! Більшої радості й уявити важко!
І ось, нарешті він вдома! Мирослав зупинив коня, припнув його прямо до воріт, і квапливо увійшов до хати. В очі йому одразу кинулись зажурені обличчя рідних, заплакані очі жінки й матері. Серце його захололо від поганого передчуття.
– Що трапилось? – замість привітання запитав козак.
– Татари напали на нас, синку. Романа й Руслана захопили і повезли в той клятий, осоружний Крим, – відповів батько.
Мирослав остовпів від такої звістки. Йому і самому захотілось заплакати від безсилля і горя, але він стримався. Оріяна забилась в нестримному риданні, вона від горя не може промовити і слова.
– Як це сталося? – запитав Мирослав.
– Оріяна пішла прати на Соб, – відповів батько, – я був на пасіці. З дітьми була твоя мати. Аж тут ординці. Вдарили матір шаблею по голові, не рубанули, дякувати богу, а плазом. Мати впала, втратила свідомість. Коли опритомніла, діточок вже не було.
– Коли це було? – знову спитав Мирослав.
– Тиждень назад.
– Значить, час ще є, бо татари з ясиром рухаються повільно. Я ще можу наздогнати їх і відбити дітей.
– Відбити? Один? – здивувався батько.
– Ну, не відбити, а викрасти. Іншого виходу все одно немає.
Оріяна підійшла до чоловіка, пригорнулась до нього і ще більше розплакалась, здригаючись усім тілом. Потім подивилась в очі чоловіку.
– Скажи, невже я більше ніколи не побачу наших діточок? Без них я не маю для чого жити. Обріжу коси, прив’яжу груди, вдягну козацький одяг і подамся на Січ. Буду шукати смерті в бою.
– Побачиш, кохана, обіцяю. Як допоможе милосердний бог, врятуємо діточок, – відповів чоловік, про себе подумав: – або я не повернусь.
Мирослав міцно обійняв кохану дружину, поцілував її в маківку голови і вийшов, з хати. За старим козацьким звичаєм, вирушаючи в похід, козак насипав в чоботи рідної землі. Коли батько, мати й дружина вийшли на двір, Мирослава вже й слід вистиг.
Поїхав Мирослав не сподіваючись на повернення. Йому одразу згадалось старе повір’я про те, що коли народжується двійко хлопчиків – їх батько скоро помре або загине. А він і так після народження синочків прожив більше десяти років.
На третій день, об’їхавши Умань, Мирослав зустрів Іванка Гардового і Петрика Сомика. Він розповів їм про те, що трапилось, і що він переслідує кримчаків в надії звільнити синочків. Петрик одразу визвався їхати разом з Мирославом. Іванко враз спохмурнів.
– Вибач, Мирославе, але прямо зараз я не можу їхати з тобою, бо маю виконати наказ кошового. Але, як виконаю, приєднаюсь до вас. Знайду вас, хоч і в самому Криму.
– Дякую, брате, – з почуттям відповів Мирослав.
– І ще, коли ми з покійним Трохимом Бойчуком так само гналися за татарами, аби звільнити батька, ми не знали, що неподалік звідси знаходиться місто Терехтемирів, а в ньому – реєстрові козаки. Якщо ви знайдете татар, зверніться до козаків, вони неодмінно допоможуть!
Іванко віддав Мирославу всі запаси провізії, які в нього були із собою. На цьому козаки розсталися і поскакали далі своїми дорогами.
Мирославу з Петриком вдалося розшукати і наздогнати колону кримських татарів, які полонили Романа і Руслана. Серце батька ледь не вирвалося з грудей, коли він побачив синів серед ясиру.
– Що робитимемо, дядьку Мирославе? – запитав Петрик. – Спробуємо викрасти ваших синочків?
– Ні, Петрику. Спробуємо звільнити всіх наших полонених. Ти залишайся і слідкуй за ними, тільки якомога обережніше, щоб тебе не помітили, а я поскачу в Терехтемирів за козаками.
Все склалось найкращим чином – в Терехтемирові Мирославу одразу пішли назустріч. Крім реєстрових козаків із залоги міста, знайшлася ще сотня тих, які одужали в шпиталі, і збирались роз’їжджатись по своїм полкам. Вони охоче погодились прийняти участь в бою з татарами.
Козаки збирались недовго і невдовзі вирушили в путь. Недалеко від табору кримчаків їх зустрів Петрик Сомик.
– Здрастуй. Ну, що тут? – нетерпляче запитав Мирослав.
– Під’їжджав ще один загін ординців, пробув тут цілий день, а вчора поїхав іншою дорогою.
До них під’їхав командир реєстровців. Не злізаючи із сідла, він сказав:
– Наші вже оточили табір. Можемо починати.
– З богом, – перехрестився Мирослав.
Козаки нахилили вперед списи, вдарили ногами коней і зусібіч несамовито помчали на ординців. Ті посхоплювались на ноги, кинулись до своїх коней, але раптовість нападу зробила свою справу – козакам вдалось отримати перевагу і знищити більше половини кримчаків. Решта врятувалася втечею.
Щасливі звільнені русини почали дякувати своїм рятівникам. Мирослав спішився і кинувся шукати дітей, але не знайшов їх. До нього звернувся один із звільнених чоловіків.
– Кого шукаєш, синку?
– Тут були двійко хлопчиків-двійняток. А тепер їх немає.
– Вчора тут був загін ногайців, вони купили всіх хлопців. Казали, що збираються їхати до самого Стамбулу, щоб продати хлопчиків до яничарського корпусу.
– Ви впевнені?
– Звичайно. Я це бачив на власні очі і чув на власні вуха, а татарську мову я знаю не гірше за самих татар.
Мирослав підійшов до командира реєстровців і козаків, щоб подякувати.
– А ти чого такий серйозний? – здивувався той.
– Немає вже тут моїх синочків. Вчора кримчаки продали їх ногайцям, – відповів Мирослав і зціпив зуби.
– І що ти тепер робитимеш? – із співчуттям запитав ватаг реєстровців.
– Те, що робив до цього – поїду з приятелем за ними далі.
– Дорога не близька, – задумався сотник реєстрових козаків, – ти бери все, хлопче, що тобі знадобиться в путі.
– Величезне спасибі, – вклонився Мирослав. – А то ми дійсно вирвались, можна сказати, майже з пустими руками, а попереду крамних базарів не буде.
– Удачі вам, хлопці. Воля й відвага або мед п’є, або кайдани тре. Дуже сподіваюсь, що у вас все вийде. Хто ще на таке спроможний, як не батько? Світ тісний, може, колись ще побачимось!
– Невже в сам Крим підете? – запитав хтось з козаків. – А що, на таке зухвальство, думаю, татарва не очікує. Хай вам щастить, браття!
Мирослав з Петриком відібрали трьох коней, кілька килимів, казанок, чару, міхи для води, їжу і трохи грошей. Із зброї взяли лук і два колчани із стрілами, порох і кулі їм дали козаки. Ще відібрали татарській одяг потрібних розмірів для себе й Іванка.
Після зборів тепло попрощались із козаками і звільненими людьми, серед яких були і кислячани.
– Доберетесь додому, – попросив їх Мирослав, – зайдіть до моїх, перекажіть, що бачили нас з Петриком і передайте від нас низький уклін.
– Передамо, не сумнівайся. Ще раз спасибі всім вам і удачі!
Через чотири дні звільнені земляки дійшли до Кисляка і розповіли все, що знали батькам Мирослава і його дружині, й матерям Петрика, а також Оріяни й Іванка.
– Якби не продали наших синочків, – знову заплакала Оріяна, – вони зараз могли б бути вдома, з нами! Боже милостивий, за що ти мене так тяжко караєш?
Ще через день до Кисляка заїхав Іванко, який виконав доручення кошового отамана Запорізької Січі і тепер поспішає за Мирославом і Петриком. Але спочатку він заїхав до матері. Та кинулась до сина.
– Мамо, чи є новини від Мирослава? – першим ділом спитав син.
– Так. Вони знайшли татар, бачили Романчика й Русланчика. Мирослав з’їздив до Терехтемирова, привів реєстрових козаків. Вони оточили і розбили кримчаків, але виявилось, що за день до цього кримчаки продали всіх хлопчиків ногайцям.
– Це точно? Звідки такі відомості?
– Серед звільнених людей були кислячани. Мирослав сам через них передав цю новину. І ще, ногайці хочуть продати хлопців до яничарського корпусу в Стамбулі. Мирослав з Петриком поїхали за ними.
Іванко не став відпочивати, пообідав у матері, заїхав до Коберників, щоб провідати сестру Оріяну. І мати, і сестра наготували йому в дорогу їжі, так що їсти йому є що. Іванка провели ген за околицю села, потім він всіх обняв і поцілував.
Марія благословила сина, він сів на коня і поскакав на південний схід шукати Мирослава й племінників. Скаче козак, і перед ним стелиться безкінечна дорога, та вітер свистить, як татарські шаблі.
Погода зіпсувалась, але ні холодний вітер, ні крижаний дощ не стають на заваді Іванку. Він козацький син і сам козак. Їде він і згадує, як цим же шляхом слідував за татарами, щоб врятувати батька. Згадує Трохима Бойчука. Потім своїх племінників, сестру, і закипає в його жилах ще більша ненависть до ординців.
Він знає, що не відступить і зробить все можливе і неможливе, аби звільнити і повернути сестрі її діточок. Ніякі небезпеки не лякають козака. Ні вдень, ні вночі не дає йому спокою думка про вкрадених племінників.
– Здолаю! Все здолаю, – говорить собі Іванко, бо він чомусь переконаний, що все в нього вийде, – хоч би довелось самому йти в той клятий Стамбул.
Але самому не довелось. За день шляху до Перекопу він зустрів Мирослава й Петрика. Власне, вони його помітили перші і свистом гукнули до себе. Вони отаборилися в улоговині серед густих заростів терену.
– Ви як тут? – зрадів Іванко.
– Чекали на тебе. В нас є татарський одяг, а в тебе, напевне, немає?
– Немає, – погодився Іванко. – Я все сподівався, що наздоженемо ногайців ще на нашій землі.
– Не наздогнали, – зітхнув Мирослав, але тут же взяв себе в руки, – але ми знаємо, де шукати дітей.
– Яничарський корпус в Стамбулі, – кивнув Іванко. – То що, відпочинимо, бо я таки охляв в дорозі, та й коню треба дати відпочити, а вже завтра вирушимо в Крим?
– Згода, – кивнув Мирослав. – Скажи, в тебе, часом, грошей немає?
– Трохи є, але мало, – зітхнув Іванко.
– А в нас є, – посміхнувся Петрик і розповів про бій з кримчаками, і як сотник реєстровців з Терехтемирова дозволив їм взяти з трофеїв все, чого вони потребують.
– Ну і гроші там також були, – підтвердив Мирослав, – а нам же доведеться добиратись до Туреччини морем, тож гроші знадобляться. Якщо треба буде – продамо татарські коні, а може, й наші доведеться продати.
– Іванку, ти їсти хочеш? – запитав Петрик.
– Хочу. Всю дорогу харчувався в сухом’ятку, а то і надголодь, вже хочеться гарячої їжі. А у вас є? – з надією запитав він.
– Скоро буде. Ти присідай, відпочивай.
Мирослав тихо запитав:
– Ти до моїх заїжджав? Як вони там?
– Так само. Самі не свої. Оріяна майже весь час ридає, почорніла вся від горя. Ні про думати не може, крім як про дітей і про тебе.
Обидва зітхнули і замовкли. Скоро Петрик покликав їх вечеряти. І хоча це була просто тетеря з сухарями, Іванко дуже зрадів і повечеряв з неабияким апетитом.
– Не думав, що буду так радіти простій козацькій їжі, – зізнався він.
Наступного ранку козаки підстригли свої козацькі вуса й чуприни, поснідали, перевдягнулись в татарській одяг, заховали козацькі самопали в килими, нав’ючили коней своїм нехитрим скарбом і не поспішаючи поїхали в Крим.
Їхали, старанно оминаючи всі населені пункти, щоб якомога менше потрапляти на очі татарам. Нарешті доїхали до портового міста Кафа і знайшли корабель, який прямує до самого Стамбулу. Оскільки до відплиття ще є час, вирішили оглянути місто.
На власні очі побачили невільницький ринок, на якому продають рабів, захоплених в Речі Посполитій та Московському царстві. Козаки з болем дивились на те, як продають братів русинів, поляків і московітів.
Потім накупили їжі, щоб було що їсти під час морської подорожі. Надвечір вони повернулись на корабель і попливли до Туреччини. Грошей цілком вистачило, тож з продажом коней вирішили не поспішати.
– Добре, що ми всі володіємо татарською мовою, – сказав Петрик.
– І що ми засмаглі, а не світлошкірі, – додав Іванко.
Але планам козаків доплисти до самої столиці Туреччини збутися не судилось. Під час заходу в Бургас – один з морських портів Болгарії, на корабель напали болгарські гайдуки.
Вони підпалили корабель, і хоча їх напад відбили яничари, які напрочуд швидко прибули з міста, і пожежу погасили, корабель отримав такі пошкодження, що далі пливти не може.
Капітан навіть повернув козакам частину грошей за незручність, і вони зійшли на берег. Оскільки інших кораблів немає і невідомо, коли вони тут з’являться, вирішили добиратись до Стамбула верхи.
– Їй, богу, верхи краще, ніж на тій хитавиці, – пожартував Петрик.
Оскільки ніхто з товаришів жартів не приймає, він замовк. Тривалий час їхали мовчки в глибокій задумі. Потім тишу порушив Іванко.
– Мабуть тут нам потрібно весь час говорити на татарській мові?
– Це вже точно, – підтримав його Мирослав, – ще не вистачає, щоб хтось почув, що ми балакаємо на українській мові. Несподіванки на рівному місці нам ні до чого.
Вони скакали без перепочинку пів дня, потім Іванко запропонував:
– Може, спочинемо?
Коли вони спішилися, одразу пішли навприсядки, щоб розім’яти ноги і спини, які затекли від довгої їзди верхи. Також хлопці відчули апетит.
– Давайте зготуємо щось гаряче?
Поки готували обід, небо затягли темні, грозові тучі, зірвався сильний вітер. Все живе зачаїлося в лісі. Не чутно шелесту листя, співу птахів. Не трісне й суха гілка під ногами дикої кози чи вепра.
– Схоже, треба будувати курінь, щоб не вимокнути, – сказав, розглядаючи небо, Петрик.
З ним погодились і почали будувати курінь, щоб врятуватися від негоди. Встигли як раз до початку дощу. Пустився довгий, нудний дощ, тож їли хлопці в курені.
            Приготували тетерю – страву подібну до кулешу, що готується з пшона і заправляється рідким гречаним або житнім тістом. Засмачили її затовченим салом та засмажкою з цибулі на олії. Наварили її стільки, що вистачило і на вечерю.
Тільки опівночі стихли дощ і вітер у верховітті дерев. Хмари розійшлись, і на небі з’явився гострий ріг старого місяця.
Козаки виспались і вилежались досхочу. Потім вийшли з куреня. Навколо було тихо, вогко і хмарно.
– Добре, що я в куріні склав сухі дрова, – промовив Петрик, поглянувши на похмуре небо і вологу землю, – не матимемо труднощів з розведенням вогню!
Петрик дійсно швидко розвів багаття і заходився готувати саламаху – в’язку кашу з гречаного борошна, в яку пізніше додав обсмажену цибулю та шкварки.
Оскільки свіжого хліба із собою немає, поїли її з сухарями. Потім зібрались і поїхали далі. Іванко перехопив лукавий погляд Петрика і запитав:
– Щось не так?
– Та ні, якраз так. Я думаю, добре, що ти не такий великий, як був твій батько! Тоді тебе за татарина навряд чи прийняли б! Вибач, якщо шо.
– Все нормально.
Козаки зупинились на обід у невеликому лісочку, що притиснувся до високого пагорба. Вони розвели багаття і зварили тетерю. Не встигли хлопці поїсти, як до північного узлісся турецькі чабани пригнали отару овець, і теж почали готувати нехитру їжу.
– І що нам тепер робити? – вихопилось в Петрика.
– Тихо, хлопче, – приклав палець до губ Мирослав, – не вистачає, щоб нас помітили. Менше всього нам треба зайвий раз спілкуватися з турками та ще й тоді, коли ми їмо свиняче сало. Чекаємо, поки вони не підуть звідси.
Турки тим часом розвели вогонь і поклали в нього великий плаский камінь. На нього почали викладати розрізані шарами баклажани, моркву, цибулю, гострий і солодкий перець. Один з пастухів надрізає зверху помідори і також ставить їх на камінь.
– Цікаво, – шепоче Петрик, – чому він їх не розрізає, а просто надрізає?
– Помовчи вже, – почав сердитись Мирослав.
Пастухи спекли овочі, зняли з них шкірку, подрібнили, перемішали, посолили, додали подрібненого часнику й ріпакової олії і почали накладати те, що вийшло на тонкі, м’які коржики і їсти.
– Такою їжею надовго не наїсися, – знову не стримався і промовив Петрик.
– Біднякам скрізь жити голодно, – зауважив Мирослав. – Он в цих пастухів, як я бачу, й одежина благенька.
На якийсь час замовкли. Потім Іванко помітив, що Мирослав щось з інтересом розглядає в таборі чабанів.
– Що ти там такого цікавого побачив?
– Ти бачиш, у цих овець щось теліпається під хвостом? Таке враження, що вони реп’яхів назбирали, а їх ніхто не знімає з тих бідолашних овець.
Іванко широко й доброзичливо посміхнувся.
– То не реп’яхи, то курдюк – такі жирові відкладення у вигляді великих наростів на корені хвоста курдючних овець. Досягає ваги 50 фунтів. Курдючне сало дуже смачне.
– А ти його їв? Коли? Де?
– В Далмації. Страви з курдюком виходять жирними, але дуже соковитими і мають приємний ніжний смак. Курдюк можна засолювати, в’ялити, коптити, смажити з медом. Я їв Аданський кебаб. Його виготовляють з м’яса ягняти-самця, молодше одного року, разом з курдюком у пропорції один до п’яти. М’ясо має вилежати добу.
– В мене вже слинка потекла! – вихопилося в Петрика. – І як готують той кебаб?
– На наступний день м’ясо й курдюк подрібнюють, використовуючи серпоподібний ніж. Додають нарізаний солодкий червоний перець і сіль. Можна додавати пряний зелений перець та свіжі зубчики часнику. Потім м’ясо ретельно вимішують разом з жиром, сіллю та іншими інгредієнтами до однорідної маси.
– То кебаб цей не із шматочків м’яса, а з фаршу?
– Саме так. Добавляють трохи води, щоб фарш краще прилипав до шампуру. Якщо це не зробити, м’ясо буде відділятися від шампурів під час запікання. До аданського кебабу подають пити айран або шалгам. У спекотні літні вечори часто надають перевагу крижаному раки, поряд із шалгамом.
Іванко перервав свою розповідь і трохи підвівся, дивлячись на чабанів.
– Чого це вони? – кивнув в бік турок Іванко.
Козакам із-за дерев не видно, що трапилось, але турки раптом підхопились на ноги і наввипередки схопили луки із стрілами.
– Може, вовки наближаються до отари?
Але все виявилось простіше – над полем летить голуб, і пастухи вирішили його вбити і з’їсти. Вони почали стріляти в голуба і таки попали в нього. Мертвий голуб впав в кількох кроках від того місця, де знаходяться козаки.
– Відходимо, – наказав Мирослав, – добре, що коні нижче нас. Може ті кляті турки їх не помітять.
Вони разом піднялись на ноги. Петрик подивився на голуба і пішов до нього, виймаючи на ходу ніж із-за халяви чобота.
– Куди ти? Назад! – шикнув Іванко, але Петрик не звернув на його слова ніякої уваги.
Він підійшов до голуба, взяв його в руки. Що він ще робить, ні Мирослав, ні Іванко не побачили, бо Петрик закрив голуба своїм тілом. Потім він поклав птаха на місце і швидко побіг до товаришів. Всі троє притихли в кущах.
В цей час один з турок знайшов голуба. Він взяв його і побіг до інших пастухів із радісним криком:
– Це я влучив! Подивіться, це моя стріла!
Чабани почали патрати голуба, щоб якнайшвидше його запекти і з’їсти. Мирослав з Іванком повернулися до Петрика.
– Тепер розказуй, що це було?
– Розумієте, це не звичайний дикий голуб. Я подивився на нього і побачив, що в нього до лапки прив’язана металева коробочка. Це поштовий голуб!
– Тепер зрозуміло. Діставай лист і читай.
Петрик обережно відкрив, вийняв тонкий лист паперу, розгорнув його і почав читати про себе.
– Ого! – не стримався і вигукнув він. – Не повірите, але це лист до самого турецького султана!
– Від кого? – підняв брову Мирослав.
– Від головнокомандуючого османських військ із Ляхистану. Це турки так називають Річ Посполиту.
– Цікаво, і що ж він там пише султану?
– Жаліється на нас, – хмикнув Петрик.
– На нас? Це що, жарт такий? – не повірив Мирослав.
– Ну не буквально на нас трьох, а на всіх запорізьких козаків. Каже, що козаки постійно нападають на турецьке військо, шарпають тили, позбавляють армію фуражу, боєприпасів, продуктів харчування. А саме головне – він повідомляє султана про те, що хоче покласти цьому край раз і назавжди. Для цього планує повернути частину армії на схід і повністю знищити Січ!
– Оце так новина. Схоже треба комусь з нас з цим листом повертатись назад.
– Петрику, це все? – запитав Іванко.
– Ні. Тут ще написано, що копію листа султану привезе чауш. Він же візьме в падишаха його фірман з дозволом чи забороною на такий похід проти Січі Запорізької.
– Повезло нам з цими пастухами, – задумливо промовив Іванко. – То що, кого відправимо назад?
– Нікого, – швидко відповів Петрик. – Голуб ще не долетів до султанського палацу, і вже не долетить. Чауш з України приїде не скоро. Я впевнений, ми встигнемо визволити Романа з Русланом, і вже тоді разом повернемось додому і повідомимо кошового і Кіш про напад турок.
– До речі, – промовив Мирослав, – ще не відомо, чи схвалить султан цей похід. Тож час в нас є.
– Ну, значить, так і вирішуємо – спочатку звільняємо діточок, а все інше – потім, – сказав Іванко. – Давайте вже доїмо, а то все вихолонуло, мабуть. Петрик, дай мені ту металеву коробочку, сховаємо листа в неї. О, та вона срібна.
– Просяну бузу буде хтось? – запитав Петрик.
Це він придбав в місті місцеве пиво. Іванко випив, а Мирослав відмовився. Після того, як турецькі чабани, нарешті, погнали отару від лісу, козаки зібрались і подалися в самі лабети смерті – в Стамбул, столицю Османської імперії.


Розбійники
За розмовами Мирослав, Іванко і Петрик не помітили, як почало сутеніти.
– Час подумати про нічліг, – сказав Іванко. – Ніяких будинків ніде не помітно. Що робитимемо?
– Доведеться заночувати під деревами.
Коли вони заїхали вглиб лісу, Петрик побачив в скелі печеру.
– Може, в ній і заночуємо? – запропонував він. – Дощ в ній нам точно буде не страшний.
– Ні, – рішуче відповів Мирослав, – якщо нас тут заскочать, то вистачить одного вправного вояка з шаблею, щоб тримати нас в цій печері. А нам не можна ні загинути, ні в полон потрапити. Бо тоді Романчика і Русланчика вже ніхто з неволі не визволить.
В цей самий час їх побачив один з розбійників з банди Джафара Триокого, який, сидячи на дереві, оглядає околиці.
– Що там? Є щось?
– Є! Троє подорожніх збираються ночувати біля печери.
– Заможні?
– Не знаю, але коні є в усіх трьох.
– Ти слідкуй за ними, а я піду, доповім Джафару. Коні це вже хороша здобич!
Іванко про щось подумав, потім додав.
– Нам давно треба було обговорити це. Мирослав правий, нам не можна просто так ризикувати. Тож давайте домовимось: якщо на нас хтось нападе, ми просто втікаємо. Розбігаємось в різні боки, без зайвого геройства. Нашої допомоги чекають діти, і ми не можемо їх підвести.
Петрик подумав і запитав.
– Тож, якщо на нас сьогодні хтось нападе, де ми потім зустрічаємось?
– Он на заході тополі. Якщо доведеться розбігатись, зустрічаємось опівночі на схід від тих дерев.
– А якщо там село? Чи річка?
– Значить, на схід від річки чи села. Ну, давайте, час готуватися до сну.
Петрик обійшов галявину біля скелі і промовив:
– Вітер тут, не дасть зігрітися.
– Давайте складемо стіну з каміння, щоб захиститися від вітру, – запропонував Іванко.
Відгородившись від вітру штучною стіною з каменю, козаки наламали гілля, встелили його кінською попоною і вклалися спати кожний під своєю ковдрою.
Іванко прокинувся під ранок від того, що хтось міцно тримає його за руки. Він відкрив очі, і побачив два темні людські силуети, що схилились над ним. Чиясь рука зірвала з пояса шкіряний гаманець з грошима.
Над його товаришами також схилилися по два чоловіки. Мирослав з Петриком борсаються, але вирватись не можуть.
Тоді Іванко зробив перекид назад і вирвав руки. Він сильно вдарив одного з нападників в горлянку, а другого в ніс так, що зламаний ніс увійшов в мозок. Після цього козак намацав в них за поясами пістолі, витяг їх, сподіваючись, що вони заряджені.
На щастя пістолі таки заряджені. Іванко вистрелив в одного з тих, хто напав на Мирослава і в одного з тих, що намагаються пов’язати Петрика. Петрик так і не зміг вирватися, а от Мирослав схопив каменюку і сильно вдарив у скроню нападника. Після цього він схопився на ноги, підскочив до Петрика і вдарив каменем ворога.
– Тікаймо! – голосно крикнув Мирослав.
На галявину одночасно вбігло не менше двох десятків нових нападників. Петрик і Мирослав зникли в кущах. Іванко кинув останній погляд на несподіваних ворогів і теж кинувся навтьоки.
– Що там у нас? – голосно запитав ватажок розбійників Джафар Триокий.
– П’ятеро наших вбито, але коні, речі, зброя подорожніх залишилися нам!
– Це добре. Збирайте все і повертаємось в наш табір.
Розбійники швидко залишили галявину і поспішили до свого табору.
Опівночі Петрик підійшов до тополь. Ще вдень він побачив, що тополі ростуть при дорозі, тож нікого стороннього тут немає. З тіні вийшли Мирослав з Іванком.
– Привіт, друже. Як ти?
– Бувало й краще. Дуже їсти хочеться. Макової росинки в роті не мав.
– Знаєш, це ще не погано, – посміхнувся Іванко, – я он в темряві зірвав гірку перчицю, а думав, що то солодкий перець. Відкусив і дихнути не міг! Добре, що вода була, а то не знаю, якби воно й було!
– То у вас теж нічого їстівного немає?
– Немає. Доведеться потерпіти. Правда, грошей в нас тепер теж нема. І коней також. Цікаво, хто це на нас напав?
– Думаю, розбійники, – розсудливо промовив Мирослав. – Пропоную заночувати десь поблизу, а вдень іти далі.
Іванко і Петрик не погодились з цією пропозицією.
– Ми й так вилежалися за день, і місцевість вивчили. Думаю, можна зараз пройти кілька верст, і вже тоді подивимось.
На тому й порішили. Пройшовши з п’ять верст, вони побачили попереду вогні при дорозі, а біля них людей із зброєю.
– На вигляд яничари, – сказав Мирослав. – Все, треба чекати на день. Ідемо до тих кущів, там якось ніч перебудемо.
Козаки зітхнули, бо тепер в них немає ні зброї, ні коней, ні грошей, ні їжі, ні змінного одягу, нічого немає, тільки те, що на них вдягнене і взуто.
Спати довелось на голій землі, єдине, що дощу не було, бо було б тоді козакам зовсім непереливки. Води, щоб умитись і попити поряд теж не знайшлось.
– Іти в такому вигляді серед людей не можна, – підсумував Мирослав вранці, оглянувши друзів. – Доведеться йти манівцями.
– Знайти б хоч якогось соняха, – мрійливо сказав Петрик.
Далі козаки йшли обережно, не поспішаючи, щоб не потрапити нікому на очі. На ґрунтовій дорозі несподівано знайшли диню.
– Видно, хтось віз на гарбі, загубив і не побачив.
– Це вже неважливо. Ріж вже!
Але й різати немає чим, тому диню просто розламали і тут же з задоволенням з’їли. Буквально через десяток кроків знайшли джерело, напились досхочу чистої джерельної води, умилися і почистили одяг.
Далі півдня йшли полями, нікого не зустріли, але їжі й води більше не бачили. Спати лягли голодні в якомусь ярку при дорозі. За весь наступний день також нічого їсти не довелось. Пити також. Хлопці обросли, одяг знову став брудний.
– В такому вигляді нам не те що до Стамбулу, взагалі на очі до людей показуватись не можна, – скрушно похитав головою Мирослав. – Потрібні гроші, а де їх взяти? Потрібно щось вирішувати, тільки що?
– Треба нам було за тими грабіжниками піти. Може, вдалося б свої відібрати?
– Що тепер гадати? Не повертатися ж назад? Три дні пройшли на захід. Та й де тих розбійників тепер шукати? Ет, правду люди кажуть, небезпека завжди підстерігає там, де на неї не чекаєш.
Наступного дня вони здалеку побачили багатий маєток, що потопає в зелені садів. Не знають козаки, що це новий будинок колишнього намісника в Дубровнику Бариш-паші Шахіна. Як не намагався тоді він приховати від уряду все, що накоїли запорізькі козаки, але не зміг.
Та й як можна приховати те, що козаки спалили три військові галери Високої Порти? Єдине, що вдалося Бариш-паші, приховати роль запорожців у цій ганебній для нього справі, так це видати все за справу рук ненависних йому гайдуків.
Написав Бариш-паша напрочуд гарного листа до Стамбула, в якому яскраво описав, як покійний Каган-бей геройські бився з гайдуками. Ще краще описав «подвиги» нового яничарського аги Арслан-бея і свої власні.
За його наказом яничари схопили сотню ні в чому невинних сербів і всіх їх прилюдно стратили. Кого повісили, кого четвертували, кого колесували. Цей лист справив неабияке враження на султана і він перевів Бариш-пашу ближче до столиці, подарувавши при цьому маєток, який зараз козаки і бачать перед собою.
Що стосується командира Дубровицьких яничарів Арслан-бея, то його перевели в Стамбул, в яничарський корпус, щоб він ділився своїм багатим досвідом з хлопчиками аджемі огланами, тобто новачками.
Збіглося так, що саме сьогодні Бариш-паша святкує свій сорок п’ятий день народження. З цього приводу в його маєтку зібралось кілька десятків дорогих йому гостей, в тому числі яничарський ага Арслан-бей.
Для гостей готують багато їжі, в основному м’ясних із спеціями, тож запахи її доходять і до козаків.
– Аж в голові паморочиться. Здається, я годен і померти сьогодні, аби тільки не на голодний шлунок, – вирвалось в Петрика.
Мирослав приклав голову до землі і слухає. Іванко зробив точно так і почув, як скачуть коні. Багато коней.
– Краще б нам піти звідси подалі, – сказав Мирослав, підвівшись. – Тільки куди ж тут можна податися?
– Тільки в цей маєток, – промовив Іванко. – Це єдиний вихід. Тож за мною!
І козаки, нахиляючись до землі, поспішили до маєтку іменинника. Їм вдалося непомітними перемахнути через паркан і залізти на високі, крислаті чинари. Тут до маєтку під’їхав загін яничарів. До них вийшов Арслан-бей.
– Чого вам? – зневажливо і погордливо запитав він.
– Ми шукаємо трьох чужинців. Ви не бачили тут нікого підозрілого?
– Ні. Але якщо побачимо, затримаємо і неодмінно передамо вам, – глузливо відповів Арслан-бей.
Він відійшов, а до яничарів підійшов якийсь турок в сірому одязі. Вони про щось неголосно поспілкувались, навіть посміялись. Потім турок пішов вглиб маєтку. Яничари поїхали далі.
Після їх від’їзду козаки заспокоїлись і стали оглядати величезне подвір’я. Скрізь палають багаття, на яких щось варять, смажать до святкового столу. Недалеко від того дерева, на якому знайшли прихисток козаки, вирита величезна яма, обкладена камінням. В ній горить вогонь.
Біля ями стоїть великий залізний стіл. Посередині нього є ще одна металева поверхня, на якій стоять тази з водою. Неподалік на великому дерев’яному столі лежить оббілована туша двогорбого верблюда.
Голодні козаки спостерігають за тим, як жінки готують маринад для верблюда. Вони залили різні спеції соком лимонів, додали подрібнений часник. Запах часнику визвав спазм і біль в порожніх шлунках Мирослава, Іванка й Петрика. Одна з жінок збиває курячі яйця із сметаною. Потім змішала це з вареним рисом.
– В нас так не роблять, – промовив Петрик, – але впевнений, буде смачно.
Друга жінка нарізає моркву, цибулю, солодкий перець, зелень. Потім вона стала обсмажувати моркву з цибулею. Тут підійшов якийсь чоловік і почав робити на туші верблюда дрібні порізи. Потім став втирати маринад із спецій, соку лимону й часнику в тушу.
Щоб відволіктись від цього видовища, Іванко спитав:
– Ви чули, про що говорили яничари?
– Про трьох невідомих. Думаю, не помилюсь, якщо припущу, що ті троє – то ми. Тільки звідки їм відомо про нас, якщо нас бачили тільки грабіжники?
– Незрозуміло. Не стануть розбійники доповідати владі, що вони пограбували якихось невідомих, а ті від них втекли! Якщо тільки…. Якщо тільки розбійники не за одне з яничарами.
– Тихо, – закликав Мирослав.
До кухарів прийшло два десятки невільників. Спочатку вони опустили в яму, де багаття вже перетворилось на жар, залізний стіл с тазами з водою. Для цього на столі є петлі, а на цепах залізні гаки. Стіл опустили просто на цепах.
А от верблюд важкий, тому його опустили на цей стіл, перекинувши мотузки через грубу гілку великого дерева. Після того, як верблюда опустили в яму з жаром і поклали на залізний стіл, яму накрили залізним листом з ручками. Після цього невільники пішли.
З дерева видно, що на довжелезний стіл для гостей розкладають величезні різнокольорові блюда. Горами викладають гарячі, паруючі коржі, багато великих дерев’яних мисок із зеленню, салатами, зеленим і червоним солодким перцем, плов з бараниною. Стіл заставили напоями.
Дивитись на це козакам вже несила. Знову з’явились невільники. Вони зняли залізний лист, який прикриває яму, потім підняли і поклали на дерев’яний стіл запеченого верблюда.
Турок кухар відломив вершечок одного з горбів і обпікаючись, постійно дмухаючи на пальці, став їсти.
– Та щоб тебе! – лайнувся Петрик. – І чим ми прогнівали бога, що він надсилає нам такі випробування?
Мирослав з Іванком тільки посміялись над молодшим товаришем. Турок тим часом став нарізати м’ясо верблюда і розкладати на таці. Половину верблюда віднесли до святкового столу, тільки після цього біля нього нікого не залишилось.
За столом стало гамірно, весело, гості почали дарувати Бариш-паші подарунки, промовляти вітання, їсти й пити. Весь неподалік від святкового столу грають музики.
– Ет, – зітхнув Іванко, – була, не була!
І він швидко зліз з дерева і побіг до верблюда. Він не стримався і відправив шматок печеного м’яса, яке так запаморочливо пахне до рота, потім став відривати великі шматки м’яса, щоб взяти його із собою на дерево.
– Бери більше, синку, не соромся, – донісся до свідомості Іванка такий рідний, оттакий знайомий голос.
Іванко подумав, що він помер і вже на тому світі, адже на цьому такого просто бути не може.


