Причмелений Брись та iспит iстинною красою

"Beauty is truth, truth beauty," - that is all Ye know on earth, and all ye need to know.»
«Краса - це істина, а істина - краса. Це все, що знаєш ти, і все, що треба знати.»

(Джон Кітс, 1819 р.)

I

   Такі люди є у кожному місті та містечку. Причмелені, йолопи, диваки, нестямні, телепні, пришелепуваті, нетямущі, не від світу цього … У різні часи їх називали по-різному. Зараз у загальному вжитку слово «божевільні». Самі того достоту не розуміючи, ми дивимося на них, вигукуючи сакральне: «Боже! Вільні!». І наче жаліємо, але потай від самих себе заздримо, бо їм можна те, до чого зась нам - бути собою.
   Їх величали «вбогими розумом». Відчуваєте на лексичному рівні присмак надлюдської елітарності? «Ті, що розумом в Бога». Ще іменували «блаженними», прирівнюючи до святих. Був період, коли їх канонізували. У церквах на їхні ікони досі моляться прихожани. А перед цим їх спалювали та забивали камінням. А ще раніше - призначали жерцями, й приходили за порадами. А до того - виганяли зі спільноти, прирікаючи на голодну смерть … et cetera… et cetera … et cetera …
    У містечку Малі Люльні, Двоєводського району, до когорти вищезгаданих людей одноголосно віднесли чоловіка на прізвисько Брись. Насправді його звали Борис, але він настільки перебував у власному світі, що часто потрапляв під ноги перехожим чи під колеса автовласникам, тож вигук «Брись!» приклеївся до бідолахи,  як шматочок кропу до переднього зуба на першому побаченні.    
   Дивацтва виявлялися у тому, що Брись розмовляв з рослинами, майже ігноруючи людей. Власне, не просто розмовляв. Він брав участь у їхніх закритих світських раутах, де люди вважалися чимось на кшталт надокучливих мошок. Поки Малі Люльні штурмували супермаркети, Борис поважно обговорював із кущами бузку сенс життя та примхи погоди. 
   Кульбаби здавалися йому досвідченими мандрівниками й анархістами. Він годинами слухав їхні плани щодо захоплення асфальту, підтакував і обережно здмухував їм «зачіски», допомагаючи з еміграцією. Старий каштан біля міськвиконкому мав статус похмурого філософа. Брись притискався вухом до його зморшкуватої кори, ловлячи підземний гул, схожий на сигнал старого лампового приймача, що упіймав радіо хвилі з далекого мезозою. Сусідська кропива володіла характером базарної перекупки. Вона постійно намагалася вщипнути Брися за лікоть, на що він лише зітхав: «Ну чого ти знов скандалиш, Степанівно? Давай без драми». Плющ діяв як таємна поліція. Він повільно, але впевнено стискав будинки й паркани в обіймах, а Борис змовницьки підморгував йому, оцінюючи якість маскування.
   Людські репліки пролітали крізь Брися, як нейтрино крізь космос - без жодного опору. Коли голова кооперативу кричав йому: «Брись, ти знов заліз у клумбу!», Борис чув лише білий шум. Натомість він щиро перепрошував у притоптаного подорожника, обіцяючи, що людство колись еволюціонує і навчиться дивитися під ноги.
   Найбільш ніяково чоловіку було перед нещасними лопухами. Люди сторіччями поводилися з ними вкрай вульгарно. Кількість брудних дуп, які лопухи зробили чистішими, наближалася до семизначного числа. І як людство віддячило вельмишановній рослині? Правильно! Зневажливо обзивало «лопухами» недолугих представників свого виду. При цьому наш герой щиро не міг второпати звідки стільки пафосу, пихи та переконаності у власній богомобраності у нас - прямоходячих мавп, які навіть невтребні до фотосинтезу. Той же нарцис спокійнісінько цвіте собі на клумбі, радуючи око тих, хто вміє бачити красу, поки люди потопають у нарцисизмі.      
   З хомосапієнсами Брись розмовляв винятково у випадках крайньої побутової катастрофи - наприклад, коли вдома закінчувався хліб. Цей акт вербальної комунікації нагадував дипломатичні перемовини між Ватиканом і марсіанами: багато церемоніальних пауз і повне взаємне нерозуміння контексту.
   Процес купівлі їжі у місцевому гастрономі «Мрія» виглядав як високохудожній перформанс постмодернізму. Борис переступав поріг так обережно, наче підлога була вистелена пелюстками сакури, а не вимита хлоркою три дні тому. Дивак підходив до продавчині Люби, чия фірмова фіолетова гліцеринова помада виглядала як виклик усьому живому, і дивився крізь неї - туди, де за вікном тужливо схилилася самотня герань.
- Мені, будь ласка, буханець житнього, - тихо, наче сповідаючись, казав Борис. - Бажано того, що ближче до вікна. Він зранку бачив сонце, у нього аура менш депресивна.
- Брись, не мороч голову, є тільки «Подільський» вчорашній! - гриміла Люба, чий голос міг легко колоти волоські горіхи на відстані.
   Брись зітхав, приймав цеглину хліба як святе причастя і висипав на прилавок купу монет та зіжмаканих банкнот, перемішаних із сухими суцвіттями липи та жолудями. На обурене шипіння Люби він лише лагідно посміхався:
- Липа - це кешбек від природи, Любочко. Вона цього сезону дуже щедра.
   Він забирав хліб, обов'язково перепрошував у дерев'яних дверей за те, що штовхнув їх ліктем, і поспішав назад - у світ, де слова мали вагу, лише якщо їх шепотів вітер у кронах.
   За мірками Малих Люльнів, де фінансовий успіх вимірювався кількістю пластикових вікон та висотою паркана, Брись був непристойно, майже гріховно багатим. Покійний батько - чоловік радянської прагматики й колишній голова місцевої заготконтори - залишив синові капітал, який важким золотим якорем тримав Бориса на плаву в океані реальності, не дозволяючи кризовим штормам нанести диваку найменшого урону.
    Брись володів чималою садибою у престижному мікрорайоні. Поки сусіди зводили там триповерхові цегляні замки з вежами в стилі «нео-бароко, псевдо-шик», Брись перетворив свій гектар елітної землі на первозданні джунглі. Там буяли столітні лопухи розміром із парасольки від сонця, а дикий виноград брав в облогу стіни з наполегливістю середньовічного війська.
   На рахунку в місцевому відділенні «Двоєводськ-Банку» лежала сума з такою кількістю нулів, що у завідувача відділення щоразу починалося нервове сіпання ока при погляді на монітор. Пихаті банкіри, які вміли рахувати чужі копійки з точністю до молекул, вирахували: якщо Брись витрачатиме той мізер, який витрачає наразі, цих грошей йому вистачить на двадцять вісім життів. Або на тридцять чотири, якщо ставка по депозиту підвищиться, як обіцяло клієнтам правління банку.
    Сам Борис до свого багатства ставився як до неминучого побутового непорозуміння. Гроші для нього були просто шурхотливим листям, яке чомусь не опадало восени й мало дивний водяний знак замість прожилок. Вони лежали в банку, наче консервоване сонце, поки сам Брись ходив у розтягнутому светрі кольору зів'ялої шавлії, почуваючись непристойно щасливим.

