Сказка про Колобика

Ленин и Крупская, сидя в уютной избе, лепили своего дорогого Колобка. Назвали его Колобик, потому что он был круглый и румяный, словно маленькое солнце. Но Колобик был не прост, а с характером! Едва остыв, он свернулся клубочком и покатился прочь, оставив позади удивленных родителей.


Катится Колобик по лесной тропинке, насвистывает песенку:

Ще не вмер наш Колобик — герою слава!
Він котився крізь ліси, поля, доли,
Де звірина хижа, де дорога крива,
Де сміється доля, де плаче неволя..

Вдруг навстречу – Заяц, косой, ушастый. Колобик, недолго думая, принялся Зайцу по    ушам "ездить", рассказывая о своих талантах и непревзойденной хитрости. Заяц, очарованный и сбитый с толку, отдал Колобику свою последнюю шкурку, чтобы тот, как он надеялся, оставил его в покое.


Катится дальше Колобик, довольный собой. Навстречу – Волк, строгий, в форме с надписью "Das ist Polizei". Волк, грозно рыкнув, потребовал объяснений. Но Колобик, как искусный гимнаст, начал кружиться и изворачиваться, нашептывая Волку о мировых революционных финансах и экспроприации буржуазных накоплений. Волк, окончательно запутавшись, отдал Колобику последние деньги, полагая, что тот – агент нового порядка.


"Вот я какой могучий!" – думал Колобик, катясь дальше. Но тут ему навстречу – Медведь, косолапый, сильный. Колобик, полный самоуверенности, закричал: "Здавайся, опиратися марно!" и "Це моя потужна перемога!" – и, словно танк, попер на Медведя. Медведь, лишь легонько махнув лапой, отправил Колобика в полет.


Со свистом полетел Колобик, прямо в пасть к Лисе. Лиса, поперхнувшись, пыталась его проглотить, но Колобик застрял в горле. Отчаявшись Лиса смертельно надкусила его, но силы оставили ее. Мертвая Лиса, умирающий Колобик, его гроши и заячья шкурка – вот и всё.

ПЕСЕНКА КОЛОБИКА


Ще не вмер наш Колобик — герою слава!
Він котився крізь ліси, поля, доли,
Де звірина хижа, де дорога крива,
Де сміється доля, де плаче неволя.


Не з'їли його ні Лисиця, ні Вовк,
Ні Ведмідь, що ревів, мов громовиця,
Бо він був не тісто — він був дух і крок,
Він був коло світла, що не розіб'ється.


Від баби з дідом — у широкий світ,
Від печі тепла — у мороз і куряву,
Він ніс у собі нездоланний квіт,
Що проростає крізь камінь і сльозу яру.


І кожен, хто хотів його зжерти,
Зустрічав не м'якуш, а гранітну волю,
Бо Колобик вмів у біді не вмерти,
Він вмирав у казці — та воскресав у бою.


Хай кажуть: "Наївний, круглий, простий" —
А він котився, мов сонце по обрію,
І залишав по собі мости,
Де навіть вороги ставали братією.


Ще не вмер наш Колобик! Він живий
У кожному, хто з кола не зійшов,
Хто серед вовків, серед темряви й дим
Не продав за крихту свій рідний кров.


Він — символ тих, хто, падаючи, встає,
Хто з руїн викочує нову путь,
Хто знає: доки коло правди в'є,
Доти і герої не умруть.


Нехай Лисиця хитра, нехай Вовк злий —
Та Колобик мудріший за всіх звірів,
Бо він не для шлунка — він для душі,
Він — безсмертний хліб, що не знає плісняви.


Тож співаймо разом, і старі, й малі:
Ще не вмер наш Колобик! І не вмре ніколи!
Він котиться далі — по рідній землі,
І слава герою, що зріс із простого кола!


Не з'їли його! І не з'їдять повік,
Бо він — не тісто, він — душа народу,
Він — вічний рух, він — нескорений сміх,
Він — наш оберіг, наша вічна свобода.


Герою слава! Колобику — віват!
Хай котиться коло крізь бурі й війни,
І кожен, хто чує цей правдивий спів,
Хай знає: безсмертні лиш ті, хто єдині.


Від хати до хати, від серця до серця —
Він котиться, світить, немов та зірниця,
І доки є коло — не згасне вікно,
І доки є Колобик — не згасне столиця.


Ще не вмер! Ще не вмер! — лунає в гаях,
У степах безкраїх, у містах кам'яних.
Він у кожному з нас — у думках і ділах,
І слава герою! Віки золоті!