Табунна війна
Курінні отамани Михайло Кремінь і Пилип Грицай зібралися разом, щоб обговорити подальші дії й пообідати. Не встигли вони увійти до намету Кременя, як почули, як здалеку наближається якийсь шум. Він стає все гучнішим і голоснішим.
– Що це? Гроза чи що? – здивувався Грицай. – Ніби нічого не віщувало дощу.
– Та ні, – посміхнувся Кремінь. – Це ляхи, бо їх завжди здалеку чути із-за того, що в них багато коней, а ще величезні обози. Вони навіть вино величезними бочками із собою возять.
– Так, так, – погодився Грицай, – а ще вони для харчування женуть із собою цілі отари худоби, великої і дрібної.
Вже після того, як Грицай пішов до свого Левушківського куреня, Кремінь викликав до себе весь десяток Журби.
– Сідайте, – запросив отаман, коли козаки увійшли до його намету. – Треба нам з вами зробити одну дуже важливу справу.
Поки козаки розсілися, Кремінь мовчав. Потім знову заговорив.
– Всі ви не гірше за мене знате, що сила поляків в їх кінноті, в першу чергу в «крилатих гусарах», в той час, як більшість повстанців та й, чого гріха таїти, низовиків – це піхота.
Він знову замовк, збираючись з думками.
– А ще поляки переважають нас в артилерії, – додав Журба, – особливо важкій.
– Так, – погодився отаман. – Тому ми маємо завдати удару по їхнім коням. Гармати, особливо важкі, на собі не понесеш. А бойові коні «крилатих гусар» спеціально навчені, дуже дорогі. Їх замінити непросто, а швидко змінити – тим більше.
– Точно, – перебив отамана Назар Одарич, – гусари без коней – неповоротка піхота у важких залізних обладунках.
– То що, – запитав Журба, – ми маємо проникнути в табір ляхів і потруїти їхніх коней? Так?
– Не зовсім. Хоча це було би чудово. Вам відомо, що польський король і сейм прийняли рішення про створення шляхетського ополчення для боротьби з нами? Для формування нових загонів їм багато чого треба, і в першу чергу – коні. Багато коней.
Козаки мовчать, бо вже зрозуміли, до чого хилить отаман.
– Ви поїдете вглиб території, яку контролюють польські війська – аж за Вінницю, а, може, і далі. Кобзарі, з якими мені доводилося говорити, стверджують, що там випасаються панські табуни на тисячі, а то й на десятки тисяч коней.
– Ми маємо пригнати їх сюди? – здивувався Яким Євтушок.
– Ні. Думаю, це неможливо. На жаль.
– Тоді що? Зарізати їх там на полях? – перезирнулись між собою козаки.
– Теж ні. Потрібно обеззброїти охорону, а коней розігнати по лісах, хащах, болотах, по полям. Нехай ляхи потом їх шукають. Ми цим виграємо час, що, погодьтесь, вже добре. Наша перевага – швидкість і раптовість.
– Частина коней загине в болотах. Когось з’їдять вовки, – розмірковує вголос Журба. – Ті коні, яких не знайдуть – здичавіють. Гарний план.
– Ой, як же приємно уявити, як засмутяться шляхтичі, коли дізнаються, що втратили тисячі своїх коней, – посміхнувся Гнат Баш, – це ж які гроші!
– Правильно міркуєш, Гнат, – посміхнувся Кремінь. – Звісно, було би добре, щоб вас було більше, але наразі такої можливості в нас немає. Тому поїдете тільки ви. Розраховую на те, що в глибокому тилу ворога ніхто не очікує на наш напад, але все одно будьте обережні.
Журба із своїми козаками зібрали все необхідне і вже наступного ранку вирушили в дорогу.
Щоб об’їхати польські війська, козаки зробили велике коло. Вони поїхали на північ, доїхали до села Кальник, і тільки там повернули на захід, об’їхавши по дорозі з північного боку містечко Немирів.
Під вечір вони зробили перший великий привал. Поки одні козаки вирили піч кабицю, стіни якої не стали обмазувати глиною, інші наловили риби. Ця піч добра тим, що потребує мало дров, дає хороший жар, полум’я її приховане від стороннього ока, і диму майже немає.
 На цій кабиці Яким Євтушок приготував у великому похідному казані щербу – рибну юшку з пшоном. На радість козакам Журба видав всім трохи оковитої.
– Не подобається мені на вигляд і на смак вода із цієї річки, – пояснив він, – сумнівна вона якась. Тому, щоб без несподіванок – можна трохи випити.
Ще Євтушок заварив трав’яний відвар із м’яти, чабрецю і липового цвіту із медом. До чаю додав пиріг із маком.
Ранком, коли козаки набирали в баклаги воду з річки, Журба роздав всім подрібненого кропу.
– Додайте потрохи у фляги, щоб очистити воду, – наказав десятник.
Через два дні вони побачили перед собою великий, на дві тисячі голів, табун коней. Випасає його пів сотні пастухів і охоронців.
– По п’ятеро на кожного з нас, – сказав Арсен Дрімайло. – Впораємося.
– Ми не будемо рубатися з ними у відкритому бою, – мовив Журба. – Вночі, як будуть спати, переріжемо їх сонними. Немає чого дарма ризикувати.
– Ну або так, – погодився Дрімайло.
Козаки отаборилися в лісі, приготували вечерю. Зварили вони тетерю – гречане борошно на хлібному квасі з додаванням сироватки. З такою їжею козаки менше хворіють, бо квас краще води з незнайомих джерел. Всі низовики чудово знають, що до води треба ставитися з великою обережністю.
Хлопці сіли навколо казана, поїли і навіть поспали, поки їх не збудили вартові, які терпляче ждали, поки ляхи поснуть.
– Нікого не відпускати, – наголосив Журба, – бо вони повідомлять ляхів про нас. Тоді нам буде непереливки. І обережно, бо ворогів в рази більше, ніж нас.
Вже під ранок козаки пробралися до табору пастухів. За виключенням трьох охоронців решта спить солодким, останнім сном, вкрившись кожухами. Низовики швидко впоралися з охоронцями і прикінчили тих, хто спить.
– Ну, а тепер за діло, – голосно сказав Журба. – Треба нам розігнати табун по лісах, болотах, полях.
Весь день розганяли козаки коней в різні боки, а під вечір побачили, що до них скаче великий, на кілька сотень жовнірів, польській військовий загін.
– Карпо, подивися, – вказав нагайкою на ляхів Захар Книш. – По наші душі.
– А бодай тобі, – лайнувся Орест Злидня. – Так невчасно. Чого доброго наздоженуть нас.
– Тікаймо! За мною! – скомандував Журба.
Козаки кинулися навтіки і помчали на південь, але поляки на свіжих конях не тільки не відстають, а потроху наздоганяють втікачів. Всі спроби козаків відірватися виявилися марними.
– Бидло, холопи, стійте! – кричать жовніри.
– Стій! Пся крев! Куди ви дінетесь?
Якби не вечір і ніч, ляхи таки наздогнали б козаків. А так низовикам повезло і вони сховалися в старому лісі. Здавалось би, неминуча смерть відступила від них.
Поляки чудово знають, що ліс може стати фортецею, тому відстали, більше не стали переслідувати запорожців і неохоче повернули назад. Козаки, сповнившись надією на порятунок, одразу  від’їхали ще далі вглиб лісу і влаштувались на ніч.
Передихнувши і оговтавшись від переслідування поляками, козаки приготували вечерю, поїли і виставивши нічну сторожу, стомлені походом, вклалися спати. Вранці поснідали і поїхали далі.
Під’їхавши до узлісся спішилися і довго ретельно придивлялися і прислухалися, чи бува не ховаються десь вчорашні чи якісь інші ляхи. Не почувши і не побачивши нікого, нарешті виїхали з лісу.
Несподівано у вибалку за лісом вони зустріли невеликий табун коней – приблизно в сто голів, який пасеться на узліссі. За іронією долі коні явно з числа тих, які вони вчора розігнали. До всього це породисті турецькі коні.
Козаки подумали, порадились і дійшли до думки взяти цих коней із собою.
– У випадку чого поженемо їх на ляхів, а самі втечемо, – вирішив Журба.
– Точно, – погодився з ним Гнат Баш, – так воно буде певніше.
Але більше вони з ляхами не зустрілись, тому їхали не кваплячись. Так же спокійно відпочили вдень і коням дали відпочити.
Під вечір наступного дня десяток Журби повернувся до табору козаків. Кремінь, ледь дізнався про їх повернення, поспішив до них. Він з подивом подивився на сотню коней, яких привели із собою козаки.
– Доповідайте, – зажадав курінний отаман.
– Дійсно, тисячі коней охороняють кілька десятків пастухів й охоронців, – почав свою розповідь Журба, – але наш досвід свідчить, для успішного виконання подібних завдань потрібні загони кількістю не менше п’ятдесяти, а краще – ста чоловік.
– Зрозуміло. Добре.
– Ці коні з числа тих, що ми розігнали. Вони зустрілись нам вже на зворотному шляху, коли ми відірвалися від переслідувачів. Тому ми взяли їх із собою.
– Великий був табун? – зацікавлено запитав Кремінь.
– Не менше двох тисяч голів – усміхнувся Журба. – Якийсь пан наплачеться, що втратив стільки коней!
Журба докладно, в усіх подробицях доповів про їх вилазку. Отаман з цікавістю вислухав його розповідь.
– Ну що, – посміхнувся курінний, – для першого разу вийшло добре, навіть дуже добре, та що там – просто неймовірно! Молодці! Я впевнений, що ми ще не один раз зробимо подібні вилазки!
– Шкода тільки, що зброї і спорядження ляхів привезти не вдалося, – мовив Журба. – А там було чим поживитися. Якби не переслідування поляків, ми б все те неодмінно привели.
– Нічого, і так все чудово, а головне – ви всі живі повернулися.
Наливайко, коли дізнався про успішну вилазку кислячан, зрадів і назвав її табунною війною.
– Неодмінно станемо поширювати цей досвід і продовжувати захоплення табунів ворога, – сказав ватажок повстання.
Василь Голобля і Лаврін Чуб одразу причепилися до козаків Журби, коли ті прийшли поїсти, з розпитами.
– А що, хлопці, – першим запитав Лаврін, – чи правду люди кажуть, що ви вдесятьох перебили пів сотні охоронців табуна?
– Правду, – відповів скупо Назар Одарич.
– А правда, що за вами гналися триста жовнірів, а ви змогли від них втекти? – і собі запитав Голобля.
– Так, і це щира правда, – каже Захар Книш. – А що?
– Дива та й годі, – хмикнув Голобля.
– Пане Василю, ти дивуйся, а про свої обов’язки не забувай, – жартує Федь Закутько. – Де обід? Давай, годуй нас!
– Дивно якось, – зітхнув Голобля, – ви воюєте, подвиги здійснюєте, а я все куховарю та кухарюю.
– Зате як готуєш! Ми твоє куховарство весь час згадуємо, їй богу! – підморгнувши решті козаків сказав Яким Євтушок.
– Що правда, то правда, – підтвердив Захар Книш. – Давай, пане Василю, добавки! І тільки спробуй сказати, що немає!
– Не скажу, бо є. Їжте на здоров’я. Тільки не хочеться мені зістаритися біля казанів. Хочу загинути, як належить запорожцю – в бою і зі зброєю в руках.
– Василю, – серйозно промовив десятник Журба, – ти низовик, а значить, і загинеш, як козак. Не спіши, кожному з нас прийде свій час, прийде і твій. А зараз ти робиш дуже потрібну для всіх нас справу і робиш її пречудово! Ти кращий у своїй справі, а це щось та значить! Тим більше на війні.
– Це точно, – підтвердив Назар Одарич, – особисто я не уявляю і не хочу уявити нікого іншого на місці кашовара нашого куреня! Навіть Лавріна Чуба. Не ображайся, пане Лаврін, але до Василя тобі ще рости і рости.
– Та я й не сперечаюся. Я розумію, це є незаперечним. Пан Василь приносить на кухні більше користі.
Підбадьорений Голобля на пару із Чубом почали мити посуд, і невдовзі вже заходились готувати вечерю. За виглядом Василя видно, що розмовляти йому ні з ким не хочеться.
Наступного ранку Журба пішов до курінного отамана Креміня.
– Що, Карпе? Я тебе ніби не викликав. Сталось що?
– Дякувати богу, ні. Хочу спитати, чи можна моєму десятку знову відправитися на табунну війну?
– Поки що ні. Є вам робота і тут. Хоча, знаєш, шо? Поклич-но мені батька Вітра і сам приходь.
Коли Журба і Вітер прийшли до кошового, той сказав:
– Батьку, зараз Журба розповість тобі все про їхній минулий виїзд. Візьмеш пів сотню козаків і поїдеш їхнім шляхом. До того місця, де хлопці Карпа перебили охорону і розігнали табун, доїжджати не треба!
– Як не треба? – здивувався Журба.
– Просто пошукаєте коней, які зараз блукають по полях і приженете їх сюди. Коні не тільки ляхам, а й нам самим дуже потрібні.
– Буде зроблено, – пообіцяв Вітер. – Пішли, Карпо, розповіси нам про ваш виїзд на табунну війну.
Наступного дня після сніданку пів сотня кислячан на чолі з Вітром виїхала з табору в північному напрямку, знову об’їжджаючи Немирів.
– Батьку, – під’їхав до Вітра Петро Балабан, – хлопці цікавляться, а якщо ми не зустрінемо тих коней, яких розігнали хлопці Журби?
– Ну то що, як не здибатимемо? – спокійно відповів Вітер. – Я тямлю наказ так – ми маємо повернутися з польськими конями. Значить, так і буде.
– А-а, тепер я розумію, – задоволений Балабан широко посміхнувся, слідкуючи за виразом обличчя старого козака.
Інші козаки теж задоволено посміхнулися.


Батько
Але такого бути просто не може! Хлопець повернувся і побачив перед собою рідного батька Самійла Гардового! Це точно він, хоча й помітно схудлий. Іванко ледь не впустив м’ясо на землю, але в останню мить опанував себе і втримав їжу.
– Я що, вже на тому світі?
– Ні, на цьому. Схоже, ти вже поховав мене, сину?
– Так, батьку. Мирослав казав, що сам, на власні очі бачив, як тебе розірвало на шматки. Ми тоді відбились від ляхів, все обшукали, але тебе ніде не знайшли. Що ми мали думати? Стільки років пройшло! А ти живий! Живий!
Батько з сином міцно обійнялися.
– А ви яким побитом тут опинились? З полону тікаєте?
– Ні. Романа і Руслана татари захопили. Діти зараз в яничарському корпусі в самому Стамбулі. Тож прямуємо до столиці Оттоманської Порти, будь вона неладна, аби їх врятувати.
– Мої онуки в яничарському корпусі? – Самійло на мить замислився. – Слухай мене уважно, синку. Он та будівля – конюшня. Треба вам перебратися до неї. Там разом пометикуємо, що нам далі робити. Гості скоро підуть дивитись подарунок султана – він подарував нашому імениннику гарного арабського скакуна, а ви тим часом маєте перебратись до стайні. Я прийду до вас згодом. Іди, синку!
Постійно озираючись, Іванко поспішив до дерева, на якому ховаються Мирослав з Петриком. Оскільки з м’ясом в руках залізти на дерево важко, Петрик допоміг Іванкові. Всі одразу накинулись на їжу.
– Петрику, їж менше, або хоча б повільніше, – турботливо сказав Мирослав, – бо живіт болітиме! Ми ж давно не їли.
Але Петрик не звертає ніякої уваги на слова Мирослава. Коли все м’ясо з’їли, Мирослав спитав:
– Іванку, а з ким ти розмовляв біля верблюда?
– Не повіриш. Із своїм батьком.
– То він живий? – ахнув Мирослав. – А як?
– Не знаю. Мало було часу для розмови. Головне, він живий. Він сказав, що скоро гості підуть дивитись на дорогого коня, а потім на танці дівчат, а нам треба перебратись он до тієї будівлі, то конюшня. Батько, як зможе, пізніше прийде туди.
Петрик раптом сказав:
– А можна я також збігаю за м’ясом? Ну, будь ласочка!
– Що з тобою поробиш, ненажеро? Іди. Тільки обережно!
Втім Петрик і сам не хоче потрапити до лабетів турків, тому проявляє обережність, як на війні. Він повернувся з новою порцією запеченої верблюжатини. На цей раз козаки їли смакуючи, не поспішаючи, розтягуючи задоволення.
– Ніколи не міг подумати, що верблюд це так смачно! – розплився в задоволеній посмішці Петрик. – Тепер попити б хоч води.
– Увага, – промовив Мирослав, – гості встають із за столів. Схоже, скоро нам треба буде перебиратись до стайні!
Так і вийшло. Бариш-паша, який вже і сам не пам’ятає, коли їздив верхи, тим не менш, повів гостей у двір похвалитись подарунком самого султана. В цей час, поки слуги забирали із столу брудний посуд і приносили чистий, козаки змогли непомітно перебігти до конюшні.
Там знайшлась вода, тож вони напились її досхочу і влізли на велику копицю сіна. До самого вечора вони з неї не злазили. Час від часу до конюшні заходив у різних справах конюх. Ним виявився той самий турок в сірому одязі, який зранку балакав з яничарами. Нарешті до конюшні прийшов Самійло.
– Де ви? – голосно запитав він.
– Тихіше, тату, – відізвався Іванко, – стайничий ще тут. Он, на тому кінці конюшні.
– Конюх? – розсміявся Самійло. – Та він глухий, як чіп!
– Тату ти впевнений? – серйозно запитав Іванко. – Хіба тільки в нього є брат близнюк, який до того ж вдягається так само. Є?
– Ні. Нема в нього нікого. А що?
– Ми всі троє сьогодні бачили і чули, як він розмовляв з яничарами. Сміявся навіть.
– Отакої, – враз спохмурнів Самійло, – то он хто наш зрадник! А ми все гадаємо, звідки господарю завжди стає відомо про наші плани? Кілька разів невільники збирались тікати, а їх одразу ловили. А про конюха ми і не думали, бо ж він глухий! А виявляється, він все чує!
Самійло міцно обнявся з усіма хлопцями по черзі.
– Батьку, – шанобливо спитав Мирослав, – як вам вдалося вижити?
– Вибухом мене відкинуло не в табір, а на зовні. Я втратив свідомість. Прийшов до тями тільки через тиждень. Якийсь поляк продав мене татарам. По дорозі я прийшов в себе, але сил на втечу не було. В Карасу-базарі мене продали до Туреччини. Ото і все. А як ви потрапили сюди в такому жалюгідному вигляді?
– Нас вночі три доби назад пограбували якісь люди. На жаль ми вимушені були кинути коней, все спорядження, зброю, а ще в нас відібрали гроші.
– Ну, це все наживне. А розбійники ці – люди нашого тутешнього господаря Бариш-паші.
– Сьогоднішнього іменинника?
– Так. Він цих горлорізів спеціально тримає. Йому дохід, а при нагоді сам їх знищить, вислужиться і йому ще й слава. Ну що, одяг, зброю, коней і гроші я можу взяти прямо цієї ночі. Чи, може, відпочините день, два?
– Роман і Руслан чекають на нас, – нахмурився Мирослав. – Звільнимо їх, тоді при нагоді і відпочинимо.
– Добре, синку. Тоді чекайте на мене. Буду під ранок. Та й конюшому треба повернути борг.
– Крім тебе нема кому цей борг повернути? – здивувався Іванко.
– Що ж, ти правий, знайдеться кому. З ним розберуться інші невільники. Он в тій комірчині є бритви для гоління й ножиці. До ранку приведіть себе в порядок. До завтра!
Хоча Самійло попрощався до ранку, він ще двічі приходив до хлопців. Перший раз приніс половину запеченого барана, цілий казан плову і багато коржиків.
– Без зелені і салатів, думаю, сьогодні обійдемося, – підморгнув він.
Другим разом він приніс чистий, ошатний, дорогий одяг і зброю. Тепер козаки одразу повеселішали, бо із шаблями в руках почувають себе набагато впевненіше.
Ще не благословлялось на світ, як четверо козаків виїхали з маєтку Бариш-паші. Вранішня прохолода освіжає їх розпашілі обличчя.
– А я все гадав, як маю повертатись на Батьківщину, – розповідає Самійло, – а тут така нагода ще й онуків моїх визволити!
Козаки проскакали верст десять, коли побачили при дорозі десятка півтора турок, які весело сміються. За ними пасуться стриножені коні, а люди спостерігають, як двоє чоловіків грають в нарди. Інші жартують і сміються.
Картина ця на перший погляд безневинна, але Мирослав раптом опустив обличчя і голосно сказав:
– Увага! Небезпека!
Самійло запропонував:
– Давайте, підіграємо їм, щоб вони нічого не запідозрили. Як під’їдемо ближче, давайте також станемо сміятись?
За шість чи сім кроків до турків, запорожці почали весело сміятись. Коли козаки порівнялись з гравцями й глядачами, ті вихопили шаблі і кинулись на них. Але попереджені Мирославом, русини виявились готовими до цього нападу.
Гримнули чотири постріли, і розбійників стало на четверо менше. Козаки схопились за шаблі.
Самійло при думці, що їх тут можуть вбити або знову полонити, і вони не врятують Романа і Руслана, накинувся на грабіжників з такою несамовитою, шаленою люттю, наносить удари з такою нестримною силою, що вражені турки відступили.
– Шайтан! – кричать вони. – Шайтан!
Здається, що Самійло і сам впорається з усією бандою. Але Мирослав, Іванко і Петрик також не пасуть задніх, рубають нападників завзято, тож скоро всіх грабіжників було вбито.
– Мирославе, – повернувся Іванко, витираючи шаблю, – а як ти здогадався?
– Коні, – кивнув головою Мирослав.
– Що коні? – не зрозумів Іванко.
– Подивись уважно – серед їхніх коней є й наші! Це ті самі розбійники, які напали на нас вночі!
Тільки тепер Іванко побачив знайомих коней.
– Гнідко! – радісно скрикнув він.
Козак підійшов до свого коня і обійняв його, потріпав по холці. Той радісно заіржав. Знайшлася і зброя русинів, і гроші. Правда, грошей більше, ніж в них забрали розбійники.
– Беріть все, воно їм більше не знадобляться, – посміхнувся Самійло. – А от одяг і зброю лишаємо ті, що на нас. Людей в дорогому одязі і при дорогій зброї навряд будуть без потреби зупиняти. Хіба тільки інші грабіжники.
– А що робитимемо з кіньми, батьку?
– Заберемо із собою, а при нагоді продамо. Принаймні частину з них. Нам ще додому повертатись, а гроші зайвими не бувають, та ще й в чужій країні. А тепер давайте, сховаємо тіла цих антихристів в кущах.
Через кілька хвилин козаки поїхали далі до Стамбулу, женучи із собою невеликий табунець коней.

* * *
Марія Гардова патрала у дворі курку, коли  почули кроки на вулиці. Вона підвела голову і побачила Софію Сомик, яка кудись поспішає. Вдягнена вона нарядно.
– Добрий вечір, Софіє, – привіталася Марія, – куди так поспішаєш? В гості?
– До церкви на вечірню службу. А ти сьогодні не йдеш?
– Ні, не виходить. А ось ти щось зачастила до церкви. Новий батюшка сподобався? То, може, ти станеш нашою попадею?
– Скажеш таке, – враз зашарілась і зніяковіла Софія.
– А чому ні? Він чоловік хоч куди.
Але Софія не стала далі слухати і поспішила до церкви. Марія з подивом провела подругу поглядом. Схоже, вона вгадала, і Софії таки дійсно подобається новий батюшка отець Зосима.
 

Замах на Оришевського 
Мурза Ділявер Айдаров виїхав разом із своїм самим довіреним сотником Баталом Рахмановим на соколине полювання, розраховуючи вполювати диких гусей, дрохв, лебедів чи чапель. На відстані для охорони їде сотня Рахманова.
Якийсь час мурза із сотником їхали мовчки.
– Батале, – порушив нарешті тишу мурза, – ти ж знаєш про обіцянку, яку дав мій покійний батько самому турецькому султану вбити колишнього гяурського гетьмана Оришевського?
– Так, – шанобливо вклонився сотник. – Всі про це знають, мурза.
Айдаров схвально кивнув головою. Він чудово знає, що Рахманов відданий його роду і в цьому в нього немає жодного сумніву.
– Ні сам батько, ні його вірні потурнаки не змогли вбити того клятого гетьмана. Великий кримський хан вже не раз нагадував мені про невиконану обіцянку.
Айдаров замовкнув. Рахманов подумав, що мурза запропонує йому виконати цю обітницю. Сотник насторожився.
– Треба мені виконати зарік батька, тільки я не знаю як.
В Рахманова від серця трохи відлягло. В усякому разі мурза не пропонує сотнику зайнятися цією небезпечною справою особисто.
– Пропоную відправити для виконання цього завдання кількох наших аскерів. Не потурнаків, а татар. В мене є дуже надійні воїни.
– Але ж уруси одразу побачать, що це кримчаки!
– Значить, вони мають з’явитися в такому вигляді, щоб їх ні в чому не запідозрили. Наприклад, у вигляді купців.
Мурза задумався.
– То ти пропонує підготувати і відправити в Київ купецьку валку?
– Зовсім не обов’язково. Через Перекоп в Ляхистан проходять всі купецькі валки. І татарські, і турецькі та й всі інші, що прибувають до нас морем.
Айдаров вже все зрозумів, але перебивати сотника не став.
– Можна попросити, щоб до однієї з них приєдналися наші люди. Коли їм буде треба – вони від’єднаються від торговців і займуться своєю справою.
– Чудова ідея! – широко посміхнувся мурза. – Так і зробимо! Дякую, Батале! Буду молитися, щоб в них врешті-решт все вийшло.
– Аллах великий, – тільки і сказав сотник, молитовно торкнувшись кінчиками пальців до бороди.
Після завершення полювання сотник відібрав трьох довірених воїнів, пояснив їм їх завдання, призначив старшого серед них, виділив гроші, їжу в дорогу.
– Пам’ятайте: ніхто крім вас не повинен знати про вашу справжню мету. В Ляхистані у вас союзників, помічників немає, тому розраховувати можете тільки на себе. Зате якщо вам вдасться вбити Оришевського – вдячності мурзи Айдарова не буде межі!
Коли Рахманов пішов, аскери почали радитися.
– Хто його знає, як там в нас все складеться, а треба бути готовими до всього. Тому пропоную, поки є вільний час – давайте будемо думати над різновидами виконання замаху.
– Треба і гетьмана вбити, й самим вціліти і повернутися додому!
І вони почали чекати на підходящу купецьку валку.
Вже через тиждень до Перекопу під’їхала торгівельна валка купців-османів, яка прямує до Речі Посполитої.
Мурза Ділявер Айдаров запросив до себе караван-башу Омера Алтинтопа, якого давно знає особисто. Мурза пригостив його, як близького родича чи кращого друга, якого довго не бачив.
Старий, досвідчений турок внутрішньо напружився, бо здогадався, що це не спроста. Він вже зрозумів, що Айдарову щось від нього потрібно, але вигляду не подав. Раз мурзі щось від нього треба – нехай сам говорить.
– Шановний, Омер, – нарешті почав Ділявер, – в мене є до вас прохання.
– Весь до ваших послуг, мурза, – вклонився хитрий купець. – Буду радий стати в нагоді! Що треба моєму гостинному господарю?
– Ви їдете до Ляхистану. Візьміть із собою трьох моїх воїнів, а я вам за це добре заплачу. До того ж в дорозі вони будуть робити все, що ви їм накажете.
– Добре. Із задоволенням, – знову вклонився купець. – Радий служити шановному мурзі Діляверу!
– Тільки, шановний Омер, було б добре, щоб ніхто з вашого каравану ні про що не розпитував моїх людей.
– Обіцяю, – кивнув купець. – Ніхто їм і слова не скаже!
Ординці навантажили свої речі, запас їжі на широку татарську мажару, запряжену двома буйволами, і поїхали до купецької валки. Коней вони також взяли по два на кожного з них.
Коли караван-баша повернувся до свого торгівельного каравану, він одразу викликав до себе одного із своїх довірених людей – Явуза Серезлі.
– Сідай, Явуз, – запропонував Алтинтоп. – Ти бачив тих трьох татар, які приїхали зі мною?
Серезлі мовчки кивнув, примруживши очі.
– Треба довідатися, з якою метою вони їдуть з нами. Щось мені не подобається те, що перекопський мурза нав’язав їх мені. Щоб не отримали ми проблеми із-за них.
Серезлі не став казати, що йому присутність трьох незнайомих ординців також не до душі. Він радий, що його гадка спів пала з думкою господаря.
– Постараюсь, господарю, – пообіцяв Явуз. – Чи можна мені залучити до цієї справи кількох моїх перевірених, надійних людей?
– Я б сказав – треба! Чим більше надійних очей і вух будуть спостерігати за ними – тим краще! 
– Буде зроблено, господарю. Дозвольте іти?
Задкуючи і кланяючись, Серезлі вийшов з намету купця.
Однак кримчаки всю дорогу були настільки обережні, що людям Серезлі довго не вдавалося нічого довідатися. Вони добросовісно виконують обов’язки погоничів верблюдів, вантажників, кухарів, але ні про що важливе не говорили.
І тільки за один денний перехід до Києва Явузу вдалося підслухати розмову ординців, яка все прояснила. Пізно ввечері татари сиділи біля багаття й осліплені його полум’ям, не бачили, що неподалік від них знаходиться Серезлі.
– Як гадаєте, – раптом заговорив один із кримчаків, – якою зброєю краще здійснити замах на того клятого гяурського гетьмана Оришевського?
Явуз, почувши це, напружився і весь перетворився на слух.
– Звісно із луків. Сподіваюсь, ти не збираєшся напасти на гетьмана із шаблею? Нас тоді вб’ють на місці, – промовив другий татарин.
– Так, – додав третій, – ми всі володіємо вогнепальною зброєю, але пістоль чи мушкет – це дуже шумно. Краще зробити все тихо, щоб в нас була можливість втекти.
– Це правильно, – кивнув перший ординець, – мурза обіцяв нам добре заплатити, але якщо ми загинемо – гроші нам ні до чого.
Серезлі одразу поспішив до караван-баші. Той якраз сидів у своєму наметі і курив кальян.
– Дізнався? – зрозумів Омер. – Нарешті! Розповідай!
– Вони їдуть для того, щоб вбити колишнього гетьмана реєстрових козаків Яна Оришевського. Він зараз майже весь час живе в Києві.
Від хвилювання Алтинтоп, не зважаючи на свій поважний вік і огрядність, навіть підскочив з м’якого міндера, на якому до цього сидів, мов ужалений.
– Я думав, що вони просто лазутчики, шпигуни, а вони наймані вбивці!
Купець заклав руки за спину, підійшов до входу до шатра, потім повернувся на місце і зупинився.
– Як ти гадаєш, Явузе, що зроблять з нами дикі уруси, коли дізнаються, що ці кримчаки приїхали з нами? – запитав купець.
– Незалежно від того, вб’ють вони Оришевського чи ні, якщо це випливе, навіть за наміри татар, нам голів на плечах теж не зносити. Я впевнений, що уруси розбиратися не стануть.
– І я точно такої ж думки. Тепер питання – чому ми маємо залежати від цих клятих татар? Ми веземо листи від невільників до родичів про викуп, можемо на цьому добре заробити, але вимушені ризикувати всім, навіть своїм власним життям! Заради кого і чого? Ні, треба нам в будь який спосіб позбутися їх.
Серезлі вклонився своєму господарю.
– Особисто я вважаю, господарю, що ми не маємо ризикувати з-за них. Думаю, буде краще для всіх – якщо ці ординці просто зникнуть. А мурзі Айдарову скажемо, наприклад, що вони вийшли в місто і не повернулися.
Алтинтоп схвально кивнув головою.
– Або вигадаємо щось інше, час є. Що ж, це краще рішення. Візьми своїх людей і вбий кримчаків. Тільки так, щоб більше ніхто про це не знав.
– Зробимо, господарю, не сумнівайтеся. І тіла сховаємо так, що їх ніхто не знайде. А їхні речі, коней повернемо мурзі.
– Так, правильно, це викличе менше підозри, – схвалив купець. – Бо якщо дати цим клятим вбивцям здійснити їх задум – нам з цієї халепи вибратися живими може і не поталанити.
Через пів години після цієї розмови до кримчаків прийшов один з довірених людей Серезлі і запропонував їм разом піти на полювання.
– Дикого звіра тут неміряно, – спокушає ординців турок, – без здобичі точно не залишитесь. Я вже четвертий раз їду з купцем Алтинтопом, тож знаю, що говорю. Можете навіть дикого тура вполювати або й не одного.
– Навіщо нам стільки м’яса? – сміється один з кримчаків. – Ми ж його не з’їмо!
– Вже завтра ми з вами будемо в Києві. Там м’ясо можна продати, до завтра воно точно не зіпсується. Чи вам і гроші зайві?
Розрахунок був вірний – татари погодилися піти на полювання, бо і гроші їм дійсно не зайві, і свіжого м’яса хочеться, та й полювати вони люблять.
– Тс, – приклав пальця до губ турок, – бачите – он де пасуться косулі! Не тури, звісно, але теж хороша здобич!
При підході на місце полювання один з трьох ординців помітив, що трава прим’ята проти вітру – хтось тут недавно пройшов. Тварина іде прямо, а людина – зиґзаґом. Сліди йдуть не рівно, але татарин не надав цьому значення.
Другий татарин помітив, що попереду кружляє шуліка – значить внизу є хтось великий, але він вирішив, що то тварини. Кримчаки ніби забули про обережність.
Коли кримчаки, охоплені мисливським азартом, увійшли до балки, якою мають непомітно підібратися до косуль, які пасуться біля лісу, їх застрелили з луків люди Серезлі, які до пори ховались в густій траві.
– Прекрасне полювання, – розсміявся Явуз, вийшовши із схованки за кущем терну, – господар залишиться задоволений!
Тіла татар глибоко закопали, а їх зброю забрали із собою до табору. Серезлі поспішив до купця і повідомив йому цю прегарну новину.
– Чудово, – щиро посміхається купець, якого до цього гнітила невідомість, – тепер можна вільно торгувати, і не боятися неприємних несподіванок від татар чи урусів! Я дуже задоволений тобою, Явузе! Проси, чого забажаєш! І про людей своїх не забудь!
– Дякую, господарю але ми нічим не ризикували. До того ж ми раді служити вам! Хіба що дозвольте нам трохи випити з цієї нагоди.
Але купець чудово розуміє, що не можна не віддячити людям, тим більше, що в майбутньому їх допомога може ще не раз стати йому в пригоді. Тому він щедро заплатив їм і, звичайно ж, дозволив їм випити.
Серед товарів знайшлися: пиво, заправлене імбиром та різними східними прянощами; кріпкий кумис і брага з вареного проса, а в бурдюках є міцна п’яна буза. Тож всі напилися донесхочу. Сам купець пив шербет із трояндовою олією. Всі залишилися дуже задоволені.
Так і зникли довірені люди Рахманова не здійснивши жодної спроби вчинити замах на колишнього гетьмана. Тільки мурза Ділявер Айдаров і великий кримський хан чекають гарних новин, але їх не буде. 