II
 
    Сільськими дорогами поблизу Малих Люлей Брись ходив із грацією середньовічного алхіміка, що шукає філософський камінь, але з суттєво вищим коефіцієнтом корисної дії. Поки місцеві еліти вигулювали новенькі кросівки по свіжому тротуару, Борис із плетеним кошиком у руках моніторив ґрунтові шляхи, вишукуючи цінності іншого ґатунку.
    Його «тихе полювання» мало біологічну логіку. Він благоговійно збирав коров’ячі коржики. До них Брись ставився як колекціонер до вінтажних платівок. Знайдений на дорозі підсохлий шедевр від місцевої корови Зорьки він підіймав із такою повагою, наче це був шматок бурштину з доісторичною мухою всередині. Для його домашніх лопухів-мутантів цей коржик був концентрованим липневим сонцем, упакованим у чисту органіку. У місті дивак старанно збирав голуб’ячий послід. Тут потрібна була ювелірна точність і навички археолога. Озброївшись старою дідовою небезпечною бритвою, Брись делікатно відколупував білі плями з парканів, капотів занедбаних «Жигулів» та підвіконь перших поверхів. Робив він це з таким зосередженим обличчям, що випадкові перехожі хрестилися. Для рослин Бориса це був живильний преміум-коктейль, «Ред Булл» для кімнатних фікусів і вуличного плюща.
   Місцеві роззяви, споглядаючи, як мільйонер із двадцятьма вісьмома життями в запасі навпочіпки зішкрябує послід із лавки в парку, крутили пальцем біля скроні: «Геть здурів, триклятий багатій!».
   Брись їхнього шепоту не чув. Чи радше не слухав. Він акуратно зсипав свій здобутий азотно-фосфорний скарб у торбу, ніжно гладив придорожній спориш і шепотів йому: «Потерпи, маленький. Вечеря вже скоро. Сьогодні у нас висока кухня».