В столиці падишахів
Зупинились Самійло з сином, зятем і Петриком Сомиком в караван-сараї на околиці Стамбулу. Цей караван-сарай відкритого типу, не такий як придорожні караван-сараї що більше схожі на невеликі фортеці.
Крім цього в ньому є ліжка з постіллю, передбачене харчування, лазня, пункти обміну і торгівлі. Можна купити сіно для коней, що дуже зручно, бо в придорожніх караван-сараях нічого цього немає.
Повечеряли тандир-кебабом, тобто цілою баранячою тушею, запеченою на вогні в ямі й коржиками та салатом імам-баялди: це половинки баклажанів, фаршировані тушкованими на оливковій олії помідорами, цибулею і часником. Потім випили каву і полягали спати.
З ранку Мирослав, Іванко і Петрик, швидко поснідавши в караван-сараї, зібралися їхати до яничарського корпусу, щоб оглянути його і весь район, який прилягає до нього, з усіх боків. Самійло і собі почав збиратися.
– Я з вами! – оголосив він.
– Тату, може не треба? – засумнівався Іванко, виражаючи спільну думку. – Дуже вже ти примітний. Ми тобі все докладно розкажемо, як повернемось.
– А якщо мені доведеться діяти в середині того клятого корпусу або біля нього? Мені також конче треба все там побачити на власні очі.
Поїхали вчотирьох. Коли вони проїжджали повз монастир-казарму, до вікна своєї кімнати підійшов Арслан-бей. Він зиркнув у вікно, і його погляд зустрівся з поглядом Самійла, який оглядає цю велику похмуру будівлю.
Козак не впізнав яничарського агу, а ось тому здалось, що він звідкілясь знає цього турка. Він перебрав в умі усіх знайомих, але так і не згадав.
І тільки в другій половині дня, увійшовши до зброярні, Арслан-бей мигцем глянувши на стіну, прикрашену холодною зброєю, зупинив погляд на дворучному мечі. Він встиг зробити два кроки, коли раптом все пригадав.
Перед його очима враз постала ніч в Дубровнику, тіло вбитого командира Каган-бея, погоня нічним містом, а потім бій на вулиці. І цей козарлюга з дворучним мечем, яким він тримає цілу орту лютих, безсердечних яничарів, дістаючи мечем від стіни будинку з одного боку вулиці до стіни будинку з другого боку.
Пригадав яничарський ага й Іванка, адже він був серед тих запорожців, які тоді прийшли на допомогу цьому козаку, пригнавши коня і для нього.
Цікаво, що знадобилося козакам, а в Арслан-бея немає ніяких сумнівів в тому, що разом з тим козарлюгою їхали ніякі не турки, а саме запорізькі козаки, так от, цікаво, що їм тут знадобилося?
Те, що вони їхали повз яничарський корпус, не обов’язково означає, що вони хочуть визволити якусь дитину, яка в ньому навчається. Гай-гай! Може вони хочуть вбити когось із високопосадовців Османської імперії, можливо, навіть самого султана?
А якщо вони хочуть відомстити особисто йому? З цих розбишак станеться, бо ж вони не бояться ні бога, ні чорта. Яничарського агу навіть кинуло в холодний піт. Але він швидко опанував себе. Ні, навряд чи вони приїхали із своїх степів до самого серця Порти, щоб помститися особисто йому. Швидше усього вони про нього і не знають.
Ага почав думати, де шукати цих козаків? Чекати, поки вони знову проїдуть повз вікна його квартири – несерйозно. Десь вони мають зупинитися, харчуватися. Погано, що тільки він знає їх в обличчя.
Арслан-бей залишив свої справи й зайшов до канцелярії яничарського корпусу.
– Мене цікавить, скільки хлопчиків з Ляхистану прибуло до нас, скажімо, за останні два місяці?
– Агу цікавлять всі діти?
– Ні. Ляхи католики не цікавлять, тільки уруси. Православні уруси.
– Таких прибуло 412.
– Багато, – зітхнув Арслан-бей. – Дякую.
Він вийшов з канцелярії з думкою, що треба вигадати щось інше. Через дитину вийти на козаків навряд чи вдасться.
В цей час козаки вже повернулись до караван-сараю. Вони пообідали в місті в якійсь таверні, тож поки що їсти не хочуть. Тому вони зайнялись продажом зайвих коней, сідл і кінського упряжу. В цьому їм надзвичайно допоміг власник караван-сараю, в якому вони спинились.
Мабуть, він дуже нажився на своєму посередництві, бо за власний кошт накрив їм стіл на вечерю – шиш-кебаб, тобто шашлик, індичка, запечена з пловом і каштанами, салат піяз – квасоля із сирою цибулею, салат кисир – з крупи булгур із зеленню та томатною пастою. Пити подали боза, який є продуктом бродіння кукурудзи, проса і пшениці.
– Нагадує нашу брагу, – спробувавши, сказав Самійло.
Він з задоволенням висушив кухоль, бо за всі роки, поки перебував в рабстві нічого хмільного не пив. Ще пити був салеп.
– Це гарячий турецький напій з коріння орхідеї, – сказав хазяїн караван-сараю, – він зігріває в холоди, відновлює сили після хвороби чи важкої фізичної роботи. Вам сподобається!
Ще гостинний господар дав халву і холодний шербет. Після вечері, коли козаки залишились самі, вони почали розмову.
– Ну що сьогоднішня наша вилазка показала що так ми можемо їздити біля яничарського корпусу до другого пришестя, а наших хлопчиків так і не побачимо.
– Що ти пропонуєш? Пробратися до самого корпусу? І як ми там знайдемо діток як їх там тисячі?
– А ще може статися що їх там немає.
– Як це? Чому? І де вони тоді можуть бути?
– Коли накривали нам вечерю хазяїн караван-сараю сказав що самих здібних до навчання хлопчиків з тих що здатні до військової служби направляють на навчання в Ендерун. Там їх готують до придворної служби на чиновницьких управлінських та яничарських військових посадах.
– Роман і Руслан здібні тож вони цілком можуть бути в школі Ендерун. Мені здається там їх знайти буде простіше. Три підготовчі школи знаходяться поза межами султанського палацу, ще одна школа – в межах самих палацових стін.
– І скільки дітей навчається в цих школах?
– В тій, що біля палацу султана біля трьох сотень, в інших від однієї до двох тисяч дітей.
В цей же час Роман з Русланом сиділи на своїх спальних місцях. Їм дозволили спати поряд. Роман трохи нахилився і неголосно промовив, так щоб інші не почули.
– Знаєш, братику, кого я сьогодні бачив?
– Кого? – байдуже перепитав Руслан. – Турецького султана?
– Нашого батька, діда Самійла, дядька Іванка і Петрика Сомика!
– Де бачив? Уві сні? – невесело розсміявся Руслан. – Вони всі вдома, а дід Самійло взагалі загинув. Наш тато бачив це на власні очі. Бабуся Марія і мама виплакали за ним всі очі.
– А я тобі кажу, що на власні очі бачив їх живих, здорових тут у Стамбулі! Я впевнений, що вони приїхали за нами!
– Коли це було? – невпевнено запитав Руслан.
– Під час уроку каліграфії. Я сидів біля вікна, подивився в нього і побачив їх. Вони їхали повз наш корпус верхи, всі четверо.
Руслан уважно подивився на брата і замислився.
– Чому ж ти не подав їм якийсь знак, щоб вони точно знали, що ми тут?
– Розгубився, – зніяковів Роман, – та й що я міг зробити? Хіба розбити вікно? І як би я це пояснив?
– Добре вже те, що ми знаємо, що вони тут, – розсудливо сказав Руслан. – Ми ж із тобою збирались тікати, уяви, якби воно зараз було? Але знак їм якийсь неодмінно треба подати, бо інакше будуть вони нас шукати до нових віників.
– Це було б чудово, та хто його знає, коли ми їх знову побачимо? – зітхнув Роман. – Знати б, де їх можна знайти? Це ж тут не Гайсин, а Стамбул!
Хлопці задумалися, але нічого надумати не змогли. В цей час на них дивиться наглядач Ахмет.
– Як думаєш, Фаршиде, про що говорять ці хлопчики?
– Сперечатись готовий – готують втечу.
– І мені так здається. Ніби й не дурні, а не розуміють, що вони не тільки до свого Ляхистану, а навіть до околиць міста добратися не зможуть!
Руслан важко зітхнув.
– Їсти хочеться, аж за пупа смокче. Страх не люблю лягати спати голодним.
– Слухай, в нас же є деякі припаси, що ми готували до втечі. Давай щось з них з’їмо? Тепер, коли тато тут, він знайде, що нам поїсти в дорозі.
– Я б із задоволенням, але як вийти із спальні?
І тут їм поталанило. Наглядач Ахмет голосно звернувся до Романа.
– Селіме, допоможи черговому винести сміття!
Хлопчикам в яничарському корпусі дали турецькі імена. Роман тепер Селім, а Руслан – Ібрагім. Між собою вони домовились, що ніколи не забудуть своїх справжніх імен, і якого вони роду, племені.
Руслан озирнувся на голос і промовив:
– Романе, це тебе кличуть.
Роман піднявся, вклонився шанобливо, але без запопадливості.
– Слухаюсь, ага.
Він вийшов з черговим, щоб винести сміття, а коли повернувся, приніс два коржики і сушений, підсолений курдюк. Руслан одразу внюхав м’ясний запах.
– Це що, курдюк? Давай швидше!
Вони покликали ще чотирьох хлопчиків з України і розділили з ними трапезу. За цим заняттям їх застав Ахмет.
– Звідки це у вас? Вкрали?
– Ні, пане. Це я випросив у тітоньки Фатіми, – відповів Роман, – бо їсти дуже хочеться.
Ахмет не полінувався і пішов до кухарки Фатіми. Та підтвердила, що потрохи підгодовує братів, бо дуже вже вони худесенькі.
– Аж жалко, – додала вона і посміхнулась. – Не сумнівайся, Ахмете, вони нічого не вкрали. Селім мені подобається, бо чимось нагадує мого онука Омара. Хочеш, я і тебе також чимось добреньким пригощу?
Але наглядач відмовився. У спальній кімнаті він сказав Фаршиду.
– Хто зна, може, ми й помиляємось стосовно їх намірів. Не стали б ті, хто планує втечу, їсти припаси, та ще й ділитися з іншими.
– Згоден. Але все-таки дивитись за ними будемо пильніше.
Наступного ранку Мирослав прокинувся з твердою впевненістю, що він знає, де саме тримають його діточок.
– Ви будьте тут, а я сам один, щоб не привертати уваги, поїду до корпусу. В мене з’явилась впевненість, що діти там. Буду їздити і видивлятись, може побачу Романа чи Руслана.
І як у воду дивився! Коли він другий раз об’їжджав корпус, на даху однієї з казарм з’явився Руслан. Він замахав руками, як вітряк крилами.
– Тату! Таточку! Почуй мене! Ну, подивись на мене!
Мирослав підвів очі до гори і побачив сина! Від несподіванки він натягнув повід і зупинив коня.
– Синочку! – мимоволі вирвалось в нього. – А де Роман? З вами все в порядку? Ви можете вибратись за стіни?
– Можемо! Коли?
Мирослав розгубився. Якби хлопці в цю хвилину були разом, то можна було б забрати їх прямо зараз, а так незрозуміло.
– А як вам буде зручніше?
– Сьогодні опівночі! Тут же! Якщо ми трохи затримаємось, зачекайте на нас!
– Ми чекатимемо вас хоч до ранку!
– Я піду, тату! Не можна, щоб мене тут побачили.
Через силу відвернувся хлопчик від батька і зник з його очей. Ніби зачарований ще якийсь час дивився Мирослав на дах, де ще мить тому стояв його син, потім схаменувся і поїхав далі, не озираючись.
Роман і Руслан разом з іншими дітьми тренуються на плацу діяти в бою в складі орти. В них є можливість перекинутись кількома словами.
– Швидше б вже ніч, – мрійливо промовив Роман.
– Я теж не можу дочекатись. Навіть не віриться, що ми сьогодні разом з батьком поїдемо звідси!
Біля них зупинився старший хлопець, майже парубок, один з тих, які сьогодні допомагають наставнику проводити заняття. Він з цікавістю подивився на близнюків і несподівано запитав їх на чистій українській мові:
– Звідки ви, діти?
Хлопчики зненацька опинились в небезпечній ситуації, бо хто його знає, що то за один і що в нього на умі? 
– Ти розумієш нашу мову? – здивувався Руслан.
– Звісно, я теж русин. Мене звати Гліб. Звідки ви?
– Ми з Поділля, з села Кисляк. Чув, може?
– Це біля містечка Гайсин? Я там навіть бував! І не раз! Я був до полону поводирем сліпого кобзаря Чари. А ви що, зібрались тікати? Ну ви й відчайдухи тоді! Звідси, на скільки я знаю, ще ніхто не тікав.
– Зібрались. І що? – з викликом запитав Руслан.
– А те, що не можна так легковажно говорити про таке при сторонніх. Он скільки вух навколо.
– Та вони не розуміють по-нашому. Тут в основному албанці, боснійці, вірмени, греки, грузини. Гліб, а ти хочеш разом з нами на Батьківщину?
– Звісно хочу! А як?
– Приходь сьогодні опівночі он до того місця біля паркану за казармою. Нас забере наш батько, і ти поїдеш разом з нами.
– Добре. Дякую, хлопці, – посміхнувся Гліб і на радощах обійняв хлопчиків. – Тоді до вечора?
– До півночі, Глібе! Не запізнюйся!
– Та вже постараюся! До зустрічі!
Мирослав повернувся до караван-сараю на диво швидко, його ще й не чекали. Самійло кинувся до нього.
– Розповідай, синку. Бачу, є гарні новини?
– Так! Я бачив Русланчика і розмовляв з ним! Сьогодні опівночі вони з Романом перелізуть через паркан, і ми їх заберемо!
Тут до кімнати вбіг Петрик. Він схвильований і надзвичайно суворий.
– Що трапилось? – першим запитав Іванко.
– Був я на базарі, а там якийсь яничарський ага ходить по духанам і розпитує про дядька Самійла! Він не знає вашого імені, прізвища, але описує точно вас!
– Ти впевнений?
– Так! Він бачив вас в Дубровнику, коли ви з дворучним мечем тримали його яничарів. Ще він бачив Іванка, бо той тоді прискакав і привів для дядька Самійла коня! Рано чи пізно він зустріне когось, хто нас бачив тут!
– Значить, треба вибиратися звідси якомога швидше.
– Так. Ми й не збирались затримуватись тут, а тепер, думаю, одразу поїдемо шукати корабель, на якому можна завтра відплисти із Стамбулу. З караван-сараю від’їжджаємо прямо зараз.
І не гаючи час, козаки почали збиратися.


Дрова
В середині листопада з ранку Марія Гардова передивилася всі запаси дров і сказала дітям:
– Треба нам з вами буде самотужки нарубати і навозити дровець, щоб взимку не мерзнути і було на чому готувати їсти.
– Мамо, а коли почнемо? – тут же з готовністю запитав Іванко. – Від чого це залежить?
– А ти досі не знаєш? – докірливо мовила Оріяна. – З третьої третини листопада, не раніше. Як місяць піде на підповня. А закінчувати заготівлю дров треба до 15-го лютого, як мине Стрітення, і стовбуром вже йде сік.
– Це я знаю. Зрізане тоді дерево – пусте, воно швидко псується, бо його б’є шашіль. Пам’ятаю, що не треба брати на дрова громобій – дерево, в яке влучила блискавка, – трохи знітився Іванко, – бо так можна накликати пожежу.
Мати присіла на лаву під старою яблунею. Діти тут же сіли біля неї і притиснулися до неї з боків. Вона обняла їх за плечі і погладила по голівкам, як маленьких.
– А ще, – з розпукою в серці мовила Марія, – раніше заготовляли дрова толокою – на всю громаду. Вважається, який чоловік швидше зрубає перше дерево, у того життя буде тепліше і заможніше. Коли наш батько бував вдома, він завжди був першим.
Оріяна знає, що мати журиться і печалиться за чоловіком, який десь воює з заклятими ворогами – татарами, османами, тож вирішила відволікти матір від тужливих думок і запитала:
– Мамо, а які ще є правила, пов’язані із заготівлею дров? Нам же треба знати?
– Забороняється заготовляти дрова під час різдвяних свят, – з готовністю відповіла Марія, – бо худоба народиться понівеченою. Не можна рубати дрова після заходу сонця, бо тоді град поб’є хліб на полі. Як рубатимеш дрова у неділю – накличеш вовків.
Мати дійсно відволіклась від журних думок про чоловіка і продовжує повчати дітей.
– Не можна рубати дрова на порозі, бо цим накличеш смерть когось з близьких і запустіння господарства. Місце для рубання дров – це дровітня. До речі, воно вважається «нечистим». Туди виливають воду після купань хворих, породіль.
Оріяна щось пригадала і знову запитала.
– Мамо, я якось чула, що по тому, як горять дрова в печі можна передбачити погоду. Ти щось про це знаєш?
– Авжеж. Якщо горять з тріском – до морозу. Якщо погано розгоряються, димлять, шиплять – це на відлигу, а як горять швидко з гоготом – до бурі.
– А хмиз? – пригадав Іванко.
– Невеликі тонкі гілочки згоряють швидко і дають мало тепла, тому хмиз іде тільки на розпал. Найбідніші люди збирають його і продають на базарах мало не за безцінь.
– Не пам’ятаю, щоб ми заготовляли багато хмизу, – сказав Іванко.
– Це тому, що я для розпалу використовую березову бересту, трухляву вербу, смолисту лучину або корені сосни, вони теж смолисті. Тим більше біля нас он через дорогу сосновий ліс. А ще розтоплюю соломою.
– І очеретом, – нагадав Іванко.
– Точно, синку. Взимку, як річка замерзає, чи ставок або болото, тоді добре різати очерет. Ноги не провалюються під лід. А очерет такий, що по ньому вдариш, а він сухий і на морозі легко ламається. Складаєш його на санки і везеш додому.
– Соб і Кислячка поруч, тож очерету вистачає, – додала Оріяна. – А ще в соснову лісі можна збирати вітролом, сушняк і ломаччя.
– А ще, дітки, дрова для опалення є зимові – порізані й порубані поліна, акуратно складені під хатою, і літні – тріски, хмиз, шишки.
– Мамо, а які дрова кращі? – зацікавився син.
– Поганими дровами вважаються верба й лоза. Кажуть: із верби дрова, як з кози кожух. Вербових дров треба разів учетверо більше, ніж дубових. Якщо вони гарно висохли, то горять рівно, але від них ні жару, ні тепла, тільки попіл.
– Це ж треба, – дивується Іванко, – і все це треба знати?
– Так, синку. Найбільше тепла дають дуб і граб. З акації, ясеню жаркі дрова, а найспокійніше горять береза й вільха. Дрова з вільхи теж хороші, кіптяви мало. Правда, з дубу чаду багато, осикові – багато диму дають, а від сосни багато сажі, кіпоть. Але дуб і береза в печі не перегоряють і залишаються головешки.
– Мамо, а скільки нам потрібно дров? – запитав син.
Оріяна в цю мить замилувалася чарівними краєвидами річки Соб, на лівому березі якої знаходиться Красне.
– Повну дровітню і два ряди під задньою стіною хати. Взагалі залежить від того, тепла чи холодна зима, велика чи мала хата. А ще від того – яка сім’я, тобто на скільки ротів господиня готує їжу. Щоб ви знали, хату зігріває передусім велика вариста піч, яка, як правило, розташована ліворуч від входу.
– О! А я бачив, що іноді до такої печі прибудовують плиту, на якій нашвидкуруч готують їжу, – додав Іванко, – а праворуч знаходиться лежанка – такий низький тапчан-прибудова з глини.
– Так, синку. У великих хатах часто ставлять грубу – високу піч, яка служить тільки для опалення. Топлять зазвичай двічі на день. Вранці господині протоплюють і готують їсти на весь день. Ввечері топлять на ніч у грубі, а вечерю готують на плиті. При сильних морозах протоплюють і вдень.
Іванко подумав і заявив:
– В хорошому місці ми живемо, в нас тут які хочеш дрова є.
Оріяна приснула сміхом від його слів, а мати посміхнулася і сказала:
– Ти навіть не уявляєш, синочку, на скільки ти правий! Розповідав мені наш батько, що на схід і південь від нас лісів дуже мало, тому хати там опалюють соломою, кукурудзинням, соняшничинням та іншим бадиллям, хмизом, трісками, шишками.
– Палять все, що горить?
– Так, дитино. Сміття там не знайдеш, бо спалюється геть усе. Тому двори в них чисті-чисті. В них кажуть: така хазяйка, що в дворі кашу можна розсипати. Але це ще нічого. Дров треба багато, то люди там використовують замість них кізяки.
– Як це, мамо?
– Передусім влітку збирають там, де пасуться корови в торби кізяки, які вже висохли й несуть додому. А там добавляють до них гній, полову, солому, старе сіно. Перемішують все це. Є такі довгі дерев’яні форми, переділені посередині навпіл.
– Як для виготовлення саману?
– Так. Туди все затрамбовують і ставлять сушитися на сонці. Потім перевертають, і воно випадає. Складають пірамідкою – дві цеглинки поряд, а третя зверху. Це для того, щоб провітрилося, бо запах від нього неприємний. Але вони з дитинства до нього звикають.
– І як вони горять, ті кізяки?
– Горять вони в печі гарно й довго, як вугілля. Там, де на болотах є торфовища, нарізають торф’яну масу на брикети і також сушать на сонці. Кізяки й торф тримають у спеціальних прибудовах до корівника.
Іванко не втримався і мимоволі скривився.
– Висушені «цеглини» із коров’ячого або кінського гною ще складають на купу й обмазують шаром глини – для захисту від дощу й вітру. Піраміди ці на зріст людини. Ставлять їх подалі від житла, за господарськими будівлями. Татари також палять кізяки.
Оріяна голосно сказала:
– Я згодна з Іванком – в нас дійсно краще!
– Мамо, а деревне вугілля? Як його роблять?
– Випалюють його в ямі розміром в три лікті глибиною і шириною. На дні її розпалюють вогонь і накладають дров. Потім вкривають їх зеленим листям, дерном, землею. Кругом на чверть робиться прохід. Дрова тліють від п’яти днів до тижня, так і виходить деревне вугілля. Воно швидко загоряється.
– В нас ліси є, але я не бачив, щоб хтось випалював таке вугілля.
– Бо його виготовляють прямо в лісі, а в село чи місто везуть вже готове вугілля. Ну, заговорилася я з вами, діточки, а робота не чекає.
– А що треба робити? Ми допоможемо, – першим вигукнув Іванко. – Є якась робота для мене?
– Є, синку. Он в полумиску під рушником є пироги з гарбузом. Було б добре, якби ти з’їв хоч один!
Іванко з Оріяною не встигли нічого відповісти або засміятися, бо дівчину покликали від воріт дитячі голоси.
– Оріяно! Можна тебе?
– Оріяночко! Вийди!
З-за високих мальв не видко, хто це гукає на Оріяну. За ворітьми стоять три дівчинки років 8-9-ти. Оріяна поспішила до них.
– Здрастуйте, дітки. Чого вам?
– Допоможи нам зробити нові ляльки-мотанки, будь ласка.
– Залюбки. Тільки візьму домоткане полотно, лико та траву і зробимо.
– Не треба, в нас все є, подивися.
Марія винесла для дівчат цукерок з гарбуза, і ті радо їх взяли, не забули подякувати, і одразу їх з’їли. Кілька сусідських хлопчаків, зазвичай непосидючих і гамірних, осідлали тин і спостерігають за тим, як Оріяна вправно і швидко робить ляльки.
– Ми пробували самі зробити ляльку, але в нас нічого не вийшло, – зітхнувши, сказала сама менша із дівчаток.
– Нічого, – усміхнулася Оріяна, – ще трошки підростете і все у вас вийде!
Коли вона зробила кожній з дівчаток по ляльці, вони щасливі, обійняли її, обцілували і жваво та весело побігли гратися на вулицю.
– Бувайте, дітки, – мовила їм у слід Оріяна.
За дівчатками повагом пішли і хлопчики. Невдовзі галаслива дитяча юрба зникла з очей за поворотом вулиці.
– Молодець, доню, – тепло посміхнулася мати, – ти в мене дуже добра. Я тобою пишаюсь!
Після цих слів вона раптом здригнулась від  несподіванки, зойкнула, схопилася за серце, заточилася і без сил осіла на лаву біля воріт.
– Що з вами, мамо? – злякалась Оріяна і кинулася до матері.
Мати не відповіла. Дочка простежила за її поглядом і побачила трьох незнайомих запорожців, що їдуть вулицею. Проїжджаючи повз двір Гардових, вони привітались і поїхали далі. Марія скам’яніла просиділа, поки низовики не проїхали.
– Богу дякувати, донечко. Здалося, – нарешті отямилась, з полегшенням зітхнула і тричі перехрестилася Марія. – Думала вже, вони нам погану вість везуть про нашого батька, бо давно не маю ніякої звістки про нього.
– Слава богу, все добре, – і собі перехрестилася Оріяна. – Хай бог всіх милує від таких звісток.
– Нашого батька не так-то просто вбити, – впевнено сказав Іванко, що свято вірить в те, що його батько самий кращий воїн у світі. – Таких лицарів, як він ще пошукати!
Марія посміхнулася на слова сина, слова якого звеселили її серце, а про себе подумала, що хоча вони з Самійлом вже не молоді люди, любов все ще каламутить їй розум, паморочить душу. Коли чоловік буває вдома, ці дні самі найщасливіші в її житті.
Спогади болючі й солодкі, що охопили її, перебив Іванко.
– То що, мамо, через тиждень з ранку і вирушимо по дрова?
– Так, синку, – відповіла мати.
Її журливий настрій скоро минув. Розпука і сум, що враз охопили її, так само раптово і пройшли.
– Мамо, а буває таке, що дрова крадуть?
– В нашому селі такого ще жодного разу не було. Це точно. Мені про це батьки розповідали.   
В інших селах таке, чого гріха таїти, трапляється, але ні в Красному, ні тепер в Кисляку такого ще жодного разу не було. Якщо в кого з людей не вистачає дров до весни, вони ночують в погребах, але чужого не беруть.