III

   Як згадувалося вище, у саду біля садиби Брись влаштував буяння трав і дерев. Свого часу запопадливий батько нашого героя викупив ще й пів гектара землі за власним угіддям. Планував побудувати там склад. Не встиг. Його син зчинив тут буяння квітів.
   Цю територію Брись перетворив на персональну філію раю, яку язик не повертався назвати банальним «квітником» чи пихатою «оранжереєю». Це була радше ботанічна секта, де Борис виступав у ролі верховного жерця, а пів гектара батьківської землі стали маніфестом рослинного суверенітету.
   Там, де прагматичний пращур планував закатати землю в бетон під склад для комбікорму, мрійливий нащадок виростив химерну екосистему, яка жила за власними законами фізики.
   Якщо десь на землі й існував епіцентр рослинного гедонізму, то він пульсував саме тут. Брись виростив живий, дихаючий вітраж, де кольори не поєднувалися, а свідомо йшли на таран один одного. Навесні тут вибухали такі агресивно-рожеві півонії, що на їхньому тлі навіть фіолетова помада продавчині Люби здавалася вицвілою й тьмяною. Пелюстки тюльпанів мали текстуру королівського оксамиту, щойно вимоченого в полуничному лікері, а дикі півники синіли так пронизливо, наче Брись особисто підмішував їм у ґрунт потовчене серпневе небо.
   Світло всередині цієї території буйноцвіття поводилося як п'яний художник. Пробиваючись крізь високі мальви, дельфініуми, наперстянки, гладіолуси, жоржини та пурпурові ехінацеї, сонячні промені розпадалися на смарагдові й бурштинові ламані лінії на галявинах з низеньких фіалок, ромашок, нарцисів, маргариток,  плетучих кущів петуній, гліциній кліматісу та жимолості. Повітря було настільки густим від ароматів, що його, здавалося, можна було намазувати на вчорашній хліб замість масла. У цьому мареві кружляли заклопотані бджоли та ліниві джмелі розміром із волоський горіх; вони гуділи на такій низькій частоті, що в радіусі ста метрів у людей мимовільно заспокоювалася нервова система.
   Коли вечірні сутінки опускалися на Малі Люльні, квіти не закривалися - вони починали ледь помітно фосфоризувати. Білі лілії світилися зсередини м'яким неоновим світлом, наче маленькі настільні лампи в спальні Бога, а важкі китиці гліцинії звисали зі старих балок, мов фіолетові водоспади, що застигли за секунду до падіння. Сад дихав у такт зі своїм садівником: повільно, глибоко й абсолютно байдуже до того, який зараз рік на людських календарях.
   Дивакуватий Брись володів унікальним, інтуїтивним відчуттям прекрасного, яке рішуче не вкладалося в провінційні стандарти Малих Люльней. Тоді як місцева еліта вимірювала естетику дорожнечею власних авто та шмоту, Борис сприймав світ як вселенську, тонку оркестрову партитуру, де кожна рослина грала свою партію.
   Попри те, що вдень з Брися відверто збиткувалися, вечорами його власноруч випестуваний едем перетворювався на головний гуманітарний хаб Малих Люльней. Місцеві кавалери, які щойно крутили пальцем біля скроні, вели сюди дівчат на побачення. Юні пари ховалися у затінку квіткового буяння, яке надійно захищало їх від зайвих очей, мов безкоштовні готелі без погодинної оплати. Поки молодь обмінювалася слиною, пенсіонери по-бартеру торгували плітками. У дні весіль сюди приїздили парубки у класичних костюмах та дівчата у пишних сукнях, схожих на зефір. Фотографи закликали їх «зробити загадкове обличчя», поки Брись на задньому плані делікатно підгодовував голуб'ячим послідом коріння барвистого килиму, на якому вони стояли. Дівчата топтали квіти і ламали підбори у заростях лілій, заради кадрів «я і природа». Сюди приходили навіть найсуворіші чоловіки містечка - просто посидіти на старій лавці під каштаном, подихати густим жасминовим киснем і потайки відпустити гріхи власній совісті, сьорбаючи з пластику огидне «Чернігівське», або благоговійно цмулячи божественний баночний «Будвайзер».
   Сад шляхетно прощав людям їхній варварський цинізм, а сам Борис нікого не виганяв. Він лише тихо радів, що людські істоти, самі того не тямлячи, тягнулися до Бога через красу
 