Бій на Кислячці   
Один із невеликих загонів повстанців поляки притиснули до лівого берега річки Кислячки. Складається ця ватага в основному з селян, до того ж всі вони піші. Ляхам вдалося відрізати загін від лісу.
– Треба нам переправитися на правий берег річки, – сказав отаман, – а там, дасть бог, дійдемо до лісу і заховаємося в ньому.
Але тут виявилось, що не всі повстанці вміють пливати.
– А щоб тобі, – лайнувся ватажок, – треба робити плоти. Іншого виходу не бачу.
Оскільки між Кислячкою і містечком Гайсин росте сосновий бір, селяни почали рубати деревця, щоб будувати плоти.
Десятники реєстрових козаків з гарнізону Гайсинської фортеці Микита Кривий і Сидір Мовчун, довідавшись про появу повстанців біля містечка, поспішили до поручика Ясинського, бо поручик Яновський і сотник Сахно знаходяться в Брацлаві, де вирішують питання про забезпечення фортеці різними припасами.
– Пане поручику, – енергійно доповів десятник Кривий, – ви знаєте, що в околицях Гайсина з’явилися бунтівники Наливайка?
– Ворота зачинили? – першим ділом запитав поручик.
– Ні, – трохи розгубився Кривий. – Я вважаю, що ми маємо допомогти польському війську, яке зараз веде бій з заколотниками біля села Кисляк. Тим більше, що в них немає своєї артилерії.
– Пане Микита, ви впевнені, що тут з’явився тільки один загін бунтівників? І чи не втратимо ми фортецю, якщо вийдемо на допомогу польському війську?
– Ні, – чесно відповів десятник, бо йому немає що заперечити.
– А поляки просили нас про допомогу?
– Ні, – знову правдиво сказав Кривий.
– Тоді зробимо так – поки обстановка не зрозуміла, ми залишаємось у фортеці, а ви із своїм десятком козаків їдете на розвідку. Рішення приймемо тоді, коли будемо точно знати, що відбувається навколо. Питання є? Тоді виконуйте. Пане Мовчун, на вас покладаю захист воріт.
Всі троє вийшли з кабінету, щоб зайнятись своїми справами.
Перед тим, як війська підійшли до Кисляка, Оріяна пішла до своєї матері Марії Гардової, Лесь з ранку знаходиться на пасіці за селом, а Євдокія пішла до Гайсина. Роман і Руслан залишилися вдома самі.
– Пішли, пороху понюхаємо, свист куль послухаємо, – запропонував Роман брату, коли на протилежному березі Кислячки розпочався бій.
Руслан одразу погодився, тож брати, ховаючись за кущами і очеретами побігли до берега річки. Там вони швидко зметикували, що повстанцям потрібні човни. І хлопці кинулись до маєтку графа Яновського, щоб таємно, без дозволу взяти хоч кілька човнів.
Нишком, без дозволу вони змогли непомітно узяти два човни з веслами і попливли до того місця, де тримають оборону повстанці.
В цей час ляхи пішли в наступ. На щастя серед них немає польських гусарів, удару яких витримати надзвичайно важко, а для такого загону з погано підготовлених і озброєних селян майже неможливо.
З вогнепальної зброї в селян є десяток мушкетів і більше нічого. Правда є луки. Але й цього вистачило, щоб зупинити польське ополчення. До бою на шаблях діло не дійшло. Ляхи відступили, а Роман з Русланом на той час пригнали човни до берега.
– Агов! Приймайте! – оголосив Роман.
– Звідки ви, хлопці? – радісно запитав отаман повстанців.
– Ми з цього села. Ви починайте переправу на той берег, а ми спробуємо ще дістати човнів для вас.
– Добре, хлопці. Спасибі вам! Добру справу ви зробили! З божою допомогою і з вашої ласки тепер точно виберемось! Ідіть і обережно там, не ризикуйте дарма.
Брати перепливли Кислячку і побігли до маєтку Яновського з надією взяти ще човнів. Повстанці почали перевозити на правий берег річки тих, хто не вміє плавати і зброю. Із-за високих очеретів поляки цього не помітили.
Завдяки цьому, а ще тому, що ляхи з новою атакою не поспішають, повстанці встигли переправитися на правий берег Кислячки і пішли до рятівного Кисляцького лісу, який тягнеться на багато верст аж до повітового містечка Гранів.
Брати Коберники спокійно повернули човни на місце. З повстанцями до лісу пішов Блажко Бажан, щоб показати їм, де в лісі є вода, щоб люди могли стати табором. Коли повстанці дійшли до того місця на узвишші, де раніше знаходилось містечко Киселин, поляки побачили їх.
– Пане ротмістр, – вигукнув один з вартових, – лотри втекли!
Розлючені кінні поляки поскакали в Кисляк по гайсинській дорозі, але поки вони доїхали, повстанці вже сховалися в лісі.
– Кляті, – свариться ротмістр, – обдурили нас.
– Ми будемо їх наздоганяти?
– Ні. В лісі перевага на їх боці. Якщо бунтівники ще тут, вони нам і до узлісся доїхати не дадуть. Розстріляють нас з-за дерев. Іншим разом знищимо.
Тут їм на допомогу прибули п’ять десятків реєстрових козаків з фортеці Гайсин з трьома легкими гарматами. Командує загоном десятник Кривий.
– Запізнилися ви, панове, – криво посміхнувся польський ротмістр.
– Чому? – дивується Кривий, якому дуже хочеться вислужитися.
Тут берегом, ховаючись за очеретами, близько до них підібралися Роман і Руслан. Вони завмерли і стали слухати розмову польських офіцерів.
– Пан готовий іти під стріли і кулі по відкритій місцині? – з насмішкою запитав ротмістр. – То прошу пана – дійте.
– В нас є три гармати, – з готовністю промовив Кривий. – Пропоную дати кілька залпів по узліссю, а потім увірватися в ліс в тому місці яке ми обстріляєм. Рішення, звісно, приймати вам.
Ротмістр на якусь мить задумався, потім погодився.
– Добре. Спробуємо. Давайте сюди ваші гармати.
Десятник Кривий з задоволенням поскакав до своїх пушкарів, щоб вони підвезли гармати ближче до лісу. Роман повернувся до брата.
– Чув? Якої шкоди можуть наробити ці зрадники своїми пушками нашим.
– Добре було би їм завадити, тільки що ми можемо зробити?
Роман замислився. Раптом очі в нього загорілися.
– А пам’ятаєш, як дядько Іванко розповідав, що якщо насипати в дуло любої вогнепальної зброї землі, то від пострілу його розірве?
– Так. Тільки як ми можемо засипати землю в гармати, коли біля них знаходяться десятки реєстровців і ляхів? Хіба якось відволікти увагу? Як?
А пушкарі тим часом зняли з возів гармати, підкотили їх ближче до лісу і зарядили їх ядрами. Тут з Гайсина прибув посильний з листом до ротмістра. Десятники реєстровців також підійшли до нього, очікуючи на новини.
Кривий озирнувся і побачив, що кілька гармашів зібралися закурити.
– Ви що, сказилися? Хочете, щоб порох вибухнув? Хочете курити – відійдіть подалі!
Всі пушкарі відійшли в бік, щоб викресати вогонь і запалити люльки. Козаки помітили, що в одного з гармашів не дерев’яна люлька, як у всіх, а вирізана із слонової кості.
– Ого! А тютюн в тебе який?
– О! В мене самий кращий кримський тютюн – «Кафан» і «Дюбек!»
– Відсип! Не скупись!
Гармаші обступили багатого товариша, щоб той вділив їм тютюну. Він пробурчав у відповідь щось нерозбірливе, але ділиться з усіма. Брати напружено прислухаються до розмови гармашів.
– Час, – радісно шепнув Роман. – Ну, поможи, боже! Чекай на мене тут.
Він скинув світлий одяг і низько нахилившись, ховаючись за високою травою побіг до гармат. Поляки в цей час дивляться на гонця і своїх командирів. Увага реєстровців зайнята курцями. Хлопець встиг непомітно насипати по жмені землі в дула всіх трьох гармат і зникнути в траві.
– Добре, що я засмаглий, – шепнув він Руслану. – Ти чого такий кислий? А, знаю, бо ти з Кисляка! Га-га!
– Чому це зробив ти, а не я? Можна було піти вдвох.
– Забираймося швидше. Одному зручніше, менше ризику, що помітять. Іншим разом підеш ти. Ну, не дуйся.
Хлопці встигли добратися до берега Кислячки, подумали і перепливли на лівий берег. Потім піднялися на пагорб, де колись був вітряк, сховались і стали спостерігати за ляхами та реєстровцями.
Нарешті гармаші зайняли свої місця і підпалили гніт. Десятник Кривий особисто командує ними. Пушкарі піднесли вогонь до гармат одночасно. Несподівано для всіх замість пострілів мідні пушки вибухнули. Уламками поранені четверо гармашів. Десятник Кривий і один з пушкарів загинули на місці.
– Славно, – посміхнувся Роман. – Скажи, чудово вийшло!
– Згоден. Пам’ятай, ти пообіцяв.
– Що пообіцяв?
– Наступного разу це зроблю я.
Роман мовчки кивнув. Частина ляхів на конях стали шукати тих, хто вчинив ці вибухи. Вони не додумались, що винуватці можуть бути на іншому березі річки.
– Треба нам забиратися звідси, – з жалем промовив Роман. – Пішли, брате.
До того, як Оріяна повернулася додому, хлопці встигли добратися до хати і висушити одяг на сонці. Щоб не хвилювати матір, хлопці домовились не говорити, що вони виходили з дому.
– Мамо, а ти не знаєш, що там так сильно бахнуло за селом?
– Не знаю, діточки.
Тільки коли додому повернувся дід Лесь, він повідомив, що в реєстровців розірвало одразу три гармати, при чому загинув один десятник і один козак.
– Діду, а що з повстанцями?
– Вони пішли десь в глуш лісу. Поляки не стали їх переслідувати.
Наступного дня з Брацлава повернулися поручик Яновський і сотник Сахно. Граф одразу пішов до поручика Ясинського, від якого дізнався про вчорашні події.
– Ти бач, як буває, – здивувався Яновський. – А знаєш, Збігневе, що десятник Кривий, який вчора загинув, буквально завалював Брацлавське воєводство скаргами на нашого сотника, бо хоче зайняти його місце? А тепер став писати і на нас з тобою.
– Це точно? Що саме?
– Точніше не буває. Моїм приятелем ставало все важче і тяжче відбиватись від його кляуз. Тепер він став писати, що нас із тобою треба перевірити на лояльність короні, і чим ми взагалі займалися під час повстання Косинського і зараз.
– От наволоч, – не стримався Ясинський. – Виходить, якби він не загинув, треба було б щось з ним вирішувати?
– Саме так. Ти, часом не знаєш, кому нам дякувати?
– На жаль ні. Гадаю, це міг зробити тільки хтось з козаків, які були при пушках, але під час пострілів до них не наближались. Таких було семеро. Але я не став розпитувати їх.
– Правильно зробив. Будемо спостерігати і думати. А тепер, якщо ти не проти, я поїду додому. Втомився я з дороги.
– Звичайно їдь, відпочивай! Я на місці, якщо що – надішлю до тебе гонця.
Поручики тепло попрощалися і Яновський поїхав до свого маєтку. Там старший челядник Остап Мудрик розповів йому, як сини Мирослава Коберника крали човни, щоб допомогти повстанцям переплисти Кислячку, а потім повернули човни назад.
– Я їм заважати не став, – закінчив Мудрик.
– От шибайголови, – посміявся граф. – Ще діти, а вже такі зірвиголови!
Надвечір Яновський пішов до Кислячки посидіти з вудками, коли з-за кущів вийшов Руслан Коберник. Вигляд в хлопця збентежений. Власне, поручик ще жодного разу не бачив хлопця таким схвильованим.
– Трапилось що? А чому ти без Романа?
– Пане Лешек, я хочу перед вами вибачитись. Не знаю, як спокутувати свою провину. Та це і неможливо.
– Це за те, що ви з братом без дозволу взяли мої човни? Не варто вибачатись, ви все правильно зробили.
– Ні, не за це, – Руслан замовк, потім зібрався з силами і зізнався, – це ми з братом насипали піску в гармати, щоб їх розірвало, і не можна було стріляти по нашим.
Яновський уважно подивився на хлопця, ніби побачив його вперше.
– Ті реєстровці, які загинули від вибухів були нашими ворогами, – розтягуючи слова, почав говорити граф.
– Це я знаю. Я не про них, а про пушки. З нашої вини фортеця залишилась без цих трьох гармат.
– Нічого страшного, – посміхнувся граф, – діло наживне. Життя наших людей коштує більше. Ви з братом молодці. Тільки більше нікому про це не говори.
Граф притиснув до себе хлопчика і доброзичливо потріпав його по голові.
– Я зібрався половити рибки. Складеш мені компанію?
– Дякую. Може якось іншим разом. Я піду. До побачення!
– До побачення, – з почуттям промовив поручик.
Руслан пішов, а граф присів на колоду і надовго задумався. Вудки так і залишились стояти, притулені до дерева. Невідомо, скільки б він ще так просидів, якби до нього не підійшов Мудрик. Граф переглянувся з ним.
– Ти все чув? – запитав старшого челядника Яновський. – А я ж думав, що знаю цих хлопчаків, як облуплених! А вони, бач, які несподіванки піднесли.
– Скажи кому, що таке втнули хлопчаки – ніхто не повірить, – усміхнувся Мудрик.
– Точно. Але ми нікому про це нічого розповідати не станемо.
– Звичайно! Це я так, до слова. А рибу ловити вже не будете?
Яновський розсміявся, розплутав вудки, нанизав на гачки наживку, закинув вудки і став чекати.


Зрада
Козаки розрахувались з гостинним власником, сказавши, що їх кличуть справи на сході країни, а самі поспішили до бухти Золотий Ріг. Там вони знайшли французький торговельний корабель, який рано вранці відпливає до Європи.
Правда, капітан судна загилив ціну втричі дорожчу, ніж це вартує насправді, але козакам діватись нікуди, тож вони вимушені були погодитись.
Опівночі вони всі четверо приїхали до яничарського корпусу. Діти вже чекають на них, сидячи на високому паркані. Разом з ними Гліб.
Тим часом Фаршид збудив Ахмета і скоромовкою випалив.
– Ти був правий, друже, ці близнюки таки втекли!
Ахмет солодко потягується і позіхає. Він ще не прокинувся, тому нічого не розуміє. Йому здається, що він спить і бачить сон. 
– Які близнюки? – нарешті спроквола промимрив він.
– Ібрагім і Селім.
Сон мов рукою зняло, Ахмет люто позіхнув і швидко підвівся на ноги. Він кинувся до спальних місць братів. Та замість них він знайшов килими, складені так, ніби діти сплять, згорнувшись «калачиком». Наглядач повернувся до Фаршида.
– Як ти здогадався?
– Зняв килим, як я гадав з голови одного з них, щоб, бува, не задихнувся, а тут таке!
– Біжімо! Вони не могли далеко втекти! Інакше буде нам непереливки!
Самійло і Мирослав під’їхали до паркану, і зняли дітей до себе в сідла – Рому до діда, а Руслана до батька. Гліб сів до Іванка.
– А це хто з вами? – запитав Самійло. – Обличчя ніби знайоме, але я не впізнаю тебе, хлопче.
– Дядьку Самійле, я Гліб! Я був поводирем в кобзаря Чари! Ми навіть ночували якось у вас на Юрія-змієборця!
– Точно, згадав! Здоров будь, юначе!
Більше нічого сказати не встигли. Вони від’їхали на середину вулиці, коли почули, як хтось біжить до паркану. Іванко з Петриком зняли з плечей луки, наклали на тятиву стріли.
Над парканом з’явились силуети Фаршида і Ахмета. Їх добре видно, бо за їхніми спинами світить повний місяць.
– Мій лівий, – неголосно промовив Іванко.
Вони з Петриком вистрілили майже водночас, і мертві тіла наглядачів повисли на паркані. Козаки прислухались, але нічого більше не почули.
– Вправно! Молодці! А тепер їдьмо, – наказав Самійло.
Вони благополучно добрались до корабля і піднялись на борт самі й завели коней. Тільки коли вони залишились самі в каюті, всі кинулись до звільнених дітей. Такої радості Роман і Руслан в своєму житті ще не переживали.
– Синку, а що ти вчора робив на даху? – згадав Мирослав.
– Недавно був буревій, і ми знімали з даху відламані гіляки дерев. Там трохи зруйнувало цегляну кладку, і ми з Романом там ховали припаси їжі, яку збирали для втечі.
– Горобенята мої, – із сльозою на очах промовив вражений Самійло, – ви збирались тікати і самі добиратись додому аж із самого серця Туреччини?
– Вони в мене справжні герої, – посміхнувся Мирослав.
– А схудли як, – звернув увагу Іванко, – одразу видно, що жилося їм тут не з медом. Але нічого, дай бог, доберемось додому, там мати з бабусями відгодують!
– Це точно. Були б кістки, а сало наросте, – пожартував Петрик.
Діти і дорослі ще довго розповідали про свої пригоди, тож заснули вони тільки під ранок. Розбудив їх сам капітан Дені Делон.
– Прошу мене вибачити, – промовив він, – я бачив, як ви повернулись на корабель, і чув, як ви між собою розмовляли. Виявляється, ви запорізькі козаки. Вас вже шукають. До мене підходили вивідачі Бариш-паші, шукають чотирьох козаків і двох хлопчиків.
Капітан зробив паузу і обвів поглядом усіх присутніх. В козаків перехопило подих, але вони нічого не роблять, просто чекають, що буде далі.
– Вам не варто турбуватись, – стримано посміхнувся капітан. – Ворог мого ворога – мій друг. Тут ви в цілковитій безпеці. Більше того – ваше перебування на моєму кораблі для вас абсолютно безкоштовне. Але, якщо нас буде наздоганяти військовий турецький корабель, я висаджу вас на берег. Спробуйте мене зрозуміти і не ображатись. Я не займаюсь контрабандою, тому в мене на кораблі немає схованок, де б ви могли укритись.
– Добре, капітане, – за всіх відповів Самійло, – ми все розуміємо, тож ніяких образ бути не може. Велике вам спасибі від всіх нас.
Козак вклонився капітану судна, а той вклонився у відповідь.
– Поки не вийдемо у відкрите море вам всім, особливо вам, – капітан хитнув головою в бік Самійла, – на верхню палубу підніматись не варто. І хлопчикам теж.
– А якщо нас знову стануть шукати?
– На палубі знаходяться надійні й перевірені матроси Джерод і Жан-Жак. Повірте мені, вони вас не видадуть. За потреби вони дадуть вашим переслідувачам «правильні» відповіді,  – тепло посміхнувся капітан. – Можете відпочивати цілком спокійно. Зараз вам принесуть сніданок.
Капітан кивнув і вийшов. Самійло обвів всіх поглядом.
– Схоже, повезло нам з капітаном, але зброю будемо тримати напоготові.
– Так, це ніколи не завадить, – погодився Іванко.
Самійло озирнувся і з подивом запитав:
– А де це Гліб подівся?
– Скоріше за все він в іншій каюті, – знизав плечима Петрик. – Я й не помітив, коли він вийшов.
Але Гліб насправді був на верхній палубі. Він стояв в тіні за палубною надбудовою так, щоб його не побачив ніхто з команди корабля. І коли на причалі з’явились кінні яничари, Гліб вийшов з тіні і на весь голос заволав на турецькій мові:
– Сюди! Всі до мене! Втікачі тут!
Матрос Жан-Жак швидко кинув в хлопця свинцеву кулю, оплетену в мотузку, до якої прив’язується тонка шворка, а потім канат. Спочатку з корабля на причал кидають цю кулю, вона тягне за собою шворку, і за неї витягують з води корабельний канат і ним прив’язують, тобто пришвартовують корабель до причалу.
Куля мала потрапити Глібові в скроню, але він повернувся обличчям до матроса, і куля влучила йому межі очі. Від сильного болю хлопець заточився, мимоволі зробив крок назад і впав по трапу в трюм. Жан-Жак не поспішаючи поліз за ним.
Яничари за цоканням підків, іржанням коней і за власними розмовами, не почули крику Гліба, не побачили його падіння.
Жан-Жак вдарив хлопця, який вже прийшов до тями в лоба кулаком так, що той вдарився потилицею об перебірку корабля і схопився руками за голову. Матрос в цей час викрутив йому руку за спину, притиснув коліном до підлоги, а після міцно зв’язав руки мотузкою. Після цього відвів Гліба до козаків.
– Отримуйте, – штовхнув він хлопця так, що той впав на підлогу, – на причалі яничари, а він кричав їм: «Сюди! Всі до мене! Втікачі тут!»
– Дякуємо, друже, – першим зреагував на таку несподівану новину Іванко.
– Будь ласка. Піду я на верхню палубу, може Джероду знадобиться моя допомога, – сказав матрос і зник.
Мирослав закрив двері. Козаки і діти повернулись до Гліба. Під обома очима в нього розплився великий суцільний синець.
– Поясни, чому? – спитав Мирослав. – Ти ж нас зрадив!
Гліб презирливо усміхнувся:
– Зрадив? Та хто ви такі, щоб я вас зраджував? Що в мене взагалі було, щоб зраджувати? Постійні поневіряння із сліпим кобзарем? Постійні злидні, голод, холод? Страх перед татарами, турками? Я виріс, не знаючи, що таке тепла хата, ліжко, постіль. От, наприклад, у вас, дядьку Самійле, ми з кобзарем ночували в сіновалі.
– Я пропонував Чарі, заночувати в хаті, – нагадав козак.
– Але не дуже наполягали, правда?
– Гліб, Чара врятував тобі життя, коли ти малий загинався від голоду і холоду. Чи ти забув? А ти і його зрадив.
– Пусті слова. Я майбутній воїн самої могутньої армії світу, за мною стоїть сам сонцеликий падишах, володар трьох суходолів. Я матиму славу, гроші, майбутнє. Нічого цього в мене не може бути в вашій богом забутій Україні.
– То ти вже і бога зрікся? – обурено запитав Петрик. – Від віри й душі нашої батьківської?
– Ваш бог злий, – без всякої поваги сказав Гліб. – Що я зробив поганого, що він відняв в мене малого батька й мати, і примусив так страждати? Мовчите?
– Дивлюся, добряче тобі турки мізки запудрили в тому яничарському корпусі, – вражено мовив Самійло.
– Вони мені очі відкрили. І не називайте мене Глібом, – неприязно промовив Гліб. –
я давно вже Мехмет.
– То ти тепер наш ворог? – ствердно запитав Мирослав.
– Саме так. Я вас всіх ненавиджу!
– Може, він ще схаменеться? – повернувся до батька Іванко.
– Марне сподівання. Годі й дожидати, що він покається. Ну і про що нам говорити з ворогом? – звернувся до козаків Самійло.
– Вийдемо в море і відправимо його на дно раків годувати, щоб і сліду від цього зрадника на землі не лишилось. Сподіваюсь, всі згодні? Немає ніяких заперечень?
Гліб, тобто Мехмет розсміявся.
– Красно дякую, невірні. Думаєте, налякали? Знайте, я вже сьогодні буду гуляти в райських садах Аллаха! 
Іванко подумав трохи і запитав.
– Скажи, Гліб, чому ти одразу нас не видав? Адже були якісь сумніви?
– Та не було в мене ніяких сумнівів. Я одразу доповів про все Арслан-бею, і він приготував вам засідки на всіх вулицях на північ, північний схід і схід від яничарського корпусу, щоб захопити всіх вас. Просто не думав він, що ви станете вибиратись морем. Тому вам і вдалось втекти. Але це не надовго. Скоро вас злапають, от побачите!
На сніданок козакам принесли тушковану яловичину, «кок-о-ван», тобто півня, приготовленого у вині, гарячі лаваші, соус з червоного вина з трюфелями, багато вина, суфле з шоколадом, яке надзвичайно сподобалось дітям. І все це безкоштовно.
Сніданок ще не закінчився, як корабель віддав швартови, і відчалив від пристані. Вітер попутний, тож корабель швидко пливе на захід. Залишився позаду Стамбул, столиця грізних османів, потім бухта Золотий Ріг.
Козаки нарешті змогли піднятись на верхню палубу. На неї вивели Гліба, тобто Мехмета. Руки його залишаються зв’язаними. Мирослав підійшов до хлопця і хотів кинути його в море.
– Не бери гріха на душу, синку, – порадив Самійло, – спочатку прикінч його.
Мирослав вийняв кинджал і заколов зрадника, і тільки після цього викинув його за борт корабля.
Їх ніхто не переслідує, хоча Арслан-бей і намагався відправити на пошуки кілька військових галер.
– Втеча цих хлопчиків річ зухвала й нечувана, – доводив він. – Не можна просто взяти і закрити на це очі. Інші діти також почнуть тікати!
Але йому пояснили, що ніхто не дозволить використати кілька військових кораблів на пошуки чотирьох козаків і двох хлопчиків.
– Ми не пірати! Ти пропонуєш затримати і оглянути в морі торгові кораблі інших держав, з якими Порта не воює? Це ж світовий скандал! А може і привід для війни! – пояснив йому начальник яничарського корпусу.
Яничарському азі не залишалось нічого іншого, як відправити кілька десятків кінних яничарів на пошуки втікачів на схід. Але там пройшли сильні дощі, почалася повінь, тож переслідувачі повернулись назад ні з чим.
Роман і Руслан вперше на кораблі, тому з цікавістю все розглядають. Коли вони освоїлися, хлопчикам навіть дозволили трохи полазити по щоглам. Ближче до обіду Самійло пішов до капітана Делона на розмову.
– Хочу порадитись з вами, капітане. Нам невідомо, переслідуватимуть нас турки чи ні. З нами діти, тому ризикувати нам не можна, і вас підставити ми також не хочемо, а до Франції ще дуже далеко.
– То що ви пропонуєте?
– Наскільки я розумію, скоро ми пропливатимемо повз Венецію. Висадіть нас там. Десять років тому ми вже вибирались з Туреччини цим шляхом. Тож він нам, можна сказати, знайомий.
– Як це? – зацікавився капітан. – Розкажете?
Самійло з задоволенням розповів капітану Делону про події того року. Капітан вислухав оповідь козака з великою цікавістю і був вражений пригодами козаків. Вони викликали у француза подив і величезну повагу. Його обвітрене всіма вітрами обличчя посвітліло й стало лагідним і усміхненим.
– Мені й раніше доводилось чути, а тепер я ще більше переконався в тому, що запорізькі козаки справжні відчайдухи! Вашому молодецтву й звитязі немає рівних у всьому світі! Знайте, пане Самійло, я, капітан  Дені Делон маю за честь допомогти вам! – з шанобою і поклоном промовив він. – Скажіть, що я ще можу зробити для вашого товариства?
За наказом капітана козакам видали порох, кулі і свинець для їх виготовлення і ще різні продукти харчування.
– Беріть, моншер Самійле, беріть, – припрошує капітан Делон, – не відмовляйтесь. Вам в дорозі зайвим не буде!
Через день козаки з дітьми висадились на берег Венеційської республіки недалеко від Дубровника.
– Сказав би мені хто, що таке буває, – посміхнувся Самійло, – я б ні за що не повірив! Вітаю, дітки, тут ми вже, нарешті, в повній безпеці!
– Так-то воно так, батьку, – сказав Мирослав, – але давайте від’їдемо якомога далі від берегу. Раптом за нами женуться османи, і серед них є такі, що можуть порушити закон і погнатися за нами по території іншої країни? Пам’ятаєте, як той командир яничарів десять років назад?
І тут Самійло згадав обличчя того яничарського аги, і обличчя у вікні яничарського корпусу. Це ж той самий Арслан-бей! Вже хто-хто, а він дійсно здатний на все!
Козаки не стали баритись і швидко поїхали на північ, подалі від моря. На вечерю зварили куліш з солониною, яку їм дав в дорогу капітан Делон. Ночували під відкритим небом, бо на дощ нічого не віщувало.
Надвечір наступного дня Іванко несподівано скрикнув:
– О! А я пізнаю ці місця!
Самійло, який їде першим, озирнувся і тепло посміхнувся.
– А пам’ятаєш, синку, як в Криму, до того, як нас ногайці полонили, я тобі казав, що де козак раз пройшов, він дороги довіку не забуде?
– Як же хочеться зараз мчати додому стрімголов! – сказав Іванко. – От мама й сестра зрадіють, що дітей врятовано та ще й батько живий! Навіть не віриться, що нам так поталанило!
– Дякувати богу, синку, – посміхнувся Самійло.
Запорожці помолилися, бо те, що їм вдалося врятувати дітей і самим вціліти, їм здається справжнім дивом і без божої допомоги такого бути просто не може.


Солоницький бій
Щоб урятувати жінок, дітей і старих, які перебувають в повстанському таборі, Северин Наливайко з Григорієм Лободою вирішили вийти на Лівобічну Україну й шукати захисту на території Московського царства.
– Що там попереду? – запитав Северин вивідачів.
– Низинний лівий берег Сули це непрохідна драговина, і переправа через річку в межах Вишневеччини можлива лише біля Горошина або ж через Лубенський міст.
– Що нам лишається? Перейдемо міст і спалимо його! Таким чином ми затримаємо погоню військ коронного гетьмана Жолкевського, відсидимося в степу або проберемося на Запоріжжя із здобутим в Польщі добром. Що скажеш, пане Григорію?
– Згоден, – відповів Лобода.
Але їх план не вдався: доганяючи козаків в Лубнах, Жолкевський вислав в обхід інший загін, який, переправившись в Городищі, повинен був зустріти повстанців на лівому березі.
Козаки переправилися через міст і запалили його. В цей час услід за ними кинулося коронне військо і загасило міст, а попереду назустріч повстанцям виїхав інший загін польського війська.
Так в травні 1596 року під Лубнами польська кіннота відрізала повстанцям шлях до відступу. Оточені в урочищі Солониця, повстанці приготувалися до оборони. Стоїть сильна спека.
– Може, встигнемо піти в степ і там загубимось для ляхів? – розмірковує Лобода.
– Іти в безводний степ? Дощів скільки немає? – відповів Наливайко. – Щоб померти там від спраги?
Повстанське військо йти у безводний степ не насмілилось, тому повстанці розташували табір за Сулою в п’яти кілометрах від Лубен, в урочищі під назвою Солониця. Навколо табору вони зробили коло з чотирьох рядів возів й скували їх залізними ланцюгами.
За рядами возів козаки викопали рів, вздовж якого насипали високий (вище возів) вал. У центрі табору поставили зруби, наповнені землею, на яких встановили 30 гармат. Одним боком козацький табір виходить у степ, а іншим – на непрохідні болота Сули.
Але із-за поспіху місце повстанці обрали дуже не вигідне, бо табір розташували в низині. З одного боку табір обмежений річкою Солоницею. З усіх інших боків знаходяться узвишшя, які панують над низиною, де облаштувались поляки. Крім цього позиції ляхів прикривають дерева.
Військо Жолкевського підійшло майже впритул до табору. Повстанське військо виявилося оточеним у кільце та відрізаним від води та пасовищ. Поляки тепер мають перевагу над козаками.
Козаки практично відразу відчули незручності власного становища, адже в таборі дуже швидко почала відчуватись нестача питної води та продуктів харчування, а до того ще й повна відсутність солі.
Але справжньою катастрофою стала відсутність корму для коней та худоби, яких у таборі дуже багато. Становище повстанців погіршувало й те, що в таборі було дуже багато жінок і дітей.
Деякий час козакам вдавалося із значними втратами здобувати невелику кількість фуражу. Для цього використовували тактику дрібних сутичок – «герців». Найсильніші козаки відволікали увагу польських та литовських жовнірів, інші ж тим часом виїжджали у степ, де заготовлювали невелику кількість фуражу.
Також постійно відбувались «вилазки» повстанців у польський табір. Особливо інтенсивними вони були із настанням темряви, адже козаки є майстрами нічних нападів. Такі напади завдавали значної шкоди полякам.
Але з кожним днем становище козаків стає все важчим і важчим. Оточені зазнають великих втрат. В таборі гостро бракує харчів, води, почався масовий падіж коней.
Урядове військо нараховувало понад 6 тисяч осіб, не враховуючи кількатисячної обслуги і магнатських загонів.
За підрахунками самого Станіслава Жолкевського, в таборі повстанців налічувалося близько 6 тисяч «до бою годних» козаків, а загальна кількість обложених разом із пораненими, жінками та дітьми становить 12 тисяч.
16 травня 1596 року почалася облога табору, що тривала близько двох тижнів. Повстанці мужньо боронилися. Кілька разів поляки безуспішно штурмували козацькі укріплення.
Уночі повстанці робили сміливі вилазки, унаслідок яких польські вояки зазнавали великих утрат. Становище і козаків, і шляхти було надзвичайно тяжким. Не стало їжі, фуражу, повстанці були відрізані від води.
– Нам потрібно ще трохи протриматися, – обіцяє Наливайко козакам, – нам поспішає на допомогу загін запорожців на чолі з Підвисоцьким, що діє в тилу ворога.
В цей же час Жолкевському доповіли:
– Нападом козацький табір узяти не можна, тому що у нашого війська немає гармат, а в тих лайдаків – є.
– Наказую послати загін за великими облоговими гарматами в Київ. І пороху, ядер привезти якомога більше, – наказав польний гетьман.
Отже, навіть зважаючи на всі переваги польського війська над повстанським, поляки не змогли подолати повстанців.
Крім того було дуже мало піхоти, а отже не було можливості іти на штурм укріпленого козацького табору. Тому єдине, що міг зробити Жолкевський – це чекати гармат із Києва та утримувати козаків у таборі, не даючи їм можливості відступити у степ.
Гармати привезли 4 червня. Того ж дня до поляків прибуло підкріплення: підляський воєвода князь Заславський, який привів триста коней і обоз із продовольством.
– Панове, – розпорядився Жолкевський, – сьогодні і завтра будемо обстрілювати табір схизматів з гармат, а 7 червня підем у вирішальний штурм.
Поляки одразу почали обстрілювати повстанців, не шкодуючи ядер та пороху. Оточені зазнають великих втрат від коронної артилерії. Протягом 5 та 6 червня поляки вели безперервний гарматний обстріл табору повстанців.
Полковники доповідають Наливайку щодня про стан справ в таборі.
– В нас гостро бракує харчів, води. Не доїдають всі: і козаки, і жінки, і діти. Почався масовий падіж коней, бо їх також немає де пасти і чим поїти.
– Ще кілька днів, і ми не зможемо відірватися від погоні, бо коней стає все менше, а люди від голоду втрачають сили. Ми ризикуємо своїми жінками й дітьми.
– Це м’яко сказано. В таборі почався голод, людей косить пошесть.
– До того ж, загострилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. Здається, ще трохи і між ними почнеться різанина.
Скориставшись з тяжкого становища повстанців, Станіслав Жолкевський вирішив вступити у таємні переговори з Григорієм Лободою.
Наливайко сказав своїм полковникам, осавулам та сотникам.
– Повстанці мужньо бороняться. Нам треба протриматися ще кілька днів. Передайте людям, ми чекаємо на допомогу загону запорожців на чолі з Підвисоцьким, який діє у тилу ворога.
В таборі ще більше загострилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. Скориставшись з тяжкого становища повстанців, Станіслав Жолкевський вступив у таємні переговори з Григорієм Лободою, пообіцявши реєстровцям амністію.
До полковника реєстрових козаків Дідича прибіг один з його сотників.
– Пане полковнику, я бачив, як до шатра гетьмана Лободи пройшов невідомий. Я впевнений, що це один з пахолків Жолкевського. Доводилось мені його бачити раніше.
– За мною, панове, – скочив з місця полковник Дідич.
Прихопивши із собою три десятки реєстрових козаків, він кинувся до шатра Лободи. Вони застали його за читанням листа.
– Пане Григорію, – вимогливо потребував полковник Дідич, – дай нам ознайомитись з листом, який тобі приніс пахолок Жолкевського. Це ж він у тебе в руках?
– Пане полковнику, власне по якому праву ти вдерся до мене і щось вимагаєш? – здивувався Лобода.
– Бо є підозра, що ти нас зрадив. Дай лист.
Один з реєстровців підскочив до Лободи і вихопив в нього з рук листа. Потім відійшов від гетьмана і передав лист Дідичу. Той почав читати.
– Так і є, зрада, – лихо промовив полковник, – послухайте, що пише Жолкевський. Він обіцяє амністію тим, хто складе зброю. То ви, пане Григорію зібрались скласти зброю?
– На вихід, – запропонував Кармазін, – зачитаємо цей лист на загал перед козаками.
Чутки про капітуляцію викликали між реєстровими і нереєстровими козаками збройну сутичку, в якій було убито Лободу.
Після смерті Лободи та обрання гетьманом Криштофа Кремпського дисципліна в таборі повстанців на деякий час відновилась.
На возах та валах поробили спеціальні засідки «долки», з яких найкращі козацькі стрільці прицільно обстрілюють поляків, не допускаючи до своїх шанців.
Відновились вилазки, які стали значно ефективнішими. До польського табору часто вривались вершники, що нехтують будь якою небезпекою. Про цих вершників у польському таборі почали ходити легенди, за однією з яких вони мали дев’ять життів і помирали після десятої смерті.
Інколи козаки прямо серед білого дня під’їжджали до польського табору і схопивши кількох шляхтичів тікали. Майже відразу на очах у поляків цих панів садили на палю або четвертували.
Подібні дії козаків змусили польське військо перебувати у стані постійної бойової готовності та не сходити з коней. Основна маса поляків та литовців теж відчуває нестачу провізії, адже привозиться вона дуже здалеку і коштує дуже дорого.
Також відчувається дефіцит води: вода хоча є, але каламутна й тепла (переважно річкова та болотна). Свіжої води практично немає.
У таборі козаків почалися пожежі. Від гарматних ядер гинуть сотні людей та худоба. Продукти харчування майже закінчились. Знову почалися суперечки.
Наливайко, який із своїм полком кілька разів безуспішно намагався пробитись крізь польський табір, запропонував усім військом спробувати прорватись у степ, але не був підтриманий. Серед частини повстанців почалася паніка.
Якби ж вони тільки знали, що зовсім недалеко від Солониці, в гирлі Сули, на човнах до них вже йде підмога – кілька свіжих запорізьких полків на чолі з Каспаром Підвисоцьким. Але відрізані від світу повстанці не знали про близьку підмогу.
На біду про неї добре знав Жолкевський. Крім того він розуміє, що якщо загін Підвисоцького дійде до козацького табору – полякам буде біда. Тому хитрий польський гетьман ще більш посилив обстріл та почав готуватись до рішучого штурму. Для цього він навіть змусив спішитись вершників, таким чином значно збільшивши кількість піхоти.
Одночасно з цим він надіслав у козацький табір «останню вимогу» в якій закликав повстанців здати зброю та видати ватажків, обіцяючи життя та волю решті.
Змучені повстанці, оточені купами смердючих трупів та маючи перед очима напівмертвих від голоду жінок та дітей, дізнавшись про те що поляки готують штурм, вирішили погодитися на польські умови. Загравши у литаври та похідні бубни, вони сповістили поляків про власну капітуляцію.
Врешті, після двотижневої облоги козаки капітулювали. Вночі проти 8 червня верхівка реєстровців по-зрадницькому схопила поранених Северина Наливайка, Матвія Шаулу, Шостака та інших керівників повстання і на вимогу противника видала їх Станіславові Жолкевському.
Одночасно поляки, що оточили за цей час табір щільним кільцем, отримали усі гармати, прапори та корогви.
Після цього Жолкевський під тиском шляхти, висунув ще одну вимогу: всі польські пани мають право зайти до козацького табору й забрати звідти людей, в яких впізнають власних підданих.
Але з цією вимогою, що суперечила попереднім домовленостям, повстанці ніяк не могли погодитись. Тоді коронне військо увірвалося до табору повстанців.
Станіслав Жолкевський не дотримав свого лицарського слова, за його наказом більшість учасників повстання, що були в таборі, перебили. Умов капітуляції переможці не дотримали.
Під час складання зброї 8 червня жовніри Речі Посполитої зненацька напали на козацький табір і почали різати повстанців разом з їхніми жінками і дітьми.
Побачивши це Криштоф Кремпський кинувся до запорожців Кисляківського і Левушківського куренів.
– Зрада, братове! Треба негайно відступати, поки є можливість прорватися!
– До зброї, браття! – рішуче закликав своїх козаків Кремінь. – За мною!
– Зрада! До зброї! – командує курінний отаман Левушківського куреня Пилип Грицай.
Запорожці схопились за зброю, дали по полякам кілька залпів з мушкетів і почали відступати. Ляхи рубали тих повстанців, що втікають, упродовж версти, так що труп лежить на трупі.
Сашко лірник озирнувся і побачив, що поляки привезли гармату і готуються з неї стріляти. Козак оцінив відстань і зрозумів, що жовніри встигнуть кілька разів вистрелити. Він зняв з плеча мушкет, прицілився і поцілив в вояка, в якого в руках був запалений гніт.
Поки Сашко лірник заряджав мушкет, поляки вистрілили з гармати. Ядро розірвалось в двох кроках від козака, і він впав мертвий.
Почувши вибух, Василь Голобля поспішив до тіла товариша. Переконавшись, що Сашко загинув, Голобля підняв його мушкет і присів на коліно. Спочатку із свого мушкета, потім із Сашкового він застрелив двох жовнірів біля гармати.
– Василю! Не відставай! – гукнув його Гнат Баш.
Голобля зняв з пояса вбитого Сашка лірника піхви з шаблею і голосно промовив.
– Краще б мені ця шабля ніколи не дісталася.
Після цього Голобля скочив на коня і поспішив за повстанцями. Приблизно півтори тисячі козаків на чолі з Криштофом Кремпським змогли прорвати оточення і відступити.
Іншим шляхом вивів із оточення і також пішов з ними на Січ полковник Федір Полоус. Решта учасників повстання загинула.
Військо Каспара Підвисоцького, дізнавшись про остаточну поразку повстанців, повернулось на Січ, сюди ж пізніше прибули загони Кремпського і Полоуса.


Конокради
Козаки їхали вздовж прямовисної скелі, коли кінь Іванка почав голосно форкати, стригти вухами і наїжив гриву. Іванко одразу зупинив Гнідка.
– Щось попереду є таке, що насторожило коня, – стурбовано сказав він, поплескуючи рукою шию коня, – треба перевірити.
Він спішився, передав повід батьку і пішов вперед. Неспокій, напружене очікування тривало близько години. Нарешті Іванко повернувся.
– Що там? – запитав Самійло.
– Табір конокрадів. Їх там не менше сорока. Впевнений, нам просто так повз них не проїхати. Як мінімум, відберуть коней, як максимум, і нас самих полонять і продадуть туркам.   
– Чому так вважаєш? Конокради це одне, а людолови – зовсім інше.
– Крім крадених коней в них там є кілька зв’язаних людей.
– Десять на одного, – протяжно промовив Самійло, – перевага явно не на нашому боці. Зараз нам треба негайно повертати назад. Знайдемо спокійну місцину і будемо думати. Вихід повинен бути і ми його неодмінно знайдемо.
Невелика кавалькада вершників поквапливо розвернулася і попрямувала на південь. Незабаром вони побачили ліс і поскакали до нього. Знайшовши невелику галявину, почали облаштовувати табір.
– Що робитимемо, – засмучено запитав Мирослав, – місцевість така, що об’їхати табір конокрадів ніяк. Перемогти їх у відкритому бою також шансів малувато.
– Може звернемось до місцевої влади? – запропонував Петрик. – Вони ж повинні боротись з конокрадами?
– А якщо місцева влада отримує долю від цих конокрадів? Як банда Джафара Триокого діяла під покривом Бариш-паші, – нагадав Самійло. – Тоді ми тільки гірше собі зробимо. Ні, треба нам якось самим виплутуватися з цієї халепи.
– І щоб не залежати від місцевих начальників, – додав Іванко.
Весь вечір козаки обговорювали становище, в яке потрапили, але виходу так і не знайшли. З тим і лягли спати.
З ранку, побачивши, наскільки розстроєний Мирослав, Самійло сказав:
– Не переживай ти так, синку. Нічого страшного не відбулося. Я відчуваю, ми виплутаємося із цієї біди, от побачиш!
За сніданком Іванко сказав.
– Нам треба вирівняти сили з тими клятими конокрадами, для цього було б добре, щоб нас було не четверо, а двадцятеро козаків.
Самійло враз здогадався, куди хилить син і посміхнувся.
– Значить, використаємо наш досвід десятилітньої давнини? – посміхнувся батько.
– Про який досвід йдеться? – зацікавився Мирослав.
– Ми перейдемо кордон з Туреччиною, – почав розказувати Самійло, – звільнимо кілька десятків невільників з нашого люду, озброїмо їх, і тоді вже всі разом погромимо конокрадів. Так, синку?
– Так, батьку, – посміхнувся Іванко. – Саме це я і збирався запропонувати. А в конокрадів заберемо коней для звільнених русинів.
– Минулого разу нам не вдалося звільнити невільників, які були веслярами на військових галерах, бо їх відвели до міста помитися, постригтися, випрати одяг. На цей раз, сподіваюсь, ми врятуємо наших братчиків, а кораблі спалимо!
– Це було б добре, – сказав Іванко, – але тоді нас в кожному загоні було по двадцять п’ять чоловіків, а зараз – всього четверо. Ще й дітей треба десь заховати.
– Ми з вами! – в один голос вигукнули Роман і Руслан. – Тільки з вами!
– Ні, дітки, – відповів їм Мирослав, і обійняв обох, – не для того ми вас рятували, щоб ризикувати вами.
– Дітки, батько правий, – додав дід Самійло, – не можна вам з нами. І тут самих лишати страшно. Що ж його робити? Хіба Петрика залишити з вами, і йти до Туреччини втрьох?
– Брати дітей із собою на територію Туреччини не хочеться. І самих їх залишати ніяк не можна. То як же бути?
– А я знайшов недалеко звідси три невеликі печери, – повідомив Іванко, – може сховаємо дітей в одній з них?
– Ні! В жодному разі! Ми тут менше доби, а ти вже знайшов ці печери. Уяви на скільки краще знають ці місця тутешні жителі, а тим більше злочинці, – відмовив Самійло.
– В самому таборі їх залишати однозначно не можна. До речі, ми ж із собою не будемо брати всі коні? Значить, частину з них залишимо тут, а в конокрадів нюх на них. Може викопаємо криївку в землі десь подалі від табору, і там сховаємо дітей? 
– Схоже, це єдиний вихід. Доведеться вам, дітки, кілька днів посидіти в укритті під землею до нашого повернення.
– Добре, татку. Посидимо. 
Козаки вибрали місце в гущавині подалі від людських і тваринних стежок і вирили там досить велику яму, потім замаскували її, зробили міцну ляду. З усіх боків накидали поламаних дерев, щоб добратися до криївки було важче. Приготували дітям їжі, принесли води і залишили в укритті все зайве із зброї і спорядження.
Коней стриножили і залишили в таборі. Після цього відправились до кордону з Османською імперією. Козаки не поспішають, бо їх дуже мало. Вирішили почати з причалів, де стоять військові каторги і галери турків. Але їм знову не поталанило – які минулого разу веслярів на кораблях не виявилось, бо їх відвели в місто помитись.
– Що робитимемо, батьку?
– Переб’ємо охорону і спалимо кораблі. Нам зараз це зробити незрівнянно легше, ніж потопити їх нашим братчикам на стругах в морському бою. А тоді вже підемо в гості до когось з місцевих можновладців.
– Може, знову до маєтку Тюфекчі? – посміхнувся Іванко. – Правда, самого його вже нема, але хтось же є? Можливо там хазяйнує його зять?
– Швидше всього. Так і зробимо! Хоч би тільки невільники не були в такому жалюгідному стані, як тоді Сашко Сомик і його товариші по нещастю. В нас немає можливості кілька тижнів чи місяць чекати, поки вони підлікуються і наберуться сил.
– А тепер розподілимо обов’язки. Нас мало, тому кожен має чітко виконувати те, що сплануємо.
Глибокою ніччю, коли кілька вартових поснули, козаки пробрались на кораблі і вбили їх. Потім підпалили обидві галери і три каторги. Задоволені козаки скочили на коней і помчали до маєтку Тюфекчі.
Там тепер дійсно хазяйнує зять покійного спагії Тюфекчі. Навчений гірким досвідом тестя, він відноситься до рабів краще, годує їх, і не б’є просто так. Він розуміє, що хороший раб і коштує недешево. Тому невільники в нього досить здорові і вгодовані.
Охоронців виявилось всього двоє, тому козаки напрочуд легко справились з ними. Потім відкрили приміщення для рабів, збудили і звільнили невільників.
– Чи є серед вас козаки? – голосно запитав Самійло на українській мові.
– Третина з нас саме козаки, решта – серби. А ви хто?
– І ми запорізькі козаки. Хто з вас готовий рушити з нами додому?
– Дивне питання. Всі готові!
– Ну, тоді ідіть за нами, тільки тихо!
Коли вийшли за межі маєтку, до Самійла підійшов один із звільнених невільників сербів.
– Здрастуй, друже. Значить, не впізнав мене?
– Вибач, дійсно не пізнаю, – Самійло уважно придивляється до серба. – Хоча голос ніби знайомий. Ми зустрічались раніше?
– Так, я один з гайдуків Мілоша Стойковича.
– Йован Чирич! – нарешті впізнав його Самійло. – Вибач, друже, що одразу не впізнав, стільки часу минуло. Як ти? Як гайдуки?
Вони міцно потиснули один одному руки, потім обійнялися.
– Ми й надалі боремось по мірі сил з османами.
– А як ти опинився в неволі?
– Віз доручення гайдукам в гори, а мене по дорозі захопили якісь люди. Я би сказав, що то були конокради, але дуже вже їх багато було, як для конокрадів. І людей хапають, продають в неволю. А ви як тут опинились?
– Бачиш того козака? То мій зять Мирослав. Татари злапали двох його синочків, моїх онуків і продали їх туркам, а ті відправили їх в яничарській корпус до самого Стамбулу. Ми витягли дітей звідти і тепер повертаємось додому старим шляхом. По дорозі натрапили на табір конокрадів. Їх там є сорок чоловіків. А ще полонені люди. Ми вирішили, що самі з ними не впораємось, нас всього четверо, а з нами ж десятирічні діти.
– А як твій син? Іванко, здається?
– Он він, – з гордістю показав Самійло на сина, – а той юнак, то Петрик Сомик.
– Син Сашка Сомика? Не може бути! Я його ще дитиною бачив!
– Чого ж не може? Так і є, – посміхнувся Самійло. – Ти тепер до своїх?
– Зачекай, пане-товаришу, – нараз став серйозним гайдук, – де ви бачили тих конокрадів? Можливо то ті самі злочинці, що полонили мене. Та й не тільки мене. Треба на них подивитись і розібратися з ними раз і назавжди. Де вони?
– За кордоном, на території Венеційської республіки.
– Стривай, – похопився Чирич, – а де твої онуки? Ви залишили їх самих?
– Так. Ми їх заховали в надійному місці.
– Зачекайте на нас. Я зв’яжусь з гайдуками і ми разом погромимо тих конокрадів чи хто вони там є насправді. Мені потрібна доба. Якщо дасте мені коня.
Звісно козаки дали Йовану коня, зброю, і він, домовившись про місце зустрічі, поспішив на пошуки гайдуків.
– І нам час, – промовив Самійло, – не відставайте!
Через годину маршу звільнені серби відокремились від колони і розійшлись, хто куди. Русинів залишилось двадцять два. Разом з козаками двадцять шість.
Перейшовши кордон, вони зупинились в лісі, виставили охорону і стали чекати на гайдуків. Ті прискакали навіть раніше, ніж на них очікували. Гайдуків прибуло п’ятдесят два чоловіки. Першими спішилися і підійшли до Самійла й Іванка Мілош Стойкович і Йован Чирич.
– Не вірю очам своїм! – широко розвів руки для обіймів Мілош. – Це просто якесь диво! Самійле! Іванку! Друзі мої!
Після гарячих обіймів гайдуки з козаками вирішили, що вечір спогадів перенесуть на час, коли погромлять конокрадів.
В розвідку поїхали Іванко, Чирич і один із звільнених козаків – Петро Балабан. Спільний загін чекає на їх відомості. Нарешті розвідники повернулись. Йован одразу поспішив до Стойковича.
– Це точно вони, – надзвичайно емоційно повідомив він, – ті самі, що захопили мене і продали в рабство!
– Ач де сховались! А ми їх шукали в Туреччині, навколо Дубровника. Ну нічого, тепер вони від нас нікуди не подінуться! Скільки їх там?
– Ми нарахували сімдесят три. Майже, як нас.
– Це нічого. Один козак або гайдук варті кількох розбійників. Що скажеш, Самійле?
– А що тут скажеш? Так і є! Ми їх знищимо. Прямо сьогодні! 
Мілош подумав і сказав.
– Я цілком згоден з тобою, але давай нападемо на них вночі, щоб наші втрати були менші. Не варті ці негідники того, щоб за них платили життям козаки і гайдуки.
З ним погодились, і загін відійшов подалі від табору конокрадів, щоб ті випадково не дізнались про їх присутність. Під самий ранок, коли вже на видноколі почало сіріти, в пішому порядку козаки з гайдуками оточили табір конокрадів.
– Полонених беремо? – запитав на всяк випадок Самійло.
– Навіщо вони нам? Хіба хто одразу кине зброю і здасться, – з неохотою відповів Мілош. Видно, що він би із задоволенням нікого в полон не брав.
Гайдуки, злі на цих злодіїв і людоловів, самі вбили всіх вартових. Зробили це тихо, так що ніхто в таборі нічого не почув. 
Після цього в майже погаслі ватри підкинули сухої соломи й хмизу, а коли ті запалали і стало світло, почали люто рубати конокрадів. В полон попали тільки троє розбійників. Вони з жахом дивляться на гайдуків, з шабель яких стікає кров.
– Хто ви? – зло запитав Стойкович. – Не здумайте брехати.
– Ми розбійники. Починали як конокради, потім збагнули, що на людях також можна непогано заробляти. Для цього об’єдналися у велику банду.
– Скільки вас? Ви всі тут?
Розбійник, який говорив, забарився з відповіддю. Мілош не став перепитувати, рубанув його шаблею і мовчки повернувся до інших конокрадів, ті закричали в один голос:
– Нас дев’яносто сім! Інші зараз в Дубровнику, повезли продавати живий товар! Повинні повернутися завтра десь перед обідом. Змилуйтесь! Не вбивайте!
– Не будемо, – пообіцяв Чирич, – ми вас продамо туркам! Зятю Тюфекчі якраз потрібні нові раби!
Стойкович розсміявся цьому жарту. Втім ідея сподобалась усім.
– Може й справді так і вчинимо?
Наступного дня, коли двадцять три конокради перетнули кордон, на них полетіли аркани. Злочинці почали падати на землю, а гайдуки били їх дубовими довбнями по головах. Опритомніли вони вже у своєму таборі, зв’язані по рукам і ногам.
– Хто ви? – викрикнув їх ватажок.
– Твоя кара, – обернувся до нього Мілош.
Розбійники розглядають тіла вбитих товаришів, бо їх не прибрали, і вони так і валяються скрізь.
– Що вам від нас треба? – нахабно запитав ватажок розбійників з-під лоба дивлячись на гайдуків.
– І дійсно, – зневажливо подивився на нього Стойкович, – що нам від вас потрібно? Щоб людей не крали і не продавали османам. Та й коней також.
– Ви не знаєте, з ким зв’язалися, – грізно сказав розбійник і напружив руки так, ніби збирається розірвати пута.
– Ви обіцяли, що продасте нас, – нагадав Мілошу вчорашній полонений.
– Ми вас обманули, – відповів гайдук і з задоволенням подивився на витягнуте від подиву обличчя розбійника. – Точніше ми передумали. Ви всі давно заслужили на смерть.
В цей час Мирослав з Іванком і Петриком пішли до схованки, в якій залишили дітей. З ними пішов і Йован Чирич. Роман з Русланом з задоволенням вилізли нагору.
– Тату! Таточку! Ми так чекали на вас!
Вони міцно притислись своїми тільцями до сильного тіла батька. В Чирича навернулась сльоза від цієї картини.
– Бідні діти, – промовив він, – такі малі, а скільки їм вже прийшлося витерпіти.
Табір конокрадів Мирослав з дітьми оминули стороною, щоб вони не бачили вбитих. Згодом до них приєднались козаки з гайдуками.
– Частину шляху ми проїдемо разом, – пояснив Стойкович, – напевне турки вважають, що спалені кораблі і втеча невільників – справа наших рук. Тож тут нас либонь шукають, а ми перейдемо кордон на кілька десятків верст на північ від цих місць.
Під вечір козаки облаштували табір, розвели багаття і почали готувати вечерю. Серби наловили риби і зварили рибну чорбу, тобто рибний суп. Запекли кілька баранів, які були в таборі розбійників. До м’яса приготували гострий айвар з червоного болгарського перцю, баклажанів і перцю чилі.
Козаки з подивом дізнались, що м’ясо на рожні в сербів називається печиво. Весь час Самійло і Мілош розповідали один одному про свої пригоди за останні десять років.
      – Нас тепер в Сербії багато, – розповідає Стойкович. – В нас з’явився вождь – Старіна Новак. Він вже зібрав 5000 бійців, тримає османів у постійному страху на Балканах. Громимо турків, перекриваємо турецькі шляхи, а вони ж воюють з Австрією.
– Зовсім інший розмах, – посміхнувся Самійло.
      – Хорватські ускоки в Далмації нищать за вашим прикладом османські військові кораблі, а чорногорці під банером Петара II Петровича Ньєгоша відвойовували узбережжя. Звісно, ми уникаємо відкритих полів, обираючи засідки. Чекаємо караван на перевалі, стріляємо згори, рубаємо втікачів.
– Тільки з турецькими військовими воюєте?
– Не зовсім. З турецькими можновладцями, як той же Тюфекчі, також воюємо. Палимо їх маєтки, уганяємо худобу – за годину зникаємо. Живемо в гуцульських колибах. Клянемося на іконі: не брати з бідних, не зраджувати, помирати мужньо. Зрада карається стратою. Це робить гайдуків героями в очах нашого народу.
Розмова затяглася далеко за опівніч. Лягли спати дуже пізно, а вранці після сніданку, який складався з уштипці (сербських пончиків) і м’яса з-під сача, тобто м’ясо, тушковане в глиняних горщиках.
В дорогу для козаків гайдуки приготували багато плескавиць – коржиків з рубленим м’ясом, приготованих на вуглі, а ще гибаниць, тобто сирних пирогів.
Гайдуки тепло попрощались з козаками і переправились вбрід через прикордонну річку Крка і поскакали до свого таємного табору в горах. Козаки дивились їм услід, поки тих не стало видно, потім продовжили свій шлях на північ.
Козаки їдуть християнськими країнами Європи, поспішаючи додому наскільки це можливо з дітьми, не призвичаєними до такої довгої і важкої дороги.


Каральна експедиція
Роман з Русланом розжилися на шматок копченого м’яса – їх пригостив один із слуг пана Яновського. Він коптив цілу свиню і вділив чималий шмат хлопчикам. Руслан одразу загорівся бажанням віднести його до їх таємної схованки в Лисячому яру.
– Почекай, давай подумаємо, як краще, – відповів йому Роман.
– Що ж тут думати, – здивувався брат. – Нехай лежить і чекає свого часу!
– А якщо лис, вовк чи ще яка тварина винюхають наше м’ясо? І схованку нашу знайдуть, і припаси наші з’їдять.
– То що ти пропонуєш?
– Давай загорнемо м’ясо у шматок чистої тканини і повісимо на бантині на горищі. За потреби завжди встигнемо його забрати.
Так і зробили. А через тиждень брати вирішили піти перевірити свою криївку в Лисячому ярі і захопили із собою це м’ясо і сухарі.
Діти гралися в яру, коли почули, що до них скачу багато вершників, аж земля гуде. Роман вийшов з-під дерев і подивився на північ. Звідти наближається великий, сотні на дві загін.
– Ляхи! – підскочив хлопець, як ужалений. – Ховаймося, брате!
Вони встигли залізти до своєї схованки і прикрити вхід до неї шматком кори, обмазаної глиною і сухою травою, коли біля них зупинились кілька вершників.
– Ти диви, – прошепотів Роман, – оцей носатий шляхтич вже тричі намагався вкрасти нашу маму! Цікаво, що йому цього разу тут треба?
Руслан не встиг відповісти, як Тадеуш Острозький сам відповів на це запитання.
– Отут зачекаємо, а як стемніє, нападемо на Кисляк і виріжемо тих клятих схизматів, бо вони тут всі бунтівники. В кого не ткни, як не козак, то повстанець Косинського або Наливайка.
– Пане, може, зараз нападемо?
– Ні. Вони можуть нас помітити і приготуватись до бою. Візьмемо їх, що називається, тепленькими, коли вони не очікуватимуть нападу. До того ж мені достеменно відомо, що зараз в Кисляку знаходиться принаймні сотня запорожців.
– То до темряви можна відпочивати?
– Так. Тільки вогонь не розводьте, щоб нас не помітили. І коней розсідлайте, нехай відпочинуть.
Від Тадеуша відійшли два вояка, а до нього підійшов один з його довірених пахолків, високий і дужий.
– Які будуть вказівки, пане? – підлесливо запитав він.
– Твоє завдання, Сава, захопити Оріяну Коберник, знаєш її? Точно знаєш? Дивись, не помились. Цілою і неушкодженою.
– Буде виконано, пане, – статечно вклонився пахолок.
– Сподіваюсь. Виконаєш – озолочу. Моє слово тверде. Ти мене знаєш.
– А що робити з її дітьми? В неї ж два сини.
– Буде слухняною і покірною, хай живуть. Прислуговуватимуть мені. А як ні – в неї на очах заб’ємо кийками на смерть.
Вірний пахолок витримав паузу і знову запитав:
– А які будуть вказівки по маєтку пана Яновського?
Він схилив голову, ніби вибачаючись за недоречне запитання, але Острозький навіть зрадів йому.
– Яке гарне запитання! – розцвів він в посмішці. – В мене є підстави вважати, що Яновський наш ворог. Він підтримував повстанців Косинського, Наливайка. Вся залога фортеці Гайсин пішла на Січ! Тому вважаю правильним графа вбити, а його майно, маєток забрати! Тоді ти станеш керуючим цим моїм маєтком.
Пахолок улесливо посміхнувся.
– Це дуже правильно і далекоглядно, пане!
Роман повернувся до Руслана і неголосно запитав.
– Ти чув, братику? Як добре, що ми тут і дізнались про напад на наше село. Тепер треба попередити людей і матінку.
– Треба, тільки як? Нас одразу помітять, а їх тут повний ліс.
Але думати про погане Роману не хочеться. Настала гнітюча пауза. Роман помовчав, напружено думаючи.
– Зараз вибратися непоміченими не вийде. Значить, зробимо так. Дочекаємось темряви, ти залишишся тут, а я роздягнусь і тихо попливу по річці уздовж Лисячого яру. До берега тут всього кілька сажнів. А потім побіжу в село.
– Може я, бо я пливаю краще за тебе?
– А я швидше бігаю. Не сперечайся, ти будеш чекати тут, бо часу буде обмаль. А завтра вранці побачиш, і вирішиш, що робити, якщо я за тобою не прийду.
– А може все таки разом?
– Ні. Одному пробратися легше, ніж вдвох. Ризикувати дарма не будемо. Тим більше мамі загрожує страшна небезпека. Якщо почуєш, що мене схопили – тоді підеш ти.
Руслан погодився. Зненацька по лісу пробігла якась дика тварина, і почувся гавкіт собак, які є при польському каральному загоні.
– Тільки собак нам і не вистачає, – зітхнув Роман. – Сидимо тихцем, щоб нас часом не почули і не винюхали.
Потягнувся час. Собак на щастя відігнали подалі, щоб їх гавкіт не почули в селі. Хлопчики навіть поїли, не опасаючись, що пси почують запах копченого м’яса.
На березі Собу челядники Тадеуша розклали стіл і кілька великих стільців, та стали накривати обід. Разом з Острозьким обідали хорунжі і сотники. Пахолок на ім’я Сава стоїть неподалік, пантруючи, як вірний пес, кожен рух свого хазяїна.
Хлопчики чекають мовчки, та, власне кажучи, говорити й не хочеться. Нарешті почало сутеніти. Роман зняв сорочку, штанці, охайно склав їх і відсунув кору, яка прикриває вхід до схованки.
Він почекав, поки стемніло, попрощався з Русланом і обережно виліз назовні. Поряд нікого немає, тож Роман, пригнувшись підійшов до берега і тихо, неквапливо увійшов у воду. Потім поплив вниз за течією, тримаючись якомога ближче до берега.
– Сподіваюсь на твою спритність і удачу, – прошепотів Руслан і перехрестив брата в спину.
Руслан довго прислухався, але тишу нічого не порушує, значить, брата ляхи не помітили. У хлопчика відлягло від серця. Він ще довго вслухався в темряву, поки нарешті не став куняти і непомітно для себе заснув.
Непоміченим Роман доплив до краю Лисячого яру, потім ще нижче і вже там, де немає дерев, вибрався на берег. Схилившись, щоб бути ще меншим і непомітнішим, Роман прудко побіг до села, час від часу спотикаючись в темряві об кротові купини.
Він намагався бігти якомога тихіше, тож не зчувся, як влетів в якогось великого чоловіка. Поряд ще хтось завовтузився.
– Ой! – збентежено зойкнув хлопчик. – Хто тут?
– Романочку, ти? – почув він у відповідь знайомий голос Василя Голоблі. – Якої віри ти по ночам гуляєш?
– Дядьку Василю, в Лисячому ярі ляхи! Вони хочуть вночі напасти на наше село і всіх людей вбити!
– Знаємо, хлопче, – спокійно відповів Голобля.
– Як знаєте? Звідки? – вражено запитав Роман.
– Батюшка був на дзвіниці, і з неї побачив польських вершників за Лисячим яром. Одразу повідомив нас, а ми розвідали все. А тепер іди до дому. Мати, мабуть, з розуму сходить.
Хлопчик слухняно побіг додому. Оріяна кинулась до Романа.
– Де ти був? Де Руслан? Чому ти без одягу?
Роман чесно все розповів матері.
– Мамо, той клятий шляхтич Тадеуш знову наказав вкрасти тебе. Ми з Русланом це обидва чули. Треба тобі зараз же десь заховатись.
– Не треба, синку. Наші козаки не дадуть ляхам добратися до нас.
– Хіба не ти вчила нас, що береженого бог береже?
– Сьогодні не той випадок. То Руслан сидить прямо в таборі поляків?
– Так, мамо, але ти не турбуйся, він в безпеці.
– Поки я не побачу його, не пригорну до себе, не заспокоюсь. На тобі одежу, вдягнись, замерз, мабуть?
Каральний загін під командуванням Тадеуша Острозького тим часом повагом наближається до Кисляка. Щоб не збудити жителів, поляки обгорнули копита коней різним ганчір’ям. Тадеуш зіщулився, прислухаючись.
– Що, пане? – запитав Сава.
– На місті кислячан, якби я знав про напад, я б вже зустрів нас вогнем! Схоже, все складається для нас якнайкраще!
Ніхто не стріляє по ляхам, тому ті заспокоїлись. Тадеуш внутрішньо радіє, уявляючи, що незабаром Оріяна і маєток графа Ясинського стануть його власністю. Коли польський каральний загін в’їхав в село в повному складі, пролунала команда:
– Плі!
Команда прозвучала для поляків, які нічого не підозрювали, несподівано, як весняний грім над степом. Гримнув залп із козацьких самопалів і фузей, потім по полякам полетіли стріли, за тим козаки почали стріляти з пістолів.
– Засідка! – пролунав чийсь переляканий голос. – Матка Боска!
Крики жаху струсонули каральний загін. Ніч сьогодні місячна, ясна, тож кожен постріл потрапляє в ціль. Більше половини карального загону загинуло в першу хвилину.
Поляки кинулись, було, до шабельного бою, але нарвалися на довгі козацькі списи, встромлені ратищами в землю. Поранені коні, шаленіючи від болю, почали скидати вершників, а селяни стали їх добивати хто чим.
Частина вершників без команди повернула назад, але їх там зустріли вогнем три десятки реєстрових козаків із залоги фортеці Гайсин, якими командує сотник Сахно.
– Відходимо, панове! – командує польський ротмістр.
Ляхи кинулись назад, але в цю мить на вулиці їх зустріли пострілами з самопалів два десятки челядників і слуг графа Яновського.
– Плі!
Знову гримнули залпи з самопалів і пістолів. До них приєдналися запорожці, які вже перезарядили свої рушниці і фузеї. Ненависть і ворожнеча такі, що в полон ляхів брати ніхто і не збирається.
В живих поки залишились Тадеуш Острозький і четверо його вірних пахолків. Та ще три пси не відходять від них. Шляхтич зосереджено думає.
– Що робитимемо, пане? – неголосно запитав один із слуг. – Може кинемось в різні боки?
– Зайдемо до ближньої хати і чекатимемо до наступного вечора або зручної нагоди втекти. Шкода, коней доведеться кинути, – зітхнув Тадеуш.
– А якщо вдень до хати зайде хтось?
– Вб’ємо. Злазьте з коней.
Острозький перший зіскочив з коня, коли раптом з усіх боків загорілись смолоскипи, стало світло. Просвистіли стріли, і пахолки та собаки впали замертво. Залишився один Тадеуш. В освітлене коло вийшов Самійло Гардовий з шаблею в руці.
– Що пане, – глумливо запитав Самійло, – не чекав?
Тадеуш такого таки дійсно не очікував, і з його обличчя не зникає вираз глибокого подиву. Раптом наперед вийшов Мирослав. Очі його спалахнули недобрим вогнем.
– Попався, нелюд! Батьку, дозвольте, я сам з ним поквитаюсь. Він же мою жінку викрадав і хотів на глум пустити, а дітей на смерть забити.
– Ні, синку. Він мою дочку викрадав. Я з ним і розрахуюсь.
Тадеуш сторопів і закляк на місці, розуміючи, що пощади йому бути не може, не буде, і допомоги чекати немає звідки. У нього похололо в грудях, і вся його пиха кудись разом подівалася.
В освітлене смолоскипами коло вийшов Іванко. Вигляд у нього рішучий, а очі палають ненавистю.
– Яке паршиве життя прожив пан Острозький, що бажаючих покарати його ціла черга! Хто крайній?
– Батько сказав, за ним не займати, – пожартував Мирослав.
В Тадеуша в голові все пішло обертом. В таку безвихідь за своє життя він ще жодного разу не потрапляв. Він озирнувся, як зацькований звір. Навколо нього тільки козаки, а всі поляки лежать вбиті.
– Чого мовчиш, пане? – насмішливо мовив Голобля. – Язика проковтнув?
Годину назад Острозький мріяв розжитися на майно Яновського, заволодіти Оріяною, а тепер немає надії навіть просто вирватися живим з лабетів смерті.
– Навіть якщо ти не виймеш шаблю з піхов, ти все одно зараз загинеш, – твердо промовив Самійло, звертаючись до Острозького, не приховуючи ненависті.
Він пішов до шляхтича без поспіху, суворий, грізний, невблаганний і безжальний, як сама смерть. Тадеуш відчув по всьому тілу потойбічний холод. Він не має сили зрушити з місця від страху.
Йому нічого не лишається, як оголити свою шаблю. Переборовши хвилинну слабкість, він першим накинувся на козака. Мовчазні, суворі кислячани незворушно спостерігають за ними.
Але двобію не вийшло, Самійло богатирським ударом відбив напад шляхтича і другим ударом зарубав Тадеуша. Той впав горілиць, стікаючи кров’ю.
– Собаці – собача смерть, – сплюнув Іванко.
– Шкода, що це не я його вбив, – бридливо скривився Мирослав. – І що вбити можна тільки один раз.
Іванко подивився на Мирослава і посміхнувся.
– Мені здається, поки батько підходив до нього, він із страху помер сто разів!
– Щось в твоїх словах, синку, є, – всміхнувся батько Вітер. – Головне – зло покаране. Більше він ні вам, ні кому іншому нічого поганого не зробить. І за гетьмана Косинського ми помстилися.
– Хлопці, збирайте коні, щоб бува не розбіглися. Вони нам знадобляться! – гукнув Кремінь.
Мирослав зірвав шмат трави, витер нею шаблю і вклав зброю в піхви.
– Зібрався куди, синку? – запитав Самійло.
– Так. В Лисячому яру ховається Руслан. Треба його знайти і забрати додому. Не сидіти ж йому там одному всю ніч? Моя дружина і мої сини – найдорожче, що я маю в цьому житті.
– Я з тобою, – тут же озвався Іванко.
– Може і мені з вами? – запропонував Самійло.
– Думаю, в цьому немає потреби, – відповів Іванко, – тату, ти їдь, будь ласка, до Оріяни. Побудь з нею до нашого повернення.
Щоб не гаяти час, Мирослав з Іванком взяли польських коней і поскакали до Лисячого яру. Через якийсь час вони привезли щасливого Руслана і одяг Романа. Оріяна кинулась до синочка з радісними риданнями.
Самійло з сином поїхали до своєї хати, де на них з нетерпінням чекає Марія. Вона одразу кинулася до чоловіка і сина з розпитами. Після подій цієї ночі вони довго не могли заснути.
Наступного дня селяни поховали вбитих поляків над Собом так, що могильних пагорбів немає. Василь Голобля витер піт і стомлено зауважив:
– В нас тепер є ще й польський цвинтар.
– Точно, – сумно пожартував Лаврін, – а ще татарське кладовище. Слухайте, що я надумав. Щоб у сторонніх не виникало питань, чому ця земля стоїть пусткою, давайте висадимо тут фруктовий сад. Яблука, груші, сливи будемо продавати, а гроші пускати на громадські справи.
З ним погодились і висадили сад, плодами якого з часом зможуть користуватись всі жителі Кисляка.