IV

   Останнім часом Брись остаточно вийшов за межі звичного для Малих Люльней протоколу дивакуватості. Якщо раніше його автономне існування сприймалося як тихий фоновий шум, то тепер він розгорнув у центрі своїх джунглів діяльність масштабу секретного космодрому.
   Прямо посеред квітучої анархії Борис власноруч звів велетенський, непрозорий парник із чорної будівельної плівки та брусів. Споруда височіла над мальвами, мов таємнича монолітна Кааба, або як саркастичний пам'ятник андеграундному мистецтву. Туди, наче вени до штучного серця, потяглися товсті електричні кабелі - Брись залучив свої банківські запаси й викупив у місцевому «Епіцентрі» всі наявні світлодіодні фітолампи.
   Ночами з-під чорного пластику пробивалося таке нестримне потойбічне рожево-фіолетове світіння, що сусідські півні зривали співами горлянку, а курки починали нестися у два рази інтенсивніше, думаючи, що у Малих Люльнях настав вічний світанок. Зсередини доносився низький гул трансформаторів і ледь чутне, ритмічне булькання води, схоже на дихання глибоководного апарату.
   Брись закрив периметр намертво. Він припинив вітатися навіть із геранню в гастрономі, а весільних фотографів і закохані пари пускав лише до зовнішніх клумб, виставивши біля чорного паркана табличку, написану від руки чорним маркером на шматку картонної коробки з-під холодильника. Напис суворо попереджав: «Обережно! Триває інтимний процес еволюції. Стороннім зась». Містечко завмерло в очікуванні: одні шепотілися про вирощування елітних голландських конопель, інші - про контакт із позаземним розумом, який вимагав багато голуб'ячого посліду та чималої витрати кіловат-годин.
   Дивак навіть свій маєток ніколи не зачиняв. Але на парник повісив важезний амбарний замок. Ключ від нього носив на грудях на тоненькій мотузочці. Коли хтось порушував його зону комфорту, причмелений хапав заповітний ключик і сував собі до рота. 
   Логістичні маршрути Брися перетворилися на логіку абсурду. Останніми тижнями його перестали бачити у звичних придорожніх точках збирання коров'ячих коржиків - Борис масштабував свої подорожі до загальнонаціонального рівня. Він почав регулярно зникати на кілька днів, стаючи пасажиром приміських автобусів та плацкартних вагонів Укрзалізниці, де його поява незмінно викликала зачудування.
   Дивак повертався у Малі Люльні пізно вночі, зігнутий під вагою величезного туристичного рюкзака, від якого на радіус трьох купе тхнуло так, наче в ньому перевозили смердючі тельбухи крупного рогатого скота, змішані із гнилою підводною флорою Атлантиди. Провідниці хрестилися й відчиняли всі вікна, а попутники воліли гуртом спати на верхніх полицях у респіраторах.
   У цьому рюкзаку Брись возив унікальний, елітарний перегній, географію збору якого тримав у такій секретності, наче це були координати покладів урану. За чутками, які разом із трипером розносили містом волоцюги, Борис відкопував мул із прадавніх торфовищ на занедбаних болотах Полісся. Також казали, що він скуповував за шалені долари послід кажанів у секретних печерах Тернопільщини. Патякали, буцімто привозив субстрат із розплідників карпатських трюфелів.
   Менше з тим, цей смердючий концентрат Брись одразу заносив до свого чорного парника, де нестерпний сморід розчинявся у густому озоновому мареві. Містечко губилося у здогадках: якщо для звичайних квітів йому вистачало посліду місцевої Зорьки, то яку космічну цивілізацію він вирішив вигодувати за допомогою цього міжобласного гумусу?