Вигнанець 
Арслан-бея терміново викликав до себе начальник яничарського корпусу. З його грізного вигляду Арслан одразу зрозумів, що на нього чекають погані новини. Так і вийшло.
– Про те, що з нашого корпусу втекло троє аджем-огланів стало відомо самому сонцеликому султану, – почав він, молитовно подивившись догори.
– Двоє, – машинально поправив Арслан-бей. – Третій був нашою людиною. Саме він попередив нас про втечу, яка готується.
– Ти впевнений, що це було саме так? Тобто він сповістив тебе про те, хто збирається тікати, коли, і де це має відбутися, але гроза сербських гайдуків не зміг зловити трьох шмаркачів?
Арслан розгубився. Невже його перехитрували діти? А якщо ні, то як пояснити те, що Мехмет (Гліб) безслідно зник? І як не крути, а хлопчикам дійсно вдалося втекти.
– Чи відомо глибоко шановному Арслан-азі, – з неприхованою насмішкою промовив начальник корпусу, – що за весь час існування нашого яничарського корпусу – це перша втеча вихованців? Більше про наш корпус ніхто не скаже, що звідси може втекти тільки пташка.
Начальник замовк. Арслан-бей завмер в очікуванні рішення стосовно своєї подальшої долі.
– Думаю, ти розумієш, після того, що сталося, ти не можеш тут більше залишатися? В тебе великий досвід боротьби із сербськими гайдуками, тож прийнято рішення направити тебе в Болгарію для боротьби з місцевими повстанцями.
В Арслан-бея перехопило подих. Їхати боротися з болгарськими гайдуками після столиці йому зовсім не хочеться.
– Збирайся в дорогу. Завтра у другій половині дня зайдеш, забереш документи. Далі будеш служити у місті Філібе. Не чув про таке? Це ми його так перейменували після того, як завоювали Болгарію. А колись в давнину воно називалось Філіппополь, потім – Пловдив.
Вийшовши від начальника Арслан-бей поспішив на конюшню, взяв коня і помчав до маєтку Бариш-паші, колишнього намісника в Дубровнику. Яничарський ага не без підстав вважає, що той саме йому завдячує своїм нинішнім становищем, тому розраховує на допомогу.
Бариш-паша саме збирався пообідати, коли начальник охорони доповів йому, що прибув Арслан-ага і просить терміново прийняти його. Паша задумався. Обід вистигає, далі його будуть розважати танцівники і танцівниці. Потім солодке і післяобідній сон.
– Нехай зачекає, – рішуче мовив Бариш-паша, – пообідаю, потім прийму.
Він взяв екмек (білий хліб) і заходився біля супу з тельбухами. На друге на нього очікують тандир-кебаб – ціла бараняча туша, запечена на вогнищі в ямі, яку спеціально виривають у землі, а ще делікатесний бурса-кебаб, при готуванні якого використовується баранчик, приправлений такою кількістю цибулі, що м’ясо здобуває неймовірний аромат.
На закуску кухарі подали паші долму з помідорів, кабачків, баклажанів, перця і виноградного листя, наповнені рисом, горіхами, прянощами, приготовані з маслиновою олією і лимоном.
На солодке Бариш-пашу чекають пахлава, халва, цукати з каштанів, виварені в сиропі шматочки тіста, посипані тертими волоськими горіхами й политі густим кремом, пудинг, фарширований персик, свіжі фрукти. З напоїв – напій з ріпи – шалгам, айран з йогурту з підсоленою водою.
Хоча турки сповідують іслам, на столі присутні й міцні напої: «левине молоко», тобто «раки» – ганусова горілка, розбавлена водою та різні вина.
Бариш-паша від задоволення примружився. Солодке він залишив на потім, щоб розтягти втіху. Паша перейшов з їдальні до робочого кабінету і наказав запросити яничарського агу. Той не примусив себе довго чекати і з’явився напрочуд швидко.
– Паша, ви чули, що зі мною сталося? – запитав Арслан-бей, ледве привітавшись. – Мене відсилають в Болгарію!
– Чув, хлопчику мій. Всі вже про це знають, – удавано зітхнув паша, імітуючи щиру стурбованість і співчуття.
– Паша, ви впливова людина, допоможіть мені залишитися в Стамбулі! Я вашої доброти повік не забуду і віддячу!
– На жаль зараз це неможливо, сину мій. Тим, що з твоєї вини із яничарського корпусу втекли ті нечестиві гяури, ти зганьбив всю імперію і самого падишаха. Щоб тебе пробачили потрібен час.
– То що, невже, нічого зробити не можна?
– Поки що – точно ні. Хіба ти не знаєш, що в Туреччині ніколи не було милосердя? Побудь трохи в Болгарії, покажи султану, що ти вірний оборонець ісламу, повоюй там гайдуків, і тоді я допоможу тобі повернутися до столиці. Обіцяю, – твердо і рішуче промовив Бариш-паша.
– Дякую, – вклонився Арслан-бей, – то я можу розраховувати на вашу підтримку?
– Так, – урочисто пообіцяв Бариш-паша. – Ти можеш твердо надіятися на моє заступництво і допомогу.
Яничарський ага ще раз подякував, вклонився і вийшов. Настрій в нього пригнічений і сумний, бо надії про допомогу Бариш-паші не виправдалися.
Паша з полегшенням зітхнув і повернувся до їдальні. Начальник охорони, який з наказу Бариш-паші завжди присутній при любих розмовах, ховаючись за килимом у дверній проймі до сусідньої кімнати, шанобливо запитав:
– Паша, ви дійсно збираєтесь допомогти цьому опальному яничару?
– Там видно буде, – ухильно відповів Бариш-паша. – Допомагати потрібна буде не завтра. Хто знає, скільки часу знадобиться Арслан-бею, щоб перемогти гайдуків? А там або ішак здохне, або падишах. Поспішати не будемо. Ну, гукай танцівниць! Втомився я сьогодні.
Про себе ж паша відзначив, що цього яничара давно вже треба було позбутися, бо він один-єдиний знає, що ні з якими сербськими гайдуками Бариш-паша не воював, а просто скатував і знищив ні в чому не винних селян. Якщо ця брехня випливе – паші кінець.
Трохи заспокоївшись паша подумав, що Арслан-бей навряд чи про це комусь щось розповість, бо і йому тоді кінець. Вони обидва знають таємниці один одного і можуть згубити друг друга. Одним словом, яничара треба вбити і тоді можна буде зажити спокійно.
Бариш-паша взяв кальян і наказав покликати музик і танцюристів.
Довелося Арслан-бею їхати до Болгарії. З сумом з горба озирнувся й подивився він в останній раз на Стамбул і вирушив у путь. По дорозі бей мріяв про те, щоб скоріше вислужитися і повернутися до столиці.
В караван-сараї біля Едирне він довідався, що місто Філібе розташоване на берегах річки Мариці в центральній частині Верхньо-фракійської низовини.
На під’їзді до Філібе одинокий вершник потрапив на очі засідки гайдуків з ватаги Христо Атанасова.
– То що, – кивнув в його бік Анастас Василєв, – Прикінчимо яничара?
  – Ні, – рішуче відмовив командир чоти Георгій Даскалов, – один яничар не вартий того, щоб ми залишили нашу засідку.  Почекаємо на «жирнішу» здобич.
Так гайдуки, не відаючи того, проґавили можливість одним ударом позбутися Арслан-бея, який скоро стане їхнім самим непримиренним і безжальним ворогом. Тож примхлива доля цього разу вберегла Арслан-бея.
Коли він в’їхав до міста, воно йому навіть сподобалося. З давніх часів в ньому збереглися залишки міського форуму, стадіону, театру, базиліки, терм, громадських і житлових будівель. Древній центр міста оточують залишки кам’яної фракійської фортеці.
У межах фортечних стін – вузькі середньовічні вулички та цивільна забудова минулого століття, яке одразу привертає увагу різьбленням по дереву і декоративними розписами.
Коли Арслан  прибув врешті-решт до казарм, де квартирують яничари, на нього чекало нове розчарування. Він чомусь гадав, що очолить місцевих яничарів, але виявилося, що тут є свій бюлюк-баша Хамза-бей. Арслан-бей буде його заступником.
Плани швидко вислужитися стали здаватись Арслан-бею недосяжними і нездійсненими. Настрій його був остаточно зіпсований.
– Тут хоч є де помолитися правовірному? – запитав Арслан-бей свого командира.
– Аякже! До твоїх послуг мечеті «Джума» й «Імарет». Захочеш помитися – на тебе чекають лазні Чифтен-хамам і Орта-Мезар-хамам. Ти замучений тим, що покинув столицю? Це видно по твоєму вигляду.
Хамза-бей розсміявся.
– Повір, тут є багато своїх принад, а головне – ми знаходимося далеко від нашого високого начальства. Дивись, тобі тут ще й сподобається!
По вигляду свого нового заступника Хамза-бей зрозумів, що той його сподівань не поділяє.
– Добре, – хитнув головою бюлюк-баша Філібінської залоги, – влаштовуйся. Житло для тебе приготоване. Зараз прийде твій ординарець, перенесе твої речі і ознайомить тебе з усім. Зустрінемось після обіду.
Тут до них підбіг молодий, стрункий яничар.
– Це і є твій ординарець, – кивнув Хамза-бей. – Якщо не влаштовує – добереш собі іншого.
З коридору до житла Арслан-бея ведуть одні двері, зате з кімнати є ще один вхід до сусідньої кімнати. Таким чином житло складається з двох кімнат – робочого кабінету і спальні. Арслану все дуже сподобалось.
Мабуть, недоцільно шукати кімнату в місті та ще й платити за неї гроші, подумав обережно-ощадливий Арслан. Тут цілком зручно і до того ж, що важливо, безпечно.
– Обідати, ефенді? – запитав ординарець.
– Як тебе звати? – похопився Арслан, що навіть не дізнався імені слуги.
– Хасан, – відповів яничар. – Обід доставити сюди?
– Так. Сьогодні я поїм в себе, а далі буде видно.
Слуга приніс мідний, начищений до блиску, глек-кумган з вузькою шиєю і рушник, щоб ага міг умитися з дороги. Потім зголоднілий з дороги Арслан-бей допався до їжі.
На обід Хасан приніс рисовий суп з йогуртом і м’ятою, адана-кебаб – рубану баранину, приправлена червоним перцем і зеленню, салат з цибулі та моркви, обсмажених спочатку в оливковій олії, а потім із помідорами. А ще мерджимек кефтесі – тефтелі з сочевиці та булгура. Замість хліба ординарець подав симіт – бублики, посипані кунжутом.
Вся їжа свіжа і смачна, тож в Арслан-бея навіть настрій покращився. Чай також сподобався. На солодке були халва, лукум і лимонний шербет.
Ще Арслана приємно вразила увага і турбота, доброзичливість і лагідність Хасана, бо бей, як і всі яничари, виріс, не знаючи ні лестощів, ні пестощів. Він вирішив краще придивитися до молодого яничара.
– Я трохи спочину, – мовив бей ординарцю. – Дякую за смачний обід. Мені напрочуд сподобалося!
– Радий служити, ага, – вклонився Хасан.
Трішки відпочивши від смачного, ситного обіду, новий заступник бюлюк-баші пішов знайомитися з особовим складом і військовим містечком. Перед цим він віддав розпорядження Хасану розпрягти і викупати коня, почистити черкеське сідло.
Неподалік від яничарських казарм знаходиться міський ринок, бо чути, як звідти долинають крики торговців:
– Холодний кумис! Мідії! Свіжі устриці!
Бюлюк-баша радушно зустрів свого заступника. Він одразу побачив, що настрій в того значно покращився.
– Не знаю, які там в тебе проблеми, – доброзичливо мовив Хамза-бей, – але, як кажуть гяури: «Плюнь та розітри!» І тут можна жити, відпочивати не гірше ніж у Стамбулі. Хіба що отут немає султанського гарему, щоб завести подружку з числа султанських одалісок!
Арслан-бей повернувся до свого житла вже, коли смеркало. Вірний Хасан чекає на нього з вечерею. Вже коли яничарський ага лежав в ліжку, він пригадав напучування свого командира в Дубровнику Каган-бея. А той вчив його: «Не суши голови над тим, чого зараз не можеш ні зрозуміти, ні розв’язати».
Що ж, нічого не вдієш, схоже, доведеться побути тут довше, ніж хочеться.
Ранок почався з того, що за Арслан-беєм примчав посланець від бюлюк-баші. Навіть не поснідавши, поспішив бей до командира.
– Я посилав десяток яничарів до резиденція бейлербея Румелії в Софії для отримання платні, – похмуро ввів Хамза-бей свого заступника в курс справ. – Вони мали повернутися ще вчора, але так і не з’явилися. А сьогодні їх знайшли мертвими неподалік звідси.
– Гайдуки?
– Думаю, вони. І всі гроші пропали. Бери пів сотні яничарів і обшукай там все навколо. Звичайно, розбійники нас там не чекають, але, можливо, відшукаєш сліди, за якими ми зможемо їх знайти. Гроші треба повернути, бо інших нам не дадуть, – рішуче додав бюлюк-баша.
Арслан-бей мовчки кивнув, не став гаяти час і поїхав на своє перше завдання в Болгарії, від якого багато чого залежить. Він і не очікував, що нагода проявити себе трапиться так швидко.
Засідку гайдуки зробили на гірській дорозі, тому слідів на камінні ніяких немає. Але яничари терпляче нишпорили навколо колами, весь час збільшуючи територію, яку обслідують і під вечір таки натрапили на сліди.
– Що робитимемо, ага? – запитав один з яничарів.
– Спробуємо вистежити їх, – з азартом відповів Арслан-бей.
Але скоро стемніло, і яничари знову загубили сліди гайдуків в горах. Так ні з чим вони і повернулися до Філібе. Арслан-бей одразу поспішив з доповіддю до бюлюк-баші.
– Дуже мало шансів на те, що ми їх знайдемо, – зітхнув Хамза-бей. – А знайти треба, бо надовго залишимося без грошей.
– А де знаходиться їх табір нам не відомо? – уточнив Арслан-бей.
– Наскільки я знаю, в них немає постійного табору. На зиму вони взагалі розходяться по домівках, по селам, по хуторам. Вони ніби скрізь і в той же час ніде. Спробуй, знайди їх.
– А наші гроші вони що, весь час возитимуть із собою?
– Навряд чи. Грошей багато, це ризиковано. Вони мають їх десь заховати, якщо не дурні. А що, може, ти щось вигадав?
– Думаю, частину грошей вони передадуть своїм родинам, частку витратять на купівлю харчів. Непомітно це можна зробити на базарах, де завжди людно. Будемо спостерігати.
День у день виглядали яничари по навколишнім ярмаркам гайдуків, але так їх і не помітили. Тільки час даремно згаяли.
– Можливо, вони самі по базарах не їздять, – з великим незадоволенням промовив Арслан-бей, – а все необхідне для них купують місцеві жителі? Коли, нарешті, зловимо їх – своїми власними руками з них живцем шкуру здеру!
– І мене це все бісить, – визнав бюлюк-баша, – знаємо, що вони в нас десь під боком, а зробити нічого не можемо. Їй, богу, на війні легше. Там принаймні точно знаєш, де твій ворог.
Говорячи це Хамза-бей підійшов до відчиненого вікна.
– Тут гайдуком може бути будь хто, на кого і не звернеш уваги, навіть ці селяни, – недбало кивнув він у вікно.
Повз казарму якраз проїжджає фура, запряжена двома круторогими волами. Править нею Христо Атанасов, а поряд з ним сидить його дружина Галина. Перехопивши погляд яничарського аги, ватажок гайдуків опустив очі долу, щоб не викликати підозри тим, що довго дивиться в очі бюлюк-баші.
Арслан-бей також підійшов до вікна і байдуже подивився на селян. Галина в цю мить запитала чоловіка:
– Ти пізнав старішого яничара у вікні?
– А як же! Це ж бюлюк-баша місцевої залоги Хамза-бей. Був би в мене зараз заряджений мушкет, я б життя не пошкодував, щоб позбавити світ від цієї мерзоти!
– Облиш, – мовила дружина, – не вартий той покидьок, щоб за його життя ти віддав своє. Ми його якось по-іншому дістанемо, от побачиш!
Примушуючи себе не озиратись, гайдуки поїхали далі. Замислений Арслан-бей провів їх байдужим поглядом.


Морська слава
Нарешті Самійло з сином, зятем і Петриком Сомиком добрались до Січі. На цей раз їх не зустрів, як бувало раніше, Сашко лірник, бо був вбитий в битві під Солоницею. Зате козаки зустріли багато колишніх реєстрових козаків з залоги фортеці містечка Гайсин.
– Пане сотнику! – зрадів Самійло, побачивши Бандурку. – От вже кого не розраховував зустріти на Січі, то це вас!
– Добридень, пане Самійле! Радий вас бачити, а то мені казали, що ви загинули. А я не вірив, не хотів вірити, що вас більше немає.
Кремінь дивиться на Самійла і бачить, що той сильно схуднув і охляв порівняно з тим, яким він був раніше.
– В полоні я був в самій Туреччині. Пане Ладиславе, а ви яким побитом тут?
– А я, пане Самійле, вже не сотник і не Ладислав Бандурка. Тепер я Михайло Кремінь. Командую Кисляківським куренем. Не знали?
– Про те, що курінний отаман тепер Михайло Кремінь, я чув, – відповів Самійло, – тільки не знав, що це ви.
До них підійшли Мирослав і Іванко. Кремінь повернувся до них.
– Мирославе! Здрастуй. Знайшов дітей?
– Так, пане отамане. Вони вже вдома, в Кисляку. Все добре!
– Оце радість! Оце щастя! – посміхнувся курінний. – Радий за всіх вас!
– Дякуємо вам за розуміння, за те, що відпустили нас під час війни до Туреччини, – сказав Іванко.
Курінний отаман міцно потиснув руку Мирославу, потім Іванку. А тоді повернувся до розмови із Самійлом.
– Які плани, пане Самійле?
– Думаю, прийшов мені час повісити шаблю на стіну. Відвоювався.
– Хіба ви не знаєте, що триває війна з Туреччиною і кінця краю їй не видно? Якщо вас так ображає те, що я став курінним отаманом замість вас, то я можу поступитися місцем.
– Та ви що, Ладиславе? Ой, Михайле! Вибачайте, не звик ще! Ви на своєму місці.
– То без образ?
– Звичайно! Які ще можуть бути образи? Дивно мені чути таке.
Курінний повернувся на шум за його спиною.
– Що воно там таке?
Козаки, які оточили їх схвально загомоніли. До них підійшов кошовий отаман.
– Пане Михайле, ти знаєш, що привезли твої козаки Коберник і молодший Гардовий? О, Самійле! Живий?
– Живий, як бачите, – вклонився Самійло.
– Не знаю. І що ж вони привели? – відповів Кремінь.
– Листа від головнокомандувача турецької армії до султана! Османи планують напасти на Січ і знищити її! Самійле, я радий, що ти знову з нами. Чи не з нами?
– Та з вами, з вами.
– Це правильно. Подивись, скільки жорстокості навколо. Рано нам з тобою ще шаблю вішати на стіну. То що, друже, повоюємо ще?
– Атож! Повоюємо, батьку!
– То куди тебе оприділимо?
– Якщо можна, я б до своїх земляків пішов в Кисляківський курінь?
– Не ображайся, Самійле, але Кремінь дуже добре справляється з обов’язками курінного отамана. Навіть, якщо ти згоден піти в цей курінь рядовим козаком або десятником, все одно виникає певна незручність. Під час війни нам це ні до чого, розумієш? Для діла буде краще, якщо ти будеш в іншому курені.
– Розумію. Тоді що, повертаюсь до Переяславського куреня?
– Повертайся. Дякую тобі за розуміння.
І кошовий міцно обняв козака за його все ще могутні плечі. А до них вже підбігають друзі Самійла по турецькій каторзі Гнат Рий, Гордій Кочубей і Мирон Загайгора.
– Живий! Не обманули! Живий! Та як це можливо? Розказуй, брате, як ти? Де був весь цей час?
Кремінь звернувся до Мирослава й Іванка:
– І як це вам вдалося роздобути цей лист?
– Сліпий випадок допоміг. Просто повезло, – знизав плечима Мирослав і розповів курінному, як все було.
– Кажеш, повезло? – задумливо відповів Кремінь. – Якби татари не вкрали твоїх дітей, а ви не поїхали шукати їх до самого Стамбулу, ніякий сліпий чи зрячий випадок вам би не допоміг. І нам також.
– То, може, так треба було, щоб дітей вкрали?
– Хто його знає? Одне точно скажу – завдячуючи вам і цьому листу, Січ знищити ми не дозволимо. Османів чекатиме напрочуд неприємна зустріч. От побачите!
Тут до Самійла прийшли Архип Таран, Сава Репетило, Пилип Грицай.
– Друже! Живий! – кинулись вони до побратима.
Вони не можуть нарадуватись із-за того, що Самійло живий і знову з ними.
– Панове-браття, товариші, готуймось до зустрічі турків! Курінні отамани знають, що робити! – голосно промовив кошовий.
Після того, як Самійло з товаришами по турецькій каторзі й Архипом Тараном влаштувався в Переяславському курені і залишив в ньому свої речі, він пішов з побратимами оглянути Січ.
– Страшно сказати, кілька років тут не був, – зітхнув він. – Іноді здавалось, що вже ніколи і не побачу, але бог милосердний.
Вони вийшли на берег, і Самійло вражений зупинився.
– Що таке, друже? – запитав його Гордій Кочубей.
– Що це за чудасія? – вельми дивується Самійло. – Раніше в нас були струги, а це якісь нові кораблі? Та так багато! Звідки?
– А, то ти ще не знаєш? Це новинка, в минулому році придумали. Називається чайка. Давай підійдемо ближче і роздивишся їх як слід.
Самійло з величезним інтересом розглядає чайку, яка представляє собою великий безпалубний весло-вітрильний човен. На вигляд це звичайна довбанка з нарощеними по боках за допомогою декількох рядів дошок бортами.
– Чайка більша за звичні тобі струги. Ми будуємо їх довжиною 60, шириною від 10 до 12, і глибиною до 12 футів. Човни ці без кіля, дно їх складається з видовбаної вербової, осикової, дубової або липової колоди, довжиною близько 45 футів, воно обшивається з боків на 12 футів догори дошками. Довжина човна поступово збільшується догори.
– Бачу, ззовні до бортів, кріпляться оберемки очерету. Я так розумію, це для покращення остійності човна?
Самійло роздивляється і не може надивуватися.
– Саме так, друже.  Корпус човна конопатиться конопляним або лляним клоччям і смолиться. Ззовні бортів човна прив’язуються оберемки очерету, які покращують загальну остійність і плавучість судна, а ще захищають команду від обстрілу.
– Чайки мають поперечні перегородки й лави, 10-15 пар весел, носове і кормове кермові весла і вміщують до 70 козаків. Можуть, бути озброєні щоглою з чотирикутним прямим вітрилом і декількома фальконетами, – додав Архип Таран.
– Човни наші, маючи з кожного боку по 10-15 весел, на короткі відстані плавають на веслах швидше за турецькі галери. Помічають же ворожий корабель чи галеру швидше, ніж турки помітять наші човни, що піднімаються над морською поверхнею не більше ніж на 2,5 фути.
Самійло з захватом дивиться на чайки, які йому вже дуже подобаються. Він бачить, що човни іноді озброєні знімною 4-метровою щоглою з прямим прямокутним вітрилом, що може допомагати рухатись тільки за попутного вітра.
– А скільки потрібно часу, щоб збудувати таку чайку? – запитав Самійло.
– У будівництві чайок бере участь до 60-ти майстрів. На її спорудження іде два тижні.
– Так швидко? – здивувався і зрадів Самійло.
Судно має гострі і схожі за формою ніс та корму, управління здійснюється за допомогою бічних кермових весел, що розташовані з обох кінців човна, дозволяючи йому, таким чином, рухатись вперед і назад, не здійснюючи розворот.
– Для виготовлення одного такого човна, окрім дерева, витрачається13 пудів заліза, 2 діжки смоли, 200 аршинів полотна, 20 сажнів линви, 3 пуди клоччя, 195 аршинів різних шнурів для підв’язування очерету. Для порівняння – на будівництво однієї турецької галери витрачається 150 центнерів заліза, 168 центнерів мотузок і канатів на снасті.
– В минулому році ми виходили в море на 30, 40, 50 суднах. А кошовий мріє про флотилію з 300 чайок.
– І як сходили? – одразу зацікавився Самійло.
– Чудово! Ми нападали на турецькі торгівельні кораблі та спустошили кілька турецьких міст на берегах Козачого моря. Впевнений, що на них ми і до самого Стамбула доберемось. От побачиш!
– А на військові кораблі нападали?
– Так, було кілька боїв з військовими галерами турок.
– І як себе показали чайки?
– Відверто кажучи, із-за відсутності кіля і кормового стерна, використання за основу корабля довбанки, забезпечення остійності за рахунок в’язанок соломи і озброєння одним прямим чотирикутним вітрилом не дають можливість змагатись чайці у відкритому морі на рівних з османськими військовими кораблями.
– Але для організації рейдів вздовж морського узбережжя та здійснення несподіваних нападів на торгові судна чи незахищені поселення із подальшими швидким відступом, чайки підходять ідеально, оскільки через малі розміри малопомітні здалеку на морі, маневрові і на коротких відстанях достатньо швидкі, а пласке днище і низька осадка дозволяють їм утікати від переслідування мілиною чи ховатись в прибережних очеретяних хащах, де їх не можуть переслідувати великі морські кораблі.
– Впевнений, чайки ще скажуть своє вагоме слово у війні на морі, – усміхнувся Самійло. – Мені вже не терпиться самому вийти в море на ній!
– Ще встигнеш. Думаю, туркам для того, щоб обмежити наші напади, треба буде розмістити укріплені залоги в гирлі Дніпра, щоб не дати можливості нашим великим флотиліям виходити в море, хоча дрібні загони чайок спинити буде важко, гадаю, майже неможливо.
Коли козаки підійшли ближче до берегу Дніпра, увагу Самійла привернули корпуси стругів, оббиті шкірою. Раніше йому нічого подібного бачити не доводилося. Він зупинився і став розглядати незвичні струги.
– А що то таке? – запитав спантеличений Самійло. – Навіщо човни обтягнули шкірою?
– Це наші підводні човни. З їх допомогою ми два роки назад напрочуд легко захопили турецьке місто Синоп. Невже ти про це нічого не чув? – здивувався Архип Таран.
– Не чув. Турки цим не вихвалялись. Між собою, напевне, говорили, але так, щоб раби цього не чули.
– А між іншим, ми тоді вразили і самого турецького султана і всю Європу! – гордо промовив Таран.
– Розповіси? – попросив Самійло.
– Поки ти перебував в неволі, ми збільшили нашу флотилію. Тепер ми можемо вести морські бої на теренах наших ворогів – османів.
– То як там вийшло із взяттям Синопу? – нагадав Самійло.
– Тисяча братчиків на чайках і стругах вночі підпливли до Синопу. На підводних човнах до берега підпливли і висадились кілька десятків запорожців. Охорона воріт, міста, складалася із сорока вояків. Ми їх кого вбили, кого полонили. Після цього висадилися всі козаки. Решту гарнізону взяли тепленькими!
– А з полоненими що зробили?
– Більша частина з них самі заплатили за себе викуп. Решту ми обміняли пізніше на наших полонених. Взяли багату здобич, втому числі майже 200 коней. Їх ми відігнали на Січ по суходолу. Плануємо ближчим часом довести кількість чайок до двох сотень.
– Ми звільняємо з османської та кримськотатарської неволі наших бранців. Атакуємо декілька фортець одночасно, але основного удару завдаємо найбільшому центрові. Намагаємось знищити османський флот у портах і на морі.
– Оце розмах! – в захваті мовив Самійло. – Я так розумію, це послаблює військову міць Османської імперії?
– Саме так! Наші удари стають все відчутнішими і відчутнішими для турок. Ще трохи і ми станемо відчутною військовою силою. Татари вже зараз відчувають міць наших відплатних походів за їх навали.
– Розкажи мені про підводні човни, – попросив Самійло.
– Підводний човен складається з двох таких стругів або з двох великих довбанок з цілого дерева. В нижньому човні робиться подвійне дно із стулками. Насипається пісок, щоб човен занурився у воду.
– То для того, щоб човен став легше, і знову сплив, треба відчинити стулки, щоб пісок висипався у воду? – здогадався Самійло.
– Так. Спочатку у верхній частині ми свердлили отвори для очеретинок, щоб було, чим дихати. Потім стали робити круглу шахту, в якій знаходиться козак, який кермує човном, а крім цього через ту шахту поступає повітря для веслярів.
– А що після того, як човен спливає? – ще більше зацікавився Самійло.
– Ставимо щогли, піднімаємо паруси, і повертаємось до основних сил, до нашої флотилії. Знаєш, під водою можна пройти досить великі відстані.
– А вода в човен не потрапляє?
– Ні. Для цього човни й обшиваються шкірою. А в отвори для весел вставляють шкіряні манжети. І все, цього цілком досить.
– Вражаюче! Знаєш, мені вже не терпиться самому пройти під водою!
– Ще пройдеш, – завірив друга Архип.
Самійло побачив на віддалі кілька турецьких галер. Вони стоять на якорях, бо біля берега для них мілко.
– А галери тут звідки взялися?
– Ми їх в османів захопили. За нашими чайками і татари, і турки одразу розуміють, що це ми, а на турецьких кораблях ми маємо можливість наблизитись до них впритул!
– Здорово вигадали, нічого не скажеш! Скажи, міцні напої брати в похід так само суворо заборонено?
– Суворіше не буває. За порушення цього закону п’яницю карають смертю. Викидають за борт.
– Я бачу, на чайки вантажать зброю, різні військові припаси, одяг, харчі, – мовив Самійло. – Готується новий морський похід?
– Так. З кожним виходом в море ми готуємось до такого походу все ретельніше і ретельніше.
Повз них ходять козаки, які носять на чайки плетені кошики, мішки з крупами, сухарями, борошном, в’яленою рибою, копченим м’ясом.
– Знаєш, Самійле, а ще ми тепер в морі перед боєм зв’язуємо чайки між собою цепами. Виходить морська фортеця. Так легше оборонятися, і хвилі не розкидають чайки по морю.
– Бачу, на нас чекає справжня морська слава, – посміхнувся Самійло.
– І я такої думки, – підтвердив Гордій Кочубей. 

*  *  *
Все вийшло так, як сказав Михайло Кремінь. Турецьке військо, яке йшло на Січ, не очікувало зустрічі з козаками на дальніх підступах до неї. Їх зустрів табір, оточений шістьма рядами возів, зв’язаних між собою цепами, який знаходиться на узвишші.
На полі перед ним, як завжди, вириті «вовчі ями». Козаки зустріли турків вогнем з десятків гармат і фальконетів. Передні кінні загони акинджіїв були практично повністю знищені вогнем і пастками козаків.
Коли в атаку пішла кавалерія спагіїв, з обох флангів по ним вдарила козацька кіннота.
– Слава! – несеться з усіх боків. – Слава!
– За віру нашу! За віру!
Турецька кіннота, відступаючи, в паніці зім’яла ряди яничарів, що призвело до ще більшої паніки в лавах османів.
Замість того, щоб раз і назавжди знищити Запорізьку Січ, турки понесли значні втрати і поспіхом з позором відступили. На повномасштабний наступ на Річ Посполиту в них сил до підходу резервів з глибин Османської імперії не лишилось. Козаки святкують славну перемогу.
Польський король Сигізмунд-ІІІ сказав шляхті, з якою мав зустріч в Сеймі:
– Ви багато разів стверджували, що запорожців треба повністю винищити, а вони вкотре рятують нашу державу! До того ж в нас немає військ, достатніх для того, щоб захистити нашу країну від зовнішніх ворогів.
Король замовк, про щось подумав і додав:
– Та й для того, щоб знищити Запорозьку Січ нам також не вистачає військової сили. Тому Січ буде існувати й надалі, незалежно від того, подобається це вам чи ні.
Всі розуміють, що і грошей для війська в казні немає, тому замовкли.


Дорогі гості
Марія з Оріяною пішли до Гайсина на ярмарок. Він зустрів їх нескінченним гулом, ніби вони знаходяться на пасіці, бо на базарі тихо не буває. Реве худоба, кричить птиця, розмовляють люди, а діти з усіх сил свистять в глиняні свищики: коники і півники.
Жінкам довелось обійти довгі ряди возів з сіном, хмелем, житнім та пшеничним борошном, крупами, сіллю, дуплянками з медом, глиняним посудом.
Марія з дочкою почули, як люди між собою говорять про страту Северина Наливайка. Усі ватажки, крім нього, були страчені відразу. Северина ж майже 10 місяців тримали у в’язниці, страшно катуючи.
– Цікаво, чим було зумовлене таке довге зволікання із стратою?
– Невідомо. Скільки кого не питав – ніхто нічого не знає.
– А я чув, що Северин має якихось симпатиків серед польської верхівки. Вони й намагалися його врятувати. Як би там не було, 7 квітня 1597 року він був привселюдно четвертований.
– Мені вірні люди казали, що його живцем спекли у мідному бику.
– А мені один пан з Брацлава казав, його – посадили на розпеченого залізного коня й одягли на голову розжарену корону. Мов: «Хотів царювати – царюй».
Другий гайсинчанин нетерпляче перебив першого.
– Після поразки повстання шляхта ще більше оскаженіла. Пани вимагають віддавати їм все, що тільки їм заманеться. Це ще більше озлоблює людей.
Марія точно знає, що із солоницького табору Северина Наливайка відвезли спочатку до Львова, а потім до Варшави. Восени 1596 року дев’ятьох спільників Наливайка стратили, трьох помилували.
Козацького ж ватажка жорстоко катували до квітня 1597 року, після чого його було прилюдно страчено у Варшаві після жорстоких, нелюдських тортур, причому смертний вирок Наливайку був затверджений сеймом.
Северинові Наливайку зітнули голову, після чого він був четвертований, а шматки його тіла порозвішували по всій Варшаві.
Марія з дочкою вже повертались додому, коли їх нагнав сільський війт Лозицький. Він зупинив коня, зліз з таратайки і запросив жінок:
– Доброго дня! Будь ласка, сідайте. Підвезу вас хоч до села.
Коли жінки поклали на воза свої клунки, війт запитав:
– Не важко? Чоловіків немає, щоб вам допомогти?
– Самійло, Мирослав й Іванко на Січі, – зітхнула Марія. – Коли будуть вдома невідомо, бо війні з Туреччиною не видно ні кінця, ні краю. А Лесь не здужає, не може поки нічим допомогти.
Коли проїхали половину шляху до Кисляка, війт знову запитав.
– Я бачив, ви на ярмарку прислухались до розмов про страту Наливайка. Як ви самі гадаєте, його дії проти ідеї створення греко–католицької церкви сильно вплинули на її становлення в Україні?
– На мою думку – ні, – відповіла Марія. – Але, гадаю, вони вказали на ту силу, яка може стати опорою для православ’я. Такою силою є запорізьке козацтво і його ватажки.
– І я такої ж гадки, – посміхнувся Лозицький і тут же зітхнув. – «Старі» або «городові» козаки видали Наливайка ляхам, зрадивши і його, і всіх нас. Наш захист – це так звані «нові» козаки, тобто низовики, запорожці. Вони всі, як один, чесні, сміливі, завзяті хлопці.
– Ненависть до польських катів в нашого народу така сильна, що не може все на цьому закінчитися. Я впевнена, що буде нове повстання проти польського гніту. Пошарпана Україна вимагає помсти і справедливості.
– Так, доню. В народу нашого сили неміряно, тому ми неодмінно переможемо! В цьому я не маю жодного сумніву.
– Це точно. Народ наш волелюбний, працьовитий, добрий, дотепний, гострий на слово. Чого варті тільки наші пісні, прислів’я, приказки!
– І не кажи!
Хоча війт обіцяв підвезти Марію з Оріяною до села, але насправді він розвіз їх по хатах.
– Не знаю, як вам і дякувати, – посміхнулась Марія. – Щось я сьогодні дійсно багато всього накупила, не знаю, як би і донесла.
– Будь ласка, пані Маріє. Як щось треба – не соромтесь, звертайтеся. Ваші чоловіки у війську, тож вважаю своїм обов’язком допомогти вам. Точніше, маю це за честь.
– Дякую, приємно чути.
Оріяна зайшла до хати і з радістю побачила, що на ліжку спить Мирослав, а поряд з ним тихенько сидять Роман і Руслан.
– Мамо, – тихенько промовив радісний Руслан, – тато приїхав! Тільки він дуже втомився. Навіть і не зчувся, як заснув.
– Тихше-но! Не будемо йому заважати, – посміхнулась щаслива Оріяна, – дамо йому відіспатися з дороги. Дітки, ідемо з хати. А не казав батько, дід Самійло й дядько Іванко теж приїхали?
– Казав, мамо, і вони приїхали.
– Живі! Дякувати богу! Ще щось розповідав?
– Так. Вони з дідом й дядьком Іванком пробудуть вдома цілих два тижні, а потім знову повернуться на Січ.
Тут до хати під’їхав Іванко. Він натягнув повід, зупинив коня, скочив з нього і підійшов до сестри.
– Здрастуй, люба сестро!
– Дядьку Іванку! – кинулись до козака Роман і Руслан.
– Здрастуйте, небожата! – зрадів Іванко. – Ти диви, як ви повиростали і не впізнати! Як поживаєте, шибайголови?
Вони міцно обійнялись і почоломкались. Потім Іванко підхопив дітей на свої дужі руки. Вони обвили його шию рученятами.
– Збирайся, сестро, підемо до нас. Мама сказала, що сьогодні обідати будемо в нас. Батько дуже хоче побачити онуків і тебе, звісно.
Оріяна завагалася і після недовгих вагань відповіла.
– Мирослав спить, а будити його не хочеться.
– А ми йому напишемо, щоб він також прийшов до нас, як прокинеться.
Тут рипнули двері, і з хати вийшов Мирослав. Сини одразу кинулися до батька. За ними до чоловіка підійшла і пригорнулася Оріяна.
– Що, брате, не спиться? – посміхнувся Іванко.
– Поспиш тут з вами, – пожартував Мирослав. – То що, Оріяночко, збираємось в гості? Дітки, вам треба переодягтися.
Нарешті всі зібрались, причепурились і пішли до хати Гардових. Іванко посадив племінників в сідло, і веде коня в поводу. Мирослав з Оріяною також ідуть пішки.
Іти по вулиці приємно, бо майже в кожному подвір’ї палають кетяги крислатих горобин і в кожному – кетяги червоної калини. Це милує око.
– Здоровенькі були! – чуються зусібіч доброзичливі голоси односельців.
– Моє шанування!
З нової хати, повз яку проходять Іванко й сім’я Коберників, вийшов курінний отаман Михайло Кремінь, а за ним – його дружина Гафія.
– Слава Ісусу! – привітався отаман.
– Навіки слава!
Чоловіки, вітаючись, знімають шапки чи картузи. Жінки вклоняються козакам. Видно, що по всьому селу панує пожвавлення.
– Заходьте до нас. Не минайте нашої хати, – запросила Гафія.
– Вибачте, не можемо. На нас нетерпляче чекають батьки і Харатя, – відповів Іванко. – Хіба іншим разом? Або краще – приходьте ви до нас!
Отаман ніби і засумнівався, але Гафія так подивилася на нього, що він одразу відмовив.
– Дякуємо, але сьогодні ми побудемо разом, – посміхнувся Кремінь.
Коли отаман залишився вдвох із дружиною, Гафія сказала:
– Дякую, любий, я так скучила за тобою!
З однієї з хат чути, як голосить якась жінка. Козаки принесли їй звістку про те, що її чоловік загинув в бою з османами. Комусь свято, а комусь горе. Біля сусідньої хати сидять діди і димлять самосадом.
Нарешті дійшли до хати Гардових. Марія якраз накриває стіл під старою яблунею. Побачивши гостей, вона широко посміхнулася.
– Добрий день, діточки! Яке в нас сьогодні велике свято!
– Яке свято, бабуня? – запитав Руслан.
– Дід Самійло, ваш батько й Іванко до нас приїхали! Найдорожчі гості! Оріяно, донечко, допоможи мені, щоб швидше було.
– Добре, мамо. Що треба робити?
Оріяна поцілувалася з Харатею, і почала носити полумиски із різними стравами до столу. Мирослав присів на лаві, а з обох боків біля нього примостилися сини. Батько обійняв їх за плечі, і вони пригорнулися до нього.
– Татку, розкажи щось про війну! – з захватом попросив Роман. – От ми щось чули про рясну квасолю, але не зрозуміли, що воно таке? Ти знаєш?
– Звісно. Щоб ви знали, діти, козацька піхота вважається кращою у всій Європі. В бою козаки шикуються в три ряди: поки перший ряд стріляє, другий тримає зброю напоготові, а третій – заряджає.
– То такому, мабуть, треба вчитися, щоб виходило швидко?
– Звісно. Козаки діють злагоджено і гінко, тому стрілянина, яку козаки називають «рясною квасолею», не припиняється.
Марія прислухалася і промовила:
– Мирославе, ну ти знайшов, про що з дітьми поговорити.
– Бабусю, не гнівайся, нам дуже цікаво! – тут же озвався Роман. – Ми самі тата попросили, щоб він нам розповів!
Марія пильно подивилась в очі онукам. Немає ніякого сумніву, що їм ці розповіді дійсно напрочуд цікаві.
– А, власне, чому ні? Вони ж майбутні козаки, до того ж не такі вони й маленькі. І вже бачили таке, чого ти за все своє життя не бачила, – заспокоїв Марію Самійло і посміхнувся у сивіючі вуса.
– А ще ми використовуємо списи не тільки під час бою. Коли треба переправитися через болотну місцевість, а на Волині, наприклад, таких місць – міх, торба і три оберемки, ми складаємо списи решіткою, робимо настил з хмизу й очерету, і таким чином долаємо перешкоду на шляху.
– Правду люди кажуть, що нашим козакам рівних у військових хитрощах немає, – з захватом вигукнув Роман.
– А ще саме запорожці вигадали такий засіб оборони, як самообкопування. Більша частина козацького війська – це піхота. Саме вона часто вирішує бій і не поступається ні перед ким. Хіба що важко витримати атаку важкої кінноти ворога.
– Скоро про козаків дізнається весь світ!
– Вже зараз наші стрільці, витривалі до холоду і голоду, нестримні в наступі, незламні в обороні, викликають подив у всього світу!
– Ну досить, – перебила зятя Марія, – сьогодні вам голодувати не доведеться. Мийте руки, і прошу всіх до столу!
Коли всі розсілися за довгим столом і дорослі налили горілки чи вареного меду, Самійло підвівся з кухолем в руці.
– Ну що, рідні мої, минулий рік був багатий на враження і хвилювання. Але думати про погане не хочеться, добре те, що добре закінчується. Ми живі, здорові, а сьогодні ще й разом! Я дуже радий цьому. За нас!
Дорослі випили і стали їсти. На столі годзя з підчеревиною і ребрами, варена воловина, жарені карасі, квашена капуста й огірки, пампушки із часником, домашня ковбаса, солене й копчене м’ясо з проріззю. І ще багато інших страв.
– Мамо, – дивується Іванко, – а як ти все це встигла наготувати?
– Харатя допомогла, – тепло посміхнулася Марія.
Всі зголодніли, тому спочатку їли майже мовчки, а після третьої чарки розмова потекла без угаву і тривала до глибокої ночі. З інших дворів линуть по Кисляку козацькі пісні і думи.
– Тату, – запитав Роман, – а чим ми завтра будемо займатися?
– Чим буду займатися я – ще не знаю, мама скаже, що треба. Ви без діла також не сидітиме. Ти з Русланом будете відливати кулі до мого мушкета. А якщо візьмете кулелійки діда Самійла й дядька Іванка, то виготовите кулі і для них. Справитеся?
– Питаєш! Звісно, справимося! Може, ще щось треба допомогти?
– Так. Набираєте і насушите болотного моху для того, щоб перев’язувати рани. Чим більше, тим краще.
Розійшлися всі дуже пізно, хоча розходитися нікому не хочеться. Ніхто не втомився, і всі сьогодні раді та щасливі.


Вигадка
Іванко проїжджав повз хату Коберників і, звісно, не міг не зайти до сестри Оріяни. Вона дуже зраділа молодшому брату.
– А де Мирослав? – озирнувся Іванко.
– Поїхав на пасіку, бо батько прихворів, – відповіла Оріяна. – Навіть з хати не виходить.
Тут із-за хати вибігли Роман з Русланом і одразу один поперед одного кинулись до Іванка.
– О! Дядьку Іванку! Добрий день!
Іванко тане від ніжності і посміхається племінникам. Він підхопив їх обох на свої дужі руки і закружляв, аж голова йому запаморочилася.
– Ну, досить, – рішуче заявила Оріяна, – ще не вистачає, щоб ти їх впустив.
– Мамо, та бути такого не може! Дядько Іван он який сильний!
– Злазьте, я вам кажу!
Іванко слухняно опустив дітей на землю і притримав їх, щоб вони бува дійсно не заточилися і не впали. Потім хитро запитав:
– А вгадайте-но, що в дядька є?
– Цукерки! Вгадав? – першим вигукнув Руслан.
Задоволений Іванко витяг з торби два півника на паличці, загорнуті в папір і віддав дітям. Ті подякували йому, поцілували в щоки, присіли на призьбі й почали смоктати льодяники.
– Балуєш ти їх, – всміхнулась Оріяна.
– А кого ж мені ще балувати? Хіба тебе, сестро, але в тебе для цього чоловік є. Може, тобі треба щось допомогти?
– А ти знаєш, треба. Хочу засолити огірків. Принесеш води? Буду дуже вдячна.
– Питаєш! Звичайно!
Оріяна пішла в город, щоб вибрати огірків, а Іванко припнув коня до конов’язі, і  став носити воду в діжку. Коли він в черговий раз приніс два цеберка води, Оріяна сказала:
– Налий води в цю миску.
Тільки брат налив і поставив відро на землю, як на вулиця роздались голосні крики і ґвалт. Іванко спершу і не второпав, що відбувається.
– Піду подивлюсь, що там трапилось, – сказав він сестрі.
Але не встиг він дійти до воріт, як до них з вулиці прискакав десяток татар. Вони побачили Оріяну і радісно закричали:
– Яка краса! Багато грошей коштує!
– Якші! Вона моя!
– Ні, моя! Я візьму її за дружину!
Татари відчинили ворота і в’їхали у двір. Оріяна стоїть, скам’яніла від страху. Іванко тим часом повернувся до столу і схопив миску із водою.
– Сестро, – неголосно промовив він, – хапай дітей і ховайтесь!
– Де ж тут можна заховатися?
– Залізьте в сушарню. Місця вистачить.
– А ти?
– Бігом! Я їх затримаю! Нуж бо, мерщій!
Оріяна досить слухняно схопили за руки синів і поспішила за хату. Козак із мискою без поквапу пішов назустріч кримчакам.
– А ну, підходьте, нехристі, – запально крикнув Іванко на татарській мові, – зараз я буду хрестити вас свяченою водою!
– Шайтан! – закричали татари і позадкували назад.
– Хто перший? – глумливо вигукнув Іванко.
Одурілі ординці в паніці вискочили за ворота, а Оріяна з діточками непомітно для ординців залізли в сушарню, викопану в землі за хатою. Іванко поспішив до воріт. Татари як від чуми кинулися від козака якомога далі.
– Що там у вас? – запитав їх сотник Наіль Ширин.
– Якийсь урус, що говорить на нашій мові, хоче охрестити нас свяченою водою!
– Цього нам ще не вистачало, – лайнувся сотник, – облиште його і поїхали далі. З Гайсина вже скачуть козаки. Мурза сказав, бажано уникнути непотрібного бою. Відходимо!
Іванкові навіть не довелось ховатися чи братися за зброю, бо татари наскільки несподівано з’явились, так же швидко і зникли.
Мирослав, який знаходився на пасіці за селом, дізнався про напад татар тільки після того, як повернувся додому. 
– Повезло, – щасливо посміхнулася Оріяна і поклала голову на плечі чоловіку, – якби не братик, я й не знаю, щоб було. Це він нас з дітьми врятував. Ти б бачив очі тих нехристів, коли Іванко заявив, що буде їх хрестити свяченою водою!
– Дякую тобі, брате, – вклонився Мирослав Іванку і пригорнув до себе синочків. – А здорово ти це вигадав! Я про таке ще не чув!
– Я теж, – усміхнувся Іванко, – вигадав на ходу. А що я ще міг удіяти?
Він знизав плечима. Всі посміялися вигадці Іванка.
– До мами поїду. Я ж не знаю, як там вона?
– Та все добре, – посміхнувся Мирослав, – он вона сама поспішає до нас!
Побачивши живих дочку, сина, онуків і зятя, Марія на радощах розплакалася, з відрадним риданням кинулась сину на груди, обійняла Оріяну, а потім довго і весело сміялася, коли їй розповіли про те, як її син намагався охрестити татар.
Мати з невимовною гордістю і любов’ю дивиться на свого дорослого сина. Після цього Оріяна з матір’ю швидко приготували обід, і вся родина з задоволенням поїли разом. Потім мати допомогла доньці солити огірки.
Ночувати Марія пішла додому, а Іванко поскакав до фортеці. Там його прийняв поручик Ясинський.
– Розумієте, пане поручику, я чув, як один з ординців сказав, що візьме мою сестру за дружину. В мене лихі передчуття.
– Але ж татари відступили? – вельми здивувався Ясинський. Видно, що він не вірить у можливість якоїсь загрози.
– Хто його знає, далеко чи ні. Я не здивуюсь, якщо вони вночі приїдуть за Оріяною. Не всі звісно, а десяток, другий, – говорить дедалі поквапливіше козак.
– Що ж ти хочеш?
– Виділіть мені, будь ласка, на цю ніч десяток козаків із залоги фортеці. Зробимо засідку біля хати Коберників.
Поручик і в гадці не має, щоб відмовити Іванку.
– Добре. Десятка вистачить? Точно? Може дати два десятки?
– Ні, дякую. Вистачить одного, щоб не заважали один одному.
Коли стало вечоріти, з Гайсина до мальовничого села Кисляк виїхав десяток реєстровців. Вони неквапливо їхали берегом тихоплинної річки Кислячки, милуючись  млинами, глиняними хатками, земляними греблями та ставками.
Залишивши коні біля хати Гардових, козаки пішки добралися до обійстя Коберників і поховались під деревами та в кущах калини і жасмину. Скоро ніч обступила їх. В темряві ночі видно пожежі, то татари палять пограбовані села.
Коли на небі засвітив місяць і зорі, до подвір’я під’їхали десятеро татар. Вони тихо спішилися і оточили хату, але більше нічого зробити не встигли. Іванко ще з вечора попрохав реєстровців ординців в полон не брати.
Просвистіли стріли з козацьких луків і всі кримчаки впали мертвими. Козакам навіть не довелось виймати шаблі з піхов.
– От тепер добре, – вдоволено сказав Іванко.
– Богу дякувати, – додав хтось з козаків.
Коберники спокійно сплять і навіть не знають, що коїться в них попід хатою. Козаки тихо забрали тіла вбитих ординців, їх коней, зброю і повернулись до фортеці. Іванко не може нарадуватись тому, що зміг знову вберегти сестру і її родину.
Наступного дня в Гайсині проходив ярмарок, й Іванко з самого ранку поїхав до містечка. Подякувавши поручику Ясинському, він завітав на базар.
Припнувши коня до конов’язі, козак одразу пішов до бабусь, які торгують саморобними цукерками – півниками на паличках.
– Добридень. Мені три штуки, будь ласка.
– Ти ж завжди береш два?
– Сестру хочу пригостити, а то вона, мабуть, вже і забула, які ті цукерки на смак.
– Це точно, – пхикнула бабуся, – материнська доля вона така – все краще дітям, а собі те, що з носа скапає. Так і життя минає. Молодець, хлопче, що не забуваєш про сестру. Може, її в цьому житті ніхто крім тебе більше і не побалує.
– І то, поки ти сам не одружений, – засміялась друга бабця, – бо тоді будуть свої діти, своя жінка, її родичі, і на свою сестру вже ні часу, ні грошей не буде вистачати.
Розгублений Іванко мовчки кивнув, розрахувався за півники і поспішив до коня. Він їхав додому і думав про матір, ніби по новому побачивши її життя.


Чорний козак
Настоятель Свято-Покровського храму села Кисляк отець саме Зосима готувався до вечірньої служби, коли прямо на територію церкви в’їхали якісь вершники. Здивований батюшка вийшов з храму, щоб дізнатися, що відбувається.
Біля церкви по-хазяйські порядкують дев’ятеро озброєних поляків. Вони привезли із собою на возі дві довгі драбини.
– Добрий день, панове, – привітався батюшка, – а що ви тут робите?
Старший із шляхтичів обернувся і глузливо запитав:
– А тобі яке діло?
– Тобто як це, яке? – вразився батюшка. – Я – настоятель цього храму, так що кому, кому, а мені є діло.
– Я міг би і не відповідати, – гоноровито мовив шляхтич, – але так і бути, скажу. Ми знімемо і заберемо дзвони, і переллємо їх на гармати. Зрозумів?
– По якому праву? У вас є дозвіл нашої єпархії?
Один з вершників бундючно промовив:
– Пане Бельський, ви занадто багато честі надаєте цьому попові.
І він нещадно шмагнув батюшку нагайкою. Отець Зосима встиг відхилитися, тож нагайка попала йому тільки по плечу, а не по голові, як мітив лях. Поляки весело розреготалися.
– Не звертайте на нього увагу, панове. Ставте драбини, треба скинути дзвони на землю. За справу!
Користуючись тим, що ляхи на нього дійсно уваги більше не звертають, батюшка пішов до хати, в якій живе. Хата ця знаходиться одразу за церковною огорожею. Отець Зосима підійшов до ікони Спасителя і перехрестився.
– Прости мені мої гріхи тяжкі, отче, – мовив він.
Після цього зняв церковне вбрання і вдягнув козацький одяг. За пояс застромив два пістолі, шаблю і ніж. Потім взяв лук із стрілами. Ще раз перехрестився.
– Прости мене грішного. Але іншого виходу в мене немає.
Він вийшов з хати. Двоє ляхів вже видерлися нагору і роздивляються, як зняти дзвони з дзвіниці. Один з поляків порається біля коней, а шестеро просто стоять біля входу до церкви.
Батюшка наклав на тятиву лука одразу дві стріли, як це роблять вправні татарські лучники. Він зітхнув, затамував подих, прицілився і вистрілив. Швидко схопив ще дві стріли, і знову вистрілив. Всі чотири стріли потрапили в цілі, і четверо ляхів впали замертво.
Решта схопились за шаблі. Батюшка застрелив двох з пістолів, а третього, того, що був біля коней – зарубав. Потім з лука вбив тих ляхів, котрі видряпались по драбинам на дзвіницю. Вони впали з висоти на землю.
– І віз знадобиться, – сам до себе мовив батюшка.
На звуки пострілів прибігли сусіди – козак Лаврін Чуб, який зараз лікується від поранення і Блажко Бажан.
– Що трапилось, отче? – з подивом розглядаючи поле бою, запитав Лаврін.
– Ці нелюди хотіли забрати наші дзвони. Допоможіть приховати коней, драбини і вбитих ляхів.
– Добре. А ви йдіть, перевдягніться знову на священника!
Коли отець Зосима вийшов з хати в церковному вбранні, від перебування поляків і сліду на залишилося. А на вечірню службу вже йдуть прихожани.
Служба вже підходила до кінця, коли до церкви підїхав новий польський загін. Ці ляхи ведуть себе у порівнянні з попереднім загоном помірковано. Вони дочекались, коли служба закінчилася, почали виходити люди, а потім і священник.
– Чи не бачили ви тут дев’ятьох кінних поляків? – запитав їх старший.
– Бачили, – голосно відповів один із сусідів, який ховав тіла вбитих поляків – Блажко Бажан. – Он там, над Собом їх вбив чорний козак.
– Який ще чорний козак? – здивувались поляки і перезирнулися, бо раніше чути про такого їм не доводилося.
– Я його бачив перший раз, – впевнено бреше Блажко. – Він був вдягнений в усе чорне – і сорочка, і свитка, і шаровари, і чоботи, і шапка, і пояс. І кінь в нього також чорний.
– І що, він сам, один вбив дев’ятьох вояків? – недовірливо запитав один з ляхів.
– Так, – запевнив Блажко Бажан. – Сам, один.
– Покажи нам, де це було, – наказав поляк.
– Добре, панове, ідемо.
І Блажко показав, де лежать вбиті батюшкою ляхи. Забравши вбитих, поляки поїхали в Гайсин.
Наступного дня до отця Зосими прилетів голуб від батюшки із села Куна, яке знаходиться на південь від Гайсина. Зазвичай таким чином кунянський батюшка попереджав кислячан про татар, які прийшли Кучманським шляхом і наближаються до Гайсина.
Але на цей раз батюшка повідомив, що до церкви прибули двадцять ляхів з наміром зняти дзвони, щоб переплавити їх на гармати. Отець Зосима думав не довго. Він покликав тих сусідів, які ховали вбитих ляхів.
– Чи є зараз в селі запорожці? – запитав він.
– Так, батюшка, є, – відповів Лаврін.   
– Збирайте всіх. Нехай мерщій із зброєю їдуть до мене.
Коли козаки зібрались, а їх всього є одинадцять і ще двоє сусідів, батюшка повідомив їм про лист з Куни. Серед козаків є Самійло Гардовий, який тепер більше не курінний отаман, а знову рядовий козак Переяславського куреня Війська Запорізького.
В нього віднині більше можливостей побувати вдома, чим він і скористався.
– Вважаю, ми повинні допомогти жителям Куни відстояти дзвони, – сказав батюшка. – Мені потрібна ваша допомога.
– Згодні. Тільки коней в нас на всіх немає.
– Коні є, – мовив Лаврін.
– Я з вами. Зачекайте мене, – попросив батюшка.
– Та навіщо воно вам, отче? Ми й самі впораємося, – мовив Самійло.
– Та не всиджу я вдома, – відмахнувся батюшка.
Невдовзі невеликий кінний загін помчав до Куни, оминаючи Гайсин. Біля церкви кислячани побачили побитого батюшку і двох зарубаних прихожан.
Мов вихор налетіли кислячани на ляхів, не дивлячись на те, що тих більше. На допомогу козакам кинулись місцеві селяни з вилами і косами, які до цього ховались в кущах неподалік від церкви. Разом вони швидко перестріляли, порубали і закололи всіх поляків.
– Отець Онуфрій, люди, ховайте тіла і коней, – наказав отець Зосима місцевому батюшці і жителям села, – а як їх почнуть шукати, скажете, що їх всіх вбив чорний козак.
– Як то, чорний?
– Одягнений у все чорне і на чорному коні. Зрозуміли?
– Добре, – пообіцяв отець Онуфрій.
Кислячани повернулись до себе, а жителі Куни поховали поляків, сховали їх зброю, а коней відвели подалі в ліс.
Що там і як було далі, ні в Кисляку, ні в Куні ніхто не знає, але за дзвонами більше ніхто не приїздив ні до них, ні в яке інше село волості.
Тільки чутка про чорного козака стала поширюватися по всьому Брацлавському воєводстві, обростаючи новими подробицями і новими подвигами козака, яких отець Зосима зовсім і не робив.
Через тиждень Самійло Гардовий з іншими запорожцями зібрались повертатись на Січ. Євдокія проводжає сина Мирослава і не може стримати сльози. Роман і Руслан ідуть з двох боків від коня, тримаючись за стремена.
– Батьку, повернись, – в один голос просять діти.
Коли край села засурмили, Самійло вийшов з хати, то з подивом побачив біля воріт свого обійстя чорного козака! Все в нього було, як розповідають в народі – весь одяг чорний і кінь теж чорний, як смоль. За вухо намотаний довжелезний оселедець. За поясом в нього два пістоля.
– Доброго дня, пане Самійле, – широко посміхаючись, привітався чорний козак, – візьмете мене із собою?
– Голос знайомий, – відповів Самійло, – тільки я вас не впізнаю.
– Ви мене знали, як отця Зосиму, – посміхнувся чорний козак.
І він звично осінив себе широким грецьким хрестом. Самійло навіть розгубився на мить.
– І дійсно! Як я міг не впізнати? – признав нарешті козака Самійло, – ви підстриглися, бороду збрили, вас тепер і пізнати важко! То що, отче, ви передумали бути священником?
– Переконався, що мирське життя не для мене. Світ надто жорстокий, а моя шабля принесе більше користі, ніж моя молитва. Тож я розстригся і маю намір знову стати козаком.
– То що, значить, з нами до пекла? – усміхається Самійло, пригадавши, чому цей козак свого часу став священником.
– Я спробував, і доволі. Все одно життя так повертається, що я мушу раз за разом брати до рук зброю і вбивати ворогів наших. Який же я після цього священнослужитель? Тому буду й надалі козаком.
– Душа у вас козацька була й лишається.
– Це точно. Знаєш, Самійле, то лайнутись хочеться по-козацькі, то рука ніби сама шаблю просить. А ще я тепер думаю, що чим більше знищиш бусурманів, то вірніше увійдеш у Царство боже.
– Ми з радістю приймемо вас знову до Кошу, тим більше, що ви вже були козаком. А як вас тепер звати?
– Раніше звали Тиміш Хижняк. Якщо запорожці захочуть змінити мені ім’я та прізвище, то так і буде. Єдине моє бажання, я б хотів стати козаком Кисляківського куреня. Звик я до всіх вас, можна сказати, зріднився. Я ж тепер теж певною мірою кислячанин?
– Думаю, вам в цьому не відмовлять. Нам такі молодці потрібні! Ми всі тільки раді будемо. А хто ж тепер буде правити в нашій церкві?
– Знайдуть когось, – безтурботно махнув рукою Герасим. – Не дарма кажуть люди: «Святе місце пустим не буває!»
– Ну що ж, пане-брате, православне і преславне Військо боже Запорізьке чекає на нас! То що, в путь?
– Так. Можна рушати.
І запорожці, попрощавшись з рідними, поїхали на Січ. Як завжди їх за село провели діти, тримаючись за стремена коней. Вже за селом козаків верхи наздогнав війт Лозицький.
– Пане, – гукнув він і замовк, бо не знає, як звернутися до колишнього батюшки.
– Тиміш, – підказав чорний козак.
– Пане Тимоше, – ми з односельцями вирішили, що хата, в якій ви жили, як були настоятелем нашого храму, віднині по праву ваша. Щоб, значить, вам було куди повертатись.
– Дякую. А де буде жити новий батюшка?
– А ми громадою збудуємо для нього нову хату. А хочете, цю віддамо новому настоятелеві храму, а нову хату збудуємо для вас?
– Благословляю, тобто спасибі, – з почуттям промовив і вклонився Тиміш Хижняк, – мене і ця хата цілком влаштовує.
– Значить, так тому і бути. Ми завжди раді вам! Повертайтесь!
– Дякую, – знову вклонився чорний козак.
Запорожці продовжили свою путь, тепер вже самі. Чорний козак їде і з радістю й теплотою думає про кислячан, завдячуючи яким в нього тепер є свій власний дім в цьому світі. Він тепер багатший за більшість козацької сіроми, яка не має ні кола, ні двора.
– Пане, Тимоше, – гукнув його Самійло, – може тобі яка молодиця в Кисляку приглянулася? То наступного разу, дивись, одружимо тебе!
– Як у воду дивишся, пане Самійле, – усміхнувся у вуса Тиміш, – тільки не молодиця, а вдова.
– Можна дізнатися хто саме? Бо вдів у нас на Україні в усі часи було і є багато. І Кисляк в цьому не виключення.
– Це вдова твого бойового побратима Сашка Сомика – Софія.
– А вона знає? – з несподіванки трохи розгубився Самійло.
– Ні. Я ніяк не міг наважитися побалакати з нею про свої почуття. Але тепер, коли я вже знову козак, а не піп, неодмінно поговорю. Не знаю, як вона це сприйме, але скажу їй. Навіть, якщо вона відмовить.
Самійло подумав і сказав:
– Чого б то вона має тобі відмовити? Як хочеш, я сам за твого свата піду.
– Хочу, – не роздумуючи відповів Тимош.
– Значить, домовились.
Далі вони поїхали мовчки, розмірковуючи кожний про своє.