V

   Одного ранку тишу Малих Люльней розірвав старечий, але гордий кашель дизельного двигуна. На земельну ділянку Брися, ламаючи делікатні ряди придорожнього споришу, впевнено в’їхав невеличкий автомобільний кран марки КС-3575А на базі ЗІЛ-133 - тривісний іржавий мастодонт, якого у народі ніжно кликали «жирафою». От і зараз його висувна стріла погойдувалася в такт вибоїнам з грацією п’яної жирафи.
   Сусіди, чиї внутрішні радари на чужу активність працювали краще за ППО, миттєво висипали за паркани. Сніданки були кинуті, телевізори вимкнені. Скоро біля воріт садиби зібрався щільний натовп роззяв, який гудів, наче роздратований осиний вулик у серпневу спеку. Люди вишикувалися вздовж огорожі так рівно, ніби це був парад до Дня містечка, тільки замість прапорів у руках у багатьох були надкушені бутерброди та смартфони.
   На шум з поспіхом прицибав навіть місцевий депутат-мажоритарник Пентюхов. Його поява завжди означала одне з двох: або скоро вибори, або десь безкоштовно наливають каву.
   Кран натужно заревів, випустивши в чисте небо Малих Люльней сизу хмару дизельного перегару. Гідравлічні опори ЗІЛа зі стогоном вп'ялися в жирний чорнозем, а іржава стріла повільно, з мікроскопічною точністю ювеліра, висунулася над чорним бастіоном плівки. Сталеві троси натягнулися, наче струни на контрабасі, підчепили металевим гачком дах та стіни таємничого саркофага і підняли споруду, відкриваючи нутрощі парника небесному світлу.
   Натовп роззяв одночасно зробив глибокий вдих і забув видихнути. Депутат Пентюхов зронив щелепу, і не став її підбирати. 
   Замість плантації заборонених конопель чи залишків НЛО, малошановному зібранню відкрилася дивина ботанічної інженерії.
   Посеред розчищеного майданчика височіла велетенська троянда заввишки з добрий триповерховий будинок. Це був маніфест флори, що підпирав хмари з упевненістю хмарочоса.
   Стовбур квітки нагадував ногу доісторичного бронтозавра, обтягнуту грубою, жилавою шкірою кольору смарагдового малахіту. Він пульсував соками так потужно, що здавалося, приклади вухо - і почуєш глухі удари підземного рослинного серця. Метрові шипи виглядали гострими, наче катани самураїв. Широченні зеленаві простирадла листя лисніли під сонцем, наче їх щойно відполірували олією. Кожен листок розміром із кузов вантажівки тихо колихався від подиху вітру, створюючи легкий озоновий протяг. На самому вершечку цієї ботанічної вежі схилився гігантський, щільно закритий бутон. Він тужливо похилився донизу, наче зажурена голова цнотливої весталки, яка зберігає таємницю, занадто велику для цього дрібного провінційного світу.
   Брись, аж ніяк не зважаючи на ошелешений натовп та застиглого з роззявленим ротом Пентюхова, повільно підійшов до рослини. Він опустився навпочіпки й обережно, наче до немовляти, торкнувся долонею до оголеного кореня гігантської квітки.
   І сталося справжнє диво! Бутон повільно й граціозно піднявся вгору, скинувши з себе тужливе заціпеніння. Довжелезна квітка виструнчилася, мов горда королева перед своїми підданими, і розцвіла велетенською білою трояндою неймовірної краси. Білосніжні пелюстки розгорнулися назустріч небу з тихим, шовковим шелестом, випромінюючи чисте світло.
   Аж тут шурхотливі звуки перешіптувань розітнув скрип брендованих кросівок  «Balenciaga Triple S» (якщо чесно, це була дешева репліка з китайського підвального цеху). З натовпу нахабно, наче танк на газон, вивалилася місцева б’юті-блогерка із ніком alla_zamahAlla. Профіль Алли в соцмережах тримався на трьох китах: фільтрах «ідеальна шкіра», рекламних інтеграціях кремів зі cпepми лосося та непохитній впевненості, що цей світ створено виключно у якості пасивного тла для її селфі.
   Дівчина наставила на троянду фронтальну камеру й вийшла в прямий ефір, щебечучи щось про «неймовірний контент і колаборацію року». Для більшої зручності й красивого ракурсу, Алла без церемоній опустила свій пружний, затягнутий у рожевий латекс зад на оголений корінь ботанічного гіганта.