Щасливий січовик
Прийшли до старого козака Вітра старість і неміч. При чому прийшли якось так несподівано й непомітно, що козак цього не одразу й помітив. А сталось це так.
Кашовар Василь Голобля і його незмінний помічник Лаврін Чуб почали готувати квас запорізький. В барилах на 200 фунтів окропу вони обварили по 18 фунтів житніх сухарів і настояли протягом третини доби. Після цього чистий сирівець злили в іншу посудину, поклали 1,5 склянки дріжджів, стільки ж меду і нарізану кружальцями цитрину без кісточок, і дали постояти ще третину доби.
Після цього майбутній квас запорізький проціджують, розливають в пляшки, кладуть в них по одній родзинці, добре закупорюють корками і ставлять в тепле місце ще на третину доби. Як тільки квас почне бродити, його виносять в холодне місце.
– Пане Василю, давай допоможу, – запропонував Вітер.
Але дуже швидко з подивом зрозумів, що руки його погано слухаються, бо булої сили в них немає. Раніше він такі барила міг підняти, як то кажуть, однією лівою рукою, а тут двома руками не зміг! Старий запорожець зніяковів і мовчки відійшов геть.
Як всі запорожці, Вітер вважає, що смерть в ліжку та ще й від старості – це ганьба й божа кара. 
– Ну що, – запитав Вітер в самого себе, – йти, доживати віку до якогось монастиря? Чи чекати смерті в ліжку? Сором який.
І вирішив старий запорожець, що такого глуму він за своє довге козакування не заслуговує. Тому прийняв рішення, шукати смерті в чесному бою.
– І то правда, – з сумом промовив Вітер до самого себе, – з мого товариства вже нікого не залишилось. Час і мені відійти в степ.
Довго чекати не довелось. Курінний відправив десяток козаків в дозор. Разом з ними визвався їхати й Вітер. Отаман зрадів, розраховуючи на великий військовий досвід старого козака і його удачу.
 – Дякую, батьку, – навіть посміхнувся Кремінь, – їй богу, мені спокійніше на душі, коли ви будете разом з молодими козаками!
– Авжеж, – погодився Вітер.
Перед виїздом Вітер сходив до церкви, сповідався, і сів на коня в дуже гарному гуморі. Він один знає, що закінчує свої земні діла.
Старшим дозору Кремінь призначив Мирослава, бо Іванко Гардовий тепер входить в десяток Журби.
Раніше в такі дозори низовики їздили загонами в пів сотні або й цілу сотню козаків, але Кремінь пробує виконувати такі завдання всього одним десятком запорожців.
За половину дня дозорці не помітили нічого підозрілого і зібралися поїсти. Вони зупинилися біля лісу, залишили коней на узліссі, а самі увійшли в ліс і розташувалися на невеликій галявині.
На обід сьогодні козаки приготували рвані або щипані галушки. Прісне тісто з пшеничного борошна, замішане на сироватці з яйцем, розкачали качалкою, щоб товщина коржа була 1-1,5 пальці.
Потім розрізали тісто смугами шириною 2 пальці, відщипували від кожної невеликі шматочки і покидали їх в підсолений окріп. (Якщо ж від тіста шматочки не відривати, а відрізати ножем, виходять різані галушки).
Готові галушки заправили засмажкою з цибулею на салі, й їли їх разом з рідиною. А ще в козаків із собою є ковбик який ще називають кендюх або сальтисон. Добре вимочений, вичищений свинячий шлунок начиняють злегка привареним і посіченим свинячим м’ясом, щоковиною, салом, вухами, підчеревиною, змішаними з часником, чорним перцем і сіллю.
Потім все це обварюють й тушкують у печі, перегортаючи з боку на бік, поки не підсмажувалася шкуринка. Після цього ковбик тримають під гнітом, щоб позбавити зайвої вологи. Зазвичай їдять його з хріном.
Василь Голобля не поскупився і дав хлопцям в дозор дуже багато сальтисону.
– А можна добавки? – попросив Вітер. – Ох і добрий ковбик робить пан Голобля! Як повернемось – подякую йому!
– Це ти, батьку, влучно сказав, – хмуро промовив Мирослав, – якщо повернемось. Нас оточили ляхи. До бою!
Тут до багаття, навколо якого сиділи козаки, підбіг Петрик Сомик.
– Вартового біля коней вбито, а коней вже захопили ляхи, – вигукнув він.
– Куди ж нам тепер? – запитав Мартин Паталаха.
Вітер підвівся і витягнув із піхов свою шаблюку.
– Тікайте, діти, – суворо промовив він. – Швидше! Я їх затримаю!
– Куди ж можна пішки втекти від кінних? – здивувався Ілько Дігтяр. 
– Там всередині є болото. В ньому можна відсидітись, – сказав Вітер. – Ну, швидше! Біжіть звідси! Все одно нам в бою не вистояти. Чого ж всім гинути? Біжіть! Нумо!
Козаки більше не стали сумніватися, і побігли вглиб лісу. Дорогу їм перетнула невеличка річечка, власне, широкий струмок, з піщаним бережком.
– Стійте! – підняв  руку Мирослав. – Якщо підемо берегом – залишимо сліди на піску. Треба якось перехитрувати поляків.
– Було б добре. Тільки як? – запитав Свирид Ружинський.
Петрик Сомик уважно обдивився і закликав:
– Робіть, як я!
Він підбіг до молодої осики, стовбур якої в товщину ледве перевищує п’ять дюймів, підстрибнув і схопився за верхівку. Деревце почало гнутися, Петрик махнув ногами, щоб дерево похилилося швидше. Коли осика перехилилась через річечку, козак зістрибнув на протилежний берег, порослий травою.
Решта кислячан зробили те саме й опинилися на іншому березі. Мирослав озирнувся і задоволено посміхнувся.
– Ну що, пішли далі. Тільки тихо!
В цей час ляхи добралися до галявини, де на них чекає старий козак Вітер. Він встиг помолитися і з неприхованим задоволенням зустрів ворогів.
– Збийте його конем, – наказав шляхтич, який керує своїм загоном, роздратований хоробрістю козака.
Три вершники вдарили баских коней і помчали на одинокого запорожця, наставивши на нього довгі списи. А той стоїть і спокійно чекає. Коли між ним і вершниками залишилось якісь десять кроків, козак кинув шаблю на землю, вихопив з-за поясу два пістолі, прицілився і вистрелив по коням.
Після цього він кинув пістолі, підняв з землі, прихований у густій траві мушкет, і застрелив третього коня. Потім одразу Вітер підняв шаблю, швидко, як тільки зміг, підійшов до ляхів, які борсаються під конями, які придавили їм ноги, і вбив їх.
Розлючені невдачею поляки не стали більше атакувати козака в кінному строю, а зробили кілька пострілів із своїх мушкетів та аркебуз.
Козаку вдалося ухилитись від кількох куль, але спочатку одна, потім ще дві влучили в груди старому козаку. На величезний подив ляхів він широко посміхнувся.
– Дякую тобі, отче, що дозволив мені загинути по-козацькі. Іду до тебе! Приймай, боже, мою грішну душу.
Він хотів перехреститися, але вже не зміг, бо став безпорадний від ран і втрати крові. Ще дві кулі вдарили Вітра в широкі груди. Старий запорожець поточився, втратив рівновагу і впав на бік.
Вітер загинув щасливий, з посмішкою на обличчі, бо вмер не від старості чи хвороб, а як належить запорожцеві – в бою з ворогом із зброєю в руці.
Шабля випала з його мертвої руки. Поляки радісно скрикнули. На обличчі старого козака завмерла посмішка, тільки ляхи не звернули на це уваги.
– Шукати інших, – наказав їх командир.
Ляхи кинулися на пошуки і скоро опинилися на березі невеличкої річки. Один із шляхтичів під’їхав трохи пізніше.
– Ну, що там? – голосно запитав він.
– Нічого пане Фрейберг. Ніяких слідів немає, – розгублено відповів один із жовнірів. – Зовсім ніяких. Враження таке, ніби їх тут і не було.
– То, може, їх дійсно тут не було? Що як вони десь звернули в бік, а ми того й не помітили? Повертаймось назад, будемо шукати далі.
Але і подальші розшуки козаків нічого не дали. Поляки згорнули шукання і поїхали далі, але запорожці цього не знають і тому не поспішають повертатись в ту частину лісу, де ще недавно були ляхи.
– То що, Мирославе, – запитав Петрик, – тут і заночуємо?
– Мабуть, що так. Не хочеться гибіти в цьому болоті, але недарма люди кажуть – береженого бог береже. Давайте, браття, шукати сухіше місце, щоб можна було поставити курінь.
Але ночувати на болоті їм не довелось, бо Петрик обережно прокрався до лісової річечки, там видерся на дерево і впевнився, що ляхів в лісі немає. Козак повідомив про це Мирослава й інших кислячан.
– То що, повернемось в сухий ліс? – запитав Мирослав.
– Може, одразу підемо в бік табору? – запропонував хтось з козаків.
– Ти що? – вражено запитав Петрик. – Треба знайти і поховати батька Вітра! Він напевне десь там лежить. Не забрали ж його ляхи із собою?
– А, як він потрапив до них в полон?
– Козак не може дозволити собі здатися ворогу. Навряд чи Вітер дався їм живим, – засумнівався Петрик. – В любому випадку треба його пошукати.
Мирослав гаряче підтримав Петрика. Кислячани тихо повернулись на протилежний берег. Цього разу вони просто пройшли по воді, залишивши сліди на піску. Вітра довго шукати не довелось – його тіло ляхи залишили там, де він загинув.
– А бодай тобі, – мимоволі вирвалося в Мирослава.
Козаки вирили на узліссі під тисячолітнім дубом могилу, перенесли тіло старого козака і поховали його. Насипавши великий курган і поставивши дерев’яний хрест, козаки довго стояли з непокритими головами біля могили.
– Дякуємо тобі, батьку, що ціною свого життя дав нам можливість відірватися від клятих ляхів, – мовив Мирослав, – клянемося, що будемо мститися ляхам за твою загибель, скільки сил наших стане!
– Клянемося! – дружно підтримали його козаки.
Мирослав підійшов до Петрика і наказав:
– Залізь на дерево і оглянься навколо. Малоймовірно, звісно, але, можливо побачиш тих ляхів, які вбили батька Вітра. Дуже хочеться помститися.
Петрик зняв з плечей торбу з харчами, чохол з мушкетом, порохову торбу, вийняв пістолі, зняв шаблю і поліз на дерево. Як не дивно, але зверху він побачив невеликий табір ляхів, які зупинилися біля невеликого байраку досить недалеко від лісу.
– Є! – голосно крикнув згори Петрик. – Схоже, вони готують вечерю.
– Добре. Це надовго, – мовив Мирослав.
Справа в тому, що поляки на приготування їжі завжди витрачають набагато більше часу, ніж козаки. Запорожці в походах не користуються сковорідками, все роблять у похідному казані. Крім цього блюда, які їдять низовики, готуються дуже швидко.
– Значить так, – прийняв рішення Мирослав, – навряд чи ляхи вже кудись сьогодні поїдуть. Тому ми вночі проберемося в їх табір і винищимо всіх.
– Їх там не менше сотні, – повідомив Петрик.
– Це нічого. Ми сонними їх візьмемо, – без вагання відповів ватаг. – А зараз відійдемо трохи вглиб лісу і повечеряємо. Петрику, ти поки що побудь в дозорі, щоб без несподіванок.
– Слухаюсь, – кивнув Сомик.
Глибоко вночі, власне майже під ранок, козаки нечутно пробрались до польського табору. Без жодного слова, без шуму кислячани зняли вартових, а потім вбили всіх сплячих ляхів. Ніхто з них так і не прокинувся.
Коли сонце з’явилось на видноколі, в таборі вже повністю господарювали козаки. На землі лежать мертві ляхи.
– Це вам за батька Вітра, – недобре мовив Мирослав.
– Подивіться, – радіє Петрик, – та це ж наші коні!
Він підійшов і обійняв свого коня. Козаки почали збирати трофеї, потім сідлати коней для себе. Решту сідл й упряжу склали на вози з припасами.
– Час снідати. Їсти де будемо?
– Ну, точно не тут, – подивився Мирослав на тіла небіжчиків. – Їжте в сідлі сухарі з солоним салом, а як від’їдемо і знайдемо хороше місце – зготуємо якусь гарячу їжу. По коням! За мною!
Курінний отаман Кремінь був приємно вражений результатом дозору. Він обійшов табун польських коней, оглянув трофеї і в захваті сказав:
– Навіть не віриться! І все це зробив всього один десяток козаків!
– Батько Вітер загинув, – зітхнув Мирослав і зняв шапку.
– Шкода, звісно. Царство йому Небесне, вічна пам’ять і нехай земля буде пухом, – також зняв шапку і перехрестився отаман. – Але він загинув так, що позаздрити можна.
Тут до них підійшов кашовар Василь Голобля.
– Пане Михайле, батько Вітер перед тим, як їхати в дозор залишив мені на зберігання всі свої гроші. Що тепер з ними робити?
– Залиш на харчування куреня.
– Ні, пане отамане, їх багато. Батько Вітер хоч і любив випити, але пропивав не все. Давайте краще я віддам гроші вам, а ви вже самі розберетесь на які потреби куреня вони потрібніші.
І Голобля простягнув отаману два туго набитих шкіряних гаманця. Після цього він пішов і наварив на весь курінь колива – сарацинського зерна (рису) з родзинками, цукерками з гарбуза і меду, щоб козаки пом’янули Вітра.


Чорна скриня
Іванко жваво йшов від Дніпра, де він пів дня лагодив човна, через січовий майдан до свого куреня на обід, коли його гукнув сам писар Війська Запорозького.
– Агов, козаче! Допоможи мені! Треба віднести ці мішки до скарбниці. Бачу, ти поспішаєш, але це треба зробити прямо зараз.
– Чолом! – привітав Іванко писаря. – Добре!
Козак взяв один з лантухів на плече, але той прорвався і на землю посипалися якісь дерев’яні дощечки.
– Ой, лишенько! – мимоволі вирвалося в хлопця.
Іванко поставив мішок на землю і почав збирати розсипані дощечки на купу. Він побачив, що на них вирізьблені якісь письмена.
– Що це? – здивовано запитав він. – Не схоже ні на кирилицю, ні на латину. На якій мові це написано?
Писар уважно подивився на хлопця і відповів.
– Це писемність волхвів. Ще з дохристиянських часів, – відповів писар.
Від такої відповіді в Іванка разом перехопило подих.
– Отакої! А навіщо воно вам? – ще більше здивувався козак.
– Ти гадаєш, як це написано ще до прийняття нашим народом християнства, то ним користуватися не можна? А якщо я тобі скажу, що тут є чому повчитися, навіть у військовій справі?
– Вам видніше, – знизав плечима козак. – А яка саме це книжка чи що це взагалі?
– Це «Аскольдовий літопис» й «Іванове письмо». Чув про таке? Ні? А в скарбниці ще є «Велесова книга», «Книги пророцтв» або «Книги сивил», «буквиця» або «руниця» – це наше, старе, священне письмо.
Іванко зачудовано слухає, ніби він доторкнувся до казки.
– Можна запитати? А для чого це вам потрібно?
– Розумієш, ми намагаємось відродити знання нашого народу, його духовні скарби, втрачені з винищенням волхвів. Се допомагає зазирнути в саму глибочінь історії України, пройнятися її красою, мудрістю й дивовижним злиттям людини і природи.
– Щось я таке ніби чув, – пригадав Іванко, – це стосується нашої історії, культури, міфології, медицини, ремесл. Так?
– Точно, так, – вражено відповів писар. – Ти знаєш, що запорожці – нащадки сарматських царів?
– Ні, не знаю, пане писарю. Але мені доводилося чути, що польська шляхта вважає, що саме вона походить від сарматів.
– Це вони прагнуть надати собі зайвого ваги і престижу. Насправді нащадками сарматів є саме ми. На жаль для того, щоб займатися цим в повному обсязі потрібно мати свою державу. А в нас її немає. Що стосується польсько-литовської держави – Річі Посполитої, то їй до цього діла немає. Хоча, може це й добре.
– Чому?
– Бо вони напевне стали б знищувати духовні скарби нашого народу.
Іванко не знає, що на це сказати, він завагався із відповіддю, тому просто запитав:
– Що тепер робити?
– Принеси міцний, цілий мішок, а я почекаю тебе тут.
Іванко хутко приніс новий лантух, обережно склав до нього дощечки з написами, і відніс його до січової скарбниці.
– Дякую, хлопче, – сказав писар і посміхнувся, – бачу, тебе муляє якесь питання. То не мучся, запитуй.
– Як так виходить, що про ці старовинні книги чи що воно таке, в Січі ніхто нічого не знає? В усякому випадку мені про них чути точно не доводилося.
– Бо простим козакам воно ні до чого.
– Хай навіть так, але як вам вдається приховувати це в таємниці? – допитується козак. – Ви ж маєте їх десь ховати?
– Ти син Самійла Гардового? Думаю, тобі можна довіряти. Чи знаєш ти щось про так звані «чорні» скрині отаманів Січі?
– Чув і бачив, а що? – знизав плечима козак.
– Як думаєш, що в них зберігають пани отамани і сам кошовий?
– Ну що, що? Печатки, булави, хоругви, гроші, списки зрадників, яких треба знайти і покарати, різні листи, – нахмурив лоба козак.
– Правильно. А ще угоди з іншими державами й інші таємні документи. Настільки секретні, що після виконання того, що на них написано, їх знищують. Не всім треба знати, про що йдеться в тих документах.
– То і в батька кошового є така скриня?
– Така, та не така. До того ж і не одна.
– І чим вона не така?
– А вона не просто обкована залізом, – почав відповідати писар, – а закривається на декілька замків і опечатується кількома печатками. Ключі і печатки зберігаються в різних людей, тому ніхто самотужки не може відкрити ті чорні скрині кошового. Тепер і ти трохи втаємничений в наші справи.
– Можна ще спитати? – мовив Іванко.
– Почекай, ти поспішав на обід? То, може, пообідаєш зі мною? Думаю, в нас куліш густіший і наваристіший.
– Не відмовлюсь, – відповів Іванко, бо добре зголоднів, а ще йому дуже хочеться щось вивідати в писаря.
З обідом вони розташувалися прямо в скарбниці. Іванко озирнувся і помітив на полиці кілька примірників «Граматики» Мелетія Смотрицького і «Поучення» Володимира Мономаха.
На обід їм принесли кукурудзяний куліш із шматками свинини, на друге вареники з полуницею, вишнями і квас запорізький. Кукурудзяний куліш готують на всьому південному Поділлі, тож Іванко до нього звик з дитинства і любить його.
Вони сіли на лави, застелені турецькими килимами, один навпроти іншого. Писар, мабуть, також добряче зголоднів, бо почав їсти і до розмови повернувся тільки після того, як поїв.
– То яке в тебе до мене запитання, козаче?
– Якось мені довелося почути, як курінні отамани між собою говорили, і один з них тоді сказав: «Тиша в раді – мир у Січі».
– Запитати їх ти не міг, і досі не розумієш, що це означає?
– Саме так. Не хотів, щоб вони думали, що я їх зумисне підслуховую. А воно якось мимоволі вийшло, ненароком. То про що йшла мова?
Писар подумав трохи і промовив:
– Чи знаєш ти, хлопче, що таке чорна рада?
– Звісна річ, знаю. Це рада, яку проводять запорожці без старшини.
– Правильно. А що таке таємна рада?
Як не намагався Іванко пригадати, але не зміг, бо вперше почув про якусь таємну раду. Зате його охопило жагуче бажання дізнатись, що це таке?
– Не знаю, – знизав він плечима.
– А це, синку, рада, яку проводить старшина потаємно, так, щоб про неї ніхто не знав. Рішення на ній приймаються тільки одноголосно, от тому й тиша в раді і мир у Січі. Немає ніяких внутрішніх чвар, суперечок, якщо всі приходять до цілковитої згоди.
– А як таке може проходити без розголосу? Як старшина вміє таємно зібратися на очах всього війська? Де?
– По-різному. В січовій церкві, в ратуші, та навіть тут – в скарбниці.
– Ви мені стільки всього повідали. Навіть не розумію, чим я заслужив на таку довіру?
Тут погляд хлопця зупинився на столі біля вікна, на якому лежать різні небачені золоті прикраси неймовірної краси. Тут тобі і тварини, і люди в якихось високих шапках, загнутих спереду. В житті Іванку нічого подібного бачити ще не доводилося.
– Пане писарю, а що воно таке? – не стримався і чемно запитав козак.
– Хіба сам не бачиш? Це старовинні прикраси. Наші селітряники часто знаходять їх в старовинних похованнях. А ми їх продаємо в різних європейських країнах. Ти ж розумієш, що утримувати Січ, готувати військо до морських походів, до війни – вартує багато грошей?
– Звичайно. То це одне з джерел поповнення січової скарбниці?
– Так. Я тобі довіряю. А тепер іди. Я тобі і так занадто багато розповів. І бережи, юначе, козацьку славу, як берегли її наші батьки і діди. Бувай!
Іванко підвівся з-за столу, мовчки вклонився і вийшов. Біля іншого вікна він побачив скрині, які завше стоять в січовій церкві для церковної пожертви. Козак здивувався тому, що ці скрині знаходяться в скарбниці, а не в церкві, але питати нічого не став.
Через якусь мить з комірчини вийшов кошовий отаман Запорозької Січі.
– Що скажеш? Яка в тебе склалась про нього думка?
– Мені він сподобався. В нього ясний розум, він дуже здібний і метикуватий. Іванко відрізняється від більшості козаків неймовірною винахідливістю. Навіть старі козаки поважають цього хлопця за його спритний розсуд. Думаю, йому можна довіряти.
– Так, він не дипломат, але мислить не шаблею, а розумом. Його кмітливість і хитрість межують з чаклунством. Його зброя – гострий розум. Він здатний знаходити несподівані рішення в самих важких ситуаціях. І при цьому він розважливий не по роках.
– Згоден. Вважаю, вже зараз можна безпомилково сказати – батько Вітер був правий – у цього хлопця велике майбутнє. Якщо, звісно, не загине, бо достобіса хоробрий і в боях себе не береже.
– Авжеж. Що ж, будемо за ним придивлятися, – погодився кошовий.
Іванко знову пішов на берег річки лагодити човни. За працею він на якийсь час відволікся і на час роботи забув про побачене й почуте сьогодні.
Вже надходив вечір, коли до нього прийшов занепокоєний Мирослав. По його вигляду видно, що він чимось схвильований.
– Що, брате, погані вісті з дому? – стурбовано запитав Іванко і закляк на місті в очікуванні лихих звісток.
– Ні. На мій превеликий жаль твій кінь втік. Прямо з пасовиська.
– Як втік? – спитав, дивуючись, Іванко.
– Взяв і ні з того, ні з сього чкурнув в Дике Поле, тільки його і бачили. Намагалися наздогнати, але не змогли. І що його тепер робити? – бідкається Мирослав. – Де його шукати? Хіба іншого коня купити? Не можеш же ти бути пішим?
Але звістка про втечу коня, здається, не дуже засмутила Іванка.
– Поспішати не будемо, – розсудливо сказав він. – Почекаємо. Якось не віриться мені, що кінь втік від мене назавжди.
– А якщо виникне потреба їхати кудись, а ти – без коня? – запитав Петрик.
– Там видно буде, – махнув рукою Іванко. – Почекаю.
І як у воду дивився козак – через тиждень його кінь повернувся назад, та ще й не сам, а привів із собою цілий табун диких коней.
– Ну, Іванку, – вельми дивуються кислячани з цієї несподіванки і жартують, – щось ти таке знаєш, хлопче! А ну, зізнавайся!
– Ти, здається, зовсім не журився з того, що кінь втік!
– Недарма характерники хотіли тебе забрати до себе! – сміються старі козаки з Переяславського куреня.
Іванко мовчить, не звертаючи найменшої уваги на жарти. Коли розмови скінчилися, до нього підійшов Петрик.
– Скажи, звідки ти знав? Як можна було сподіватися, що кінь повернеться?
– Та не знав я, – відмахнувся Іванко. – Просто було якесь передчуття, надія, що все закінчиться добре, треба просто перечекати і не спішити витрачатись на іншого коня.
– Що не кажи, щастить тобі, – мовив збентежений ще більше Петрик. – Мені б так! Навчиш?
– Схаменися, – усміхнувся Іванко, – як можна навчити тому, чого сам не знаєш і не розумієш? Я ж кажу – просто було якесь передчуття ото й усе. Так що не тіш себе надією, нічому такому я тебе навчити не тямлю.
– Правду кажеш? – напосідає Петрик.
– Звісно. Ет, друже, дрібні марниці сонце тобі заступають.
Іванко тепер часто думає про чорні скрині кошового отамана. Особливо ці думки турбують його перед сном. Тільки закриє очі козак, а перед очима ці чорні скрині.
Згадав навіть, як старий козак Вітер припускав, що з нього самого вийде кошовий отаман, до того ж неабиякий. От тоді він і дізнається про таємниці чорних скринь. Але хочеться, щоб цей день настав якомога швидше. Ну, а поки що залишається набратися терплячості і чекати.
А ще хлопця турбує питання – чи ненароком писар Війська Запорозького звернувся за допомогою саме до нього? І чи випадковість те, що лантух прорвався й Іванко побачив те, про існування чого більшість козаків навіть не здогадуються?

 
Новий мурза
В черговий раз прийшли кримчаки, аби пограбувати сплюндровану, але непокірну, все ще багату і привабливу Україну й набрати ясиру. Київщина і Брацлавщина вже настільки спустошені татарськими набігами, що йти ординцям доводиться в Галичину.
На захід від Вінниці велика ватага Ділявера Айдарова зіткнулася з польським загоном, який їхав їм на зустріч, вишукуючи бусурманів. Над ними чорними хмарами в’ються круки, відчуваючи скору здобич.
Ляхи впевнені, що перед ними тільки ті ординці, яких вони бачать, тому першими стрімголов помчали в атаку. Але тільки вони наблизилися до татарського загону, як по ним з флангів вдарили інші загони кримчаків.
Велике татарське військо, мов чорна хмара, обступило ляхів. Так несподівано поляки опинились в облозі. Замість того, щоб погромити татар, тепер їм треба вириватися з оточення.
Кримчаки почали обсипати ляхів сотнями стріл. Більшість польських жовнірів також озброєні луками. Татари почали насідати на поляків.
– Назад, панове, – командує молодий польський ротмістр, який вже зрозумів, що перемогти татар гусарам несила, – бо всі тут поляжемо! Назад!
Поляки повернули коней і вихором летять на кримчаків, але прорватися через щільні бойові порядки татар, нікому з них не вдалося.
Татари святкують перемогу і почали збирати на місці бойовиська трофеї. Сотник Наіль Ширин спішився, підібрав на полі бою з ляхами два колчани із стрілами і сховав їх у своїй поклажі.
Тімерхан Хаматов побачив це і здивувався, бо ніякої необхідності сотнику мати так багато стріл для бою немає, його справа – командувати. Значить, подумав він, Ширин планує використати ці стріли, і йому потрібно, щоб ніхто на нього не подумав.
Іншого пояснення Хаматов не знайшов. Йому стало ще цікавіше і він вирішив слідкувати за Наілем. А поки що Тімерхан про всяк випадок також підібрав десяток чужих, польських стріл і поклав їх до свого колчана.
Вже через день загін, який очолює сам перекопський мурза Ділявер Айдаров знову зіткнувся в бою з польськими крилатими гусарами.
Уздрівши кримчаків, заграли сурмачі, закликаючи польську кінноту до бою. Гусари спочатку поскакали риссю, потім перейшли в галоп, тільки вітер свистить в їхньому пір’ї. Здається, вони раді зустрічі з татарами, тож, не вагаючись, кинулися в бій, але радість ця була недовга. 
Відійти кримчаки, які не очікували нападу і тому їхали повагом, вже ніяк не встигають, тому хоч-не-хоч – змушені прийняти бій з важкою польською кіннотою.
– До зброї! – командує мурза Айдаров владним голосом.
– Єзус Крістос! – кричить польський ротмістр.
– Польська! За Батьківщину!
– Гусари! – гукають вояки, кидаючись в, як вони гадають, нищівну атаку.
– Любич! – вигукнув один із шляхтичів девіз, який написаний на його родовому гербі. – Бий пся віру! 
Сотник Хаматов одразу збагнув, що Ширин щось замислив, бо веде себе не так, як завжди. Він не стільки керує своєю сотнею, скільки когось вистежує і ніби щось вичікує.
Так і виявилося – в самий розпал бою сотник Ширин витягнув з колчана польську стрілу, наклав її на тятиву лука, прицілився і вистрелив. Хаматов прослідкував за польотом стріли і побачив, як вона впилася в шию мурзи Айдарова.
– Алга (Вперед)! – кричать татари.
– Аллах акбар!
Хаматов не видів, як Ширин вистрілив вдруге, але побачив, як друга стріла влучила мурзі в спину прямо проти серця.
Ще Хаматов помітив, що все це також бачить сотник Батал Рахманов. Довго баритись часу не було. Тому, не довго думаючи Тімерхан, не вагаючись, витяг з колчана польську стрілу і стрельнув в Рахманова.
Потім швидко озирнувся. Сотник Ширин на буланому огирі вже знаходиться поряд з ним, тримаючи руку на руків’ї шаблі.
– Тімерхан, чому ти вбив Батала? – суворо і непривітно запитав він Хаматова.
Ширин грізно насупив брови, а погляд в нього такий, що, здається, може пропалити наскрізь. У Тімерхана між лопатками збігла цівка неприємного, холодного, липкого поту, і мороз пішов по тілу.
Йому стало моторошно. Сотник відчув, що в цю мить він балансує між життям і смертю.
– Бо він бачив, що це ви вбили Ділявера, мурза, – схилив голову Хаматов. – Батал завжди був вірним сторожовим псом Айдарових. Я просто трохи допоміг вам, поки він не зчинив крику.
– То ти зі мною? – підняв брову Ширин.
– Так, мурза, – приклавши руку до грудей, з пополотнілим обличчям схилив голову Хаматов. – Я вже казав, що щиро вважаю – перекопським мурзою маєте бути саме ви.
– Добре. Поки що, давай закінчимо цей бій.
Бойовище не припиняється. Становище поляків дедалі більше гіршало поки не стало безнадійним. Один з челядників якогось гусара, знаходячись на грані відчаю, не витримав і заверещав:
– Ми пропали! Рятуйся, хто може!
І першим хльоснув прудкого, як вітер, коня, маючи надію врятуватися втечею з поля бою. Та було вже пізно. Татари розбили загін крилатих гусар і почали переслідувати тих польських вершників, які намагаються втекти.
– Панове! – не своїм голосом осудливо кричить поранений ротмістр. – Назад! Краще загинути, ніж заплямувати себе ганьбою!
Але його вже ніхто не слухає. Жах охопив тих гусарів і слуг, які ще живі, і вони прагнуть тільки одного – вирватися з оточення. Почалася панічна втеча. Один поперед одного вони тікають з поля бою. Втім порятунку вже нема.
– Це тобі не уруси, – сміються татари, – ті б так легко не здалися!
Під ротмістром вбили коня. Він насилу підвівся, і його тут же зарубали, бо поранений татарам в ясирі не потрібен.
Покінчивши з поляками, ординці почали зносити своїх вбитих, в тому числі Ділявера Айдарова і Батала Рахманова.
– Це ж треба, – перешіптуються прості воїни, – і мурза, і сотник загинули не від шаблі чи списа, а від стріл. Вони навіть не встигли схрестити шаблі з ляхами.
– Азіме, а стріли точно ляські?
– Ну, звичайно, а то чиї ж? Сам подивися.
Сотник Хаматов виїхав перед воїнами і гучно об’явив:
– Слухайте всі! Віднині наш мурза – Наіль Ширин! Слава Аллаху!
– Аллах акбар! – почувся звідусіль радісний гомін, воїни підтримали сотника, бо Ширин всім давно подобається більше, ніж будь-хто з роду Айдарових.
Коли ординці, набравши вдосталь ясиру і худоби, повернулися додому, великий кримський хан, дізнавшись про загибель Ділявера Айдарова, затвердив на посаді мурзи перекопського каймаканства Наіля Ширина і подарував йому родовий маєток Айдарових.
Несподівана звістка на смерть перелякала Гульнур Айдарову. До її слуху долітають насмішки вчорашніх підлеглих її чоловіка і сина. Жінка подивилась навколо і побачила лише зневажливі посмішки.
– Великий хан, – закричала Гульнур, яка не може повірити, що все в її житті і житті її роду раптом пішло шкереберть, і впала перед ханом на коліна, – за що ти так всіх нас так тяжко караєш?
Мурза Ширин відвернувся, щоб не бачити цієї жалюгідної картини, бо розуміє, що частково саме він є причиною тих бід, які тепер звалилися на плечі Айдарових. 
– А ти не знаєш, за що? Твій покійний чоловік і ваш син обіцяли виконати прохання самого султана і не зробили цього. І що, – з єхидною лагідністю запитав кримський хан, хоча насправді ледве стримує вибух люті, – по-твоєму, ніхто не винен і не повинен за це відповісти?
На обличчі жінки застигла біль від образ і приниження. Хан байдужим поглядом ковзнув по родині Айдарових, які стоять півколом біля стіни дому, повернувся до свого почету і розпорядився.
– Переселити їх в дальній улус в степовому Криму. Майно залишити мурзі Ширину. І потурнаків також. А ви всі, – глузливо звернувся хан до родини Айдарових, – радійте, що наші закони дозволяють поневолювати тільки не мусульман.
Гульнур голосно зойкнула і впала обличчям вниз. Хан з подивом подивився на жінку, бо не втямив, що коїться.
– Що це з нею? Прикидається, чи що? Гей, подивіться хто небудь.
Кілька слуг Айдарових підбігли до жінки, перевернули і виявили, що її вкусив величезний павук каракурт.
– Яка дивна доля, – вражено сказав кримський хан.
Після того, як великий кримський хан з усім почетом виїхали з маєтку, а всю рідню загиблого Ділявера Айдарова вивезли на величезних гарбах, Ширин став обходити своє нове володіння, щоб потішити своє марнославство.
Обійшовши всі приміщення і господарські будівлі новий мурза зрозумів, що з ласки кримського хана він раптом став дуже багатою людиною.
Ще він подумав, що для того, щоб убезпечити себе, треба якомога швидше позбутися сотника Тімерхана Хаматова, який бачив, що саме Наіль Ширин вбив колишнього мурзу. Дивись, і він може зробити те саме з ним.
Ширин подумав, кому можна довірити це діло, але з підлеглих він нікому не довіряє. Синами він ризикувати не хоче. Значить, треба переселити до себе в нове помістя свою рідню і вибрати когось із своїх братів чи племінників. Так доля сотника Хаматова була вирішена.
Ну, а поки що обачний мурза вирішив наблизити до себе Хаматова, осипати його подарунками, щоб в того не виникло ніякої підозри про справжнє відношення і наміри Ширина. Не знав мурза, що страх його марний, бо Хаматов не збирається зраджувати чи, тим більше, вбивати його.
Через тиждень після того, як Ширин увійшов у права в маєтку, він викликав до себе Хаматова.
– Тімерхане, тобі відомо, що покійний мурза Азамат Айдаров пообіцяв самому сонцеликому султану, що вб’є гяурського гетьмана Оришевського?
– Так, мурза, знаю, – вклонився сотник.
– І хоча Оришевський вже давно не гетьман, і я не давав нікому такої обіцянки, але, вважаю, що падишах правовірних був би радий дізнатися про загибель свого ворога. Як думаєш?
– Цілком згоден, мурза.
– Тому відбери десяток самих надійних воїнів, візьми всіх потурнаків – вони знають мову гяурів, зовні нічим від них не відрізняються, і їдьте в Ляхистан. Станете табором біля Гайсина і там чекатимете, поки Оришевський не відвідає Гайсин. А він обов’язково туди приїде, бо то його містечко. Покінчиш з ним – і я тебе озолочу.
– Дякую, мурза, – знову вклонився Хаматов.
Наступного дня невелика валка кримчаків і потурнаків відправилась в похід. Вже на першому привалі за межами Криму на них напали татари з роду Шириних. Хаматова і всіх його вояків і потурнаків вбили на місці.
Щоб ніхто в каймаканстві не впізнав коней чи зброю людей Хаматова, Ширини продали їх ногайцям. Потім повернулися до маєтку Наіля.
Через якийсь час від чумаків, які побували в Криму, на Січі довідалися про цю новину і Гардові з Коберниками.
– Слава тобі, боже, – тричі перехрестився Самійло і посміхнувся. – Більше нам з боку тих клятих Айдарових нічого не загрожує! Навіть не віриться!
– Боже милий, – посміхнувся Мирослав і теж побожно перехрестився, – як же добре – немає більше Тадеуша Острозького, немає Айдарових!
– З такого приводу і випити не гріх, – якось само собою вирвалося в Голоблі.
– А я кажу – гріх не випити, – жартує Самійло. – Накривай, Василю стіл, відмітимо це діло! Ми ж не на війні!
– Авжеж! Оце по-нашому, – зрадів Голобля. – Щоб було швидше – може хтось мені допоможе накрити стіл?
Визвалися допомогти Іванко, Мирослав, Олекса Чухліб і Петрик. Решта козаків сіли по лавах за стіл. Скоро перед козаками з’явилися ваганці з ковбасами і салом, гарячий куліш, варена риба.
– Ну, це просто свято якесь, – розглядаючи стіл, сказав Ілько Дігтяр.
– Так це і є свято, – відповів Малюта. – Ти тільки згадай, скільки разів нападали ті кляті Айдарови на Красне, Киселин, Кисляк. Скільки людей вбили, в рабство забрали, скільки хат спалили, скільки біди нам наробили.
– Правильно кажеш, Макар, – гаряче підтримав його Свирид Ружинський, – сьогодні свято не тільки в Гардових і Коберників, а в усіх кислячан.
– Пане Василю, – просить Петро Балабан, – неси вже ту оковиту, бо душа горить.
– Та несу вже, – відгукнувся Голобля.
Він став обходити козаків і наливати всім горілки. Собі налив останньому і одразу виголосив:
– Пропоную, браття, випити за те, щоб негоди, нещастя і лихо більше не чіпали наші родини. П’ю сам і всіх запрошую!
Кислячани з великим задоволенням випили з такої чудової нагоди.





Кінець 3 книги



                Гайсин
2024-2025 рр.