   Реакція всесвіту була фізіологічно швидкою. Смарагдова колона стовбура здригнулася, наче через неї пропустили струм побутового цинізму. Білосніжні пелюстки в одну секунду схопилися брудною, вугільною кіркою, змарніли й обвисли, мов мокрі ганчірки після генерального прибирання. Десятиметрова красуня просто на очах перетворилася на сухий, обвуглений кістяк.
   Але справжній катарсис стався на рівні рецепторів. Тонкий аромат зник, а замість нього у повітрі розлився такий лютий, концентрований сморід, що депутат-мажоритарник Пентюхов мимоволі затулив руками навіть очі. Тхнуло свіжим гівном віслюка. Ніхто з присутніх ніколи не нюхав гівно віслюка, але усім одночасно стало зрозуміло, що воно смердить саме так.
   Перелякана дівчина відсахнулася від рослини. Айфон випав з тремтливих рук. Ефір обірвався на найцікавішому місці, але Аллі було вже не до охоплень.
   Брись навіть не подивився на неї. Він опустився на коліна, простягнув свої забруднені землею долоні й лагідно погладив спалений корінь. Обвуглена колона здригнулася, скидаючи з себе чорну сажу, мов старий одяг. Квітка знову ожила: стовбур налився соком, шипи виструнчилися, а бутон розкрився чистою білосніжною хмарою пелюсток. Сморід зник, поступившись місцем тому самому млосному аромату, від якого хочеться обійняти навіть представника податкової інспекції.
- Що відбувається?!? - зажадав знати депутат-мажоритарник Пентюхов, нарешті піднявши з багнюки щелепу. Його голос тремтів у діапазоні між праведним чиновницьким гнівом та бажанням терміново внести цю клумбу в державний реєстр пам'яток.
   Брись повільно підвівся, дивлячись не на депутата, а кудись крізь натовп, де тужливо хитався придорожній деревій.
- Троянда надзвичайно чутлива до внутрішньої правди, - тихо, але виразно вимовив Борис. - Рослини не вміють грати в компроміси й політкоректність. Кожна людина носить у собі красу, бо краса - це істина. Чим більше в тобі справжнього, благородного й чистого, тим витонченішим буде її цвітіння, тим солодшим стане аромат.
   Він на секунду замовк, перевівши погляд на перелякану блогерку, а потім - на недешеві мешти Пентюхова.
- І навпаки. Якщо твоя натура зшита з ницості, брехні та дрібного прагматизму, квітка це покаже. Продажна душа пахне тим, чим вона є насправді. Можна обдурити виборців, можна купити підписників чи зашпаклювати пику дорогим тональним кремом. Але перед обличчям чистої природи вся твоя фальш неминуче конвертується у віслюче гівно. Бо коріння первозданності не приймає хабарів.
   Після слів Брися над садибою зависла така густа, дзвінка тиша, що було чути, як десь у глибині саду здивовано замовк ледацюга джміль. Натовп роззяв дружно зробив крок назад, наче перед ними розгорнули не білу троянду, а мінне поле.
   Більше ніхто перевіряти сказане не ризикнув. Сміливість місцевої спільноти випарувалася разом із залишками віслючого амбре. Усі раптом гостро відчули, що їхні душі - це далеко не альпійські луки, і ризикувати репутацією заради ботанічного експерименту ніхто не збирався. Кожен злякався, що містечко в один момент дізнається про приховані гріхи: про недоплачені податки, кумівство, таємні зради, розбавлене молоко на базарі та дрібні хабарі у конвертах.
   Депутат-мажоритарник Пентюхов першим продемонстрував тактичний відступ. Він кашлянув у кулак, пробурмотів щось про термінове засідання бюджетного комітету з питань озеленення і, намагаючись тримати спину рівно, швидко почимчикував геть, мимохіть хлюпаючи дорогими мештами по багнюці. За ним, ховаючи очі й телефони, бочком-бочком почав розходитися й увесь інший натовп. Навіть alla_zamahAlla зникла з горизонту з такою швидкістю, наче її акаунт заблокував сам Господь Бог.
   За якихось п'ять хвилин біля десятиметрового дива не залишилося нікого. Лише причмелений Брись спокійно сидів на траві, підставивши обличчя теплому сонцю. Він лагідно гладив смарагдовий стовбур своєї вихованки, яка знову пахла безтурботним щастям.
   А ви б ризикнули потай торкнутися корінця? А як щодо того, аби зробити це привселюдно перед натовпом колег та сусідів?   

Усі мої твори тут: https://poembook.ru/orfei22